Читать онлайн Люба Елен із Бріджсвіла бесплатно

Люба Елен із Бріджсвіла

Глава 1. Знайомство з родиною Мітсвудів

На півдні славного острова Британія, на каменистому узбережжі протоки Ла-Манш стоїть невелике і затишне селище Бриджсвіл. В ньому живе чимало добропорядних англійців, і наша розповідь – про сім’ю Мітсвудів. Їх невеликий будиночок мальовничо розташувався на окраїні Бриджсвіла і втопає в зелені, створюючи контраст з пейзажем за селищем: дороги у каменистих розвалах узбережжя, пожухла трава і мальовничий краєвид прибою.

Родина Мітсвудів не велика, однак і не мала. Порахуйте самі: голова сімейства містер Нік Мітсвуд – колишній капітан, який може багато чого розповісти про життя, місіс Тора Мітсвуд – його дружина і домогосподарка, їхня донька Велла Порксайд, художниця, їхній зять – Симон Порксайд, дрібний бізнесмен, який увесь час перебуває у роз’їздах, і, нарешті, наша головна героїня – внучка бабусі й дідуся, донька мами і тата – Елен Порксайд.

Елен цього літа виповнилося шість років. У неї блакитні очі і біляве в’юнке волосся, ніс кнопкою і критично стулені рожеві губки. Ніхто з родичів, знайомих або друзів не бажав би потрапити їй на язичок, оскільки вона досить уїдлива і гостра на слівце, до того ж при поганому настрої вона ще й буркотлива, що іноді ускладнює життя оточуючим. Однак Ви, шановний читачу, не подумайте погано про нашу любу Елен. Вона, як усі маленькі і гарненькі дівчатка, реготушка і щебетуха, а буркотливість її, хочу вас запевнити, – якість спадкова. Дідусь Мітсвуд славився по всій окрузі своєю буркотливістю, а старожили Бріджсвіла ще пам’ятають прабабцю Елен, матір містера Мітсвуда – стару місіс Керолайн Мітсвуд. Вже з її бурчанням і кепським характером не міг зрівнятися ніхто в окрузі. Взагалі-то Елен потроху схожа на всіх своїх родаків: наприклад ніс і очі у неї від бабці Гвендолен Порксайд, яка мешкає у місті Йорк на ріці Уз, дивне в’юнке волосся – від тата Симона, котрий у далекому дитинстві був платиновим білявчиком і страждав від насмішок друзів і підвищеної уваги старих леді, які звали його янголятком і дарували за всякої слушної нагоди цукерочки в золотих обгорточках.

Тепер, коли ми познайомилися з усією родиною Мітсвудів, звернімо увагу на будинок, в якому вони мешкають. До речі, ви помітили, що сім’ю називають Мітсвудами, а не Мітсвудами та Порксайдами? Цим усі зобов’язані містеру Мітсвуду – голові сімейства і її капітану в бурхливому плаванні по житейському морю. І дім свій він будував із розрахунком, що в ньому житиме його донька Велла зі своїми майбутніми дітьми. Адже містер Мітсвуд обожнює дітей і, в першу чергу, свою єдину внучку Елен, пустунку і бешкетницю.

Дім Мітсвудів стоїть біля дороги, яка веде до моря. Старі дерева шумлять у саду, квітники і клумби прикрашають доріжку, викладену камінням, яка простягнулася від воріт до самого дому. Вся родина дуже любить свій сад і пильнує за тим, аби він виглядав мальовничо і був охайним. Елен часто працює в саду з бабусею Торою і дідусем Ніком, який вважає, що немає брудної роботи, і привчає Елен до працелюбності. Вона має власний інвентар, який змайстрував їй дід: маленькі зелені граблі, лопатку з червоною лакованою ручкою, фіолетове відерце. Все це Елен зберігає поруч з інструментами дорослих у великому, порожньому нині гаражі.

Для Елен кожні відвідини гаража – то мандрівка в незвіданий світ, наповнений новими відкриттями, адже тут їй дозволяють забивати маленьким лискучим молоточком цвяхи в дошку, крутити гайки, дивитися у старий бінокль, клацати нікому не потрібними вимикачами, катати по підлозі прозору скляну кулю… Та хіба мало чим цікавим можна зайнятися у старому гаражі, переповненому, як печера Алі-Баби, різними скарбами!

Та ще й з дідом… Він просто захоплює своїми оповідями про далекі мандрівки, які описує з великими перебільшеннями! Адже всі знають, що містер Мітсвуд був капітаном на невеликому суховантажному судні з нечисленною командою. Однак Елен все приймає за чисту монету, завжди захоплено слухає діда, і кращого слухача у містера Мітсвуда, ми гадаємо, не буде ніколи.

Але ж ми відволіклися, і от вже місіс Мітсвуд кличе сім’ю обідати. Відправимося з ними й ми, щоби уважно оглянути все всередині дому. Їдальня, дві спальні, дитяча, кабінет діда, вітальня – от і увесь будинок. В ньому витає особливий дух спокою і затишку, адже бабуся Елен – місіс Тора Мітсвуд – відома своїм беззаперечним смаком і вмінням рукодільничати. Дуже давно вона підкорила молодого капітана Мітсвуда своєю розшитою шовковою ширмою з японською дівчиною і павичем, яку він бачив на благодійному ринку у місцевій школі. Він познайомився з юною міс Торою, купив ширму, і тепер ця сімейна реліквія прикрашає вітальню сім’ї Мітсвудів. Шовк злегка вицвів, однак і нині всі гості звертають на неї увагу, не кажучи вже про м’яке і зручне крісло під ширмою – улюблене місце Елен. Ще немовлям вона з усіх цікавих речей в домі вирізнила японку і павича, так незвично і удатно вишитих. Подорослішавши, потайки від бабусі пробиралася у вітальню і гладила маленькими пальчиками слизькі шовкові стібки вишивки: червоне з яскравими квітами кімоно дівчини, її чорне волосся, жовте віяло, смарагдово-переливчасті пера пишного хвоста павича. Нині ж, переживаючи потайки від усіх захоплюючі оповіді діда, Елен часто сиділа у старому кріслі і дивилася в обличчя красуні, яка посміхалася своєю загадковою посмішкою і, здавалося, манила дівчинку у незвідану казкову далечінь. Знаючи пристрасть Елен до ширми, над нею посміювалися. І хоча давно потрібно було змінити обивку на меблях і шпалери у вітальні, ремонт не починали, жаліючи Елен: адже вона втратила б свій улюблений куточок.

У кімнатах висіло чимало картин, оскільки мама Елен – місіс Велла – була непоганою художницею. Один раз на місяць вона відбирала декілька картин і відвозила їх у місто, прилаштовуючи у маленькі подарункові крамнички, розкидані по старому центру і поруч з портом. Картини були недорогі і розкуповувалися добре. Елен любила, коли мама їздила продавати картини, адже за цим завжди слідував якийсь незабутній подарунок, іноді потрібний, а іноді – просто марний, але дуже дорогий серцю Елен: її синій костюмчик з матроським комірцем, солом’яний капелюшок з червоним шовковим маком, різнокольорова повітряна куля, черепашкові буси, свисток, зелена на шнурку пляшечка з мильними пузирями… Все це й багато іншого було привезено мамою Веллою з цих поїздок. «Матусенько, ти чарівниця! – кричала Елен, отримавши черговий подарунок. – Як ти дізналася, що саме ця річ була мені сьогодні просто необхідна?» На що мама Велла сміялася і відповідала: «Я й без усякого чаклунства знаю, чого ти бажаєш і про що мрієш!»

У Бриджсвілі її звали Високою Веллою, оскільки вона мала зріст п’ять футів дев’ять дюймів, а неслухняну гриву волосся і суворі сірі очі доповнювали витерті джинси та старі широкі светри, які вона постійно носила. Елен обожнювала свою маму, бо ж попри удавану строгість більш м’яку людину годі було й знайти. І Елен частенько цим користувалася, особливо коли дуже хотілося, щоби хто-небудь почитав їй казку. Через це мама Велла перед сном зазвичай читала Елен дитячі книжки з яскравими картинками і фантастичними сюжетами, які потім надовго захоплювали дівчинку, а її альбом після вечірнього читання заповнювався малюнками. Майже завжди це були принцеси у старомодних пишних сукнях і східні красуні в шароварах, тюрбанах і прозорих накидках.

В кімнаті Елен почесне місце займав столик, на якому в маленькому глиняному глечику стояли пензлі й олівці, лежали фарби в різнокаліберних коробках. Над столом було прикріплено дерев’яну дошку. На неї кнопками приколювали малюнки Елен: скромні пейзажики, квіти, портрети друзів. Малюнки змінювали один одного, а потім потрапляли у велику папку з потертого синього оксамиту. Її подарувала Елен бабуся Тора. Ця синя папка дісталася місіс Мітсвуд ще від її бабусі, яка також зберігала в ній свої малюнки і знамениті гербарії.

А в одній із шухлядок цього столу в Елен була схована коробка з намальованими на обтріпаній кришці червоними квітами. В ній вона ховала свої найдорожчі дрібнички: маленькі кільця зі стразами, брелок з перламутром, старі намиста обох бабусь, медальйон у формі обтесаної піраміди і багато-багато іншого. Елен рідко показувала стороннім цю заповітну коробку. Коли бувала насамоті, сидячи в кімнаті на м’якому диванчику, вона із задоволенням перебирала і переглядала свої скарби.

Глава 2. Тато приїхав!

Ранок у родині Мітсвудів починали бабуся Тора і собака Гледіс. Як, шановний читачу, ми не познайомили тебе із собакою Елен? Цю непростиму помилку ми маємо не гаючись виправити! Отже, знайомтеся. Це Гледіс – собака породи бассет-хаунд. Їй майже стільки ж років, як і Елен. Вони виросли разом у цьому будинку, і Гледіс із цілковитою підставою вважається членом родини Мітсвудів. Отож, місіс Мітсвуд і Гледіс – найраніші пташки в домі – починали ранкове життя на кухні. Місіс Мітсвуд, шурхотячи накрохмаленим фартухом, готувала сніданок, а Гледіс, лежачи в уподобаному кутку на кольорових плитках підлоги, слідкувала за пересуваннями старшої господині уважними і сумними очима кольору перезрілого аґрусу. Однак сумовитий погляд Гледіс – то є гра в суцільне ошуканство, на яке могла купитися хіба що людина, яка вперше її побачила. Ця собака, довга, як торпеда, приземкувата, з широкими грудьми і потужними лапами, могла з одного стрибка звалити теля. Однак її флегматична морда, вуха, що кумедно звисають до землі, сумні очі, які бентежать своєю покірливістю, збивали з пантелику. Проте у того, хто бачив, як вона носилася по кам’янистих схилах, які поросли травою, чув грізне гавкання, зникали всілякі ілюзії відносно її сумирності. Однак усі домочадці й сусіди любили Гледіс за добрий і веселий норов, привітність і незлобивість. Коли містер Кларк, самотній сусід Мітсвудів, помічав у густій траві довге чорно-біло-руде тіло і високо піднятий серповидний хвіст, він завжди підгукував Гледіс і довго розмовляв з нею, зіпершись на загорожу. Теми його бесід були різноманітні, починаючи з міжнародного становища, яке не давало спокійно жити цьому джентльменові, і закінчуючи останньою світською пліткою з його улюбленої газети «Таймс». Гледіс лежала, витягнувшись на траві, поклавши голову на передні лапи, і дивилася на містера Кларка розумними очима, у яких мелькали якісь жаль і співчуття. «Так, – здавалося, думала вона, – яке ж клопітне і незрозуміле життя людей, і як я ціную свою собачу свободу. Ні, нізащо на світі не хотіла би бути на їхньому місці і мучитися з пар-ла-мен-том, кри-зо-ю та бюд-жет-ним (Р-р-гав) де-фі-ци-том!». Все це можна було прочитати в її погляді, і містер Кларк, гадаємо ми, це розумів. Однак цінував Гледіс за те, що вона була єдиною істотою, яка вислуховувала його до кінця, не перебиваючи і не вносячи свої міркування під час його промови.

Гледіс була куплена татом Елен в одній з його численних комерційних поїздок, у Лондоні, у великому і шикарному зоологічному магазині. Містер Порксайд визнавав за можливе для себе витратити на щеня, яке сподобалося, увесь прибуток від двотижневої діяльності, чим вельми здивував і дружину, і її батьків. Та коли крихітку Гледіс витягли з великої господарської сумки, в якій її перевозили, то нерозуміння родини Мітсвудів змінилося на почуття безмежної вдячності містеру Порксайду й ніжністю до нового члена їхньої сім’ї. Довгі вушка Гледіс, товстенький хвостик, міцненькі лапки й ласкава мордочка розчулили всіх. Так Гледіс поселилася в родині Мітсвудів, а містеру Порксайду було прощено велику і незаплановану розтрату ніколи не зайвих у будь-якій сім’ї грошей.

Сьогодні очікувалося чергове його повернення з поїздки, яка чомусь затяглася. Всі очікували на сюрприз, оскільки містер Порксайд був майстром на них, мав схильність до розиграшів, любив побренькати на гітарі та носив бороду, з якою аж ніяк не хотів розлучатися.

Продолжить чтение