Читать онлайн Казки добрих сусідів. Караванбаші. Туркменські народні казки бесплатно
© О. Р. Герман, переклад українською, упорядкування, 2019
© Я. А. Кісельова, ілюстрації, 2019
© Є. В. Вдовиченко, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010
Ак-Памик[1]
У давні часи жив один чоловік. У нього було семеро синів, а дочки не було. Якось дружина його знову завагітніла. Пройшло дев’ять місяців, а сини того чоловіка, збираючись у той день на полювання, сказали батькові:
– Якщо народиться у нас сестра, то почепіть над воротами ляльку, а якщо брат, то сідло коня.
І поїхали в степ. Народилася у жінки дочка, і батько почепив над воротами ляльку. Але один із сусідів був недругом сім’ї братів. Він одразу ж зняв ляльку і замість неї почепив сідло коня. Повернулися брати з полювання, подивилися і закричали:
– На жаль, над воротами висить сідло! Значить, знову народився брат! Не будемо тут більше жити!
Покинули брати поселення і подалися в гори. Там вони облаштували житло в печері: вдень полювали, а увечері поверталися додому, їли і лягали спати. Так минав час.
Про кого тепер послухати новини? Послухайте про сестру юнаків.
Батько і мати назвали новонароджену Ак-Памик і не зводили очей з дороги, очікуючи синів. Минув місяць, а синів усе немає. Минув рік, а їх усе немає і немає. Минуло три роки – синів як не було.
Якось до старих прийшов гість із іншого поселення і сказав:
– Недавно я бачив ваших синів. Місцина, де вони живуть, від вас не так уже й далеко. Вони поселилися в печері на такій-то горі і живуть з полювання.
Батько і мати, почувши таку новину, зраділи, приготували плов, подали його гостеві і сказали:
– Гарну ти приніс новину! Тільки от ми самі не можемо туди піти: сил немає, ми ж старі. Та якщо ти ще хоч раз побачиш наших синів, то передай їм від нас доземний уклін.
Гість поїв плову, розпрощався із старими і пішов до свого поселення. А старі жили, не зводячи очей з гори. Проте своїй дочці вони про те не сказали ні слова.
Минули місяці, минули роки. Ак-Памик виповнилося чотирнадцять років. Якось сусіди збирали жінок для роботи[2]. Побачивши матір Ак-Памик, вони сказали:
– Дозволь своїй дочці прийти допомогти нам.
– Що ж, дозволю, – відповіла мати, – хай іде, якщо сама захоче.
А у ті давні часи був звичай: жінкам і дівчатам, які мали братів, відводилося під час такої роботи краще місце. Та, у якої братів не було, повинна була сидіти на гіршому місці.
Ак-Памик увійшла в юрту і сіла на найгіршому місці. Тут одна жінка й каже:
– Чому ти, кізонько, сіла там? Пересядь на краще місце.
– Ой, матінко, – відповідає Ак-Памик, – як же я можу сісти на краще місце, якщо у мене немає братів!
– Не кажи так! У тебе є семеро братів, сильних, як леви. А якщо твої батько й мати про них досі тобі нічого не говорили – на те є причина. Батьки твої старі й не можуть піти до братів самі. А тобі нічого не кажуть, щоб ти не втекла від них. Коли прийдеш додому, скажи матері: «Ой, у мене болить голова, дай мені ковурги[3]». Коли мати дасть тобі ковурги, ти не бери її ложкою, а попроси: «Дай мені своєю рукою». Після цього схопи матір за руку і тоді дізнаєшся все, що тобі треба.
Ак-Памик повернулася додому і сказала:
– Матінко, у мене голова болить.
– Що б ти з’їла, доню? – запитала мати.
– Дай мені трохи ковурги, матінко. Поїм, може, й легше стане, – відповіла Ак-Памик.
Мати сіла готувати ковургу.
– Дай мені трохи з вогню, – попросила Ак-Памик.
Мати хотіла було дати ложкою, та Ак-Памик сказала:
– Ні, матінко, ложка погано пахне, дай мені рукою!
Що робити? Нещасна дала їй рукою. Тоді Ак-Памик міцно ухопила матір за руку і сказала:
– Є у мене брати чи немає?
– Ой-ой! О Господи! – закричала мати, їй було гаряче.
– Є у мене брати чи немає? Не відпущу, поки не скажеш, – мовила Ак-Памик.
– Є, – відповіла бідна мати. – Семеро братів є. Вони пішли на полювання до твого народження і до цих пір не повертаються.
– Хоч відомо, чи живі вони? – запитала Ак-Памик.
– Так, вони живуть у печері на такій-то горі, – відповіла мати.
Тоді Ак-Памик відпустила руку матері і сказала:
– Я піду туди.
– Ти не знайдеш їх, – сказала мати. – Ось я зроблю тобі колобок. Коти та за ним іди. Де він зупиниться, там і будуть твої брати.
Ак-Памик взяла колобок, покотила його і пішла за ним. Прийшла вона до печери, зазирнула всередину, а в печері повно закривавленого одягу, та ще висить трохи м’яса. Ак-Памик взяла одяг, пішла до струмка і всі речі випрала. Потім вона повернулася до печери, приготувала з м’яса плов і почала чекати. Раптом бачить – йде семеро чоловіків. Ак-Памик заховалася і почала спостерігати. А брати прийшли і дивляться – скрізь усе не так, як було: одяг випраний, їжа приготовлена. Перевдягнулися брати, поїли і лягли спати.
Наступного дня рано-вранці вони пішли на полювання. Ак- Памик знову понесла одяг братів до струмка, випрала його і приготувала їжу. А потім знову заховалася. Брати повернулися з полювання і бачать: усе прибрано ще краще, ніж учора. Тоді вони порадились і вирішили: «Треба завтра підсторожити». Вранці шестеро братів пішли на полювання, а найстарший з них заховався, щоб посторожити, та й заснув. Ак-Памик укрила його ковдрою, сказала: «Спи, милий брате», – і взялася до роботи. Повернулися брати, подивилися – знову обід приготовлений, одяг випраний, а старший брат спить під ковдрою.
– Ну, хто ж так робить? – сказали брати, коли розбудили його.
– Я нічого не бачив, я заснув… – відповів він.
Наступного ранку заховався інший брат, але й він заснув. Нарешті залишився сторожити наймолодший брат. Він трохи порізав собі ногу, посипав те місце сіллю і від болю не міг заснути.
І ось коли він так сидів, раптом увійшла дівчина, випрала одяг і почала готувати їжу. Тоді брат вийшов із закутка, де ховався, і запитав.
– Ти людина чи дух?
– Я не дух, я ваша сестра, – відповіла Ак-Памик.
Так вони познайомились. Повернулися інші брати і дуже зраділи, що у них є сестра.
– Залишайся жити в нашій печері! – сказали вони Ак-Памик.
Брати приносили з полювання м’ясо і турбувалися про свою сестру. Якось вони знову пішли на полювання, Ак-Памик подалася до струмка. Коли вона повернулася, то виявилося, що вогонь у вогнищі згас. «Що робити?» – подумала Ак-Памик. Вона вийшла надвір, роззирнулася довкола і побачила вдалині димок. «Візьму там вогню», – вирішила Ак-Памик і вирушила туди. Увійшла вона в дім, привіталася. А в домі жив старий сивий дев. Побачив він Ак-Памик і сказав:
– Якби ти зі мною не привіталася, я б тебе миттю проковтнув. Підійди, ягнятко, та пошукай у мене в голові.
От Ак-Памик пошукала трохи у нього в голові і сказала:
– Я прийшла за вогнем. Якщо у тебе є, дай мені!
– Тримай свою пелену, – відповідає дев.
Ак-Памик підставила пелену. Дев поклав туди попіл, а зверху – жарини і сказав:
– Іди, дочко, бувай здорова!
Забрала Ак-Памик усе те і пішла назад. А у неї в пелені від вогню зробилася діра, і з неї потроху сипався попіл, позначаючи слід. Ак-Памик того не знала. Вона повернулася в печеру, приготувала їжу. Потім прийшли брати.
Уранці брати знову подалися в гори. А дев вистежив Ак-Памик за попелом і прийшов до печери. Ак-Памик помітила його ще здалеку. Вона замкнула двері і почала чекати. Тоді дев сказав їй:
– Просунь крізь двері палець!
Ак-Памик просунула палець. Дев міцно ухопив його, прокусив зубами і почав смоктати кров.
– Якщо скажеш про це братам – з’їм тебе! – пригрозив дев і пішов.
Ак-Памик дуже злякалася і нічого не сказала братам. А дев почав приходити кожного дня і смоктати у неї з пальця кров. Ак-Памик худла з кожним днем.
– Гей, кізонько, що з тобою? – запитували у неї брати.
Ак-Памик нічого не відповідала. Тоді брати змовились:
– Давайте заховаємось де-небудь і дізнаємось, у чому справа.
І ось, замість того щоб піти на полювання, вони заховалися і причаїлися. Ак-Памик поробила все, замкнула двері і почала чекати. У звичний час, як завжди, прийшов дев, який вже звик смоктати кров, і закричав:
– Відкрий двері!
Тоді сім братів кинулися зусібіч на дева і порубали його на тисячу шматків. Стогони дева долітали до неба. А брати підійшли до Ак-Памик і сказали:
– Ми убили ворога. Чому ти раніше нам нічого не говорила? Треба було давно розказати! Тепер нічого не бійся.
А через місяць уночі до сімох братів прийшли деви – друзі убитого – й убили всіх братів. Ак-Памик залізла в шкуру лева, і деви її не помітили. Напившись крові братів, деви повернулися у своє поселення. Ак-Памик накрила трупи братів чим знайшла, сіла на коня і поїхала від міста до міста, від села до села розпитувати старих людей:
– Чи є спосіб оживити моїх братів?
І всі люди відповідали:
– Мабуть, такого способу немає…
Нарешті зустріла Ак-Памик одного старого, і він сказав їй:
– Оживити твоїх братів можна, та тільки це дуже-дуже важко.
– Нехай важко, дідусю, ти лиш розкажи, як? – попросила Ак-Памик.
І старий розказав:
– Є верблюдиця, яку звуть Ак-Мая. Якщо її молоком побризкати на братів, вони миттю оживуть[4]. Та тільки ж Ак-Мая – людоїдка. Тільки побачить тебе, з’їсть неодмінно. Ось верблюжа її – те людей любить. Коли хочеш добути молоко, візьми із собою гарбуз[5].
– Боже, спаси тебе! – сказала Ак-Памик старому, попрощалася з ним і пішла шукати верблюдицю Ак-Маю.
Ось прийшла вона в одну ущелину, глянула – а там блукає верблюжа.
– Ти чиє? – запитала Ак-Памик.
– Я верблюжа Ак-Маї, – відповіло воно.
– Ну, тоді підійди до мене, – сказала Ак-Памик верблюжаті.
Почувши це, верблюжа підбігло до Ак-Памик. Вона погладила його і поцілувала, а потім сказала, чому вона прийшла.
– Добре, – відповіло верблюжа, – але якщо про це дізнається моя мати, вона з’їсть і тебе, і мене. Лізь до мене під черево. Я почну смоктати і наллю молока в твій гарбуз.
Ак-Памик погодилась і залізла верблюжаті під черево.
– Чи немає біля нас людей, чомусь я чую запах людини? – запитала верблюдиця Ак-Мая.
– Та тут і птах не може пролетіти! – відповіло верблюжа. – Як же сюди потрапить людина?
– Ні, дитя моє, мабуть, все-таки хтось є, я чую запах людини, – сказала Ак-Мая.
– Я прийшло здалеку і нікого не зустріло, – сказало верблюжа.
Тільки-но гарбуз Ак-Памик наповнився молоком, верблюжа відірвалося від матері і відійшло. Коли Ак-Памик була вже біля свого коня, верблюдиця Ак-Мая помітила її і голосно закричала. Ак-Памик ледве встигла сісти на коня і помчала. Верблюдиця кинулася її наздоганяти, але так і не наздогнала.
Тоді верблюдиця сказала:
– Стань чорним каменем, моя дитино! – і зачарувала своє верблюжа.
Кажуть, що отак чорним каменем, воно, бідолашне, і нині ще стоїть на шляху до Мекки!
Про кого тепер послухати новини? Послухайте про Ак-Памик.
Ак-Памик повернулася до своєї печери, зібрали кістки братів, розклала як треба і полила молоком верблюдиці Ак-Маї. Брати, позіхаючи і чхаючи, піднялися.
– Ох, довго ж ми спали! – сказали вони.
– Якби не я – ви спали б до дня воскресіння з мертвих, – промовила Ак-Памик і потім розповіла по порядку все, що сталося.
– Дуже тобі дякуємо, дорога сестро! – сказали брати.
А потім Ак-Памик закип’ятила чай і покликала братів:
– Сідайте, пийте!
Так семеро братів зажили знову, проводячи свої дні у полюванні. Кожен з них взяв собі дружину і влаштував бенкет. Брати продовжували любили сестру, як і раніше, але їхні дружини незлюбили Ак-Памик.
– Нас так не люблять, як її, – говорили дружини. – Давайте-но що-небудь придумаємо.
Але дружина наймолодшого брата Ак-Памик сказала:
– Ні, я не згодна. Ак-Памик мене дуже любить, і я її теж дуже люблю.
Тоді інші дружини сказали:
– Іди геть! Не хочеш діяти з нами заодно – тоді не заважай! А будеш заважати – загинеш!
Злякалася нещасна і нікому не сказала ні слова. А шість дружин зачаклували Ак-Памик і зробили її німою. День за днем Ак-Памик чахла.
– Мила сестро, що з тобою? – з тривогою запитували її брати.
Та Ак-Памик нічого не могла відповісти. Тоді одна з дружин сказала:
– Не запитуйте у неї, що з нею. Це я знаю.
– Якщо знаєш, то скажи нам, щоб і ми знали, – попросили брати.
– Ак-Памик потрібен чоловік, її сердечко зайняти потрібно, – відповіла вона.
– Що ж, віддамо її за того, хто їй сподобається, – сказали брати.
А жінка тут і каже:
– Посадіть її на верблюда і відправте в степ. Хто їй сподобається, за того вона й вийде.
Брати всадовили Ак-Памик на верблюда і пустили його в степ. Ак-Памик їхала в задумі. У той час були в дорозі син падишаха і син візира. Дивляться вони – чорніє щось удалині. Тоді син падишаха сказав:
– У того чорного, що видніється, я беру собі верх.
– А я візьму низ, – сказав син візира.
Під’їхали вони і бачать – на верблюді сидить дівчина.
– Ти людина чи дух? – запитали вони у дівчини.
Але та не зронила ні звуку.
– Звідки і куди їдеш? – запитали вони.
Відповіді не було. Тоді син падишаха сказав:
– Ну, хоч ти нічого й не відповідаєш, а зі мною поїдеш.
Син падишаха приїхав до свого міста і одружився з дівчиною.
Минув рік, і у них народився син. Того дня, коли у Ак-Памик народився син, вона заговорила. Коли син падишаха побачив, що Ак-Памик нарешті перестала бути німою, він дуже зрадів. Почалося у Ак-Памик безжурне життя. От тільки інколи їй хотілося побачити своїх братів. Так минуло чотирнадцять років.
Якось Ак-Памик зробила своєму синові золоті бабки, покликала його до себе і сказала:
– Коли ти будеш кидати бабки, примовляй так:
- Я племінник семи дядьків,
- Їх сестриця – моя мати.
- Вийшов з бабкою золотою я,
- Щоб за дядьків покидати.
- Молодший дядько мій – Байрам,
- За Байрама кину сам.
Про кого тепер послухати новини? Тепер послухаємо про братів Ак-Памик. Кожного дня брати Ак-Памик говорили про неї:
– Ак-Памик зробила нам добро, а ми посадили її на верблюда і сказали: «Їдь собі!» Минуло вже чотирнадцять років. Жива вона чи померла? Ми цього не знаємо. Давайте-но поїдемо кожен в яке-небудь місто та пошукаємо її.
І ось семеро братів вирушили в різні міста. Прийшов до одного міста і Байрам, а тут зграйка дітлахів грається в бабки. Серед них один хлопчик із золотою бабкою. Кожного разу як хлопчик її кидає, він примовляє:
- Я племінник семи дядьків,
- Їх сестриця – моя мати.
- Вийшов з бабкою золотою я,
- Щоб за дядьків покидати.
- Молодший дядько мій – Байрам,
- За Байрама кину сам.
По цих словах дядько упізнав свого племінника.
– А ну ж бо, ходімо зі мною, – сказав Байрам і пішов з племінником.
Так Ак-Памик знайшла свого брата, а брат знайшов Ак-Памик. Вона розповіла йому про все, що з нею трапилося. Після цього брат сказав:
– Ну, я вирушаю назад.
Тоді Ак-Памик наказала людям:
– Принесіть фаланг і скорпіонів! – а сама сіла шити сім мішків.
Принесли фаланг і скорпіонів. Ак-Памик поклала їх у шість мішків і сказала братові:
– Даси по мішку кожній невістці.
А сьомий мішок вона набила кишмишем з горохом і сказала:
– А це віддаси своїй дружині.
Байрам повернувся додому і усім дружинам братів дав по мішку.
– Зовиця прислала нам подарунки! – закричали жінки і засунули руки в мішки. Тут скорпіони з фалангами і впилися їм у руки.
– Ой-ой-ой! – зчинився крик.
А Байрам покликав братів і сказав:
– Я знайшов Ак-Памик. Вона стала дружиною такого-то падишаха.
Слідом за братом приїхала й Ак-Памик. Вона розповіла про все, що з нею трапилося, і семеро братів, порадившись, прогнали своїх злих дружин. Залишилася тільки дружина Байрама, яку Ак-Памик любила до самої смерті.
* * *
Син Бахаветдіна-верблюда[6]
Було це чи не було, а в минулі часи жив чоловік на прізвисько Бахаветдін-Верблюд, і не було у нього дітей. Одного дня порадився він з дружиною, і вони вирішили продати всю худобу і піти до Кааби. Увечері лягли спати, а коли перейшло за північ, якийсь чоловік раптом промовив:
– Хук хак[7], гей, Бахаветдіне, чому ти сумуєш?
Тоді Бахаветдін відповів:
– Немає у мене дітей, тому й сумую.
– Бог дасть тобі сина, а ти назви його Маммедджаном, – сказав той чоловік і зник.
Рівно через дев’ять місяців і десять днів народився у Бахаветдіна син, і його назвали Маммедджаном.
Бахаветдін, не маючи коштів, подався пасти верблюдів[8], а сам усе згадував Маммедджана. Коли його синові пішов восьмий рік, почав він гратися з іншими хлопчиками, а ті й кажуть йому:
– Був би ти хороший, хіба допустив би ти, щоб твій батько пас верблюдів?
Маммедджан прийшов додому і запитав:
– Матінко, у мене ж батько є?
– Є, він пасе верблюдів, – відповідала мати.
Взяв тоді Маммедджан в руку палицю, прихопив із собою перепічку і вирушив на пошуки свого батька. Ішов він три дні і нарешті підійшов до стада верблюдів. Запитав він пастуха:
– Чиї це верблюди?
– Бахаветдіна-Верблюда, – відповідав пастух.
Пішов Маммедджан далі і знову натрапив на стадо. Дивиться він – збоку біля стада сидить якийсь старий і годує борошняною бовтанкою стару верблюдицю. Підійшов до нього Маммедджан, привітався, і старий йому відповів. От сіли вони, і старий почав запитувати хлопчика.
– Звідки ти і куди йдеш?
– Мій батько пішов пасти верблюдів, і я йду до нього, – відповідав хлопчик.
– Хто ж твій батько? – знову запитав старий.
– Мій батько Бахаветдін-Верблюд, а мати – Бібі, – відповідав хлопчик.
Тоді Бахаветдін-Верблюд обняв хлопчика за шию, поцілував його і сказав:
– Ах, синку, що тобі тут робити? Іди живи в селищі. Поклади в одну кишеню золото, в іншу – срібло і розкидай навколо себе.
А син йому відповідав:
– Як же це так, батьку: ти будеш пасти тут верблюдів, а я – жити в селищі?
Батько схвалив слова сина і вирішив повернутися додому. Почали вони збирати речі. Ось батько й доручає синові:
– Синку, продавай верблюдів – самців і самиць, усіх верблюдів продавай, тільки не віддавай оцю стару верблюдицю.
Пішов батько в селище, а до хлопчика приїхав якийсь вершник і запитав:
– Чи не продаси худобу?
А Маммедджан йому відповів:
– Не продам.
– Якщо не хочеш продавати всіх верблюдів, то хоч продай трьох-чотирьох, – попросив вершник.
– Добре, – відповів Маммедджан.
Вершник покрутився в стаді і зловив стару верблюдицю.
Тоді Маммедджан йому сказав:
– Батько не велів мені продавати цю верблюдицю, і я її не продам. Візьми будь-якого іншого верблюда.
Вершник знову покрутився у стаді і знову схопив ту ж верблюдицю. Тоді Маммедджан подумав: «Якщо за верблюдицю він віддасть мені коня, що під ним, і торбу золота, то я – будь що буде – продам цю верблюдицю».
– Гей, вершнику, – сказав Маммедджан, – якщо ти віддаси мені свого коня і хурджин золота, я продам тобі цю верблюдицю.
Вершник погодився, зійшов з коня, віддав його, та ще й золото, узяв стару верблюдицю і подався собі. А слідом за старою верблюдицею кинулися бігти і всі інші. Хлопець верхи на коні намагався завернути верблюдів, та нічого з того не вийшло. Кінь під ним захропів, роздув боки і упав мертвим. Так верблюди і втекли, тому що та стара верблюдиця була матір’ю усіх верблюдів у стаді.
Маммедджан залишився пішим серед пустельного степу. Він подумав: «Як же я тепер прийду до батька і що я йому скажу?»
І подався відтоді Маммедджан світ за очі. Якось перед ним виникло місто. Серед ночі у безмісячній темряві увійшов Маммедджан у ворота міста. А дочка хана цього міста призначила біля міських воріт побачення юнакові на ймення Маммед. Той Маммед десь загуляв, забув про домовленість і не прийшов. І ось у ту хвилину, коли Маммедджан підійшов до міських воріт, хтось сказав:
– Маммед-джан[9], ось візьми.
Маммедджан підійшов, і у нього в руках опинився хурджин золота. Озирнувся він і побачив двох коней. Маммедджан миттю прив’язав хурджин на спину одного коня. Тут із воріт вийшла дочка хана, вони сіли на коней і вирушили в дорогу. По дорозі Маммедджан не говорив ні слова, і дівчина подумала: «Чому це Маммед нічого на каже мені?» А коли нарешті зійшло сонце, вона побачила, що це якийсь гарний юнак. От приїхали вони в якесь місто й оселилися в ньому.
Якось Маммедджан вийшов на вулицю і знайшов намисто. Він повернувся додому, показав його дружині, а та й говорить:
– Такого намиста немає ні у хана, ні у падишаха.
– Якщо так, – сказав Маммедджан, – я піднесу його в дарунок ханові цього міста і познайомлюся з ним.
Він поклав на тацю багато різних речей, а зверху – намисто і вирушив до хана. Хан одразу ж вийшов йому назустріч.
– Ти мій новий нукер Маммедджан. Ти приніс мені в дарунок небачені у нас рідкісні речі, – усміхнувся хан, посадив Маммедджана на краще місце і подарував гарний халат.
Маммедджан з дружиною зажили тихо і мирно. У тому місті у Маммедджана був друг, якого він дуже любив. Якось, коли пішов дощ, Маммедджан сказав дружині:
– Напни серпанок.
Коли дружина Маммедджа вийшла надвір, щоб напнути серпанок, її випадково побачив хан. Йому одразу ж відібрало мову. Потім, коли прийшов до тями, хан сказав:
– Я бачив жінку. Неодмінно відшукайте її мені, інакше я вас усіх скараю на смерть.
Поки думали, чия то може бути дружина, друг Маммедджана сказав:
– Я знаю, це дружина Маммедджана.
– Негайно приведіть її до мене! – наказав хан.
– Хан-ага, – почали говорити люди, – не можна насильно відбирати чужу дружину. Треба придумати якийсь привід.
Тоді хан сказав:
– Мої дві дочки ніяк не помиряться через те намисто. Покличте Маммедджана.
Осавул покликав Маммедджана. Не встиг він увійти в двері, як хан каже йому:
– Маммедджане, ти підніс мені намисто, через яке мої дочки ніяк не можуть помиритися. Треба, щоб ти дістав ще таке ж.
– Буде виконано, хан-ага, – промовив Маммедджан і пішов додому.
Дружина у нього запитує:
– Маммедджане, чому такий сумний?
– Хан-ага звелів мені дістати ще таке ж намисто, – сказав Маммедджан.
– Говорила я тобі: не віддавай намисто! Так не послухався, щоб ти оглух! – закричала дружина.
Осідлав Маммедджан коня і вирушив у дорогу. Їхав він, їхав – і перед ним відкрилася долина. Подивився він, а каміння в тій долині точно таке саме, як у тому намисті. Зрадів Маммедджан і вже зібрався було наповнити камінням хурджин, як раптом помітив, що звідкись потекла кров і зразу ж перетворилася на намистини. Маммедджан подумав: «Я розкрию цю таємницю». Підійшов він і бачить – лежить мертва красуня. Дуже здивувався Маммедджан і вирішив розгадати, у чім тут справа. Подивився він довкола, а сонце вже сіло. Вирішив тоді Маммедджан тут заночувати. Ось лежить він, дрімає і бачить, що прийшов дев. Дістав дев склянку, стукнув по ній, і мертва дівчина ожила. Почав дев з дівчиною розмовляти, а на світанку зробив дівчину мертвою, склянку заховав і кудись зник. Маммедджан підійшов, узяв склянку звідти, куди її заховав дев, і стукнув по ній. Дівчина повернулася до життя і сказала:
– Гей, чоловіче! Кулан сюди своїми ногами добирається, птах – на крилах, а ти як потрапив?
– Доля привела, – відповідав Маммедджан. – А ти тепер, коли прийде дев, скажи йому: «Кажуть, душа девів знаходиться в іншому місці. Де ж твоя душа?» Дев розсердиться, але ти плач, і він розкаже тобі.
Сказавши так, Маммедджан відніс склянку на місце, приклав каменем, і дівчина знову стала мертвою. А Маммедджан пішов і ліг спати.
Ось дев, нічого не знаючи про Маммедджана, знову прийшов до дівчини. Коли він сидів розніжившись, дівчина запитала у нього:
– Я чула від батька, що душа девів знаходиться в іншому місці, так де ж твоя душа?
– Хто ти така, щоб запитувати про мою душу? – крикнув дев і дав дівчині ляпаса.
– Відтоді, як я розлучилася зі своїми батьками, у мене тут нікого, окрім тебе, не було, – сказала дівчина девові.
– Приготуй тоді овмач[10], – наказав дев.
Дівчина приготувала овмач. А дев пішов і підняв камінь. З-під каменя, як із отвору посудини, полилася вода. Дев висипав овмач у воду, і з’явилася риба з кільцем у носі.
– Ось це і є моя душа, – сказав дев, показуючи рибу дівчині.
Наступного дня дев подався на полювання, а Маммедджан підійшов до дівчини, оживив її, потім проказав слідом за нею: «Я пірім Вейсел гара!»[11] – і підняв камінь. Кинув він у воду перепічку і упіймав рибу. У цей час несподівано з’явився дев. Та Маммедджан випередив дева і убив рибу. Дев звалився, як підрубана чинара. Піднялася пилюга, зчинилася буря, і навколо потемніло. Потім знову прояснилося, і Маммедджан забрав із собою пері[12], хурджин з намистом і повернувся додому.
Купив Маммедджан на базарі тканину і сказав своїй дружині:
– Дівчина не вміє шити сукню, поший ти.
– Нехай шиє сама! – відповіла дружина. – Що, у неї рук немає?
Маммедджан відніс ханові намисто, а на зворотному шляху запропонував одній старій:
– Тітонько, приходь до нас шити сукню. Дамо тобі кілька кранів[13].
– Добре, синку, – відповідала стара.
Прийшла вона до Маммедджана додому, взяла тканину і ножиці, та замість тканини розрізала собі руку. Тоді пішла стара до хана, показала йому руку і сказала:
– Хан-ага, ти знаєш новини – раніше у Маммедджана була одна дружина, а тепер стало дві. І ось поглянь: задивилася я на їхню красу і не помітила, як порізала руку.
– Ідіть покличте Маммедджана! – наказав хан.
Маммедджана покликали, і хан сказав йому.
– Маммедджане, ти маєш добути мені молоко левиць і тигриць. Це ліки для моєї матері. Даю тобі три дні. Якщо не добудеш – обов’язково тебе страчу!
Маммедджан повернувся додому сумний-пресумний.
– Чому ти пригнічений? – запитала його пері.
– Хан велить мені добути молоко левиць і тигриць, – відповідав Маммедджан.
Тоді пері сказала:
– Хіба через це плачуть? Іди у таке-то місце: там лежить старий лев із скалкою в лапі. Ти візьми із собою щипці і шило, підкрадися тихенько і витягни скалку. Потім сховайся, і що б лев не говорив, не показуйся. Тільки тоді, коли прокаже ім’я Сулеймана[14], ти можеш вийти, і він виконає все, що тобі треба.
Як було сказано, Маммедджан вирушив туди, підібрався до лева і витягнув з його лапи скалку.
– Гей, хто це? Ти помреш! – крикнув лев.
Та відповіді не було. Тоді нарешті лев промовив ім’я Сулей- мана, і Маммедджан підійшов до нього.
– Ну, чоловіче, – заговорив лев, – ти зробив для мене таке добре діло. Проси тепер, що тобі треба, я все виконаю.
– Мені треба левине молоко, – сказав Маммедджан.
Тут лев крикнув: «Шір![15]» – і з’явилася зграя тигрів. Потім він крикнув: «Пелен!» – і з’явилася зграя левів. Лев дав Маммедджанові два бурдюки і сказав:
– Наповнюй.
Маммедджан наповнив обидва бурдюки і нав’ючив по одному на тигра і лева. Старий лев послав з Маммедджаном ще кілька хижаків і наказав їм:
– Коли проведете його, повертайтеся назад.
Маммедджан швидко дістався до міста. Люди, побачивши його, розбіглися і сповістили про все хана. Той вийшов назустріч Маммедджанові і закричав: