Читать онлайн Шармузіки: За межами Великої Галявини бесплатно

Частина 1. Знайомство з містом

Ця історія розпочалась у не дуже великому, і водночас зовсім не маленькому місті. Що має назву Шмур. Саме там оселилися шармузіки, які заснували своє місто давно, а можливо, й набагато раніше.

Досить важко пояснити їхній зовнішній вигляд. Вони невеликі на зріст, пухнасті, схожі на котів, але без вусів, трохи на ведмедів, чи скоріше на ведмежат. Мають великі круглі вуха, як у мишей, але, на відміну від них, не мають довгих чи будь-яких інших хвостів. А щодо власне міста… Описати його набагато складніше. Але все-таки…

Уявіть собі поле із соковитою травою та різноманітними квітами всіх можливих кольорів. Сидячи на теплій землі, яку гріють сонячні промені, десь у далечині можна побачити гірський хребет, який здіймається аж до самого неба. А зовсім неподалік – звивисту річку, що тече між пагорбами, зволожуючи землю, та веде до невеличкого міста. Його оточують поля із золотими колосками сонцезлаку, на яких від самого ранку вправно трудяться працьовиті фермери. А потрапивши у самісіньке серце міста – до головної площі, неможливо не помітити велике міцнодрево прямо у її центрі. Де у прохолодній тіні сидить один із старійшин. Це сивий, мудрий шармузік, який розповідає повчальні історії майбутнім поколінням. Усі, починаючи від найменших жителів міста, завжди слухають його з особливим захопленням.

Стоячи на головній площі, важко не помітити негустий дим, що здіймається з-за будинків. Щоб дізнатися, звідки він, достатньо пройти трохи далі по дорозі, повз міську ратушу, за якою стоїть двоповерхова цегляна будівля із зеленим дахом – це Шмурська пекарня. Саме з її комину безупинно йде дим. Ось якраз у цей момент, відчинивши двері та подякувавши за свіжий хліб, з пекарні виходить один із містян. Зазирнувши до будівлі, ми бачимо, як працює Бубик – талановитий пекар, котрий саме кладе тісто до печі. На полицях лежить безліч різних булочок, солодких та солоних пиріжків. А також великий торт зі стрічкою із червоної помадки, що стоїть на дерев’яній підставці, ніби на п’єдесталі, та терпляче чекає того моменту, коли його поставлять на святковий стіл у якості найголовнішого частування.

Ранкове сонце, що потрапляє крізь вітрину, створює враження, ніби весь хліб на полицях виблискує чистим золотом. Кожен, хто проходить повз, не може відмовити собі у тому, щоб не зупинитися хоча б на хвилинку та не поглянути на справжні витвори здобного мистецтва.

Якщо вийти з пекарні на вулицю, можна помітити будівлю редакції, де працює Набридик – місцевий кореспондент. Щотижня він випускає свою газету «Шмурський вісник», де активно критикує дії мера, а також сповіщає про найсвіжіші новини останніх днів.

А далі, поблизу річки, знаходиться відома на все місто майстерня. В ній працюють двоє талановитих братів – Люмик та Гайлик, які без проблем можуть побудувати чи полагодити будь-яку річ. Усередині майстерні стоять полиці із запчастинами, розсортовані за призначенням та розміром. Декілька різних станків та два столики, на яких лежать схеми і різні записи з розрахунками. А на стіні висять необхідні інструменти, різних форм, розмірів та різного призначення, які завжди стають у нагоді для виготовлення різноманітних речей та приладів. Покинувши майстерню та перейшовши містком на другий берег річки, можна відвідати бібліотеку із зібранням усіляких книг – від старих із пошарпаними палітурками до недавно створених творів, у новеньких обкладинках, з видуманими історіями та справжніми науковими дослідженнями. І, якщо казати про дослідження, неможливо не згадати про обсерваторію поблизу, де працює Зумик. Кожну ніч він наглядає за зірками за допомогою телескопа, який побудували вже згадані майстри. Зумик досліджує сусідню планету та мріє, що колись зможе потрапити туди і зустрітися з її жителями…

У Шмурі є ще багато цікавих місць. Наприклад, будинок травника, де за допомогою спеціальних відварів можуть вилікувати від будь-якої хвороби. Рибний аукціон, на якому через нестачу риби її продають тим, хто більше заплатить. Та Шмурський ринок – де можна знайти свіжі овочі та фрукти, яких, навпаки, більше ніж потрібно.

Саме так виглядає Шмур. Не дуже велике та не зовсім маленьке місто. Шармузіки майже ніколи не виходили далеко за його межі. Є декілька речей, які їх дуже лякають. Вони бояться висоти, темряви, дощу, а найбільше – вийти за межі Великої галявини. Так було раніше, так є зараз і… хтозна, чи так буде завжди?

Частина 2. Дивна знахідка

Того вечора, як і кожного іншого разу, Ціквик зробив собі чай із полуничним варенням, сів у своє улюблене крісло та взяв книгу, що лежала на столі неподалік. Але глянувши на неї, згадав, що прочитав її ще минулого вечора.

Шармузік підвівся та підійшов до полиці. Поклавши туди книгу, він почав шукати якусь іншу, ще не прочитану. Але перевіривши всі полиці, декілька шухляд, шафу та навіть зазирнувши під своє ліжко, шармузік не знайшов жодної нової книги для вечірнього читання. Повернувшись до вітальні, він побачив на столі заварену ним чашку чаю, з якого досі йшла пара. Почухавши голову, Ціквик підійшов до віконця, розмірковуючи про те, де він може знайти нову книгу перш ніж чай повністю охолоне. На іншому березі, за річкою, що поділяла місто на дві частини, з віконця Ціквикового будинку можна було побачити будівлю бібліотеки. Помітивши світло у її вікнах, шармузік відразу зметикував та вибіг на вулицю, похапцем одягнувши пальто та шарф. Він перебіг містком та, наблизившись до бібліотеки, потягнув на себе досить великі та важкі двері. Зайшовши до будівлі, Ціквик відразу направився до найближчої полиці і почав підшуковувати нову книгу. Так, у міській бібліотеці було набагато більше книг, порівняно з тим, що можна було знайти вдома. Але Ціквика цікавили особливі – книги про пригоди та подорожі. Пройшовши декілька полиць, він наблизився до тієї, що стояла у найвіддаленішому кутку. І ось нарешті шармузік знайшов те, за чим прийшов. Усі книги, які стояли на полиці, були саме пригодницькими. Ціквик вирішив не гаяти часу та дістав найближчу. Він уже збирався повертатися додому, але раптом зупинився. Його увагу привернув якийсь записник, що стояв позаду тієї книги, яку він обрав. Діставши записник, Ціквик зміг уважніше його роздивитись. Записник мав шкіряну палітурку коричневого кольору та закривався на сріблясту застібку із зображенням ініціалів – КФ. Відкривши його першу сторінку, шармузік побачив напис, зроблений охайним почерком від руки: «Мій щоденник, або записи далекої подорожі». А перегорнувши наступну, Ціквик побачив мапу Великої Галявини, вкладену у записник. Шармузік розгорнув її на повний зріст. Зображення, яке Ціквик побачив на мапі, не на жарт його здивувало та перетворило звичайний вечір на початок нової історії. Залишивши книгу, заради якої він покинув свій чай, шармузік швидко вклав мапу назад до записника та побіг разом із ним до свого будинку.

Повернувшись додому, Ціквик відразу усівся за стіл та поставив свою лампу так, щоб вона повністю освітлювала мапу. Ця була набагато більшою за ті мапи, які шармузік бачив раніше. Її папір вже пожовтів від часу, а незрозумілі речі, що були на ньому зображені, викликали багато цікавих запитань… Деякі написи, що могли б дати хоч якісь відповіді, годі було й розібрати. Окрім того що мапа була не в найкращому стані, більша її частина була зовсім відірвана. Єдине, що можна було роздивитися, – це декілька будинків, над якими знаходився напис – Шмур. Від назви міста пунктиром був позначений шлях до зовсім іншого міста… Щоб краще роздивитися напис, Ціквик дістав спеціальний прилад, схожий на палицю, із під’єднаними до неї більшими й меншими лупами. Це дало йому змогу розгледіти майже не розбірливий напис над містом – Т у л у н.

***

Крізь причинене віконце дув легкий вітерець, що час від часу перегортав сторінки у відкритому записнику. Теплі промені ранкового сонця спадали на Ціквика, який міцно спав, сидячи за столом. Аж ось, стрілка маленького годинника на табуретці вказала на дев’яту годину ранку. На годиннику замість цифр було намальоване півсонце. Він почав голосно та настирливо дзеленчати і вмить розбудив Ціквика, який, захопившись читанням щоденника, так і заснув за столом. Напівсонний шармузік протягнув руку до годинника, намагаючись вимкнути його. Але не дотягнувся і впав разом зі стільцем.

До дзвону годинника долучився й інший – дзвінок у двері, що сповіщав про прихід гостей. Не дочекавшись господаря будинку, гості ввічливо постукали у двері і самостійно відчинили їх та увійшли всередину. Почулися звуки хлопавок та святкових свистків. На порозі стояли Люмик, Гайлик та Набридик із дерев’яними коробками різної форми, оперезаних різнокольоровими стрічками. А Бубик тримав у руках святковий торт, що теж мав червону стрічку, зроблену з помадки.

«А де Ціквик? Ми що, помилилися днем?» – запитав Бубик, не помітивши господаря будинку. Підвівшись та поглянувши на своїх друзів, Ціквик згадав одну важливу річ – сьогодні його День народження.

Взагалі, у шармузіків немає календаря. І, на перший погляд, зрозуміти, коли саме потрібно святкувати чий-небудь день народження, досить важко або й зовсім неможливо. Та насправді у жителів Шмуру все набагато простіше. Вони просто домовляються між собою, коли саме потрібно святкувати день народження одного зі своїх знайомих. Головне, щоб це відбулося в той самий сезон, скажімо, зимою чи влітку, коли народився шармузік. Крім того, у них була одна особлива традиція: на день народження, шармузіки не купували подарунків, а робили їх власноруч. Таким чином, тим, у кого були друзі, що виготовляли дорогоцінні прикраси, пощастило найбільше з усіх.

Зазвичай Ціквик накривав святковий стіл та весело проводив час разом зі своїми друзями. Але цей раз був не такий, як інші рази. Запросивши всіх до столу, на якому замість їжі лежала мапа та щоденник, Ціквик розповів про події минулого вечора. Тоді як Люмик та Гайлик уважно слухали, а Набридик записував щось у свій записник, Бубик вирішив самостійно поласувати власноруч спеченим тортом. – А потім, коли я почав читати зміст цього щоденника, окрім мапи я знайшов дивні малюнки, – мовив Ціквик та перегорнув декілька сторінок щоденника – на одній з них, від руки, у вигляді схеми, була намальована якась… істота.

– Люмик, дивись! На малюнку таке зображення, як ми знайшли в одній із книг у якості закладки, – зауважив Гайлик.

– До речі, якщо я не помиляюсь, той малюнок і досі у моїй кишені –продовжив Гайлик та дістав із правої кишені наполовину обірваний малюнок, де була намальована лампочка з ногами.

– А тепер підстав його сюди, – мовив Ціквик, перегорнувши сторінку та вказавши на місце, де були залишки обірваної сторінки. Шармузіки підставили малюнок до відповідного місця у щоденнику і зрозуміли, що це частини, які доповнюють одна одну.

– Неймовірно. Але чий це щоденник?

І чому ти такий  упевнений, що ця мапа справжня? – запитав Набридик, від несподіванки навіть відклавши свій нотатник убік.

– На жаль, я не знаю, чий він, і не можу бути впевнений у справжності цієї мапи. Я ніколи не виходив за межі Великої Галявини, як і ви.

– Дуже прикро, що ми ніколи не дізнаємося, що там знаходиться насправді. Для цього потрібно покинути місто і вирушити у далекий похід. У невідомі землі, де живуть невідомі істоти, – задумливо мовив Набридик.

Після цих слів Люмик, Гайлик та Ціквик перезирнулися між собою та подивились на Бубика, що спокійно підносив до рота останній кусок торта. Помітивши погляд своїх друзів, Бубик так і застиг із ложкою у руці.

– Що? Тобто… Невже ви хочете вирушити у…

– Так, і дійсно! Ми вирушимо у похід і на власні очі побачимо, що знаходиться за межами Великої Галявини. Слушна думка, Бубику! – виголосив Ціквик.

– Ні, я не…

– Що ж, у такому разі, треба йти до майстерні і приготувати все необхідне у дорогу, – сказав Люмик, підвівшись з-за столу та попрямувавши разом із Гайликом до вхідних дверей.

– Стійте, але як же…

– А я повернусь до редакції та візьму з собою побільше чистого паперу. Адже у довгій дорозі буде багато цікавих речей, – мовив Набридик та теж рушив до виходу.

– Але я хотів сказати, що…

– Так, звичайно, Бубику, нам неодмінно знадобляться запаси харчів у дорозі, візьми якомога більше консервованих горіхів та питної води, – сказав Ціквик, ведучи його до виходу. – Чекаю вас після обіду! – виголосив він услід своїм друзям та зачинив двері, прямо перед носом у Бубика, який так і продовжував стояти перед будинком із переляканим обличчям.

Бубик ніби зачарований витріщився на зачинені двері. У його голові малювалася страхітлива картина: невідомий, жахливий темний ліс, куди зібралися його друзі. І хто знає, які саме небезпеки чекають на них у темряві на кожному кроці? В той момент Бубик був упевнений лише в одному – якщо його друзі і дійсно вирушать у цей похід, він нізащо не піде разом з ними. Так, якби серед усіх жителів Шмуру потрібно було знайти найбільш лякливого шармузіка, котрий може відсахнутися від власної тіні, то, поза сумнівом, це був би саме Бубик.

Частина 3. За межі!

Шармузіки полюбляли робити якусь важливу справу виключно на повний шлунок. А тому, смачно пообідавши, Ціквик одягнув свій похідний костюм, склав до свого рюкзака підзорну трубу, а також щоденник та мапу. Після чого одягнув його на плечі, вийшов на подвір’я та вже збирався зачиняти двері, як раптом зупинився і знову зайшов до будинку. Він повернувся вже з невеликою дерев’яною табличкою та почепив її на дверну ручку. На табличці був напис: «Вирушив у експедицію, коли повернусь – не знаю.» І ось, зачинивши двері на замок та поклавши ключ до своєї кишені, Ціквик усівся на лавку та почав чекати на своїх друзів. Через деякий час до його будинку підійшов Набридик з сумкою через плече, з якої виднілися аркуші паперу.

– А де всі інші? Ще не прийшли? – здивовано запитав Набридик.

– Та поки що ні, – відповів Ціквик. Отримавши відповідь, Набридик сів поряд та дістав зі своєї сумки чистий аркуш паперу, а також невеличкий футляр із кишені. Він зберігав у ньому своє золоте перо, яке йому подарували як найкращому Шмурському кореспонденту. Набридик почав щось записувати на чистому аркуші.

Ціквик, що сидів поруч, зі звичною йому допитливістю вирішив подивитись, що саме писав його друг. На папері вже з’явилось декілька речень: «Ця історія розпочалася у не дуже великому і водночас зовсім немаленькому місті…»

– Кхм… – прокашлявся Бубик, котрий щойно підійшов до будинку.

– О! Бубику. Добре що ти прийшов, залишилось дочекатись лише Люмика з Гайликом і можемо вирушати, – мовив Ціквик.

– Так, але я… – знову щось хотів сказати Бубик.

– А ось і вони, схоже, що нам не доведеться йти пішки.

Погляньте! – перебив Набридик, помітивши велику машину на чотирьох ногах, що крокувала у напрямку Ціквикового будинку, у кабіні якої сиділи Люмик та Гайлик. Це був довгоніг – один із винаходів талановитих майстрів. Шармузіки використовували його для того, щоб збирати плоди з дуже високих дерев. Залежно від необхідності, ноги цієї машини могли збільшуватись та зменшуватись у довжину. Коли довгоніг підійшов до товариства, його кабіна почала повільно опускатися до землі, поки шармузіки не отримали можливість залізти до неї по драбині. Ціквик та Набридик спритно залізли у кабіну довгонога, а Бубик усе продовжував стояти на землі.

– Бубику, то ти так і будеш там стояти? – запитав Набридик визирнувши з кабіни.

– Я… так… я… – намагався щось відповісти Бубик.

– Давай швидше, вже час вирушати, – мовив Набридик та повернувся до свого місця. Бубик дуже боявся висоти, а щоб потрапити до кабіни, яка була в декількох метрах над землею, потрібно було піднятися по мотузковій драбині, яка до того ще й колихалася у різні боки. Намагаючись пересилити свій страх, шармузік узявся за драбину та почав крок за кроком просуватися вгору. Щоб не дивитися вниз, він просто закрив очі – і це дійсно допомогло. За хвилину Бубик нарешті дістався до кабіни та всівся на одне із сидінь, переводячи подих. Кабіна трохи піднялась над землею, і довгоніг почав крокувати до виходу із Шмуру.

Шармузіки йшли знайомою дорогою. Це був шлях до річки. Навколо висіли стиглі плоди диких ягід, утричі більші за шармузіка. Люмик та Гайлик вже не вперше відвідували це місце на своєму пристрої. Вони часто приходили до ягідних кущів, щоб відновити запаси духмяного соку, з якого потім виготовляли джем, – одне з найулюбленіших ласощів жителів Шмуру. А далі, пройшовши кущі, шармузіки потрапили до безкраїх зелених луків, де всюди росла низька трава та деінде стояло самотнє дерево. Це була Велика Галявина.

Деякий час шармузіки йшли знайомими місцями. Повільно та розмірено, довгоніг упевнено крокував по стежці. Настільки повільно, що шармузіки навіть устигли знову зголодніти і були змушені зробити зупинку під одним із самотніх дерев. Вони із задоволенням з’їли по мисці теплого супу, який Бубик зварив із соковитих грибів на вогнищі. І не дивно, адже пара, що йшла з казанка, мала напрочуд апетитний запах. Добре поївши, члени експедиції знову вирушили в дорогу. Сонце вже почало сідати за обрій, коли нарешті, після багатогодинної подорожі посеред зелених луків, можна було почути дзюрчання річки, яка відокремлювала Велику Галявину від невідомих земель. Вона була набагато ширшою за ту, що текла через Шмур, та мала дуже швидку течію. Шармузіки не надавали особливого значення тому, щоб придумувати назви для річок. Напевно через те, що знали тільки дві із безлічі існуючих у всьому світі.

Коли довгоніг наблизився до річки, Гайлик зупинив машину та подивився на Люмика, ніби мовчки запитуючи: «Що робити далі?» Люмик кивнув головою, після чого Гайлик узявся за важіль та скерував його вперед. Зайшовши у річку, довгоніг почав повільно рухатись до протилежного берега. Здавалось, ніби металеві ноги з надзвичайним зусиллям робили кожний новий крок. Але, незважаючи на сильну течію, прилад успішно перейшов річку. Залишалось тільки подолати крутий підйом. Аж раптом, хтозна звідки, почався сильний дощ. Ще переходячи річку, шармузіки помітили темні хмари над головою, які з часом повністю заполонили небо. Лило як з відра – дощ миттєво розмив пісок, по якому намагався піднятися довгоніг. Його ноги грузнули у багні і, врешті, машина й зовсім завалилась на землю та почала повільно скочуватись. Зрозумівши, що вони нічого не можуть вдіяти, шармузіки поспіхом почали вибігати на берег. І щойно всі облишили машину, довгоніг різко упав у річку. Оскільки машина була побудована з напрочуд легкого металу, її відразу підхопила сильна течія та понесла у невідомому напрямку з усіма запасами харчів.

А дощ перетворився на сильну бурю. Небо було страхітливо темним від густих хмар. Вітер підіймав листя та гілки, жбурляючи їх довкола. Складалось враження, ніби вся природа розлютилась на шармузіків за те, що вони перетнули річку та опинились на чужій землі. І раптом поблизу вдарила блискавка та загримів надзвичайно гучний грім, що ніби збив з ніг саму землю. Шармузіки, які сховались від дощу під кроною густого, невеличкого дерева, відразу чкурнули у самісіньку гущавину лісу, намагаючись врятуватись від того, що повністю оточило їх з усіх сторін, – природи.

Не оглядаючись, шармузіки щосили бігли все далі й далі від річки, ніби тікаючи від небезпечного хижака, що ось-ось їх наздожене. Втомившись від довгого бігу, вони зупинились під великим листком якоїсь рослини. Дощ майже не діставав до них крізь густі крони дерев, котрі, як щит, приймали на себе весь удар. Намацавши в одній із своїх кишень печиво, Люмик вирішив поділитися з іншими та, відламавши собі невеликий шматочок, передав далі, щоб інші зробили так само. По черзі, один за одним, шармузіки відламували свою частину печива. І ось, коли невеликий шматочок дістався Набридику, який був не надто зголоднілим, він вирішив віддати його Бубику, що завжди потерпав від голоду.

–Тримай Бубику, я не… Бубику? – зрозумівши, що серед присутніх немає Шмурського пекаря, шармузіки почали кликати свого товариша, але у відповідь почули тільки завивання вітру. Насувалася ніч, і крізь пітьму було досить важко розгледіти хоча б щось, схоже на Бубика. Щоб знайти свого друга, шармузіки вирішили вийти із сухого та спокійного місця під листком та вирушити на пошуки. Ліс, який більше нагадував непрохідні джунглі, здавався ще жахливішим через безліч дивних звуків, які долинали з усіх боків. Пересиливши страх, шармузіки вирішили не відмовлятися від своєї ідеї і почали невпевнено просуватись уперед.

А тим часом Бубик щосили продовжував бігти, відштовхуючи листя та гілки, які постійно били його по обличчю. І ось, нарешті зупинившись, щоб перевести подих, він зрозумів, що знаходиться посеред темного, незнайомого лісу. Довкола чулося шарудіння, шелест та поодинокі голоси птахів чи якихось інших тварин. Усе це було ніби величезна куля страху, яка дедалі збільшувався, росла у розмірі, насувалась на Бубика. Випадково шармузік помітив слабке світло, що линуло з-за дерев. Бубику захотілося йти на це світло, воно вабило його своїм теплом.

Дощ навіть і не збирався вщухати, а навпаки, почав лити з іще більшою силою. Але шармузіки не зупинялись, намагаючись відшукати Бубика, який напевно у паніці забіг значно далі за інших.

Пильно придивляючись до всього навколо, скоріше зі страху, ніж для того, щоб віднайти Бубика, Ціквик помітив стежку, яка б могла вивести їх з лісу або привести кудись іще. Він вирішив поділитись своєю знахідкою з іншими, але через сильний вітер ніхто його не почув. Раптом ударила іще одна блискавка, а потім долинув грім. Ціквик від несподіванки припав до землі. І ось, у кущах навпроти він побачив два блискучих ока, які пильно дивились на нього. Страх, ніби стріла, вразив шармузіка, він умить підскочив з місця і, пробігши декілька метрів, щосили врізався у стовбур…

Частина 4. Те, що сталося потім

Відкривши очі, Ціквик зрозумів, що знаходиться у якійсь кімнаті. У нього дуже боліла голова. За вікном усе ще йшов дощ. Шармузік лежав на маленькому ліжку, дуже схожому на його власне. Поблизу стояв невеличкий столик, а на ньому – згасла свічка. В кінці кімнати, біля дверей, знаходилась шафа. Скоріш за все, це була чиясь спальня.

Раптом, за дверима почулися кроки. Хтось почав обережно відкривати двері. В кімнату зайшов якийсь незнайомий для Ціквика шармузік, набагато старіший за нього. Він мав сиве волосся та був одягнений у червоний в’язаний жакет. У правій руці шармузік тримав гасову лампу, світло якої відбивалось від його окулярів.

Здавалось, ніби самі очі виблискували, пильно вдивляючись у Ціквика.

– То ти вже прокинувся? Хоча, не відповідай, я і сам бачу. Хай там я і старий, але зір у мене як треба! Та і слух теж непоганий, – мовив шармузік.

– Як ти кажеш, тебе звати? А, Ціквик, авжеж. Як бачиш, що-що, а пам’ять таки не та.

Щойно почув, а вже і забути встиг! –сказав він і злегка усміхнувся.

– До речі, дозвольте відрекомендуватися. Мудрик, скромний учений та господар цієї оселі. До ваших послуг.

– Дуже приємно, – відповів Ціквик.

– Ну що ж, іще матимемо час для розмов. А тепер прошу за стіл. Інші вже на тебе зачекались.

На кухні, за невеличким столиком сиділи всі члени експедиції. Разом із загубленим Бубиком. Усі пили гарячий чай із ягідними пиріжками і дуже зраділи, побачивши Ціквика. Як виявилось, він уже декілька годин непритомний лежав на ліжку.

Коли Бубик щосили біг від дощу, він випадково натрапив на хатинку Мудрика, який із радістю погодився допомогти у пошуках інших. Бубик досить швидко знайшов Люмика, Гайлика та Набридика, які, в свою чергу, намагались знайти його. І поки вони сперечались і з’ясовували, хто кого знайшов, зрозуміли, що тепер загубили й Ціквика, який іще зовсім недавно був поряд. Його знайшов Мудрик, але випадково налякав своїми окулярами, від яких відбивалось місячне сяйво. Та врешті-решт усе владналось. Люмик та Гайлик віднесли Ціквика до хатинки, де йому наклали компрес та залишили відпочивати.

Вислухавши розповідь своїх друзів, Ціквик уже хотів був поцікавитись у Мудрика про те, хто він та як сюди потрапив.

І чи не він написав той самий щоденник, у якому згадується інше місто. Але його випередив Набридик, який ніколи не втрачав нагоди отримати нову інформацію для міської газети. Він одразу підготував свою ручку та записничок, із чемності дочекався, коли Мудрик доп’є свій чай, і звернувся до нього із запитанням.

– То чи не могли б ви розповісти нам свою історію, пане Мудрику? Я впевнений, що всім присутнім буде дуже цікаво дізнатися трохи більше про вас, – почувши ці слова, сивий шармузік подивився на всіх присутніх, бажаючи переконатись, що всіх присутніх і дійсно дуже цікавить його історія. Всі шармузіки, окрім Бубика, облишили свої пиріжки та чай і приготувались слухати захопливу розповідь. Підвівшись зі свого стільця, Мудрик узяв чайника, долив у нього води з дерев’яної діжки та повісив над каміном.

– Для довгої історії нам потрібно набагато більше чаю, – пояснив свої дії шармузік та знову сів на своє місце. Зручно вмостившись на стільці, він подивився кудись у далечінь, ніби зазирнувши у далеке минуле, та почав розповідати свою історію.

– Я пам’ятаю той день, ніби це було вчора. Я сидів за довгим столом та чекав на інших. І ось, коли всі зібрались, ми почали обговорювати дуже хвилюючу для всього міста проблему. Була сильна посуха, всі поля були знищені. А запасів не вистачило б для того, щоб прогодувати весь Тулун… – почувши слово «Тулун» Ціквик у ту саму мить згадав про записи у щоденнику та позначку на мапі – саме так називалось те місто. Деякий час він зовсім не слухав розповідь Мудрика, у його голові з кожною секундою з’являлись усе нові та нові запитання без жодної відповіді. Коли Ціквик знову почав слухати розповідь, то зрозумів, що пропустив уже чимало інформації – …Ми знайшли той острів і зібрали багато плодів. Але під час повернення додому… Під час повернення сталося щось… – Мудрик щосили намагався згадати, що ж саме трапилось під час повернення, та марно. – Насправді, все, що я пам’ятаю, – це те, як я летів у небі, потім якесь поле, ліс… Так-так, ліс, саме цей ліс. Я увійшов до лісу та знайшов цю хатинку. Тут було багато запасів їжі, все було таким чистим, ніби ось-ось повинен повернутись господар, хоча я так і не зустрів його.

Але чому ви залишились у цій хатинці, чому не повернулися до свого міста? – раптом запитав Ціквик.

– Я… – хотів щось відповісти Мудрик, якого одразу перебив Бубик, котрий почав дуже голосно хропіти, заснувши за столом під час розмови. У лівій руці він так і тримав відкушений пиріжок, а у правій – свою пусту чашку.

– Напевно ви дуже втомилися з дороги. Давайте відкладемо всі запитання на завтра – мовив сивий шармузік.

Навіть не намагаючись сперечатись, усі пішли спати, втомлені після нічних пригод. Люмик та Гайлик розмістились у похідних ліжках, що розкладались із невеликого дерев’яного кубика у досить таки зручну постіль.

Набридик вирішив умоститись на кріслі, поблизу каміна. Ціквик – на дивані, а Бубик, який заснув іще під час розмови, так і залишився за столом.

Наступного ранку Ціквик прокинувся від дуже приємного аромату. Неохоче відкривши очі, він побачив Мудрика, що стояв біля каміну та помішував якусь рідину в казанку. Бубик досі сидів за столом, із пиріжком та чаєм у руках. Його не змогла розбудити навіть дуже настирлива муха, яка постійно кружляла над головою. Але щойно Мудрик запросив усіх до столу, Бубик відразу відкрив очі і приготувався до сніданку – з апетитом доївши свій учорашній пиріжок, сівши за стіл та поставивши перед собою тарілку. Інші теж не заперечували проти гарного сніданку. Не минуло й хвилини, як усі вже сиділи на стільцях.

– Потрібно гарно поїсти перед продовженням нашої експедиції.

Я впевнений, що тепер нам буде набагато легше знайти… той, як його… Тулун, – мовив Набридик, підводячись із крісла після міцного сну.

– Легше? Чому ти думаєш, що тепер це буде легше? – поцікавився Гайлик.

– Тому, що тепер у нас буде провідник, – відповів Набридик, поглянувши у бік Мудрика, який не відразу зрозумів, у чому річ, і продовжував помішувати якусь рідину. Аж раптом зупинився, помітивши, що всі присутні дивляться на нього.

– Що? Тобто ви хочете, щоб я був вашим провідником? – здивувався Мудрик.

– А чому ні? Ви знаєте, де знаходиться те місто, і напевно можете вивести нас із цього лісу, – натхненно мовив Набридик, але, побачивши вираз обличчя Мудрика, став менш упевненим.

–Проблема полягає в тому, що я не можу вивести вас із лісу,– сухо відповів сивий шармузік та повернувся до казанка.

– Чому? Ліс же не безкінечний, – усміхнено мовив Люмик, який зовсім не очікував такої відповіді. Облишивши свою справу, Мудрик із серйозним обличчям відповів:

– У цьому й полягає вся проблема… Скільки б ви не йшли стежкою, ви все одно повернетеся сюди – до цієї хатинки. З цього лісу неможливо вийти.

Усі присутні були шоковані почутим. У голові Ціквика промайнула думка: «Невже ми назавжди залишимось тут?».

– Що ж… Юшка вже готова, – мовив Мудрик, узявши дерев’яну палицю, на якій тримався казанок, і здійснив спробу самотужки піднести його до столу. Але відмовився від такої ідеї, адже той виявився набагато важчим, ніж здалось на перший погляд. Зрозумівши, у чому річ, Люмик та Гайлик відразу підбігли до Мудрика. З великими зусиллями піднявши казанок, вони понесли його до столу. Бубик, якого найменш з усіх присутніх хвилював ліс та інші справи, вже приготувався до трапези. Але в той момент, коли шармузіки поставили казанок на скатертину, стіл проломився посередині та разом із казанком провалився кудись під землю. У підлозі утворилась величезна дірка, навколо якої сиділи шармузіки, що залишились без сніданку.

– А що, під хатинкою є підвал? – запитав Ціквик, заглядаючи разом з іншими у діру.

– Так, тепер є, – мовив Мудрик, який був здивований не менше за інших.

До новознайденого підвалу першим по мотузці спустився Люмик і прикріпив до стіни декілька похідних ліхтариків. Вони світили блакитним кольором і були схожі на невеличкі м’ячики. Тепер можна було з легкістю роздивитися вміст усього приміщення. Це була досить простора і прохолодна кімната без чогось там особливого. Окрім якогось проходу, який вів у невідомому напрямку, та сходів, що вели нагору.

– Ну що там?! – поцікавився Набридик, що залишився разом з іншими на поверхні.

– Здається нічого… Я знайшов якісь сходи, зараз перевірю! – виголосив Люмик, чий голос відлунням відбивався від стін. Підсвічуючи собі шлях, Люмик досить швидко піднявся сходами й уперся у щось дерев’яне.

– Де ти?! Люмику?! – знову загукав Набридик, втративши з виду свого товариша. Аж раптом, позаду, на підлогу завалилась шафа, яка мало не придавила Бубика, що стояв поряд. Її проштовхнув Люмик, що стояв у отворі між стінами. Як виявилось, саме за шафою знаходились сходи, які вели до підвалу.

Частина 5. Вітер, вогонь та вода

Шармузіки вирішили спуститися вниз по сходах, щоб на власні очі роздивитися кімнату.

– Що це за місце? – щойно спустився, запитав Набридик. Але, звісно, не отримав жодної відповіді.

– Дивіться, там якийсь напис, – мовив Ціквик і показав рукою на майже непомітні букви над кам’яною аркою, що прикрашала прохід до тунелю. Люмик відразу направив туди світло ліхтаря – при штучному освітленні можна було побачити досить чіткі золотаві букви, які утворювали напис: «Знайди два дерева, крізь них пройди, як хочеш шлях із лісу віднайти».

– Що це означає? У когось є якісь думки? – знову запитав Набридик, не до кінця розуміючи значення слів над аркою.

– Єдине, що я зрозумів, це те, що потрібно знайти якихось два дерева. Пройти крізь них… І… таким чином вийти з лісу. Пояснив Бубик, переповівши зміст напису.

– Дякую Бубику, тепер нам усе стало зрозуміло, – жартома відказав Набридик. На що Бубик тільки посміхнувся, подумавши, що він і дійсно чимось допоміг.

– Потрібно піти у цей тунель, – раптом мовив Мудрик, котрий увесь цей час мовчки стояв позаду.

– У тунель? Але навіщо? – здивувався Гайлик.

– Цей напис знаходиться над входом у тунель, а не на табличці у лісі. І тому я думаю, що буде досить логічним рішенням шукати ті дерева саме у тунелі, –пояснив Мудрик і вже зробив перші кроки до проходу та раптом зупинився. Йому здалося, що там, у темряві він чує якісь дивні звуки. На якусь мить страх повністю заволодів його розумом.

– Хай краще першим іде той, у кого є ліхтарик, – запропонував Мудрик та відійшов у сторону. Всі поглянули на Люмика – саме він тримав у руці ліхтар. Зрозумівши, у чому річ, Люмик не зрадів ролі першопроходьця, але все-таки не став сперечатись та почав повільно рухатись крізь вузькі стіни тунелю, навіть не здогадуючись, куди саме приведе цей шлях.

Крок за кроком шармузіки заходили дедалі глибше у пітьму. Тунель був звивистий – спочатку вів прямо, потім вправо, а тоді різко повертав уліво. Ось, позаду стало так само темно, як і попереду.

– Щось цей тунель занадто довгий… – буркнув Бубик, який постійно намагався знайти найменший привід для повернення назад.

– Зате у ньому немає жодної небезпеки, – підбадьорив Ціквик.

– Те, що ми не зустріли на своєму шляху когось або щось небезпечне, зовсім не означає, що далі небезпеки не буде… – із сумнівом відказав Набридик. Раптом Люмик зупинився та почав трусити ліхтарик.

– Що таке? Що сталося? – відразу занепокоївся Бубик.

– Та щось із ліхтарем, – відповів Люмик та продовжив його трусити. Недовірливо подивившись на Люмика, Ціквик хотів було заперечити.

– Хіба? Я нічого такого не помі… – вмить ліхтарик вимкнувся і всіх поглинула темрява.

– Що це! Де всі! – почав горлати Бубик та, намагаючись намацати когось із своїх товаришів, ледь не виколов око Ціквику. Почалась метушня. І неочікувано, особливо для Бубика, Люмик знову ввімкнув ліхтар, освітивши своє обличчя та виголосивши: «БУ!». Ніхто з присутніх особливо не відреагував на подібне. І тільки з серйозним виразом обличчя подивились у сторону кепського жартівника. Окрім Бубика, який з переляку не втримався на ногах. Зрозумівши, що ідея була не досить вдалою, Люмик вже збирався продовжити шлях, але зробивши один єдиний крок, зачепив якогось шнурка. В ту саму мить, підлога під шармузіками різко похилилась і всі почали з’їжджати. Спочатку по кам’яній брилі, а потім – упали у воду, і їх почало кудись відносити швидкою течією. Люмик та Гайлик голосно кричали, піднявши руки догори. Бубик просто кричав, закривши обличчя руками. Ціквик намагався втримати свого капелюха, а Набридик та Мудрик плили десь позаду, відставши від інших.

У кінці свого недовготривалого шляху шармузіки один за одним попадали у щось на зразок невеличкого басейну. Із напрочуд теплою для підземелля водою.

– Кажете, немає жодної небезпеки? – жартома запитав Набридик, вилізши з басейну.

Товариство опинилось серед нової незрозумілої кімнати. Її підсвічували чотири дивні люстри у формі м’ячів, що висіли у повітрі під стелею. В будь-якому разі саме так здавалося на перший погляд, оскільки шармузіки могли просто не помітити те, на чому вони були підвішені насправді. У центрі кімнати стояла якась незрозуміла конструкція. Вона була схожа на два кам’яні компаси, покладені один на одного. Стрілки вказували на різні частини світу та мали різний колір. Північ – синього, південь – червоного, захід – зеленого та схід – жовтого кольорів. Крім дивної конструкції перед стрілкою, яка вказувала на північ, було троє геть однакових дверей. Над першою було зображення вітру, над другою – вогню, а над третьою – каплі води. Якийсь час шармузіки просто мовчки ходили по кімнаті, уважно роздивляючись кожний куток. Тоді як Мудрик усівся навпроти двох компасів та поринув у роздуми, намагаючись зрозуміти їх значення.

– Що все це взагалі таке? – нарешті запитав Набридик, не зрозумівши нічого з побаченого.

– Це пазл… – пояснив Мудрик, навіть не поворухнувшись.

– Пазл? – перепитав Набридик, ніби вперше почув подібне слово.

– Так. Потрібно зрозуміти, як його розгадати, і тоді ми зможемо вибратись із цієї кімнати.

– Дивіться! Тут ще якийсь напис! – повідомив Ціквик, помітивши декілька букв на колі, що знаходилось у центрі стрілок.             Струснувши шар пилу, він зміг розібрати напис, схожий на той, що був над аркою перед входом до тунелю. На ньому так само золотавими буквами було ще декілька записів, розташованих по колу, один під одним.

Вічна зима враз змінилась теплом,

Промені сонця вже вразили землю,

Пагони й листя, кущі та дерева,

Все в мить наступну у тиші злягло,

Вітер розвіяв весь попіл останній,

Пустеля змінила зелені луки.

– І… Що це має означати? Хтось щось зрозумів? – запитав Набридик, для якого зміст вірша залишився загадкою.

– Це занадто складний пазл, – буркнув Бубик та сперся на стрілку, що вказувала на північ. Раптом вона почала повільно рухатись за годинниковою стрілкою, одночасно з іншою, котра стала рухатись у протилежному напрямку. З кола, яке знаходилось посередині, почав висуватися якийсь металевий циліндр, зупинившись на півдорозі.

– Схоже, Бубик таки зміг розгадати принцип дії цього механізму… – мовив здивований Люмик. Уважно перечитавши напис та ще раз поглянувши на механізм, Мудрик зробив такий висновок:– Здається, я зрозумів. Північ змінила південь. Це як у написі. «Вічна зима враз змінилась теплом!» Тепер потрібно зрозуміти, у який бік потрібно штовхнути дві інші стрілки.

– Так, схоже на те! Давайте просто будемо штовхати їх до того моменту, поки вони не стануть так, як потрібно! – запропонував Набридик та вже збирався це зробити.

– Стій! А що буде, якщо ми штовхнемо їх у неправильному напрямку? –зупинив свого товариша Ціквик, який відразу відійшов убік.

Протерши свої окуляри, Мудрик перечитав уривок.

– У кінці цього запису сказано: «Пустеля змінила зелені луки.» Пісок у пустелі має жовтий колір, а зелені луки…

– Напевно, зелені… – обірвав Люмик.

– Тобто нам потрібно повернути жовту стрілку у бік зеленої? – перепитав Гайлик, ніби бажаючи переконатись у тому, що він усе правильно зрозумів.

– Це занадто просто… Потрібно ще раз перечитати напис, – недовірливо відказав Ціквик.

– Не спробуємо – не дізнаємось, – відказав Набридик і штовхнув жовту стрілку.

– Що ж… Тепер залишається сподіватись, що ми все зробили вірно, –саркастично мовив Ціквик, розуміючи, що вже немає шляху назад.

Щойно стрілка зайняла нове місце, металевий циліндр повністю виїхав на поверхню. Шармузіки вирішили підійти ближче до циліндру, щоб краще зрозуміти його призначення, і в ту саму мить одна з його стінок різко відлетіла і збила капелюх з Ціквика. У центрі циліндра знаходилась якась монетка. Ціквик дістав її з циліндра і почав уважно роздивлятися. Монетка мала срібний колір та була середнього розміру, як невеличкий камінь. Вона не мала особливого різьблення чи зображень і була більше схожа на сплюснутий метал.

– І що нам з цим робити? – запитав Набридик з-за плеча Ціквика, намагаючись роздивитись монетку.

– Краще просто викинути. Від цього шматка звичайного металу нам не буде жодної користі, – буркнув Люмик, обпершись об стіну. Аж раптом, стіна почала висуватися. Спочатку Люмик, здивовано дивився на інших, повільно рухаючись уперед. А коли зрозумів, що рухається не він, а стіна позаду нього, хотів було кинутися геть. Але стіна ніби не хотіла відпускати Люмика і в ту саму мить зачепила його за кофтинку майже непомітним цвяхом та почала сунутися вгору, зупинившись у метрі над землею. Люмик намагався самостійно відчепитись, смикаючись у повітрі. А всі інші, тим часом, скупчились навколо монетки та намагались зрозуміти її призначення. Люмик зрозумів, що ніхто навіть не помічає, що з ним трапилось, і голосно кахикнув. Усі здивовано озирнулися. Але побачивши те, що з’явилось у місці, звідки висунулась стіна, відразу зацікавились іншою річчю. Доки Гайлик та Набридик намагалися зняти свого товариша, інші оглядали дивний прилад. Він був розміром із шармузіка, мав три отвори та важіль, що знаходився збоку. Над отворами був надпис: «Життя». А напроти кожного з них знаходились такі слова: «Дає, продовжує, забирає».

– Цікаво, для чого тут це стоїть? – запитав Ціквик, обійшовши прилад навколо та уважно його роздивившись. Не відповідаючи нічого на запитання Ціквика, Мудрик придивлявся до кожного з отворів і врешті мовив:

– Мені здається, що ці отвори зроблені саме для тієї монетки. Вона б чудово підійшла до кожного з них.

– Тобто, наскільки я розумію, потрібно опустити її в один з них? – перепитав Ціквик. Почувши ці слова, Набридик вихопив монетку з рук Ціквика та кинув її до нижнього отвору.

– Ні! Спочатку треба було зрозуміти, в який саме отвір її кинути!

– Ну… це вже неважливо… А! Напевно потрібно потягнути за важіль. –мовив Набридик та відразу вирішив перевірити свою теорію.

Видавши звук касового апарату, важіль став на місце.

Ціквик зрозумів, що вже не має сенсу злитись, і разом з усіма почав чекати. Вже за мить один зі світильників, що висів під стелею, дивним чином почав спускатись на землю, ніби хтось невидимий обережно тягнув його до підлоги. Торкнувшись землі, ліхтар згаснув та почав повільно і легко розкриватися. Так, ніби він був зроблений із пелюсток. Усередині лежав звичайний ключ.

Набридик, що був сьогодні не налаштований довго чекати та розмірковувати, одразу взяв його та підбіг до найближчих дверей.

– Нарешті ми зможемо вибратися звідси – весело промовив він та встромив ключ у отвір. І щойно він це зробив, ключ перетворився на пісок та розсипався в його руці.

Здавалось, що той ключ був останньою надією на вихід з підземелля. Шармузіки мовчки та розчаровано дивились на Набридика, а він, у свою чергу, розгублено дивився на те, що залишилось від ключа.

– І… Що тепер робити? – запитав Бубик, який найменше з усі хотів залишитись у цій кімнаті.

– Зачекайте… – раптом мовив Гайлик, діставши з кишені ґудзик.

– Здається, в мене є одна ідея. – додав він.

– Яка ідея? – поцікавився Люмик.

– Ми можемо скористатися ґудзиком як ще одною монеткою, – весело відповів Гайлик.

– Так, але як ми дізнаємось, який саме отвір нам потрібен? Ті написи там не просто так, – зазначив Ціквик.

– Я, звичайно, не можу бути повністю впевненим, але скоріш за все тут ідеться про ті символи над дверима, – мовив Мудрик.

– Тобто? – перепитав Люмик, почухав потилицю та ще раз поглянув на написи біля кожного з отворів.

– Зараз спробую пояснити. Дивіться, ми маємо три символи над дверима: вітер, вода та вогонь. Набридик кинув монетку у нижній отвір, де було написано «Забирає», та використав ключ на дверях із зображенням вітру. Я вважаю, що написи мають на увазі ось що: «Життя дає»– це вода, без якої неможливе життя. «Продовжує» – це вітер, повітря чи, точніше, кисень. Бо ж, якщо ми не будемо дихати, то не зможемо продовжувати своє існування. І «Забирає» – це вогонь, у якому може згоріти що завгодно.

– Добре… І що це має означати? – запитав Набридик, так нічого і не втямивши з попередніх слів.

– Це значить, що спочатку нам потрібно обрати двері, через які ми хочемо пройти, – пояснив сивий шармузік.

– І як нам їх обрати? – продовжував розпитувати Набридик.

– Це вже складніше. Адже ніде не було підказок, які б дали нам змогу зрозуміти, через які двері ми повинні пройти, щоб вибратись із кімнати, – мовив Мудрик та знову почав про щось розмірковувати.

– Чому ж це не було? А як же напис: «Знайди два дерева, крізь них пройди», – нагадав Ціквик.

– Так, але до чого тут двері? – запитав Гайлик.

–Якщо вода – це те, що дає життя, а вогонь – це те, що його забирає, було б набагато логічніше вибрати двері із символом краплі.

– Можливо, але що, коли це не так? У нас не буде нового шансу, – відказав Гайлик, поглянувши на ґудзик.

– Тоді будемо сподіватися, що це був правильний вибір. Підбадьорив Ціквик та, взявши ґудзика, кинув його до верхнього отвору і потягнув за важіль. Десь за стінами знову почали спрацьовувати якісь механізми. І донизу почав опускатися новий ліхтар. Дочекавшись, коли той розкриється, Ціквик узяв ключ та почав невпевнено рухатись до дверей.

– Що ж… Сподіваюсь, що це не останній ключ, – мовив шармузік і, підійшовши до дверей із символом краплі, вставив ключ у замкову шпарину. Всі затамували подих, очікуючи найгіршого завершення такого дійства. Але, на щастя, цього разу ключ не розсипався. Спрацював якийсь механізм, і двері повільно відчинилися. Подув легкий вітерець, і до темної кімнати почали проникати промені сонця.

Частина 6. Той, хто живе у дереві

Щойно шармузіки вийшли з кімнати, двері за ними різко зачинилися. Але це вже нікого не турбувало. Увагу товариства привернули два невеликих дерева, переплетених між собою кронами. Вони утворювали арку, з якої виднілося м’яке, майже непомітне, зеленувате світло. Дерева стояли на галявині, оточеній високими та густими заростями. Навколо галявини струменіло таке саме зеленувате світло, яке шармузіки помітили поміж дерев. Воно, ніби купол, накривало собою це місце. Коли Бубик спробував підійти ближче та просунути руку крізь світловий купол, він наче уперся в невидиму стіну.

Від подиву шармузік відскочив назад і хотів був, повернувшись до інших, повідомити про це, але, не маючи звички перебивати, не зміг вимовити ані слова, зрозумівши, що всі обговорюють арку.

– Напевно, це і є ті дерева… Залишилось тільки пройти крізь них та сподіватись, що вийдемо з цього лісу. Хто перший? – запитав Ціквик. Але не виявив сміливця. Всі мовчки дивились один на одного, не наважуючись пройти крізь арку.

– Добре, що ж… У такому разі першим буду я,  – оголосив він та підійшов упритул до зеленуватого світла. Зблизька воно нагадувало якесь прозоре озеро, що висить у повітрі. Озирнувшись, та ще раз поглянувши на своїх товаришів, Ціквик тяжко зітхнув та зробив крок уперед… але нічого не сталося.

– Ось бачите, нічого страшного не… – вмить Ціквик зник, ніби його ніколи тут і не було. Хвилину чи більше його друзі не могли вимовити ані слова. Всі аж заклякли на місці від здивування.

– Ми так і будемо стояти чи підемо за ним? – поцікавився Набридик.

– Що ж, ходімо! – оголосив Люмик і чкурнув услід за Ціквиком.