Читать онлайн Знайти Атлантиду. Подорож у безодню бесплатно

Знайти Атлантиду. Подорож у безодню

I

Спочатку чорні хмари вкрили чисту блакить неба, а потім налетів шквальний вітер, який був настільки сильним, що міг би легко вирвати дерева з корінням… Раптом вона відчула, ніби провалилася просто до безодні… Щойно дівчина отямилася, у повітрі відчулися запахи квітів і трав, навколо лунали спів пташок і дзюрчання води, а розплющивши очі, вона побачила незвичайний, дивний світ, сповнений різнобарв’я дерев і кущів. Усюди панувала життєдайна краса природи… «Наче рай», – промайнула блискавкою думка… Екзотичні пташки пурхнули з гілок дерев, а слідком за ними у просторі розсипалися різнокольорові метелики. Легкий вітерець, який навіював теплі пахощі морської вологи, викрав цю думку і поніс у далечінь… Вона відчула ледь помітний доторк чогось гарячого і яскравого на обличчі… Раптом знову налетіло щось чорне, ніби найтемніша ніч, і якась невідома сила підхопила її і кудись понесла, перекидаючи і перевертаючи у довгій чорній трубі, наче на стрімкому атракціоні в аквапарку… Попереду засяяло світло…

Розплющивши очі наяву, дівчина побачила ранкове сонячне проміння, яке пробилося крізь ледь помітну шпаринку між шторами в її спальні. І лише після того, як вона перелякано роззирнулася, прийшло усвідомлення, що вона лежить у своєму ліжку… Годинник показував восьму ранку, а отже саме час прокидатися, тому дівчина швидко вистрибнула з-під ковдри і побігла до ванної кімнати. Зиркнувши на своє відображення у дзеркалі, вона побачила цівку поту на своїй скроні, й, вмиваючи обличчя, прагнула вже вкотре зрозуміти, що ж це з нею трапилося.

– Потрібно кудись втекти… В якусь екзотичну і теплу подорож, – подумала вона…

II

Цієї весни Київ був як завжди неперевершеним, проте по-справжньому особливим він буває у травні і на початку червня, коли зелені барви вкривають місто, а піраміди каштанів, наче свічки на розлогих химерних канделябрах, розпускаються в буйності цвітіння… Природа, намагаючись хоч якось захистити місто від кам’яних мурів, ніби відвойовувала собі простір і людську увагу, так і манячи до себе весняним квітом. Скрізь панувало тепло, і здавалося, ніби радісне передчуття літнього відпочинку витало у повітрі…

Як завжди навпроти Червоного корпусу Київського університету гуртувалися студенти. Хтось чекав зеленого сигналу світлофора, кваплячись на чергову пару. Хтось навпаки не поспішав на студентські лави і, потягуючи свіжу каву всуміш із сигаретним димом, щосили намагався дочекатися обідньої пори. Атмосфера навпроти Червоного корпусу зазвичай була веселою і безтурботною й лише зрідка – під час сесії – доволі тривожною. Напевне, цей майданчик варто було б якось назвати на честь бога Януса – покровителя входів і виходів, початків і кінців… І хоча для більшості він відомий як символ дволикості, лицемірства і лукавства, але ж насправді саме це божество було одним із найдавніших богів римлян: вони зверталися до нього з проханням вирішити суперечки, отримати впевненість в успіху на початку і при завершенні справ. Так і тут, попиваючи каву, кожен із студентів намагався знайти власний підхід до граніту науки. Швидше за все, до Януса тут нікому не було особливого діла, проте місце навпроти центрального входу у головний корпус Київського університету завжди було людним і жвавим, як давньоримський форум. Як і там у свій час, так і нині на студентській площі могли вершитися долі. Хтось закохувався, а хтось розлучався. Хтось вихвалявся, а хтось ображено бурмотів собі під ніс, похиливши голову… Хтось сварився, а хтось лагідно заспокоював друга… Хтось вчився… Хтось намагався вчитися… Хтось просто ходив – або в університет, або довкола нього… Хтось усе ігнорував… Уся палітра почуттів та настроїв, зосереджена на невеличкому шматку землі, вела у майбутнє, і це майбутнє могло було різним…

А от Парк Шевченка був зовсім іншим. Тут ніколи не було метушні, а могутні дерева додавали цьому місцю особливого затишку. Наче острівець спокою серед хвилюючого моря автомобілів та будинків, парк Шевченка дарував радість часткової втечі від міста, яке своїми висотками і проспектами мчало кудись у невідоме майбутнє.

На відміну від університетського корпусу, який налаштовував на робочий лад і змушував до постійного руху, парк Шевченка приваблював можливістю перепочинку, тому студенти часто піддавалися цій спокусі і замість занять йшли в парк, щоб розслабитися чи побешкетувати. Інколи могло навіть здатися, що мудрий Тарас, який охоплював очима увесь цей люд зі свого п’єдесталу, міг би ожити й гучно виголосити ще кілька гнівних, але водночас справедливих поезій. І, скоріш за все, вони були б ще більш жорсткими, але дива не відбувалося, тому великий український поет нерухомо спостерігав за своїми нащадками, навіки застигши в камені і сумно опустивши донизу важкі вуса… А може тихо посміхався, згадуючи себе молодим…

Відомо, що Київський університет нині є одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів в Україні, і вчитися тут – по-справжньому круто. Тому й не дивно, що нерідко сюди вступають діти «крутих» батьків, і цілком зрозуміло, що не кожне чадо щиро мріє здобути справжню освіту. Більшість із них просто числяться серед студентів, так, ніби стоять у черзі за дипломом, а вона триває довгих 5 років, тому кожному доводиться хоч декілька разів на рік відвідати університетські приміщення, щоб нагадати про себе адміністраторам. Правда, серед багатотисячного студентства Київського університету є й такі, що здобувають знання з радістю. Їх, можливо, менше, хоча саме вони забезпечують престиж університету. Але такий високий статус навчального закладу було досягнуто не одразу, адже колись він був заснований як черговий університет Російської Імперії для того, щоб русифікувати місцевих і запровадити у місті потрібні для влади настрої. Але чомусь завжди виходило так, що саме тут зароджувалися перші українські гуртки, товариства та рухи, і саме студенти нерідко очолювали боротьбу за відновлення української державності та захисту української культури і мови. І саме червоний корпус є символом і гордістю університету, адже тут вчаться студенти найпрестижніших філософського, історичного та юридичного факультетів.

Цього ранку метушня довкола кавових машин, які, наче бійниці замків, оточили студентську площу університетського Януса, була особливо гамірною. Незабаром розпочиналася сесія, а тому шанувальники відпочинку не наважувалися прогуляти заняття: треба ж скласти іспити, а відвідування лекцій і семінарів дає змогу максимально спростити складання сесії. Тож цього ранку студенти пили каву, курили, обіймалися, хизувалися, обговорювали щойно припарковані біля переходу дорогі автівки – усе як зазвичай, але кожен час від часу поглядав на годинник і масивні дубові двері червоно-чорного фасаду університету.

III

Катя і Нестор стояли неподалік і також обговорювали подальший день, хвилюючись, що сесія буде дуже важкою. Це був перший рік їх студенства, тому обидва відповідально ставилися до навчання і хапали кожне слово мудрих професорів. Катя хвилювалася особливо, адже, приїхавши на навчання з Тернопільщини й отримавши бюджетне місце, вона прагнула здобути гідну освіту, потім – омріяну професію, й допомагати батькам-фермерам. Вона дуже пишалася бути студенткою університету, де вчилися Михайло Драгоманов, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Михайло Булгаков і багато інших уславлених та успішних людей, і тому їй було страшно навіть припустити, що сесія може завершитися невдачею, адже для вступу до університету мрії було витрачено дуже багато зусиль. Катя ніяк не могла підвести батьків, які нічого не шкодували для мрії доньки.

Катя була надзвичайно миловидною дівчиною з глибокими блакитними очима. Її злегка кучеряве каштанове волосся завжди було заплетене в косу, і ця зачіска найточніше визначала характер дівчини, бо першокурсниця завжди намагалася бути охайною й організованою. Як до навчання у Києві, так і під час нього, вона прагнула якомога частіше відвідувати бібліотеки, театри й музеї, й загалом активно займалася самоосвітою. Тож не дивно, що з нею завжди було приємно поспілкуватися. Але її чомусь по-особливому тішила компанія Нестора – поруч із ним було затишно і комфортно.

Нестор був скромним, невисокого зросту юнаком в окулярах. Його зачіску завжди можна було впізнати здалеку – неслухняне волосся пшеничного кольору стирчало навсібіч, і нерідко скидалося на звичайний сніп, жартома причеплений до голови хлопця. Зазвичай одягнутий у костюм, сорочку і краватку і з набитим книжками наплічником, він теж був частим відвідувачем бібліотек і музеїв, концертів і галерей. Нестор також переїхав до Києва, сам був родом з Дніпра. І хоча він не так переймався за оцінки, як Катя, адже батьки оплатили його навчання на контрактному відділенні, але йому таки подобалося вчитися, а особливо цікавою була для нього історія, тому він відвідував бібліотеки і намагався цікавитися усім, що було пов’язано з минувшиною України. І хоча однокурсники могли трохи не ображаючи пожартувати з нього, але ніколи не втрачали поваги, адже в будь-який час Нестор міг прийти на допомогу в навчанні. І хоча гроші у нього, як то кажуть, водилися, він не засиджувався в барах і не спускав їх на випивку та гулянки. Інколи навіть батько Нестора, який заробив свій капітал з продажів металобрухту, жартував із сина: «Чого ти вчепився у ці книжки? Дивись, я з трійками став людиною, а мій однокласник-відмінник Микола Нечуйвода сидить на ставці в школі і не може навіть з Дніпра виїхати, щоб подивитися світ! А ти живеш у центрі Дніпра, подорожуєш, уже в кількох країнах Європи був, вчишся у найкращому університеті!..» Та Нестор, відволікшись від читання і час від часу поправляючи на носі окуляри, починав переконувати батька, що часи змінюються і майбутнє за освіченими людьми, і взагалі просив не лізти в чуже життя… Адже хлопець уже будував свої плани, і, неабияк захопившись Києвом, будь-що хотів залишитися у столиці, подалі від батьків.

Так от, Нестор і Катя товаришували. І хоча дівчина була вродливою але Несторове серце належало іншій – його викрав лихий Амур десь перед Новим роком, якраз під час зимової сесії, і воно досі невиліковно щеміло. Якось поспішаючи на черговий іспит, десь у коридорах того ж таки університету хлопець побачив незнайомку, яка згодом виявилася його однокурсницею. Так сталося, що до цієї миті він ніколи не бачив її на заняттях, проте лише один випдковий погляд лишив хлопця спокою й викликав якесь дивне, досі незнайоме відчуття…

– Ну що – по каві? – запитала Нестора Катя.

– Часу малувато… Але чому б і ні! – погодився хлопець. І вони швидко рушили до черги біля однієї з кавових машин…

Помахуючи новою сумочкою від популярного французького кутюр’є, до пішохідного переходу, що веде від парку Шевченка до університету, самотньо йшла дівчина. Сьогодні вона була в задумі й зовсім не звертала уваги на навколишній світ, на юрбу студентів, які, мов горобці, то кучкувалися у зграйки, то розліталися у вільному просторі. Їй було байдуже і на всю ранкову метушню, і на густий запах кави, що заполонив простір майданчика Януса, хоча цей аромат пробуджував спрагу багатьох перехожих… Вона ж ішла ніби приречено, не звертаючи увагу на буденні дрібниці – поспішала на семінар.

Юля була з родини багатих донецьких чиновників, які переїхали у столицю кілька років тому. Вродлива, довгонога, весела і дотепна темноволоса дівчина з карими очима. Її можна навіть назвати безтурботною, адже вона більше подорожувала, ніж відвідувала лекції – кожна її поява в університеті чи поблизу університету закінчувалася розповідями про подорожі, дорогі бутіки, яхти, авто і нові «одьожки». Так, вона була однією із тих, хто не вчився в університеті, а, як то кажуть, просто стояв у черзі за дипломом. Її не цікавили лекції і семінари. «Папа все вирішить», – відповідала Юля на претензії з боку методистів кафедри. І справді, її батько, який обіймав якусь посаду у Міністерстві вугільної промисловості, таки «вирішував». Не те щоб Юля була абсолютно дурною – вона щиро ненавиділа університет, Київ і загалом усе українське. Вона мріяла якнайшвидше переїхати куди-небудь в Лондон, Нью-Йорк чи, на крайній випадок, в Москву. Разом із тим, Юля не була «цокалкою» – однією з тих модниць, які ходили в університет тільки для того, щоб похвалитися новим вбранням, і, якось запізнюючись на лекцію, розносили гучний стукіт підборів тихими університетськими коридорами. Юля була розумною, але розбещеною дівчиною. Вона була недосяжною для своїх однокурсників і спілкувалася лише з крутими хлопцями та іншими представниками «золотої молоді». Нерідко з її уст лунали принизливі жарти і насмішки у бік інших, і навіть коли хтось із однокурсників закидав їй, мовляв, дивись, колись і дніпропетровські були круті, а де вони тепер, то Юля спокійно відповідала: «Донецькі – не дніпровскі! Ми назавжди!». Вона по-справжньому знала, чого хоче. Батька цікавили лише гроші, а мати, родом із якогось села Ростовської області, так захопилася красивим столичним життям, що в усьому намагалася потурати дочці. Вона бачила Юлю справжньою принцесою, не менше, і дівчині хотілося нею бути, і щоб життя було як у кіно, щоб усе було красиво, легко, весело і безтурботно. Ну і, звичайно, принц на білому коні… Ні, швидше у білому лімузині… І бажано, не в одному… Після вступу до університету батьки подарували Юлі квартиру у центрі Києва. А за складену зимову сесію – авто. І хоча Юля не мала водійських прав, на вимогу матері за нею був закріплений водій і машина супроводу. Тож коли дівчина вирішувала таки відвідати університет, то з’являлася з цілим кортеджем, як президент. І загалом їй було байдуже, яка сьогодні лекція, семінар чи екзамен.

Сьогоднішній день не задався для Юлі з самого початку. Вона вкотре посварилася з батьком. Дівчина ще з жовтня минулого року вимагала, щоб тато перевів її з цього «сільського» київського університету до Лондона. Юля хотіла виїхати у столицю Великої Британії, бо туди поїхали більшість дітей донецької еліти. І хоча їхні батьки ненавиділи Європу, діти все ж прагнули туди… в капіталістичний світ. Не можна сказати, що і Юлю приваблювали високі європейські цінності. Але мода є модою! Разом із тим, саме в Лондоні жив Генрі – хлопець, з яким вона познайомилася на Мальдівах. Генрі був надзвичайно привабливим юнаком з багатої англійської шляхетної родини, і це неабияк подобалося Юлі, адже в неї з’являлася можливість хоча б трішки наблизитися до англійської корони, до мрії про безтурботне і красиве життя принцеси. Тому Юля тиснула на батьків, змушуючи їх відправити її на навчання до Лондона. Вона хотіла бути ближче до Генрі й жити в Європі так, як живуть багатії в Англії та Америці.

Батько Юлі мав інші плани щодо майбутнього доньки. Вона дуже подобалася Ніколаю Сергеєвічу – замміністра юстиції Російської Федерації. Батько Юлі й Ніколай Сєргєєвіч називали себе не інакше, як свати, коли збиралися разом на якесь святкування. Вони планували одруження Юлі з сином російського чиновника – Нікітою. Батько кілька разів натякав Юлі про такі плани, та істерика мами з дочкою призупиняла його мрії, хоча обидва чиновники й далі планували своє.

– У нас на Донбасі баби нічого не вирішують! Я – хазяїн! Що скажу, так і зроблять! – запевняв за столом cп’янілий від влади й алкоголю батько Юлі.

– Правильно! Російські жінки мають народжувати, а не командувати, – підтримував колегу московський «сват».

Одного разу батько Юлі навіть привіз дочку до Криму, де відпочивав Ніколай Сєргєєвіч з сином. Юля одразу зрозуміла, що це оглядини, швидко зібралася і повернулася до мами у Київ. Їй зовсім не подобався Нікіта. Їй не подобався Крим. Вона хотіла англійського лорда і відпочивати на Мальдівах, Багамах і Карібах, але точно не в Криму!

Цього ранку Юля вкотре затіяла скандал. Вона не знала, що вчора після роботи батько прийшов вночі п’янезний. Вчора його викликав «перший[1]» і за те, що той не забезпечує стабільний дохід в «общак[2]», пообіцяв кинути в шахту[3]. Батько Юлі розумів, що погроза може бути реалізована, тому до ночі пиячив з друзями в одному зі столичних ресторанів. Сьогодні йому було не до забаганок дочки. Як наслідок, розлючений батько заборонив Юлі їхати в університет автомобілем і настрахав, що якщо та не складе літню сесію, то її переведуть не в Лондон, а в Білоцерківський аграрний університет. У кращому випадку! Тож настрій у Юлі сьогодні був дуже кепський!

Вона приїхала до університету на таксі і, вийшовши з машини завчасно, на перехресті вулиць Володимирської і Л. Толстого, повільно рушила алейкою парку Шевченка до студентського кавового «п’ятачка». Юля намагалася виглядати впевненою. Як завжди, вона не звертала жодної уваги на молодь, яка юрбилася, курила електронні цигарки, пила каву і розмовляла. Вона була спустошеною. Емоції то спалахували, то згасали. Думки коливалися від суїцидного бажання піти й втопитися до протестного «та пішли ви!»…

Юля стояла на переході і чекала на зелений сигнал. Вона бачила, як зупинялися дорогі машини і з них гонорово[4] виходили студенти Київського університету. Але це зовсім не обходило дівчину. Їй не хотілося нікого бачити. Хотілося б втекти… Куди? Та куди-небудь! Подалі від батька, від Києва, від університету, а особливо від москвича Нікіти… Юля йшла у незвичний світ університету, який не поважала і не любила. Але мусила йти, бо все ж боялася, що батько виконає свою погрозу. Вона уже дізналася від мами про батькові проблеми на роботі. І це її також турбувало. Хоча не так хвилювали проблеми батька, як те, що він не матиме грошей для задоволення її забаганок. Мрії про безтурботне і багате життя, до якого вона так звикла, кудись губилися: чи то в тумані, чи то в коридорах університету. Юля навіть не знала, куди йти, але щось її вело до вхідних дверей Червоного корпусу…

Катя і Нестор уже допили каву і рушили через перехід. Вони швидко перебігли дорогу і зупинилися на сходах університету. Тут їх зустріла асистентка з кафедри англійської мови і нагадала молодим людям про контрольні роботи, які досі не були подані на кафедру. Катя і Нестор уже розвернулися, щоб увійти в двері університету, як зіштовхнулися у дверях з Юлею. Нестор відразу упізнав дівчину, та Юля вибачилася і продовжила свою безнадійну й горду ходу.

– Юлю, це Ви? – збентежено запитав Нестор.

– Может і я, – відповіла дівчина, не розуміючи, що це за «очкарик», який знає її ім’я.

І хоча, щиро кажучи, їй було байдуже, хто це, Юля поцікавилася, чи вони знайомі. Нестор, не очікуючи зустріти цю дівчину саме сьогодні, затинаючись, намагався щось пояснити, але у нього нічого не вийшло. Він плутав слова і, скинувши окуляри й почервонівши, зміг лише видушити з себе: «Ми однокурсники!»

Катя, не розуміючи, що відбувається з Нестором, прийшла на допомогу:

– Ми твої однокурсники. Ти йдеш на пару? – поцікавилася дівчина.

– А чому б і ні? – спробувала вдати здивування Юля і раптом продовжила:

– А який у нас зараз предмет?

– Всесвітня історія, – спокійно відповіла Катя, поки Нестор намагався дати раду своїм окулярам, наплічнику й телефону.

– А хто читає? Хороший викладач? – не звертаючи уваги на Нестора, поцікавилася Юля.

– Професор Іван Андрійович Войцеховський, – повідомила Катя.

– Так він хороший? – повторила Юля… Прізвище професора не могло дати жодної інформації про те, чи зможе вона отримати залік з цього нудного для неї предмету.

– Він очень… дуже цікавий і своєродний, – затинаючись випалив Нестор. Хлопець знав, що Юля говорить виключно російською, тож спробував згадати мову рідного Дніпра, але через хвилювання усе сплуталося докупи. Нестор з дитинства звик спілкуватися російською, але, переїхавши до Києва і захопившись історією України, став принциповим патріотом і у своєму рішенні тримався твердо. Стійкості у мовному питанні додавав протест батькові, з яким у хлопця не завжди складалися стосунки.

Юля ж навпаки була «русскою» і не втрачала нагоди показати це публічно, хизуючись. Можливо, своєю демонстративною поведінкою вона хотіла відмежуватися глухою стіною від численних прихильників, а може просто вважала це модним… Врешті, так було заведено у їхній сім’ї, де, напевне, досі сумували за розпадом СССР.

Батько Юлі на початку 90-х був міським комсомольським начальником і вірним ленінцем, який щиро служив партії. Коли в гостях хтось зі знайомих починав критикувати комуністів і радянський устрій, батько Юлі до хрипоти в голосі захищав російську мову, культуру, побут і усе, що з цим пов’язано. Згодом, уже після проголошення незалежності України, його призначили начальником овочевої бази. І хоча в кінці 90-х він урочисто порвав свій комсомольський квиток, але досі продовжував називати себе комуністом, навідріз відмовляючись хрестити новонароджену дочку в церкві. Проте уже в середині 2000-х батько Юлі став активним парафіянином Печерської Лаври. Щонеділі він купував 50 білих метрових троянд і ніс у Лавру. Що з ним сталося, ніхто не знав. У Юлиній сім’ї про це не говорили. Швидше за все, відвідування церкви стало модним у лавах колишніх комсомольців та комуністів, а тому й батько Юлі урочисто і регулярно з великим букетом квітів з’являвся у найвеличнішому київському церковному комплексі. Юля була вихована в такому ж дусі, тому відмовлялася розмовляти українською навіть тоді, коли університетські професори робили їй зауваження.

– Іван Андрійович є справді цікавим викладачем. Він дуже любить свій предмет, – втрутилася Катя.

– Так, він патріот! – перебив Катю Нестор. – На його думку навіть Ісус Христос був українцем, – засміявся він.

– Ну, ясно, – сказала Юля і, махнувши своєю дорогою сумочкою, різко розвернулась на підборах. – Ну що, ж ведіть мене до цього професора!

І троє студентів рушили до аудиторії, де вже почався семінар…

IV

Професор Войцеховський зайшов у переповнену аудиторію. Іван Андрійович не був типовим університетським професором. Попри свій п’ятдесятирічний вік він прожив життя, відмінне від більшості викладачів університету. Закінчив консерваторію і за освітою був музикантом. Кілька років поспіль грав у оркестрах, і саме музика привела Івана Андрійовича з невеликого провінційного галицького містечка до Києва. З часом Іван Андрійович збагнув, що уже досягнув власних вершин у музичному мистецтві, тому прийняв рішення стати журналістом. Потім перейшов на роботу у державний сектор і за шістнадцять років став державним службовцем першого рангу, високопоставленим чиновником. Але історія завжди манила його до себе. Навіть перебуваючи на державній службі, Іван Андрійович намагався допомагати науковцям. Зокрема, він організував експедицію Десною з Чернігова до Києва на дракарі. Це була копія середньовічного човна, яким користувалися війська руських князів. Іван Андрійович витратив чималі гроші на придбання першого в Україні телекерованого підводного апарату, який дозволив українським морським археологам детальніше вивчати дно Чорного моря. Фінансував видання книг про історію та археологію. Його надзвичайно вабили ці науки. І уже у зрілому віці Іван Андрійович, закінчивши історичний факультет Київського університету ім. Т.Шевченка, прийшов працювати на кафедру світової історії. Він був цікавим викладачем і щирим українцем. Досить часто він в розпачі вигукував на лекціях: «Ну чому вам більше подобаються піраміди Єгипта, Майя, древня Греція і стародавній Рим? Чому ви не цікавитесь історією рідної землі? Ви ж навіть не знаєте, яке у нашої землі багате минуле!» Якось на лекції він запитав студентів, чи знає хтось про Кримські піраміди, або Змієві вали. В аудиторії виявився лише один хлопчина, який ледь пригадав якусь легенду про змія, тому Іван Андрійович на радощах відразу поставив студенту «відмінно» за увесь семестр.

І хоча професор Войцеховський був «молодим» професором в університеті, студенти знали його «слабкість» і часто користувалися цим. Для прикладу, молодь могла легко зірвати семінар, запитавши в Івана Андрійовича про якісь знайдені на території сучасної України артефакти. Войцеховський знав усі новинки в археології, тому легко змінював заплановану тему семінару і розповідав про подію, якою цікавилися студенти. Він завжди казав: «Скільки б я не витрачав часу і сил для читання затвердженої програми зі світової історії, це все ж матиме меншу користь, аніж коли хоча б один студент з потоку захопиться вивченням справжньої історії української землі!»

Також треба сказати, що професор Войцеховський певним чином був носієм нових підходів у вивченні історії. Відомо, що до незалежності всі історичні відкриття, та і наука загалом, були пропагандистськими, тому в будь-якому університеті України і досі легко знайти професора з історії, який колись читав такі дивні предмети, як науковий комунізм, історію КПРС чи марксистсько-ленінську теорію. Усі «старі» викладачі історії обов’язково мали бути членами Комуністичної партії, тому фактично були ідеологічними працівниками радянського строю. Через це українська історична наука була «згвалтована» партійними ідеологами. Вона не мала минулого. Професор Войцеховський намагався донести до студентів іншу інформацію. Він це робив не за циркуляром чергової партії, а від щирого серця, тому намагався бути наполегливим і креативним.

Цього дня Іван Андрійович проводив семінар на тему «Стародавній Єгипет». Він уже зробив перекличку студентів і традиційно урочисто пробігся очима по аудиторії.

– Хто хоче першим спробувати свого щастя в єгипетській історії? – з долею жарту запитав професор. Студенти враз підняли ліс рук і йому довелося вибирати, кому ж першому дати слово.

Здебільшого на семінарах студенти не завжди бувають активними. Є, звичайно, такі, які намагаються заробити бали, щоб не ускладнювати собі життя під час сесії. Та все ж більшість студентського люду має іншу тактику – відвідує семінари, щоб не мати пропусків. Це неабиякий плюс до загального балу заліково-екзаменаційної сесії.

Тема сьогоднішнього семінару була доволі легкою, тому студенти намагалися отримати оцінки, так би мовити, без зайвих зусиль. Та поки професор визначався, кому першому дати шанс зробити доповідь, в аудиторію увійшли троє: Катя, Нестор і Юля. Молоді люди перепросили за запізнення і запитали дозволу сісти.

– Звичайно, – відповів професор, поглядаючи на незнайому студентку. – Ваше запізнення на сім хвилин є зовсім непомітними для світової історії.

Остання фраза викликала сміх студентів, що теж зосередили свій погляд на Юлі. Рядами пішов шепіт…

– Тиша, будь ласка! – звернувся Іван Андрійович до студентів і, знявши окуляри, додав: – Продовжимо наш скорбний труд. Хто першим здивує нас своїми глибокими знаннями про стародавній Єгипет?

Більшість студентів уже була в Єгипті й оглядала піраміди, храм Карнака чи Каїрський музей, тож вони залюбки підвели руки, намагаючись легко отримати омріяні бали.

Зненацька хтось з так званої гальорки вигукнув:

– Пане професоре, а ви чули про розкопки у Холмі? Кажуть, там знайшли могилу Данила Галицького!

Аудиторія завмерла. Ніхто не очікував, що комусь заманеться зірвати такий легкий семінар! Але група хлопців, яка сиділа на верхніх рядах, вирішила пожартувати.

Професор уважно оглянув аудиторію. Потім повільно повернувся до студентів, які поставили запитання.

– Чув дзвін, та не знаєш, де він! – віджартувався професор. – Могилу насправді знайшли, але не Данила Галицького, а його сина. Хочу вам повідомити, що науковці відкрили таємничий саркофаг під долівкою в базиліці Пресвятої Богородиці в Холмі. Багато що вказує на те, що в ньому був похований один із синів князя Данила з XIII століття – Роман або Шварно Данилович. Це є дуже важлива знахідка. Дуже важлива для нашої спаплюженої і прихованої історії, – на одному подиху уточнив повідомлення студентів професор…

Юля сиділа і копирсалася у своєму телефоні. Переглядала фото друзів в соціальних мережах, намагалася ні про що не думати. Вона була злою на увесь світ. Її дратували студенти, її дратував професор, її дратувала зненацька порушена тема з історії України. Несподівано телефонна вібрація сповістила Юлю про СМС. Вона відкрила СМС і побачила повідомлення від мами: «Юлечко, вибач його. Він не розуміє, що робить. Але його треба зрозуміти. Кар’єра рушиться!». Юля вирішила не відповідати. Їй було байдуже до проблем батька… Та несподівано прийшло ще одне повідомлення: «Юлю, тато хоче полетіти у Москву. Він хоче, щоб ти летіла з ним». В цей момент серце Юлі сповнилося несамовитим гнівом, вона скрикнула і скочила з крісла.

– Ви маєте якісь заперечення? Чи хочете щось доповнити? – звернувся до неї професор.

Юля спочатку заніміла, але гнів розривав її тіло і вона просто була на межі емоційного вибуху.

– Що ви несете! Ви ще скажіть, що Ісус Христос українець! Або що Атлантида була в Україні! – несподівано для себе, роздратовано і з ноткою сарказму в голосі вигукнула Юля.

Аудиторія завмерла від несподіванки. Така поведінка будь-якого студента мала б негативну реакцію викладача, і той, у кращому випадку попросив би його вийти з аудиторії. У гіршому ж такий студент мав би проблеми під час сесії. Тому усі перебували в очікуванні, чим закінчиться несподіваний емоційний виклик, кинутий професору студенткою, яка відверто ігнорувала навчання в університеті. Це був початок справжнього конфлікту…

Іван Андрійович взяв зі столу окуляри, повільно одягнув їх і глянув цікавим поглядом на незнайому студентку.

– Як ваше прізвище, панянко? – на галицький манір запитав Іван Андрійович спокійно дівчину.

– Та яка вам різниця! – різко відрізала Юля.

– Ну, різниця є, – спокійно відповів професор. – Знаєте, я багато чого бачив і чув у цих стінах. Але такі заяви – вперше. Ви маєте якісь аргументовані заперечення щодо мого повідомлення?

Юля злякалася. Її гнів кудись зник. Вона відчула себе самотньою і беззахисною. Очі усіх студентів вп’ялися в неї, як тисячі вогників, що нещадно кололи її своїм жаром. Юля розгубилася… і вже без агресії відповіла:

– Скільки можна робити із Малоросії «пуп землі»? Це ж неправда! Вся історія уже давно написана і вона усім давно відома, – уже не так роздратовано сказала дівчина.

– Дуже смілива заява, – спокійно промовив Іван Андрійович, – знаєте, чарівна незнайомко, ви мене остаточно спантеличили. І я, порушуючи всі університетські традиції, готовий довести вам протилежне.

Голос професора Войцеховського звучав якось загадково. Аудиторія затихла остаточно. Юля не відчувала не те що землі під ногами, але й власного тіла. Спокійний голос професора не обіцяв їй нічого поганого. Небезпека минула. Дівчина поступово заспокоювалася. Вона була заскочена спокоєм і повагою професора, а тому в її свідомості промайнула навіть якась зацікавленість. Чи не вперше Юля спробувала уважно його розглянути.

Це був чоловік середнього зросту у доволі респектабельному костюмі. Його обличчя мало правильну форму, а волосся було темним, хоч і досить рясно посрібленим сивиною. Іван Андрійович виглядав доволі рухливим і життєрадісним. Його очі були допитливі і сяяли якоюсь енергією зацікавленості і натхнення.

Потім вона окинула поглядом аудиторію. Там сиділи абсолютно різні, дивні молоді люди, які чомусь з непідробною цікавістю дивилися на неї. З-за вікна лунав шум автомобілів… В аудиторії було задушно… Їй захотілося піти… Але куди йти? До папи, який має намір забрати її з собою у Москву?.. Він знову буде віддавати її заміж за рудого і пафосного москвича Нікіту… Що з нею відбувається? Де вона? І що вона тут робить? У Юлиній голові різні думки та настрої спорадично змінювалися.

Тим часом професор обмірковував, як заспокоїти спершу агресивну, а тепер розгублену дівчину. Як її зацікавити Україною та її історією? Натомість в його голові, мов дзвін, лунали останні слова Юлі: «Що ви несете! Ви ще скажіть, що Ісус Христос – українець! Або що Атлантида була в Україні»… «Атлантида! Так, Атлантида може зацікавити цю незнайому студентку», – наче блискавка у літню ніч, промайнула думка у професора.

Він підійшов ближче до першого ряду столів, за якими сиділи студенти і тихим, але впевненим голосом промовив:

– Добре, незнайомко. Пропоную парі. Якщо я вам доведу, що на території України гіпотетично могла би бути Атлантида, то ви поїдете зі мною в експедицію шукати підтвердження цієї гіпотези, – оглядаючи аудиторію, заявив Іван Андрійович.

Юля була заскочена. Вона не очікувала на такий розвиток подій. «Яка Атлантида? Яка експедиція?» – крутилися думки. Але раптом до її вух донісся звук несміливих аплодисментів. Зненацька ці оплески підтримали усі студенти. Вони уже вирішили – вона має погодитися на умови професора. Юля крутнула головою. Її довге темне волосся злетіло на праве плече… У ній ішла боротьба зацікавлення й хвилювання. Вона на мить заплющила очі, опанувала себе і відповіла:

– Добре! Але мені здається, що вам доводеться дуже добре постаратися!..

Атмосфера в аудиторії змінилася кардинально. Замість розгубленості, в якій перебували студенти досі, з’явилися нові емоції. Усі погляди ще й досі були привернуті до Юлі, але тепер вони випромінювали захоплення, здивування, заздрість, зневагу… Хтось, можливо, дивився з повагою і симпатією, а в когось спалахували протилежні почуття. Не було лише байдужості. Усі були захоплені цією ситуацією! Поки в одних головах прозвучало: «Ух ти, яка крута дівчина!», в інших пульсувало гнівне: «Що вона з себе вдає?!»

Лише одна пара очей, яких не бачила Юля, була розгублена. Це були очі Нестора. Він не розумів, що відбувається! З одного боку, йому хотілося допомогти цій незвичній дівчині, з іншого – він хвилювався за професора. Десь глибоко в душі Нестор хотів, щоб професор переміг. Але ж тоді може постраждати ця дівчина! А може, не постраждає? Він повинен допомогти! Він повинен бути поряд! Але як?.. Калейдоскоп думок і почутів нахлинув на нього, і він поглядав то на Юлю, то на професора… Стукіт його серця почав відчуватися в усьому тілі. В грудях відчувався холод і біль… Голова почала гудіти, як барабан…

Юля в якийсь момент відчула щось дивне. Вона наче отримала те, до чого так прагнула! Вона була в центрі уваги усіх людей, які її в цей момент оточували. Це було відчуття, якого Юля ніколи не знала. Але, мабуть, прагнула цього. І вона відчула це тут, в аудиторії, яку досі оминала і навіть не сподівалася, що університетська лава могла дати їй те, чого прагнуло серце – визнання. Вона і раніше хотіла бути в центрі уваги, намагалася досягнути цього статусу, купуючи дорогий одяг, хизуючись престижним авто, подорожуючи в екзотичні країни, тусуючись у дорогих ресторанах і клубах. Але чомусь там вона не відчувала того, що відчула цієї миті. Це було визнання! І це було захопливо!

Десятки пар очей були звернуті до неї й освітлювали її, наче софіти, спрямовані на голлівудську зірку під час вручення Гремі чи, може, Оскара. Ці погляди дарували їй яскраву веселку кольорів і почуттів. І їй це подобалося! Юля була у захваті. Правда, в якийсь момент вона згадала, про що саме йдеться, але потім раптом подумала собі: «Ну, для початку професор має виграти цю дуель! З іншого боку, яка різниця. У крайньому випадку краще поїхати в якесь село з цим дивакуватим професором, ніж з батьком в Москву до піжона Нікіти». Вона знову відчула полегшення. У неї склалося враження, що з’явилася альтернатива, якої ще не було кілька хвилин тому, і відчуття впевненості заволоділо нею. Також вона раптом усвідомила, що ледь не вперше в житті говорить українською. І це був виклик самій собі.

– Професоре, – вигукнула Юля, – нехай розсудить нашу суперечку ось ця аудиторія! – це була її хвилина слави, яка знову зірвала гучні оплески і вигуки однокурсників.

У Нестора відлягло від серця. Його принцеса не хвилювалася, вона була впевненою в собі, а це означало, що можна не хвилюватися і йому. І якщо ще кілька хвилин тому він не усвідомлював, які почуття має до цієї цієї дівчини, і не розумів, що ж із ним відбувається, то зараз стріли Амура простромили серце хлопця остаточно. Він без жодних сумнівів закохався в неї, тому був готовий заради неї на все! Його навіть не стримувало те, що вони майже незнайомі, що вона – донька багатих батьків, і взагалі не підпускає до себе таких, як він. Йому було байдуже! Він кохав! І нехай увесь світ згине, аби лиш бути біля цієї кароокої красуні. І якщо ще кілька хвилин тому він не міг знайти собі місця за столом, зараз він завмер, вчепившись поглядом в Юлю.

Професор спокійно спостерігав за аудиторією. Він був щасливим, що зміг зацікавити цих різних, часто байдужих молодих людей темою, яка переслідувала його майже усе доросле життя. Атлантида – давня мрія професора, і він щоразу повертався до неї. Можна навіть сказати, що він любив її, хоча розумів, що це, скоріш за все, легенда. Він збирав докази, читав різні джерела і мріяв про експедицію у Чорному морі. Та йому все ніяк не вдавалося це реалізувати: то робота, то діти, то щось інше… І ось зараз, цілком випадково і несподівано, він може отримати додатковий стимул поїхати туди, куди його так довго вабило життя! Звичайно, йому не вдасться покопатися на дні моря біля острова, бо це дуже дороге задоволення, але навіть побувати на острові – це вже щось!

Ще чиновником Войцеховський фінансував видання книг про Чорноморський потоп, а тому знав величезну кількість гіпотез і доведених наукою фактів щодо невідомих широкій публіці подій у Чорному морі (чи ще навіть озері), які сягали, як то кажуть, сивої давнини. Одного разу він навіть намагався долучити до пошуків Атлантиди в Чорному морі керівників National Geographic!

А було це так. Якось до нього в кабінет завітали представники National Geographic, які потребували технічної допомоги для трансляції відеосигналу про дослідження дна північної частини Чорного моря в один із американських університетів. Як виявилося, експедиції National Geographic часто фінансуються західними університетами. Натомість університети вимагають, щоб дослідники давали доступ до оперативного відео про хід експедиції. Це дуже вигідна співпраця: учені отримують кошти на дослідження, а університети мають доступ до ексклюзивних оперативних матеріалів про ці експедиції. На той час вчені National Geographic не могли знайти в Україні обладнання, яке б дало змогу забезпечити стабільну передачу телесигналу з морського судна на супутникові платформи. Войцеховський знайшов такий стабілізатор аж у Туреччині і, пригощаючи гостей чаєм, почав розповідати свою версію місця знаходження Атлантиди. Гості так зацікавилися розповіддю Войцеховського, що замість тридцяти хвилин затрималися у Івана Андрійовича на п’ять годин! Для Войцеховського це було справжньою гордістю, адже він зацікавив своєю версією вчених з National Geographic, і це було круто!

Іван Андрійович завжди з болем говорив, що світовій науці байдуже до України. Вчені сформували собі картину світу і дотримувалися цієї догми, незважаючи ані на нові відкриття, ані на нові беззаперечні докази, ані на можливості нових технологій у вивченні минулого. Складалося враження, що більш могутні країни спочатку написали її під себе, а потім нікого не підпускали до її зміни. І хоча написана історія не завжди правдиво відображала минуле, усе нове в історії чи археології, що могло порушити досягнуту вченими історичну константу, відкидалося і заперечувалося. Але Іван Андрійович не здавався! Ще раніше він почав видавати туристичні путівники, адже був переконаний: якщо Україна не цікава світовій науці зараз, то вона стане цікавою тоді, коли звичайні мандрівники і туристи дізнаватимуться про неї більше, саме тоді усі зможуть гідно оцінити історичне минуле нашої батьківщини.

У цих путівниках Іван Андрійович розмістив хронологічну таблицю, яка давала змогу зіставити події на території сучасної України з ключовими подіями у світі. Так, читач міг зрозуміти, що коли у 1037 році у Києві було побудовано Софіївський собор, то, для прикладу, на Британських островах король Гарольд І об’єднав під своєю владою всю Англію. І в цей же рік помирає відомий арабський лікар і філософ Ібн Сіна (Авіценна). Такими паралелями Іван Андрійович намагався включити історичні події, які відбувалися на території сучасної України, у контекст світової історії хоча б на публіцистичному рівні. Та цього, звичайно, не знала ні Юля, ні інші студенти…

Професор щось шукав у своєму комп’ютері. І поки він розмірковував, з чого почати, щоб встигнути до кінця заняття донести свою версію вимогливим «суддям», студенти пошепки обговорювали шанси на успіх у студентки й у професора. Незабаром аудиторія вже нагадувала справжній бджолиний вулик і просто «гула». У своїх здогадках студенти розділилися на три групи: скептиків, які не вірили в успіх професора, оптимістів, які були впевнені, що професор буде переконливий, і тих, хто не міг віддати перевагу жодній із сторін. Вони вагалися від наведених аргументів, і схилялися то до одних, то до інших.

Тільки Юля і Нестор виділялися з цього різнородного багатоголосого хору. Юля намагалася насолодитися моментом слави й уваги, а Нестор насолоджувався Юлею. Дівчину опанували дивні почуття, хоча в принципі вона нічого й не відчувала, і витала десь між столом і стелею. Вона навіть не реагувала на есемески, які розривали її телефон, і їй уже було байдуже, чим закінчиться ця суперечка. Вона не знала, що на неї чекає, як вона має на це реагувати, і просто літала в думках…

Нестор невідривно дивився на Юлю. Спершу він хвилювався за неї, тепер – милувався. Нестор не розумів, де він, що тут робить і взагалі, чому усі дивляться на Юлю. Серце гучно гримало, в голові паморочилося… Він почав ревнувати увесь світ до неї: єдиної і найчарівнішої, кароокої і блідолицьої, гордої і беззахисної…

Несподівано Нестор відчув поштовх в бік. Це була Катя, яка намагалася повернути його до життя. Каті Юля не сподобалася від самого початку. Горда, холодна, самовпевнена, самозакохана і навіть в чомусь вульгарна Юля справляла на неї суто негативне враження. Катя була з тих, хто вважав Юлю звичайною вискочкою, яка затіяла цю суперечку лише для того, щоб привернути до себе увагу, тож не дивно, що у цій суперечці дівчина вболівала за професора, навіть більше – їй усім серцем хотілося, щоб професор переміг. Вона хотіла дочекатися того моменту, коли ця вискочка не виконає умов парі і відмовиться від експедиції.

– Чого ти на неї витріщився? – запитала Катя у Нестора. Але хлопець не відповів – дивився на Юлю, наче під гіпнозом. Так дивляться кролики на пітона перед смертю.

– Ти що, закохався? Несторе… – впівголоса заговорила дівчина. – Ти що, закохався у цю донецьку вискочку?

Складалося враження, що Катя почала його ревнувати, не зважаючи на те, що між ними не було аж надто близьких стосунків… Але дівчина завжди намагалася бути поруч. Він був цікавим, врівноваженим хлопцем і навіть чимось нагадував її батька. Катя ще не розуміла, що саме так вабить її до цього юнака, але, усвідомлюючи ситуацію, вона відчула щем у грудях. Вона відчула, ніби щось втрачає, ніби щось дуже близьке для неї кудись зникає! Вмить її горло пересохло, а на очі накотилися сльози. Вона почувалася розгубленою.

– Що з ним відбувається? Чому він став якимось не таким? – пульсувала думка в голові.

Одразу пригадався фрагмент із улюбленої казки «Снігова королева», коли Герда знайшла свого Кая, але хлопець не звертав жодної уваги на дівчинку, холодно збираючи слова з криги. Так і зараз: усі намагання Каті звернути на себе увагу Нестора не давали жодного результату, він був зачарований цією ледь знайомою дівчиною, як Кай – Сніговою королевою. Він дивився на неї, і був у змозі реагувати ні на що інше. Катя спочатку розгубилася, але потім швидко витерла сльози й сердито зиркнула на нього. «Що за дурень, – подумала вона, – чого він вирячився на цю Юльку?»

Та усе гучніший галас студентів в аудиторії відволік її від Нестора. Усі захопливо гомоніли і дивилися на Юлю, і Катя раптом відчула, що всередині неї виникли абсолютно нові відчуття, які не давали їй спокою. Вони чомусь усі були зосереджені довкола Нестора, хлопця, який був просто другом для неї. Дівчина намагалася зрозуміти, чому вона так розізлилася, коли Нестор не відповів їй? Що її так турбує? Що не так? Адже вони сидять поряд, як завжди. Ще кілька хвилин тому вони перешіптувалися і сміялися. Але зараз у неї склалося враження, що Нестора не стало. Тобто його тіло сидить поряд, та самого хлопця немає. Наче біля неї сидить манекен. Вона намагалася ще раз заговорити до хлопця, та він не реагував. Катя відчувала, що з нею щось відбувається, але не могла зрозуміти, що саме. Вона відчула, що Нестор для неї є важливою людиною. Виявилося, що коли він не розмовляє з нею, й ігнорує її, то їй стає некомфортно й навіть боляче. Вона знову згадала фрагмент казки «Снігова королева». Потім знову обернулася на аудиторію. Якийсь незрозумілий калейдоскоп відчуттів і думок роївся в голові. Раптом його обірвав голос професора:

– Шановні студенти, ми щойно стали свідками цікавої суперечки. Я пообіцяв вашій колезі озвучити свої гіпотезу, що на території України могла бути така фантастична доісторична країна, як Атлантида.

Усі замовкли і прикипіли поглядами до Івана Андрійовича. Вони були заскочені поворотом подій і з цікавістю чекали, що буде далі.

– Та перш ніж я розпочну свій виступ, я б хотів запитати у вас, чи є в аудиторії студенти, які мають заперечення щодо зміни теми заняття? – професор повільно оглянув аудиторію.

Жоден зі студентів не підняв руки. І навіть ті, хто ще кілька хвилин тому намагалися жартувати щодо розкопок у Холмі, мовчали і уважно дивилися на професора. Можливо, хтось знову про себе подумав: «Блін, такий семінар перегадили», – але суперечка була цікавішою. Комусь могло здатися, що професор намагається уникнути її й шукає приводу все припинити. Та Іван Андрійович дуже швидко зняв усі сумніви, заявивши, що семінар він обов’язково проведе під час наступної лекції. Тож аудиторія була готова слухати…

– Ок, – коротко промовив Іван Андрійович. – Я погоджуюся на вашу пропозицію щодо парі! Хай ваші колеги в кінці моєї доповіді проголосують, чи може існувати така гіпотеза, чи це вигадки і бажання возвеличити історію нашої землі! – майже вигукуючи, звернувся професор Войцеховський до опонетки.

Аудиторія знову зірвалася оплесками. Хтось плескав в долоні, хтось стукав руками по столі. Хтось вигукував: «Віват, професоре!» Це була атмосфера єдиного щирого пориву, яка буває дуже рідко, і яку так приємно відчувати. Так буває під час футбольного матчу на стадіоні, коли тисячі очей і думок зосереджені на м’ячі, коли усі зриваються з місць, а потім, мов по команді, в розпачі опускаються, чи зриваються на ноги, зводять руки до неба і обіймаються з навіть досі незнайомими людьми, які за велінням долі сиділи поруч. Так і зараз усі очі, усі думки юнаків і юначок були зосереджені на професорові. Вони чекали чогось…

Юля досі не могла зрозуміти, що для неї краще: коли професор переможе, чи коли йому не вдасться переконати аудиторію своєю гіпотезою. Вона також була частиною атмосфери і, незважаючи на сигнали телефона і проникливі погляди однолітків, з цікавістю дивилася на професора. «Хм, де ж, за версією професора, ця Атлантида могла бути в Україні?» – думала Юля. Вона знала, що її шукають уже давно, але ніяк не можуть ніде знайти. Зрештою, може Атлантичний океан назвали на честь Атлантиди?! Значить, Атлантида була там! Юля була на острові Санторіні у Середземному морі. Там також щось говорили про Атлантиду. А ще якось вона чула, що Атлантиду знайшли в Карибському морі. Потім про Атлантиду згадували, коли вона подорожувала на Канари. «Але, швидше за все, це казка, – заспокоювала себе Юля і намагалася зрозуміти суть суперечки, – до чого тут Україна? Врешті, якщо цьому професору вдасться переконати нас у цьому припущені, то чому б не поїхати на місце, де була Атлантида?! Оце класні будуть селфі! Небагато друзів можуть похвалитися фото з місця, де загинула Атлантида!» – тішила себе думками Юля, але раптом професор обірвав її роздуми…

V

– Тож почнімо! – впевненим голосом заявив Іван Андрійович. – Але поки я знайду потрібні матеріали, прошу ввімкнути проектор і затемнити вікна в аудиторії, – звернувся він до студентів, які сиділи біля вікна.

Поки студенти виконували розпорядження професора, він знову почав щось шукати у своєму комп’ютері. Водночас він намагався приблизно вибудувати план виступу, хоча в нього на це було мало часу. Він похапцем витягував файли на робочий стіл комп’ютера, намагаючись дати лише незаперечні факти. Але з чого почати? Що сказати? Він розумів, що перші хвилини виступу мають величезне значення. Аудиторія або повірить у його докази, і це виробить довіру до усього матеріалу, або не повірить – і це означає, що уся наступна інформація буде піддаватися сумніву.

«З чого почати? З чого почати?» – міркував професор. – «Це ж першокурсники. Вони мають знання зі школи. І то в кращому випадку. Значить, не потрібно заглиблюватися в наукові терміни та складні логічні припущення. Матеріал має бути наочним і легким для сприйняття! Зрештою, треба з’ясувати, що вони знають про Атлантиду. Професор завершив свої міркування, під’єднавши свій ноутбук до проектора».

– Ну, що, почнімо? Для початку з’ясуймо, що ви знаєте про Атлантиду, – звернувся до студентів Іван Андрійович.

Студенти почали переглядатися між собою. Ніхто не очікував такого повороту подій. Вони ж рефері, отже, мають слухати, а професор раптом просить їх відповідати?! В аудиторії запанувала тиша.

– Ну, добре, спробуймо по-іншому! Підніміть руку ті, хто чув хоч щось про Атлантиду, – намагався врятувати ситуацію Іван Андрійович.

В аудиторії піднявся ліс рук…

– Ну ось, бачите, усі щось знаєте про Атлантиду. То що конкретно ви знаєте? – знову запитав професор.

За хвильку в аудиторії піднеслася одна рука. Це був Нестор.

– Атлантида – це міфічна країна, яка, згідно древньогрецьких джерел, загинула під час потопу. Ніхто її не бачив і ніхто достеменно не описав. Були якісь спроби її знайти, але жодному досліднику цього не вдалося, – завершив свій виступ Нестор, позираючи на Юлю.

– Правильно! – вигукнув професор, і відразу спробував заохотити студентів до продовження розмови: – Ще якась цікава інформація про наш об’єкт дослідження є?

– Ще кажуть, що це була дуже потужна цивілізація. Й атланти були досить високими і сильними людьми, – сказав хтось, не підводячись.

– Так! Може, ще хтось щось цікаве згадає? – вкотре звернувся професор до аудиторії.

– Я дивилася мультфільм, де Атлантиду зобразили як гору, яка була оточена каналами. На цій горі жили дуже багаті люди, також там був золотий палац, а ще вся держава мала якусь неймовірну енергію і потужну силу захисту, – викликавши сміх в одногрупників, поділилася своїми знаннями рудоволоса дівчинка, що сиділа біля вікна.

– Так! – пробубонів професор, виводячи зображення проектора на екран. – Ось бачите, як багато ви знаєте про Атлантиду!

Сміх в аудиторії припинився.

– Почнімо спочатку! Ось юнак, – професор показав рукою в бік Нестора, – повідомив нам, що Атлантида – це міфічна країна, яка, за древньогрецькими джерелами, загинула під час потопу. Ніхто її не бачив і ніхто достеменно її не описав. Іншими словами, існування Атлантиди є легендою, і ясно, що країна могла існувати дуже давно.

Іван Андрійович зробив паузу, а після цього додав:

– Так давно, що жодне із відомих нам древніх джерел не згадує про неї… Професор вивів на екран зображення древньогрецького письменника й філософа Платона, біля якого було написано «421 рік до н. е. «Тімей» і «Критій»». Стрілка від Платона вела до єгипетського міста Олександрії.

– Платон у 421 році до нашої ери у двох своїх творах – «Тімей» і «Критій» – описує країну, яка, за джерелами з Олександрії, була на вершині розвитку, – пояснив зображення професор Войцеховський. – Атлантида, за словами Платона – це величезний острів, що лежав в океані за Геркулесовими стовпами. У центрі острова височів пагорб, на якому стояли храми і царський палац. Знову ж таки, Платон повідомив нам, що потужний землетрус і повінь «в один жахливий день й одну ніч» знищили всю Атлантиду. Води океану поглинули острів.

Професор на хвилинку зупинився, щоб студенти краще запам’ятали ці слова.

– І це майже все, що нам відомо про існування і розташування міфічної країни зі стародавніх джерел! Єдиним джерелом знань про Атлантиду є праці Платона, які переповідають єгипетську легенду, – підкреслив професор і, звівши руки догори, вигукнув: – Але звідки про Атлантиду могли знати у тодішній Олександрії? І чому так мало джерел інформації про неї?

Питання було риторичним.

– Це ж 421 рік до нашої ери! Тоді не було ні телефонів, ні СМС, ні електронної пошти, – витягнувши з кишені піджака свій телефон, майже по складах продекламував Іван Андрійович остані слова. – З іншого боку, ми маємо окремі, досить докладні, описи подій, які відбувалися у відомих нам древніх єгипетських династіях, Шумерії, Вавилоні, Персії і стародавній Греції.

Професор зняв окуляри з носа і, майже вигукуючи, продовжив:

– Так, ми часто довідуємося про історичні події минулого з малюнків і легенд. Але ж про них ми знаємо! А про Атлантиду – ні? Чому? Іван Андрійович розвів руки і оглянув аудиторію. – Це означає, що Атлантиди або не було зовсім, або це не було таким яскравим явищем, про яке варто було говорити і, тим паче, переповідати.

І, після короткої паузи додав:

– Або Атлантида існувала дуже давно, ще в тому періоді, коли жодна з відомих нам цивілізацій не вміла переповідати чи записувати події, або ж усі згадки були знищені природою. А може, всі сліди знищили сучасники атлантів, які вижили? – запитав професор у присутніх. – Не може ж так бути, щоб щось було на Землі, і нічого від того явища не залишилося? Чи не так?

Студенти розгублено кивнули головами.

Іван Андрійович зробив коротку паузу й, оглянувши аудиторію продовжив:

– Але пропоную розглянути все по черзі… У той далекий час люди зовсім по-іншому уявляли собі землю й мали інші засоби спілкування. Здебільшого інформація передавалася усно, як легенда. Вона могла видозмінюватися, доповнюватися, прикрашатися чи замовчуватися… Окремі ж, найважливіші події, могли бути замальовані або видряпані на камінні чи, пізніше, на стінах храмів. Звичайно, з часом вони почали записуватися. Але невідомі для сучасника землі огорталися міфами. Згадайте про найвідоміші міфи тієї ж Древньої Греції! – не вгавав Іван Андрійович. – Іншими словами, якщо ми маємо справу з доісторичним світом, то він є дуже малим і суб’єктивним…

Професор знизав плечима.

– Дозволю собі такий експеримент. Ось ви, юначе, – Іван Андрійович звернувся до високого, стильно одягненого студента, що сидів біля вікна, – скажіть мені, будь ласка, що зараз відбувається через дорогу від університету, на майданчику, де ми усі зустрічаємося пити каву?

Хлопець спочатку спантеличено покрутив головою, потім, відкривши штору, зиркнув у вікно й відповів:

– Та нічого такого! Студенти тусуються.

– А якби там зараз був якийсь мітинг чи бійка, чи аварія, чи щось неординарне, ви б повідомили про це своєму сусідові? – знову запитав у хлопця професор.

Юнак знизив плечима і трохи подумавши, відповів:

– Можливо.

– Та він би зараз знімав усе це на відео і розсилав у соцмережах! – хтось із друзів, посміхаючись, вирішив прийти на допомогу хлопцеві.

Аудиторією покотився сміх.

– А що відбувається зараз на Хрещатику? – знову спитав професор у хлопця.

Той подивився на Івана Андрійовича здивованими очима:

– Та звідки я можу знати? Звідси цього не видно!

– Ось бачите! Люди можуть говорити лише про те, що бачили або про те, що чули, – продовжив Іван Андрійович. Десь поряд можуть відбуватися дуже важливі події, але оскільки вони відбуваються за межами нашого поля зору, ми про них не знаємо!

Професор показав на комп’ютер:

– Зараз ми можемо довідатися про події з будь-якого куточку світу завдяки медіа, але в ті часи, я уже звертав вашу увагу, ні телевізорів, ні телефонів не було. Але це не означає, що десь там нічого не відбувається! – махнувши рукою в бік Печерська, вигукнув професор.

– Так і у випадку з Атлантидою. Якщо б це було якесь помітне явище в межах відомих земель протягом існування Єгипту, чи Шумеру, чи Древньої Греції, то про нього говорили б! І ми точно могли б побачити зображення атлантів на численних єгипетських древніх артефактах або шумерських клинописах. Врешті, ми знайшли б хоч якісь матеріальні докази існування цієї супер-країни, адже залишки інших цивілізацій ми знайшли! Чи не так? – риторично запитав Іван Андрійович.

– Прошу підняти руку, хто знає, що таке ойкумена?

Професор знову звернувся до аудиторії і підійшов до комп’ютера, щоб змінити картинку на екрані. Водночас в аудиторії знялося кілька рук…

– Чудово! Чудово! – промовив професор.

– Ну, спробуйте ви, – Іван Андрійович звернувся до білявки, яка сиділа у першому ряду.

– Це територія, яка відома людині! – випалила дівчина.

– Якщо дуже просто – то це так! Це освоєна людством частина світу. Воно походить від давньогрецького слова «оікос», яке означає «населяю, проживаю», – уточнив визначення професор.

– Древні греки так називали відому частину землі з центром в Елладі. До речі, через це Середземне море й називається Середземним, бо для тогочасних цивілізацій воно було посередині відомих їм земель.

– Але повернімося до Атлантиди! – запропонував Іван Андрійович. – Платон, згадуючи Атлантиду, посилається на давніші джерела. Погляньмо, як виглядала земля очима мешканців, що жили до Платона – від першого тисячоліття до нашої ери і далі.

Перемкнувши слайд і витримавши невеличку паузу, проесор продовжив:

– Ось як могла виглядати карта світу в 1000-му році до нашої ери! – Іван Андрійович тицьнув рукою на зображення яке з’явилося на екрані. – Це майже усі відомі землі для тодішніх греків. Тут ми бачимо усі середньоморські землі від Гібралтару, південноєвропейські землі, північноафриканські землі, Малу Азію і Персію, аж до Каспію. Як бачимо, тут немає натяків на Атлантиду! Ходімо далі…

Професор вивів на екран малюнок, де було зображено східну частину Середземного моря, землі Єгипту, територію Близького Сходу від південних берегів Чорного моря до Перської затоки.

– Погляньмо на одну із найдавніших ойкумен. Так приблизно виглядала наша земля в очах шумерів у 2300 році до нашої ери! – професор підійшов до зображення й обвів рукою частину північно-східної Африки і Малу Азію. – Шумери могли дещо знати про те, що відбувається в цьому регіоні. Вони здогадувалися, що десь там існує ще якась земля і велика вода, яка є кінцем світу. Та про землі, які були далі від ойкумени, вони не знали нічого.

Після наведеного прикладу ойкумени шумерів Іван Андрійович знову оглянув аудиторію:

– Ходімо ще далі. ІІІ тисячоліття до нашої ери. Древні єгиптяни мали іншу ойкумену, і вона включала дельту Нілу, Сінайський півострів, простягалася трішки далі на південь і захід Африки. Та вона також була обмежена! – професор вивів на екран ще один малюнок, де було зображено частину Африканського континенту, Червоне море і східне узбережжя Середземного моря. – Як бачимо, ойкумена древніх єгиптян дещо відрізняється від шумерської. Окремі землі стародавнього світу також були відомі їм. І це Мала Азія, Перська затока, частина Північної Африки і східна частина Середземного моря, – професор окреслив указкою зображення обох ойкумен. – Заглиблюватися в давнину ще більше не варто, бо там ми побачимо лише трьох слонів, які тримають землю на своїх спинах, – посміхнувся професор викликавши загальний сміх в аудиторії.

– Погодьтеся, якщо б Атлантида була у полі зору тодішніх відомих нам цивілізацій, то про неї лишилися б якісь згадки, а може навіть і матеріальні артефакти…

– Так! – хором вигукнули студенти.

– Нам відомі версії про існування Атландити в межах Середземномор’я, – продовжив свій екскурс професор. За однією із них, Атлантида була в районі грецького острова Санторіні, що знаходиться в Егейському морі. Але подумаймо логічно: якщо б Атлантида була в районі острова Санторіні, як вказують деякі учені, то про неї ми точно б дізналися з древніх джерел, оскільки ця частина Середземного моря, як ми бачимо, була відома людству з давніх давен. Врешті, там ми могли б знайти якісь матеріальні артефакти, подібно до того, як ми знаходимо сліди Мінойської культури на острові Крит. Та на Санторіні немає залишків Атлантиди! Ми знаємо про виверження вулкану у 1645 або 1450-му році до нашої ери, яке, до речі, знищило Мінойську цивілізацію. Якби на Санторіні була така супердержава, як Атлантида, то греки уже щось та й знашли б, – з посмішкою звернувся Іван Андрійович до студентів.

– Але ж до чого тут територія сучасної України, якої взагалі немає на показаних на екрані малюнках? – нагадала про себе Юля.

– Це правда. Але не поспішайте, – пригальмував професор дівчину, яка вже відчула близьку перемогу.

– Лише запитаю вас, чи згідні ви з тим, що події, які відбувалися за межами тодішніх ойкумен були невідомі мешканцям тодішніх цивілізацій? – запитав Войцеховський в аудиторії.

– Тааак! – в один голос вигукнули студенти.

– Так само, як вам молодий чоловіче, – звернувся Іван Андрійович до студента, який описував події за вікном, – невідомо, що зараз діється на Хрещатику, так і їм не було відомо, скажімо, що відбувалося в інших частинах Земної кулі! У випадку з дальшими світами, як Карибський басейн чи Атлантичний океан, то чи дізналися б про їхнє існування автори Олександрійсього давнопису, які навіть не уявляли собі, що десь там, за межами їхньої ойкумени, є життя?

Студенти заперечно покивали головами…

– Отож! – переможно вигукнув Іван Андрійович. – Ми погодилися, що якби Атлантида була десь поза межами відомого світу древніх єгиптян, шумерів і греків, то вони б про неї просто не знали, – розвів руками Іван Андрійович.

– З іншого боку, якщо б Атлантида була в межах цих ойкумен, то ми мали б більше інформації, оскільки про неї могли залишитися сліди або в зображеннях або в легендах і міфах.

– То де ж ця Атлантида могла бути? – з подивом запитав Іван Андрійович аудиторію цілковито заплутавши молодих людей. І після короткої паузи відповів:

– Швидше за все її треба розшукувати в іншому часі…

Юля з подивом дивилася на професора. Цей чоловік поступово, але аргументовано одне за одним руйнував усі існуючі уявлення дівчини про можливе місцезнаходження Атлантиди. Вона почала погоджуватися з його думкою, що навіть гіпотетично Атлантиди не могло бути на Санторіні. Бо тоді б давні греки про це точно щось написали. Ну і справді, від Мінойської культури залишилися рештки Кноського палацу, черепки… а на Санторіні нічого не має… Важко собі уявити, щоб шумери чи древні єгиптяни щось знали про події в Атлантичному океані. Про існування цього простору тодішні люди навіть не здогадувалися. Звідки вони могли дізнатися про Атлантиду там, де життя для них не існувало? Про Кариби й говорити нічого. Це зовсім далекі світи… В якийсь момент Юля подивилася на аудиторію. Усі студенти зачаровано слухали професора… Зрештою й вона відкинула усі зайві думки і знову занурилася в інформацію, яка лунала з уст Івана Андрійовича.

Професор на якусь мить знову зробив коротку паузу.

– З тогочасним світом, чи скажімо так, з їхнім уявленням про землю, ми розібралися. Принаймні, виключили з пошуку території, які були поза відомими нам древніми ойкуменами і території, які були відомі древнім цивілізаціям. Та продовжимо наші дослідження гіпотези у часовому вимірі…

Після короткої паузи Іван Андрійович вивів на екран хронологічну лінійку розвитку цивілізацій. Це був графічний файл, на якому прямокутниками одна над одною зображувалися давні культури й держави, розміщені у хронологічному порядку. Знизу було зроблено поділки, які розбивали цю лінійку на тисячоліття і століття…

– Поглянемо на періоди розвитку цивілізацій! До вашої уваги хронологічна табличка, – кивнув головою в бік екрана професор Войцеховський. – Як бачите, свій початок вона бере з V тисячоліття до нашої ери! На сьогодні вчені можуть лише здогадуватися, що відбувалося у цій частині планети десь за 5 тисяч років до нашої ери. Це якраз так званий доісторичний період древнього Єгипту, про що я вже казав, – Іван Андрійович тицьнув указкою на ліву частину зображення. – У третьому тисячолітті з’являються шумери, які залишили нам зразки клинопису та фрагменти матеріальної культури. Потім – Вавилон, Месопотомія, Стародавня Греція, яка створила більш-менш відому нам цивілізацію, далі Персія і Стародавній Рим… Це якщо пройтися по найвідоміших і найзначніших історичних культурах стародавнього світу, – уточнив Іван Андрійович. – Я свідомо не говорю про інші культури і цивілізації, які існували у тогочасному світі, – професор вказав на хронологічну таблицю, яка відображала появу і зникнення різних держав у часі, оскільки вони не могли створити такої потужної цивілізації як Атлантида. Ось дивіться, – звернув увагу студентів професор Войцеховський, – лише Єгипет існує 7 тисяч років!

Знявши окуляри, Іван Андрійович оглянув аудиторію.

– Нам сьогодні відомі єгипетські знахідки від ІV тисячоліття до нашої ери! – підняв угору вказівний палець Іван Андрійович. – До цього часу є лишень припущення!

– Та погодьтеся, що у випадку, коли б Атлантида існувала за часів Єгипту в межах відомих їм територій, то єгиптяни напевно щось нашкребли б на стінах своїх храмів!

Професор похитав головою і продовжив:

– Але таких артефактів ми не маємо, крім згадки, про яку пише Платон! Якщо б Атлантида існувала в царстві Шумерів, то ми також дізналися б про це, як знаємо про версію Великого потопу і про подвиги Гільгамеша. Якщо б вона була в часи Стародавньої Греції, то хтось з грецьких героїв обов’язково туди поплив би, і ми б зараз читали якийсь міф про подорож грецького героя в Атлантиду! – під загальний сміх аудиторії підсумував першу частину своєї доповіді професор.

– Отже, якщо говорити про час існування Атлантиди, то керуючись наявними фактами та здоровою логікою, можна зробити висновок: Атлантида не могла існувати після ІV тисячоліття до нашої ери на територіях, які були відомими тодішнім цивілізаціям, оскільки залишила б тоді якісь суттєвіші сліди, ніж коротка згадка знайдена в Олександрійській бібліотеці.

Професор Войцеховський оглянув аудиторію. Студенти захоплено дивилися на нього.

– Тому спробуймо заглибитися у ще давніші часи, ніж ІV тисячоліття до нашої ери, – Іван Андрійович знову підійшов до комп’ютера і продовжив, – логіка підказує, що Атлантида могла існувати раніше, ніж розпочалася Єгипетська історія. Тобто це могло відбутися до між VІ і V тисячоліттями до нашої ери, – поправивши окуляри, завершив своє перше припущення Іван Андрійович і знову вивів на екран хронологічну лінійку розвитку цивілізацій, показавши указкою на її початок, де було написано «V тисячоліття до нашої ери».

– Пригадаймо, чи ми чули про якісь катаклізми у цей період на земній кулі? – зіщуливши очі запитав у аудиторії Іван Андрійович.

Молодь ніби зачарована дивилася на свого викладача.

– Такі згадки є. Це і біблейський потоп, записаний з шумерських джерел. Це і аккадійський «Епос про Гільгамеша»[5], в якому змальовуються події першої половини III тисячоліття до н. е., де також описується потоп. Це й індуїстські релігійні тексти – пурани[6]. І… – професор зробив паузу, – Чорноморський потоп!..

– А тепер повернімося до території України! – урочисто промовив Іван Андрійович. – Що тут, на нашій землі, було у цей період? З класичної історії ми знаємо лише назви культур, які існували у Північному Причорномор’ї і які залишили нам матеріальні артефакти, такі, як Трипільська культура, Ямна[7], Катакомбна[8], Бабинська[9] і, пізніше, Зрубна культури[10]. У давньогрецькій міфології існує легендарна країна Гіперборея[11]. За древньогрецькими джерелами, там проживав блаженний народ – гіпербореї. За іншим міфом, Геракл приніс гілку оливи грекам саме від гіпербореїв. А вже давньоримський учений Пліній Старший у своїй «Природній історії» визначав розташування Гіпербореї за Ріфейськими горами[12], по той бік Аквілону[13].

Професор вивів на екран нове зображення, оглянув аудиторію і якось навіть урочисто заявив:

– Більшість дослідників вважають Ріфейськими горами наші гори Карпати! Це була Terra Ingognita – невідома земля Богів, куди боялися заходити древні греки. І недаремно, коли за легендою під Троєю загинув Ахіл, то його поховали у невідомому грекам міфічному північному Причорномор’ї… Згадайте, де за міфами греків жили амазонки? У Північному Причорномор’ї! – не чекаючи відповіді, вигукнув Іван Андрійович. Великий грецький полководець Олександр Македонський, зруйнувавши Персію і вбивши Ксеркса,[14] оминає сусідні землі Причорномор’я, і йде в далеку Індію! Ось ви, юначе, – звернувся Іван Андрійович до кучерявого хлопця із середини аудиторії, – отримавши таку владу і державу, які були в Олександра Македонського, пішли б у незвідані землі через високі і холодні Перські гори, знаючи з легенд, що десь зовсім поряд є чарівне золоте руно, якого так прагнули герої ваших улюблених легенд?

Хлопець спантеличено спочатку обдвився довкола, а потім, крутнувши своїми кучерями, промовив:

– Ні, звичайно! Я б шукав золоте руно…

Професор Войцеховський зробив паузу. Усі студенти дивилися на нього з роззявленими ротами. Тиша в аудиторії вказувала на те, що молоді люди з неабиякою увагою слухають і заглиблюються в інформацію, яку зараз виголошує Іван Андрійович.

– То чому Македонський не йде за золотим руном до сусідів? Чому він готовий йти у невідомі далекі землі, оминаючи близьке до Македонії Причорномор’я і Чорне море? Чому він не йде з Персії на Кавказ за таким бажаним для греків золотим руном, а плентається у зовсім невідомі, непрохідні і незвичні для греків землі?

Усі студенти не зводили очей з професора…

– Хтось може пояснити, як так сталося, що древні греки, відомі мореплавці, воїни і першовідкривачі, за 2500 тисяч років до нашої ери згадують цю територію у своїх міфах, але не намагаються її дослідити і приєднати до своєї держави? Ще за 2000 років до нашої ери греки возвеличують відомого нам героя Орфея, який разом з аргонавтами здійснив захопливу і повну небезпек подорож за золотим руном у Колхіду, через Понт Аксінський, або негостинне Чорне море. Хтось може пояснити чому? – несподівано запитав професор у студентів.

Зробивши коротку паузу, професор продовжив:

– Тому що для тодішніх греків Північне Причорномор’я – це земля Богів. Земля, що, як і Чорне море, містить дуже багато небачених небезпек, і де живуть, як би ми зараз сказали, страшні для греків монстри: циклопи, фурії, амазонки, тощо…

– Тому вони й назвали цю країну Гіперборея, або, якщо спробувати перекласти – надпотужний північний вітер. Але це ще не доказ того, що тут могла бути Атлантида! – раптом вигукнув професор Войцеховський. – Це лише здогадки, інтерпретація поведінки Македонського й описи нашої землі у грецькій міфології. І вони, якщо чесно, більше легенди, а не докази! – продовжував Іван Андрійович, крокуючи по аудиторії. Тому я пропоную подивитися на відомі нам факти, які б могли пролити світло чи підтвердити мою гіпотезу.

Професор знову повернувся до комп’ютера. У цей час залунав дзвоник, який сповістив про перерву між лекціями. Іван Андрійович розгублено повернувся до аудиторії. Та ніхто, як це буває зазвичай у студентів, не схопився з місця. Усі сиділи за столами. Із задніх рядів хтось вигукнув: «А давайте-но без перерви!»

– Давайте, давайте! – підхопила уся аудиторія.

Войцеховський був задоволений. Йому вдалося зацікавити студентів! Він наче здобув довіру у цих імпровізованих експертів.

– Ну, оскільки ніхто не проти, то продовжимо! – погодився професор, і на екрані почали з’являтися нові картинки.

Іван Андрійович підійшов до комп’ютера і продовжив дослідницькі роздуми:

– Археологи й кліматологи повідомляють нам, що десь за 5600 років до нашої ери на Землі відбулося активне танення льодовиків. У ці далекі часи льодовики займали значні території в Європі. Ось подивіться, це схема льодовика, який на південь доходив до сучасного міста Дніпра! – професор вивів на екран малюнок, на якому майже уся частина європейського континенту на північ від Піренейських гір через Альпи, північніше Карпат і аж до Уральських гір була замальована білим кольором. Це зледеніння, яке сковувало більшу частину Європи у період, який нас цікавить! – показуючи на центральну Європу, промовив професор.

– А таким колись було наше Чорне море! Точніше велике озеро… І тут, як бачите, льодовика не має, – звернув увагу студентів Іван Андрійович на блактину пляму, що розташувалася трохи південніше.

– Вчені довели, що внаслідок зміни кліматичних умов у цей час почало танути ось це льодовикове покривало Землі, – професор знову тицьнув указкою на вибілену частину європейського континенту. – Вивільнення небаченої кількості води спричинило великі повені на Землі і, зокрема, в районі нинішнього Чорного моря! У грудні 1996 року геологи з Колумбійського університету Вільям Раян і Волтер Пітман заявили, що Чорне море утворилося внаслідок танення саме цього льодовика. За їхньою версією, танення льодовиків спричинило прорив Босфорського перешийка, внаслідок чого вода із Середземного моря линула в ось це озеро, – емоційно водив по ілюстрації указкою Іван Андрійович і знову звернув увагу на видовжену блакитну пляму.

– Уявіть собі, тут в озері рівень води був нижчим від рівня тодішнього світового океану на 150 метрів! Босфорський водоспад скидав воду щонайменше 300 днів, поки рівень води в озері не зрівнявся з рівнем світового океану. Тому після закінчення повені опинилися затопленими 155000 км2 Чорноморського узбережжя на півночі і заході регіону, – зацитував переклад з газети «Нью-Йорк Таймс» Іван Андрійович, – а це величезний водяний простір аж до Кишинева, Кропивницького, Кременчука, Слов’янська і Луганська!..

Студенти від такої новини аж роти повідкривали. Панувала така тиша, що на лекцію увійшла завідувачка кафедри, яка проходила коридором і подумала, що в аудиторії немає лекції.

– Ой, вибачте, пане професоре, – вигукнула вона, коли увірвалася до аудиторії. – А що тут відбувається?

– У нас заняття, пані професорко, – чемно відповів Іван Андрійович і запитав, – ми можемо продовжувати, чи ви, можливо, маєте якесь оголошення?

– Ні, ні, – здивовано поправляючи окуляри, відповіла несподівана гостя, – продовжуйте…

– На чому ми зупинилися? – запитав Іван Андрійович у розгублених студентів.

– На потопі! – вигукнули усі разом.

– Так, на потопі… Ану, згадаймо, як загинула Атлантида? – він звернувся до Нестора, який на початку лекції розповідав щось про Атлантиду.

– Від потопу! – вигукнув той.

– Так, від потопу, – повторив професор. – І ми знайшли потоп, факт якого довели вчені і який затопив величезні території, де, гіпотетично, могли жити люди. – Останню фразу професор Войцеховський проголосив урочисто і піднесено.

– Лише уявіть собі, величезне цунамі, яке здійнялося від прориву води через Босфор заввишки в Київську телевежу і шириною в кілька сотень кілометрів обрушилася на землю тамтешніх людей! – в аудиторії запанувала розгубленість і тиша…

– Як Ви розумієте, шансів для виживання не було ні в кого! Ні у споруд, ні, тим паче, в людей!

– Це повідомлення не стосується нашої теми, та згадаймо, де знаходиться місце, яке вчені пов’язують з пошуками Ноєвого Ковчега? – запитав він у студентів.

– На горі Арарат! – вигукнула дівчина із задніх рядів.

– Так, правильно, на горі Арарат! А тепер ще раз подивімося на наше Чорне море після потопу, – і Войцехоський знову указкою обмалював обриси затоплених земель.

– Яка вода могла занести цей ковчег на гору Арарат, яка зараз знаходиться за 300 кілометрів від берега Чорного моря?

– Чорноморський потоп! – вигукнули в один голос кілька юнаків.

– Отож! – підняв догори палець професор. – А якщо згадати, що легенда про потоп потрапила до Біблії з шумерських джерел, то, за логікою, можна зробити висновок, що в аккадійському Епосі про Гільгамеша йдеться саме про Чорноморський потоп. А якщо згадати, що аккадійці прийшли в Шумерію саме з Кавказу, з місць, де височіє гора Арарат, то ймовірність опису потопу, що відбувся саме там, у Чорному морі, зросте в рази.

Студенти знову здивовано дивилися на професора, який не вгамовувався і вів далі.

– А тепер зверніть, будь ласка, увагу на цю схему, – професор Войцеховський вивів на екран схематичне зображення Європейського континенту з Малою Азією і частиною північної Африки.

На схемі було написано «FLOOD 5600 BC», що з англійської перекладається як «Повінь 5600 року до нашої ери». На цій схемі з території сучасного українського Причорномор’я у різних напрямках були намальовані вказівники з підписами: на північний захід – Celts, Germans, Balts; на захід – Slavs[15]. Із сучасної Туреччини стрілки вели на південь. Символ на південний захід в напрямку Червоного моря було підписано – Pre-Dynastic Egyptans; на південь – Sumerians. І вже звідти далі на південь вздовж Перської затоки – Indo-Arians, а в бік сучасного Афганістану – Arians[16].

Студенти мовчки вивчали схему. Після досить тривалої паузи професор Войцеховський вирішив прокоментувати її:

– Це схема розселення народів після Чорноморського потопу. Її склали учені різних країн світу за результатами генетичних і культурологічних досліджень. І якщо ми візьмему цю схему для ілюстрації гіпотези про вірогідність поширення у шумерських і єгипетських джерелах інформації саме про Чорноморський потоп цього періоду, то… – професор знову зробив паузу і подивився на аудиторію.

– То, швидше за все, усі ці джерела говорили про потоп у Чорному морі! – вигукнула чорноброва дівчина, яка сиділа біля дверей.

– Правильно! – кивнув головою професор. – Ця схема нам показує, як могла рознестися світом інформація про потоп і про життя на Причорномор’ї до потопу! Доісторичні єгиптяни і шумери могли принести цю інформацію з Анатолійського півострова, далі вона потрапила на Близький Схід і обросла легендами.

– Але звідкіля про Причорноморську Атлантиду могли знати в Олександрії? – не втримався хтось із студентів.

– Дякую за запитання, – не зупиняючись відреагував Войцеховський. – Нещодавно вчені-генетики дослідили походження населення Давнього Єгипту. Дослідження, опубліковані у журналі «Nature Communications», стверджують, що давні єгиптяни походять з доісторичного Леванту й Анатолійського півострова. А предки сьогоднішнього населення Єгипту походять в основному з Африки.

Іван Андрійович показав рукою кудись на південь.

– Якщо б ви уважніше подивилися на схему розселення народів після Чорноморського потопу, то ви б помітили, що мешканці доісторичного Єгипту, додинастійного Єгипту і сучасного, то це, як то кажуть, різні пари кальош! – усміхнувся він. Згадаймо, що таке Левант? – знову звернувся до аудиторії професор Войцеховський.

– Це шумери! – вигукнув хтось із середини аудиторії.

– Є ще варіанти?

– Це сучасна Сирія! – знову вигукнув хтось із студентів.

– Уже ближче! Може хтось згадає, де лежить Анатолійський півострів? – не вгавав професор.

– Туреччина! – одночасно вигукнуло кілька голосів.

Іван Андрійович усміхнувся.

– Так, тут ви маєте більше знань. Так ось, доісторична країна Левант обіймала східне узбережжя Середземного моря. Це території сучасної Сирії, Лівану, Ізраїлю, і звісно, Анатолії – Туреччини, – показуючи на карті указкою, перерахував сучасні назви країн доісторичного Леванту Войцеховський.

– Тобто, доісторичні єгиптяни були сусідами племен чи цивілізацій, які могли проживати на північному березі допотопного озера!

Професор повільно оглянув студентів.

– А тепер скажіть мені, чи могли у цих краях щось знати про Чорноморський потоп і про Атлантиду, якщо вона була на північному Причорномор’ї? – після короткої паузи запитав він аудиторію.

– Таак! – повільно пронеслося аудиторією.

– Підсумовуючи, можемо собі уявити, що на берегах допотопного Чорного моря на північному березі жили атланти, а на південному – доісторичні єгиптяни і предки шумерів, – знявши окуляри з носа, проголосив Іван Андрійович.

– Деякі дослідники Атлантиди стверджують, що найдревнішою колонією цієї держави був, імовірно, доісторичний Єгипет. В такому випадку тодішні єгиптяни дуже добре знали про Атлантиду. Та, як бачимо, єгиптяни протягом тисячоліття кочували з Малої Азії до Північної Африки. Мабуть, багато інформації було втрачено. Але навіть якщо якісь відомості і збереглися в пам’яті тамтешніх єгиптян, то не думаю, що єгипетські фараони, створюючи нове царство у північній Африці, хотіли згадувати і говорити про своє рабське становище в минулому. Єгипетські правителі сповідували іншу концепцію: фараон – це посланець бога, а не раб атлантів! Можливо, навіть у своїх фараонах вони копіювали атлантів. Проте вони не змогли викреслити зі своєї пам’яті могутню цивілізацію, яку бачили. Тому й залишили лише короткі відомості про Атлантиду. Хоча тут також можна будувати припущення, але це не моя тема, – підсумував професор.

– Тепер же нам залишилося зрозуміти останнє. Якщо Атлантида існувала на затоплених землях, то чому про неї так мало відомо? – вигукнув професор. В аудиторії панувала тиша. Професор вкотре показав на зображення затопленого Причорномор’я. Потім він змінив картинку і співставив її з малюнком, де було зображено територію заселення Трипільсько-кукутенської культури[17].

– Зверніть увагу, друзі, якщо зіставити затоплену територію з землями, на яких ми знаходимо рештки Трипільсько-кукутенської культури, то побачимо, що вони здебільшого збігаються, – він указкою обмалював південну частину України від Румунії до Дніпра.

– Тобто на місці, звідки вода відійшла після потопу, через 200-300 років з’явилася цивілізація, яка залишила нам безліч археологічних артефактів, – професор урочисто тицьнув указкою на частину лінійки, де великими буквами було написано слово «ТРИПІЛЛЯ».

– Так, це Трипілля! – проголосив професор Войцеховський, – культура, яка існувала у північному Причорномор’ї в час, коли виникав доісторичний Єгипет. Культура, яка залишила по собі величезну кількість матеріальних артефактів. Трипільська культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до нашої ери, яка розташовувалась між Карпатами та Дніпром на територіях сучасних України, Молдови та Румунії. Культура, яка майже зовсім не досліджена вченими світу! І це великий науковий парадокс, на який чомусь не звертають уваги дослідники! – професор у розпачі опустив руки і на хвилинку замовк.

– Ми маємо не легенди і міфи! Ми маємо вцілілі рештки матеріальної культури! Усі археологічні знахідки підтверджують це. І це вже не гіпотеза! Це історичний факт, яким досі чомусь не зацікавилась ні світова ні, тим більше, українська наука!

Така констатація факту з уст професора звучала й урочисто, і водночас із сумом.

– Та я не буду вдаватися у причини такого замовчування існування трипільсько-кукутенської цивілізації, бо це не наша тема.

Професор знову підійшов до комп’ютера і вивів на екран нове зображення.

– Це знімки з заповідника «Кам’яна Могила». Хтось вас чув про цей заповідник?

– Це якесь капище на Донбасі? – вигукнув юнацький голос з середини аудиторії.

– Так і не так, – відреагував професор. – Якщо ми візьмемо таке доступне нам джерело, як Вікіпедія, то дізнаємося, що Кам’яна Могила – це пам’ятка давньої культури, яка розташована на північ від Мелітополя у Запорізькій області. Петрогліфи[18] і малюнки, які ви маєте можливість бачити на екрані, датовані від 12 тисячоліття до нашої ери до Х століття після Різдва Христового. Тобто задовго до уже згадуваного потопу мешканці цих місць щось намагалися записати чи намалювати!

На екрані з’явилося якесь каміння з малюнками та рисками.

– Так ось, на одному з цих каменів вчені розшифрували напис, де йдеться про велику воду, від якої загинули навіть люди-боги, – професор знову зробив паузу.

Аудиторія захоплено мовчала.

– Тобто ми маємо археологічний артефакт, який містить згадку про потоп і про людей, які мали надзвичайні здібності. Що то були за здібності, ми не знаємо, та очевидно, що для автора цього петрогліфа люди, про яких він знав, були богами, – професор знову замовк і оглянув аудиторію.

Він хотів зрозуміти, чи вдалося йому донести до студентів логічний зв’язок між потопом, петрогліфом Кам’яної Могили й Атлантидою.

– Ви хочете сказати, що у написі на цьому камені йдеться про атлантів? – спитав хтось з аудиторії.

– Я лише можу припустити, що до відомого нам потопу десь поблизу Кам’яної Могили жили люди, які мали фізичні або розумові переваги над племенами, що займали територію сучасної Запорізької області і які могли залишити цей напис на камені, – знімаючи окуляри, говорив Іван Андрійович.

– Це лише гіпотеза, яка, на мою думку, потребує вивчення. І ще раз підкреслю, що ми маємо шанс дізнатися про це більше. Для цього лише потрібно розшифрувати рисунки і петрогліфи Кам’яної Могили і вивчити трипільсько-кукутенську культуру. Чи, може, цивілізацію!?

Професор знову зробив паузу. Аудиторія мовчала. В повітрі запанувала тиша і якесь незрозуміле відчуття давнього минулого. Можливо, біля когось промайнули запорізькі степові вітри. Комусь запахло морем і він уявив собі височезну хвилю, яка з гуркотом впала на землю. А хтось намагався уявити собі атлантів.

– Я упевнений, що більше інформації про цивілізацію, яку Платон називає Атлантидою, ми могли б дізнатися у трипільців. Аналіз артефактів трипільців і шумерів показує, що колись ці народи жили доволі близько. Подивіться на ці зразки з трипільської і шумерської культур! Вони подібні! – Іван Андрійович указкою звернув увагу студентів на подібність оздоблення шумерського і трипільського посуду. – Якщо ми ще раз глянемо на хронологічну лінійку, то побачимо, що трипільці з’явилися на раніше затоплених землях у північному Причорномор’ї через 200–300 років після потопу, а шумери за тисячу кілометрів на південь майже через 2 тисячі років.

Іван Андрійович, наче міряючи кроками аудиторію, швидко пройшов від вікна до дверей.

– Можна припустити, що шумери, кочуючи на південь у басейн річок Тигр та Євфрат, втратили свідчення про протоцивілізацію, але в пам’яті залишився якийсь відгомін про потоп. Трипільці ж могли зберегти більше інформації! Але поки не почнемо вивчати і досліджувати цей період історії нашої планети, то і не дізнаємося правди про Атлантиду, – якось пригнічено сказав Іван Андрійович, а далі заклав руки за спину і зробив кілька кроків до вікна. Потім різко повернувся.

– На мою думку, ми так мало знаємо про Атлантиду через те, що учені не там її шукають. Більше інформації про неї заховано в трипільсько-кукутенській культурі, яка поки не досліджується…

– Ну, добре, припустімо, Атлантида існувала на території сучасної України. Але де? – нарешті обізвалася Юля. Вона вже майже змирилася з доказами професора, але її зараз цікавило питання, куди їй доведеться їхати в експедицію з цим професором. Запитання прозвучало, наче грім серед ясного неба. Усі ніби прокинулися від якогось дивовижного сну. Справді, але де ж могла бути ця міфічна Атлантида?

– Чудове запитання! – задоволено вигукнув професор. – Це тема, якій я можу приділити ще кілька лекцій, та спробую бути лаконічним. Але якщо ваші колеги вирішать, що моя гіпотеза має право на життя, то ви матимете змогу докладніше ознайомитися з цим місцем.

Далі професор зняв свої окуляри й оглянув аудиторію уважним поглядом. Усі досі перебували в якомусь дивному стані. Складалося таке враження, що дівчата і хлопці усі відразу закохалися і літали десь високо в небесах. Вони були замріяними, але спокійними. Уже всі забули, що від них потрібно.

1 Сленг. Так називають керівника корупційної ланка. Ним може бути Президент, на рівні Уряду – прем’єр-міністр, а на рівні міністерства – міністр. (Тут і далі пояснення автора.)
2 Вислів з кримінального світу. Каса взаємодопомоги у злочинців.
3 За даними активістів, на початку дев’яностих років у Донецькій області кримінальний світ знищував своїх конкурентів у закинутих вугільних шахтах.
4 Мається на увазі «поважно».
5 Або поема «Про того, хто бачив усе» – один із найдавніших літературних творів людства, найбільший твір, написаний клинописом, один із найкращих творів літератури Стародавнього Сходу.
6 Індуїстські релігійні тексти, в яких розповідається історія Всесвіту від створення до знищення (кінець IV тисячоліття до н.е.).
7 Археологічна культура на території сучасної України кінця мідної доби (енеоліту) та ранньої бронзової доби (3600–2300 до н. е.)
8 Археологічна культура на території сучасної України епохи ранньої бронзової доби (2700–2000 рр. до н. е.)
9 Археологічна культура на території сучасної України, яка існувала протягом XXII–XVIII століть до Р. Х.
10 Археологічна культура на території сучасної України доби пізньої бронзи (XVIII–XII ст. до н. е.)
11 У давньогрецькій міфології легендарна країна, місце проживання блаженного народу гіпербореїв. За найбільш розповсюдженою версією, Гіперборея розташована на острові (материку), що затонув.
12 Позначення височин, що дають початок основним річкам Скіфії. В античній міфології це гори, на яких знаходилося житло північного вітру Борея.
13 Латинська назва грецького бога північного вітру Борея.
14 Володар стародавньої Персії.
15 Назви європейських племен: кельти, германці, балти та слов’яни
16 Назви азійських племен: доісторичні єгиптяни, шумери, індо-арійці, арійці
17 Археологічна культура часів енеоліту (8000–5000 рр. до н. е.), назва якої походить від назви села Трипілля на Київщині; у зазначеній розширеній назві культури присутня ще й назва румунського села Кукутень, де також було знайдено сліди цієї культури.
18 Так називають всі зображення, висічені на камені, з найдавніших часів (палеоліту) аж до середньовіччя.
Продолжить чтение