Читать онлайн Котономіка, або Як коти економіку будували бесплатно

Серія «Шкільна бібліотека української та світової літератури» заснована у 2010 році

© О. Геращенко, 2020

© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© А. Овчарова, ілюстрації, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

Шерпон потрапляє в халепу

Десь у далекому Непалі, високо в горах, заховалася від людського ока дивовижна місцина, населена веселими, прудкими, граційними кішками. Нікому про неї не було відомо.

Чому ж люди, які підкорили собі найвіддаленіші куточки землі, не змогли віднайти цей край? Відповідь проста: його надійно сховала велетенська гора Мачапучре, що піднеслася за хмари і на вершину якої жодного разу ніхто з людей не піднявся. З одного боку гори мирно жили корінні непальці та тибетці – вони будували дерев’яні будиночки, вирощували рис і випасали на полонинах гірських корів – яків, що давали їм молоко й хутро.

Так тривало їхнє життя з покоління в покоління. Однак технічний прогрес, хоч і з великим запізненням, все-таки дійшов до гірських поселень: не так давно там запрацювали мобільний зв’язок та інтернет. Щоправда, місцевим жителям особливо не було куди телефонувати, а інтернет вони сприймали наче казку, в якій розповідається про події, що відбуваються десь в інших галактиках. Адже для тутешніх людей світ закінчувався горою Мачапучре, тож багато хто гадав, що за нею живуть боги, які керують життям у всьому всесвіті.

Місцеві жителі свято дотримувалися традицій, які залишили їм предки. Так, в давніх непальських легендах ішлося про те, що колись дуже-дуже давно поруч з людьми в мирі й злагоді жили величезні коти, які вміли розмовляти. Господарі осель щедро ділилися з чотирилапими молоком, а ті в подяку полювали на гризунів, від яких потерпав врожай рису.

Непорозуміння між кішками й людьми почалися, коли настав дуже голодний рік. Молока було замало, тож люди почали давати кішкам його значно менше, так само й іншої їжі. Ті своєю чергою повадилися красти з осель все їстівне, що вдавалося знайти. Ситуація набувала дедалі загрозливіших масштабів, й незабаром стався вибух.

Одного дня доволі вгодований і, очевидно, через це повсякчас голодний кіт Шерпон почув смачнючий запах курки, яку смажила старенька непалка Неола. Муркотун аж слинки ковтав під її будинком. Заплющивши очі, він мрійливо уявляв, як підрум’янені шматочки курятини тануть у роті.

У той момент він наче перетворився на сновиду, й лапи самі понесли його на кухню саме тоді, коли Неола перевернула курча і пішла собі в справах. Шерпон наблизився до плити, й теплі потоки повітря, насичені неймовірними пахощами, з подвійною силою огорнули його. Але, як ми вже зазначали, Шерпон був доволі гладким котом, тож дострибнути до пательні з куркою було для нього надважким завданням.

– Бог усіх котів, допоможи мені! – вигукнув він і, зібравши всі сили, стрибнув угору.

Широко розплющеними очима Шерпон бачив, що бажана курка, яка так смачно шкварчала на пательні, ставала дедалі ближчою. У цей момент він, зібравши докупи всю свою енергію, просто-таки летів!

«Зараз я схоплю кігтями курячу ніжку й приземлюся з нею. Мур-няв! Шерпон – дуже вправний кіт! Він швиденько вискочить з куркою надвір, там знайде затишну місцинку й матиме чудову вечерю в цьому голодному світі!» – подумки планував він.

– Ах ти ж паскудо куцохвоста! – Раптом почув він істеричний вигук. А вже за мить пані Неола схопила табуретку.

Тим часом Шерпон саме долав найвищу точку свого стрибка. Він намагався одним оком тримати в полі зору господиню будинку, а другим шукав курку на пательні.

«Так і косооким стати можна», – промайнула думка в його голові. З останніх сил він ледь дотягнувся до курки, дряпнув по ній кігтем, а сама лапа враз опинилася на розпеченій пательні.

– Чау-бау-вау-няу!!! – заволав Шерпон і, вже падаючи вниз, стрімко рвонув лапу на себе, зачепивши при цьому пательню.

Тож на дерев’яну підлогу вони приземлились усі разом. Причому недосмажена курка й пательня, торкнувшись твердої поверхні, спочатку синхронно підскочили вгору, а потім, зробивши карколомний пірует, почергово попадали на Шерпонову голову. Пательня підскочила вище, тому накрила собою курку.

За мить до цього Шерпон роззирався навсібіч, намагаючись оцінити ситуацію й намітити маршрут втечі, тож, не очікуючи на таке жахливе завершення своїх райдужних планів, заволав не своїм голосом, адже курка була гарячою, як і розжарена пательня. А тут ще й пані Неола із вигуком «Кияк!» пожбурила в нього важкою табуреткою так, ніби це були змагання з боулінгу.

Все, що встиг зробити Шерпон, це миттєво розпластатися на підлозі. Це його врятувало. Табуретка збила з його голови пательню й курку, не торкнувшись самого кота. Пані Неола не могла з цим змиритися, тож, вигукнувши щось нерозбірливе, потяглася по другу табуретку. Однак Шерпон, остаточно зрозумівши, що справи кепські й потрібно рятувати власне життя, а не думати про курку, стрімголов кинувся до дірки, яку побачив у стіні. Його голова миттєво опинилася за межами хати, де на нього йшло справжнє полювання, проте задня частина застрягла в дірці й ніяк не хотіла пролазити.

– Нумо, дупо, не гальмуй, – шепотів Шерпон, щосили шкрябаючи по землі передніми лапами.

Та пані Неола вирішила провчити злодюжку, тож, хижо примруживши й без того вузькі очі, прицільно жбурнула другу табуретку в ту частину кота, яка ще залишалася в хаті. Кидок виявився напрочуд точним. Неола скинула руки догори так, як зазвичай роблять спортсмени-переможці.

– Ня-я-я-я-я-я-я-я-у-у-у-у-у-у-у! – розлетілося по всьому непальському селищу. Це волав Шерпон, якого цим потужним ударом таки винесло на волю.

Проте жаліти себе не було часу, адже небезпека ще не минула. Неола вже вискакувала з будинку, шукаючи поглядом ще щось важке, щоб огріти кота, який зазіхнув на її вечерю. Гнів жінки можна виправдати, адже посмакувати куркою в той рік можна було хіба що раз на місяць.

Тим часом Шерпон, притуливши вуха до голови, мчав гірським селом, не розбираючи дороги, мріючи опинитися якнайдалі від страшної оселі та її господині. Однак пані Неола, ніби згадавши молодість, не надто відставала, підстрибом долаючи перешкоди на вузькій стежці.

Серце Шерпона рвалося з грудей, сили вже залишали його, але страх змушував лапи рухатися дедалі швидше.

– Пробач, бабцю! – кричав він, сподіваючись, що гнів пані Неоли від його спокути трохи охолоне, проте сам собі подумки казав: «Старієш, хлопче, ще рік тому та курка вже була б твоєю».

Підбігаючи до дерев’яної кладки через стрімкий гірський потічок, кіт раптом побачив, що з іншого боку до неї неспішно наближається пан Хілюн, чолов’яга, який любив поговорити з будь-ким про будь-що, прикрашаючи свої історії вигаданими деталями, в які згодом і сам починав щиро вірити.

– Хілюне, – гукнула захеканим голосом Неола. – Хапай котяку-крадія!

Хілюн саме став на кладку. Почувши Неолу, він розставив ноги, щоб мати кращу точку опори, та виставив руки так, щоб схопити Шерпона, якщо той намагатиметься прослизнути повз. Шерпон різко загальмував передніми лапами, залишаючи на кладці слід від пазурів, і вже намірився повернути назад, але там йому відрізала шлях до відступу пані Неола.

«Зловлять – битимуть», – останнє, що спало на думку Шерпонові перед тим, як, заплющивши очі, він з останніх сил рвонув у напрямку пана Хілюна, цілячись проскочити між його розчепіреними ногами. Той різко нахилився, щоб схопити кота, та саме в цей момент Неола, яка вже набрала неконтрольованої реактивної швидкості, з вигуком «Кияк!» відштовхнулася від Хілюнової спини, наче від гімнастичного коня і, розставивши ноги врізнобіч, перелетіла через чоловіка. Її політ загальмували зарості бамбука. Його тонкі стовбури нахилилися до землі разом із бабцею, а відтак, різко розпрямившись, підкинули її високо вгору, неабияк подивувавши цим місцевих птахів.

Своєю чергою пан Хілюн від несподіванки, що він став спортивним снарядом для пані Неоли, втратив рівновагу і з вигуком «Клятий кіт!» шубовснув у річку. Пані Неола саме закінчувала свій політ і за мить опинилася на широкій спині яка, що мирно випасався неподалік.

Від несподіванки тварина заревла й кинулася бігти куди очі бачили, намагаючись при цьому скинути з себе пані Неолу. Проте жінка міцно трималася за його густу гриву.

Ноги принесли яка на берег. Тут він підковзнувся на слизькому камінні і впав у річку. Причому прямісінько на пана Хілюна, який саме намагався вийти з води. Отак вони й сиділи – знизу пан Хілюн, на ньому – переляканий як, на якому розлючена пані Неола.

– Ну, котяро, начувайся! – розмахувала руками в напрямку берега пані Неола.

«Їв собі траву, нікого не чіпав. Що сталося?» – думав як.

– Буль-буль-буль, – сказав пан Хілюн, бо вже зовсім пішов під воду, причавлений яком і бабцею.

– Що ти кажеш, Хілюне? – спитала Неола.

– Буль-буль-буль, – почулося у відповідь.

– Нічого не розумію! – сказала вона і, перехилившись через яка, вправно витягла за волосся голову Хілюна з води.

– Начувайся, котяро, – відпльовуючись, ледь зміг вимовити Хілюн. – Але витягніть мене, Неоло, будь ласка, цілком, бо я або потону, або ви розчавите мене, як коржика!

Шерпон, спостерігаючи за цим дійством з кущів, зрозумів, що нічого доброго йому не світить, коли ці троє нарешті виберуться на берег. Тож, притиснувши вуха до голови, накивав п’ятами.

Підготовка до зустрічі

Неола дуже образилася на Шерпона. Ба більше: вона по-справжньому розлютилася, бо в цей голодний рік, коли так не вистачало всім їжі, втрачати смачний обід було неабияк прикро. Того ж дня жінка пішла до голови селища Карчуна, аби той допоміг їй поквитатися із зухвалим котом.

– Карчуне, – голосно промовила вона. – Ми тих клятих котів годуємо в такий важкий рік, а від них жодного зиску, адже все одно втрачаємо врожай. Скільки ще зноситимемо таке? Пропоную вигнати муркотунів, хай дадуть нам спокій, житимемо собі краще.

– Що сталося, Неоло? – здивовано промовив мудрий Карчун. – Поряд з нами коти живуть уже сотні, а то й тисячі років. Так, іноді ми сваримося, але загалом ставимося з повагою одне до одного.

– Раніше й коти були іншими, не те, що нині, – махнула рукою Неола. – Спитай в людей, що вони скажуть.

– Нехай і так, – промовив, замислившись, сивочолий Карчун. – Треба говорити з людьми, аби запобігти конфліктам. Призначаю на завтра загальні збори нашого селища. Ходімо повідомимо про це людей.

Тим часом Шерпон, ледь віддихавшись, поплентався до котячої скелі, місця, де збиралися коти потеревенити, попліткувати та й просто дізнатися про останні новини. Коли Шерпон наблизився, то побачив гурт з кількох молодих котів. Ті підстрибували, сміялися, жартували.

Вони побачили його, і Джерманкет, молодий білявий кіт з чорними вухами, промовив:

– Привіт, Шерпоне! Чого це ти ледь ворушиш ногами?

– Бувай здоровий, Джерме! – відповів Шерпон. – Йду з останніх сил, зараз просто впаду, бо пробіг шалену відстань, насилу відірвався від погоні.

– Кажеш, погоні?! Нумо, хлопче, розповідай, що такого вже накоїв.

І Шерпон почав свою розповідь.

– Розумієте, сиджу собі, гріюсь на сонечку, нікого не зачіпаю, аж тут іде пані Неола і несе повний кошик смаженої риби. Раптом одна рибина випала, й саме тоді, коли пані проходила повз мене, і як дасть мені по лобі, аж зірочки навколо очей закружляли! Підскочила та рибина догори та й знов почала падати мені на голову. Тут я рота розкрив і спіймав її. Старенька пані як те побачила, то аж заверещала на мене. Почала звинувачувати в усіх гріхах, ніби я всю її рибу поцупити хотів. Стала кидати в мене всім, що в руки прихопить! То я й чкурнув звідти, а вона за мною. Хоч старенька, а стрибає, ніби гірська коза. На кладці нам ще чолов’яга Хілюн зустрівся. Намагався їй допомогти, та я якимось дивом і від нього спромігся втекти, котячі боги допомогли, не інакше.

Хлопці слухали розповідь Шерпона уважно, хитаючи головами на знак схвалення, підіймаючи й напружуючи кінчики хвостів. Після сказаного худий рудий кіт Хорепан промовив:

– А чи маєте ви цього року достатньо їжі, хлопці?

– Та де там, – протяжно хором вимовили всі інші. – Люди обділяють, бо рік поганий.

– А себе вони так само обділяють?

– Ти ж чуєш, повні кошики риби носять!

– Ото жадібні!

І ось вже коти почали жалітися одне одному на людей, згадуючи всі справжні й вигадані образи, роздмухуючи їх, немов кульку, що загрозливо тріщала зсередини, попереджуючи про вибух.

– Треба, нарешті, покласти цьому край, – вимовив нарешті Джерманкет. – Зберемо всіх котів і зустрінемося завтра з людьми, щоб погодити наше подальше співіснування.

На тому вони й розійшлися в різні боки, щоб попередити кішок про велику зустріч з людьми.

Дорогою до свого будинку Джерманкет зустрів Карчуна.

– Вітаю, голово, – промовив Джерманкет, проте не так шанобливо, як зазвичай.

– І тобі добридень, – суворо відповів Карчун, здвигнувши брови. – Саме тебе й шукаю. Адже потрібно б зустрітися завтра на головній площі нам усім – людям і котам.

– Саме це я й хотів від тебе почути, – відповів Джерманкет, думаючи, що Карчун отримав запрошення від його друзів.

– То ти вже знаєш? – здивувався Карчун. – Швидко ж вони впоралися.

Джерманкет здивовано поглянув на Карчуна, не зрозумівши його останніх слів.

– Ну, то до завтра.

– Бувай, коте.

Великий вибух

Наступного ранку кішки почали збиратися біля котячої скелі. Їх була неймовірна кількість, адже хлопці-коти добре постаралися й запросили геть усіх.

– Треба їх якось організувати, – здивовано роздивляючись силу-силенну кішок, промовив Джерманкет.

– Навіть не уявляю, як то зробити, – почухуючи себе задньою лапою за вухом, відповів йому Шерпон.

– А нехай вони співають!

– Співають?

Джерманкет видряпався на котячу скелю і прокричав на весь голос:

– Слухайте мене уважно!

– Няв, – хором відповіли коти.

– Сьогодні матимемо нагоду обговорити з людьми наші з ними стосунки, які стають дедалі нестерпнішими з їхнього боку.

– Няв! – загорлопанили коти. – Де наша рибка, де молочко, де сирочок зі сметанкою?!

– Тихо, тихо, – почав заспокоювати їх Джерманкет. – Ось про це ми й поговоримо з людьми. Тільки будьмо спокійними й організованими, бо коли кричатимемо, то точно ні про що не домовимося. Тому йдемо до людей вже зараз, а щоб не сваритися, то співаймо на ходу. Нумо, Шерпоне, заводь нашу улюблену пісню!

Шерпон гордо вийшов наперед та гучно завів:

«Хай сама до тебе прибіжить», – підхопили інші коти.

Хорепан підбіг до Джерманкета і запитав:

– Що то він співає?

– Вперше чую, – здивовано відповів той. – Але що вже поробиш, треба підспівувати.

А Шерпон, випнувши груди, виводив дедалі гучніше:

«Прикрашають кішки увесь світ, няв!» – надуваючи щоки, підхоплювали ті, що крокували за солістом.

І ось вся ця катавасія наблизилася до центральної площі селища, де на них вже очікував людський натовп, підігрітий до суворої розмови розповідями Неоли та Хілюна.

– Ти ба, розспівалися, – крізь зуби промовила пані Неола й сплюнула.

Незабаром на площі й прилеглих вулицях і яблуку ніде було впасти – так щільно стояли люди й коти. Повітря сколихували вигуки та нявчання, що зливалися воєдино. Цей лемент нарешті перекричав суворий голос сільського голови Корчуна:

– Шановне панство, прошу тиші!

Усі враз заспокоїлись, і Карчун повів далі:

– Сьогодні розглянемо поведінку кота, який звинувачується в скоєнні злочину!

І знов здійнявся галас.

Шерпон, який до цього незворушно наспівував собі під ніс: «І на мишу більше не полюй, хай сама до тебе прибіжить», ойкнув і нарочито недбало запитав:

– Ти ба, який то котяра злочин утнув?

– Він ще насміхається! – підскочила до нього Неола. – Та це ж ти, скотиняко, мою курку хотів поцупити!

Шерпон від несподіванки притиснув вуха до голови, накрив їх передніми лапами й почав поволі відсуватися назад, ховаючись від оскаженілої бабці.

– Та я що? Я нічого, – кліпав він очима. – Лишень повечеряти хотів. Хіба коти не мають право на їжу?

– Мають право. Мають! – заверещали коти. – Їжу! Їжу! Вимагаємо право на їжу!

– Та він її вкрасти хотів! – закричала у відповідь Неола. – Грабіжник, крадій!

– Крадій! Крадій! – підхопила людська юрба. – Коти-крадії! Коти-крадії!

– Та ви що! – обурився Джерманкет. – Ми вам мишей ловимо, створюємо вам затишок, прикрашаємо цей світ собою. А ви, невдячні, таке собі дозволяєте.

– Гей, хлопче, – промовив голова селища Карчун. – Говори, та не заговорюйся. Ми, люди, вас, котів, утримуємо. Даємо житло, годуємо, гріємо, терпимо. Але зараз важкий рік. Неврожай. Люди голодують. Тож і вам треба трохи потерпіти, їсти менше.