Читать онлайн Смарагдове місто Країни Оз бесплатно

До моїх читачів

Можливо, мені слід було б написати на титульній сторінці цієї книжки іншу назву – «Ліман Френк Баум та його кореспонденти», бо я використав багато пропозицій, переданих мені в листах від дітей. Колись я справді уявляв себе «автором казок», але зараз я просто редактор чи приватний секретар для багатьох молодих людей, ідеї яких мене просять вплести в нитку моїх оповідань.

Ці ідеї зазвичай напрочуд мудрі. Вони також логічні й цікаві. Тож я використовував їх завжди, коли мав таку можливість, і визнаю, що багато чим зобов’язаний моїм маленьким друзям.

Боже, яка фантазія в цих дітей! Іноді їхня сміливість та геніальність мене справді вражала. Тож впевнений, що в майбутньому казкарів не бракуватиме.

Мої читачі розповіли мені, що робити з Дороті, тіткою Ем та дядьком Генрі – і я підкорявся їхнім наказам. Вони також запропонували мені теми, на які можна писати згодом: цього насправді достатньо, щоб у мене не залишилось вільного часу.

Я дуже пишаюся такою співпрацею. Діти люблять ці історії, бо допомагали їх створювати. Мої читачі знають, чого хочуть, і розуміють, що я намагаюся їм догодити.

Наслідками такої взаємодії дуже задоволені не тільки я і видавці, а також (впевнений) діти.

Сподіваюся, мої любі, ми ще довго разом створюватимемо ці прекрасні історії.

ЛІМАН ФРЕНК БАУМКоронадо, 1910 рік

I

Король Номів хоче повернути чарівний пояс

Король Номів був аж занадто розлючений. У такі періоди його краще не чіпати. Тож усі піддані трималися від нього якомога далі, навіть Головний Управитель Каліко.

Через це Король, якого звали Бурим Рокватом, скаженів у повній самоті. Він сердито міряв кроками свою печеру, повну коштовностей, і злував немилосердно. Раптом його наздогнала думка, що наодинці ятритися безглуздо: набагато краще й корисніше для здоров’я зігнати свою злість на комусь, принизивши його. Король підскочив до гонга і щосили вдарив у нього.

На поклик, тремтячи від страху, з’явився Каліко.

– Поклич до мене Головного Радника! – заревів розлючений монарх.

Веретеноподібні ноги Каліко винесли із зали його вгодоване тіло з максимальною швидкістю, й незабаром Головний Радник увійшов до печери. Король сердито мовив йому:

– Мій Чарівний Пояс привласнила якась дівчина, а тебе, здається, це взагалі не хвилює! Радник ти чи не радник? Як мені тепер чаклувати без Чарівного Пояса? Я ось-ось лусну від злості! Що ти на це скажеш?

– Деякі люди насолоджуються гнівом, Ваша Величносте, – незворушно відповів Радник.

– Згоден. Але скільки ще можна злувати? Я роблю це цілий ранок, день і вечір. Набридло! Радь щось!

– Що ж, – зітхнув Радник. – Отже: вам хочеться чаклувати, а ви не можете, тож, що робити натомість? Моя порада – треба позбавитися від бажання чаклувати.

Почувши це, король люто глипнув на Радника і почав смикати свої довгі білі вуса, поки не потягнув їх так сильно, що закричав від болю.

– Дурень ти, ось хто! – вигукнув він.

– Я поділяю цю честь із Вашою Величністю, – відгукнувся Головний Радник.

– Хо, варто! – тупнувши ногою, заволав Король.

«Хо» – це королівський спосіб сказати «Негайно до мене!». Почувши грізний рик Короля, варта одразу прибігла. Тоді Король віддав наказ:

– Прибрати звідси цього нахабу!

Охоронці схопили Головного Радника і закували його в ланцюги, щоб той не пручався. Але Король розійшовся ще дужче. Підскочивши до гонга, він щосили грюкнув у нього. І знову блідий від страху Каліко постав перед грізним монархом.

– Подати сюди мою люльку!

– Ваша люлька вже тут, Ваша Величносте, – несміливо нагадав Головний Управитель.

– Так набий її! – гаркнув правитель.

– Вона набита, Ваша Величносте.

– То розпали її!

Каліко набрався сміливості і продовжив нагадувати:

– Але люлька вже горить, Ваша Величносте, і ви навіть палите її.

– Що? Як так? – тут монарх похлинувся димом і, нарешті, помітив, що й справді курить. – Але чому ти так грубо нагадуєш мені про це?

– Ваша Величностей, я лише ваш вірний слуга, нещасний слуга, – лагідно відповів ном.

Покора Головного Управителя трохи заспокоїла Короля, тож він, пихкаючи люлькою, повільно пройшовся по печері. Але умиротворення тривало недовго і незабаром гнів зануртував у ньому з новою силою. Зупинившись перед бідним Каліко, монарх залементував:

– Що ти хочеш сказати своїм улесливим виглядом? Ти хочеш образити цим мене, коли я такий нещасний?

– Дозвольте запитати, що розлютило Вашу Величність?

– Як що? – Король навіть зубами скрипнув від люті. – Хіба ти не знаєш, що дівчина на ім’я Дороті та її подружка Озма заволоділи моїм Чарівним Поясом?

– Але пояс дістався їм у чесному бою, – наважився заперечити Каліко.

– Мене це не хвилює! Я хочу Пояс назад і все. Половина моєї сили пропала разом із цим Поясом!

– Щоб його повернути, треба пробратися в Країну Оз, а це неможливо, – нагадав Головний Управитель і крадькома позіхнув. Ось уже двадцять шість годин він і на мить не стулив повік і втома давалася взнаки.

– Чому неможливо?

– Ваша Величносте, ви забули про Згубну Пустелю, яку ніхто не в змозі перетнути! Ви знаєте цей факт так само добре, як і я, Ваша Величносте. Не забувайте про втрачений Пояс, звісно. Але пам’ятайте, що у вас залишилось багато сил, бо ви керуєте цим підземним царством як справжній тиран, і тисячі номів підкоряються вашим наказам. Раджу випити склянку розтопленого срібла, щоб заспокоїти нерви, а потім лягти спати.

Король схопив великий рубін і жбурнув його в Каліко. Головний Управитель хутко присів, щоб ухилитися від важкої коштовності, яка врізалася у двері просто над його лівим вухом.

– Геть звідси! Зникни! – розбушувався Король. – Щоб ноги твоєї тут не було! І пришли сюди Головнокомандувача Блуга!

Каліко поспішно вийшов, а за кілька хвилин до печери увійшов Головнокомандувач королівської армії. Цей ном був відчайдушним воїном і жорстоким полководцем. Під його орудою несли службу п’ятдесят тисяч добре навчених номів-солдатів. Вони нічого і нікого не боялися, крім свого суворого генерала. І все-таки у Блуга щось тенькнуло всередині, коли він побачив надзвичайно розлюченого Короля Номів.

– Прибув за вашим наказом!

– Нарешті! Зараз же вирушай у Країну Оз й принеси мені Чарівний Пояс!

– Ви збожеволіти, – спокійно завважив Головнокомандувач.

– Га? Що? Ти що таке сказав? – Король від люті почав навіть затинатися, а потім йому наче заціпило.

Головнокомандувач, своєю чергою, побачивши, що монарх мовчить, остаточно осмілів і сів на величезний діамант, який лежав посеред печери.

– Раджу порахувати до шістдесяти, перед тим, як ви знову щось скажете. Це дасть вам змогу опанувати себе.

Король роззирався довкруж, шукаючи, чим можна жбурнути в Головнокомандувача Блуга. Не знайшовши поблизу нічого підхожого, він заспокоївся, подумки завваживши, що, можливо, його підлеглий має рацію. Тож самодур плюхнувся на свій блискучий трон, перекинув корону на вухо, загнув під себе ноги і злобно глянув на Блуга. А Головнокомандувач тим часом продовжував:

– По-перше, ми не зможемо пройти через пустелю. По-друге, навіть якщо пройдемо, Озма, правителька Країни Оз, легко впорається з нашою армією, адже вона – фея. Аби у вас був Чарівний Пояс, тоді ще можна було б з нею позмагатися, але Пояса немає!

– Пояс! Хочу Пояс! – знову заволав Король.

– Тоді поміркуймо, як його повернути, – відгукнувся Генерал. – Пояс нині в Дороті, дівчинки з Канзасу, що в Сполучених Штатах Америки.

– А ось і ні! Вона віддала його Озмі.

– Як ви дізналися про це?

– Мій шпигун, Чорний Ворон, літав через пустелю і бачив мій Пояс у Смарагдовому місті, в палаці Озми, – простогнав король.

– Гм-м, це дає мені надію, – радісно потер руки Генерал Блуг. – А що, коли пробратися в Країну Оз, не переходячи через пустелю? Адже дістатися туди можна ще двома способами.

– Якими? – не зрозумів Король.

– Дуже просто: над пустелею і під пустелею, інакше кажучи, повітрям або під землею.

Почувши це, Король Номів аж підскочив від радості й, зістрибнувши зі свого трону, почав бігати по печері:

– Геніально, Блуг! Я – Король Підземного Царства, а всі номи – землекопи! Вони можуть пробратися під землею куди завгодно! Ми прориємо підземний хід до самого Смарагдового міста!

– Спокійно, Ваша Величносте, не поспішайте, – остудив королівський запал Генерал. – Номи – хороші воїни, але однієї сили й хоробрості недостатньо, щоб впоратися із Країною Оз.

– Ти впевнений?

– Цілком.

– Як же нам тоді бути?

– Забудьте нездійсненні мрії й займіться чимось кориснішим. Хіба мало справ у Підземному Царстві?

– А як же мій Чарівний Пояс? Я хочу його повернути!

– Я теж цього хотів би, – зловісно посміхнувся Блуг.

Цього разу Король так оскаженів, що, не довго думаючи, жбурнув у Головнокомандувача важким королівським скіпетром із чистого сапфіру. Від нищівного удару в голову Генерал не втримався на ногах і розтягнувся на підлозі печери, не подаючи ознак життя. На поклик Короля з’явилися стражники і винесли геть чергову жертву.

Короля Номів ніхто не любив. Він був лихою людиною і водночас могутнім монархом, тому, аби повернути свій Чарівний Пояс, вирішив знищити Землю Оз і її чудове Смарагдове місто, поневолити принцесу Озму й маленьку Дороті, а разом з ними – усіх жителів Озу.

Колись Пояс дав змогу Бурому Роквату зробити багато поганих речей. Тому Озма та її люди рушили до підземної печери і забрали його. Король Номів не міг пробачити Дороті та Принцесі Озмі цього вчинку і вирішив їм помститися.

Тим часом дівчата і думати забули, що існує така злобна істота, як Король Номів, котрий живе у підземній частині Земель Надвечір’я, що розташована аж за Згубною Пустелею, на південь від Країни Оз.

А несподіваний ворог, як відомо, є ворогом вдвічі небезпечнішим.

II

У дядька Генрі проблеми

Дороті Гейл разом зі своїми рідними – тіткою Ем і дядьком Генрі жила на маленькій фермі в Канзасі. Справи в них йшли не дуже добре: часта посуха знищувала всі посіви, а одного разу ураган навіть зруйнував їхній будиночок. Коштів на будівництво нового в них не було, і дядькові Генрі довелося закласти ферму, щоб розжитися хоч якимись грошима.

До цих негараздів додалися ще й проблеми зі здоров’ям: дядько Генрі так ослаб, що не міг уже працювати, як раніше. Щоправда, лікарі запевняли: для зміцнення організму потрібні не так пігулки, як морська подорож, тож він, взявши Дороті, відправився до Австралії, а це теж вартувало грошей, і чималих.

З кожним роком дядько Генрі ставав дедалі біднішим. Врожаю, вирощеного на фермі, ледь вистачало, щоб прогодувати сім’ю, і про сплату боргу годі було й мріяти. Дядько Генрі відкладав і відкладав виплату, поки, нарешті, господар банку не призначив остаточний термін сплати. У разі, якщо гроші не надійдуть на банківський рахунок до певного дня, ферма перейде до банкіра.

Дядько Генрі місця собі не знаходив від горя: як прожити без ферми? Як заробити на життя і де роздобути грошей на сплату боргу? І чому його спіткало таке горе? Адже він зовсім не нероба: цілими днями пропадає в полі, а тітка Ем із Дороті роблять всю домашню роботу, однак результат нульовий – грошей як не було, так і немає.

На вигляд Дороті була звичайною дівчинкою: веселою, рум’яною, з розумним і ясним поглядом. Але на відміну від інших дітей, вона за своє коротке життя встигла пережити безліч дивовижних пригод. І це було закономірно.

Коли Дороті народилася, до її колиски прилетіла фея і залишила на лобі немовляти невидимий чарівний знак, у всякому разі, так запевняє тітка Ем. Інакше, як пояснити, чому дівчинці вдавалося побувати у численних казкових місцях і щораз цілою й неушкодженою повертатися додому?

Втім, дядько Генрі мало вірив казкам про Країну Оз, які розповідала йому племінниця. Він вважав Дороті мрійницею і фантазеркою, такою ж, як і її мати, яка померла, коли дівчинка була ще зовсім маленькою. Не те щоб він думав, ніби дівчинка обманює їх, ні, але вона так вірить у свої фантазії, вважав він, що фантазія стає для неї реальністю.

Хай там як насправді, одне було безсумнівним: іноді дівчинка несподівано зникала і так само несподівано знову з’являлася в Канзасі з цілою купою найдивовижніших історій. Дядько з тіткою слухали племінницю й не переставали дивуватися: звідки в маленької дівчинки стільки мудрості й розважливості, звідки вона могла дізнатися про чарівників і чудеса, коли всім відомо, що чарівників давно вже немає на світі?

Дороті розповідала дядькові й тітці про дивовижну Країну Оз, про чудове Смарагдове місто, про свою добру подругу, прекрасну правительку чарівної країни, Принцесу Озму.

Слухаючи її розповіді, дядько Генрі раз у раз зітхав: адже навіть одного маленького смарагду, яких у цьому місті було повно-повнісінько, вистачило б, щоб повернути всі борги й викупити ферму. Але Дороті завжди поверталася з порожніми руками зі своїх подорожей, і бідність не відступала.

Дізнавшись, що через тридцять днів треба або заплатити борг, або залишити ферму, дядько Генрі зовсім занепав духом. Грошей у нього не було. Він розповів про все дружині, тітці Ем. Та спочатку поплакала, але потім вирішила, що зневірятися не варто, треба сміливо дивитися долі в очі, проживуть вони й без ферми, знайдуть собі якусь роботу, на життя вистачить. Але що буде з Дороті? Адже вони вже не зможуть піклуватися про неї, як раніше. Можливо, дівчинці теж доведеться працювати.

Вони нічого не сказали племінниці, щоб не засмучувати її заздалегідь, але одного ранку Дороті застала тітоньку Ем на кухні, коли та невтішно плакала, а дядько Генрі заспокоював дружину, як міг. Тоді їм і довелося про все розповісти Дороті.

– Нам доведеться покинути ферму, – зізнався дядько Генрі, – і тинятися по світу, щоб заробити собі на життя.

Дороті притихла і дуже серйозно слухала дядька. Їй і на думку не спадало, що могло статися таке нещастя.

– Про себе ми не турбуємося, – додала тітка, – але як бути з тобою? Ми любимо тебе як власну дочку, а тепер тобі доведеться жити в нужді, заробляти собі на хліб. Але ти ще зовсім дитина, щоб працювати.

– А що я зможу робити, щоб прогодувати себе? – поцікавилася Дороті.

– Можеш піти в служниці, ти ж така господарочка. Або нянею… не знаю, там видно буде. В усякому разі, поки ми з дядьком Генрі матимемо сили тебе утримувати, ти не працюватимеш, я тобі обіцяю. Натомість підеш до школи. Тільки знаєш, люба, ми не дуже-то впевнені, що нам вдасться знайти роботу. Кому потрібні хворі люди похилого віку?

Дороті усміхнулася.

– Смішно, правда? – сказала вона. – Я, Принцеса Країни Оз, працюватиму служницею в Канзасі!

– Принцеса? – здивувалися старенькі.

– Так. Озма зовсім недавно повідомила мені про це, а ще вона запрошувала мене до себе жити, у Смарагдове місто.

Подружжя перезирнулося між собою, не знаючи, що й думати:

– І ти можеш повернутися в казкову країну?

– Так, і дуже просто!

– Але як? – здивувалася тітонька.

– Щовечора, – почала Дороті, – о четвертій годині Озма дивиться на мене за допомогою своєї Чарівної Картини. Я подам їй умовний знак, і вона одразу перенесе мене до себе в палац, адже в неї є Чарівний Пояс, який я колись давно відібрала у злого Короля Номів.

Вислухавши дівчинку, старенькі надовго задумались. Першою порушила мовчання тітонька:

– Ну що ж, може, це й на краще. Нам тебе не вистачатиме, та що поробиш. Краще тобі вирушити до своїх друзів у Смарагдове місто.

– Не дуже-то я вірю в ці казки, – похитав сивою головою дядько Генрі. – Дороті все бачить в рожевому світлі, а насправді ця казкова країна зовсім не така привітна, як здається. Як подумаю, що наша дівчинка опиниться одна, серед чужинців…

– Ну що ти, дядечко, – весело мовила Дороті. І одразу спохмурніла: сама вона розкошуватиме в чарівній країні, а що буде з дядьком і тіткою? Дівчинка знала, як їм допомогти, але не хотіла запевняти стареньких заздалегідь, поки не порадиться з Озмою.

– Якщо пообіцяєте не хвилюватися про мене, – сказала вона, – я сьогодні ж відправлюся у Країну Оз, а через тиждень повернуся.

– Через тиждень нас тут не буде, – похнюпив голову дядько. – Тітка має рацію: якщо ти впевнена, що друзі дадуть тобі притулок, залишайся там назавжди, а ми як-небудь проживемо.

Дівчинка ніжно поцілувала дядька й тітку, підхопила на руки вірного песика Тото і вирушила нагору, в мансарду, де в неї була власна маленька кімнатка.

Там, нагорі, Дороті сіла на єдиний кривоногий стілець і глянула на все своє багатство: старі іграшки та вилинялі ситцеві сукенки. Брати їх з собою не було сенсу, в новому житті вони не знадобляться, але так шкода розлучатися зі старими друзями! Вона зручніше влаштувала на колінах Тото й, дочекавшись четвертого удару годинника, міцно заплющила очі – такий був умовний сигнал, про який вони заздалегідь домовилися з Озмою.

Дядько Генрі й тітка Ем завмерли в очікуванні внизу. Вони не могли повірити, що крім нашого нудного буденного світу існує світ казковий, чарівний, в який можна перенестися в одну мить – варто тільки захотіти.

Годинник пробив четверту. Старенькі не зводили очей з горішніх сходів, але Дороті не з’являлася. Як же вона відправиться у свою чарівну країну, не по повітрю ж? Ось уже пів на п’яту. Тоді старенькі не витримали і, підтримуючи одне одного, видерлися по сходах в мансарду.

– Дороті! – кликали вони племінницю.

Відповіді не було.

Вони відчинили двері й зазирнули всередину: кімната була порожня.

III

Озма виконує прохання Дороті

Гадаю, ви вже багато знаєте про Смарагдове місто, тож нагадаю лише, що це столиця всім відомої Країни Оз, яка справедливо вважається найдивовижнішою казковою країною в усьому світі.

Смарагдове місто збудоване з красивого мармуру і щедро прикрашене величезними смарагдами. Зрозуміло, там є й інші дорогоцінні камені: рубіни, діаманти, сапфіри, бірюза… Але вони прикрашають будинки зсередини, а фасади будівель і вулиці облямовують тільки смарагди, тому місто й називають Смарагдовим. До початку нашої історії в місті було дев’ять тисяч шістсот п’ятдесят чотири будівлі, в яких мешкало п’ятдесят сім тисяч триста вісімнадцять жителів.

Навколо міста, на родючих землях, що тягнуться аж до пустелі, котра з усіх боків оточує країну, розташувалося безліч затишних ферм. Там живуть ті, хто вважає сільське життя привабливішим за міське. А всього у Країні Оз живе понад пів мільйона осіб, хоч деяких з них не кожен назве людиною. Тут є створіння не з плоті та крові, як ми, а зроблені зовсім з інших матеріалів. Попри своє іноді не зовсім звичайне походження, всі мешканці Країни Оз живуть у щасті й достатку.

Їм невідомі хвороби та смерть. Померти тут можна тільки через нещасний випадок, але такі випадки стаються дуже й дуже рідко. У Країні Оз немає ні бідних, ні багатих, бо тут немає грошей, а всі речі й багатства належать правительці, добрій феї Озмі.

Вона піклується про жителів країни, як мати піклується про дітей. Тут кожен зайнятий улюбленою справою: одні вирощують овочі та різне збіжжя і збирають добрі врожаї, тож їжі вистачає на всіх; інші шиють одяг і взуття, щоб кожен міг одягнутися на свій смак; є тут і майстри-ювеліри, які роблять розкішні прикраси, а потім роздають їх усім охочим просто так.

Якщо ж комусь чогось не вистачає, він просить це в сусідів, і ті йому з радістю дають… Чим би не займався житель Країни Оз для спільного блага, якщо він у чомусь має потребу, то завжди отримає це в подарунок від своїх сусідів і друзів: і одяг, і житло, і меблі, й прикраси, й іграшки. Якщо ж у сусідів чогось бракує, можна звернутися до правительки – на її складах в достатку є всі потрібні речі й продукти.

Пів дня жителі Країни Оз працюють, а пів дня розважаються, тож ні те ні те не встигає їм набриднути. У них немає жорстоких наглядачів, які змушували б їх працювати, ніхто їх не підганяє. Кожен з гордістю робить те, що вміє, для добра своїх друзів і близьких, і радіє, якщо їм це подобається.

Тепер ви розумієте, що Країна Оз – не зовсім звичайна країна. Не впевнений, що такий спосіб життя можливий у нашому світі, але, як твердить Дороті, добрі і милі жителі Країни Оз вирішили порядкувати саме в такий спосіб.

Зрозуміло, Оз – казкова країна, і живуть в ній казкові істоти, але це зовсім не означає, що тамтешні жителі зовсім не схожі на нас. Тут є різні створіння, іноді з дуже дивною вдачею і звичками, але серед них немає злих і жорстоких, немає черствих, егоїстичних осіб. Це мирні, веселі, добродушні істоти, вони обожнюють маленьку дівчинку, яка управляє ними, і радісно виконують всі її побажання.

Однак є в Країні Оз такі закутки, де все йде зовсім не так чудово, як у центрі, в Смарагдовому місті й на родючих угіддях навколо нього, де живуть веселі селяни та робітники. Далеко на півдні, у Країні Південців, живе дивний народ, котрий прозвали Молотоголовими. Своїми молотоподібними головами вони готові побити кожного, хто до них наблизиться. Рук у них немає зовсім, зате шиї довгі та гнучкі, наче гумові. Коли така істота сердиться, шия її розпрямляється і голова вистрілює в бік кривдника, а потім знову повертається на плечі господаря. Молотоголових також називають Дикими людьми, але вони ніколи не завдавали шкоди нікому, окрім тих, хто їх стривожив у горах, де вони мешкають.

У далеких лісових хащах Країни Оз зустрічаються величезні звірі. Здебільшого вони не такі вже й небезпечні і зазвичай дружньо зустрічають гостей, якщо ті забредуть в їхнє лігво. Але є там і страшні звірі, Калідаси. Тулуб у них ведмежий, а голова – як у тигра. Колись Калідаси славилися своєю ненажерливістю, але тепер їх майже всіх приручили.

А ось Войовничі Дерева приручити так і не вдалося. Варто мандрівникові увійти в ліс, де ростуть такі дерева, як вони одразу відшмагають незваного гостя всіма своїми гілками і виштовхнуть геть.

Але ці неприємні речі існують лише в кількох віддалених районах Країни Оз. Я припускаю, що в кожної країни є свої маленькі недоліки, тому навіть ця майже досконала казкова країна не може бути цілком ідеальною. Колись тут також жили злі відьми. Але поступово усіх їх знищили. Тож, як я вже сказав, в Озі панує лише мир і щастя.

Тепер Країною Оз править добра Озма, і ніколи ще жителі так не любили свою правительку, як зараз. Вони цілковито впевнені, що Озма – найкрасивіша дівчинка в усьому світі. А також найрозумніша й найдобріша.

Дороті Гейл вже не раз бувала у Країні Оз, пережила тут безліч пригод і знайшла багато друзів. Але Озма – її найкраща подружка. Вона навіть зробила Дороті принцесою і запросила її жити до себе в палац, але Дороті відмовилася, посилаючись на те, що тітці з дядьком буде так самотньо без улюбленої племінниці.

Однак тепер, коли дядько Генрі потрапив у халепу, Дороті вирішила повернутися у Країну Оз і попросити Озму про дещо.

Через кілька секунд після того, як вона подала таємний сигнал у своїй маленькій спальні, дівчинка з Канзасу вже сиділа у чудовій кімнаті в палаці Озми у Смарагдовому місті Озу. Коли з обіймами і поцілунками було покінчено, Озма схвильовано запитала:

– Що трапилося, Дороті? У тебе якісь неприємності? Чому ти така сумна?

Дороті важко зітхнула:

– Зі мною все в порядку, а от дядько з тіткою… схоже, їм доведеться залишити свою ферму в Канзасі.

– Розкажи все по черзі, – співчутливо попросила Озма.

– Розумієш, дядько Генрі зовсім збіднів. Ферма більше не приносить йому доходів. І ось одного разу він позичив грошей і підписав папір, де було сказано, що, в разі неповернення їх у визначений термін, у нього заберуть ферму. Дядько сподівався зібрати добрий урожай і розрахуватися з боргами, та цього не сталося. І ось тепер їх з тіткою виганяють з ферми, а їм нікуди податися. Вони такі старі та хворі, що зовсім вже не можуть працювати, тож це доведеться робити мені, хіба що…

– Що, люба? – підбадьорливо усміхнулася Озма, але Дороті ніяк не наважувалася вимовити найголовніші слова.

– Я б хотіла залишитися тут, у Країні Оз, – почала вона. – Ти ж запрошувала мене, правда? Але я не можу залишити дядька й тітку…

– Якщо я правильно тебе зрозуміла, – розсміялася Озма, – мені доведеться запросити твоїх родичів, інакше ти не залишишся. Що ж, я згодна.

– Правда? Це ж просто чудово! – Дороті від радості заплескала в долоні. – Ти перенесеш їх сюди? Може, ти і ферму їм даси, де-небудь у Країні Жвакунів або Моргунів?

– Безумовно, – відповіла Озма, зрадівши, що подружка, нарешті, розвеселилася. – Для твоїх друзів, Принцесо, завжди знайдеться місце у Країні Оз.

Дороті була в захваті і водночас зовсім не здивованою, адже була впевнена, що доброта Озми не має меж і її прохання не залишиться без відповіді. Коли, справді, таке було, щоб її могутня й вірна подруга їй відмовила?

– Будь ласка, не називай мене Принцесою, я не хочу. Я хочу жити на фермі, разом з дядьком і тіткою, а принцеси на фермах не живуть.

– Принцесі Дороті не місце на фермі, – ніжно усміхаючись, відповіла Озма. – Твоє місце тут, у палаці. Відтепер ти будеш першою придворною дамою.

– А як же дядько Генрі? – почала було Дороті.

– Дядько Генрі достатньо напрацювався у своєму житті, – перервала її правителька. – Йому й тітоньці теж знайдеться місце в палаці. Тепер їм не доведеться гнути спину з ранку до вечора. Коли ти хочеш їх переправити сюди?

– Я обіцяла повернутися в п’ятницю…

– Навіщо тобі повертатися? І навіщо чекати до п’ятниці? Зробімо їм сюрприз і перенесемо сюди без попередження.

– Гадаю, вони не вірять у Країну Оз, – задумливо похитала головою Дороті. – Хоч я стільки їм про неї розповідала.

– Побачать – повірять! – рішуче заявила Озма. – Припустімо, ти їх попередиш. Так вони ще розхвилюються не на жарт, дізнавшись, що їм доведеться відправитися у чарівну подорож! Краще вже пояснимо їм все на місці.

– Твоя правда, – погодилася Дороті. – Так краще. Навіщо їм сидіти на фермі, якщо тут набагато веселіше?

– Отже, завтра вранці чекай їх тут, – оголосила Озма. – Зараз же накажу Желеї Джемб приготувати для них кімнати, а після сніданку візьмемо Чарівний Пояс і переправимо твоїх родичів у Смарагдове місто.

– Дякую, Озмо, мила, дуже, дуже дякую тобі! – вигукнула Дороті й ніжно поцілувала подружку.

– Може, погуляємо в саду? – запропонувала Озма, щоб приховати збентеження. – А потім перевдягнемося й повечеряємо. Ходімо, Дороті!

IV

Король Номів прагне помсти

Більшість лихих людей злі просто тому, що ніколи не пробували стати добрими. Ось і Королю Номів навіть на думку не спадало хоча б спробувати стати добрим, і тому він постійно сердився. Вирішивши завоювати Країну Оз, поневолити її жителів і зруйнувати Смарагдове місто, він тільки те й робив, що цілими днями обдумував свої підступні плани. І чим більше думав, тим впевненішим ставав щодо можливості їх здійснення.

У той самий вечір, коли Дороті зустрілася з Озмою, Король викликав до себе Головного Управителя:

– Каліко, відтепер ти командуватимеш моєю армією!

– Але це неможливо, – заперечив той.

– Чому ж це? – підвищив голос Король і потягнувся за своїм важкезним сапфіровим скіпетром.

– Тому що я всього лиш управитель і нічого не тямлю у військовій справі, – смиренно відповів Каліко. – Хіба я погано керую вашим королівством? Навряд чи ви знайдете кращого управителя, зате є сотні номів, які набагато краще за мене впораються з командуванням армією. Ваша Величність так часто змінює генералів, що мені не дуже хочеться бути одним з них.

– Схоже, ти маєш рацію, Каліко, – завважив Король і дав скіпетру спокій. – Збери всю армію у Великій Печері!

Каліко пішов виконувати завдання, а через кілька хвилин доповів, що армія зібралася. Король вийшов на балкон помилуватися своїм п’ятдесятитисячним військом.

У звичайний час усі номи працювали ковалями й землекопами. Цілими днями орудуючи кайлом і молотом, вони тим самим зміцнювали свою мускулатуру. І хоч зовні виглядали дещо карикатурно – приземкуваті, кривоногі, капловухі, – все-таки солдатами були непоганими.

У воєнний час землекопи стали армією Короля Роквата. Дивлячись на блискучі вістря мечів і списів, Король радісно посміхнувся: хто ще може похвалитися такою військовою потугою? Але зараз його непокоїло інше питання і з ним він звернувся до армії, що виструнчилася перед ним:

– Генерал Блуг більше не командує вами. Мені потрібен новий генерал. Хто з вас готовий ним стати?

– Можна я, Ваша Величносте? – вийшов уперед полковник Крінкль.

Грізний монарх уважно оглянув новачка: чепурний мундир, до блиску начищені чоботи.

– Поведеш мою армію по підземному ходу в Смарагдове місто, візьмеш у полон всіх жителів Країни Оз, зруйнуєш їхню столицю, візьмеш усі коштовності й принесеш їх сюди, в мою печеру. І найголовніше – відбереш в Озми мій Чарівний Пояс. Зрозумів? Впораєшся?

– Але це неможливо, Ваша Величносте!

– Неможливо?! – розгнівався Король. – У камеру тортур його! Розрізати на дрібні шматочки й згодувати семиголовим псам!

Підоспілі стражники відразу вхопили бідолаху й потягли в глиб печери, а Король знову звернувся до присутніх:

– Слухайте всі! Якщо новий командувач відмовиться виконувати мої накази, його чекає така сама доля! А тепер відповідайте: хто очолить похід на Смарагдове місто?

Ніхто не наважувався відповісти, всі стояли, як укопані. Раптом з солдатських лав вийшов старий-престарий ном. Вуса в нього були завдовжки такі, що він обмотував їх навколо шиї, щоб не спіткнутися при ходьбі.

– Можна поставити кілька запитань Вашій Величності? – звернувся старий до Короля.

– Запитуй.

– Чи правда, що в Країні Оз живуть одні добряки й веселуни?

– Чиста правда.

– Живуть собі розкошуючи й горя не знають?

– Цілковита правда.

– І немає між них нещасних і незадоволених?

– Жодного.

– В такому разі, Ваша Величносте, – мовив вусань, – я беруся за цю справу. Терпіти не можу добряків, а від веселунів і щасливчиків мене просто нудить! Тому я люблю Вашу Величність. Призначайте мене генералом, і я покажу їм справжню злість! Обіцяю завоювати і знищити жителів Озу. Якщо не зможу цього зробити, то готовий стати поживою для голодних семиголових псів.

– Оце вояка! – зрадів Король. – Інша розмова! Тебе як звати, Генерале?

– Гуф, Ваша Величносте.

– Прекрасно, Генерале Гуф! Заходь до мене в печеру, обговоримо деталі, – і, відвернувшись від новоспеченого Головнокомандувача, Король гаркнув на всю печеру:

– Номи-солдати! Відтепер і до тих пір, поки його не розріжуть на дрібні шматочки і не згодують семиголовим псам, ви зобов’язані коритися Генералу Гуфу. За найменшу провину вас чекає суворе покарання! Розійдись.

З цими словами Король пішов з балкона і повернувся в печеру, де його вже чекав Гуф. Генерал-новачок нахабно курив люльку, розвалившись на аметистовому стільці та спершись рукою на поручень трону. Дим він пускав прямо в обличчя монарху, котрий навіть розгубився від такого нахабства. Гуф зовсім не був дурним і знав, що саме так і слід поводитися з Королем, інакше той подумає, ніби він боїться. Побачивши Короля, Гуф недбало кинув:

– Ви щось хотіли мені сказати, Ваша Величносте?

– Чи ти не занадто вільно почуваєшся в моїй присутності? – поцікавився Король.

– Якраз так, як і треба, – холоднокровно хитнув головою Гуф і пустив кільце диму, та так влучно, що дим потрапив прямо в ніс Королю й змусив його чхнути. – Бажаєте завоювати Смарагдове місто? А крім мене ніхто не в змозі цього зробити, тож і вимагаю люб’язності, поки не виконаю ваш наказ, а потім…

– Що потім? – злорадно поцікавився Король.

– А потім, сподіваюся, хоча б із почуття вдячності, ви не зробите мені нічого поганого.

«Сподівайся, сподівайся», – буркнув про себе монарх, а вголос запитав:

– А якщо в тебе нічого не вийде?

– Тоді ріжте мене на шматки, – рішуче заявив Гуф, – я згоден. Але якщо ви погодите мій план, ми напевно переможемо. Гадаєте, досить того, щоб непомітно пробратися в Смарагдове місто? Так вони одразу викинуть нас звідти! Тут треба діяти хитрістю: спочатку знайдемо могутніх союзників…

– Що ти маєш на увазі?

– Зараз поясню, Королю Роквате. Ви збираєтеся напасти на чарівну країну. Армії в них, можна сказати, немає, зате у Принцеси Озми, яка править ними, є Чарівна Паличка, а в іншої дівчини, в Дороті, є Чарівний Пояс, який вона відняла у вас, Ваша Величносте. Крім того, на півдні Країни Оз живе хитромудра Глінда, яка теж володіє чаклунськими чарами. І ще я чув про якогось Чарівника, який живе в палаці Озми й теж вміє творити чудеса. В далекій Америці, звідки він родом, люди навіть платили гроші, щоб тільки глянути на нього! Як бачите, там ціла купа чарівників, і з ними не так-то просто впоратися.

– У мене п’ятдесят тисяч солдатів! – гордо випнув груди Король.

– Але вони всього лише номи, – уточнив Гуф і, вийнявши з монаршої кишені хустку, протер собі чоботи. – Зрозуміло, номи безсмертні, і загибель їм не загрожує, але ось із чарами в них поганенько. З утратою Чарівного Пояса ви втратили всю свою чарівну силу, й тепер проти Озми ми безсилі.

Очі Короля налилися кров’ю:

– Мовчати, або підеш на корм семиголовим псам!

– Не поспішайте, Ваша Величносте, – незворушний Гуф спокійно запустив руку в королівську табакерку. – Краще пошукаймо союзників.

– Яких ще союзників і де їх взяти?

– Хіба навколо мало лиходіїв? Переманимо їх на свій бік, зберемо всіх разом і нападемо на Озму. Це простіше простого, якщо з розумом взятися за справу. Самим нам не під силу справитися з Країною Оз, але разом із союзниками ми напевно здобудемо перемогу.

– Молодчина, Гуфе! – Король був явно в захваті від ідеї генерала. – Зараз же вирушай на пошуки союзників, а я дам розпорядження щодо підземного ходу.

– У такому разі я негайно попрямую до вождя Фанаберів, – заявив новоспечений генерал. – Сподіваюся, ви схвалюєте мій вибір, Ваша Величносте.

V

Дороті стала принцесою

Почувши про повернення Дороті, всі жителі Смарагдового міста від малого до великого поспішили до палацу, щоб привітати дівчинку, – вона була загальною улюбленицею в Країні Оз. Зрозуміло, час від часу в Країну Оз потрапляли й інші люди з великого зовнішнього світу, але всі вони, за одним винятком, приходили сюди разом із Дороті.

Виняток, як ви вже напевно здогадалися, був лише один – Чарівник із Країни Оз, фокусник з Омахи, який одного разу на потіху публіці злетів у небо на повітряній кулі та сильним поривом вітру був занесений через пустелю у Смарагдове місто. Певний час йому вдавалося вводити жителів міста в оману, демонструючи свої фокуси, за які його й прозвали тут Чарівником. Але незабаром у Країні Оз з’явилася Дороті й викрила спритного шахрая.

Однак ошуканець виявився не такою вже й поганою людиною: він був добрим і великодушним, а лякав і обманював через те, що сам боявся. Зрештою Дороті полюбила його, а коли, після недовгої відсутності, Чарівник повернувся у Країну Оз, Озма з радістю зустріла його й відвела йому в палаці розкішні апартаменти.

Крім Чарівника, в палаці жили ще дві істоти з зовнішнього світу. Я кажу «істоти», бо однією з них була людина, Косматий чоловічок, якого Озма призначила хранителем королівських запасів, а другою – жовта курка, на ім’я Біллина. Тепер вона живе в невеликому будиночку на території королівського саду разом зі своїми численними курчатами. І Біллина, й Косматий чоловічок – вельми поважні персони у Країні Оз, а також старі друзі Дороті.

Тепер вам зрозуміло, чому дівчинку тут усі так поважають? Жителі Озу впевнені, що Дороті приносить їм щастя, адже за час своїх відвідин Країни Оз вона врятувала її мешканців від двох злих чарівниць, які тримали в страху все населення, а крім того, привела в Смарагдове місто живе городнє опудало, яке завдяки їй теж стало загальним улюбленцем. Разом з Опудалом вона визволила з біди Залізного Лісоруба, який іржавів на самоті в глухому лісі. Тепер Залізний Лісоруб править Країною Моргунів, і піддані обожнюють свого правителя, бо в нього дуже добре серце.

Яким би це здавалося дивним на перший погляд, але всі ці чудеса Дороті зробила зовсім не тому, що вона фея або чарівниця, а просто тому, що вона щира, добра й привітна дівчинка. Навіть у нашому світі, де немає чарівників, доброта, подібно до чарівної палички, творить дива. Але і в Країні Оз ці якості не втратили своєї сили й принесли милій Дороті любов і повагу жителів. Дівчинка подружилася з усіма, кого зустріла, і щоразу, коли поверталася в Канзас, друзям було дуже гірко з нею розлучатися.

Ось чому зараз всі вони поспішають до палацу, щоб обійняти її. Щоправда, ніхто, крім Озми, ще не знає, що цього разу Дороті повернулася назавжди.

Кого тільки не було в неї в цей вечір! І знаменита Механічна людина Тік-Ток, який і говорить, і ходить, і навіть думає, якщо, звичайно, його вчасно завести. Приходив також Косматий чоловічок, старий приятель Дороті. Пришкутильгав Джек-Гарбузова голова, дивне створіння, чиє тіло зроблене з жердин, а голова – з гарбуза, з вирізаною на ній усмішкою від вуха до вуха. Примчали Лякливий Лев з Голодним Тигром, величезні звірі, що колись дуже допомогли дівчинці. З’явився і професор Учений Жук, В. П. та Г. О.

Про професора, мабуть, варто розповісти докладніше. Колись він був звичайним жуком й розкошував у теплій щілині. Та щілина була непроста: вона розміщувалась у підлозі класної кімнати, тож жук ґрунтовно просяк шкільною премудрістю, звідси Г. О. – Глибоко освічений. Але одного разу, потрапивши під лупу, став дуже високим і втік у такому стані. Звідси В. П. – Високоповажний. Незабаром збільшений жук став професором і навіть ректором Королівського коледжу атлетичних наук Країни Оз, і все завдяки своєму хисту справляти приємне враження і вмінню солідно одягатися.

Особливо довго Дороті розмовляла з Чарівником, який майже облисів і начебто зсохся, але зберіг свою життєрадісність. Досхочу насмакувавшись розмовами зі старими друзями, Дороті відправилася до своєї подружки, жовтої курки Біллини, щоб подивитися, як ростуть її курчата.

Песика Тото тут теж зустріли з почестями, адже він – єдиний пес у всій Країні Оз. А тут, як відомо, звірі можуть розраховувати на повагу нарівні з людьми. Може, через те, що поводяться як люди, чого не скажеш про наш світ, де, навпаки, люди часом поводяться гірше за звірів.

Дороті відвели чотири прекрасні кімнати в палаці, вони так і називалися – «кімнати Дороті»: затишна вітальня, гардеробна, спальня і величезна, оздоблена мармуром, ванна кімната. Завдяки дбайливості Озми в кімнатах було все, чого тільки душа забажає. Королівські кравці не гаяли часу, а заздалегідь знявши з дівчинки мірки, наповнили шафи в гардеробній різноманітними нарядами на всі випадки життя.

Дороті вчинила правильно, залишивши старі ситцеві сукенки в канзаському будинку. Куди їм братися до дивовижних творінь віртуозних кравців! Таких суконь не знайдеш в жодному, навіть найбільшому магазині Америки. Дороті вже давно могла б насолоджуватися всією цією пишністю, аби не дядько Генрі та тітонька Ем. Не могла ж вона залишити їх напризволяще!

Зате тепер, коли Озма дозволила її рідним оселитися в палаці, Дороті просто щаслива, що не тільки вона одна, але й дядько з тіткою зможуть хоч на старості років пожити серед такої розкоші.

Наступного ранку Дороті довелося одягнутися досить вишукано: небесно-блакитного кольору шовкову сукню з перловою облямівкою доповнювала перлова діадема у волоссі, і навіть застібки її туфель виблискували перлами. Дівчинка була трохи збентежена таким розкішним вбранням, але так розпорядилася Озма.

– Відтепер, – сказала вона, – ти одягатимешся відповідно до свого нового статусу. Ти – Принцеса, перша дама двору і моя компаньйонка.

Дороті не сперечалася. Чи не все одно? Адже одяг не може змінити людину, і в ситцевій сукні, й у шовковій сукні вона все одно залишиться простою й доброю дівчинкою.

Після сніданку юна правителька запропонувала:

– Саме час перенести твоїх рідних з Канзасу в Смарагдове місто. Тільки перейдімо до тронної зали, вона більше підходить для прийому поважних гостей.

– Та які ж вони поважні? Найпростіші – так само, як я! – вигукнула Дороті.

– Справді, як ти! Не забувай, тут ти Принцеса, а вони – родичі Принцеси.

– Йдемо краще на задній двір, там, серед курчат і грядок капусти, їм буде звичніше, а тут вони зовсім розгубляться.

– Ні, – рішуче заперечила Озма, – я повинна зустріти їх у тронній залі, це моє останнє слово.

Дороті припинила сперечатися. Коли Озма так говорить, краще погодитися.

І подружки попрямували в тронний зал, що містився в центрі палацу. Там, під високим куполом, стояв золотий королівський трон, прикрашений такою кількістю коштовностей, що їх вистачило б на дюжину наших ювелірних крамниць.

У залі вже зібралося чимало придворних дам і кавалерів у блискучих від діамантів костюмах. Озма, з Чарівним Поясом навколо талії, присіла на трон, а Дороті влаштувалася біля її ніг. По обидва боки трону сиділи величезні звірі – Лякливий Лев і Голодний Тигр. Високо під куполом, на балконі, оркестр грав веселий марш, два яскраво освітлені фонтани в центрі залу дзюрчали і переливалися всіма барвами веселки, розповсюджуючи навколо себе аромат троянд і бузку.

– Ти готова, Дороті? – запитала правителька.

– Я – так, – відповіла дівчинка. – Але не знаю, чи готові дядько з тіткою.

– Це не має значення, – оголосила Озма. – В дорогу їм збиратися не треба, все потрібне вони отримають тут, а чим раніше вони почнуть нове життя, тим краще для них. А ось і вони!

І справді, поки Озма говорила, перед троном постали дядько Генрі й тітка Ем! Якби придворні дами і кавалери були не так добре виховані, вони покотилися б зі сміху, дивлячись на тітоньку. На ній були ляпанці дядечка Генрі на босу ногу, стара вицвіла ситцева сукня, підтикана з боків і вилинялий блакитний фартух. Доповнювала образ копиця розпатланого сивого волосся на голові. В одній руці вона тримала рушник, у другій – потріскану глиняну миску.

А що вже казати про дядечка! Ще мить тому він прямував у корівник, тож на ньому був старий солом’яний капелюх, картата сорочка – без краватки і без коміра, і синій комбінезон, заправлений у старі стоптані чоботи.

– Ось тобі й маєш! – вигукнув дядько Генрі, злегка оговтавшись і озирнувшись довкруж.

– Схоже на сон! – злякано видихнула тітонька Ем, але тут її погляд впав на Дороті. – Генрі! Глянь-но! Чи не наша це дівчинка?

– Гей, бережись! – схопив її за руку дядько Генрі. – Дикі звірі, хай їм грець!

Але тут Дороті стрибнула їм назустріч, обхопила тітоньку за шию, розцілувала дядечка, взяла їх за руки й підвела до трону, примовляючи по дорозі:

– Не бійтеся, ви в Країні Оз і залишитеся тут назавжди. Вам нема про що тепер турбуватися. А ось і моя подружка, Принцеса Озма. Подякуйте їй за все це.

– Дорога Озмо, – продовжила Дороті, підійшовши до Принцеси, – ось дядько Генрі, а це – тітка Ем. Вони вдячні тобі за дозвіл жити у Країні Оз.

Тітонька спробувала було пригладити волосся, але руки її були зайняті, й вона нічого іншого не придумала, як тільки заховати під фартух миску з рушником. Дядько Генрі, як годиться джентльменові, зняв капелюха і від хвилювання м’яв його в руках.

Але хвилюватися було зовсім нічого! Озма жваво зіскочила з трона, підбігла до гостей і так чарівно усміхнулася, що вони відразу ж забули про свої страхи.

– Вітаю вас у Країні Оз! Я перенесла вас сюди на прохання моєї подруги, Принцеси Дороті. Сподіваюся, новий будинок вам сподобається, – тут Принцеса Озма повернулася до придворних дам і кавалерів, які поки що мовчки за всім спостерігали. – Познайомтесь, це близькі родичі Дороті, дядько Генрі й тітка Ем. Відтепер вони житимуть з нами. Мене потішить, якщо ви тепло зустрінете їх і разом зі мною зробите так, щоб їхнє життя тут було веселим і безтурботним.

Після слів Принцеси придворні низько вклонилися старому фермеру і його дружині, а ті відкланялися їм у відповідь.

– А тепер, – продовжила Озма, знову звертаючись до гостей, – Дороті проведе вас у ваші апартаменти. Сподіваюся, вони вам сподобаються. А після цього запрошую вас до мене на обід.

Щойно Дороті зі своїми родичами вийшла з тронного залу, тітонька схопила племінницю за рукав і зашепотіла:

– Дитинко! Як же так? Це не сон? Як ми тут опинилися?

– Хоч би попередила, – дорікнув Дороті дядько, – я б недільний костюм одягнув.

– Прийдемо у ваші кімнати, я все поясню, – пообіцяла Дороті. – Вам страшенно пощастило! І мені теж! Я така щаслива, що ми знову разом!

– Я б хоч поголився, – продовжував дядько Генрі.

– А я б причесалася, – вторила йому тітонька. – Моє волосся жахливо виглядає.

– Дурниці! – заспокоїла їх Дороті. – Буде ще час причепуритися. Тепер вам не доведеться гнути спини зрання до смеркання.

– Як же так?! – в один голос вигукнули дядько з тіткою.

– А ось так! Адже ви в чарівній країні, і не в гостях, а назавжди!

VI

Гуф відвідує фанаберів

Новоспечений Генерал армії номів прекрасно розумів, що в разі невдачі його чекає неминуча загибель, проте старому лиходієві так кортіло помститися всім жителям Країни Оз за їхню доброту, що він зовсім не думав про небезпеку. Чинити лихо було його улюбленим заняттям, тож він сподівався за допомогою хитрощів і обману домогтися свого, але задля обережності вирішив не перти напролом, а ґрунтовно підготуватися до атаки на такого серйозного противника, як Озма.

Гори, під якими розкинулося Підземне Царство, лежали на півночі Земель Надвечір’я, а сама Земля Надвечір’я – відразу за Згубною Пустелею, на заході від Країни Оз. Король Номів задумав прорити підземний хід не тільки під пустелею, а й під Країною Моргунів, до самого Смарагдового міста, щоб Моргуни не помітили навали і не попередили Озму, зіпсувавши всю справу. Король мріяв заскочити жителів Смарагдового міста зненацька, поневолити їх, а потім розправитися з іншими мешканцями країни.

І ось вже тисячі номів-землекопів день і ніч риють підземний тунель. Працюють швидко – адже номи звикли жити під землею.

А генерал Гуф тим часом сам-один відправився до фанаберів. Фанабери – дивовижний народ. Живуть вони в горах, неподалік від Земель Надвечір’я. Тіла у них величезні, м’язисті, сильні, а ось голови – малюсінькі, наче круглий набалдашник парасольки чи палички. Зрозуміло, в таких мініатюрних голівках місця для мізків майже не залишається, і, щоб приховати цю ганебну обставину, фанабери, які були вельми стурбовані своєю зовнішністю, вирішили зробити собі фальшиві голови.

Така голова зазвичай виготовлялася з картону і одягалася поверх справжньої. Замість волосся наклеювали овечу вовну, забарвлену в найнесподіваніші кольори: рожевий, зелений, бузковий, а то і в кілька кольорів одночасно. Обличчя кожен фанабер розфарбовував на власний смак. Тож, очевидно, через цю жахливу строкатість їх і прозвали фанаберами, тобто «химерними», «ексцентричними».

Вождь Фанаберів очолив країну не тому, що був розумніший за інших, а тільки завдяки своїй безоглядній жорстокості. Та й загалом фанабери мали погану репутацію в казковому світі. Їх вважали невиправними задираками й забіяками, тож намагалися з ними не зв’язуватися. Сильні, але дурні, фанабери, зчинивши бійку, ніяк не могли зупинитися, навіть тоді, коли перемогою вже не пахло. Подібно до інших казкових істот, вбити фанаберів було неможливо, хіба що поранити.

Генерал Гуф покладав великі надії на тупу впертість цих істот, тому насамперед і попрямував до них. Вождь жив у простій, скромній хатині, на дверях якої була намальована його розфарбована мордяка: синє волосся, кирпатий ніс, зубаста паща на пів обличчя і величезні зелені очі-блюдця. Якщо придивитися, на підборідді можна було помітити дві дірочки – саме через них і дивився Вождь своїми справжніми очима, коли одягав фальшиву голову. Привітавшись, Генерал одразу пояснив причину свого візиту:

– Жителі Країни Оз відібрали Чарівний Пояс нашого Короля. Ми, номи, збираємося помститися їм за це, рознести в пух і прах всю їхню чарівну країну. У такій справі без вашої допомоги не обійтися.

– Бійка буде? – насамперед поцікавився Вождь.

– Звичайно!

Відповідь припала вождю до душі, він навіть підстрибнув від радості, при цьому фальшива голова помітно з’їхала набік. Щоправда, поправивши голову, Вождь зазначив:

– Але ж нам Озма нічого поганого не зробила.

– То й що? – поцікавився Гуф. – Зате зможете відчайдушно битися, ви ж це любите!

– Послухай краще, як я співаю! – ні з того ні з сього бовкнув Вождь і затягнув якусь безглузду пісню. Генерал не зрозумів жодного слова, але терпляче вислухав і навіть заплескав у долоні.

– Подобається? А що ти нам даси, якщо ми погодимося?

Генерал знав, що цікавило фанаберів. Дорогою він все обдумав, адже відомо: тільки добрі справи робляться задарма, за злі зазвичай вимагають плату.

– Щойно наш Король отримає назад свій Чарівний Пояс, – відповів Гуф, – він одразу начаклує вам справжні великі голови, тож вам більше не доведеться соромитися своїх малесеньких голівок і тягати на шиї картонні муляжі.

– А не обдуриш? – засумнівався Вождь.

– Слово честі!

– Я пораджуся з народом, – поважно мовив Вождь Фанаберів і гучним криком скликав своїх підданих. Почувши про обіцянку генерала, фанабери відразу погодилися на пропозицію номів. Знайшовся, щоправда, один розумник, який поцікавився:

– А якщо ми не здобудемо Чарівний Пояс, що тоді?

Але одноплемінники кинули його в річку, щоб не ставив дурних запитань, і довго веселилися, спостерігаючи за тим, як текла фарба з його фальшивої голови.

Один союз було укладено, і Генерал вирушив далі, в пошуках нових союзників. Річ у тім, що крім фанаберів по сусідству жили й інші злі створіння, допомогою яких збирався заручитися хитромудрий ном.

VII

Тітка ем перемагає лева

– А ось і ваші кімнати, – сказала Дороті, прочиняючи двері.

Тітка Ем злякано відсахнулася, побачивши розкішні меблі та портьєри:

– Де тут витерти ноги?

– Не турбуйся, – порадила тітці племінниця, – скоро в тебе будуть нові туфлі. Почувайтеся як удома!

Тітонька обережно переступила через поріг і з захопленням роззирнулася:

– Куди там нашим канзаським готелям! Але це занадто шикарно для нас? Чи не можна кімнатку простіше, десь у мансарді?

– Ні, – рішуче відповіла Дороті. – Ви житимете тут. Так розпорядилася Озма. Всі кімнати в палаці однакові, простіше ви не знайдете. Не варто вередувати, тітонько, тут вам не Канзас, тож, будь ласка, звикайте.

– Не так вже й легко на старості років звикати до розкоші, – важко зітхнула тітонька. – Та, видно, така вже наша доля! Що скажеш, Генрі?

– Краще не ставити зайвих запитань, – відповів дядечко, здивовано роззираючись навкруги. – Свого часу я походив світом і знаю: на новому місці краще спершу мовчати і придивлятися до всього.

Дороті показала родичам інші апартаменти, докладно відповідаючи на їхні запитання. Спочатку вони оглянули вітальню, вікна якої виходили в сад, перед яким були розбиті клумби з трояндами, потім – дві спальні – окремо для дядька і для тітки, між ними – ванна кімната.

У спальні тітоньки були ще одні двері, що вели в гардеробну. Дороті відчинила їх, щоб показати найрізноманітніші костюми, які придворні кравці нашили для тітки, працюючи всю ніч без перерви. Дядечка теж не обійшли увагою: тепер він мав дев’ять костюмів, скроєних по моді Країни Жвакунів: широкі штани до колін, шовкові панчохи і туфлі з діамантовими пряжками. До кожного костюма додавався крислатий капелюх, оздоблений по краях дрібними золотими бубонцями. Крім того, було кілька сорочок із найтоншого полотна, прикрашених мереживами, і кілька жилетів із блискучого шовку.

Перш ніж переодягнутися в новий блакитний костюм, дядько Генрі вирішив прийняти ванну. До свого нового статусу він поставився з холодною розсудливістю, проте від допомоги прислуги навідріз відмовився.

А тітонька, охаючи й ніяковіючи, все ніяк не могла опанувати себе. Усе здавалося їй занадто шикарним, усе їй треба було роздивитися, до вього торкнутися. Нарешті, спільними зусиллями Дороті, Желеї Джемб і ще двох покоївок тітоньку вдалося одягнути й причесати, і вона вийшла у вітальню, де вже походжав дядько Генрі, в усій красі.

Дядько Генрі не тільки прийняв ванну, але й привів у порядок бороду і вуса, й тепер виглядав вельми респектабельно.

– Скажи-но, Дороті, – звернувся він до племінниці, – чи не занадто я вирядився? Тут усі так ходять?

– Усі, крім Опудала й Косматого чоловічка, – пояснила дівчинка. – А, скажімо, Залізний Лісоруб і Тік-Ток взагалі не одягаються, бо зроблені з заліза. Ось побачиш, всі придворні одягнені так само, як ти, хіба що діамантів на них більше.

– Та ти просто франт, Генрі! – вигукнула тітонька, окинувши чоловіка критичним поглядом.

– Подивися краще на себе, – образився той, – розпустила хвіст, як павич!

– Ти маєш рацію, – важко зітхнула тітонька, – ми невинні жертви цього, як його…

– Етикету, – підказала Дороті.

– Ось-ось! Не думала я, що на старості доведеться вбиратися по дві години!

– А зараз я покажу вам палац, – усміхнулася Дороті. – Ходімо!

І вона провела їх коридорами і залами палацу, представляючи на ходу всім зустрічним, а потім показала свої апартаменти, що розташовувалися неподалік.

– Отже, все це правда?! – охала тітонька, розкривши від здивування рот. – Значить, чарівна країна і справді існує? І це не сон? Але де всі ці дивні створіння, про які ти згадувала?

– Справді, де Опудало? – поцікавився дядечко.

– Опудало гостює в Залізного Лісоруба, – відповіла дівчинка. – Він скоро повернеться, і тоді ви познайомитеся. Впевнена, він вам сподобається.

– А Чарівник Смарагдового міста? – поцікавилася тітонька.

– Побачите його за обідом. Він живе тут, у палаці.

– А Джек-Гарбузова голова?

– Джек живе за містом, на своєму гарбузовому полі. Незабаром поїдемо до нього і заодно відвідаємо професора Ученого Жука. Тік-Ток з Косматим чоловічком, напевно, теж прийдуть на обід. А зараз заглянемо в курник до Біллини.

І вони вирушили на задній двір, де серед овочевих грядок стояв маленький будиночок. На його ґанку грілася на сонечку жовта курка.

– Доброго ранку, господине! – заплескала вона крилами, побачивши що наближається Дороті. – А я тут сиджу, тебе чекаю. Думаю, зайде до мене Дороті, чи ні. Це твої родичі?