Читать онлайн Казки бесплатно

© З. З. Мензатюк, 2020

© Г. В. Калмикова, ілюстрації, 2018

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2006

Арніка

На високій полонині у горах Карпатах росла маленька арніка. Навколо стояли тисяча різних трав і тисяча квітів, вони лепетали під вітром і слухали казки про Чугайстра. А маленька арніка цілі дні дивилася на сонце.

– Яке воно миле й усміхнене! – говорила вона. – Я б хотіла бути схожою бодай на найменший його промінець!

– Що ти кажеш! – шелеснув кмин. – Хіба можна квітці рівнятися до сонця? Цвіти, як я: скромно, зате рясно.

– Або як я: пахну, наче мед, – похвалився медівник.

– Ні, краще як я, – порадила польова гвоздика й показала рожеву квітку-зірочку.

Сонце слухало їх із висоти й голубило кожну зеленинку.

Одного разу воно сховалося за хмари. Арніка затужила.

– Чому ти не прояснюєшся? – питала вона в захмареного неба. – Чому ти не смієшся? – гукала до сонця.

– Бо мені сумно, – відповіло сонце з-за сивої пелени. – Ген у долині в смерековій хатині сидить дівчинка, мов леліточка, і прегірко плаче. А я не можу її розрадити.

Глянула арніка (а з полонини видно весь світ) – справді, сидить мала дівчинка, витирає сльози.

– Скажи мені, сонечко, чого вона плаче?

– Бо в неї мама захворіла та й не одужає, поки не нап’ється живої води, – відповіло сонце і прикрилося ще темнішими хмарами.

Засмутилась арніка, похилила листочки додолу. А далі й каже:

– Піду я шукати живу воду. Інакше біді не зарадиш.

– Що ти, арніко! – зашуміла зелена полонина.

– Куди ти, арніко? Одна-одненька, та ще й боса? – зашелестіли трави.

– Зачекай трішки! – гукнув нечуй-вітер. – Я для свого насіння витчу шовкові парашути, на них полечу білим світом, ту воду пошукаю.

– Зажди до осені, – обізвався реп’ях. – Восени часом трапляється помандрувати на собачому хвості. Як не є, а все не пішки.

Та арніка лиш голівкою похитала:

– Ні, не чекатиму.

Вийшла на широке роздоріжжя: котрим шляхом податися?

– Повій, вітре, Карпатами, – попросила вона. – Політай, подивися, може побачиш, де джерело з живою водою?

Повіяв вітер, облітав гори та й розказує:

– У селі, що справа, нову церкву ставлять; у селі, що зліва, калачі печуть – дівці Аничці на весілля. Більше нічого я не побачив.

Дивиться арніка, а на зелених верхах колишуться буки та смереки: то лісовий шум гуляє.

– Може, ти, лісовий шуме, чув про живу воду? – спиталася вона.

Покотився лісовий шум верховинами й назад повернувся:

– У бору білі гриби виросли, на галявах суниці достигли, а в гнізді у горлиці вилупилися пташенята. Більше я нічого не вивідав.

Озирнулася арніка: в кого про живу воду спитати? Ніде нікого, лиш серед неба мала цятинка, мов мачинка.

– Чи то ти, славний орле беркуте? – гукнула вона.

– Так, це я, – заклекотів з неба беркут. – І я знаю про те, що ти шукаєш, бо далеко літаю, а ще дальше бачу.

Спустився донизу, сів на сивому камені.

– За верхами, за лісами, аж там, де баба дріт пряде, стоїть найстарша гора на ймення Говерла. Вона головою в небо впирається, блискавками підперізується. З її верха й витікає живе джерело. Тільки як ти туди дістанешся, дитинко-зеленинко?

Уклонилась арніка славному орлові беркутові:

– Мушу дістатися, бо дуже треба.

Та й пішла собі. Де трава висока – вітер їй стежку прогорне. Де потічок глибокий – верба гілки, наче кладку, простеле.

– Чи сюди до найстаршої гори на ймення Говерла? – питає арніка.

– Сюди, сюди! – кивають трави. – А далі через бір, але в бору стережися. Там блуд сидить, мандрівників збиває з дороги.

– Добре, буду стерегтися.

А блуд здалеку арніку помітив. Заплутав стежки, позамикав дороги, сам зачаївся за корчем та й чекає.

Зайшла арніка в бір. Ялинове гілля нависло над головою, під ним присмерк, вогкість, застояне павутиння. Глядь – а стежки під ногами нема! Метнулась арніка вправо, кинулась уліво – блудові ж цього й треба. Підкрався ззаду і тихцем до неї причепився. Арніці в голові закрутилося і так усе переплуталося, що ніяк не впізнає, ні куди їй іти, ні звідки прийшла. Заблудилася! І нема в кого дороги спитати. Глухі ялиці щось собі мурмочуть, а внизу, на опалій глиці, зеленаві поганки посідали відьомськими колами, позбиралися на відьомську раду.

– Ходи до нас, на тиху глицю, в сонне павутиння, – кличуть арніку. – Тут спочинеш, задрімаєш, повік не прокинешся…

– Не хочу я спати! – стріпнула листям арніка.

– Ходи, ходи! – хихочуть поганки. – Сюди півні не доспівують, ані пси не догавкують. Вже тобі звідси нема дороги!

Злякалась арніка: хто допоможе, хто з бору виведе? І раптом згадала: лісовий шум казав, що в бору білі гриби виросли. Значить, десь має бути добрий гриб-боровик. Стала арніка серед ялиць, проказала чарівну примовку:

– Грибе, грибе, покажися: чи ти вгорі, чи в долині, чи на буковині?

– Та ось де я! – обізвався боровик. Виліз із-під глиці, обтрусив бриля від голок: – Чого тобі?

– Добродію боровиче, виведи мене з бору! Я йду до Говерли, та от – заблукала…

– Знаю, чиї це витівки, – сказав боровик. – Ану обернись!

Не встигла арніка повернутися, як блуд скочив їй з плечей і сховався за ялицю. Арніка відразу й упізнала місцину:

– От же стежка! Звідти я прийшла… А туди, під гору, простувала!

– Так і є, туди до Говерли, – мовив боровик. – На ось білу нитку з моєї грибниці, щоб блуд знову не заморочив. Вона виведе з бору. Тільки дивись, не обірви.

Йде арніка та й іде. Зайшла між круті скелі, між дике каміння.

– Чи сюди до Говерли?

– Сюди, – відповіли хмари, що спочивали на верхах. – Але шануйся: тут ходить лихий дід з торбою, той, що неслухняних дітей забирає. Тебе, малу, побачить, теж у торбу вкине.

– Ой лихо… Та мушу йти. Буду за камінням ховатися.

Пішла арніка далі. Дороги нема, каміння босі ноги коле. Раптом хтось хап її! То лихий дід вертався з порожньою торбою, бо неслухняних дітей не знайшлося. Схопив арніку, вкинув у торбу:

– А не ходи сама лісами! А не лазь дикими скелями!

– Рятуйте, люди добрі! – заплакала арніка.

– Не кричи, даремно не виголоднюйся, – захихотів лихий дід. – Бо ніхто тебе не почує.

А недалеко Аничка з дружками йшла через гору в сусіднє село, просити людей на весілля. Почула крик.

– Пустіть, діду, арніку. Я замість неї вам у торбу калач покладу.

Калач свіжий, рум’яний, з доброї пшениці. Дід такого давно не куштував. То й випустив арніку. Вона подякувала дружкам та Аничці та й помандрувала далі.

Але що то гримить, хурчить, гуркоче на всі гори? То баба дріт пряде, залізне веретено крутить. Гуцули прислухаються, кажуть, що гроза буде.

Побачила баба арніку:

– Звідки ти, дитинко?

– Ой, здалеку! Ноги збила, гори обходила, поки сюди добралася.

– То розкажи, що в світі діється. Бо я сиджу пряду, не маю коли подивитися.

Розповіла арніка, що суниці достигли, що гриби виросли, що в Анички весілля. Розказала й про те, що сонечко з журби сховалося за хмари, бо в малої дівчинки захворіла мама та й не одужає без живої води. Почувши про дівчинку, баба взяла арніку за листочок і привела до живого джерела:

– Набери мерщій води, віднеси тій дівчинці для хворої мами! Уві що тобі, дитинко, її зачерпнути?

А в арніки ні горнятка, ні відеречка!

– Хіба що сама води нап’юся…

Напилася, подякувала бабусі і – гайда назад. Через дикі скелі, де лихий дід калачем пригощається, через бір похмурий (там боровик, добрий господар, а виріс – шапка стала як полумисок); через бистрі потоки, через верхи високі. Добралася в те село, де в дівчинки захворіла мама. Постукала у вікно:

– Дівчинко-леліточко! Не плач, не журися, я живу воду принесла! Візьми мою галузку.

Дівчинка взяла, з тої галузочки зварила чаю, дала мамі напитися – мама й одужала. Дівчинка зраділа, і все навкруг заблищало, засяяло. То сонце прогорнуло хмари й сипнуло на гори золотим промінням.

Зраділи верхи й долини, зраділо зіллячко на полонині:

– Мабуть, наша арніка живу воду принесла!

Арніка ж глянула на себе й засмутилася. Поки мандрувала, її листя потемніло, стало тверде та шорстке. А вже пора цвісти.

– Не журись, арніко! – мовило до неї сонце. – Розгорни пелюстки!

Розтулила арніка пуп’янок – і розкрилася квітка, мов сонечко: така ж ясна та промениста!

– Це тобі нагорода за те, що розвіяла мій смуток, – всміхнулося сонце й поцілувало арніку.

Звідтоді цвіте вона сонячним цвітом.

А жива вода в її стеблах так і лишилася. Як хто з гуцулів захворіє, то й шукає арніку. Кажуть, нема над неї зілля на всі Карпати!

День народження Місяця

– Приходь до мене на день народження, – запросив Марійку місяць.

– А коли він у тебе: влітку, взимку, весною чи восени?

– Щомісяця, – сказав місяць. – Бо кожного місяця я народжуюся новий. Тепер, бачиш, я повний.

– Та бачу! – засміялася Марійка, бо місяць був круглий та білий, наче свіжий млинець.

– А новий я тонкий, як серпочок. Приходь!

Потім були хмарні дні. Коли небо нарешті прояснилося, Марійка побачила місячний серпик.

– Це вже ти народився? – зраділа вона.

– Ні, тепер я старий, – зітхнув місяць.

– Ой… – розгубилася Марійка. – Ти старий – як серпик і новий – як серпик. Як же тебе впізнавати?

– Коли схожий на літеру «С», то я старий. А молодий я повернуся в другий бік і буду як дужка в літері «Р», бо тоді я росту. Так і впізнаєш.

Якось надвечір закрапав дрібний дощик.

– Це молодий князь умивається, – сказали зірки.

І біла хмарка простелилася в небі.

– Це князь утирається, мов рушником, – пояснили зірки. Нарешті виплив місяць. Ясний, тоненький – такий, як дужка в літері «Р».

– Місяцю новий, князю молодий, світи на щастя, на здоров’я! – повіншувала його Марійка.

Та й почалося свято! Матіоли пригощали солодкими пахощами, цвіркуни сюрчали, нічні метелики танцювали, мов у балеті. І Марійка танцювала, аж утомилася, а тоді сказала: – На добраніч, місяцю! До наступного дня народження! Добре, що їх у тебе аж дванадцять у році.

Бузьків вогонь

Надумали ведмідь, заєць і лелека господарювати.

– Я, – каже ведмідь, – посію цибулю. Восени продам у Косові на базарі, гроші матиму.

– А я, – говорить заєць, – вирощу конюшину. Хай своя буде, щоб не пастися на чужому полі.

– А я вогонь палитиму, їсти варитиму, вас буду частувати, – вирішив лелека.

От ведмідь грядку скопав, колодою заскородив, посіяв цибулю-сіянку: «Рости, цибулько, висока, як трава!» Вона й виросла.

– Тепер я розбагатію! – зрадів ведмідь.

Схопив за пера, вирвав з землі – а воно лиш малий корінець…

– От лихо, – каже ведмідь. – Цибух є, цибулини нема. Негодяще діло цибулю сіяти! – і пішов собі геть.

Заєць також грядку обпорав, сів та й думає: «Якби ж моя конюшина виросла така, щоб і ніжна, і тендітна, і листочки-трилисточки, а стебла мені не треба. З ним тільки косити важче».

То конюшина й виросла: ніжна, тендітна, ще й листочки-трилисточки при самій землі. Скуштував заєць:

– Фе, гірка! Фу, не така! Цур з нею, з конюшиною! Краще піду попасуся на чужому полі.

І поплигав з лісу.

А лелека гарно ґаздує. Горшка придбав, щавлю назбирав, буду, каже, зелений борщ варити. Став на долині при сухій тернині, довгим дзьобом вогонь викресав. Зайнялася тернина, а за нею й долина, – розтеклося по ній рожеве полум’я! Кричить лелека:

– Біда! Википіла в горшку вода! Нема коли долити, бо мушу вогонь гасити!

Ходить по долині, крильми лопоче, а вогонь що в одному місці пригасне, то в друге перекинеться.

Тим часом гуцулочка Дзвінка личко вмила, черевички взула, оббігла ліс і долину, і високу полонину. Прибігла додому:

– Ой, мамо! В полонині ведмежа цибуля, в лісі заяча конюшина, а долиною бузьків вогонь цвіте. То я собі вінок сплела: квітка лілова, квітка рожева, ще й листочок-трилисточок. Ось який гарний віночок!

Білий коник

До полонини далеко, до осені ще дальше. Сидить Аничка на ґанку, поглядає на гірські верхи. Там десь, високо-високо, ростуть сині верховинські айстри, схожі на зорі, там процвітає шовкова косиця. Там її тато пасе отару. Аничка за ним скучила, але він ще не скоро вернеться. Аж восени прижене овець у село. Сидить Аничка, гірко зітхає:

– Ой татусю, як довго на тебе чекати!

А в Чорногорі на піднебесній полонині, на семи дощах, на семи вітрах пасуться овечки. Стоїть вівчар, топірцем підпирається, білий світ оглядає. Хмари пливуть під його ногами, смереки мурмочуть, мов зелене море, вівці дзеленькають лункими дзвіночками, а він стоїть, задумався. «Ба що моя Аничка діє? Чи не сумує, чи не плаче?» Збіг би, як вітер, крутими стежками, бистрі потоки, як олень, перескочив і провідав би, і розважив свою Аничку.

Та хто вівці постереже від вовка, від ведмедя? Хто вранці, ввечері їх видоїть, сир зробить, хто наповнить ним діжки-бербениці, щоб стало на зиму? Не можна отару кинути, нема як домівку провідати.

– Чого сумуєш, пане-товаришу? – мовив йому старий ватаг. – Зроби Аничці коника з сиру. Вона й забавиться.

Стрепенувся вівчар, узявся за роботу. Розпалив у колибі смерекові дрова, нагрів овечий сир у крутому окропі. Розім’яв, попробував – добрий сир, м’який, пругкий, можна з нього ліпити. Виліпив коника, сідельце, білу сирну збрую, ще й діжки-бербениці. Поклав усе те в солону воду-сировицю:

– Гартуйся, конику, бо чекає тебе далека дорога!

Коник загартувався, на полиці просушився та й ударив білим копитом:

– Уже я готовий!

Вівчар убрав на нього сіделечко, приладнав бербениці:

– Біжи, коню, до Анички! Розваж її, хай не тужить.

То коник і побіг полониною. Біжить, а назустріч заєць:

– Конику, я тебе з’їм.

– Не їж мене, зайчику-побігайчику! Бачиш, який я білий? Я з сирого тіста, ще не спечений. Якщо з’їси мене, розболиться живіт!

– І не треба! – махнув лапкою заєць. – Трава запашна, росяна, я собі попасу.

Біжить коник смерековим лісом. Ліс темний, густий. Вискочив з гущавини вовк-сіроманець та й теж до коника:

– Я тебе з’їм!

– Не їж мене, вовчику-братику! Бо я з білого каменю, вкусиш мене – гострі зуби поламаєш!

Злякався вовк – як же йому без зубів? Підняв морду до неба, завив з досади: у-у-у! А коник помчав далі.

Біжить зеленими зворами, дрімучими хащами, тільки за ним шелестить. Добіг до потоку, а над потоком – руда лисичка, срібну рибу форель ловить. Побачила коника:

– Конику, я тебе з’їм!

– Не їж мене, лисичко-сестричко! Я з гір, з верхів, зі снігу зліплений, з того, що не розтає і влітку. Сніг не можна їсти, бо горло простудиш!

– Усе ж я лизну, покуштую.

Метнувся коник навтьоки! Річку перескочив і помчав щодуху, лиш біла грива мерехтить. А лисичка – за ним навздогін. Коник тікає – не втече, лисичка біжить – не дожене. Але в коника тануть сили, утомився він, біжучи з полонини. Вискочив на узлісся, а на узліссі – хата. І хто ж у вікні? Аничка надвір виглядає! Побачила білого коника, вибігла з хати. Лисиця від неї мерщій сховалася в кущах, тільки рудий хвіст майнув.

– Що ти за диво, біле-білесеньке? – здивувалася Аничка.

– Я коник з овечого сиру, мене тато зліпив для тебе. Візьми з’їж мене, бо я смачний!

Зраділа Аничка: це ж тато про неї дбає, бо дуже її любить!

– Який ти, конику, гарний та білий! Може, ти не з сиру, а з сонячного проміння, тому що аж світишся! Я з’їм діжки-бербениці, а тобою буду гратися.

І Аничка дзвінко засміялася. Бо хіба осені довго чекати? Не зогледишся, як і настане. Хіба далеко до Чорногори? Коникові в три скоки. Як же ж добре, що є на світі білі коники з сиру!

Як дощик цвіте

Весна стояла в теплі та в сонці, мов у повені.

– Ми теж – наче сонечка! – похвалилися кульбабки. – Бо ми жовті й променисті.

– Подумаєш! – обізвалися з клумби тюльпани. – Наші квітки гарніші. Ми – як червоні чаші! І в кожній бджола або джміль.

– Ми глянули на світ і здивувалися, що в ньому стільки весни, – мовили низенькі братки. – Тому ми – як здивовані очі.

– Я цвіту білими перлами, – забриніла на це конвалія.

– А я – блакитними вітрячками, – залепетав барвінок.

– А я граю на дзвінкій сурмі! – подав голос жовтий нарцис.

– А я, а я! Таж я цвіту райським цвітом! – зашуміла рожева райська яблунька біля фонтана.

– А я, – сказав на це дощик, – зацвіту парасольками!

Закрапав – і справді: на вулицях парасольки, на майданах парасольки, усе місто в парасольках, наче в лапатих яскравих квітках.

Вийшла веселка в небо, задивилася на барвисті парасольки та й спустила край на вулицю Хрещатик.

Іди, іди, дощику!

Купила мама Василькові гумові чоботи. Тільки нема як їх взути: сонячно, сухо, ніде ні калюжі. А дощ іти не спішить. Дрімає собі у хмарині, в тій, що зачепилася за верхівку найвищої тополі.

Оглянув Василько чоботи, приміряв та й подався надвір до тополі.

– Дощику, – гукає, – іди, щоб калюжі були! В мене чоботи нові, хочеться походити!

Дощик ліниво глянув додолу.

– Не піду. Ще подрімаю.

Вернувся Василько ні з чим. Ходить по двору, нудьгує. Зазирнув у квітник, а там чорнобривці, які сестра Мирося посадила, посхиляли головки, зів’яли. Знову побіг Василько до тополі:

– Чуєш, дощику! Миросині чорнобривці сохнуть. Поможи, полий!

А дощеві на хмарині м’яко, як на перині. Перевернувся він з боку на бік, солодко потягнувся. Треба полити. Але неохота…

Що з ледарем удієш? Узявся Василько сам за коновку. Аж тут ластівка сіла біля вікна.

– Ой, натомилася, – каже. – Ліплю гніздо, а всюди сухо. Мушу аж від річки мокру землю носити.

– Бідолашка, – пожалів її Василько. – І тобі треба дощу. Може, ще раз його покликати?

Прийшов та й знову гукає:

– Дощику! Вже й ластівці без тебе скрутно. В’януть бабусині помідори й капуста, в’яне квітник у Миросі, мої нові чоботи стоять без діла, все на тебе чекає!

– Добре, – погодився дощ. – Піду… коли-небудь.

– Не колись, а вже іди! – просить Василько.

Але дощ заплющив очі і спить собі далі.

Вертається хлопець, а на вулиці Мирося з подружками.

– Чого ти, Васильку, похнюпився? – питають малого.

– Не можу дощ покликати.

– Ой, чи ти ж умієш?

– Чому не вмію? Іди, кажу, бо всі тебе чекають…

– Хіба так його кличуть? – засміялася Мирося. – Треба он як:

Миросині подружки побралися за руки та й собі заспівали:

Дощ почув, з-за хмари виглянув.

– Гарно ви співаєте! І танцюєте… Я теж так хочу!

Та як припустить! На городи, на левади, на прив’ялі квітки, на бабусині грядки… Чорнобривці ожили й головки попідводили, ластівка з радості злинула ген понад хмару. А чобітки гумові в хаті лишились. І хай собі. Калюжі теплі – по них можна й босоніж!

Сім барв

Були собі царівни-барви. Одягли вони шовкові сукні, кожна інакшу: червону, оранжеву, жовту, зелену, блакитну, синю, фіолетову – та й подалися мандрувати.

Примандрували до квітника.

Там красувалися червона троянда, оранжева красоля, жовтий соняшник, зелена м’ята, блакитні дзвіночки, сині волошки й фіолетові пахучі матіоли, які розцвітають увечері.

– Гарно в квітнику! – сказали царівни-барви. – Тут ми й спочинемо.

А день гарячий, спекотний. Захотілося їм пити.

– Хмарко-білявко! – покликали царівни. – Освіжи нас, полий нас!

– А що ви за те дасте мені? – спиталася хмарка.

– Барвистий віночок!

То вона й сипнула рясним дощиком.

Взяли царівни по квачику, вмочили в сонячний промінь та й намалювали віночок для хмарки кожна своєю барвою: червоною, оранжевою, жовтою, зеленою, блакитною, синьою й фіолетовою.

Марійка глянула і зраділа:

– Ой, веселка семибарвна!

Весело Марійці, весело квітам, весело хмарці-білявці. На те й веселка, щоб усім було весело!

Український прапор

Марійка сиділа й малювала. Спочатку взяла блакитний олівець:

– Хай небо буде погідне, ясне! – сказала вона й намалювала небо.

– У небі хай сяє сонечко, – сказала вона і взяла жовтий олівець.

Намалювала сонце, і небо повеселішало.

А внизу поле, чорне та сумне.

– Розвеселімо його! – мовили жовта і блакитна барви.

Взялися за руки і злинули додолу: одна блакитним дощиком, друга ясним проміннячком.