Читать онлайн Казки добрих сусідів. Розумна донька. Білоруські народні казки бесплатно

Оленка

Жили дід і баба. І була у них донька Оленка. Але ніхто з сусідів не називав її по імені, а всі називали Кропивницею.

– Он, – кажуть, – Кропивниця повела Сивку на пашу.

– Он Кропивниця з Лискою пішла по гриби.

Тільки й чує Оленка: Кропивниця та Кропивниця…

Прийшла вона якось додому з вулиці і жаліється матері:

– Чому це, мамо, ніхто мене по імені не називає?

Мати зітхнула і каже:

– Тому, що ти, доню, у нас одна: немає у тебе ні братів, ні сестер. Ростеш ти, як кропива під тином.

– А де ж мої брати і сестри?

– Сестер у тебе, – каже мати, – немає, це правда, а от братів було троє.

– Де ж вони, мамо?

– Хто їх знає. Як тебе в колисці ще колисали, поїхали вони з вогняними зміями-смоками воювати, собі і людям щастя добувати. От з тих пір і не повернулись…

– Мамо, так я піду шукати їх, не хочу, щоб мене Кропивницею називали!

І як не умовляли її батько й мати – нічого не добились.

Тоді мати й каже:

– Одну я тебе не відпущу: мала ти ще для такої дороги. Запрягай Сивку і їдь. Сивка наша стара, розумна – вона привезе тебе до братів. Та, дивись, на ніч ніде не зупиняйся: їдь день і ніч, поки братів не знайдеш.

Запрягла Оленка Сивку, взяла на дорогу хліба і поїхала.

Виїхала вона за село, дивиться – біжить за возом їхній старий пес Лиско. Хотіла було Оленка собаку прогнати, та передумала: нехай біжить – в дорозі веселіше буде.

Їхала вона, їхала – під’їжджає до перехрестя. Сивка зупинилась, назад озирається. Оленка запитує у неї:

Підвела тут Сивка голову, заіржала, на дорогу зліва показала. Пустила її Оленка по тій дорозі. Їде вона чистими полями, їде темними борами. Приїхала присмерком в хащу лісову. Бачить – стоїть в хащі при дорозі хатинка. Тільки Оленка під’їхала до хатинки, як вибігла звідти якась горбата, кістлява баба з довгим носом. Зупинила вона Оленку і каже їй:

– Куди ти, нерозумна, на ніч їдеш. Тебе тут вовки з’їдять! Залишайся у мене ночувати, а завтра, як розвидниться, і поїдеш.

Почув те Лиско і загавкав тихенько:

Не послухалась Оленка Лиска, залишилась ночувати в хатинці.

Розпитала відьма Барабаха Оленку, куди вона їде. Оленка все їй розказала. Відьма на радощах так і підскочила: Оленчині брати, думає вона, і є, мабуть, ті самі богатирі, що всю її рідню зі світу зжили. Тепер вже вона з ними вправиться…

Раненько встала відьма, нарядилася, як на ярмарок, а весь Оленчин одяг заховала і будить її:

– Вставай, поїдемо братів шукати!

Встала Оленка, дивиться – немає одягу…

– Як же я поїду? – каже Оленка.

Принесла їй відьма старі жебрацькі лахи.

– На, – каже, – тобі й така одежина згодиться.

Одягнулася Оленка, пішла запрягати Сивку. Взяла відьма ніж і товкач, сіла у візок, як пані, а Оленку замість кучера посадила.

Їдуть вони, а Лиско біжить збоку і гавкає:

Почула те відьма Барабаха, схопила товкач і кинула в Лиска. Заскавучав Лиско – перебила йому відьма ногу.

Оленка заплакала:

– Бідолашний Лиско, як же ти будеш тепер бігти?!

– Замовкни, – наказала відьма, – бо й з тобою таке буде!

Їдуть вони далі, а Лиско не відстає, на трьох ногах скаче. Доїхали до перехрестя. Сивка зупинилась.

Оленка запитує у неї:

Заіржала Сивка, на дорогу з правого боку показала. Всю ніч їхали вони темною пущею по тій дорозі. Ранесенько виїхали на луг, дивляться – стоїть перед ними шовковий намет, а поруч три коники пасуться. Сивка весело заіржала і повезла Оленку з відьмою прямо до намету. Зраділа Оленка:

– Тут, мабуть, мої брати живуть!

Відьма злісно фиркнула:

– Краще помовчи! Тут живуть не твої брати, а мої!

Під’їхали до намету. Виходять звідти три кремезні юнаки – усі на одне лице, гарні та дужі.

Зіскочила відьма з візка і до них:

– Як, братики, поживаєте? А я увесь світ об’їздила, втомилася, вас все шукала…

– Так це ти наша молодша сестриця? – запитують брати-богатирі.

– Та я ж, я, – каже відьма, – я ваша рідна сестра…

Кинулись брати до неї, почали її цілувати-милувати, на руках носити. Такі раді, що й не передати.

– Дивись, – дивуються вони, – як довго ми воювали: за цей час сестра не тільки виросла, а й постаріла… Ну, та нічого: всіх ворогів ми перебили, залишилась одна лиш відьма Барабаха. Як знайдемо її, то спалимо, а тоді й додому поїдемо.

Почула те відьма і тільки усміхнулась: подивимось ще, хто кого спалить!..

– А що це, сестрице, за дівчинка з тобою приїхала? – запитує старший брат.

– Та це моя наймичка, – відповідає відьма Барабаха. – Вона у мене кучером служить і мою кобилку пасе.

– Добре, – кажуть брати, – вона і наших коней буде пасти.

Повернулась відьма, крикнула до Оленки:

– Чого сидиш? Випрягай Сивку та веди її на пашу!

Заплакала Оленка, почала Сивку випрягати. А брати підхопили відьму Барабаху на руки, понесли в намет пригощати.

Їсть відьма Барабаха, п’є, а сама думає: «Як ляжуть вони спати, я всіх їх заріжу…»

А Оленка сидить ти часом на лузі біля коней і співає, плачучи:

Відповідають земля і сонце:

Вийшов молодший брат з намету і заслухався. Повернувся до намету та й каже:

– Знаєш, сестрице, знаєте, братики, чи то пташка на лугу щебече, чи то дівчина співає. Та так жалібно, що аж за серце хапає.

– Це моя наймичка, – каже відьма Барабаха. – Вона на всі витівки хитра, та тільки працювати ліниться.

Вийшов тоді середній брат послухати, хоч відьма і не пускала його.

Послухав він жалібну пісню Оленки, а потім ще почув, як Лиско загавкав:

Повернувся середній брат і каже старшому:

– Піди і ти послухай.

Пішов старший брат, а середній все на відьму Барабаху поглядає.

Послухав старший брат пісню Оленки, послухав і що Лиско про відьму Барабаху прогавкав, і про все здогадався.

Підбіг він тоді до Оленки, схопив її на руки і приніс в намет.

– Ось хто, – крикнув він, – наша справжня сестра! А це – відьма Барабаха!

Розвели тоді брати велике багаття і спалили на ньому відьму Барабаху, а попіл у чистому полі розвіяли, щоб і духу її не було. А потім згорнули шовковий намет і поїхали щасливі разом з Оленкою до батьків своїх стареньких.

* * *

Як Андрій мудрим став

Жив один допитливий юнак Андрій. Хотів він все знати. Куди не погляне, що не побачить, про все в людей розпитує, про все вивідує. Пливуть по небу хмари… Звідки вони взялись? І куди пливуть? Шумить за селом річка… Куди тече? Росте ліс… Хто його посадив? Чому у птахів крила, і вони вільно літають, а чому в людини немає крил?

Люди відповідали йому, відповідали, а потім набрид усім, вони й самі не знають, як йому пояснити.

– Ти, Андрію, хочеш бути мудрішим від усіх, – почали люди над ним сміятися. – Хіба ж все можна знати?

Але Андрій не повірив, що всього знати не можна.

– Піду, – каже, – до самого Сонця, воно всюди світить, все бачить, все знає. Попрошу його, воно й розповість мені про те, чого я сам не знаю.

І пішов він шукати те місце, куди Сонце увечері на відпочинок сідає.

Йде він, йде, дивиться – сидить біля дороги на камені чоловік і всіх запитує: «Довго мені тут сидіти?»

І Андрій йому також не може нічого відповісти.

Пішов він далі. Бачить – підпирає чоловік плечима тин.

– Що це ти, чоловіче, робиш? – запитує Андрій. – Навіщо старий тин підпираєш?

– Не знаю… Може, ти знаєш?

– Якби я знав, то не шукав би того, хто все знає, – сказав Андрій і пішов далі.

Пройшовши небагато, бачить – чоловік у смітті гребеться.

– А навіщо ти, чоловіче, сміття розгрібаєш?

– Не знаю.

– І я не знаю, – сказав Андрій і пішов далі.

Довго йшов, зайшов у густий ліс. Цілий день ішов лісом, а під вечір вийшов на галявину. І його раптом щось засліпило: таке сяйво йшло з галявини. Замружив він очі, бачить – неподалік хороми Сонця вогнем горять. Він увійшов у хороми, але його засліпило сяйво. Звик до світла і побачив – сидить у кріслі старенька мати Сонця.

– Ти чого, юначе, сюди прийшов? – запитала.

Поклонився їй Андрій і сказав:

– Прийшов я, щоб у Сонця про таке-сяке дізнатися.

– А про що ж це – таке-сяке?

– Та про все, чого я сам не знаю.

– А чого ж ти сам не знаєш?

Став їй Андрій розповідати, а стара слухала-слухала і позіхати почала.

– Добре, – сказала вона, – почекай, скоро син ночувати повернеться. А я тим часом подрімаю: бо я за довгий день натомилась.

Вийшов Андрій надвір. Розвів вогнище, почав смажити сало, бо зголоднів за довгу дорогу! Наївся сала з хлібом. Пити захотілось. Пішов до річки й нахилився до води. Раптом бачить – піднімається з дна річки дівчина, та така гарна, що очей не відвести. І вона на нього задивилась.

– Не пий води з річки, – каже вона, – бо Сонце тебе спалить!

– А мені дуже хочеться пити.

– Йди за мною.

Привела його дівчина до старого дуба, а з-під нього тече джерело чистої холодної води.

Нахилився Андрій і напився вволю джерельної води. А тут і Сонце почало спускатися з неба в свої хороми. Треба до нього йти, а йому шкода прощатися з красивою дівчиною.

– Ти ж дивись, не говори Сонцю, що бачив тут мене, – сказала дівчина, піднялась вгору і заблищала з неба яскравою зірочкою.

Пішов Андрій у хороми. А там Сонце так пече, що аж стіни потріскують. Але Андрію байдуже – напився він джерельної води, от Сонце й не може його спалити. Тільки шапку насунув на лоба, щоб очей не випалило. Розповів він Сонцю, за чим прийшов. Каже Сонце:

– Навчати тебе у мене немає часу. Але я зроблю так, що ти сам про все дізнаєшся.

Сказало так Сонце, зібрало всі свої промені в один жмут і блиснуло йому в голову.

І Андрій відчув, що стало в його голові зрозуміліше і світліше, тільки дуже горить вона, а серце стало раптом холодним, як лід…

Вийшов він. Недобре йому стало з холодним серцем. Згадав він про дівчину. І так йому захотілось побачити її ще раз, що він навіть увесь розімлів.

Почав кликати її. І скотилась з неба яскрава зірочка і обернулась перед ним гарною дівчиною. Як глянув на неї Андрій, одразу відчув, що серце його стало знову таким, як було.

Узяв він дівчину за руку і повів на свою батьківщину. Він був таким щасливим, що і птахам, які мають крила і літають, не заздрив.

Підійшли вони до того чоловіка, що сміття розгрібав. Подивився на нього Андрій і все зрозумів.

– Ти, – сказав він чоловікові, – шукаєш у смітті загублені копійки і тільки гаєш час. Візьмись краще за роботу – швидше заробиш гроші, ніж знайдеш.

Послухав його чоловік, почав працювати та й нажив собі добро і гроші.

Йдуть вони далі, побачили чоловіка, який підпирав плечима тин. Подивився на нього Андрій і сказав:

– Не підпирай, чоловіче, те, що перегнило, воно все одно завалиться. Зроби краще новий тин.

Прислухався чоловік до його порад і поставив новий тин.

Дійшли вони до чоловіка, що на камені сидить і не знає, чи довго йому ще так сидіти. Андрій йому каже:

– Не будь, чоловіче, таким жадібним: дай посидіти на цьому камені й іншим перехожим.

Зняв Андрій чоловіка з каменя і сіли вони з дівчиною перепочити. А чоловік побіг задоволений додому.

Відпочили і рушили в далеку дорогу, туди, де жив Андрій.

І відтоді не Андрій у людей про все розпитує, а, навпаки, люди в нього.

Так став Андрій мудрим.

* * *

Вихор і його подарунки

Жили собі дід і баба. Жили вони дуже бідно, нічого в них не було, був тільки один кошик жита. Ось дід якось і запитує бабу:

– Бабо, що нам робити з цим житом?

– Іди до млина, змели жито на борошно – хліба напечемо, – сказала та.

Пішов дід до млина, змолов жито і борошно поніс додому. Звідки не візьмись, налетів вихор і розвіяв усе дідове борошно. І він приніс додому пустого кошика.

– Бабо, що ми будемо робити? Вихор все наше борошно розвіяв!..

– А ти йди, діду, і вимагай у вихора повернути борошно!

Пішов дід шукати вихор.

Йшов-йшов, довго йшов, прийшов у густий ліс. Дивиться – стоїть хатинка. Увійшов дід до хатинки. Сидить в тій хатинці стара жінка. Запитала вона:

– Чому ти прийшов сюди, добрий чоловіче?

– Та я вихор шукаю.

– А навіщо він тобі?

– Він розвіяв моє борошно, хочу щоб повернув.

– Якщо так, – мовить стара, – ти прийшов куди треба: це хатинка вихора, а я його рідна мати.

Нагодувала вона діда і звеліла чекати. Невдовзі прилетів вихор. Запитує його мати:

– Навіщо ти в цього чоловіка борошно розвіяв? Тепер у нього немає хліба!

Вихор відповідає:

– Не гнівайся, діду, дам тобі за твоє борошно гарний подарунок!

І дає йому скатертину.

Дід запитує:

– Що це за скатертина? Навіщо вона мені?

– А ця скатертина не проста, – мовить вихор. – Як скажеш: «Гей, скатертино, скатертино, розгорнися-простелися, дай попити-поїсти, що є на світі!» – вона тобі все дасть.

Пішов дід додому із скатертиною. Пройшов небагато і думає: «Дай спробую, чи не обдурив мене вихор». І каже:

– Гей, скатертино, скатертино, розгорнися-простелися, дай попити-поїсти, що є на світі!

Скатертина розгорнулася-простелилася – і з’явились на ній різні страви, які тільки бувають на світі.

Здивувався дід. Поїв, згорнув скатертину і пішов додому. І застала його в дорозі ніч. Попросився він в одну хату переночувати. А жила в цій хаті багата господиня. І розбагатіла вона завдяки своїм хитрощам – дурила людей. Пустила вона старого до хати і почала випитувати:

– Звідки, діду, йдеш?

– Та оце ходив до вихора за борошно борг взяти.

– А що ж тобі вихор дав?

– Дав скатертину.

– Скатертину?

– Не проста вона! Як скажеш їй: «Гей, скатертино, скатертино, розгорнися-простелися, дай попити-поїсти, що є на світі!» – вона все й дає.

– Поклади, діду, свою скатертину в сінях: її в нас ніхто не візьме.

Старий послухався і поклав скатертину в сінях. Господиня з ним розмовляє, а сама покликала доньку й шепнула:

– Візьми дідову скатертину, а замість неї поклади нашу!

Донька так і зробила: свою скатертину поклала, а дідову заховала.

Уранці дід встав, сховав скатертину за пазуху і почимчикував додому. Прийшов і до старої:

– Ну, стара, тепер будемо ситі! Сідай до столу!

Сіли вони. Дід вийняв скатертину і наказав:

– Скатертино, скатертино, розгорнися-простелися, дай попити-поїсти, що є на світі!

А скатертина й не поворухнулась. Вигнала баба діда з хати:

– Іди знову до вихора!

Пішов дід знову в густий ліс. Йшов-йшов, знайшов хатинку вихора. Зайшов і почав лаятися:

– Безсоромний ти, вихоре! Обдурив ти мене! Нічого твоя скатертина не дає!

Привів вихор баранчика і каже:

– Ось тобі, діду, баранчик. Як скажеш: «Баранчику, баранчику, потрусись, дай золота-срібла», він і дасть.

Узяв дід баранчика і пішов додому.

Ішов-ішов і зайшов знову переночувати в ту ж хату. Пустила його господиня й запитує:

– Що це в тебе за баранчик?

– А цього баранчика мені вихор дав. Як скажу йому: «Баранчику, баранчику, потрусись, дай золота-срібла», – він і дасть.

– Покажи!

– Дай мені ряднину!

Господиня принесла ряднину. Дід розстелив, поставив на неї баранчика й сказав:

– Баранчику, баранчику, потрусись, дай золота-срібла!

Баранчик потрусився, і посипалось з нього золото- срібло.

Господиня побачила це і вночі підмінила баранчика. Ранком дід взяв чужого баранчика і пішов додому. Приходить і каже старій:

– Стара, принеси ряднину! Тепер у нас завжди будуть гроші!

Стара принесла.

Дід поставив баранчика на ряднину й наказав:

– Баранчику, баранчику, потрусись, дай нам золота- срібла!

А баранчик стоїть і тільки бекає.

Прогнала баба діда з хати:

– Йди до вихора і вимагай віддачі за наше борошно!

Пішов дід знову до хатки вихора. Вислухав його вихор і дав йому ріжок:

– Візьми, діду, цей ріжок. Тепер все твоє добро до тебе повернеться, тільки скажи: «З ріжка всього багато!»

Іде дід додому й думає: «Ану, спробую я цей ріжок!» І каже:

– З ріжка всього багато!

Вискочили тут з ріжка козарлюги з дубцями і давай діда лупцювати. Добре, що він здогадався крикнути:

– Усі назад в ріжок!

Козарлюги з дубцями відразу в ріжку сховались, а дід пішов своєю дорогою.

«Ну, – думає, – не обдурив вихор! Навчив мене розуму. Знаю, що мені тепер робити!»

Дійшов він до хати, де раніше ночував, і знову на ніч попросився. Господиня швиденько двері відкрила, впустила його й запитує:

– Що це в тебе, діду, за ріжок такий?

– Цей ріжок мені вихор подарував. Він що захочеш дасть. Тільки скажи: «З ріжка всього багато!»

Сказав це дід і вийшов з хати, а ріжок на столі залишив. Тільки він за двері, а господиня схопила ріжок і до нього:

– З ріжка всього багато!

Як тільки вона це сказала, вискочили козарлюги і давай її бити дубцями. Били-били, били-били! Закричала вона:

– Діду, діду! Допоможи!

– Віддаси мою скатертину і баранчика?

– Я їх не брала!

– Не брала? Ну, так бийте її, молодці!

– Ой, діду, віддам, тільки врятуй мене!

Тоді дід сказав:

– Усі в ріжок назад!

Козарлюги з дубцями відразу в ріжок сховались. Віддала стара дідові й скатертину, і баранчика. Пішов дід додому.

Прийшов і приніс своїй дружині всі подарунки вихора, і стали вони жити-поживати, не бідувати.

* * *

З ріжка всього багато

Жили собі дід і баба. Бідно жили. Відомо – старі люди: ні працювати, ні заробити не можуть, тільки тим і жили, що збирали милостиню.

Дочекались вони весни. Почали люди сіяти.

Ось баба каже дідові:

– Ти б, діду, трохи проса посіяв. Я приховала на посів. Тоді б ми каші наварили, бо сухарі тверді для наших зубів.

– Добре, – погодився дід, – посію.

Скопав він біля кущів землю і посіяв просо. Зійшло просо, росте. Сонце його гріє, дощик поливає. Радіє дід.

Одного разу пішов він подивитися на своє просо. Бачить – походжає по ньому журавель.

– Киш-киш, щоб тобі! – закричав дід на журавля. – Бачиш, де місце знайшов для прогулянок!

Піднявся журавель і полетів.

Глянув дід, а все просо витоптане і побите.

Засумував дід. Прийшов додому й каже бабі:

– Гарне просо вродило, але біда: внадився журавель літати – потоптав своїми довгими ногами. Нічого буде збирати.

Поохала баба, а потім і каже:

– Діду, ти ж був гарним мисливцем. І рушниця твоя на горищі без діла. Візьми її та піди вполюй журавля-капосника. Буде в нас замість каші хоч м’ясо.

Послухався дід, дістав з горища рушницю, почистив її, набив дробом і пішов на свою смужку.

Приходить, дивиться – знову журавель у просі. Розізлився дід, прицілився і хотів стріляти.

А журавель підняв голову і каже людським голосом:

– Почекай, діду! Що це ти хочеш робити?

– Буду в тебе стріляти! – каже дід. – Ти все моє просо витоптав своїми довгими ногами.

Журавель відповідає:

– Я ж не знав, що це твоє просо. Думав, панське. Пробач мені.

– Гарно сказано – пробачити! – сказав дід. – У мене була надія тільки на це просо, бо більше в мене нічого немає. А нині доведеться через тебе з голоду помирати.

Вислухав журавель дідову скаргу і сказав:

– Якщо ти такий бідний, почекай, я принесу тобі за просо подарунок.

Піднявся журавель і полетів.

А дід стоїть з рушницею і думає: «Мабуть, обдурив мене журавель. Шкода, що я його не застрелив. Що я скажу бабі?»

Тільки він так подумав, дивиться – летить журавель і тримає в дзьобі торбинку. Сів, подав торбинку дідові.

– Це тобі, – каже, – діду, за твоє просо.

Подивився дід на торбинку – звичайна бідняцька. Покрутив він головою й каже:

– Навіщо вона мені? У мене і своїх вдосталь. Бідняк я. А в бідняка, сам знаєш, торбинка – все його багатство.

– Бери, діду: такої в тебе нема. Це – чарівна торбинка. Варто тобі тільки покласти перед собою і сказати: «Торбинко, розкотися, розкрутися, дай поїсти і попити» – і відразу все буде. А як досита поїси, скажи: «Торбинко, скотися, скрутися, їжа і напої сховайтесь» – і торбинка знову стане звичайною.

– Якщо так, дякую, – сказав дід і пішов з торбинкою додому.

Не терпиться діду дізнатися, чи правду сказав журавель про торбинку. Присів біля дороги, поклав торбинку на коліна і промовив:

– Торбинко, розкотися, розкрутися, дай поїсти і попити!

Диво дивне! Відразу такий багатий стіл з’явився перед дідом, що і в панів такого не побачиш: пироги та короваї, смажене і парене, солодощі і різні вина…

– Молодець журавель, не обдурив! – зрадів дід.

Наївся, напився дід, потім наказав торбинці згорнутися, сховав її за пазуху і веселий пішов додому. Приходить і до баби:

– Що ти, бабо, жива-здорова?

– Жива, жива! А ти як? Щось ти довго ходив. Я вже думала, що тебе вовки з’їли, кістки в кущі затягли і хмизом прикрили.

– Ні, бабо, вовки не з’їли, а приніс я хліб-сіль – вистачить на все наше життя. Сідай, стара, до столу.

Дістав дід з-за пазухи торбинку, поклав на стіл і сказав слова, які треба.

Баба аж зойкнула: не тільки все на столі з’явилось, а навіть і сама їхня хатинка посвітлішала…

– Звідки все це, старий?