Читать онлайн Старовинна магія українців бесплатно

* * *

Вступ

У сучасному суспільстві, котре за більш ніж 40 тисяч років еволюціонування homo sapіens досягло досить високого рівня розвитку науки й технологій, хай як дивно, не зникло зацікавлення магією. Як і за сивої давнини, люди прагнуть чудес, дослухаються до тих, хто називає себе магами та володіє певними незрозумілими для загалу й непояснюваними з наукового погляду властивостями. То що ж таке магія? Чому вона з’явилася в житті людей і яким чином на них впливає?

Магію вважають за одну з найдавніших форм релігії; з останньою, крім природних, реальних, доступних розуму дій, її споріднює віра в існування таємничих надприродних впливів, що є якісно іншими. Наявність у магії основної ознаки релігії – віри в залежність людської долі від таємничих, надприродних впливів, сил – дає змогу вважати її формою релігії. Проте магія не є такою в повному сенсі слова. За словами Г. Геґеля, наприклад, магія (чаклунство) являє собою «найдавнішу релігію, найдикішу та найгрубішу її форму, першу форму, яку, власне кажучи, ще не можна назвати релігією».

Одначе деякі дослідники відмовляються вважати магію за одну з форм релігії, оскільки в ній не тільки відсутня віра в існування надприродного світу і надприродних істот, не лише переважає роль практики, а й тому, що магічну силу називають атрибутом не когось чи чогось, а власне людини. Людина нарівні з природною силою має ще й надприродну. Якщо релігія бере за основу підкорення кожного певній зовнішній, чужій силі, що панує над людиною та пов’язана з відчуттям страху й невпевненості, то магія характеризується наявністю в людини нехай неправдивого, але усвідомлення своєї всемогутності, нехай хибного, але відчуття впевненості у своїх діях. Людина певна, що, вдавшись до належного магічного обряду, вона зможе досягти геть усього, чого забажає, головне – знати, який саме обряд треба застосувати.

Так чи так, але всі погоджуються, що магія бере свій початок від часів, коли людство робило перші кроки. Сприйняття її безвідносно до інших первісних вірувань неможливе, бо вони щільно пов’язані одне з одним. Первісні люди вірили, що певний набір дій може спричинити зміни в навколишньому світі й кожен із членів племені міг практикувати такі дії: просити духів чи тварину-тотем про допомогу на полюванні, поклонятися предметам, які приносять удачу тощо. Дуже важливими в первісному суспільстві були групові дії, необхідні всьому племені та щонайперше пов’язані з обрядами переходу (пологи, ініціація, весілля, похорон) і полюванням.

З розвитком культури та виокремленням особливої ролі служителів культу (шаманів, жерців і чаклунів) магія поступово перетворилася із загальнодоступних практик на таку собі елітарну дисципліну, що, однак, не завадило збереженню величезної кількості простих народних магічних обрядів, котрі могла здійснити будь-яка людина. Стародавні маги мали особливі здібності й проводили ритуали, щоби вплинути на сили природи. Вважалося, що вони вміють спілкуватися з потойбічними силами та здатні лікувати хвороби, забезпечувати вдале полювання; маги також почали виготовляти амулети, талісмани.

Якщо говорити загалом, то магія давніх людей і магія як феномен – це набір певних дій, що спричиняють (або не спричиняють: залежить від того, чи вірить у них людина) зміни в навколишньому світі. Мета, котрої бажано було досягнути, впливала на колір магії: біла передбачала, що маг скористається набутими знаннями задля поширення блага, добра, миру на землі, пізнаватиме себе, божественні таємниці, істину; чорна ж зводилася до того, що чаклун усі свої знання та навички жертвував власному Я. Дослідники твердять, що послідовники чорної магії в давнину стали чимось на кшталт зрадників, оскільки чільним принципом магії стародавніх часів було формування внутрішнього, духовного світу людини як ідеї її розвитку. Інакше кажучи, завдяки застосуванню магії свідомість і підсвідомість людини мусили гармонійно об’єднатися та постійно взаємодіяти.

На сьогодні існують різноманітні класифікації магічних дій, в основу яких покладено особливості магічної «техніки». Виокремлюють магію наслідувальну (імітативну), частини (парціальну), ініціальну тощо. Перша з них полягає в тому, що магічні обряди, які мають забезпечити бажаний результат, являють собою відтворення дій, реально потрібних для досягнення мети. Так, наприклад, мисливці перед справжнім полюванням колють списами зображення тварини, котру хотіли б уполювати. Взірцем такого типу магії може бути також допомога, що її шаман надає породіллі. Зображаючи жінку, котра народжує, він спочатку прив’язує до себе важкий камінь, а в процесі обряду позбувається його. Парціальна магія має за основу переконання, що речі, котрі раз перебували в контакті, зберігають свій зв’язок на відстані (така магія застосовує в обрядах кров, нігті, волосся тощо). Обряди ініціальної магії передбачають проведення тільки початку бажаної дії, а завершити її мусить уже магічна сила. Як приклад можна навести дії чаклуна, котрий, бажаючи уразити свого ворога, скеровує в його бік загострений патичок і шепоче прокльони, вважаючи, що після цього недруга буде покарано чи на смерть, чи на тяжку хворобу.

Іншу класифікацію магії побудовано на принципі зв’язку магічних дій з тими чи тими сферами людського життя. Так, виокремлюють магію мисливську, рибальську, землеробську, скотарську, ковальську, любовну, лікарську, шкідливу тощо.

Стародавні українці також мали свої магічні традиції: примітивними магічними засобами послуговувалася значна частина дорослого населення.

Вважалося, що кожна людина має здатність зашкодити, наврочити, перебуваючи під впливом негативних емоцій. Український народ також щедро використовував засоби народної медицини.

Формування магії завжди поєднувалося з формуванням соціуму й залежало від нього: воно або було вільним, або його гальмувало переслідування з боку церкви. Так, приміром, християнська церква вкрай негативно ставиться до магії, посилаючись насамперед на цитати з Біблії, котра називає «бридким перед Господом» кожного, хто практикує будь-які магічні дії (Втор. 18:10).

Ставлення до магії в християнстві сформульовано в багатьох церковних канонах (24 Правило Анкирського собору, 36 Правило Лаодикійського собору, 65, 72, 83 Правила Василія Великого тощо), і хоч деякі релігієзнавці стверджують, що пережитки магічних обрядів зберігаються і в християнстві (наприклад, таїнства Святого Причастя, миропомазання, молитва та ін.), християнські богослови категорично заперечують зв’язок християнства й магії.

Утім, можемо говорити про цікавий культурологічний феномен на території сучасної України: після зміцнення християнства не тільки не відбулося витіснення давньої магії з життя людей, а й, навпаки, сталося взаємне проникнення магії в релігію. Хоч роль волхвів, чаклунів і відьом значно послабшала, магія як явище не лише не втратила своїх ритуалів, а й набула деяких нових, щільно пов’язаних із християнством. Однак із часом та посиленням впливу церкви на суспільне життя певний тиск на магію виявився в забороні на деякі рукописи: гороскопи, пророцтва та описи окремих магічних ритуалів.

Будучи найпершою формою релігії, магія є й найбільш живучою. На відміну від інших, пізніших форм релігії, її не тільки збережено здавна та засвоєно сучасними людьми, вона знов і знов народжується в умовах, коли людина потрапляє під тиск випадковостей. Чимало тих, котрі не вірять ані в надприродний світ, ані в надприродних істот, щойно потрапляють у ситуацію, яка має якщо не абсолютний, то високий рівень невизначеності, часто стають бранцями ними самими створених магічних уявлень, ба навіть виконують дії, по суті, магічного штибу.

Так, наприклад, коли такі люди довго не можуть знайти щось у власній оселі, вони вдаються до обряду, що за інших умов здався б їм смішним, – прив’язують до однієї ніжки стола носовичок і мурмотять прохання знайти бажане. Та ці дії не є магією, то звичайнісінькі забобони. Різного ґатунку забобони мають люди, що присвячують себе діяльності, успішний результат якої не може бути гарантований, бо залежить від чинників, котрі не підлягають людському контролю. Безліч забобонів є у мисливців, рибалок, моряків, шахтарів, що працюють у небезпечних штреках, льотчиків, солдатів, котрі беруть участь у бойових діях, у картярів, фінансових спекулянтів, постійних учасників лотереї, учнів та студентів, що складають іспит із предмета, щодо якого не впевнені, у закоханих тощо.

Нині магія в певному сенсі перестала бути табуйованою частиною життя людства: відкрито говорять про застосування певних практик, оголошення про надання магічних послуг можна побачити не тільки в Інтернеті, а й у газетах, на рекламних плакатах у метро. Популяризації магії сприяє навіть телебачення, пропонуючи глядачам програми відповідної тематики, учасниками яких виступають люди, що називають себе представниками різних магічних шкіл, напрямів і проводять «на камеру» різноманітні ритуали, воліючи довести, що їхні здібності є справжніми.

Про магію почали говорити навіть як про науку: велика кількість послідовників магічних шкіл твердить, що магом не народжуються, а стають, тривалий час ретельно вивчаючи досвід попередників.

Як і релігія, магія ґрунтується передовсім на ставленні до неї звичайної людини, на вірі в те, що дії мага таки мають реальний наслідок і що він особисто не зискує з того. З давніх-давен магія супроводжувала розвиток людства, і відтоді протягом усього її існування траплялися шахраї та шарлатани, котрі майстерно здійснювали різноманітні «чудеса» за певну плату.

Цікавість легковірних простаків тільки заохочувала їх до подібної практики, але чи були вони магами? Вірі в магічне також ніколи не сприяла офіційна наука, схильна заперечувати й навіть висміювати те, чого не можна побачити у вічко мікроскопа чи помацати. А втім, цікавість до магії не зникла, якісь пророцтва з часом підтвердилися, межа між магією та, наприклад, нетрадиційною медициною стала досить розпливчастою. З покоління в покоління передають певні знання, до яких ми подекуди ставимося скептично, але таки використовуємо їх на практиці ніби за звичкою, бо так колись чинили бабуся з дідусем.

Саме про такі знання ми поговоримо в цій книжці, саме до досвіду наших предків звернемося, щоб, можливо, краще пізнати самих себе.

Природа як джерело магії

Магія старожитніх часів пережила віки, трансформувалася, але й далі живе й впливає на сучасних людей, котрі подекуди вдаються до давніх ритуалів, навіть не тямлячи їхнього значення. Знання наших предків сьогодні є своєрідним місточком, що пов’язують нас, модерних, із часами, коли світ був сповнений магії і людина намагалася співіснувати з нею, не переступаючи її законів.

Життя стародавньої людини насамперед залежало від природи, тож найперші спроби магічного впливу стосувалися саме взаємодії з природними стихіями. Кожна людина в давні часи вірила: все, що певною мірою стосується природи, наділено душею. Таке уявлення про природу спричинило віру людей у напівдухів – напівістот, що населяють ліси, річки, поля, повітря. До них намагалися ставитися з повагою, не дратувати, а подекуди й задобрювати певними пожертвами, аби й погода була гарна, і поле родило.

Вірування давніх українців не передбачали чіткого поділу світу на видимий, природний, та невидимий, надприродний, тож люди водночас поклонялися богам, намагаючись здобути їхню прихильність, і спілкувалися з чарівними істотами, що замешкували дерева і трави, джерела та річки, гори, степи, ліси й поля. Духи вітрів, буревіїв, дощів, снігопадів тощо могли як сприяти, так і шкодити, насилаючи лиха, хвороби, напасті внаслідок необдуманих людських дій і вчинків, порушення правічних законів. Щоб убезпечити себе, люди мали виконувати певні ритуали, про які й сьогодні чуємо від старших та, навіть не сильно вірячи, вважаємо за краще вдатися до них, аніж посміятись із забобонів.

Підґрунтям віри у наших предків було природопоклонство. Вони вірили, що природа жива, говорить, відчуває нарівні з людиною. Визнавали єдиного Бога-батька природи, володаря всіх багатств, шанували духів, які оживляли все на землі й могли бути як добрими, так і лихими, залежно від людських вчинків. У давні часи люди розмовляли з рослинами, вірили в магічну силу води і вогню. Відголоски таких магічних знань подекуди оприявнюються й сьогодні: майже кожен завзятий квіткар ловить себе на тому, що говорить до своїх рослин, умовляючи їх чи то зацвісти, чи то перестати хворіти, а подекуди й лякаючи, що коли якийсь із «вихованців» не змінить своєї поведінки, то може опинитися на смітнику. І найдивнішим є те, що часто-густо вередлива рослинка таки дослухається до свого господаря, тим паче що останні дослідження вчених-біологів довели: декотрі рослини здатні сприймати такі звуки, як дзюркотіння води чи дзижчання комах.

Культ природних явищ

Предки сучасних українців мали глибоке осмислене ставлення до навколишнього світу. Поклоняючись природним стихіям, шануючи все живе, вони були багатими духовно, а отже, захищеними, адже духовність і є найвищим захистом.

У найдавніші часи, коли людина ще не намагалася протиставити себе природі, наші пращури вшановували природні стихії, від яких залежало їхнє життя. Одним із головних у цьому сенсі був культ вогню. Українці вірили в небесне походження вогню, який Бог передав людям через громові стріли. Звідси й віра у святість домашнього вогнища.

До вогню кожен ставився з повагою, адже його вважали святим. З вогнем не дозволяли гратися, кидати в нього щось нечисте, лихословити, топтати ногами. Вважали, що вогонь може помститися. Тим віником, яким замітали хату, не вимітали з печі, адже це місце – для вогню. «Ми шануємо вогонь; він наш дорогий гість», – говорили в народі.

Домашній вогонь шанували як головного хранителя сім’ї й домівки. Ще за часів трипільської доби кожна родина молилася своєму овину – домашньому вогню, мала своє святилище і жертовник.

Шанування хатнього вогнища було проявом поваги до земного вогню, який вважали за частину небесного.

Вірили: якщо від вогнища йде блакитне полум’я, то можна «скидати» на нього всі хвороби, коли малинове – на цьому місці будували святиню, хату; якщо зелене – місцину слід оминати. Вогонь із дубових дров використовували для лікування людей, із осикових – тварин.

Із давнім культом вогню були пов’язані різноманітні обряди та магічно-ритуальні дії. Так, витопивши піч, яка в уявленні давніх українців була серцем оселі, господиня ставила в неї горня з водою та кидала трішки дров – своєрідна офіра домашньому вогнищу. Значним чином виявлялася й ритуально-очисна функція вогню (обкурювання димом, символічне спалювання, переведення через вогонь, аби позбутися хвороби, відвернути злих духів тощо). Очисні вогні запалювали напередодні Великодня, Великого четверга, свята Івана Купала. Звичай проводити молоду і весь весільний поїзд через вогонь допомагав очистити всіх, хто приходить до іншого роду. Проводили через вогонь і обох молодят. Свахи наречених під час весільного обряду намагалися тримати весільні свічки вкупі, щоб утворився спільний вогник.

В українській обрядовості вогонь дуже часто поєднується з водою, бо це – найпотужніші природні стихії, найвагоміші елементи світотворення. Воду вважали за стихію, з якої постав світ. Річки – жили Землі, якими тече вода, як у людини кров. Висихання річок і зникнення вод сприймали як кару божу.

Великим гріхом було засмічувати воду чи плювати у неї. Вважали, що той, хто не дотримується цього, буде покараний головним болем. Воду пили з непокритою головою, а перед тим, як пити, хрестилися.

За часів язичництва був поширений культ богині води, їй приносили жертви, кидаючи коштовності у води річок та озер. Чимало людей і зараз дотримується цього звичаю, кидаючи монети у воду, щоб знову повернутися до улюблених місць. У стародавній Русі приносили офіри криницям та болотам, вважаючи їх святими. У криниці теж кидали гроші, інколи складали біля них хустки або свічки як жертви. До води зверталися, наче до живої істоти: «Водо-водичко святенька», «Водице-кринице, рідна моя сестрице». Щоб викликати вологу з небес, воді жертвували найсвятіше – хліб.

За неодмінний атрибут лікувальної та господарської магії українців вважали освячену йорданську воду, якою кропили обійстя, худобу, щоб відігнати нечисту силу. Особливо цінувалася так звана непочата вода, яку треба було набирати з трьох чи семи криниць до схід сонця. Чудодійну силу приписували наговореній, нашептаній воді, над якою проказав примовку знахар. Культ води відбивався й у звичаях кидати гроші до криниці, до річки як викуп за душу потопельника тощо.

Один із давніх і основних культів наших предків – культ землі. Земля в дохристиянських віруваннях не асоціювалася з богинею, але її поважали як праведну, святу, а легенди, міфи проповідували етичні норми ставлення до землі. Святим вважали і все те, що земля родить. Старожитня приповідка каже таке: «Держімося землі, бо вона держить нас».

Вважалося, що всередині землі, як у людському тілі, є жили, якими нагору йде вода. Знали, що нема нічого тяжчого для землі, як зневажливе ставлення. Землю не можна було паплюжити ні словом, ані дією (землю заборонялося бити), адже вона може покарати грішника, а після смерті – не прийняти. Матір-землю боронили до останнього подиху. Воїн після повернення з далеких країв сходив на високий пагорб, кланявся сторонам світу, читав молитву й уклякав, цілуючи землю. З побажаннями добра, достатку говорили так: «Будь багатий, як земля». Про погану людину казали: «Не годен того, щоб його земля на собі носила». Навіть небіжчиків ховали у землю тільки після того, як обмили мертве тіло й убрали його в чистий святковий одяг.

Простір, заповнений повітрям, вважався більшим, аніж земля. Вірили, що повітря завжди наповнене духами, серед яких є злі й добрі. Декотрі з них можуть стримувати дощ або спричиняти безлад. Тому приносили жертви богиням повітря. Богові вітру – Стрибогу – поклонялись, адже вітер завжди впливав на життя людини. У «Слові о полку Ігоревім» 1187 року Ярославна звертається до вітру як до живої істоти.

Наші предки 15 липня відзначали Свято вітру. За давніми віруваннями, вітри – це істоти, які дмуть із чотирьох боків світу. Звідси прислів’я: «Йди собі на чотири вітри». Вітер в уявленні наших предків символізував дух, живе дихання Всесвіту.

Культ грози, пов’язаний з давнім слов’янським культом бога грози Перуна, зберігся в народній свідомості в пізнішому християнському трактуванні боротьби пророка Іллі з нечистим. Народна уява наділяла громові стріли магічними властивостями, їх вважали за помічні в лікуванні різних недуг. Подекуди вірили, що під час грому Ілля-пророк возить по небу калачі, тобто дає землі плодючу силу. Збереглися різноманітні повір’я, пов’язані з громовими святами, які християнство приурочило до Іллі.

Наші предки уявляли собі блискавку як небесний вогонь, тобто священну стихію. Вони вважали, що пожежу від блискавки не можна гасити, бо це кара за чийсь гріх. Щоб пожежі не сталося, запалювали свічку-громовицю, посвячену на Стрітення в церкві. Вогонь, запалений у дереві блискавицею, найчастіше використовували проти ворогів.

Магія місць (води, лісу, поля, будинку) та їхніх духів

За світобаченням праукраїнців, воду вважали однією з основних стихій світобудови; про це свідчив і культ води, про який вже сказано. Воду населяли духи, ставлення котрих до людини було співвідносним із символікою води в уявленні наших предків: з одного боку, вода була здатна очистити, з другого – являла собою небезпеку, бо поставала межею між «цим» і «тим світом», шляхом до потойбіччя.

Володарем-захисником великої водойми називали водяника: чим більшою була вода, тим старішим і мудрішим вважали її господаря. У давнину вірили, що коли водойма дуже велика, то помічниками водяника ставали чоловіки-потопельники. Обов’язок водяника – опікуватися рибами, тваринами, рослинністю й духами, що мешкають у водоймі, він же втихомирював водну стихію, відповідав за повені та паводки.

Згідно з переказами, водяник міг обертатися на людину, але й тоді його було легко впізнати: хоч і був схожий на звичайного чоловіка, з лівої холоші в нього постійно крапала вода, тому місце, де він щойно стояв, ставало мокрим.

І. Я. Білібін. Водяник

Наші предки знали, що водяника слід поважати, шанувати та всіляко піддобрювати, адже він сердиться, коли людина без дозволу заходить у його володіння, та завдає всілякої шкоди рибалкам і хліборобам. Тому щоразу, перебуваючи біля води, слід було принести водяникові хоч маленький гостинець: жменьку тютюну, скибку хліба, трішки вина або пива. Усе це треба було вкинути у воду, сказавши: «Прийми, водяне, мою пожертву».

Готувалися давні українці й до 2 квітня, дня пробудження водяника після зимового сну: щоб задобрити водяного господаря на цілий рік, за гроші громади купували, не торгуючись, коня, протягом трьох днів його відгодовували, а потім, оздобивши червоними стрічками та квітами, топили його опівночі посеред річки. Кажуть, що рибалки мали укласти з водяником угоду, щоб потім їхнє рибальство було вдалим. Для цього вони жертвували чорного півня чи цапа такого самого кольору. Піддобрювалися до водяника й пасічники, щоб уберегти вулики від повені: вони жертвували, кидаючи в річку, свіжий мед і вощину. Мірошники мали особливо догоджати водяникові, щоб не зіпсував колеса млина, не зруйнував загати, не замулив води, тож раз на рік вони офірували водяному господареві чорну свиню або чорного цапа.

Дочками водяника вважали русалок, які мали слухатися його в усьому. Ними ставали потопельниці, причому навіть ті, що були за життя старими та немічними, перетворювалися на молодих красунь. Русалки, як гадали наші предки, сприяли родючості нив, оберігали поля від повені й посухи, насилали благодатні дощі. Однак могли й пустувати, залоскочуючи людину до смерті та роблячи бешкети рибалкам, закрутивши сіті чи перевернувши човна. Тривалий час розчісуючи своє волосся, розлючена чимось русалка може затопити все село тією водою, що з нього стече.

Розважаючись, русалки заманювали людей, а відтак могли залоскотати до смерті. Щоб русалка не займала, наші предки вдавалися до оберегів: дівчата чіпляли до натільного хрестика чи намиста пучечки полину та любистку, хлопці до кишень клали часник. Русалок задобрювали на Навському тижні: господині спеціальним чином випікали хліб і фарбували крашанки, потім ділили їх на маленькі шматочки й удосвіта несли в поле та до річки, примовляючи: «Русалоньки-нявоньки, красні дівоньки! Дівчат-хлопців не займайте, жита не збивайте; по межах-суловках-потічках бігайте-грайте, ниву хороніть – просимо вас, схиляємось із хлібом, крашанками та квітами!» У деяких місцинах на Навський Великдень до сходу сонця під хатою, на дереві чи на тину, розвішували білі сорочки без вишивки та звичайне чисте полотно (особливо в хатах, де протягом року до того був небіжчик), пропонуючи духам скористатися ними як одягом для душі, тобто здатністю здобути нове життя. Коли якась сорочка зникала, з того дуже раділи.

Зловорожим до людини був дух-господар болота й усього, що є на ньому, – болотяник. Він розважається, морочить людей, аж їм на болоті вчувався незрозумілий сміх, зітхання, булькотіння, голосне прицмокування, голоси тварин чи птахів тощо, а потім топить.

У стародавні часи наші пращури задобрювали болотяника на Благовіщення чи на Зелені свята: гурт людей, запаливши вогні, йшов на болото після заходу сонця з гіллям-клечанням, полином, татарським зіллям, квітами, благовіщенською водою, тричі його обходив, кропив освяченою водою й лишав болотяному господареві пожертви – кутю, молоко та крашанки. За ритуальну жертву вважали й поховання самогубців коло болота.

Життя давніх українців було щільно пов’язане з лісом. Усі знають про те, що володарем лісу та його оборонцем є лісовик. Наші предки вірили, що цей дух народжувався, коли ліс сягав певного обширу, накопичував достатньо внутрішньої енергії. Чим сильнішим та здоровішим був ліс, тим могутнішим ставав лісовик.

Існує версія, згідно з якою лісовик – це «пастух від звіра». Мається на увазі, що він охороняє лісових звірів від хижаків, мисливців тощо

Лісовика до сьогодні вважають справедливим захисником лісу. За віруванням наших пращурів, якщо ви прийшли до лісу на прогулянку чи позбирати ягоди, гриби та трави, насамперед маєте попросити дозволу увійти. Буде ліпше, якщо не забудете взяти із собою гостинець для лісовика – шматок хліба – та покласти його під дерево чи на пеньок. Якщо раптом заблукали, можна попросити допомоги в лісовика: якщо ви не капостили в лісі, то він неодмінно виведе вас на шлях додому.

Щоб не розгнівити лісовика, наші предки дотримували неписаних законів поведінки в лісі: дерева рубали тільки взимку і лише ті, що були пошкоджені буревієм, старі чи хворі, не полювали в пору розмноження тварин, не вбивали заради розваги, а в день народження лісовика (4 вересня) намагалися принести до лісу подаруночок для його володаря, щоб потім у лісі щастило протягом усього року. Існували й дні, коли до лісу ходити було заборонено. 27 вересня, церковне свято Здвиження, й до нині править за день, коли ліс сповнюють гадюки: перед тим, як заснути до весни, змії вигріваються на осонні, кубляться на пеньках. 17 жовтня, на Єрофія-мученика, в зимову сплячку впадав сам господар лісу й більшість лісових духів, а перед тим улаштовували вони собі гучні проводи, через які ліс шумить, регоче, гуде…

В українських Карпатах лісовий дух має інше ім’я, там його звуть чугайстром. Попри те, що уявляють його досить великою та звіроподібною істотою, перед людьми він з’являється найчастіше танцівливим вихорцем. Та вихорець цей так шпарко танцює, що може вивертати дерева з корінням, а впале листя здіймати хмарою в повітря.

Щоб не потурбувати чугайстра, у карпатському лісі не заведено галасувати. Вівчарі й лісоруби виказують свою повагу лісовому чоловікові, лишаючи йому їжу в колибах (житло чабанів та лісорубів), стежачи за якістю зрізу на пнях, щоб той не поранився, перестрибуючи з одного на інший під час своїх мандрів лісом. Карпатці вірять, що коли в лісі лад, то чугайстер приходить до людей і роздає таланти новонародженим малятам, тому-то й трапляється багато умільців серед гуцулів. Старі люди там стверджують, що лісовий чоловік узагалі є добрим учителем і допомагає тим майстрам, яким важко виконати їхню роботу.

І. Я. Білібін. Русалка в традиційному слов’янському уявленні

Ледь не єдиними жіночими духами лісу у віруваннях українців були лісові мавки (мавки жили також і в полях). Їх уявляли тонкостанними, стрункими красунями з довгим волоссям і звабливими очима. Голову лісової мавки прикрашає вінок з листя дерева, у якому вона живе: верби, липи, клена тощо. Мавка завжди вбрана в довгу сукню, тому її можна сплутати зі звичайною дівчиною. Але вона не жива.

Чільною справою лісових мавок, як вірили наші предки, було дбати про ліс, отож до них намагались усіляко піддобритися, щоб не чинили лиха, та дякували їм за турботу. З особливою повагою наші предки ставилися до свята мавок – Навського Великодня. Це свято з давнім корінням у різних регіонах України припадало на різні дні. У більшості регіонів – на перший четвер після Великодня. На Лівобережній Україні, Київщині та Поділлі – на Чистий четвер Страсного тижня або ж на перший четвер після Великодня. «Навій день» подекуди відзначали у вівторок на Хоминому тижні, тобто в перший вівторок після Великодня. На Херсонщині святкували Навський Великдень у Жилавий понеділок, на самому початку Великого посту. На Харківщині четвер Великоднього тижня називали Мавським Великоднем. Наші предки вірили, що в ці особливі дні мавки можуть ходити поміж людей і вживати людську їжу.

Однак мавки мали й небезпечні властивості. Вони, згідно з уявленнями наших предків, являли собою неупокоєні душі дівчат, що вкоротили собі віку через нещасливе кохання й відмовилися переходити до світу мертвих через тугу за коханим. Після смерті дівчина не пам’ятає ні його, ні того, що з нею сталося, але відчуває тугу за справжнім коханням і намагається спокусити чоловіків, заводячи їх у хащі та гублячи там. Народні перекази твердили, що нема оберегів проти мавки, але радили тим чоловікам, які мандруватимуть лісом, завжди мати із собою гребінець – тільки ним можна відкупитися від лісової мавки.

Загрожували мавки й дівчатам: вони могли намовити пристати до них, перетворитися на одну з таких істот. Отже, дівчатам, що опинилися в лісі, радили мати при собі часник, гілочки полину чи любистку.

Залежно від того, де живе мавка та як вона проявляє себе, люди говорили про різних лісових мавок: одні були доброзичливіші до людей, інші – мали на меті тільки згубити їх. Однією з лісових мавок була така, що мешкає у вербі, у народі її звали Вербицею. Їй бездітні подружжя приносили пожертви з благаннями, щоб обдарувала їх нащадками (очевидно, це пов’язано з тим, як росте верба, приживаючись звичайною гілочкою в будь-якому ґрунті). А от мавка, що з’являється під час грози, Грозовиця, манить і кличе до себе, обіцяючи прихисток від громовиці, але щойно її торкнешся – вмить спопелить своїм вогнем.

Неоднозначними духами лісу можна назвати потерчат, якими наші предки вважали душі дітей, що померли своєю смертю або з вини дорослих іще до того, як їм було дане ім’я (після затвердження християнства – до хрещення). Давні українці здійснювали обряд ім’янаречення не раніше, ніж на дев’ятий, але не пізніше, ніж на сороковий день від народження немовляти. Коли дитина досягала 12 років, обряд проводили знову, даючи їй іще одне ім’я, відоме потім тільки власникові та тому, хто проводив обряд. Від цього дня маленьку людину вже не вважали за дитя, вона переходила до світу дорослих. Тому, згідно з давніми віруваннями, до потерчат належали душі як ненароджених дітей, що померли до народження з різних причин, так і тих, які загинули з вини або через недбальство дорослих, не досягши 12 років.

За переказами душі потерчат сім років літають і просять: «Хреста!» Їхні голоси подібні до жаб’ячого кумкання. Хто почує голос потерчати, кажуть повір’я, мусить пожаліти нещасну душу: кинути хустину, рушник або шматок полотна – як крижмо для хрещення – і промовити: «Іван та Марія! Хрещу тебе в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь». Після цього слід дати ім’я дитині, і тоді померле немовля стає янголом. Хрестячи потерча, його тим самим відбирають у нечистого. Тож вважалося, що тому, хто кидає крижмо потерчаті, слід стерегтися, щоб чорт не заподіяв йому якого лиха. Звичай давати потерчатам імена є значно давнішим за християнський обряд хрещення. Так, відповідно до міфології, створення світу, астральних світил, неба й землі, істот і всіх речей відбулося через їх називання. Дати ім’я означає дати життя. У випадку з потерчатами – дати життя вічне, долучити їх до сонму янголів.

За переказами, живуть потерчата переважно по озерах і болотах. Ходять у темряві з каганчиками, що блимають, то спалахуючи, то гаснучи. Таким чином потерчата заманюють людей у болото.

Земля для українців зажди була годувальницею, тому й уявлення про неї цілком відповідало аграрному духові наших предків. Духами землі в їхній уяві були польовик, луговик, степовик, польові й лугові мавки та інші – здебільшого прихильні до людини, але такі, що вимагають уваги й пошани. Не терпіли ці духи тільки ледацюг, пияків, нездар, недбайливих і захланних господарів.

Польовика вважали за сина землі, володаря та охоронця полів. Він народжувався на нивах навесні разом з першими паростками жита-пшениці, ріс із ними, дозрівав і засинав восени, зимуючи в першому (чи останньому) снопі.

Щоб задобрити польовика, йому жертвували цілого гарненько вгодованого бика, іноді додавши до нього ще й сирі яйця та старого безголосого півня. З часом офіра для духа полів стала безкровною: з метою вдовольнити польовика почали використовувати звичайний весільний коровай. На зажинки, після того як урочисто нажато перші снопи, господарі влаштовували просто на лану частування для всієї родини й польових духів, запрошуючи їх до трапези та дякуючи за те, що подбали про врожай. Сніп для зимування польовика мав бути найколосистішим, найгарнішим, а називали його Сніп-Рай, або Дідух. Саме його на Різдво ставили на покуті, а навесні виносили на ниву, розкидаючи й тим самим вивільняючи дух польовика.

Сином польовика, за віруваннями стародавніх українців, був луговик, господар лугів. Де промчить цей дух – трава починає особливо буяти, а також оберігав він луги від вітрів і заливних дощів, виполював бур’ян та «несмачну» для сіна траву. Луговик допомагав косарям заготовляти сіно, пастухам відганяти худобу від лугів, призначених на сінокіс. За допомогу мудрі господарі лишали луговикові гостинці – хліб, сало, яйця.

За переконанням наших предків, луговик недолюблював і навіть міг спробувати задушити ледацюг та лежнів, урятувати тоді міг тільки посвячений у церкві хрестик.

У давнину люди казали: «Степовому царю не склонишся – і степ тобі темним лісом стане». Таким царем вважали степовика. Ставилися до нього шанобливо, а вирушаючи в степ, завжди мали для нього гостинці – яйця, хліб, сало. Перед дорогою мали здобути батьківське чи материнське благословення, бо інакше степові вихори могли забрати мандрівця собі.

У давнину людська уява населяла духами також оселю. Посередником між домочадцями та їхніми предками був домовик (інші назви – похатник, господар, хованець, служка, помічник. Символічною є одна зі старожитніх його назв – Щур – однокореневе слово від «пращур» (звався він іще Цур або Пек). На причетність домовика до культу предків вказує і місце його перебування – під порогом (там, де, за повір’ям, розміщувалися пращури) або під піччю – головною святинею домівки.

Походження хатніх духів у народі пояснювали по-різному. Одні запевняли, що ці надприродні сили постали з крапель води, які чорт струшував з пальця позад себе. Інші розповідали, ніби на домовиків через сім років перетворюються діти, таємно зжиті зі світу матерями. Є повір’я про народження домовичка з першого яйця чорної курки або з яйця, знесеного семирічним півнем. Якщо людина протягом сімох (за іншим варіантом – дев’ятьох) днів триматиме таке яйце під пахвою, сидячи на печі, не молитиметься, не митиметься й не голитиметься весь цей час, на світ з’явиться домовик. Згідно з повір’ями, такий дух носитиме людині золото і срібло, але по смерті людини візьме її душу.

І. Я. Білібін. Домовик

Іноді домовика вважали за істоту невизначеного роду (воно), а проте найчастіше його змальовували як невеличкого порослого волоссям дідка. За добрих взаємин з ним він забезпечував добробут родини, пильнував уночі худобу. Коли переїжджали до нової оселі, домовика запрошували із собою, споряджаючи для нього хлібну лопату або помело; коли в дім уперше приходила молода, вона мусила принести чорного півня – своєрідну жертву для хатнього бога.

Проте домовик годен завдавати неабияких прикрощів тому, хто його розсердить. Не задоволений господарями, він у різний спосіб намагався вижити їх із насидженого місця, шкодячи по-всякому: бив або переставляв посуд, лякав мешканців хати – вночі ходив або позіхав, душив чи щипав їх, залишаючи на тілі синці, псував худобу, не давав розвиватися рослинам тощо. Щоб задовольнити домовика, йому лишали гостинці (молоко та ласощі, бо солі домашній дух не терпить).

Пічник, як і домовик, був, за переконанням наших предків, охоронцем домашнього вогнища. Для наших предків-язичників піч являла собою щось на взір домашнього вівтаря, місце священне, пов’язане з обожненням вогню. Саме в печі мали мешкати духи-охоронці господи. Щойно християнство поширилось, уявлення про піч зазнали деяких змін: її шанували так само, як і вогонь, що виступав одним із символів християнського Бога. Крім того, у печі випікали «святий хліб» – джерело життєздатності людини. Спілкування через посередництво печі зі світом предків набуло негативного значення, а самих духів предків почали сприймати не як добрих охоронців, а як ворожих людям істот. Тому, за повір’ями, крізь піч залітала до хати всяка нечисть: відьми, вогняний змій, чорт, домовики.

Пічник завжди перебуває в печі, на печі чи під нею. Коли господарі лягають спати, тоді він має безліч клопотів: дбайливо замести піч, припічок і долівку, ретельно поперевертати сніпки зі збіжжям і перемішати зерно на черені, щоб добре висохло. Якщо раптом господарі хати забули причинити на ніч комин затулою, то пічник вартує, аби димарем не залізла до оселі нечисть. Зустрівшись із нею, він зчиняє бійку.

Якщо господиня охайна, пічник допомагає їй у хатній роботі. Непутящій молодиці може зашкодити тим, що сажа в її печі почне жевріти, ба й спричинити пожежу. Щойно в домівці з’являється нова господиня, пічник уважно придивляється до неї. Сильно розгнівавшись, він разом з домовиком може покинути хату, перетворивши її на пустку, де одразу оселяються злі духи.

Крім домовика, стародавні українці шанували ще й дворового духа – дворовика (стригу) – повелителя худоби та всього господарства. Його вважали за доброго духа обійстя, котрий охороняв від грабунку, мору, пожежі всю живність і все майно на подвір’ї селянина та сприяв його збагаченню й добробуту.

Наші предки вірили, що дворовик товаришує лише з цапом та собакою, інших звірів недолюблює, а птахи йому не підкоряються. Оскільки дворовий дух дуже не любив білих котів, білих собак і сірих коней, обізнаний господар намагався не тримати таких свійських тварин. Щоб задовольнити дворовика, йому в ясла клали дари на залізних вилах.

Магія землеробства й духи родючості

Від прадавніх часів джерела фольклору зберігають народні вірування, пов’язані із землеробством, а також їх зафіксовано в традиції народного календаря. Знання наших пращурів про один із головних видів діяльності навіть сучасних українців упродовж століть передавали й досі вряди-годи застосовують на практиці, тим самим підтверджуючи їхню цінність.

Землеробська магія, спрямована передусім на добрий майбутній врожай, у стародавніх українців оприявнювала себе щонайперш у ворожбитстві, замовляннях, заклинаннях. Досі так звана магія родючості протягом року, «від Коляди до Коляди», живе в обрядових піснях: «Зароди, Боже, жито, пшеницю, всяку пашницю»; у словесних формулах-звертаннях: «Морозе, Морозе, іди до нас кутю їсти та не поморозь ні жита в полі, ні городину, ні садовину»; у заклинаннях: «Господи, благослови посіяти вчасно, щоб зібрати рясно»; у закликах до певних сил природи: «Дощику, дощику, припусти, припусти на бабині капусти, на дідову гречку, на бабині м’яти, на дідове просо»; у прогнозуваннях на основі прикмет та спостережень: «Сади у ті дні, коли хмарно, як немає хмар, буде пусто на городі»; у чіткому дотриманні правил «коли і як садити»: «Пшеницю треба сіяти в Чистий четвер, щоб чиста була»; у застереженнях, спрямованих на дії заради рясного врожаю: «Поки сам не обсієшся, не обсадишся, Боже сохрани, кому щось давати!»; у використанні предметів-символів, які слугували оберегами для ниви, городу, саду, обійстя та його господарів (посівальне зерно, обрядові хліби, прутики свяченої верби, купальські вінки, спасівська борода тощо).

Пізніше на зміну землеробській магії прийшов культ землі, тобто поклоніння богам-покровителям хліборобства, тваринництва й інших господарських справ. І хоч посівами, згідно з переконанням давніх українців, переймався бог Симаргл, особливо наші предки шанували богинь, оскільки саме жінка як така, що продовжує рід, в їхній уяві асоціювалася з землею. Перехід до хліборобства утвердив у стародавніх слов’ян культ Матері-Землі й Золотого Плуга. Іпатіївський літопис повідомляє, що бог Сварог дав людям плуг і навчив їх обробляти землю. Матір-Землю символізувала у слов’ян богиня Берегиня. Земля вважалася за центр Усесвіту, його уособленням було Світове Прадерево, яке й досі вишивають на рушниках у вигляді дивовижної квітки, дерева життя.

Стародавні слов’яни, пращури сучасних українців, мали свій особливий добре розроблений релігійний календар. Його характерною ознакою був щільний зв’язок із природою та хліборобством, він охоплював увесь господарський цикл. Усі свята в цьому календарі пов’язано спільною ідеєю – вшанування Сонця і його супутніх богів, боротьба літа із зимою, тепла з холодом. Це становить засади хліборобства, аж так важливого для селянина. Склався цей календар у полян, які одними з перших серед слов’янських племен перейшли до хліборобської справи.

Сучасна людина намагається підкорити собі природу, оволодіти нею, натомість наші пращури прагнули знайти своє місце в природі, ототожнюючи себе з нею. Свій досвід вони певною мірою передали нащадкам. Сучасні селяни, виконуючи той чи той ритуал чи обряд, не усвідомлюють його магічності. Вони пояснюють просто: «Так чинили наші діди, батьки, і ми так чинимо».

З давніх-давен українці шанували землю як символ родючості. Згідно з віруваннями наших предків, родючість землі проявиться тоді, коли вона візьме шлюб з небом і заплідниться сонцем. Під час весілля дівчині водночас із побажанням сімейного щастя зичили: «Будь квітуча і родюча, як земля».

Стародавні українці знали, що землі конче потрібен відпочинок. Найбільше свято для Матері-землі – період пробудження, який починається після Благовіщення. Старалися до цього свята не працювати на землі.

Давня слов’янська магія зверталася й до ритуалів, що забезпечують землі родючість. До таких належить, приміром, ритуал викликання дощу, між іншим, збережений народною практикою до наших днів, щоправда, у трохи зміненій формі.

Відомо, що культ води був одним із найдавніших. Небесну воду, яка спадала на землю у вигляді дощу, вважали за святу, її називали «живою водою». У міфології всіх індоєвропейських народів дощ уявляли собі як шлюб неба й землі, що примушує її родити («мати – сира земля» асоціювалася з вагітною жінкою). Згадки про ритуал викликання дощу, своєрідного жертвоприношення небесним силам, подають нам балади, купальські та русальні пісні:

Голос, голос та по діброві,
Там брат сестру та із світу губить.
– Ой братику та соколику,
Не рубай мене у суботоньку,
Порубай мене у неділеньку,
Посічи мене на дрібненький мак,
Та посій мене у городчику,
Та уродиться трой-зіллячко…

Насправді ж давні українці не приносили людей у жертву, щоб викликати дощ. Під час обрядів такого штибу зазвичай роздирали на шматки та розкидали по ниві (чи жбурляли в річку) купальське дерево, вінки, клечальне зілля або ж солом’яну ляльку чоловічої або жіночої статі. Розігрували похорон якогось персонажа, уособленого лялькою, – її топили, спалювали чи шматували. Кинута у воду в день Трійці береза або в день Купала верба, що мали лишатися там протягом усього літа, за уявленнями наших предків, мала забезпечити достатню кількість вологи від небесної води, надто ж у період достигання збіжжя. Приносили офіру й безпосередньо богові Перуну, бо він, як верховне божество, міг вплинути й на дощі.

Звичайно, жива вода була не лише в небі, а й на землі, у річках, підземних джерелах тощо. Давні люди вважали, що це та сама вода, яка оточує землю, що веселка тягне воду з-під землі й виносить на небо і таке інше. Тому, щоб викликати дощ, проводили обряди також над земними та підземними водами – джерелами, криницями, річками. Позаяк на небесах жив верховний бог дощу, а в підземних джерелах мешкали дрібні божества – духи води (русалки, водяники, берегині), то жертву приносили саме цим духам. Жертвували їм гілки дерев, пахучі трави і квіти, троїцькі та купальські вінки, плоди, хліб. На сучасному Поділлі до сьогодні побутує традиція в часи засухи просити дощу в Бога: коли триває дуже сильна посуха, люди разом зі священиком обходять і святять усі криниці, які є в селі, біля кожної читають псалтир. Усе село молиться Богу, щоб Бог дав дощу, а потім влаштовує обід.

Доволі дивним, на сучасний погляд, може здатись інший ритуал викликання дощу, зокрема обливання водою могил небіжчиків, зокрема потопельників та самогубців. Однак нашим предкам такі дії видавалися цілком логічними через зв’язок культу природи й культу предків. До нинішніх часів дожила заборона ховати потопельників і самогубців на цвинтарі, тобто на чистому й освяченому місці. Наші предки вірили, що коли цю заборону ламали (чи якщо на могилі такого небіжчика хтось ставив хрест або надгробок, хай навіть поховано його за межами цвинтаря), це могло спричинити посуху. Тоді таку могилу руйнували, хрест або надгробок (він символізував душу спочилого) викопували та вкидали у воду. Якщо посуха не припинялася, лили воду просто в могилу, прокопавши ямки, а іноді розкопували та обливали водою домовину або вкидали у воду труну з покійником чи самі його останки. Усе це, звісна річ, церква засуджувала, проте звичай зберігався в певних місцинах, зокрема на півдні сучасної України, аж до кінця XІX століття.

Викликали дощ також тим, що обмивали та купали живих людей – не лише на Поливаний понеділок чи на Купала, а й під час посухи. Коли довго не було дощу, намагалися несподівано скупати яку-небудь одягнену людину, зосібна вагітну жінку, що символізувала «матір – сиру землю».

До згаданих магічних дійств варто додати ритуальні обходи села, полів, церков, джерел, криниць із молитвою про дощ; одноденні (в один день від сходу до заходу сонця звершені) магічні дії – ткання рушників або виготовлення хрестів, які встановлювали на перехрестях або поблизу колодязів; дотримання заборон, приурочених до дня Благовіщення чи до Великодня; орання або копання землі (річища, що пересохло від посухи, або дна річки, дороги, яка символізувала річку); руйнування мурашників, забиття жаб і вужів.

Після навернення слов’ян у християнство магічні обряди в химерний спосіб переплелися з церковними ритуалами. У багатьох селах, благаючи Бога про дощ, улаштовували моління біля криниці, обхід колодязя, огороджування, обмітання, клечання його вінками, вкопування одноденного (виготовленого всією громадою) хреста коло нього, вимулювання, вичищення криниць, освячення води в них, виливання води та обливання нею (особливо спекотної днини пополудні); сколочення, биття, розбризкування, розмішування води в колодязі; вкидання в нього різних предметів (освяченого на Маковія маку й квіток, гороху, глиняного посуду або череп’я, навіть борщу або горщика з борщем); голосіння за потопельником коло криниці. Для цього вибирали найстарішу криницю та обходили її згідно з певними правилами. Попереду йшло троє вдів: перша несла ікону, друга – хліб-сіль, третя крокувала коло них. Усі бралися за руки, молилися, просили дощу, обходячи криницю тричі. Робили це лише жінки. Освяченою під час молебню водою кропили город, хату, худобу, подвір’я. Іноді хресна процесія йшла на поле й освячували жито, луг, болото, кринички, які були в полі чи лузі. Воду з усіх криниць у селі розливали на дорозі – це робили або всі мешканці, або вдівці чи вдови, або лише дівчата.

На Київщині задля викликання дощу зверталися по допомогу до магічно сильних рослин. У криницю сіяли мак, робили це дівчатка до семи років. Скрізь на Поліссі сіяли в колодязь мак-видюк, освячений на Маковія, а відтак паличками колотили воду або били по ній, щоб розліталися бризки. Чим більше бризок здійметься, тим рясніший впаде дощ. Мак символізував сильний дощ. Науковці пояснюють як жертвоприношення звичай кидати в криницю під час посухи мак-видюк, зерна льону, пшениці, жита, гороху, розсаду капусти, часник, цибулю, а також хліб, сіль, квіти, дрібні гроші, цілі або побиті горщики (чи глечики), навмисне зроблені хрести, лити борщ. Тут оприявнювалася не лише врожайна символіка, оскільки горох символізував іще й великі краплини, а зерно пшениці – частий рясний дощ.

Також дощ мали спричиняти людські сльози, особливо ж коли плакали біля криниці. Тому «викрадали з печі (сусід у сусіда) борщ і несли в поле, до колодязя, виливали туди, щоб сусід плакав, тоді піде дощ». Іноді одна магічна дія мусила зумовити наступну, яка вже забезпечувала дощ: у господині, у чиєму дворі був колодязь, сусідки крали з печі борщ із горщиком і вкидали до колодязя.

Господиня змушена була виливати з криниці воду, забруднену борщем. І після цього ввечері вже падав дощ. Такий звичай підтверджує відома народна пісня «Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику».

Інколи під час посухи діти здійснювали ритуал забиття, оплакування та похорону жаби. Відомий був звичай вбивати під час посухи вужа або жабу й вішати їх на дерева, паркан чи ворота.

Людська уява породила божества, які дбали про плодючість землі, не давали їй виснажитися. За втілення родючості землі, духа жнив, достатку, врожаю, багатства, насіння та паростків наші предки вважали спориша, або царя Колоса. Щоб забезпечити цілість і гарну якість майбутнього врожаю, на царині до схід сонця виконували спеціальний ритуал, співаючи:

Вийди, виглянь, споришенько, усміхнись!
І батеньку, сонечку, поклонись!
Наше зело-житечко, колосись!
Наливайся силою, колосись!

Ритуал проводили всією громадою: хлопці й дівчата у вінках із барвінку, польових квітів та колосків, святково вбрані, співали пісню багато разів поспіль до сходу сонця, ставши перед нивою обличчям на схід та простягнувши руки до неба; молодиці кропили поле молоком, а надто ті місця, де нива колосилася не так пишно; дорослі чоловіки з бубнами й сопілками грали, діти калатали та дзвонили на ниві; громада танцювала, стрибала, сміялася на лану, бігала межами, щоб вигнати з землі лихих духів.

Братом спориша наші предки називали межівника, котрий, за їхніми уявленнями, оберігав урожай від стихії, відганяв буревії та град від нив, принаджував родючі дощі. Давні українці вірили, що цей дух має кошик, у який збирає яйця, що їх полишили на межі птахи-роззяви, тож під час посухи після заходу сонця приносили на межу мертву воду й останнє знесене куркою яйце, що зазвичай є найменшим. Якщо межівник прийме пожертву, то вранці на межі не буде ні води, ані яйця, а протягом найближчих трьох днів піде дощ.

Волхви, знахарі, мольфари, відьми, ворожбити – хто вони?

Попри те, що кожна людина може вчиняти певні магічні ритуали й сподіватися на результат, за надійніше та певніше людство вважало й далі вважає звернення по магічну допомогу до тих, хто здобув рівень знань, потрібний на те, щоб здійснити бажане. Таких людей у різні часи називали по-різному, та, узагальнюючи їхні назвиська, можна вжити слово «маги».

Тож перші маги в давніх слов’ян з’явилися за часів природопоклонства, і називали їх волхвами. З давньоруської мови слово «волхв» перекладають як «чарівник, провидець». Волхви були язичницькими жерцями, що здійснювали богослужіння, приносили жертви та вміли пророкувати майбутнє. Саме вони проводили магічні ритуали, що мали на меті налагодити зв’язок із природними силами і спілкування з богами.

Волхви, як будь-які жерці, не тільки були посередниками між богами та людством, вони також мали обороняти населення від дошкулянь демонічних сил, дбали про матеріальні статки спільноти. Їм приносили різноманітні подарунки, а вони, зі свого боку, мали лікувати людей, захищати врожай та худобу й, звичайно, виконувати різноманітні ритуали, щоб зласкавити богів. Таємні знання волхвів мусили слугувати людям.

У давньоруській ієрархії волхви традиційно посідали високе становище поруч із правителем. Часто князі зверталися до них по пророцтво. Найдавніша згадка про волхвів належить до статті 912 року в «Повісті минулих літ», де якраз міститься розповідь про провіщення близької смерті князеві Олегові. Цю легенду яскраво описав О. Пушкін у своїй «Пісні про віщого Олега».

Старожитня магія чітко окреслювала обов’язки волхвів, існував розподіл їх на певні категорії відповідно до роду занять. Як свідчать дослідники давньої культури слов’ян, одна категорія волхвів відповідала за встановлення зв’язку з природними силами, інша спеціалізувалася на проведенні магічних ритуалів, спрямованих на закликання дощу або на відведення грози, третя лікувала. Волхви-лікарі готували зілля на основі магічних трав, додаючи їм лікувальних властивостей завдяки спеціальним замовлянням. Такі маги були впевнені, що вжиті ними слова допоможуть травам посилити свої лікувальні властивості.

В. М. Васнецов. Зустріч князя Олега з волхвом

Стосовно збирання трав були спеціальні правила. У більшості випадків зілля збирали при світлі місяця, оскільки магія стародавніх слов’ян твердила, що місячне сяйво дає нагоду більшою мірою проявитися магічним властивостям трав. Згідно з правилами збирання, перш ніж зірвати рослину з певними магічними властивостями, її оздоблювали золотими прикрасами. Рослина могла слугувати також реципієнтом хвороби: завдяки певним ритуалам волхви-лікарі вміли перекинути недугу на рослину, а через неї – у землю.

Існувала також окрема категорія волхвів, що відповідали за збереження ритуальних предметів, і тих, хто складав оповіді. Серед волхвів траплялися також і жінки, що опанували магічні знання. Залежно від того, який вид діяльності був найбільше розвинений у слов’янських племен, та чи інша категорія волхвів зажила особливої популярності: наприклад, хлібороби шанували волхвів, котрі служили силам природи.

Магія давніх слов’ян поклала в підґрунтя магічних ритуалів жертвоприношення. Щоб провести такий ритуал, певним чином облаштовували певне місце – капище. Тут волхви приносили офіри богам, іноді місця жертвоприношення слугували для проведення магічного ритуалу. За свідченням дослідників давньослов’янської культури, ритуал офірування богам у слов’ян являв собою спільну з богами трапезу: їм приносили те, що їли самі люди. Відгомоном цього давнього ритуалу є й нинішня звичка під час поминок класти шмат хліба та ставити склянку води (подекуди горілки) перед світлиною померлого та класти окреме начиння для нього як для присутнього під час поминального обіду.

Вряди-годи постає питання про те, чи приносили слов’янські волхви в жертву людей. Попри те, що збереглось обмаль інформації про це, раніше впевнено твердили, що такі офіри справді практикувалися, і наводили навіть їхні різновиди: добровільне спалення дружини разом із чоловіком, жертвоприношення чужинців і офірування одновірця в кризових ситуаціях. Сучасні дослідники, а також ті, хто звертається до вірувань пращурів у свої духовних пошуках, заперечують людські жертвоприношення в давніх слов’ян, покликаючись на хибне розуміння стародавніх текстів або належність їх до християнської пропаганди.

Слід зазначити, що волхви очолювали опір проти запровадження християнства на Русі. Коли християнство таки прийняли, офіційна церква знищила їх як носіїв поганського культу, згадування про волхвів стало нечастим і завжди мало негативне навантаження. Так, наприклад, декотрі давньоруські пам’ятки («Стоглав» 1551 року тощо) викривали їх як лжепророків, оскільки здатністю передбачати долю їх начебто наділяли біси.

Певною мірою послідовниками волхвів стали знахарі. Однак роль останніх була значно вужчою, ніж у свій час волхвів.

Сама природа, за своєю суттю, має лікувальні властивості й надає людині всі свої дари на оздоровлення. Знахарі і в давнину, і зараз чудово розуміють це й послуговуються такими засобами. У вузькому значенні знахар – це лікар, що задля оздоровлення використовує трави, замовляння, водолікування, поєднуючи їх із різними ритуалами.

Знахарство ж у загальному сенсі являє собою систему лікування хвороб, що ґрунтується на уявленні про їхнє надприродне походження. На думку знахарів, людські недуги з’являються внаслідок впливу зурочення, прокльонів, вселяння злих духів тощо. У стародавні часи знахарство не було відокремленим від народної медицини, але з розвитком науки ці дві галузі розійшлися, хоч подекуди знахарство й сполучає уявлення про надприродні та матеріальні причини хвороб (до матеріальних причин людських недуг знахарі долучають доволі-таки загальні: застуду, надмірну працю).

Головним лікувальним засобом знахарів було й лишається слово, бо саме замовляннями вони лікують переважну кількість хвороб. Є гадка, що більшість людей може опанувати прості прийоми лікування вроків, переляку, деяких хвороб саме через замовляння, адже в давнину замовляння й молитви передавали з покоління в покоління від старших молодшим морально стійким, сумлінним, чесним, а що найважливіше – добрим людям. Саме завдяки цьому від сивої давнини до сьогодення дійшли лікувальні замовляння та молитви як справді цінний та перевірений часом матеріал.

І хоч знання замовлянь щодо тих чи цих простих випадків досить поширене серед пересічних людей, умінням послуговуватися замовлянням, розумітися на них залежно від рівня складності недуги можуть похвалитися тільки справжні знахарі. Зрідка знахар володіє замовляннями супроти геть усіх хвороб: зазвичай він обирає певну сферу (якісь знахарі замовляють зубний та головний біль, інші – кров тощо). Замовляння зазвичай приховують від пацієнтів: вважається, що сказане комусь слово із замовляння спричинить втрату лікувальної сили. Тільки перед смертю знахар передає свої замовляння обраній особі, за умови суворої таємниці.

Чільною ознакою лікування знахаря постає те, що, беручи до уваги світогляд того, кого зцілює, він заспокоює хворого. Цьому сприяє, наприклад, техніка промовляння, що нагадує гіпноз: пошепки, одноманітним тоном.

Поширеним атрибутом знахаря є й вода, над якою також виконують замовляння. З нею роблять такі маніпуляції, як «наговорення», проливання через предмети з отворами, змішування з травами. Воду застосовують для споживання всередину, вмивання, миття хворого, на воду виливають переляк. Знахарі залюбки використовують відвари, настоянки, натирання, пластирі, кровопускання, символічні дії.

Ставлення до знахарів простих людей було й досі ще є неоднозначним. З одного боку, безпорадність офіційної медицини в певних випадках, а іноді й банальна відсутність медичних працівників у глушині змушували людей звертатися по допомогу до знахарів як до останньої надії на порятунок і в разі успіху пробуджували глибоку повагу до них. Донині потужною залишається в народі віра в чудодійну силу знахарів, котрі одним словом можуть знищити будь-яку хворобу. Досі не вщухають суперечки про силу замовлянь, знов і знов дослідники намагаються з’ясувати механізм їхньої дії. З другого боку, заборони церкви на звернення по допомогу до знахарів, і, хоч як прикро, тривіальні людські заздрощі формували страх перед ними й чорнили всіх знахарів гамузом як служителів темних сил. Дослідники ж феномену знахарства переконують, що, на відміну від чаклунів і відьом, знахарі на Русі ніколи не мали справи з потойбічними силами, бо глибоко вірували в Бога й жили згідно з Божими заповідями, що надавало їм снаги служити людям.

Від самої своєї появи знахарство перебувало під впливом релігійної медицини, суть якої полягала у вірі в те, що хвороби походять від злих духів, але щойно розвинулося класове суспільство, знахарі почали діяти в інтересах релігійних груп і їхнє служіння поступово обернулося на ремесло, а пізніше трансформувалося в професію. Природно, що на різних етапах розвитку знахарства воно мало різні форми й види. Сучасний вияв знахарства також вирізняється розмаїттям і залежить від територіальних особливостей, характеру традицій, міри розвитку релігійних забобонів, рівня загальної культури. Найдужче знахарство поширилося в селах, але є воно й у великих містах.

На сьогодні знахарство являє собою вид альтернативної медицини, а знахар – це не тільки лікар, що лікує хворий орган, а й цілитель, котрий певними засобами оздоровлює організм і все біополе людини. У сучасній Україні дозволено в обмеженому обсязі вдаватися до знахарства як народної й нетрадиційної медицини. Право на це мають особи, що здобули спеціальний дозвіл, виданий Міністерством охорони здоров’я. Закон визначає заборону на лікування знахарями чи цілителями онкологічних хворих; лікування хворих на інфекційні недуги, зокрема венеричні та заразні шкірні, лікування психічно хворих, наркоманів, догляд та лікування ускладнень вагітності; хірургічні втручання, проведення заходів з використанням гіпнозу.

До сьогодні подекуди знахарок на селі називають «бабами». Утім, це може означати й ворожку (або ворожбита, коли йдеться про чоловіка), тобто людину, котра вгадує майбутнє чи минуле за якимись прикметами, предметами або ворожачи на картах. Ворожіння зумовлене бажанням людей дізнатися про своє майбуття, успіхи, перемоги. Здавна до ворожіння зверталися всі верстви населення: володарі, вояки, мандрівники, скривджені, пограбовані, закохані. Потреба породила й спеціальні «професії»: волхвів, відьом, ворожбитів, чарівників, знахарів. У ворожінні використовували рослини, тварин, воду, вогонь, нутрощі жертовних звірів, про що згадано ще в «Ізборнику» (1073) князя Святослава.

Ворожіння в стародавні часи було необхідним елементом язичницького богослужіння. Особливо це стосується ворожіння жеребом, суть якого полягала у тлумаченні не надто складних знаків. Інколи задля цього послуговувалися трісочками, у яких один бік білий, а другий чорний (білий означав успіх, чорний – невдачу). Християнство забороняло ворожіння, оскільки знати своє майбуття – гріх, це зв’язок із нечистою силою.

В українському народі в сиву давнину ворожили не тільки відьми, волхви чи ворожбити, а й пересічні люди. Ворожили на різні «теми»: який буде рік, коли на Введіння є стільки-то води, а на Юрія трави; скільки на Введіння води, стільки влітку молока; хто перший прийде до хати (буде полазником) на Новий рік; якою буде доля у дівчини тощо.

Особлива роль в українській народній магії належала відьмам. Славнозвісний образ української відьми поєднував язичницькі уявлення та християнський вплив. Безперечно, найколоритнішою знаною українцями відьмою стала пані Солоха, зображена Миколою Гоголем у повісті «Ніч перед Різдвом» із циклу «Вечори на хуторі поблизу Диканьки».

До цього яскравого образу звертався й Григорій Квітка-Основ’яненко. Його відьма, Явдоха Зубиха, «…вже і тоді така стара була, як і теперечки, так, що, коли б не забрехати, було їй літ п’ятдесят зроду. І кажуть про неї люди, що вона як удень, то і стара, а як сонце заходить, так вона і молодіє; а у саму глуху північ стане молоденькою дівчинкою, а там і стане стариться і до сход сонця вп’ять стане стара, як була учора. Так вона як помолодіє, то й надіне білу сорочку і коси розпустить, як дівка, та й піде доїти по селу коров, овець, кіз, кобил, собак, кішок, а по болотах жаб, ящериць, гадюк. Уже пак така не здоїть, кого задумала! Хоч і ні за що і нічого нема, то вона таки візьме своє».

Слово «відьма» походить від давнього «відати», тобто «знати». Відьмою й до сьогодні називають жінку з надприродними силами, які вона використовує на шкоду людям (тому не слід плутати відьом із чарівницями, бо ті чинять тільки добро, багато знають, але нікому не шкодять). За основні вміння відьом в Україні вважали такі-от: здатність до перевертництва на різних звірів; уміння відбирати молоко в корів, вовну в овець, яйця у свійської птиці та сало у свиней, позбавляти людей урожаю й робити їх вовкулаками, насилати хвороби, псувати продукти. Відьма може також керувати погодою: наслати град, посуху тощо. Навіть наснившись, лиха чаклунка може призвести до прикрощів.

Згідно з народними уявленнями та переказами, відьма буває природною або навченою. Перша дістає таємничу силу відьмацтва від природи, тільки через особливості свого народження. Так, природна, або «родима», відьма з’являється, коли в когось народжуються поспіль сім дівчат, а між ними жодного хлопця; вона також може бути представницею третього покоління позашлюбних дівчат чи є просто дочкою відьми (залежно від регіону). Родима відьма могла народитись і в матері, котра, будучи вагітною, готувала свят-вечірні страви та ненароком проковтнула вуглинку, або коли дитину в утробі матері прокляли «в таку хвилину», або коли дівчинка була народжена поза шлюбом від так само народженої поза шлюбом матері. У деяких місцинах існувало переконання, що відьмою могла стати також дівчинка, котру понад два роки мати годувала грудьми. Відьомська сила передавалася тільки по жіночій лінії.

І. Є. Репін. Солоха і дяк

Кажуть, що природжену відьму виказують очі: вона ніколи не дивиться у вічі співрозмовникові, погляд її спрямовано донизу, а надто, якщо вона перебуває в церкві. Якщо ж таки зазирнути природженій відьмі в очі, то в зіницях можна буде побачити перевернуте зображення того, хто туди наважився глянути. Позір вона має тяжкий і недобрий, очі ямкуваті й мають чорний колір. Звичайно, такий опис відьомських очей зовсім не слов’янський, оскільки слов’янки зазвичай мали очі зеленого або сірого кольору. Чорні та темно-карі очі, кажуть антропологи, з’явилися в слов’ян від татар і монголів, що набігали на наші землі. Крім того, такий відверто негативний опис лихих відьминих очей має християнське коріння та з’явився за часів, коли «відати» стало гріхом, «не від Бога». Дохристиянська ж культура жінку-відунку шанувала й вітала. В очах її сховано мудрість і здатність зазирати у приховані світи, минувшину, майбуття, бачити душі живих і померлих.

Однак найхарактернішою ознакою природженої відьми є хвіст, а точніше хвостик: казали, що він схожий на чортячий і видно його, тільки коли відьма спить, а як проснеться – то він ховається. Такий рудимент, вочевидь, підкреслював дике тваринне нутро і сильний зв’язок відьми з природою. Хвостик, за переказами, іноді увінчував собою смужку темного волосся, що тягнулася від потилиці відьми аж до низу хребта. Волохатість у деяких переказах пов’язували з терміном відьмування: що більший він був, то волохатішим ставав хребет.

Основною відмінністю «родимої» відьми, порівняно зі «вченою», люди називали те, що перша може іноді й виправити заподіяну шкоду, але друга того ніколи не зробить.

«Учена» відьма набирається своїх надприродних сил від іншої відьми, від чорта чи взагалі від нечистої сили. Відьму часто сприймали як таку, що контактує з нечистою силою, як подружку чорта, жінку із зіпсутою душею. Оскільки ж вона при всьому тому жила серед звичайних людей, що могли навіть і не здогадуватися про її таланти, таку її дволикість пояснювали також тим, що відьма має дві душі. Одна – людська, інша – демонічна. Саме зі смертю людського засновку та відселення в тіло демонічного були пов’язані ритуали перетворення на відьму. Більшість зі способів являли собою випроби, що їх жінка мусила здолати, перше ніж стати до ініціації. Ці випроби були ніби символічним переродженням, коли учениця відьми начебто вмирала, а відтак, у ході ритуалу, пролазила крізь символічний родовий канал (за деякими переказами, наприклад, учениця відьми мала пролізти через труп тварини) і з’являлася на світ відьмою. Крім ритуалу переродження, перекази згадують про ініціацію через опоганення: учениця відьми мала сплюндрувати святиню (потоптати ікону, прочитати молитви навспак тощо). Іноді розповідають про обряд, коли старша відьма вмивала молодшу чарівним наваром, після чого учениця вилітала в комин і поверталася вже відьмою.

Та остаточно навчання завершувалося на Лисій горі, головному місці відьомських шабашів. Згідно з повір’ями, тут відьми складають іспит перед вищою нечистою силою. Відбуваються ці шабаші зазвичай у перший тиждень кожного нового місяця, або проти свята, як-от Юра та ін. Часом подейкують, що коли відьма вирушає на такий шабаш, то відлітає тільки її душа, а тіло залишається на місці. Якщо ж пересунути відьмине тіло головою туди, де були ноги, то душа вже не зможе до нього увійти.

Найбільш містичною видається передання відьомського дару з рук у руки. За знання та зв’язок з темними силами відьмі призначали тяжку смерть, однак вона не могла вмерти, не передавши свого дару. Всюди по селах України згадують моторошні перекази про відьом при смерті. Стара відьма могла мучитися кілька діб, виючи як тварина, видаючи дивні, нелюдські звуки, звиваючись і то завмираючи, то знову б’ючись в агонії. Не дивно, що за таких обставин мало хто наважувався взяти від умирущої відьомський дар, хоча зробити це було доволі просто: треба було взяти бідолашну стару за руку та сказати «Беру твій дар». Та коли за життя відьма не спромоглася навчити бодай одну ученицю й доживала до глибокої старості, то мучилася доти, аж доки в її оселі не зривали дах. Не весь, звісно, а лише частину, щоб утворився отвір, достатній для того, щоб душа відьми відлетіла в інший світ. У багатьох сучасних селах досі таке практикують, коли довго й тяжко конає самотня дивакувата бабуся, а щойно смерть таки наступає невдовзі після того, хатою потім лякають малих дітей: «Не ходи, там відьма жила». Хай як дивно, та звичай робити отвір над мерцем у поховальних усипальницях, трунах чи мавзолеях, є в багатьох культурах світу. Чи то надто велика та обтяжена знаннями душа у відьми, чи то гріх від того, що такі знання забирає із собою у домовину, не дає їй упокоїтися мирно, хтозна… По смерті, відьми, як і упирі, можуть підводитися з могили, особливо якщо зазнали за життя якоїсь кривди, за яку хочуть помститися.

Найулюбленішою справою українських відьом було відбирати молоко від корів, бо коров’яче молоко з росою – то найулюбленіша їхня їжа. Відьми люблять приймати в себе по святах різну нечисть, але, щоб її почастувати, мусять перше дістатися чужих корів і видоїти їх до крові. Родима відьма доїть корови, як і всяка інша жінка. Натомість навчена відьма, після першого надою, робить дірку в одному зі стовпів своєї хати, затикає її замовленим чопом, і потім молоко тече з тієї діри, мов із крана. Згідно з іншими джерелами, відьма годна зібрати на межах або пасовиську фартухом чи сорочкою росу та витиснути: молоко тектиме безперестанку. Деколи відьма бігає доїти корів, перекинувшись білим собакою. Якщо ж відьма не може красти молоко, то вона хоч нашкодить корові, і в тієї з вимені замість молока тектиме кров.

Відьми ніби впливають на погоду, можуть затримувати дощ і таким чином насилати посуху. У зв’язку з цим забобоном постав звичай випробувати відьом водою, що про нього згадує у своєму «Слові» від 1274 року Серапіон, єпископ Володимирський, який спершу був архімандритом Печерської лаври і склав «Слово» проти самосудів над відьмами на підставі спостережень за життям українського народу. Люди вірили, що відьма може зумовити град і викликати різні хвороби, ба навіть смерть, завиваючи закрутки на ниві; що вона вміє красти зірки з неба та спричиняти затемнення сонця й місяця.

За народними переказами, відьми часто літають. Перед подорожжю відьма роздягається догола, звертається з магічним замовлянням до хатнього порога, що з-під нього вона добула глини, щоб виготовити мазь, до якої додає різне зілля, зміїні голови та жаб’ячі лапи. Використовує вона й відвар тирлича – зілля, котрим натирається під пахвами. Прості дівчата теж знають магічний вплив цього зілля, що викликає до них кохання. Натершись чарівною маззю, відьма перекачується через стіл, сідає верхи на помело, мітлу, кочергу чи коромисло, хапає в руки мечик від терлиці (ручне знаряддя, призначене для тріпання льону й конопель) та вилітає у комин.

Подейкували, що коли хто хоче побачити відьму, то має подивитися крізь колоду, у якій випав сучок, або крізь такий самий отвір у дошці, котру тешуть на труну. Можна побачити відьму й через осикову борону, виготовлену за день. Утім, вважали за краще не бачити відьом, щоб не накликати на себе хворобу. Найближчу відьму можна прикликати й довідатися, хто вона, таким чином: варити шмат сирого полотна, в котре встромлено дев’ять шпильок; поставити в піч молоко на пательні, до котрої заздалегідь вкинуто тричі по дев’ять голок; на Великдень розпалити в печі колодами, відкладеними щопонеділка впродовж Великого посту з дров, які вносять до хати на розпал. Парубок може вдягти картуза дашком назад, а руки, скрутивши попередньо дулі, сховати одну до кишені, а другу за пазуху. Відьма при цьому починає злоститися й лаяти його.

Побачивши відьму, треба вхопити її ззаду, за в’язи або за волосся, бо більше ні за що не можна тримати. Також говорили, що, піймавши, не можна змінювати рук, бо відьма вискочить. Можна було також зловити відьму, забивши цвяхи в те місце на стіні, куди лягає тінь від неї.

Підозрювану у відьомстві могли певним чином перевірити. Найпевнішим способом вважали такий: кинути у зав’язаному мішку до водойми. Якщо опісля того жінка не випливала, то її визнавали невинною. У народній місцевій розправі над відьмами переважали побої, що супроводжувалися катуваннями, тілесними ушкодженнями, зрідка – штрафом. Підтвердженням цього також слугують народні перекази. Повсюди в Україні популярними є розповіді про те, як поранили запідозрену тварину (найчастіше це жаба-ропуха, але може бути й собака, кіт, свиня й навіть муха) або пошкодили підозрілий предмет, на який ніби перетворилася відьма, а на ранок виявили каліцтво сусідки… Також побутує уявлення, що коли завдати шкоди пов’язаній з відьмою тварині, то вона мучитиметься та прийде «відпрошуватись» або щось позичати.

Прагнучи захиститися від відьми, люди застосовували певні обереги, приміром, на Юрія малювали дьогтяні хрестики на дверях. Також обійстя, стайні та хліви обсипали свяченим маком: відьми, які дуже полюбляють мак, визбируватимуть по мачинці й не матимуть часу підійти до худоби. Замість маку подекуди використовували свячене зерно, також всюди перед вигоном окроплювали стайню й безпосередньо худобу свяченою водою, здебільшого йорданською чи стрітенською. Для захисту хліву від відьом над дверима або між віконцями застромлювали косу, серпа, ножа, сокиру (іноді у двері запихали голку чи шпильку). Ніж або серп також клали на поріг хліву чи в дійницю.

Одним із поширених оберегів для корови від відьом були освячені на Вербницю галузки верби. Саме вербою вперше виганяли худобу на пашу. Принісши таку вербову гілку з пасовиська, її застромлювали десь у хліві.

За інший оберіг від відьми вважали попіл від купальського вогню, якщо закопати його під ворітьми огорожі. Люди були переконані, що відьми дуже бояться псів-ярчуків – собак із вовчими зубами. Проте такого собаку не легко виховати, бо він походить аж із дев’ятого покоління від дев’ятої суки. Відьом проганяли також плакуном верболистим, кропивою чи коноплями. Однак, попри те, що сенс існування відьми становила шкідлива магія, до таких жінок інколи зверталися по допомогу й захист, а частіше, щоб причарувати коханих. Цікаво, що відьми бояться знахарок, бо ті добре допомагають людям різним зіллям і замовляннями, знають про їхнє минуле та майбутнє, аби ті не брехали.

Порівняно з Західною Європою, де відьом жорстоко переслідували та палили (вперше за відьмування спалили людину 1275 року в Тулузі), на українських землях систематичного переслідування відьом просто не було, хоча спалення як покара за відьомство було закріплене у звичаєвому праві Війська Запорозького. Усі процеси проти українських відьом були побудовані на скаргах про якусь конкретну шкоду, що її ніби заподіяла відьма, і розпочиналися тільки за позовом приватних осіб, за наявності скривдженої сторони. При цьому церква була геть зовсім не зацікавлена справою. За спостереженнями дослідників, таку ситуацію можна пояснити не так гуманністю суддів, як особливостями демонологічних уявлень українців: припускаючи існування в природі сил і законів, не знаних загалові, народ гадав, що чимало цих законів відомі особам, котрі зуміли в той чи той спосіб їх пізнати. Отже, саме по собі опанування таємниць природи не вважали за щось гріховне, таке, що суперечить релігійному вченню.

Спорідненим з відьмою образом виступає відьмак, тобто чаклун. За однією версію народних уявлень, він діє заодно з відьмами та є начальником над ними в певній місцині, тобто являє собою просто чоловіка-відьму. Такий відьмак, як і відьма, може бути природженим і навченим. Природжений відьмак може не мати вусів і бороди, волосся на тілі або й узагалі статевих органів, у нього є невеликий хвостик із чотирма волосками; зображення в зіницях перевернуте догори дриґом. Навчений відьмак нічим не відрізняється від нормальної людини.

Відьмак знає усіх відьом і чаклунів, керує відьмами, які звітують перед ним про те, що вони зробили. Нерідко відьмака вважали сильнішим від відьом. Він навчає відьом, а також вступає з ними у статеві зносини. Відьмак може діяти у змові з відьмами, відбираючи молоко в корів, насилаючи на них вроки, обертаючи людей на вовкулаків, особливо на весіллях. Часто відьмак користається зі своїх здібностей, щоб звести особисті порахунки з недругами: може вийняти в людини очі й повернути їх на місце без будь-якої шкоди, подути в рот – і випадуть усі зуби, глипнути у вічі таким поглядом, що людина зараз же розхворіється й за кілька днів помре. Кажуть, буцімто відьмак не годен зашкодити русалці, вміє управляти бджолами, розгонити хмари.

Відьмакa, як і відьму, можна розпізнати: якщо під церковним порогом закопати кісточки ніжок ягняти, то він не зможе вийти з церкви; якщо в окріп кинути кінську підкову й камінь, то відьмак мучитиметься та прийде до оселі, щоб вилікувати зіпсовану ним корову.

Вважається, що відьмак має дві душі – людську й демонічну, і вони можуть виходити вночі з його тіла крізь отвір під колінною чашкою, під стегном або під куприком. Відьмак здатен бути перевертнем. Кажуть, що за допомогою чарів і власного бажання він перетворюється на метелика, коня, вовка та ін.

Як і відьми, відьмаки збираються, щоб улаштувати шабаш. Так, скажімо, напередодні Різдва та Великодня це відбувається на перехрестях доріг, там відьмаки танцюють і веселяться. На відміну від відьом, які регулярно збираються на шабаш на Лисій горі, відьмаки влаштовують такі «гулянки» на Червоних горах, що ними в Україні називають високі пагорби в старих урочищах.

Перед смертю відьмак має передати свої знання іншій людині. Коли він помирає, настає посуха або йдуть нескінченні дощі. За одним повір’ям, після смерті відьмака слід відрубати йому голову, покласти його долілиць, забивши в рота кілок. До відьмацької труни конче слід покласти шматок осики, цвяхи, папір, тирсу, а навколо могили тричі розсипати мак. Люди вірили, що тільки тоді померлий відьмак не перетвориться на упиря.

У народних переказах існує також інший погляд на відьмаків, згідно з яким вони, навпаки, захищають людей від відьомських чарів та заложних мерців (люди, що жили негідним життям і померли неприродною смертю, чиї душі через це не можуть перейти до потойбічного світу), з котрими б’ються на цвинтарях, а також лікують людей і тварин. Такі відьмаки навіть після своєї смерті охороняють місцину, де жили, не пускаючи туди мерців.

За часів козаччини відомими були характерники, котрі, згідно з народними легендами, вміли ворожити, лікувати поранених козаків, знали психотерапію, вправи з фізичної підготовки козаків. Маємо цілу низку історичних свідчень, що підтверджують існування таких чаклунів на Запорозькій Січі. Більшість оповідей та легенд про характерників записано в Україні лише в ХІХ ст., хоча саме явище вважають за дуже стародавнє, подибуючи згадки про нього ще в літописах, що стосуються другої половини XVІ ст. До творення образу характерника долучилися й відомі українські письменники: Дмитро Яворницький («Історія запорозьких козаків»), Євген Гребінка («Чайковський»), Пантелеймон Куліш («Чорна рада»), Адріан Кащенко («Запорозька слава», «На руїнах січі») та чимало інших. Серед сучасних авторів: Василь Чумаченко, Анатолій Скульський, Тарас Каляндрук, Юрій Фігурний тощо.

Невідомий художник. Козак-бандурист

Найвідомішим козаком-характерником називають Мамая – ідеалізований образ козака-мандрівника, воїна, мудреця, казкаря й характерника в одній особі. Мамая називають легендарним українським козаком, що ходив світом і допомагав людям у біді, боровся за правду та карав кривдників. Його образи можна було побачити в багатьох українських хатах поруч із іконами святих. З іменем козака щільно пов’язані поняття «мамаювати» (мандрувати, козакувати, вести козачий спосіб життя), «ходити на мамая» (йти навмання, світ за очі).

Сучасні дослідники феномену характерництва говорять про те, що в самому зображенні Мамая закодовано енергію національного духу. Сидить він по-козацьки, підібгавши та схрестивши ноги, у звичаєвій для степовика позі, що дає змогу відпружитись. У той самий час поза козака утворює «трійцю» – прадавній священний символ духовності, втілення триєдинства – поєднання трьох сакральних начал в одному. На сьогодні підтверджено, що високий рівень військової досконалості козаки досягали завдяки систематичним вправам не лише фізичного штибу, а й духовним – через систему медитації. На згаданій картині козака опанував спокій. Він урівноважений, його шляхетне обличчя незворушне, чистотою сяють очі, його погляд пронизує глядача, простір і Всесвіт.

Козак Мамай на народних картинах – це воїн під час медитації. Цей стан, у багатьох варіантах, як додатковий акцент підкреслює трохи схилена набік голова козака. На певний час відклавши зброю та військову справу, Мамай є мислителем, що звеличує свою душу думками про Бога та вічність, самовдосконалюється, творить образ довершеного воїна, котрий перекидається вовком під час бою. «Чого дивишся на мене? Хіба не знаєш, звідки я родом та як звати мене? Нічогісінько не знаєш! У мене ім’я не одне, а є їх до ката, як потрапиш на мого свата…» – такий текст подекуди трапляється під зображенням козака Мамая у деяких регіонах України.

Як твердять перекази, майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани та відомі полковники були характерниками. З-поміж них – Остап Дашкевич, Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, а найбільший характерник серед них – Іван Сірко. За час свого отаманування Сірко брав участь у понад 100 битвах і не мав жодної поразки. Козаки вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, що під час бою може обернутися на хорта, вовка чи яструба або заклясти вороже військо. Османський султан навіть видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель Сірка. Побутує легенда, що козаки 5 років не ховали Сірка після його смерті, возили його тіло з собою в походи та були переконані, що він і мертвий наганяє жах на ворогів і допомагає їм перемагати. А згодом відтявши його правицю, ходили з нею на війну й за потреби виставляли її наперед, приказуючи: «Стій, душа й рука Сіркові з нами!»

Польський історик Бартош Папроцький (1540–1614) написав спогади про козаків, які не лише замовляли кулі, а й збирали їх із себе руками та кидали назад у ворогів. Ті, у кого потрапляли ті кулі, гинули на місці. Масово чаклуни-характерники вперше взяли участь в обороні у квітні 1638 року Говтви від коронного війська, капелан якого Шимон Окольський згадував ось що: «Тисячами посадили на валах людей, гармату розложили на шанці, сотнями обсадили башти і брами, по високих дахах розсадили чарівниць і чарівників, аби слідкували звідти і чинили замовлення на добру стрільбу, повітря і вогонь». Чимало сучасників свідчили про наявність козацьких чаклунів і чаклунок і у війську Богдана Хмельницького.

Загальновідомо, що 1775 року Запорозьку Січ зруйнували. На те були послані московські війська, яким більшість запорожців здалися. Але найнепокірніші, очолювані характерниками, покинули Січ і перейшли за Дунай до Османської імперії, де заснували Задунайську Січ (на території сучасної Румунії). Характерники показали себе і на новому місці – у війні з козаками-некрасівцями. За легендами, характерники допомогли козакам заволодіти липованським містечком Дунаєвець.

Після зруйнування Січі багато старих характерників залишилося на Великому Лузі. У народних оповіданнях збереглися прізвища декого з них: Джерелівський – «сам кував рушниці й умів заговорювати їх, був великим стрільцем і мисливцем, не боявся ні хмари, ні грому» й «завжди охоче давав притулок всім запорожцям, що після зруйнування Січі не пішли на Дунай і лишилися без притулку»; три брати-запорожці Канцибери «силачі були великі», а жонатий Канцибера «був великий галдовник (чарівник) – загалдував свої гроші» і їх ніхто не брав; був іще козак Гайдук та інші. Прожили вони, за переказами, понад сто років. Донині побутують деякі географічні назви, пов’язані з ними: Джерелівське урочище, Канциберівське озеро й урочище.

То хто ж такі характерники? Вони були сильними чаклунами, котрі, зокрема, вміли спиняти кров, заговорювати біль, ловити кулі голіруч, ходити по воді та вогню, упродовж годин перебувати під водою, ставати невидимим, гіпнотизувати, з’являтись у кількох місцях водночас і викликати панічний жах у ворогів, що спричиняло втечу їх з бойовища. Ці козаки також могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, неживу природу, лікували смертельні рани (навіть оживлювали мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води. Характерникам приписують і вміння керувати погодою – розганяти хмари або, навпаки, накликати дощ. Злива могла зволожити порох, що робило вогнепальну зброю непотрібною. Також дощ міг перетворити бойовище на болото, у якому грузла важкоозброєна кіннота суперника. На думку сучасних дослідників, козаки-характерники походять від давньоукраїнських язичницьких волхвів. Імовірно, і самі вони переважно не були християнами, оскільки в документах згадується, що «їх ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму».

Характерниками ставали зазвичай люди з екстрасенсорними здібностями, зі схильністю до навіювання, гіпнозу, яснобачення, телекінезу чи телепатії. За переказами, їх готували з дитячого віку. Мабуть, досвідчені галдовники могли розпізнати юний талант іще в сповитку. Хлопчик на тривалі роки ставав спочатку джурою (служкою) у старшого бійця-химородника. Поруч із учителем він осягав премудрості старожитніх знань. Учитель передавав учневі ті знання, яких сам був навчений. Процес навчання тривав багато років і являв собою систему психофізичної підготовки, що вміщувала магічні ритуали, а також обов’язкове навчання військового ремесла й мистецтва.

Коли вчитель-характерник бачив, що учень уже готовий, відбувався ритуал посвячення його в характерники. Рубали просіку в густому лісі, повалені дерева з неї не прибирали, рубали тільки сучки. Наприкінці цієї просіки обирали два дерева на відстані двох метрів, нахиляли їх одне до одного, тим самим утворюючи фігуру, схожу на ножиці чи хрест, а потім, розрубавши посередині, зв’язували верхівки дерев. Виходило щось на кшталт цифри вісім, але зі зрізаним низом. У точці, де кола тієї вісімки перетиналися, глухої ночі запалювали білий яскравий вогонь. Через рівні проміжки часу кричав пугач. Козака уводили у стан сновиди, у якому він мав дістатися просікою на той вогонь. Коли козак збивався з дороги, пугач замовкав. Так неофіту вказували шлях. Завданням було пройти в ті «ворота», за якими наставало справдешнє розуміння навколишнього буття в стані вже «пробудженого сновидіння». Полуда спадала з очей, і характерник вже бачив і розумів реальний стан речей у навколишньому світі.

Продолжить чтение