Читать онлайн Аліса в Дивокраї: казки бесплатно

Розділ І

У кролячій норі

Алісі набридло сидіти без діла на березі. Разів зо два вона зазирнула в книжку, що її читала сестра, але там не було ні рисунків, ні балачок, а без них книжка не книжка, – гадала Аліса.

Літня спека зовсім розварила й розморила її. Устати б оце, нарвати стокроток та віночка сплести? Так ліньки, не хочеться ворушитись… Коли це де не взявся білий кролик з рожевими очима, пробіг поперед нею.

Ну, кролик то й кролик, пробіг то й пробіг… І те Алісі не дивно, що кролик говорив: «Ой лишенько, ой лишенько! Я спізнюся!» (Згадуючи про це пізніше, вона дивувалась, але тепер їй здавалось, що це так і треба.) Та коли Кролик при цьому дістав з жилетної кишені годинника, поглянув на нього і стрімголов побіг далі, Аліса зірвалася на рівні ноги, – де ж таки, вона зроду не бачила Кролика в жилеті та ще й при годиннику. Вона аж затремтіла від цікавості й побігла слідом за Кроликом через поле і ледве встигла помітити, що той шмигнув у велику кролячу нору під живоплотом. Аліса відразу кинулася слідом, ні на мить не замислюючись, як потім вибереться звідти.

Спочатку кроляча нора йшла прямо, мов тунель, потім раптово завертала вниз, так раптово, що Аліса і незчулася, як полетіла в якийсь глибокий колодязь.

Чи то колодязь був надто глибокий, чи вона падала надто повільно, але в неї було досить часу, щоб роздивлятися навкруги і міркувати, що буде далі. Спочатку вона спробувала глянути вниз, щоб дізнатися, куди падає, але там була непроглядна тьма. Тоді вона придивилася до стін колодязя і побачила на них багато поличок для посуду і книжок. Подекуди на кілочках висіли картини і географічні карти. Пролітаючи повз одну з поличок, вона взяла з неї баночку з написом «Апельсинове варення», але та, на превеликий жаль, була порожня. Аліса не хотіла кидати баночку, щоб, бува, не вбити кого-небудь унизу, а примудрилася поставити її в шафу, повз яку саме пролітала.

«Ну, – думала Аліса, – після такого падіння мені вже не страшно буде скотитися зі сходів. Якою хороброю будуть вважати мене всі вдома! Та що там, я не скажу ні словечка, якщо навіть упаду з даху будинку». (І справді, мабуть, не сказала б!)

Вниз, вниз, вниз. Невже цьому падінню кінця-краю нема?

– Цікаво, скільки миль я пролетіла? – голосно заговорила Аліса. – Я, мабуть, наближаюся до центра землі. Треба подумати: до нього щось близько чотирьох тисяч миль. – (Аліса, бачите, дещо вчила про це на уроках у школі, і хоч зараз була не дуже вдала нагода похвалитися своїми знаннями, бо нікому було слухати, але не завадить повторити для практики.) – Так, приблизно така відстань. Цікаво знати, на якій довготі та широті я знаходжуся? – (Аліса не мала навіть найменшого уявлення про довготу та широту, але ці слова звучали так гарно і велично!)

– Цікаво, чи не пролечу я землю наскрізь? От смішно буде опинитися серед людей, які ходять догори ногами! Антипуди, чи як там їх? – (Цього разу вона була навіть задоволена, що її ніхто не слухає, бо слово було трохи не те.) – Але, розумієте, мені доведеться запитати назву країни. Пробачте, пані, це Нова Зеландія чи Австралія? – (При цьому вона намагалася зробити реверанс – уявіть собі, що ви робите реверанс, летячи в повітрі! Спробуйте!) – Але вони подумають, що я зовсім дурна, якщо я буду запитувати. Ні, питати не годиться… Може, побачу десь вивіску.

Вниз, вниз, вниз. Робити все одно було нічого, і Аліса незабаром знову почала:

– Ох же й скучатиме Діна без мене сьогодні ввечері. – (Діна – це кішка.) – Якби ж там хоч не забули налити їй молочка у блюдечко! Ой, Діночко! Як мені хочеться, щоб ти була тут зі мною. Боюся, що в повітрі немає мишей, але ти могла б зловити кажана, він же дуже схожий на мишу. А цікаво, чи їдять коти кажанів? – Тут Алісу почав змагати сон, але вона продовжувала белькотати: – Чи їдять коти кажанів? Чи їдять коти кажанів? – А іноді: – Чи їдять кажани котів? – Хіба не все одно, як поставити питання, коли не знаєш відповіді?

Аліса відчувала, що зовсім засинає. Їй починало снитися, неначе вона йде з Діною і цілком серйозно говорить: «Ну ж бо, Діно, скажи мені правду, ти їла коли-небудь кажанів?» Аж тут раптом: бабах! І вона опинилася на купі хмизу і сухого листя. Приїхали!

Аліса нітрохи не забилася, тому хутко схопилась на ноги. Глянула вгору, але там було зовсім темно. Попереду був довгий прохід, у якому ще виднівся Кролик, що дуже поспішав. Не можна було гаяти ні хвилини: Аліса, мов вітер, помчала слідом і встигла навіть почути, як він говорив, звертаючи за ріг: «Ой, бідні мої вушка й вуса, як пізно!» Вона майже наздогнала його на розі, та, коли завернула, Кролика ніде не було. Вона опинилася в довгому низькому залі, освітленому рядом ламп, що звисали зі стелі.

З усіх боків залу були двері, але всі замкнені. Коли Аліса оглянула всі стіни, пробуючи кожні двері, вона сумно попленталася до середини залу, роздумуючи, як же їй вибратися звідти. Дивиться, аж там стоїть скляний столик на трьох ніжках. На ньому не було нічого, крім маленького золотого ключика, і Аліса зразу ж подумала, що він, мабуть, від якихось дверей у залі. Та ба! Чи замки надто великі, чи ключик надто малий, але жодні двері не відімкнулися. Проте, оглядаючи стіни вдруге, вона побачила невелику занавіску, якої не помітила раніше, а за нею маленькі дверцята, дюймів п’ятнадцять заввишки. Вона спробувала вставити золотий ключик у замок, і, на превелику радість, він підійшов!

Аліса відчинила дверцята. Вони вели до вузенького проходу, трошки більшого від нори пацюка. Вона стала навколішки і побачила по той бік нори дивовижно гарний сад. Як їй хотілося вибратися з цього похмурого залу і поблукати серед он тих пишних квітників і прохолодних фонтанів! Але в дверцята не пролазила навіть її голова.

– А якби голова й пролізла, – міркувала бідолашна Аліса, – що з того? Адже плечі не пройдуть. От якби я могла складатися, як та підзорна труба, тоді б пролізла… Як би мені оце скластися?

Останнім часом, бачите, трапилося стільки всяких див, що Алісі гадалося, ніби на світі нема нічого неможливого.

Зрозумівши, що біля дверцят нічого не вистоїш, вона знову попрямувала до столика – чи не знайде там ще якого ключика або хоча б інструкцію, як людині скластися трубою. Цього разу вона побачила на столику пляшечку («А її ж не було тут раніше», – зауважила Аліса), на шийці якої був прив’язаний ярличок зі словами «Випий мене», чітко надрукованими великими літерами.

Добре було говорити «Випий мене», але розумна маленька Аліса і не думала поспішати.

– Ні, я спочатку переконаюся, – вирішила вона, – що на ній немає напису «Отрута».

Справа в тому, що вона не раз читала оповідання про людей, які згоріли, або потрапили в пащу звірові, або зазнали ще якого лиха, і все це тільки тому, що не бажали пам’ятати науки старших: не бери в руки розпеченої кочерги, бо обпечешся; не ріж пальця ножем, бо кровитиме. І Аліса ніколи не забувала, що коли випити зайве з пляшечки з написом «Отрута», то буде лихо рано чи пізно.

Проте на цій пляшечці не було напису «Отрута», тому Аліса зважилась покуштувати крапельку. Те, що було в пляшечці, сподобалось їй: воно нагадувало смаком і пиріг з вишнями, і заварний крем, і ананас, і смажену індичку, і тягучки, і грінки на маслі, тому вона швиденько випила все.

* * *

– Ой, що це зі мною коїться! – скрикнула Аліса. – Мабуть, я складаюсь, як підзорна труба.

Аліса не помилилась. Вона справді поменшала і була всього дюймів десять заввишки. От тепер вона пройде крізь маленькі дверцята в той прегарний сад!

Проте вона спочатку почекала, щоб переконатися, чи не буде зменшуватися далі, – це її трохи турбувало.

«Чого доброго, я розтану зовсім, як свічка, – подумала Аліса. – Цікаво, яка я тоді буду?» І вона намагалася уявити полум’я свічки після того, як його погасять, бо їй досі не доводилося, скільки себе пригадує, цього бачити.

Згодом, переконавшись, що зменшується далі, вона вирішила негайно йти в сад, але… Бідолашна Аліса! Коли вона підійшла до дверцят, виявилося, що вона забула золотий ключик, а коли повернулася за ним до стола, виявилося, що не може дістати його. Ключик добре виднівся крізь скло, і вона чимдуж намагалася видряпатися по ніжці стола, але та була надто слизька. Втомившись від марних зусиль, сердешна мала сіла і заплакала.

– Припини, сльозами лиху не зарадиш! – гримнула на себе Аліса досить різко. – Раджу тобі припинити це негайно!

Взагалі вона давала сама собі дуже добрі поради (хоч дуже рідко дотримувалася їх), а іноді так жорстоко картала себе, що аж сльози виступали в неї на очах, і навіть, пам’ятається, одного разу намагалася нам’яти собі вуха за те, що обдурила сама себе, граючи за двох у крокет[1]. Ця дивна дівчинка дуже любила вдавати з себе двох осіб.

«Але зараз ні до чого, – думала бідолашна Аліса, – вдавати з себе двох. Навряд від мене залишилося досить навіть для одної поважної особи».

Незабаром її погляд упав на маленьку скляну коробочку, що лежала під столом. Вона розкрила її та знайшла там невеликий пиріжок, на якому виднілися слова «З’їж мене», гарно позначені скоринкою.

– Що ж, я з’їм, – сказала Аліса. – Якщо від цього я підросту, то зможу дістати ключик, а якщо стану ще меншою, пролізу під дверцятами. Чи так, чи інак попаду в сад, тому мені все одно, що саме станеться.

Вона з’їла маленький шматочок пиріжка і нетерпляче повторювала: «Більша чи менша? Більша чи менша?» – тримаючи руку над головою, щоб знати, росте вона чи зменшується. Вона була дуже здивована, коли впевнилася, що її зріст не змінюється. Насправді так буває завжди, коли їдять пиріжки, але Аліса так звикла до всяких див, що звичайні речі здавалися їй нудними і безглуздими.

Тому вона заходилася коло пиріжка і швиденько з’їла його весь.

Розділ ІІ

Калюжа сліз

– Усе більш дивніше і більш дивніше, – скрикнула Аліса (вона з великого дива забула всі правила граматики). – Тепер я розсовуюся, мов найбільша у світі підзорна труба! До побачення, ніжки! – (Бо, коли вона глянула на свої ноги, їх майже не було видно, так вони віддалилися.) – Ніженьки мої милі! Хто ж тепер вас узуватиме? Я вже не зможу, не дістану! Взувайтеся самі, як знаєте. Але треба їх жаліти, – міркувала Аліса, – інакше вони відмовляться іти туди, куди мені заманеться. Треба подумати… Ага, я буду дарувати їм нову пару черевиків кожного Нового року.

І вона міркувала собі далі, як це зробити.

«Доведеться надсилати їх з посильним, – думала вона. – Як це буде смішно – надсилати подарунки власним ногам! І яка буде чудернацька адреса:

Пані правій нозі Аліси,

Килимок,

Поряд з камінною решіткою.

З привітом від Аліси.

Ой лишенько, які дурниці я мелю!»

– Е ні, не ті слова, – промовила бідолашна Аліса. Її очі знов наповнилися слізьми. – Мабуть, я все-таки Бела, і мені доведеться перейти жити в ту тісну халупу, і в мене зовсім не буде іграшок, і… ох, я довго вчитиму уроки! Ні, я твердо вирішила: якщо я Бела, я залишуся тут унизу. Всі будуть зазирати сюди і кликати: «Вийди, люба!» – але дарма! Я тільки гляну на них і запитаю: «Хто я така? Спершу скажіть мені це, і якщо я захочу бути тією особою, я вийду нагору, а якщо ні, то залишусь унизу, доки не стану кимсь іншим…» Ой мамусю! – раптом розплакалася Аліса знову. – Як мені хочеться, щоб хто-небудь насправді зазирнув сюди! Мені так набридло бути тут зовсім самій!

Говорячи це, вона глянула на свої руки і вкрай здивувалася, помітивши, що, поки говорила, натягла на руку одну з білих лайкових рукавичок Кролика.

«Як мені це вдалося? – думала вона. – Я, мабуть, знову роблюся маленькою». Вона підвелася і підійшла до столика, щоб примірятися до нього, і переконалася, що була приблизно футів два заввишки і швидко продовжувала зменшуватися. Вона скоро здогадалася, що причиною цьому було віяло, яке вона тримала в руках, тому похапцем відкинула його геть, своєчасно врятувавши себе від цілковитого зникнення.

– Я була на волосинку від загибелі, – сказала Аліса, страшенно налякана раптовою зміною, яка з нею сталася, але дуже задоволена, що була ще жива. – А тепер до саду! – І вона хутко побігла до дверцят. Та ба! Дверцята знову були замкнені, а золотий ключик, як і раніше, лежав на скляному столі.

«Дожилася, – думала бідолашна дитина, – я ще ніколи не була такою малесенькою! Справи дуже погані, дуже!»

Цієї миті вона посковзнулась і… шубовсть! опинилася по самісіньку шию в солоній воді. Спершу в неї майнула думка, що вона впала в море.

– У такому разі, я зможу повернутися залізницею, – промовила вона. (Аліса була коло моря всього раз у житті, і в неї склалося враження, що, де б ви не побували на морських узбережжях Англії, ви скрізь знайдете там багато кабін для роздягання, дітей, що копирсаються в піску дерев’яними лопаточками, ряд будинків з мебльованими кімнатами, а за ними – залізничну станцію.) Проте вона швидко переконалася, що знаходиться в калюжі сліз, виплаканих нею тоді, коли вона сягала дев’яти футів заввишки.

– Не треба було так рюмсати, – картала себе Аліса, плаваючи в калюжі й намагаючись вибратися звідти. – Тепер я, чого доброго, втоплюся у власних сльозах. Це буде справді безглуздо! Проте сьогодні все безглузде.

Тут вона почула, що поблизу хтось хлюпочеться в калюжі, і підпливла ближче, щоб роздивитися, хто там. Спочатку їй здалося, що то був морж або гіпопотам. Та, пригадавши, якою маленькою була сама, вона скоро зрозуміла, що перед нею була звичайнісінька миша, яка також посковзнулася у воду.

«Чи варто, – роздумувала Аліса, – озиватися до цієї миші? Тут все таке незвичайне, тому цілком можливо, що вона вміє розмовляти. У всякому разі, спробувати не завадить».

Отже, вона почала:

– О Мишо, чи ви не знаєте, як вибратися з цієї калюжі? Я вже втомилася плавати тут, о Мишо! – (Аліса гадала, що, може, саме так треба звертатися до мишей. Ніколи раніше їй не доводилося робити цього, але вона пригадала, що читала таке в латинській граматиці свого брата: «Миша – миші – мишу – о мишо!»)

Миша запитливо зиркнула на неї і, здавалося, підморгнула своїм маленьким оком, але нічого не відповіла.

«Мабуть, вона не розуміє англійської мови, – подумала Аліса. – Можливо, це французька миша, що прибула сюди з Вільгельмом Завойовником… – (Хоч Аліса і знала історію, вона не дуже чітко уявляла, як давно відбувалися певні події.)

Отже, вона почала знову:

– Оùest ma chatte? (Де моя кішка?)

Це було перше речення з її французького підручника. Миша раптом мало не вискочила з води і, здавалося, аж затрусилася від переляку.

– О, пробачте! – поквапливо вигукнула Аліса, боячись, що вразила почуття бідолашного звірятка. – Я зовсім забула, що ви не любите кішок.

– Не люблю кішок! – гнівно пропищала Миша. – А ти б на моєму місці любила кішок?

– М-м-м… мабуть, ні, – відповіла Аліса лагідно. – Не сердьтеся на мене. Проте мені б хотілося показати вам нашу кішку Діну: ви б полюбили кішок, якби могли побачити її. Це така мила, спокійна кішечка, – продовжувала Аліса майже про себе, ліниво плаваючи по калюжі, – вона так гарно мурчить, коли, сидячи коло каміна, облизує лапки і вмивається… І така гарненька і м’якенька, з нею так приємно гратися… А як ловить мишей!.. Ой! Пробачте! – знову вигукнула Аліса, бо цього разу в Миші аж шерсть стала дибки, і, певна річ, вона, мабуть, справді образилась. – Ми не будемо більше говорити про Діну, якщо ви проти.

– Ми! Ну, знаєте! – скрикнула Миша, що тремтіла аж до кінчика хвоста. – Як же, потрібно мені говорити про неї! Ми, миші, завжди ненавиділи кішок: гидкі, підлі, брутальні створіння! Не нагадуйте мені про них більше!

– Я не буду, повірте! – запевнила Аліса, поспішаючи змінити тему розмови. – А ви… ви… любите… собак? – Оскільки Миша не відповідала, Аліса продовжувала гаряче: – Недалечко від нас є така гарненька собачка, мені б хотілося показати її вам. Маленький тер’єр з блискучими очима, розумієте, і з… о! з такою довгою кучерявою рудою шерстю! Він уміє ловити речі на льоту, сидіти на задніх лапках, випрошуючи поїсти, і чого тільки він не вміє, я не можу пригадати навіть половини! Його господар, фермер, розумієте, запевняє, що це дуже корисний собака, він коштує сто фунтів! Там такий, що давить усіх пацюків і… ой лишенько! – сумно вигукнула Аліса. – Боюся, що я знов образила її!

Справді, Миша пливла щодуху геть і зчинила справжнісіньку бурю в калюжі. Аліса лагідно покликала:

– Мишо, люба! Будь ласка, поверніться, і ми не будемо розмовляти ні про кішок, ні про собак, якщо вам це так неприємно!

Почувши це, Миша повернула і повільно попливла назад, її обличчя було зовсім бліде (від гніву, подумала Аліса), і вона промовила тихим тремтячим голосом:

– Давай-но вийдемо на берег, там я розповім тобі свою історію, тоді ти зрозумієш, чому саме я так ненавиджу кішок та собак.

Справді, час уже було вийти з води, бо калюжу геть заповнили птахи і звірята, що попадали в неї: там були Качка та Індик, австралійський папуга Лорі, Орля і ще якісь дивовижні створіння. Очолюване Алісою, все товариство попливло до берега.

Розділ ІІІ

Політичні перегони і довгий кінець

Товариство, що зібралося на березі, мало справді чудернацький вигляд: птахи з заяложеним пір’ям, звірята, шерсть яких поприлипала до тіла, – всі вони промокли до кісток, сердилися і не знаходили собі місця.

Перш за все, звичайно, постало питання, як обсушитися. З приводу цього було влаштовано нараду. За кілька хвилин Алісі здавалося цілком природним те, що вона розмовляла з усіма так невимушено, ніби була знайома з ними все життя. Так, наприклад, вона довго сперечалася з папугою Лорі, який врешті надувся і твердив лише одне: «Мені краще знати, я старший від тебе», – а Аліса з цим не хотіла погоджуватися, не знаючи, скільки тому було років. А як Лорі рішуче відмовлявся назвати свій вік, то і розмовляти далі було нічого.

Нарешті, Миша, яка, здавалося, мала серед присутніх деякий вплив, гукнула:

– Посідайте всі і слухайте сюди. Я миттю обсушу вас!

Усі до одного швиденько розсілися кружком, у центрі була Миша. Аліса не зводила з неї стурбованого погляду, бо відчувала, що неодмінно страшенно застудиться, якщо не обсушиться зразу ж.

– Гм! – почала Миша з багатозначним виглядом. – Усі приготувалися? Зараз я викладатиму найсухіший матеріал. Тихше, будь ласка! «Вільгельм Завойовник, на боці якого стояв папа, швидко підкорив англійців, що були без керівників і звикли до узурпації та завоювань. Едвін і Моркар, графи Мерсійський та Нортумбрійський…»

– Б-р-р! – буркнув Лорі, здригаючись від холоду.

– Що вам? – звернулася до нього Миша, насупившись, але дуже ввічливо. – Ви щось сказали?

– Я? Ні-ні! – поквапливо відповів Лорі.

– Мені здалося, що саме ви, – сказала Миша. – Я продовжую. «Едвін та Моркар, графи Мерсійський та Нортумбрійський, виступили на його підтримку, і навіть Стіганд, патріот архі єпіскоп Кентерберійський, знаходив це потрібним…»

– Знаходив що? – перепитала Качка.

– «…знаходив це», – досить роздратовано відповіла Миша. – Ви, звичайно, знаєте, що таке «це»?

– Я добре знаю, що таке це, коли знаходжу щось, – сказала Качка. – Найчастіше це буває жаба або черв’як. Мене цікавить, що знаходив архієпіскоп.

Миша не звернула уваги на це питання і швидко продовжувала:

– «…знаходив потрібним вийти з Едгаром Ателінгом назустріч Вільгельмові і вручити йому корону. Спочатку Вільгельм поводив себе стримано, але зарозумілість норманів…» Як ти почуваєш себе зараз, моя люба? – продовжувала вона, звертаючись до Аліси.

– Мокрісінька, як і раніш, – сумно відповіла Аліса. – Мені здається, що від цього сухого матеріалу я зовсім не обсихаю.

– В такому разі, – урочисто заговорив Індик, встаючи, – я вношу пропозицію перенести збори з метою негайного вжиття більш енергійних заходів для…

– Говори по-людськи! – втрутилося Орля. – Я не знаю, що означає половина цих дивних слів, та ти, мабуть, і сам не знаєш… – І Орля опустило голову, ховаючи посмішку. Деякі птахи схвально захихикали.

– Я тільки хотів сказати, – промовив Індик ображеним голосом, – що найкращим засобом обсушитися є політичні перегони.

– А що воно таке – політичні перегони? – запитала Аліса.

Її це мало цікавило, але Індик замовк з таким виглядом, ніби сподівався, що хтось мусить заговорити, а ніхто не виявив такого бажання.

– Як вам сказати?.. – почав Індик. – Краще за все пояснити це на самій грі. – (Можливо, ви теж захочете погратися, тому я розповім, як Індик проводив гру.)

Спочатку він позначив бігову доріжку, яка нагадувала коло («Точна форма не обов’язкова», – пояснив він), і розставив на ній усе товариство. Не було рахунку: «Раз-два-три – побігли!» – а кожен починав бігти і зупинявся, коли заманеться, тому було невідомо, коли настане кінець грі.

Проте, коли вони побігали з півгодини і зовсім обсушилися, Індик раптом гукнув:

– Перегони скінчилися!

Усі стовпилися навкруги нього, хекаючи, і запитували:

– А хто ж виграв?

Щоб відповісти на це питання, Індикові необхідно було добре подумати. Він довго сидів, приставивши палець до лоба (у такій позі звичайно зображують на малюнках Шекспіра). Усі мовчки чекали.

Нарешті Індик виголосив:

– Всі виграли, і кожен має одержати приз.

– Але хто буде роздавати призи? – запитав цілий хор голосів.

– Як хто, вона, звичайно, – відповів Індик, вказуючи пальцем на Алісу.

Усе товариство миттю оточило її, і всі разом кричали:

– Призи, призи!

Аліса не уявляла, що робити, і у відчаї засунула руку в кишеню, звідки дістала коробочку з цукерками (на щастя, туди не потрапила солона вода) і роздала їх усім у нагороду. Вийшло якраз по одній на кожного.

– Але їй також слід дати приз, – зауважила Миша.

– Ну звичайно, – дуже поважно відповів Індик. – Що там ще є у твоїй кишені? – продовжував він, звертаючись до Аліси.

– Лише наперсток, – сумно мовила Аліса.

– Давай його сюди, – наказав Індик.

Знову все товариство оточило її, Індик урочисто підніс наперсток зі словами:

– Ми просимо вас прийняти цей чудовий наперсток.

Коли він закінчив свою коротку промову, присутні зустріли її схвальними вигуками.

Алісі це все здавалося досить безглуздим, але у всіх був такий серйозний вигляд, що вона не наважилася сміятися. Не придумавши ніякої відповіді, вона обмежилася поклоном, силкуючись зберегти урочистий вигляд.

Далі треба було з’їсти цукерки. Це призвело до деякого гармидеру і безладдя, бо великі птахи скаржилися, що не розкуштували своїх цукерок, а малі давилися, і їх довелося ляпати по спині. Нарешті з цукерками було покінчено, і всі знову розсілися кружкома й умовляли Мишу розповісти що-небудь.

– Ви обіцяли розповісти мені свою історію, пам’ятаєте? – звернулась Аліса. – І чому ви ненавидите… К. та С., – додала вона пошепки, побоюючись, що та знов образиться.

– Добре, я розповім. Але кінець такий довгий і сумний! – промовила Миша, обертаючись до Аліси і зітхаючи.

– У вас справді довгий кінець, – зауважила Аліса, здивовано дивлячись на мишин хвіст, – але чому ви називаєте його сумним? – І вона продовжувала сушити собі голову над цим питанням, а Миша повела свою розповідь, зміст якої зводився приблизно до такого:

– Ти не слухаєш! – гримнула Миша на Алісу, розлютована. – Про що ти думаєш?

– Пробачте, – покірно обізвалась Аліса. – Ви, гадаю, дійшли до найголовнішого.

– Нічого подібного! – закричала Миша пронизливо і дуже сердито. – Це тільки зав’язка!

– Зав’язка! – підхопила Аліса, завжди готова прийти на допомогу іншим, і стурбовано почала озиратися на всі боки. – Будь ласка, давайте я допоможу розв’язати її.

– І не подумаю, – сказала Миша, підводячись і прямуючи геть. – Ти ображаєш мене, говорячи таку нісенітницю.

– Я не хотіла образити вас! – благала бідолашна Аліса. – Але, бачите, ви така вразлива!

Миша тільки буркнула щось у відповідь.

– Прошу вас, верніться і закінчіть свою розповідь, – гукнула Аліса вслід.

Усі присутні хором приєдналися до неї:

– Так, просимо, верніться!

Але Миша лише роздратовано крутнула головою і ще швидше попростувала геть.

– Як шкода, що вона відмовилася залишитися! – зітхнув папуга Лорі, коли Миша зникла з очей.

А стара крабиха скористалася нагодою пожурити свою доньку:

– Бач, моя люба! Хай це буде наукою для тебе: ніколи не втрачай рівноваги!

– Прикуси язика, мамо! – відповіла донька досить роздратовано. – Ти можеш вивести з себе навіть устрицю!

– Хотілося б мені, щоб Діна була тут, дуже б хотілося! – вголос промовила Аліса, ні до кого зокрема не звертаючись. – Вона б хутко повернула сюди ту мишу.

– А хто така Діна, осмілюся запитати? – обізвався Лорі.

Аліса відповіла захоплено, завжди рада поговорити про свою улюбленицю:

– Діна – це наша кішка. Ви навіть уявити собі не можете, як добре вона ловить мишей! А коли б ви бачили, як вона ганяється за пташками! Вона з’їдає пташеня, ледве побачить його!

Ця промова викликала помітне занепокоєння серед присутніх. Деякі пташки похапцем пішли геть. Стара сорока почала щільніше кутатись, говорячи:

– Мені справді час додому. Нічне повітря шкідливо впливає на моє горло!

А канарейка покликала своїх діток тремтячим голосом:

– Ходімо, любі! Вам давно час спати!

Під різними приводами всі рушили геть, і скоро Аліса залишилася сама.

– І нащо я заговорила про Діну! – сумно докоряла собі Аліса. – Ніхто тут чомусь не любить її, хоч я певна, що це найкраща кішка у світі! Ох, моя люба Діно! Не знаю, чи доведеться мені ще побачитися з тобою! – І бідна Аліса заплакала знову, бо почувала себе дуже самітно і пригнічено. Проте незабаром вона почула здаля легеньке тупотіння і жадібно вдивлялася туди. Чи не Миша то повертається, щоб скінчити свою розповідь?

Розділ ІV

Кролик посилає в дім маленького Білла

То був Білий Кролик, що повільно повертався, уважно вдивляючись під ноги, ніби щось загубив. Аліса почула, як він бубонів:

– Герцогиня! Герцогиня! Ой, мої любі лапки! Моє хутро і вуса! Вона голову мені зніме, я вже знаю! Але де ж все-таки я міг загубити їх, цікаво!

Аліса зразу зрозуміла, що той шукав віяло та білі лайкові рукавички, тому з властивою їй доброзичливістю теж почала шукати, але їх ніде не було. Та і все навкруги, без сумніву, цілком змінилося з того часу, як вона плавала в калюжі. Великий зал кудись зник разом зі скляним столиком і маленькими дверцятами.

Згодом Кролик помітив Алісу, що теж займалася розшуками, і сердито гримнув на неї:

– Це що таке, Мар’яно, що ти тут робиш? Негайно біжи додому і принеси мені рукавички та віяло! Швиденько, ну!

Аліса так злякалася, що стрімголов помчала в тому напрямі, куди вказав Кролик, навіть не пробуючи пояснити його помилку.

– Він подумав, що я покоївка, – говорила вона собі на бігу. – От здивується він, коли дізнається, хто я насправді. Але краще принести йому віяло та рукавички… тобто якщо мені вдасться знайти їх.

У цей час вона побачила гарненький будиночок, на дверях якого була блискуча мідна табличка з написом: «Б. Кролик». Вона ввійшла не постукавши і швиденько побігла східцями вгору, бо дуже боялася зустріти справжню Мар’яну. Тоді її проженуть з будиночка раніше, ніж вона встигне знайти віяло та рукавички.

«Як це дивно, – говорила про себе Аліса, – що я виконую доручення кролика! Після цього, гадаю, Діна теж буде давати мені доручення! – Вона спробувала уявити собі, як це буде відбуватися: “Міс Аліса! Негайно йдіть сюди і збирайтеся на прогулянку!” – “Хвилиночку, нянечко! Мені треба стерегти цю мишачу нору, поки повернеться Діна, щоб не втекла миша”. – Проте я не певна, – продовжувала Аліса, – що Діні дозволять жити у нас, якщо вона почне отак командувати людьми».

Тут вона ввійшла в чистеньку маленьку кімнату зі столом проти вікна, а на ньому (як вона і сподівалася) лежали віяло та кілька пар маленьких білих лайкових рукавичок. Вона схопила віяло й пару рукавичок і вже була попрямувала геть, коли випадково помітила пляшечку, що стояла коло дзеркала. Цього разу на ній не було напису «Випий мене», проте Аліса вийняла затичку і піднесла пляшечку до рота.

– Я знаю, що обов’язково трапляється щось цікаве, – сказала вона, – щоразу, варто мені з’їсти або випити що-небудь. Побачимо, що буде після цієї пляшечки. Сподіваюсь, що від неї я підросту, бо мені дуже набридло бути такою малесенькою нікчемою!

Так воно і сталося насправді, та ще й набагато швидше, ніж вона чекала. Не встигла вона випити з пляшечки і половини, як дістала головою до стелі й мусила нахилитися, щоб не зламати собі шию. Вона швиденько поставила пляшечку, говорячи:

– Цілком досить… Сподіваюся, що не буду рости далі… Навіть зараз я вже не пройду у двері… І нащо я випила так багато!

Та ба! Пізно було жалкувати! Вона все росла і росла, і хутко їй довелося стати навколішки. Скоро і це не допомогло, і вона спробувала лягти, притиснувши один лікоть до дверей, а другу руку закинула над головою. Проте вона продовжувала рости і була нарешті змушена виставити одну руку за вікно, а ногу засунула в комин. При цьому зазначила:

– Більш я нічого не можу вдіяти, що б не трапилося. Що ж буде зі мною?

На щастя, дія чарівної пляшечки припинилася, і Аліса більше не росла. Але їй було так незручно, і вона не бачила ніякої можливості вибратися з кімнати. Не дивно, що вона почувала себе нещасною.

– Значно краще було вдома, – міркувала сердешна Аліса. – Там не доводилося весь час збільшуватися та зменшуватися і виконувати накази мишей та кроликів. Я починаю жалкувати, що полізла в кролячу нору… А проте… проте… тутешнє життя, розумієте, дуже цікаве! Коли я, бувало, читала казки, я вважала, що такого, як у казках, ніколи не буває насправді! І на тобі, я опинилася прямо в казці! Про мене обов’язково треба написати казку, обов’язково! І коли виросту, я напишу… Але я вже виросла, – сумно додала вона, – у всякому разі, тут рости більше нікуди. І потім, – роздумувала Аліса, – невже я ніколи не стану дорослішою, ніж зараз? З одного боку, це добре – ніколи не зістарітися, але тоді доведеться завжди вчити уроки! Ой, ні, я не хочу цього!

– Ох, яка ж ти дурненька, Алісо, – відповіла вона собі. – Як ти можеш вчити уроки тут? Адже тут ледве вистачає місця для тебе самої, де вже вміститися підручникам!

Так вона продовжувала, говорячи то за одного, то за другого, і з цього виходила вже справжня розмова. Але через кілька хвилин знадвору почувся голос, і вона замовкла, прислухаючись.

– Мар’яно! Мар’яно! – кричав голос. – Зараз же дай мені рукавички!

Після цього долинуло тупотіння маленьких ніжок на східцях. Аліса зрозуміла, що це Кролик розшукує її, і затремтіла так, що аж будиночок затрусився. Вона зовсім забула, що в тисячу разів більша від Кролика і їй нічого боятися його.

Та ось Кролик підійшов до дверей і спробував відчинити їх. Але двері одчинялися всередину кімнати, а Аліса міцно підпирала їх ліктем, тому його зусилля не дали наслідків. Аліса чула, як він сказав про себе:

– Що ж, обійду і влізу в кімнату через вікно.

«Це тобі не вдасться!» – подумала Аліса, і, дочекавшись, поки Кролик, як їй здалося, зашарудів під самим вікном, вона несподівано простягла руку і махнула нею в повітрі, ніби хапаючи щось. Вона нічого не схопила, але почула пронизливий зойк, звук падіння і брязкіт розбитого скла. З цього вона зробила висновок, що Кролик, мабуть, упав на парник для огірків чи на щось подібне.

Далі почувся сердитий голос – голос Кролика:

– Пат! Пат! Куди ти подівся?

Потім донісся голос, якого їй ще не доводилося чути:

– Нікуди я не подівся, я тут. Копаю ямки для яблунь, ваша честь!

– Чи бач, він копає ямки! – сердито сказав Кролик. – Іди сюди! Допоможи мені вибратися звідси! – (Знов чується брязкіт скла.) – А тепер, Пат, скажи, що це у вікні?

– Ну звичайно, рука, ваша честь! – (У нього вийшло «р-р-рука».)

– Рука, дурню! Де ти бачив таку велику руку – на все вікно?

– Це справді так, ваша честь. І все ж таки це рука.

– Хай там як, вона там не потрібна. Піди і прибери її звідти.

Після цього настала довга тиша. Час від часу до Аліси лише доносилося шепотіння:

– Ну звичайно, мені це не до вподоби, ваша честь, зовсім, зовсім не до вподоби!

– Роби, що тобі наказано, боягузе!

Нарешті вона знову простягла руку і махнула нею в повітрі. Цього разу зойкнули два голоси і скло забряжчало сильніше.

«Мабуть, тут є дуже багато парників для огірків! – подумала Аліса. – Цікаво, що вони будуть робити далі? От якби вони змогли витягти мене у вікно! Набридло вже лежати в цій кімнаті».

Вона очікувала, але деякий час нічого не чула. Нарешті долинули торохкотіння маленьких коліс і звуки багатьох голосів, що говорили всі разом. Вона розібрала слова:

– Де друга драбина?

– Мені було наказано принести тільки одну. Білл несе другу.

– Білле! Давай, хлопче, її сюди!

– Ось тут ставте їх, на цьому розі… Та ні, зв’яжіть їх спочатку!.. Але вони не сягають навіть до половини…

– Дурниці!..

– Ану, Білле, держи цю мотузку…

– А дах витримає?..

– Обережно, там хитається черепиця!..

– Ой, вона падає! Бережіть голови! – (Чутно гуркіт.) – Щоб вас! Хто це наробив?

– Мабуть, Білл…

– Хто полізе в димар?..

– Тільки не я! Сам лізь!..

– І не збираюсь!..

– Доведеться лізти Біллу…

– Гей, Білле, хазяїн сказав, що тобі доведеться лізти в димар!

– О, значить, вони посилають Білла в димар, чи не так? – говорила Аліса собі. – Здається, вони все чисто звалюють на Білла! Я б нізащо не погодилась бути на його місці. Цей комин досить таки вузький, але сподіваюсь, мені вдасться брикнути ногою.

Вона засунула ногу якомога далі в комин і очікувала, доки не почула, що якесь звірятко (яке саме, вона не могла визначити) шкрябається і дряпається в комині біля її ноги. Промовивши: «Це Білл», – вона щосили дригнула ногою і чекала, що буде далі.

Спочатку вона почула, як усі закричали хором:

– Дивіться, Білл!

Потім голос Кролика:

– Ловіть його, ви, коло огорожі!

Потім запанувала тиша, потім знов почали кричати всі разом.

– Підтримуйте йому голову… Давайте горілку…

– Не задушіть його…

– Як це сталося, друже? Що з тобою трапилося? Розкажи нам все!

Останнім почувся кволий, писклявий голосок («Це Білл», – подумала Аліса):

– Я й сам не знаю… Ні-ні, досить, дякую, мені вже краще… Але я надто схвильований, щоб розповісти… Єдине, що я знаю, – щось налетіло на мене, як ураган, і я вилетів геть, мов ракета!

– Справді, мов ракета, друже! – підтвердили інші.

– Доведеться спалити будинок! – долинув голос Кролика, і Аліса чимдуж гукнула:

– Якщо ви зробите це, я напущу на вас Діну! – Миттю запанувала мертва тиша. Аліса роздумувала: «Цікаво, що вони будуть робити далі? Якби вони мали хоч крихітку глузду, то розібрали б дах».

За кілька хвилин знов почалася метушня, і Аліса почула голос Кролика:

– Поки що досить однієї тачки.

«Тачки з чим?» – думала Аліса. Але їй недовго довелося роздумувати над цим, бо за мить цілий град камінців заторохкотів у вікно, два чи три влучили їй в обличчя.

– Годі, мабуть, – вирішила вона і закричала: – Краще не робіть цього! – Знову запанувала тиша.

З деяким подивом Аліса помітила, що камінці, ледве торкаючись підлоги, перетворюються на маленькі пиріжечки, і в неї майнула блискуча думка: «Якщо я з’їм пиріжечок, – міркувала вона, – це обов’язково викличе зміну в моїх розмірах. Оскільки навряд чи можна зробити мене ще більшою, то, мабуть, я повинна буду зменшитися».

Отже, вона проковтнула пиріжечок і була у захваті, коли відчула, що зразу ж почала зменшуватися. Ледве вона досягла саме таких розмірів, щоб пройти у двері, як вибігла з будиночка.

Надворі вона побачила цілий натовп маленьких звірят і пташок, що чекали на неї. У центрі знаходився сердешний Ящур Білл, якого підтримували дві морські свинки і чимсь напували з пляшечки. Усі вони кинулися до Аліси, ледве та показалася, але вона щодуху побігла геть і сховалася в густому лісі.

– Перш за все мені необхідно, – говорила Аліса, блукаючи в лісі, – досягти свого справжнього зросту і потім знайти дорогу до того чудового саду. Гадаю, що такий план буде найкращим.

Без сумніву, план був справді блискучий, чітко і ясно розроблений. Єдина трудність полягала в тому, що вона сном-духом не знала, як узятися до його здійснення. Коли вона заклопотано придивлялася поміж дерев, коротке сердите гавкання над самісінькою головою примусило її хутко глянути вгору.

Здоровенне цуценя дивилося на неї великими круглими очима і нерішуче простягало одну лапу, намагаючись доторкнутися до неї.

– Бідолашне мале, – промовила Аліса лагідним голосом і спробувала посвистіти до нього. При цьому її страшенно лякала думка, що, може, цуценя голодне, тоді воно напевне з’їсть її, незважаючи на всю її лагідність.

Сама не знаючи, для чого, вона підняла маленьку паличку і простягла її цуценяті. Те миттю стрибнуло, заскавчавши від радості, кинулося на паличку і вдавало, що шматує її. Тоді Аліса чкурнула за величезний будяк, щоб цуценя не затоптало її. Тієї миті, коли вона з’явилася з другого боку, цуценя знов кинулося на паличку і так поспішало схопити її, що полетіло перекидом. Аліса вирішила, що це занадто схоже на гру з ломовиком. Побоюючись, що цуценя кожної миті може наступити на неї, вона знову побігла за будяк. Після того цуценя почало без упину нападати на паличку, щоразу пробігаючи дуже коротку відстань вперед і довгу – назад. Воно весь час хрипко гавкало і, нарешті, сіло віддалік, важко хекаючи, висолопивши язика і примруживши великі очі.

Ця мить здалася Алісі слушною нагодою для втечі. Вона хутко помчала геть і бігла доти, доки не засапалася так, що аж дух їй забивало. Гавкання цуценяти ледве долинало здалеку.

– Але яке воно гарненьке, оте цуценятко, – промовила вона, коли прихилилася до курячої сліпоти перепочити, обмахуючись її листком. – Я б залюбки навчала його всіляких штук, якби… якби тільки мій зріст дозволяв мені займатися цим. Ой лишенько! Я мало не забула, що мені необхідно підрости! Треба подумати… Як цього домогтися? Гадаю, що повинна щось з’їсти або випити. Але виникає питання, що саме?

Це справді було важке питання: що саме? Аліса придивлялася до квітів і трав, але нічого придатного не бачила. Зовсім недалечко ріс великий гриб, майже такий заввишки, як вона сама. Коли вона заглянула під нього, потім обдивилась його з усіх боків, їй спало на думку поглянути, що робиться зверху.

Вона стала навшпиньки і зиркнула поверх гриба. Там її погляд зустрівся з поглядом великої блакитної гусениці, що сиділа на грибові, склавши лапки, і спокійно попихкувала кальян, не звертаючи уваги ні на Алісу, ні на будь-що взагалі.

Розділ V

Порада Гусениці

Гусениця й Аліса мовчки дивилися одна на одну. Нарешті Гусениця вийняла з рота кальян і звернулася до Аліси млявим, заспаним голосом:

– Хто ти така? – поцікавилася Гусениця. Такий початок не заохочував до продовження розмови.

Аліса відповіла досить невпевнено:

– Я… я вже й сама не знаю, пані, саме зараз… у всякому разі, я знаю, хто я була, коли прокинулася сьогодні вранці, але з того часу я вже кілька разів мінялася.

– Що ти хочеш сказати цим? – суворо запитала Гусениця. – Розкажи про себе.

– Боюся, пані, що я не зумію розказати про себе, – мовила Аліса, – бо я перестала бути сама собою, розумієте?

– Нічого не розумію, – заперечила Гусениця.

– Боюсь, що неспроможна висловити це ясніше, – дуже ввічливо відповіла Аліса, – бо, перш за все, неспроможна зрозуміти цього сама. Стільки разів протягом одного дня змінити свій зріст – це так збиває з пантелику!

– Аж ніяк, – заперечила Гусениця.

– Ну, може, ви поки що цього не відчуваєте, – сказала Аліса, – але коли вам треба буде перетворитися на лялечку – а вам доведеться рано чи пізно, розумієте, – а потім на метелика, – гадаю, ви будете почувати себе не зовсім приємно, чи не так?

– Анітрошечки, – відповіла Гусениця.

– Можливо, ви сприймаєте це інакше, – зауважила Аліса, – але я знаю, що почуваю себе дуже неприємно.

– Ти! – з презирством промовила Гусениця. – Хто ти така?

Отже, вони знову повернулися до того, з чого починалася розмова. Алісу трохи дратувала манера Гусениці робити такі надто вже короткі зауваження, тому вона випросталася і дуже поважно заявила:

– Гадаю, спершу ви повинні сказати мені, хто ви.

– Чому? – запитала Гусениця.

Це нове запитання знову загнало Алісу в безвихідь. Оскільки вона не могла придумати ніякого підхожого мотиву, а Гусениця, здавалося, була в дуже поганому гуморі, то вона рушила геть.

– Вернись! – покликала її Гусениця. – Я маю сказати тобі щось важливе.

Це вже подавало якусь надію, тому Аліса повернулася.

– Тримай себе в руках, – сказала Гусениця.

– Це все? – запитала Аліса, щосили намагаючись стримати свій гнів.

– Ні, – відповіла Гусениця.

Аліса подумала, що все одно їй нічого більше робити, то можна почекати, може, й справді вона почує щось путяще. Кілька хвилин Гусениця мовчки попихкувала кальян, нарешті підняла руку і вийняла її з рота, а потім заговорила:

– Отже, ти вважаєш, що мінялася, так?

– Боюся, що так, пані, – сказала Аліса. – Я неспроможна пригадати того, що колись знала… І я не буваю однакових розмірів навіть десять хвилин поспіль.

– Не можеш пригадати чого саме? – допитувалася Гусениця.

– Ну, я пробувала читати вірш «Хороша перепілонько», але вийшло щось зовсім не те! – відповіла Аліса дуже сумним голосом.

– Прочитай «Ти старий, любий діду», – запропонувала Гусениця.

Аліса згорнула руки і почала:

– Ти читаєш вірша неправильно, – сказала Гусениця.

– Не зовсім правильно, боюся, – несміливо зауважила Аліса.

– Зовсім неправильно, від початку до кінця, – рішуче заперечила Гусениця. Кілька хвилин панувала тиша.

Першою заговорила Гусениця.

– Якою завбільшки тобі хочеться бути? – запитала вона.

– Та байдуже якого росту, – поквапливо відповіла Аліса, – аби не так часто мінятися, розумієте?

– Я не розумію, – сказала Гусениця.

Аліса промовчала. Ніколи в житті їй так настирливо не заперечували, і це починало її дратувати.

– Зараз ти задоволена своїм зростом? – запитала Гусениця.

– Бачите… мені б хотілося бути трішечки більшою, пані, якщо ви не проти, – почала Аліса. – Три дюйми – це такий нікчемний зріст!

– Якраз це дуже гарний зріст! – сердито відрізала Гусениця, випростовуючись на повний зріст (вона сягала рівно три дюйми заввишки).

– Але я не звикла до нього! – благала Аліса у розпачі. Про себе вона подумала: «Хотілося б мені, щоб ці створіння не так швидко ображалися!»

– Поживеш – звикнеш, – запевнила Гусениця і знову засунула кальян до рота і почала попихкувати ним.

Цього разу Аліса терпляче чекала, коли тій заманеться заговорити. За хвилину чи дві Гусениця вийняла люльку з рота, позіхнула разів зо два і потяглася. Потім вона злізла з гриба і поповзла в траву, кинувши на ходу:

– Один бік зробить тебе більшою, другий – меншою.

«Один бік чого? Другий бік чого?» – роздумувала Аліса.

– Гриба, – пояснила Гусениця, ніби Аліса запитувала вголос, і за мить зникла з очей.

З хвилину Аліса замислено дивилася на гриб, намагаючись з’ясувати, де в нього один бік, а де – другий. Це було не так легко, бо гриб був зовсім круглий. Проте вона нарешті обхопила гриб з обох боків, скільки сягали руки, і відламала по шматочку кожною рукою.

– Але який з них який? – запитала вона себе і відкусила трішечки від шматочка в правій руці, щоб з’ясувати його дію. За мить вона відчула страшний удар під підборіддя – вона вдарилася об власну ногу.

Ця раптова зміна дуже налякала її, і вона відчула, що не можна гаяти ні миті, бо продовжувала дуже швидко зменшуватися. Отже, вона зразу ж заходилася коло другого шматочка. Підборіддя у неї було так міцно притиснуте до ноги, що неможливо було розтулити рота. Зрештою їй вдалося зробити це і проковтнути крихітку від шматка в лівій руці.

* * *

– Диви, моя голова нарешті вільна! – захоплено вигукнула Аліса. Але захоплення швидко змінилося занепокоєнням, коли вона виявила, що її плечі кудись зникли. Єдине, що вона побачила, коли глянула вниз, була довжелезна шия, яка здіймалася, мов стеблина, над морем зеленого листя, що простяглося далеко внизу.

– Що це може бути за зелень? – дивувалася Аліса. – І куди поділися мої плечі? А ви, мої бідні рученята, чому я вас ніде не бачу? – Говорячи це, вона розмахувала руками в усі боки, але це викликало лише легеньке колихання далекого зеленого листя.

Оскільки, здавалося, не було ніякої надії дотягтися руками до голови, вона спробувала нахилити голову до рук і була в захваті, коли переконалася, що її шия легко, мов гадюка, згинається в усі боки. Їй саме вдалося вигнути шию у вигляді граційного зигзага, і тільки що вона хотіла пірнути головою в листя, яке виявилося верхів’ями дерев, серед яких вона недавно блукала, як раптом різке сичання примусило її рвучко відсахнутися. Велика голубка кинулася їй в обличчя, люто б’ючи крилами.

– Гадюка! – закричала Голубка.

– Я не гадюка! – обурено заперечила Аліса. – Дайте мені спокій!

– А я кажу, гадюка! – повторила Голубка трошки спокійніше і додала крізь ридання: – Я вже все перепробувала, але від них нема ніде рятунку!

– Я навіть уявлення не маю, про що ви говорите, – сказала Аліса.

– Я пробувала ховатися між коріннями, і на берегах, і під живоплотом, – продовжувала Голубка, не слухаючи Алісу. – Але ці прокляті гадюки! З ними немає ніякої ради.

Аліса все більше дивувалася, але вирішила мовчки чекати, доки Голубка не скінчить.

– Ніби мало клопоту з висиджуванням яєчок, – вела своє Голубка, – так ще доводиться день і ніч стерегти їх від гадюк! Адже за ці три тижні я ні на мить не заплющила очей!

– Мені дуже шкода, що вам завдали такого клопоту, – сказала Аліса, яка починала розуміти, про що йде мова.

– І саме тоді, коли я влаштувалася на найвищому дереві в лісі, – продовжувала Голубка, переходячи на крик, – саме тоді, коли я вважала, що нарешті здихалася від них, їм треба було звалитися сюди з неба! Тьху! Гадюка!

– Але я не гадюка, кажу вам! – заперечила Аліса. – Я… я…

– Ну! Хто ж ти тоді? – запитала Голубка. – Хіба не видно, що ти намагаєшся щось вигадати?

– Я… Я маленька дівчинка! – досить невпевнено відповіла Аліса, бо згадала кількість змін, що сталися з нею за цей день.

– Овва! Так я й повірила! – тоном глибокого презирства сказала Голубка. – Свого часу я бачила багатьох дівчаток, але жодної не було з такою шиєю, як у тебе. Ні-ні! Ти гадюка, та й годі! Ти ще, може, скажеш, що зроду не куштувала яєць?

– Звичайно, куштувала, – відповіла Аліса, яка була дуже щирою дівчинкою. – Але дівчатка їдять так само багато яєць, як і гадюки, розумієте?

– Я не вірю цьому, – промовила Голубка. – Та коли це правда, значить, вони – одна з пород гадюк, та й годі.

Це був такий несподіваний для Аліси висновок, що деякий час вона не могла вимовити ні слова. Це дало Голубці нагоду додати:

– Ти шукаєш яєць, це я добре знаю, тому мені все одно, дівчинка ти чи гадюка.

– Але мені зовсім не все одно, – швидко вставила Аліса. – І, до речі, я не шукаю яєць. А якби навіть і шукала, то мені не потрібні ваші, бо я не люблю їх сирими.

– Ну, тоді забирайся звідси! – похмуро запропонувала Голубка і знов усілася на яєчка.

Аліса почала пробиратися поміж дерев. Це була нелегка справа, бо її шия весь час чіплялася за гілки, і щоразу доводилося затримуватися, щоб розплутати її. Згодом вона пригадала, що в неї в руках досі були шматочки гриба, і обережно почала потрошку відкушувати по черзі від кожного з них. Від цього вона то збільшувалася, то зменшувалася, доки їй не вдалося досягти свого звичайного зросту.

Минуло дуже багато часу відтоді, як вона була звичайного зросту, тому спершу вона почувала себе якось дивно, але швидко призвичаїлася до цього і почала, як завжди, розмовляти сама з собою.

– Ну от, половину плану здійснено. Від усіх цих змін можна зовсім розгубитися! Ніколи не знаєш, що буде з тобою через хвилину! Хай там як, тепер я досягла своїх звичайних розмірів. А зараз треба пробратися в той прегарний сад… Але як цього домогтися, хотіла б я знати?

Говорячи це, вона раптом опинилася перед галявиною з будиночком футів чотири заввишки.

– Хто б там не жив, – міркувала Аліса, – не годиться з’являтися перед ними такою великою. Я можу до смерті перелякати їх!

Отже, вона почала потрошку кусати шматочок гриба в правій руці і не насмілювалася підходити до будиночка, доки не зменшилася до дев’яти дюймів заввишки.

Розділ VI

Порося та перець

Хвилину чи дві вона стояла, розглядаючи будиночок та роздумуючи, що робити далі. Раптом з лісу вибіг лакей, зодягнений в ліврею (вона й прийняла його за лакея саме завдяки лівреї, інакше, судячи з обличчя, його можна було скоріше назвати карасем), і загримав у двері. Їх відчинив інший лакей у лівреї, з круглим обличчям і великими жаб’ячими очима. У обох лакеїв, як помітила Аліса, було припудрене волосся, завите по всій голові. Їй дуже кортіло знати, що все це означає, тому вона трошки виповзла з лісу, щоб послухати.

Ліврейний лакей-карась почав з того, що дістав з-під пахви великий, майже такий завбільшки, як він сам, пакет і простяг його іншому лакеєві, урочисто виголошуючи:

– Герцогині. Запрошення від Королеви на партію в крокет.

Ліврейний лакей-пуголовок повторив так само урочисто, лише трохи переставив слова:

– Від Королеви. Запрошення Герцогині на партію в крокет.

Після цього обидва так низько вклонилися, що їхні кучері переплуталися.

Це так розсмішило Алісу, що вона мусила відбігти назад у ліс, боячись, щоб її, бува, не почули. Коли вона знову визирнула з лісу, ліврейний лакей-карась уже пішов собі, а другий сидів на землі неподалік від дверей, втупившись порожніми очима в небо.

Аліса боязко підійшла до дверей і постукала.

– Немає ніякої рації стукати, – зауважив лакей, – з двох причин. По-перше, тому, що я знаходжуся з того самого боку дверей, що й ти; по-друге, вони здійняли такий гармидер у хаті, що навряд чи хтось почує тебе.

У хаті справді був страшенний гармидер: хтось весь час верещав і чхав, час від часу доносився голосний брязкіт, ніби там ущент розліталося блюдо або макітра.

– Тоді, будь ласка, скажіть, – мовила Аліса, – як мені зайти в будиночок?

– Була б рація стукати, – вів своє лакей, не звертаючи уваги на неї, – якби двері були між нами. Наприклад, якби ти була всередині, ти б могла постукати, а я б міг випустити тебе.

Він дивився на небо весь час, поки говорив. Аліса вважала це зовсім нечемним.

– Але, мабуть, він нічого не може подіяти, – сказала вона собі, – адже в нього очі знаходяться майже на самісінькій маківці. Та, хай там як, на запитання він може відповісти… Як мені попасти в дім? – повторила вона вголос.

– Я буду сидіти тут, – зауважив лакей, – до завтра…

Цієї миті двері будиночка відчинилися, і звідти прямісінько в голову лакея полетіла тарілка. Вона зачепила його за носа і розбилася на друзки об одне з дерев позаду нього.

– …а може, до післязавтра, – продовжував лакей тим самим голосом, ніби нічого не трапилося.

– Як мені потрапити в дім? – знову запитала Аліса ще голосніше.

– А тобі взагалі треба туди попасти? – запитав лакей. – Ось що необхідно з’ясувати перш за все, розумієш?

Це, без сумніву, було правильно, але Аліса не любила, коли з нею так розмовляли.

– До чого справді жахлива, – пробурчала Аліса, – оця манера всіх створінь суперечити! Від цього можна збожеволіти!

Лакей, здається, вважав це слушною нагодою, щоб повторити своє зауваження з деякими змінами:

– Я буду сидіти тут, – сказав він, – година за годиною, день у день.

– Але що мені робити? – запитала Аліса.

– Що хочеш, – відповів лакей і почав насвистувати.

– Не варто розмовляти з ним, – сказала Аліса у відчаї, – він справжнісінький дурень! – і вона відчинила двері та зайшла в дім.

Двері вели прямо до великої кухні, повнісінької диму. Герцогиня сиділа на триногому стільці посеред кухні, бавлячи немовля, а куховарка схилилась над плитою і щось помішувала у великому казані, здається, суп.

– У цьому супі, без сумніву, занадто багато перцю! – ледве вимовила Аліса, зачхавшись.

Справді, в повітрі було занадто багато перцю. Навіть Герцогиня почихувала час від часу, що ж до дитини, то вона безупинно чхала і кричала, кричала і чхала. У кухні тільки двоє не чхали: куховарка та кіт, який сидів на припічку і посміхався на весь рот.

– Чи не будете ви такі ласкаві сказати мені, – заговорила несміло Аліса, бо не була певна, що

їй припадало говорити першій, – чому ваш кіт так посміхається?

– Це Кіт Сміюн, – пояснила Герцогиня, – тому й посміхається. Порося!

Останнє слово вона сказала з такою несподіваною люттю, що Аліса аж підскочила, але скоро зрозуміла, що це стосувалося немовляти, тому вона набралася сміливості й продовжувала:

– Я не знала, що бувають Коти Сміюни. Тобто я не знала, що коти взагалі вміють посміхатися.

– Вони всі вміють, – сказала Герцогиня, – і більшість з них посміхається.

– Я не знаю жодного, який посміхався б, – дуже ввічливо зауважила Аліса, надзвичайно задоволена тим, що зав’язалася розмова.

– Ти багато чого не знаєш, – промовила Герцогиня, – це факт.

Алісі зовсім не припав до душі тон цього зауваження, тому вона вирішила змінити розмову. В той час, як вона намагалася щось придумати, куховарка зняла з вогню казан із супом і зразу ж почала шпурляти все, що траплялося під руки, у Герцогиню та немовля. Спочатку полетіли щипці, за ними – справжня злива каструль, тарілок та полумисків. Герцогиня не звертала на них уваги, навіть якщо вони влучали в неї. А немовля так репетувало до цього, що важко було сказати, чи було йому боляче від ударів, чи ні.

– Ой, будь ласка, обережніше! Що ви робите! – кричала охоплена жахом Аліса, підстрибуючи. – Ой, пропав його дорогоцінний носик! – коли величезна каструля пролетіла зовсім поряд, мало не відірвавши носа немовляті.

– Якби кожен займався своїми справами, – хрипко буркнула Герцогиня, – світ обертався б швидше.

– Від цього ми б нічого не виграли, – промовила Аліса, яка дуже зраділа нагоді похвалитися деякими своїми знаннями. – Тільки подумайте, який клопіт буде з днем і ніччю. Розумієте, земля обертається навколо осі за двадцять чотири години. Так, у неї є вісь…

– Яка вісь? – обурилася Герцогиня. – Візьми її й повісь.

Аліса дуже стурбовано зиркнула на куховарку, щоб з’ясувати, чи та схильна здійснити цю загрозу. Але куховарка заклопотано мішала суп і, здається, не прислухалася. Тоді Аліса продовжувала:

– За двадцять чотири години, я гадаю… Чи, може, за дванадцять? Я…

– Ох, не чіпай мене, – відмахнулася Герцогиня, – я терпіти не можу цифр. – І вона знов почала бавити немовля, наспівуючи при цьому якусь колискову і щосили чукикаючи в кінці кожного рядка:

Коли Герцогиня співала другий куплет пісні, вона продовжувала з такою силою підкидати немовля, що бідолашне аж захлиналося від плачу й Аліса ледве розбирала слова:

– На! Можеш трошки побавитися з ним, якщо хочеш! – сказала Герцогиня і шпурнула Алісі немовля. – Мені треба піти і приготуватися до гри в крокет з Королевою. – Герцогиня поспішила геть з кімнати. Куховарка шпурнула їй услід сковороду, але не влучила.

Аліса насилу зловила немовля, бо це було маленьке створіння якоїсь дивної форми, що розчепірило руки і ноги в усі боки.

«Точнісінько як морська зірка», – подумала Аліса. Бідолашне мале пихкало, як паровик, коли вона його вхопила, і так вигиналося в усі боки, що перші кілька хвилин вона лише чимдуж старалася вдержати його.

Коли вона нарешті приловчилася тримати немовля на руках (для цього його треба було скрутити у вузол і міцно тримати за праве вухо і ліву ніжку, не даючи йому випростатися), то винесла його надвір.

– Якщо я не заберу з собою це немовля, – роздумувала Аліса, – вони, без сумніву, скоро занапастять його. Хіба це не злочин – залишити його тут? – Останні слова вона вимовила вголос, і мале у відповідь хрюкнуло (на цей час воно вже перестало чхати). – Не хрюкай! – гримнула Аліса. – Не думай, що це так гарно!

Немовля знову хрюкнуло, і Аліса занепокоєно зазирнула йому в обличчя, щоб дізнатися, що з ним таке. Не могло бути сумніву в тому, що в нього був надто кирпатий ніс, більше схожий на рильце, ніж на справжній ніс, а очі, як на дитину, занадто вже малі. І взагалі зовнішній вигляд дитини не сподобався Алісі.

«А може, це воно так схлипує», – подумала Аліса і знову зазирнула йому в очі, щоб побачити, чи є там сльози. Ні, сліз не було.

– Якщо ти, моє любе, збираєшся обернутися на порося, – заговорила Аліса серйозно, – я не буду панькатися з тобою. Май це на увазі!

Бідолашне мале знову схлипнуло (а може, хрюкнуло, важко було розібрати), потім деякий час вони йшли мовчки.

Тільки-но Аліса почала роздумувати: «Ну що я буду робити з цим створінням, якщо принесу його додому?» – як воно знову хрюкнуло, та так голосно, що вона з деяким острахом зиркнула на нього. Тепер уже не могло бути ніякого сумніву: це було справжнісіньке порося. Вона зрозуміла, що буде цілковитим безглуздям з її боку няньчитись з ним далі.

Тому вона пустила маленьке створіння на землю і з полегшенням побачила, що воно спокійнісінько побігло до лісу.

– Якби воно підросло, – розмовляла сама з собою Аліса, – з нього вийшла б дуже гидка дитина, але свиня з нього, гадаю, буде дуже гарна. – І вона почала пригадувати тих знайомих дітей, з яких вийшли б добрячі поросята. Вона саме говорила собі: – Якби тільки знати спосіб перетворювати їх на… – І раптом трохи злякано спинилася, побачивши Кота Сміюна, що сидів на гілці дерева за кілька ярдів від неї.

Кіт лише посміхнувся, коли побачив Алісу. «На вигляд він досить добродушний, – подумала вона. – Але у нього такі довгі кігті і так багато зубів, що краще ставитися до нього з повагою», – вирішила дівчинка.

– Котику Сміюнчику! – нерішуче почала вона, бо не знала, чи сподобається тому таке ім’я. Але Кіт ще дужче посміхнувся. «Поки що йому це до вподоби», – подумала Аліса і продовжувала: – Будь ласка, чи не скажете ви мені, якою дорогою можна вийти звідси?

– Це великою мірою залежить від того, куди ти хочеш потрапити, – відповів Кіт.

– Мені однаково куди… – пояснила Аліса:

– Тоді не має значення, якою дорогою ти підеш, – зауважив Кіт.

– …аби я потрапила куди-небудь, – додала Аліса на пояснення.

– О, куди-небудь ти обов’язково потрапиш, – сказав Кіт, – якщо будеш іти достатньо довго.

Аліса почувала, що проти цього нічого заперечити, тому спробувала поставити запитання інакше:

– Хто живе в цих місцях?

– У тому напрямі, – сказав Кіт, махнувши правою лапою, – живе Капелюшник, а в тому, – махнув другою лапою, – живе Солоний Заєць. Відвідай кого хочеш з них. Вони обидва божевільні.

– Ну, я не хочу іти до божевільних, – зауважила Аліса.

– О, тут уже нічого не вдієш, – сказав Кіт, – ми всі тут божевільні. Я божевільний, та й ти теж божевільна.

– Звідки ви знаєте, що я божевільна? – запитала Аліса.

– Ти повинна бути божевільною, – пояснив Кіт, – інакше ти б не прийшла сюди.

Аліса зовсім не вважала це за доказ і продовжувала:

– А звідки ви знаєте, що ви божевільні?

– Почнімо з того, – промовив Кіт, – що собаки не божевільні. Ти згодна з цим?

– Припустімо, що так, – погодилась Аліса.

– Ну, в такому разі, – продовжував Кіт, – розумієш, собака гарчить, коли сердиться, і крутить хвостом, коли задоволена. А я гарчу, коли задоволений, а кручу хвостом, коли серджуся. Ось чому я божевільний.

– Я називаю це мурчанням, а не гарчанням, – заперечила Аліса.

– Називай, як тобі завгодно, – сказав Кіт. – Ти сьогодні граєш з Королевою в крокет?

– Мені б дуже хотілося, – промовила Аліса, – але мене ще не запросили.

– Там побачимося, – зауважив Кіт і зник. Алісу це не дуже здивувало, бо вона вже почала звикати до того, що весь час відбуваються всілякі дивні речі. Вона все ще дивилася на те місце, де сидів Кіт, як раптом той з’явився знову.

– До речі, що сталося з немовлям? – поцікавився Кіт. – Я мало не забув запитати.

– Воно обернулося на порося, – дуже спокійно пояснила Аліса, так, немовби Кіт повернувся цілком природним шляхом.

– Я так і думав, – зауважив Кіт і знову зник.

Аліса очікувала деякий час, сподіваючись, що побачить його знову, але той не з’являвся, тому через хвилину чи дві вона пішла в тому напрямі, де, як сказав Кіт, жив Солоний Заєць.

– Капелюшників я вже бачила, – сказала вона собі, – значно цікавіше зустрітися з Солоним Зайцем. Оскільки зараз уже травень, то він, може, уже не дуже казиться, у всякому разі, не так, як у березні. – Говорячи це, вона зиркнула вгору, і там на гілці дерева знову сидів Кіт.

– Ти сказала, на порося чи на карася? – запитав він.

– Я сказала, на порося, – відповіла Аліса. – І чи не могли б ви з’являтися і зникати не так раптово? Від цього у мене паморочиться в голові.

– Гаразд, – погодився Кіт. Цього разу він зникав дуже повільно, починаючи з кінчика хвоста і закінчуючи усмішкою, яка залишалася ще деякий час після того, як весь Кіт уже зник.

– Чи ба, мені часто доводилося бачити котів без усмішки, – подумала Аліса, – але усмішку без кота! Нічого дивовижнішого я ще зроду не бачила!

Пройшовши невелику відстань, вона опинилася перед будиночком Солоного Зайця. Вона подумала, що це саме його будиночок, бо димарі нагадували вуха, а дах був критий хутром. Будиночок був такий великий, що вона не насмілилась підійти до нього зразу, а спочатку з’їла шматочок гриба в лівій руці і підросла майже до двох футів заввишки. Навіть після цього вона наближалася до будиночка дуже боязко, говорячи собі:

– А що, як він і зараз казиться? Мабуть, краще було піти до Капелюшника.

Розділ VII

Чаювання божевільних

Перед будинком під деревом стояв накритий стіл, за яким Солоний Заєць і Капелюшник пили чай. Вовчок сидів посередині і спав, а ті двоє спиралися на нього ліктями, мов на подушку, і розмовляли через його голову.

«Вовчку, певно, дуже незручно, – подумала Аліса. – Проте він спить, йому, мабуть, все одно».

Стіл був великий, але вони всі троє збилися на одному кінці.

– Немає місця! Немає місця! – закричали вони, коли помітили, що Аліса наближається.

– Місця скільки завгодно, – обурено промовила Аліса і сіла у велике крісло в кінці столу.

– Випий вина, – запропонував Солоний Заєць заохочувальним голосом.

Аліса оглянула стіл, але там не було нічого, крім чаю.

– Я не бачу вина, – зауважила дівчинка.

– Його й немає, – погодився Солоний Заєць.

– Тоді не дуже чемно з вашого боку пропонувати його, – сердито сказала Аліса.

– А з твого боку було дуже чемно сідати до столу без запрошення? – зауважив Солоний Заєць.

– Я не знала, що це ваш стіл, – промовила Аліса. – Він накритий більше, ніж на трьох.

– Тобі треба підстригтися, – сказав Капелюшник. Весь час він з величезною цікавістю розглядав Алісу, і це були його перші слова.

– Вам треба навчитися не зачіпати особистостей, – відповіла Аліса трохи роздратовано. – Це свідчить про невихованість.

Капелюшник широко розплющив очі, коли почув це, проте у відповідь лише запитав:

– Що спільного між вороною і письмовим столом?

«Нарешті починаються розваги! – подумала Аліса. – Я рада, що вони стали загадувати загадки…»

– Думаю, що зумію відгадати, – додала вона вголос.

– Ти маєш на увазі, що зумієш знайти відповідь на загадку? – допитувався Солоний Заєць.

– Саме так, – погодилася Аліса.

– У такому разі, тобі слід говорити те, що ти маєш на увазі, – продовжував Солоний Заєць.

– Я так і роблю, – поквапливо відповіла Аліса. – Принаймні… Принаймні я маю на увазі те, що говорю… адже це те саме, розумієте.

– Зовсім не те саме! – вигукнув Капелюшник. – Авжеж, ти ще скажеш, що «Я бачу те, що їм» – це те саме, що «Я їм те, що бачу»!

– Ти ще, може, скажеш, – додав Солоний Заєць, – що «Мені подобається те, що я маю» – це те саме, що «Я маю те, що мені подобається».

– Або ти ще, може, скажеш, – додав Вовчок, який, здавалося, розмовляв крізь сон, – що «Я дихаю, коли сплю» – це те саме, що «Я сплю, коли дихаю».

– Щодо тебе, то це те саме, – зауважив Капелюшник, і розмова увірвалася. Все товариство на час замовкло, а Аліса згадувала все, що знала про ворон та письмові столи, хоч знала вона не так уже й багато.

Першим порушив мовчанку Капелюшник.

– Яке у нас сьогодні число? – запитав він, повертаючи голову до Аліси. Він дістав з кишені годинника і занепокоєно дивився на нього, весь час струшуючи його і підносячи до вуха.

Аліса трохи подумала і відповіла:

– Четверте.

– Два дні різниці, – зітхнув Капелюшник. – Я ж тобі казав, що вершкове масло не годиться для механізму! – додав він, сердито зиркаючи на Солоного Зайця.