Читать онлайн Казка про Рудого і Квашеного бесплатно
Казка про Тома Кошеня
Присвячується всім пустунам, особливо тим, що люблять забиратися на мур навколо мого саду
Жили-були собі троє кошенят, а звали їх Пушинка, Том Кошеня і Манюня.
У них була чудова м’якенька шерстка – справжні маленькі шубки! І вони любили борюкатися на крильці й гратися у пилюці.
Але одного дня до їхньої мами місіс Табіти Хап мали прийти гості на чай. Отож вона покликала дітей у дім, щоб вимити й одягти їх перед приходом вишуканого товариства.
Спочатку вона умила й витерла їм обличчя (це на малюнку Манюня).
Потім вичистила щіткою їхнє хутро (а це Пушинка).
А після того розпушила їхні хвостики й вусики (а тут уже Том Кошеня). Том був страшенно вередливий і дряпався.
Місіс Табіта Хап одягла на Манюню й Пушинку чисті фартушки й платтячка з мережаними комірцями. А потім подіставала всілякі нарядні, але незручні одежинки з усіх скринь і комодів, аби гарно вбрати свого сина Томаса.
Том Кошеня був товстуном та ще й нівроку підріс, тож кілька ґудзиків відлетіли відразу. Мама мусила попришивати їх назад.
Коли усі троє кошенят були готові, місіс Табіта необачно відправила їх гуляти в садок, аби вони не заважали їй готувати гарячі тости з маслом.
– Тільки ж дивіться не забрудніть свої платтячка, дітки! Тепер мусите ходити на задніх лапках. І тримайтеся подалі від бруднючої ями з жужелицею, і від Курочки Саллі, і від свинарника, і від Качок-О’Зерних!
Манюня і Пушинка пішли по садовій стежці невпевненим кроком. Зрештою вони наступили на свої фартушки і гепнулися носами в траву.
Коли вони піднялися, на їхніх платтячках було по кілька зелених плям!
– А давайте видряпаємося по купах каміння й усядемося на садовому мурі, – сказала Манюня.
Вони повдягали свої фартушки задом наперед, і полізли вгору – стриб-скок з каменя на камінь. Біле мереживо з плаття Манюні відірвалося й упало вниз на дорогу.
А Том Кошеня зовсім не міг стрибати, оскільки мусив ходити на задніх лапах та ще й у штанях. Він продирався вгору по камінню поступово, ламаючи стебла папороті й сіючи ґудзики направо й наліво.
Том був геть змучений, коли нарешті вибрався на верх муру.
Манюня й Пушинка намагалися зібрати його докупи. Його капелюх злетів з голови, а ґудзики повідривалися всі до решти.
Поки вони боролися з цими негараздами, знизу почулося – чап-чап, чап-чалап! Це три Качки-О’Зерні йшли вгору крутою дорогою, крокуючи одна за одною качиним маршем – чап-чап, чап-чалап! чап-чап, чап-чалап!
Вони зупинилися, стоячи вервечкою, й утупилися поглядом у кошенят. Очиці в них були дуже маленькі і виглядали вони здивованими.
Тоді дві качки, Ребекка і Джеміма Качки-О’Зерні, підняли з землі капелюха й мереживо й одягли їх на себе.
Пушинка розреготалася так, що впала з муру. Манюня й Том полізли вниз услід за нею, фартушки й решта Томового одягу позлітали, доки вони спускалися.
– Ходіть сюди, пане Дрейку Качуре, – сказала Манюня, – ходіть допоможіть нам одягти Тома. Застібніть його!
Містер Дрейк Качур-О’Зерний наблизився, трохи перевальцем, й попіднімав із землі різні предмети одягу.
Але одягнув він їх на себе самого! Сиділи вони на ньому ще гірше, ніж на Томові Кошеняті.
– Який сьогодні гарний ранок! – промовив містер Дрейк Качур-О’Зерний.
І він, а також Джеміма та Ребекка Качки-О’Зерні попрямували далі своєю дорогою, тримаючи крок – чап-чап, чап-чалап! чап-чап, чап-чалап!
Потім у садок вийшла Табіта Хап і побачила, як її кошенята сидять на мурі зовсім без одежі.
Вона стягла їх зі стіни, дала прочухана і забрала додому.
– Мої друзі з’являться з хвилини на хвилину, і як я вас таких їм покажу?! Який пасаж! – вигукнула місіс Табіта Хап.
Вона відправила їх у кімнату нагорі і, мені неприємно про це розповідати, сказала своїм приятелям, що діти захворіли на кір і лежать у ліжку, хоча це й була неправда.
Зовсім навпаки, вони не були в ліжку, не лежали в ньому принаймні.
Якимось чином нагорі здійнявся такий страшний гармидер, що це геть зіпсувало шляхетність і статечність чаювання.
А я гадаю, що мені доведеться написати ще одну, більшу книжку, аби розповісти інші історії про Тома Кошеня.
А щодо Качок-О’Зерян, то вони пішли на ставок.
Увесь одяг із них відразу ж зліз, бо на ньому не було ґудзиків.
І відтоді містер Дрейк Качур-О’Зерний, і Джеміма, і Ребекка усе ще його намагаються знайти.
Казка про Рудого і Квашеного
Присвячується зі щирою повагою старому містерові Джону Тейлору, який гадає, що може зійти за мишку Вовчка (три роки прикутий до ліжка і жодної скарги!) 1
В одному селі стояла собі колись крамничка. Назва її була написана на вивісці над вікном: «Рудий і Квашений».
Це була невеличка крамничка, що за розміром саме пасувала лялькам, – Лусінда та її лялька-кухарка Джейн завжди купляли собі бакалійні товари в Рудого й Квашеного.
Прилавок усередині за висотою якраз підходив для кроликів. Рудий і Квашений продавали червоні в горошок носові хусточки за пенні й три фартинги.
А ще вони торгували цукром, нюхальним тютюном і галошами.
Фактично, хоча це й була маленька крамничка, у ній продавалося майже все – за винятком хіба кількох речей, які вам можуть раптом знадобитися, – наприклад, шнурків для ботинок, заколок для волосся чи відбивних із баранини.
Рудий і Квашений були господарями, які тримали крамничку. Рудий був котом із рудою шерстю, а Квашений – собакою-тер’єром.
Кролики завжди трохи побоювалися Квашеного.
Постійними відвідувачами крамнички були й миші – тільки вони більше боялися Рудого.
Рудий зазвичай просив Квашеного обслужити мишей, оскільки, як він казав, у нього починала текти слина.
– Мені просто несила дивитися, – пояснював Рудий, – як вони виходять із дверей магазина зі своїми маленькими пакунками.
– А в мене такі ж відчуття щодо щурів, – відповідав Квашений. – Але ж не годиться нам їсти своїх власних клієнтів, бо тоді вони підуть від нас у магазин Табіти Хап.
– Якраз навпаки, тоді вони вже нікуди не підуть, – відповів Рудий похмуро.
(Табіта Хап тримала єдину іншу крамницю в селі. Й вона не давала кредитів.)
А Рудий і Квашений давали необмежені кредити.
Власне «кредит» полягав ось у чому: коли якась господиня купляла брусок мила, то замість того, щоб дістати гаманця й заплатити за нього, вона просто казала, що заплатить іншим разом.
А Квашений робив глибокий уклін і промовляв:
– Як зволите, мадам, – і тоді у спеціальній книзі робився запис.
Покупці приходили знову й знову і накуповували багато всякої всячини, незважаючи на те, що вони побоювалися Рудого й Квашеного.
Проте від слів «іншим разом» грошей більше не ставало!
Клієнти з’являлися юрбами кожного дня й купляли всього досхочу, особливо ж любителі карамельок. Але завжди без грошей, вони ніколи не платили, хіба що пенні за пучок м’яти.
Зате обсяги продажу були величезні, у десять разів більші, ніж у Табіти Хап.
Оскільки грошей ніколи не було, Рудий і Квашений змушені були харчуватися своїми власними товарами.
Квашений їв печиво, а Рудий – сушену тріску.
Вони підвечерювали при світлі свічки після того, як магазинчик зачинявся.
Коли настало перше січня, грошей усе ще не було, і Квашений не міг купити собі собачу ліцензію.
– Це дуже неприємно, я боюся поліції, – казав він.
– Це твоя власна провина, що ти тер’єр, от мені не треба ліцензії, і Кепові теж не треба, бо він собака колі.
– Це мене надзвичайно тривожить, я боюся, що мене викличуть на допит. Я марно намагався отримати ліцензію в кредит у на пошті, – бідкався Квашений. – У селищі повно поліцейських. Я зустрів одного, коли йшов додому.
– Послухай-но, Рудий, надішлімо рахунок Самюелеві Вусаневі, він винен нам 22 шилінги 9 пенсів за бекон.
– Я сумніваюся, що він нам узагалі збирається платити, – зауважив Рудий.
– А я переконаний, що Анна-Марія цупить у нас продукти – куди поділися всі вершкові крекери?
– Та ти ж їх сам усі поїв, – відповів Рудий.
Рудий і Квашений перейшли до підсобки.
Вони зайнялися підрахунками. До одних чисел додавали інші числа, а до них іще інші числа.
– У Самюеля Вусаня рахунок уже такий довгий, як його хвіст; із жовтня він набрав у нас цілу унцію з трьома чвертями нюхального тютюну.
– А як щодо семи фунтів масла по шилінгу й три пенси, палички сургучу і чотирьох коробок сірників?
– Розішли іще раз усі рахунки усім боржникам «із глибокою повагою, – порадив Рудий.
Через деякий час вони почули якийсь шум у крамниці, так наче хтось штовхнув ухідні двері. Вони вийшли з підсобки. На прилавку лежав конверт, а поряд стояв поліцейський і щось записував у блокнот!
З Квашеним ледве припадок не стався, він почав гавкати, гавкати і мало не кидатися на поліцейського.
– Укуси його, Квашений, укуси! – шипів Рудий з-за бочки із цукром. – Це ж просто німецька лялька!
Поліцейський і далі щось занотовував у записникові; двічі він наслинив олівця в роті, а один раз вмочив його в патоку.
Квашений гавкав, аж поки не захрип. Але поліцейський так і не звернув на нього уваги. У нього були очі з бусинок, а шолом пришитий до голови нитками.
Нарешті під час останньої спроби кинутися на поліцейського Квашений помітив, що крамничка порожня. Поліцейський зник.
Проте конверт залишився.
– Як ти гадаєш, він часом не пішов, щоб привести справжнього поліцейського? Боюся, що мене заберуть, – сказав Квашений.
– Ні, – відказав Рудий, який саме розпечатав конверт, – це тарифи й податки. Три фунти, 19 шилінгів, 11 пенні й 3 фартинги.
– Це вже остання крапля, – зітхнув Квашений. – Доведеться закривати крамницю.
Вони зачинили віконниці й з’їхали. Але залишилися жити по сусідству. Правду кажучи, деякі б хотіли, щоб вони помандрували кудись набагато далі.
Рудий тепер мешкає біля кролячого селища. Я не знаю, яке в нього тепер заняття, але виглядає він солідно й удоволено.
А Квашений працює єгером.
Закриття крамнички спричинило великі незручності. Табіта Хап негайно підняла ціни на всі товари аж на півпенні, і вона й далі відмовлялася давати кредит.
Звісно, існують роз’їзні торговці – м’ясник, рибалка й Тімоті Пекар.
Але ж не можна жити на одних булочках із кмином, і бісквітах, і здобах, навіть якщо бісквіти такі смачнючі, як у Тімоті!
Через деякий час містер Джон Вовчок разом із дочками почав торгувати м’ятними цукерками і свічками. Але в них не було звичних зручних свічок, а для того, щоб винести з магазина свічку довжиною в сім дюймів, потрібно було аж п’ять мишей.
Крім того, свічки, які вони продавали, при спекотній погоді поводили себе дуже дивно.