Читать онлайн Історія лікаря Дуліттла, його незвичайного життя на батьківщині і надзвичайних пригод в чужих країнах бесплатно

Перша глава. Паддлбі

Колись давно-давно, багато років тому, коли наші дідусі й бабусі були ще маленькими дітьми, жив собі один лікар; звався він Дуліттл, Джон Дуліттл, і був доктором медицини, а це значить, що був він справді гарним лікарем і дуже багато знав.

Мешкав він у невеличкому містечку, яке називалося Паддлбі-на-Болоті. Усі жителі містечка, і старі, і молоді, добре знали його. Тож коли він проходив вулицею у своєму високому циліндрі, усі казали: «Он іде наш Лікар! Ото розумний чоловік!» А собаки і діти збігалися звідусіль і йшли за ним слідом; і навіть ворони, які оселилися на церковній дзвіниці, починали каркати й кивати головами.

Будинок, у якому він проживав на самому краю містечка, був досить-таки маленьким; зате його сад був дуже великим, там була і простора галявинка, і кам’яні лавки, і плакучі верби, що похилилися додолу. Його сестра, Сара Дуліттл, дбала задля нього про порядок у домі, але за садом Лікар доглядав сам.

Він надзвичайно любив звірів і тримав багато різних домашніх улюбленців. Окрім золотої рибки в ставку у глибині саду, мав він кроликів у коморі, білих мишей в своєму піаніно, білочку в шафі для білизни і їжака в підвалі. У нього також була корова із телятком, і старий кульгавий коняка, що мав аж двадцять п’ять років, і курчата, і голуби, і двоє ягнят, і багато інших тварин. Але найбільшими його улюбленцями були качка Чап-Чап, пес Джип, підсвинок Чав-Чав, папужиха Полінезія і пугач Пу-Гу.

Його сестра частенько бурчала з приводу отих усіх звірів і казала, що через них дім став незатишним. А одного дня якась стара пані, що прийшла на прийом до лікаря з ревматизмом, всілася на їжака, який саме дрімав на дивані, і після цього більше ніколи у Дуліттла вже не з’являлася, а натомість щосуботи їздила до іншого лікаря в Оксенторп, сусіднє містечко за десять миль.

Невеличке містечко, яке називалося Паддлбі-на-Болоті.

І вона більше ніколи у Дуліттла не з’являлася.

І тоді його сестра, Сара Дуліттл, прийшла до нього й сказала:

– Джоне, як ти можеш очікувати, щоб хворі приходили до тебе на прийом, якщо ти тримаєш у домі усю цю звіринý? Чи ж у пристойного лікаря може бути в передпокої повно їжаків і мишей! Це вже четвертий пацієнт, якого вижили ці тварини. Сквайри Дженкінс і Персон казали, що й близько більше не підійдуть до твого дому – хоч якими б хворими вони були. І ми кожного дня стаємо дедалі біднішими. Якщо ти й далі так продовжуватимеш, ніхто з поважних людей не захоче мати тебе за свого лікаря.

– А я люблю тварин більше, аніж «поважних людей», – відповів Лікар.

– Ти якийсь дивний, – кинула сестра і вийшла з кімнати.

Час минав, і в Лікаря ставало все більше й більше тварин; а людей, які приходили до нього на прийом, усе менше й менше. Аж поки не залишилося нікого, окрім чоловіка на прізвисько Котяче М’ясо, якому не заважали ніякі звірі. Але Котяче М’ясо не був занадто багатим і хворів тільки раз на рік – на Різдво, коли він зазвичай давав Лікареві шестипенсову монетку за пляшечку з мікстурою.

Шести пенсів на рік було явно замало, аби прожити, – навіть у ті давні-давні часи; і якби в Лікаря не було трохи грошей, які він накопичив у своїй скарбничці, то невідомо, що б із ними трапилося.

Проте він і далі знаходив нових улюбленців, а прогодувати їх коштувало чимало, тому грошей, які він заощадив, ставало менше й менше.

Тоді він продав своє піаніно, а мишей переселив у шухляду бюро. Проте гроші, які він за нього виручив, також почали танути, довелося продати й коричневий костюм, який одягав по неділях, та злидні й далі ставали все гіршими й гіршими.

І тепер уже, коли він ішов вулицею у своєму циліндрі, люди казали одне одному: «Ось іде Джон Дуліттл, Доктор Медицини! Були часи, коли він був найвідомішим лікарем у всьому Західному Краї. А тепер погляньте-но на нього – у нього геть немає грошей, а його шкарпетки всі в дірках!»

Однак собаки, і коти, і діти все одно збігалися звідусіль і йшли услід за ним по місту – так само, як вони це робили, коли він був багатим.

Друга глава. Мова тварин

Це сталося одного дня, коли Лікар сидів у себе на кухні й вів бесіду з Котячим М’ясом, який прийшов на прийом із болями в шлунку.

– А чому б вам не покинути лікувати людей і не стати звірячим лікарем? – запитав Котяче М’ясо.

Папуга Полінезія, яка сиділа на підвіконні, дивлячись на дощ і наспівуючи сама собі якусь матроську пісеньку, тут же припинила співати й стала слухати.

– Бачте, Лікарю, – вів далі Котяче М’ясо, – ви знаєте все про тварин, набагато більше, ніж усі оці ветеринари. Ота книжка, що ви написали про котів, ну то вона ж просто чудова! Я сам не вмію читати й писати – а то, мабуть, теж написав би кілька книжок. Але моя жінка, Теодосія, вона вчена, так-так! І вона читала мені вашу книжку. Справді чудово, це все, що я можу сказати, – чудово. Ви б і самі могли бути котом. Ви знаєте, у який спосіб вони мислять. І послухайте: ви можете заробити купу грошей на лікуванні тварин. Вам це ясно? Ось дивіться, я відсилатиму до вас усіх бабусь, у яких захворіють коти чи собаки. А якщо вони не захворіють достатньо швидко, я додам дещо в корм, який я для них продаю, щоб їм стало зле, розумієте?

– О ні, – відразу відказав Лікар. – Не треба такого робити! Так же не можна!

– Та я ж не мав на увазі справжню хворобу, – відповів Котяче М’ясо. – Просто я можу підсипати трошки дечого, щоб вони виглядали кволими, ось про що я говорив. Звісно, як ви кажете, це, мабуть, не зовсім чесно щодо звірів. Однак вони ж усе одно захворіють, бо бабці завжди дають їм забагато їсти. І дивіться, усі фермери в окрузі, у кого є кульгаві коні чи заслаблі ягнята, вони теж усі будуть приходити до вас. Ставайте лікарем для тварин.

Коли Котяче М’ясо пішов, папуга перелетіла з вікна на стіл до Лікаря й сказала:

– Цей чоловік має рацію. Це саме те, що вам слід робити. Стати лікарем для тварин. Залиште дурних людей у спокої – якщо вже їм бракує мізків, аби побачити, що ви найкращий лікар у світі. Натомість подбайте про тварин – і вони це швидко зрозуміють. Станьте лікарем для тварин.

– О, лікарів для тварин і так вистачає, – заперечив Джон Дуліттл, виставляючи горщики з квітами на зовнішнє підвіконня, щоб їх поливав дощ.

– Так, їх багато, – відказала Полінезія. – Але жоден з них нікуди не годиться. А тепер послухайте, Лікарю, а я вам дещо розповім. Чи ви знаєте, що тварини можуть розмовляти?

– Я знаю, що папуги можуть розмовляти, – відповів Лікар.

– О, ми, папуги, можемо говорити двома мовами – людською і пташиною, – промовила Полінезія гордо. – Якщо я скажу: «Поллі хоче печивко», ви мене зрозумієте. А от послухайте оце: – Ка-ка ої-іі, фі-фі?

– Господи-Боже! – вигукнув Лікар. – Що це значить?

– Це означає «Чи каша все ще гаряча?» – пташиною мовою.

– Та що ти кажеш! Не може бути! – здивувався Лікар. – Ти раніше так зі мною ніколи не говорила.

– А що б це дало? – відповіла Полінезія, струшуючи кілька крихт від печива зі свого лівого крила. – Якби й була б говорила, ви б мене однаково не зрозуміли.

– Розкажи мені більше про це, – попросив Лікар, увесь збуджений; і він метнувся до шухляди комода й повернувся із записною книжкою й олівцем.

– А тепер давай не поспішаючи, а я буду записувати. Це цікаво, дуже цікаво, це щось абсолютно нове. Ану розкажи мені про пташину абетку для початку – тільки повільно.

Ось у такий спосіб Лікар і довідався, що тварини мають свою власну мову й можуть розмовляти одне з одним. І весь той день, поки йшов дощ, Полінезія сиділа на кухонному столі й диктувала йому пташині слова, а він записував їх до свого нотатника.

Як вже наспів час вечірнього чаю, до кімнати зайшов собака Джип, і папуга підказала Лікареві:

– Дивіться, він щось вам говорить.

– А мені здається, що він просто чухає собі вухо, – зауважив Лікар.

– Але ж звірі не завжди розмовляють ротом, – відповіла папуга, підвищивши голос і піднявши брови. – Вони говорять своїми вухами, своїми лапами, своїми хвостами – усім. Часом вони не хочуть здіймати шуму. Ви от бачите, як він зараз посмикує носом із одного боку?

– І що ж це значить? – поцікавився Лікар.

– Це значить: «Ти що, не бачиш, що дощ уже припинився?» – пояснила Полінезія. – Він ставить вам запитання. Собаки майже завжди використовують носа для запитань.

Через певний час за допомогою папуги Лікар вивчив мову тварин так добре, що уже й сам міг із ними розмовляти і розумів усе, що вони говорять. І тоді він остаточно облишив роботу людського лікаря.

Як тільки Котяче М’ясо повідомив усіх, що Джон Дуліттл починає лікувати звірят, літні дами стали приносити до нього своїх любимчиків мопсів і пуделів, які об’їлися тістечками; а фермери долали багато миль для того, щоб він подивився хворих корів і овець.

Одного дня до нього привели коня-плугатаря, й бідолаха страшенно зрадів, коли натрапив на людину, яка могла розмовляти кінською мовою.

– Знаєте, Лікарю, – пожалівся кінь, – цей пристаркуватий ветеринар, отам за горою, він узагалі нічого не тямить. Він лікує мене оце вже шостий тиждень – від болю в колінах. А мені потрібні окуляри. Я сліпну на одне око. З якої це причини коням не можна носити окуляри так само, як людям? Але цей йолоп жодного разу не подивився мені очі. Він весь час давав мені величезні таблетки. Я намагався пояснити йому, але він не міг второпати жодного слова по-конячому. Мені страшенно потрібні окуляри.

– Звісно, звісно, – пообіцяв Лікар. – Я негайно підберу тобі щось.

– Я хотів би такі, як у вас, – попросив кінь, – тільки зелені. Вони захищатимуть мої очі від сонця, коли я оратиму п’ятдесятиакрове поле.

– Не сумнівайся, – запевнив Дуліттл. – Будуть тобі зелені окуляри.

– Знаєте, проблема в тому, сер, – сказав кінь-плугатар, коли Лікар відчинив вхідні двері, щоб випустити його, – проблема в тому, що будь-хто вважає, що він може лікувати тварин – тільки тому, що тварини не жаліються. А насправді необхідно бути набагато розумнішим чоловіком, щоб стати гарним тваринячим лікарем, ніж для того, щоб бути гарним людським лікарем. Синок мого фермера гадає, що він знає все про коней. Хотів би я, щоб ви на нього поглянули – його обличчя таке зажиріле, що, здається, наче в нього немає очей, а мізків у нього стільки ж, як у мокриці. Він хотів поставити мені гірчичники на минулому тижні.

– І куди він їх тобі поставив? – запитав Лікар.

– Та нікуди не поставив, принаймні не на мене, – форкнув кінь. – Він тільки намагався. Але я хвицьнув його так, що він полетів у ставок до качок.

– Ого! – здивувався Лікар.

– Я досить спокійна істота, як правило, – зауважив кінь. – Я дуже терплячий із людьми – не здіймаю багато шуму. Але це було справді прикро, коли цей коновал давав мені неправильні ліки. А коли цей червонопикий телепень почав робити з мене дурня, я просто не зміг більше терпіти.

– А ти сильно вдарив хлопця? – поцікавився Лікар.

– Та ні, – заспокоїв його кінь. – Я хвицьнув його в безпечне місце. Тепер за ним доглядає ветеринар. Так коли будуть готові мої окуляри?

– Я тобі їх передам на наступному тижні, – сказав Лікар. – Зазирни сюди у вівторок. Бувай здоров!

А потім Джон Дуліттл замовив пару гарних великих зелених окулярів, і кінь-плугатар більше не ходив підсліпуватим на одне око й міг бачити так само добре, як і раніше.

Він міг бачити так само добре, як і раніше.

І скоро це вже стало звичною картиною – бачити фермерських тварин, які носять окуляри, по всій окрузі навколо Паддлбі, а що таке сліпий кінь, усі взагалі забули.

І так було з усіма іншими тваринами, яких приводили до Джона Дуліттла. Щойно вони з’ясовували, що він уміє говорити їхньою мовою, то розповідали йому, де в них болить і як вони себе почувають, і, звичайно ж, Лікареві було легко їх виліковувати.

А потім усі ці тварини поверталися додому й розказували своїм братам і друзям, що живе такий лікар у маленькому будиночку з великим садом, який справді є лікарем. І нехай хоч коли якесь створіння занедужало – не тільки коні, і корови, і собаки, – але й маленькі мешканці полів, такі, як миші-крихітки й водяні щури, борсуки й кажани, усі вони відразу ж приходили до його дому на краю міста, так що його великий сад майже завжди був повний тварин, які намагалися потрапити до нього на огляд.

Їх приходило так багато, що довелося робити спеціальні двері для різних тварин. Він написав «КОНІ» на фасадних дверях, «КОРОВИ» на бічних і «ВІВЦІ» на дверях чорного ходу. Кожен різновид мав окремий вхід – навіть для мишей був зроблений маленький тунель, який вів у підвал, де вони терпляче чекали цілими рядами, доки Лікар спуститься, щоб їх оглянути.

І так через кілька років кожне живе створіння на милі й милі навкруги вже знало про Джона Дуліттла, Доктора Медицини. А птахи, які відлітали у вирій на зиму, розповідали тваринам у чужих країнах про чудового лікаря з Паддлбі-на-Болоті, який розуміє їхню мову і допомагає їм у біді. Таким чином він став знаменитим серед тварин по всьому світу – звірі навіть краще знали його, ніж раніше люди в Західному Краї. І він був щасливий і дуже й дуже задоволений своїм життям.

Одного разу пополудні, коли Лікар був зайнятий тим, що робив записи у своїй книзі, Полінезія сиділа на підвіконні – а вона практично завжди там сиділа – і дивилася, як листя в саду шелестить на вітрі. Раптом вона голосно засміялася.

– Що таке, Полінезіє? – спитав Лікар, відриваючи погляд від книжки.

– Я просто думала, – відповіла папуга й знову стала дивитися на листя.

– Що ти думала?

– Я думала про людей, – сказала Полінезія. – Мені від них стає зле. Вони гадають, що вони такі розчудесні. Світ існує вже тисячі років, правда ж? І єдина річ у мові тварин, яку люди навчилися розуміти, це що коли собака махає хвостом, то це значить «Я задоволений!» Це ж просто смішно, чи не так? Ви взагалі перша людина, яка розмовляє, як ми. О, інколи люди жахливо мене дратують, який вигляд вони напускають, говорячи про «німих тварин». Німих! Нічого собі! Колись я знала папугу-ару, яка могла сказати «Доброго ранку!» сімома різними способами, жодного разу не відкривши рота. Вона могла розмовляти усіма мовами, включно й грецькою. Її купив старий професор із сивою бородою. Але вона у нього не залишилася. Вона сказала, що стариган погано говорить по-грецьки, і просто не могла терпіти, як професор неправильно викладає мову. Я часто собі думаю, як далі склалася її доля. Цей птах так добре знав географію, як люди не знатимуть її ніколи. Люди… Чорт забирай! Я гадаю, якби люди навчилися літати – як будь-який звичайний горобець, то розмовам про це не було б кінця!

– Ти мудра стара птиця, – промовив Лікар. – А скільки, власне, тобі років? Я знаю, що папуги й слони часом живуть вельми, вельми довго.

– Я не можу із впевненістю сказати про свій вік, – відповіла Полінезія. – Це або сто вісімдесят три або сто вісімдесят два. Проте я пам’ятаю, що коли я вперше прибула сюди з Африки, то король Чарльз усе ще ховався на дубі – бо я сама його бачила. Він виглядав переляканим на смерть[1].

Третя глава. Нові проблеми з грошима

І невдовзі Лікар знову почав заробляти гарні гроші; і його сестра Сара купила собі нове вбрання й була щасливою.

Деякі тварини, які потрапляли до нього на прийом, були такими хворими, що змушені були залишатися в домі Лікаря аж на тиждень. А коли їм ставало краще, вони любили сидіти на стільцях посеред галявини.

І частенько навіть після одужання вони не хотіли йти – їм надзвичайно подобався Лікар і його оселя. А в нього ніколи не ставало духу, щоб відмовити їм, як вони запитували, чи не можна їм залишитися в нього. Таким чином, у Джона Дуліттла ставало дедалі більше й більше домашніх улюбленців.

Одного разу ввечері, коли він сидів на мурі, що оточував його сад, палячи люльку, мимо проходив італійський мандрівний музика з катеринкою і з мавпою на повідку. Лікар відразу ж помітив, що нашийник у мавпи був занадто затягнутий, а сама мавпа була брудною й нещасною. Тож він відібрав мавпочку в італійця, а йому дав шилінг і звелів забиратися геть. Катеринщик страшенно розлютився й заявив, що не хоче віддавати мавпу. Проте Лікар пригрозив йому, що якщо він негайно не зникне, то заробить по носу. Джон Дуліттл був дужим чоловіком, хоча й не вельми високим. Отож італієць пішов собі геть, сиплючи всілякими грубими словами, а мавпа, точніше молодий мавпун залишився із Лікарем Дуліттлом і знайшов собі в нього гарний дім. Інші тварини в будинку назвали його Чі-Чі – а це звичайне слово у мавпячій мові, яке означає «імбир».

Вони любили сидіти на стільцях посеред галявини.

А іншого разу, коли до Паддлбі приїхав цирк, крокодил, який мучився від страшного зубного болю, утік уночі з клітки й приповз до Лікаревого саду. Дуліттл поговорив із ним по-крокодильськи, завів до будинку й полікував зуба. Та коли крокодил побачив, яка це затишна оселя – з усіма цими різними місцями для різних видів тварин, – то теж забажав жити з Лікарем. Він запитав, чи не можна йому спати з рибами у ставку в глибині саду, якщо він пообіцяє не їсти риб. Коли люди з цирку прийшли, щоб забрати його назад, він зробився таким диким і хижим, що вони злякалися й повтікали. Проте з усіма в домі крокодил завжди був ласкавий, як кошеня.

Однак тепер літні дами почали через крокодила боятися відправляти своїх кімнатних собачок до Лікаря Дуліттла, і фермери відмовлялися вірити, що крокодил не стане їсти ягнят і хворих телят, яких вони привезли на лікування. Тож Лікар пішов до крокодила й сказав йому, що той мусить повернутися назад до цирку. Але крокодил заплакав такими великими сльозами і так палко благав, щоб його залишили, що Джон Дуліттл так і не наважився його випроводити.

Тоді до Лікаря прийшла його сестра й заявила:

– Джоне, ти мусиш спекатися цієї потвори. Фермери й літні жінки бояться відправляти своїх тварин до тебе – і це тоді, коли ми тільки почали пристойно жити. А тепер ми розоримося остаточно. Це вже остання крапля. Я більше не буду доглядати за твоїм домом, якщо ти не позбудешся цього алігатора.

– Це не алігатор, – зауважив Лікар, – це крокодил.

– Мені один чорт, як ти його називаєш, – відказала сестра. – Було б жахливо знайти цю потвору у себе під ліжком. Я не хочу, щоб він був у цьому домі.

– Але ж він мені пообіцяв, – відповів Лікар, – що нікого не вкусить. Йому не подобається в цирку, а в мене немає стільки грошей, щоб відіслати його назад до Африки, звідки він походить. Він знає, що можна й що не можна робити, і загалом поводиться дуже виховано. Не здіймай метушні.

– А я тобі кажу, що не збираюся його тут терпіти! – гримнула Сара. – Він гризе лінолеум. Якщо ти не відправиш його геть цієї ж хвилини, то я… то я піду і вийду заміж!

– Гаразд, – погодився Лікар, – піди й вийди заміж. Тут нічим не зарадиш.

І він зняв з вішака капелюха й вийшов у сад.

Тож Сара Дуліттл спакувала свої речі й залишила оселю, а Лікар зостався сам-один зі своєю тваринною родиною.

І невдовзі він став таким бідним, як ніколи доти. Із усіма цими ротами, які треба годувати, з будинком, за яким необхідно доглядати, і це при тому, що нікому було хоч щось полагодити, без жодних заробітків, щоб оплатити рахунки м’ясника, справи виглядали геть кепсько. Проте лікаря це аж ніяк не бентежило.

– Гаразд, – погодився Лікар, – піди й вийди заміж.

– Гроші це дуже нудна річ, – частенько повторював він. – Нам би усім було набагато краще жити, якби їх були взагалі не вигадали. Яке значення можуть мати гроші, допоки ми щасливі?

Але незабаром уже самі тварини почали бентежитися. І одного вечора, коли Лікар куняв у своєму кріслі перед багаттям на кухні, вони почали обговорювати це пошепки поміж собою. І пугач Пу-Гу, який добре тямив у арифметиці, порахував, що коштів, які лишилися, вистачить тільки на те, аби протягнути ще один тиждень – якщо кожен з них їстиме один раз на день і не більше.

Тоді папуга сказала:

– Гадаю, ми самі повинні виконувати всі хатні роботи. Зрештою, сáме заради нас ця людина і стала такою самотньою і такою бідною.

Отож домовилися, що мавпун Чі-Чі готуватиме їсти й ремонтуватиме все в домі, собака підмітатиме підлогу, качка витиратиме пил і застелятиме ліжка, пугач Пу-Гу вестиме бухгалтерію, а свиня доглядатиме за садом. Вони обрали Полінезію економкою і пралею, бо вона була найстаршою за віком.

Звісно, на початку усім їм їхня нова робота видавалася вельми важкою – усім, окрім Чі-Чі, який мав руки і міг працювати ними, як людина. А втім вони швидко призвичаїлися і навіть стали вважати, що це дуже весело: дивитися, як Джип, собака, неначе мітлою, вимахує по підлозі хвостом, до якого прив’язана ганчірка. А ще трошки згодом усі навчилися виконувати свою роботу так добре, що Лікар визнав, що ще ніколи його будинок не виглядав так чисто й акуратно.

У такий спосіб справи йшли непогано ще деякий час; але без грошей їм доводилося надзвичайно сутужно.

Потім звірі поставили ятки з овочами й квітами перед ворітьми саду й почали продавати редьку й троянди людям, які проходили повз по дорозі.

І все одно їм не вдавалося заробити досить грошей, аби оплатити всі рахунки – і все одно Лікар цим не переймався. Коли папуга прилетіла до нього і повідомила, що торговець рибою більше не даватиме їм риби, він відказав:

– Не турбуйся. Поки кури несуть яйця, а корови дають молоко, у нас будуть омлети й сирники. А на городі залишилося повно овочів. Зима ще далеченько. Не метушися. Це з Сарою була постійна проблема – вона весь час метушилася. Хотів би я знати, як воно Сарі ведеться. Прекрасна жінка – у певному сенсі. Гаразд, гаразд!

Проте сніг того року випав раніше, ніж зазвичай; і хоча кульгавий кінь навозив багато дров із лісу, який ріс за містом, так що вони могли запалити велике вогнище в каміні на кухні, більшість овочів на городі пропала, а решту вкрив сніг; і багато звірят справді голодували.

Четверта глава. Звістка із Aфрики

Та зима була страшенно холодна. І одного вечора в грудні, коли усі вони сиділи в теплі навколо багаття на кухні і Лікар читав їм уголос із книжки, яку сам написав тваринною мовою, пугач Пу-Гу раптом промовив:

– Цить! Що це за шум надворі?

Усі прислухалися і справді почули, як хтось біжить. Потім двері розчахнулися і мавпун Чі-Чі влетів усередину, весь задиханий.

– Лікарю! – закричав він. – Я щойно отримав звістку від двоюрідного брата з Африки. Там серед мавп жахлива епідемія. Вони всі заражаються – і помирають сотнями. Вони чули про вас і просять приїхати до Африки й зупинити хворобу.

– А хто приніс звістку? – запитав Лікар, знімаючи окуляри й відкладаючи книжку.

– Ластівка, – відповів Чі-Чі. – Вона надворі, сидить на бочці для дощової води.

– Давай її сюди, до вогню, – сказав Лікар. – Вона, мабуть, помирає з холоду. Усі ластівки полетіли на південь ще шість тижнів тому!

Отож ластівку запустили всередину, вона й справді вся зіщулилася й тремтіла. І хоча їй спочатку було трошки страшно, вона швидко відігрілася, всілася на краєчок камінної полички і почала розповідати.

А коли закінчила, Лікар промовив:

– Я б із задоволенням поїхав до Африки – особливо, коли тут така жахлива погода. Проте боюся, що в нас замало грошей, аби купити квитки. Принеси-но мені скарбничку, Чі-Чі.

Тож мавпун видерся нагору й дістав її з верхньої полиці шафи.

Та в ній не було нічого – жоднісінького пені!

– Я був переконаний, що тут ще залишався двопенсовик, – пробурмотів Лікар.

– Він і був, – сказав пугач. – Але ви витратили його на торохтілку для барсучиного немовляти, коли в нього різалися зуби.

– Справді? – здивувався Лікар, – Оце так-так! Скільки мороки з цими грішми, хто б вам сказав! Ну, нічого. Можливо, якщо я спущуся на морський берег, то зможу позичити якийсь човен, який відвезе нас до Африки. Я колись знавав одного моряка, який приніс до мене свою дитину із кором. Може, він дасть нам своє судно – дитина ж одужала.

– Я був переконаний, що тут ще залишався двопенсовик.

Тож наступного дня рано-вранці Лікар пішов на узбережжя. А коли повернувся, повідомив тваринам, що все гаразд – моряк погодився позичити їм свій кораблик.

Тоді крокодил, і мавпа, і папуга дуже зраділи й почали співати, адже тепер вони повернуться до Африки, свого справжнього дому. А Лікар сказав:

– Я зможу взяти з собою тільки вас трьох, а також собаку Джипа, качку Чап-Чап, підсвинка Чав-Чава і пугача Пу-Гу. Решта звірят, такі, як мишки-соні, кажани чи водяні щури, повинні будуть піти назад і жити в полях, де вони народилися, аж доки ми не повернемося. Та оскільки більшість із них узимку сплять, то вони, мабуть, не образяться, а крім того, вони почуватимуть себе зле, якщо поїдуть в Африку.

Отже, папуга, яка раніше бувала в тривалих морських подорожах, почала розповідати Лікареві, яку безліч речей йому потрібно узяти з собою на корабель.

– Треба мати вдосталь твердих хлібців для моряків, – сказала вона, – їх ще називають галетами. Треба також мати яловичину в консервних банках, і якір.

– Я сподіваюся, у корабля буде свій власний якір, – зауважив Лікар.

– Ну, так, але треба перевірити, – відказала Полінезія. – Бо це вкрай важливо. Адже ви не зможете зупинитися, якщо не буде якоря. І ще необхідний дзвін.

– А це ж для чого? – поцікавився Лікар.

– Це щоб дзвоном вказувати час, – пояснила папуга. – Ти б’єш у нього кожні пів години й тоді ти знаєш, котра година. І ще треба взяти якомога більше канатів і мотузок – під час подорожей вони завжди знадобляться.

А потім вони стали міркувати, де б їм роздобути грошей, аби придбати всі речі, які їм були потрібні.

– Ох, чорт забирай! Знову гроші, – вигукував Лікар. – Господи! Як я радітиму, діставшись Африки, де нам узагалі не потрібні будуть гроші! Я піду попрошу бакалійника, щоб він зачекав з оплатою, аж доки ми не повернемося. Ні, я пошлю туди моряка, нехай він попросить.

Тож моряк пішов до бакалійника. А повернувся з усіма речами, які вони хотіли.

А тоді решта тварин спакували свої пожитки й пішли з дому, а вони перекрили воду, щоб вона не замерзла в трубах, зачинили віконниці й замкнули будинок, а ключі віддали старому коневі, який мешкав на стайні. І коли пересвідчилися, що на горищі є достатньо сіна, аби кінь перебув зиму, то перенесли весь свій багаж униз на узбережжя і піднялися на корабель.

Проводжав їх Котяче М’ясо, який приніс великий пудинг на салі як подарунок для Лікаря, адже ж, казав він, «у чужих країнах такого жирного пудингу не дістати».

Як тільки вони опинилися на кораблі, підсвинок Чав-Чав запитав, де тут є ліжка, бо ж уже четверта година пополудні і йому б хотілося передрімати. Тож Полінезія повела його вниз по трапу в нутрощі корабля й показала ліжка, влаштовані одне над одним, як книжкові полиці на стіні.

– Слухай, це ж не ліжко! – вигукнув Чав-Чав. – Це ж полиця!

– Ліжка на кораблях завжди такі, – відказала папуга, – і це не полиця. Забирайся на неї і спи. Це якраз те, що називають «койкою».

І подорож розпочалася.

– Я, мабуть, ще не буду спати, – сказав Чав-Чав. – Я занадто збуджений, хочу повернутися на палубу й подивитися, як ми відпливаємо.

– Нічого, це ж твоя перша подорож, – сказала Полінезія. – Пройде певний час, і ти звикнеш до життя на кораблі.

І вона пішла вгору по сходах трапа, наспівуючи сама собі таку пісеньку:

Вони вже зовсім хотіли відчалити, як Лікар схаменувся, що йому треба назад на берег, щоб розпитати в моряка шлях до Африки.

Але ластівка запевнила, що вона вже бувала в тих краях багато разів і покаже їм, як туди дістатися.

Тож Лікар наказав Чі-Чі підняти якір, і подорож розпочалася.

П’ята глава. Велика мандрівка

Ось уже цілих шість тижнів йшли вони під вітрилами вперед і вперед по морських хвилях услід за ластівкою, яка летіла попереду корабля й вказувала їм дорогу. Уночі вона несла малесенький ліхтарик, щоб вони не загубили її у темряві; а люди на інших кораблях, що пропливали мимо, казали, що оте світло то, мабуть, падаюча зірка.

А оскільки пливли вони усе далі й далі на південь, то ставало дедалі тепліше й тепліше. Полінезії, Чі-Чі та крокодилові жарке сонце безмежно подобалося. Вони носилися по палубі зі сміхом і раз у раз дивилися за борт корабля, чи ще не видно Африки.

А от свинка, і пес, і пугач Пу-Гу нічого не могли робити при такій погоді, вони тільки сиділи з висолопленими язиками на кормі судна в тіні великої бочки й пили лимонад.

Чап-Чап, качка, освіжалася тим, що стрибала в море й пливла услід за кораблем. І щокілька секунд, коли маківку її голови добряче припікало, вона пірнала попід корабель і випірнувала вже з іншого боку. У такий же спосіб вона ловила оселедців по вівторках і п’ятницях, коли усі на судні їли рибу, для того щоб м’яса вистачило надовше.

Коли вже наближалися до екватора, то побачили, що до них несуться кілька летючих рибок. Рибки запитали в папуги, чи це корабель Лікаря Дуліттла. А як та підтвердила, що це так, вони відповіли, що дуже раді, бо мавпи в Африці вже починають боятися, що він ніколи не приїде. Полінезія поцікавилася, скільки ще їм миль плисти, і летючі рибки повідомили, що до узбережжя Африки залишилося лише п’ятдесят п’ять миль.

Іншого разу ціла зграйка дельфінів підпливла, витанцьовуючи на хвилях; і вони теж хотіли знати, чи це не корабель славнозвісного Лікаря. А коли Полінезія сказала, що так, то запитали, чи Лікареві, можливо, щось потрібно для подорожі.

Папуга відповіла: – Так. У нас закінчилася цибуля.

– Тут неподалік є острів, – сказали дельфіни, – де дика цибуля виростає високою й міцною. Продовжуйте йти прямо, а ми дістанемо трохи цибулі й наздоженемо вас.

Тож дельфіни понеслися геть по морю. І вже дуже скоро папуга побачила їх знову, як вони наближаються ззаду, тягнучи цибулю по хвилях у великих сітках, сплетених із морських водоростей.

Наступного вечора, коли сонце вже сідало, Лікар промовив:

– Принеси мені підзорну трубу, Чі-Чі. Нашу подорож майже завершено. Дуже скоро ми зможемо побачити берег Африки.

А десь через пів годинки, не більше, їм здалося, що попереду видніється щось таке, що могло б бути землею. Проте вже почало сутеніти, тож вони не могли бути певними.

А потім налетів сильний шторм, з громом і блискавками. Вітер завивав, дощ періщив як із відра, а хвилі піднімалися так високо, що перекочувалися через палубу корабля.

І раптом почулося гучне БА-БАХ! Корабель зупинився і завалився на бік.

– Що сталося? – спитав Лікар, піднімаючись по трапу на палубу.

– Я не певна, – відповіла папуга, – але гадаю, що в нас трапилася кораблетроща. Скажіть качці, нехай вийде подивиться.

І тоді Чап-Чап пірнула вглиб під хвилі. А коли виринула назад, то повідомила, що корабель напоровся на скелю і що на днищі велика пробоїна, а вода заливається всередину, і корабель швидко тоне.

– Ми, очевидно, врізалися в Африку, – сказав Лікар. – Боже мій, Боже мій! Гаразд, тепер нам усім треба пливти на берег.

Проте Чі-Чі й Чав-Чав не вміли плавати.

– Давайте сюди канат! – сказала Полінезія. – Я ж казала, що він знадобиться. Де ця качка? Іди-но сюди, Чап-Чап. Візьми цей кінець каната, лети на берег і прив’яжи його до пальми, а ми триматимемо другий кінець тут на кораблі. А потім ті, хто не вміє плавати, повинні будуть повзти вздовж по канату, аж поки не виберуться на берег. Це те, що називається «лінія життя».

– Ми, очевидно, врізалися в Африку.

Так вони всі живими й здоровими вибралися на суходіл – хто вплав, хто перелетів, а ті, що повзли, тримаючись за канат, притягли із собою Лікареву дорожню скриню і саквояж.

Однак корабель із величезною діркою у дні більш ні на що не годився, тож розбурхане море швидко розбило його на друзки об скелі, а хвилі віднесли уламки геть.

Зрештою усі вони знайшли прихисток у симпатичній сухій печері, на яку натрапили високо в прибережних скелях, і там перечекали, доки шторм ущухне.

Коли сонце зійшло наступного ранку, вони спустилися на піщаний берег, щоб обсохнути.

– Стара, мила Африко! – зітхнула Полінезія. – Як гарно повернутися назад. Тільки подумати – завтра виповниться шістдесят дев’ять років, як я була тут востаннє! І нічого тут ні крапельки не змінилося! Ті самі старі пальми, та сама стара червона земля, ті самі старі чорні мурашки! Нема нічого кращого за рідний дім!

Й усі помітили, що в неї сльози на очах – вона була така рада знову побачити батьківщину.

А потім виявилося, що Лікар втратив свого циліндра – його здуло в море під час шторму. Тому Чап-Чап полетіла його шукати. І дуже скоро побачила капелюха, який гойдався на воді, немов іграшковий кораблик.

Коли вона підлетіла, щоб забрати його, то побачила, що всередині, страшенно налякана, сидить одна з білих мишок, а точніше – білий мишак.

– А ти що тут робиш? – запитала качка. – Вам же сказали залишатися в Паддлбі.

– А я не хотів там залишатися, – відказав мишак. – Я хотів подивитися, як виглядає Африка, – у мене тут є родичі. Тож я заховався в багажі, і мене занесли на корабель разом із галетами. А як корабель почав тонути, я жахливо перелякався, бо ж я не можу плавати далеко. Я плив стільки, скільки ставало сил, але вони швидко вичерпалися і я вже подумав, що піду на дно. І саме в цей момент повз мене пропливав циліндр нашого Лікаря, і я забрався всередину, бо в мене не було жодного бажання втопитися.