Читать онлайн Примари Пустомитського болота бесплатно

Розділ 1. Ранкові туристи

На сході сіріло, проте численні пернаті мешканці узлісся вже давно прикинулися. Ніби тоненькими золотими нитками, вони мережили своїми голосами передсвітанковий туман. Тиша наповнювалась щебетанням, токуванням, потьохкуванням. Ці різноголосі співуни змагалися за право найкраще й найгучніше зустріти ранкове сонце. Та яких не докладали зусиль: зяблики, жайворонки й соловейки –  перемога все ж була за  сороками. Їхнє різке, нестерпне й надоїдливе скрекотіння перекривало всі звуки пробудженого лісу. Сорочу сім'ю стривожив невеликий гурт людей, що продирався в ранковому тумані крізь зарості терну, до високого пагорба. Цей  горб височів біля самісінького лісу, над болотом. З одного боку він підпирав поросле чагарником  узлісся,  а іншим, пологим, лягав на широке поле, розквітле жовтим пахучим люпином. Подорожні йшли, відганяючи гілками писклявих комарів, що покинули свої вечірні сховки й з радістю накинулися на таку ранню здобич.

Ранкових туристів було троє - усі вдягнені в захисні комбінезони й нав'ючені здоровенними рюкзаками. Попереду йшов високий худорлявий бородань, він спирався на кайло, ніби на  ціпок. Провідник час-від-часу зупинявся, діставав із планшетки пом’ятий клаптик паперу й звірявся з компасом, прилаштованим до часів. Двоє інших були кремезніші. Особливо вирізнявся середній:  голова начисто поголена,  вкрита потом,  навіть голодні  комарі не наважувались сідати на неї, не дивлячись, що  здоровань  був без шапки. Виглядав здоровило наймолодшим. Лице його перетинав  вузький шрам, який від напруги багрянів і надавав обличчю страхітливого вигляду. Інтелект, майже, не просвічувався з-під його важкого погляду. Від тяжкої ноші він важко дихав; нижня губа парубійка постійно відвисала, а  з відкритого рота красувався один, занадто довгий зуб, певно, наслідок неправильно сформованого прикусу.

Замикав дивну ранкову команду чолов’яга, з хитрим колючим поглядом. Він вів себе якось підозріло - увесь час озираючись навкруги. Чолов’яга виглядав досить міцним, коренастим, хіба трохи накульгував.

- Довго ще йти? – тоненько пропищав середній. Голос здорованя не гармонував із його зовнішністю. При майже двохметровому зрості й широченних плечах, очікувалося громового голосища, та запитання пілігрима видалося комариним писком.   -  Може перекур?

 Рюкзак у мандрівника був найбільший, зрозуміло що він не хотів продовження маршруту в такому темпі.

- Чвалай! – огризнувся задній, що мало не наштовхнувся на молодика.

- Уже не довго. Здається мені, ось на тому місці потрібно зупинитися! -  Бородатий знову вийняв клаптик  паперу зі схемою-планом, покрутив у руках і вигукнув, вказавши рукою на схилену вербу:

- Так, стаємо  тут! Привал! 

Команда дружно зупинилася на порослому чагарями, похилому боці пагорбу. Усі радо скинули свою тяжку ношу. Бритоголовий клацнув запальничкою і з насолодою втягнув у себе ядучий цигарковий дим. Коли видихнув – диму було стільки, ніби шляхом проїхав  мотоцикл. Бородатий, тим часом, усе вертів свій пожмаканий клапоть.

- Так і є, ми на місці! Он там джерело, а зверху, над нами, залишки земляного валу.

Із самому низу, широкого, посіченого невеликими ярками пагорба, струменіла тонесенька цівочка води.  Народжувалось джерельце на дні найглибшого яру, що заріс буйною зеленню. До ключа вела ледь помітна стежина, а над самим струмком звисала стара верба, полощучи віття в холодній воді.  Навколо, трохи вверх від джерела, то тут, то там були викопані ямки. Деякі із них були давні, вже зарослі травою, а інші темніли свіжо копаною землею.  Сам струмок нагадував невеликий вулкан, що безперестанно викидав дрібні піщинки із глибинних шарів землі.

  Лисий здоровило викинув недопалок у кущі, а сам пішов до джерела. Він припав навколішки біля кринички й почав похапцем гамувати свою спрагу.

- На, візьми кварту, дурню, а то після твого рила вже нікому пити не схочеться! - Кульгавий жбурнув у воду  залізний кухоль для свого компаньйона. Той побурчав незадоволено, та слухняно взяв посудину, наповнив її й осушив одним махом.

- Ух! Бр-р-р! – Фиркнув від задоволення стрижений наголо, виливши залишки води із кварти собі на голову. - Холодна!

 - Це, безперечно, тут! - Їхній провідник крокував по пагорбу навколо джерела, тримаючи карту перед собою й розмірюючи землю кроками.

- Професоре, нічого тут уже немає. Якщо щось і було, то його давно вирили, он скільки землі перекинуто. Дарма ми сюди припхалися.   

Кульгавий сплюнув крізь зуби й штовхнув спересердя ногою свіжонасипаний грунт назад у шурф, що розкривав свою земляну рану недалеко від джерела.

- Ні, шановні, копали кругом, а там, біля підніжжя, ніхто не копав. Усі думали, що могила, як на скіфських курганах - на вершині пагорба, тому й рили там. Але найдревніші люди, не ховали предків, вони спалювали прах, ось де загадка. Проте  згідно легенді записаній в «Одкровенні», легендарного царя саме поховали й поховали біля підніжжя кургану. Я довго шукав цей курган і, лише, коли звірив відтиски із мамутового бивня, із картами геодезичних супутників, які витяг із Інтернету – то помітив – такий курган серед боліт і цілковитої рівнини, розташований саме тут. Нам просто повезло, що я розгадав цей детальний план. Гляньте на старовинну карту і текст. - Професор витяг із футляра й потряс перед напарниками здоровенною пожовтілою кісткою із вирізаним на ній зображенням. – Літери тут трохи невиразні - пройшло ж бо, майже, двадцять тисяч років, але я зміст розшифрував, та й місцевість дуже добре відтворена, як на мапі.  На цьому мамутовому бивні записана легенда про Царя Саламандра і його народ. Саме тут зашифрований і план його поховання. Я все вже розрахував, треба тільки план прив’язати до місцевості. Дивіться, єдиний пагорб на абсолютній рівнині – ось він цей пагорб, далі  знак води – джерело. Це знак сонця, а на захід від нього записане слово  «с а л а м а н д р». Дев’ять літер. Припустимо, це міра довжини, а у найдавніших народів такою мірою  були - звичайні кроки. Відміряємо від джерела. Тут далі по плану мітка, підвищення, можливо, раніше був камінь, ми замінимо його на кілок. Яка ж була в нього висота? Знизу три риски схожі на чайок, або долоня з відставленим пальцем. Ще римляни позначали так цифру 5, допустимо, що і в найдавніших письменах вони позначалися так само. Три п’ятірки – це або 555, або, коли додати -15. Висоту можна вимірювати в ліктях, це досить багато. Стійте, а можливо вони відміряли просто розмахом пальців.    

Він заходився на землі відміряти пальцями відстань. Попутники дивились на нього, як на звихнутого дивака. Тим часом бородань закінчив виміри й радо потер руки.

-  Друзі, ми на правильному шляху. Тепер нам залишилось визначити час. Цей знак – він тикнув на якісь риски на пожовтілій кістці, - в  давнину означав сонцестояння, тобто 22 червня. Але не все так просто, ось значок змії, тобто зміщення на кілька днів назад. Справді, так і є, знову застосуємо три п’ятірки. Додамо п'ятнадцять днів. Виходить шосте липня – тобто із днем ми вгадали, сьогодні шосте. А от котра ж година? Звичайно, тоді ніяких годинників не було. Чекайте, чекайте, ось це, зображення біля яру чимось нагадує місяць. Справді, сонце вже на небі, а місяць ще не зайшов. Глянемо в календар, о котрій годині заходить сьогодні місяць? – Він порився в кишенях і дістав блокнота. -  О шостій. Чудово. Сонце підніметься, й укаже тінню від палиці місце де копати.

- Добре, ти в нас професор, а нам поденно треба платити. Можемо й земельку покидати. - Весело підморгнув компаньйону старший із найманців. Він мало що розумів із розрахунків професора, проте слідкував за ним із розкритим ротом.

- Дев’ять сажнів від джерела на захід. Забити кілок висотою п'ятнадцять вимірів пальців, або шість ліктів, і в шість годин, шостого числа…  Не дуже приємне поєднання для початку. – Записував свої розрахунки бородань, тримаючи планшетку на коліні.  

*** [5]

Карта вирізана на бивні мамонта із Мізинської стоянки.

- Не треба містики, Професоре. Кажи де копати! – Кульгавий виплюнув кусочок гілочки, яку до того жував замість жуйки.

- Нам, до шостої години потрібна жердина, - звернувся до колег Професор.

Громило зі шрамом, втамувавши спрагу, лежав на пригірку й підставляв своє перекошене лице під промені вранішнього сонця. Промінці відбивалися в порослій осокою водній гладі безмежного болота, яке розкинулося вдалині за пагорбом, і приємно лоскотали примружені очі молодика.

- Зубе, іди-но вирубай жердину! Та зрубай кращу! Уже половина шостого й нам потрібна мітка.

Голомозий Зуб невдоволено підвівся й неквапно пішов до заростів. Він довго вибирав підходящу деревину. Врешті примітив найвищу берізку, що росла посередині невеликого гайку, в болітці. Кремезень заходився рубати, та берізка була гнучка, вигиниста й не піддавалася дроворубу. Дерева навколо неї росли густо, й не давали Зубу розмахнутися як слід. Тоді він почав тягнути з усієї сили скалічене дерево. Тупа сила перемогла, й здоровань, смиконувши з останніх сил, вилетів із острівка прямо в калюжу, тримаючи в руках підрубане дерево. Перелякані жаби, були вихлюпнуті зі своєї домівки разом із мулом, широким задом Зуба.

  - Ги-ги-ги! Ну й тупак. Чого ти поліз у хащу? Не міг скраю зрубати? - зареготів своїм тяжким басом  кульгавий.

- Адмірале, ти ж мені  казав, вирубай кращу, - виправдовувався Зуб.

- Нічого тобі не можна доручити. Дай сюди сокиру! – той, кого голомозий назвав Адміралом, став обрубувати гілки в понівеченого деревця. Професор підійшов, виміряв довжину кілка й указав місце, куди забивати. Скарбошукачі стали чекати шостої години.

Як тільки стрілка наблизилась до шостої, бородань побіг подивитися де зупинилась тінь.

- Рийте, ось тут! – схвильовано вигукнув Професор.

Запрацювали лопати й кайла. Старателі рили не жаліючи себе. Сонце теж допомагало скарбошукачам - воно поволі роздягало їх. Чим вище в зеніті здіймалося світило, тим менше одягу було на працюючих. Через годину вони були в одних трусах. Зуб  так розігрівся, що увесь час поливав собі голову із пластикової пляшки. Він сопів і бризкав навсібіч потом, та раптом його заступ ударив об щось тверде.

- Є-є-є! Я знайшов! –  пискливо заверещав Зуб.

Усі кинулися до його  ями.  Громило, із кректанням, тяг наперед себе здоровенного гранітного каменя. Той був настільки тяжким, що Професор і Адмірал мало не впустили його назад на копача.

 - От дурень. Перш роздивися, а тоді тягни. Сила є, а розуму як у качки, - розізлився Адмірал.

- Ти ж казав, потрібно камінь шукати.

- Дати б тобі цим каменем по банці, довбню такому. Той, камінь - то найбільший у світі алмаз, а ти кусок граніту преш. -  Просичав Адмірал. Йому довелося вилізти зі своєї ями й допомагати Професору витягти гранітну брилу. Бородань розчистив камінь.

 - Це підтверджує мої припущення. Тут було поселення, і можливо замок із вежами. Граніт добре оброблений. Сюди каміння доставляли з далеких копалень, бо поблизу жодного виходу гранітного щита на поверхню. Професор знову схилився над своїми записами. Можливо, і могила царя десь тут?

  - Знаєш що, «археолог», ніяких тут скарбів нема. Давай нам «расчот» і ми собі поїдемо, а ти, як хочеш, шукай сам! - Кульгавому вже добряче набридла монотонна й тяжка праця.

 - Тут, тут скарби, знаменитий сапфір «саламандри » і золото. Карта не бреше, - уже не так упевнено твердив бородань.

Старателі з неохотою знову взялись до роботи. Вони зарилися в землю, майже, з головою, але золотом і не пахло. Крім декількох шматків черепиці, та запчастини від поламаного тракторного плуга, вони не знайшли нічого.

Розділ 2. Біля джерела

  На лузі, за селом, ліниво паслася череда  корів. Випас був добряче витолочений, тому корови без усякої насолоди скубли рештки вигризеної трави, а недалеко в стороні, біля самого лісу, виблискував на сонці жовто-зелений  килим смаковитого люпину. Ця зелень заманювала худобу. Першою не витримала спокуси червоно-ряба, круглобока корова і поволі вся череда рушила на жовте поле.

- Дивись, Васильку, твоя «Пошта» повела! Гайда завертати! –   Хлопці кинули посеред поля м’яча, якого досі ганяли й побігли виганяти худобу зі шкоди. Та корови не полишали смакоти, а навипередки хапали соковите бадилля їм, зовсім не хотілося повертатися на голе пасовисько. Особливо впиралися прудконогі молоді телички, вони забігали наперед пастухам, жадібно скубли квіти люпину і напихалися вирваними з коренем бадилинами.  Пастушкам довелось добряче набігатися, поки нарешті вони вигнали корів з поля й направили їх назад на випас.

- Ну й спекотно сьогодні. - Витер спітнілого, вигорілого на сонці чуба, худорлявий хлопчина. Він був найвищим серед ватаги. В закачаних до колін штанях, із зав’язаним на животі у вузол полами сорочки і піратською хустиною на голові, хлопчак чимось нагадував маленького пірата.

- Васильку, гайда до джерела, на Снєжкову гору! Наберемо води! Он і корови вгамувались! – подав ідею веснянкуватий пастушок. На голові в хлопчака ледь трималась темно-синя бейсболка, козирком назад, із-під якої як їжакова щетина стирчала цупка, руда чуприна.

- А й справді, Миколка має рацію. Біжімо! – підтримав його Василько.

Друзі  кинулись навпростець до пагорба. А за ними і вся ватага побігла  навперейми, потопаючи по пояс у квітучому полі. Пахощі  їм забивали дух, а високі рослини спутували ноги, та пастушки вибрикували, як молоді лошата, толочачи широке люпинове поле.

- Ура! Вперед! – репетували хлопці. Ватага із криками підбігла до пагорба.

Цей високий  горб стирчав біля узлісся з незапам’ятних часів. І звідки він тут взявся, посеред цілковитих рівнин і безкраїх боліт, ніхто й не знав?  Всі казали, що був цей пагорб неприродного походження. Старожили села подейкували; ніби насипав цю гору монгольський хан, у пам'ять про свого загиблого в бою із русичами сина, мовляв, тут його й поховав, разом із незліченними скарбами; інші казали, що то була земляна кріпость козаків, і звели вони її, щоб боронити навколишні села від турецьких набігів, а потім від ляхів. Коли ж козацьке військо було розгромлене, вони заховали тут свою  казну. Було ще багато інших легенд, та всі вони закінчувались розповіддю про якийсь надзвичайний і чарівний скарб, що нібито схований у цій горі. А людськи розголос, як правило, шириться світом швидко. Тому-то, ці розповіді притягували сюди шукачів скарбів і різних авантюристів.

- Знову копали, - Миколка вказав на свіжо вириті шурфи. – Думають, що щось знайдуть, йолопи - ми й самі колись рили, та все марно.

- Ідемо, поглянемо! - сказав чорнявий пастушок. Він був голий до пояса, мускулистіший і набагато міцніший за друзів. На ньому ледь сиділи перешиті із старих джинсів шорти, які були підв’язані мотузкою, а сорочкою він увесь час розмахував, як пропелером.

- Та ну його, Мишку, краще йдемо до джерела! Нічого там немає цікавого. -  намагався відмовити друзів Василько. - Я знайшов пластикову пляшку. Краще, води наберемо!

 Проте Мишко й Миколка не послухалися товариша й відділилися від гурту. Цікавість річ вперта, тому вони пішли подивитися на розкопки.

- Ну й нарили, як кроти. Ці якісь дуже завзяті.

Хлопці роздивлялися викинутий гранітний камінь і декілька невеликих глиняних черепків, що лежали зверху на грунті.  Миколка поклав найменшого собі до кишені.

- Сміття, навіть, після себе не прибрали.

Мишко спихнув ногою в траншею клапті промасленої газети й зафутболив пусту консервну бляшанку.

Не знайшовши більше нічого для себе цікавого, хлопці ще покрутилися біля виритої ями й приєдналися до гурту, що спускався до порослого терном  ярку.

 Весь яр був укритий  буйною зеленню, яка захищала джерело від сонця,  і в цьому холодку, біля старої повислої верби, з-під пластів вапняку хлюпотіло джерельце. Вода в ньому була кришталево-прозора і дуже холодна. Хлопці припали до води. Хто черпав долонями, а хто пив прямо з невеликого озерця, яке утворилося під вербою.

- Крижана! Б’юся об заклад, я можу у джерелі протримати ногу півхвилини.

- Тю, Мишко! Я й до десяти не дорахую, як ти не витерпиш. - Не повірив Василько.

- А ось дивись!

  Хлопець вставив у крижану воду ступню. Її зразу ж, ніби, стиснули льодяні лещата, кров зупинилась, а у нозі нестерпно занило і закололо тисячами голок.

- Один, два, три... – лічили хлопці. Та Мишко не дочекався, поки викрикнуть «п’ять» і швидко висмикнув ногу.

- Ну й холодна сьогодні. Позавчора я тримав півхвилини, Сашко не дасть збрехати. – Мишко шукав підтримки у високого, трохи сутулуватого хлопця, що стояв осторонь, та Сашко не поспішав підтверджувати слова друга.

І тут  зверху над головами хлопців затріщали кущі.

-  Хто цю воду п’є, буде мати добре здоров’я й довго житиме!

До юрби хлопчаків,  що галасували, схилом яру спускався бородатий чолов’яга в захисному комбінезоні. Він тримав у руках велику алюмінієву флягу. Хлопці принишкли, вони не любили зустрічей із незнайомцями, тому насторожилися.

- Із цього джерела черпали воду ще найдавніші слов’яни, які селилися тут із незапам'ятних часів.

- А ви щось знаєте про тих слов’ян? – несміло запитав Василько.

- О, звичайно, - відразу пожвавів  бородатий. - Я ж професор археології. Тут на цьому пагорбі, біля цього джерела, була найдревніша стоянка людей. Вони прийшли сюди з Південного сходу дуже давно. Навіть є гіпотеза,  що прийшли під час великого переселення народів, із далекої Індії.

- Ого! Це ж який шлях. Майже пів глобуса протопали, - встряв у розмову Мишко, він найкраще з усіх  знав географію й цим дуже пишався. Він міг, навіть, напам’ять назвати столиці всіх великих держав.

- Виходить, наші предки - індійці? -  перехопив ініціативу Василько.

- Не зовсім так; це, по-перше, гіпотеза, а по-друге, можливо саме слов’яни, або ті племена, що жили на наших землях першими заселили Індію. Якщо врахувати, що найдавніша з відомих стоянок розумних людей знаходиться на території нашої Чернігівської області, в Мізині, то можливо й такий варіант, що саме на нашій землі була колиска цивілізації.

- Оце, то так!  - загорілись очі в хлопчаків.

- А ви щось знаєте, про ті скарби, що тут постійно шукають? – запитав Василько.

Бородань трохи насторожився, але продовжив розмову.

- Звичайно, знаю, але це, мабуть, просто легенда. Мене набагато більше цікавлять залишки стародавнього побуту цього поселення. А що тут воно було – це безперечно. Ось подивіться!

Він дістав із сумки обтесаний камінець із діркою посередині. На ньому був викарбуваний якийсь знак. Хлопці згуртувалися навколо бороданя й стали роздивлялися знахідку.

- Це дуже цікаве кам’яне вістря стріли, такі використовували тільки шумери. Як відомо, вони жили в стародавній Месопотамії.  Яким чином і звідки воно сюди потрапило, для мене велика загадка?

- А все ж, що ви знаєте про ту легенду? Ну, про скарб? Наш дід Охрім казав: що раніше, коли ще цей горб орали, як тільки заглиблювали плуг глибше, то так із-під нього і сипалися срібні монети.  -  Василько намагався повернути розмову до теми, яка його найбільш цікавила.

- Так, я підняв усі архіви про цю місцину й знайшов цікавий документ: перша згадка про поселення й цей курган ще за князя Тура. Тут була земляна фортеця з підземним ходом, що тягнувся за сотні метрів. В добу татар, коли військо хана підійшло до фортеці, захисники обсипали їх градом стріл і каміння, та коли на третій день облоги розлючені вояки таки вдерлись на вали, там  нікого не знайшли: ні вбитих, ні поранених. 

 Тоді  татари вирішили стати табором на цій горі, але коли серед ночі, на болоті за лісом, побачили жахливе створіння схоже на велетенську людину,  вони зі страху покинули ці місця, залишивши навіть свій обоз. А гору цю назвали «Шайтан-гора», тобто чортова гора.  Можливо, з часом її перейменували в «Сайтанову», а потім трансформувалося, спростилося й вийшло - «Снежкова».

 І потім, друга згадка, за часів козацтва, коли фортецю захопили поляки.  До кріпості вдерлися польські жовніри і тут  знову нікого не знайшли, було враження, що стріляли пусті бійниці. Загін вояків перенишпорив увесь насип і будівлі, що вціліли, але ніякого сліду людей, чи підземного входу. А вночі, вони налякані, покинули цю місцину, побачивши жахіття на болоті.

Хлопці принишкли і, затамувавши подих, слухали професора. Незнайомець продовжував далі:

- Але найцікавіше, я знайшов зовсім недавно. Досліджуючи підвалини покинутого монастиря святого Стефана, я знайшов стародавній рукопис, письмо дуже схоже на древнє-шумерське. Там описано про таємний вхід у підземелля. Хоча й застерігається про смертельну небезпеку тому, хто відкриє той хід.  І ще там сказано, що цар Саламандр прийшов до племені  й приніс його вождю - «Зіницю всесвіту»- найбільший у світі алмаз - камінь, що зробить його плем’я непереможним. 

- А хто такий Саламандр? – Василька дуже зацікавила розповідь незнайомця.

- По легенді, це міфічний цар підземного народу, що живе глибоко під землею в проритих підземних ходах.

- Як гноми?

- Можливо, що так. Ці істоти будовою схожі на великих ящірок, але дуже розумні. У легенді сказано, що  великий Цар Саламандр заповів, щоб його поховали разом із алмазом десь біля Снєжкової гори, що прийде час і по його сапфір прийдуть «Білі саламандри», щоб врятувати Землю. Але бачите, це казкова легенда, хоча має певні поетичні цінності.

- Пхе! То це все казки, а ми вже тут вуха розвісили, - пхекнув Мишко. – Звісно, і тоді були охочі поскладати побрехеньок.

- Як ти? - перебив його Миколка.  Хлопці дружно розсміялись. Професор і собі посміхнувся.

- З вами весело, але піду наглядати за моїми помічниками, щоб, бува, чогось не поцупили. На мою експедицію в інституті грошей не знайшли, тому я все організував за свій кошт. Добре, що знайшовся спонсор, але його умова була, щоб я найняв  його людей. А в мене особливої довіри до них немає.  Тут я маю ще перевірити один мій здогад. Мені вже час. Чекайте? Так, так… Час! – він вдарив долонею собі по лобі. - Як я зразу не подумав! Це ж літній час…

Бородач взяв наповнену флягу, й подерся вгору, навіть не попрощавшись із хлопцями.

- Дивний якийсь, зірвався як навіжений. Мабуть, перегрівся від своєї науки, – покрутив пальцем коло виска Миколка.

- Хе! Порозказував нам тут казок. Ящірки розумні. Камінь чарівний. Ніби ми маленькі діти, - Мишко зневажливо відкопилив губу.

- Але ж про підземний хід може й правда. Куди ж дівались захисники фортеці? – з надією запитав Василько. Йому дуже вже  хотілось вірити в розповідь незнайомця.

- Так, і Чудо-Юдо на болоті? Ти коли набудь про нього чув? – не відступав песимістичний Мишко.

- Я чув! - втрутився в розмову Сашко, що досі мовчки слухав суперечку друзів.

- Ти! – усі повернули голови в його сторону.

- Так! Баба Параска мені розповідала про страшне Пустомитське болото. Коли вона була ще дівчинкою, пішли вони з матір’ю по брусницю й заблукали на болоті. А коли вийшли під вечір до Чорного озера, вода на озері спінилась, й звідти виринула велика зелена голова, а потім і вся істота, схожа на велику мавпу. Були вже сутінки й вони, кинулися тікати, ледь не вмерши зі страху. З тієї пори, ніхто із села до болота не наважувався підійти. А хто все таки випадково забрів до жахливого місця, то хутчіш тікав, бо звідти було чути, особливо під вечір, страшний стогін і гучне кумкання, ніби з того світу.

- Ну, годі тут жахливчики розказувати. Ми знаємо який ти мастак різні страхітливчики розповідати. У тебе на компі одні монстрерні ігри.  -  Зупинив оповідача Василько, бо в Сашка очі так розгорілися від розповіді, ніби він тільки-но побачив те чудовисько.

- А корів скільки пропало. Он у баби Євки, вона й досі скарги дільничному пише, - продовжував у запалі Сашко.

- Ага! Може то цигани вкрали її корову, чи в трясовину забрела. Тато мені розповідали, що за Лосьовим лугом,  в болото трактора засмоктало. Тракторист ледве устиг вискочити, а то корова. Тільки булькнула й поминай як звали.

- А ті гучні звуки звідки? Ти, певне, й сам чув?

- Чув! Це гази болотні виходять, от і бурчить як у животі.

Хлопці знову наповнили ярок дзвінким сміхом.

- А де то наші корови? – повернув їх у дійсність практичний Миколка. Пастушки зразу ж пригадали про свої обов’язки.

 Як зграя куріпок діти пурхнули на вершечок пагорба. Звідти було видно, що череда знову забрела в люпин.

- Бігом навертати, а то ще поздуває!

 Василько полетів попереду юрби пастушків, розтинаючи, ніби швидкісний човен водяну гладь жовтогарячого килиму люпинового поля. Він уявляв себе капітаном корсарів із фільму «Пірати Карибського моря».

Розділ 3. Могила царя

Біля розкопаної траншеї сиділо двоє оголених здорованів. Менший на зріст докурював  цигарку, сховавши голову від жаркого сонця в тіні невисокого дерева, інший – той, із спотвореним шрамом лицем, виймав сухою травинкою залишки м’яса із зубів. На поляні валялися:  роздерте фасування з-під продуктів,  порожні бляшанки й пластикові пляшки від пива.

- А, Професоре, водички нам приніс. - Жбурнув недопалок коротун. Він залпом осушив половину фляги.  – Слухай, мені вже набридло рити ці окопи! Думаєш найшов дурнів задарма копати  землю? Плати «бабки»!

- Я знайшов розгадку, ще трохи й ми дістанемо скарб.

-  Хватить  нам твоїх казок - по горло ситі! - Старший із копачів підніс собі до горла здоровенного тесака, яким він недавно відкривав консерви.

-  Коли я розмовляв із дітьми біля джерела, то все зрозумів. Справа в часі. Ми робили все правильно, по стародавньому рукопису, та не врахували різницю в часі. Зараз ми живемо по літньому часу, а раніш ніхто не змінював на літній і зимовий, жили за астрономічним годинником. Ми ж виміряли все за  літнім часом, тому й помилилися на годину, а це добра сотня метрів. Значить треба взавтра о п’ятій визначити місце копання. Правда, ми день втратили та похибка не повинна бути значною.

- Чого ждати до завтра? Давай, рити я вже пообідав!  - Здоровило зі шрамом на обличчі вхопився за держак лопати. Він не все зрозумів зі слів Професора, але йому дуже кортіло якнайшвидше дістати закопані гроші.

- Ти, що, дурню, хочеш перерити все підніжжя цього горба? Так тобі й до морозів часу не вистачить, - остудив запал напарника Адмірал.

- Ну що ж, тоді ми йдемо загоряти. Я не проти викупатися. А ти, «наука» трудодень нам запиши! І так, щоб весь світловий день, по повній програмі оплатив. Хі – хі – хі!  – хихикнув своїм писклявим голоском Зуб. Копачі підвелися й попрямували  вниз до води. Невелике озерце біля підніжжя пагорба  віддзеркалювала промені полуденного сонця й манило прохолодою. Роздягнені чоловіки підбігли до водойми наповненої зеленкуватою водою.

- А – а – а ! – викрикнув кульгавий і шубовснув  у воду. За ним стрибнув і його напарник. Вода від масивних тіл розлетілася в різні боки, а двоє громил опинилися в глинистому мулі. Ще, трохи поборсавшись і обмазавшись багнюкою з ніг до голови, горе-нирці виповзли животами на сухе. Озерце виявилося  з дуже мулким дном.

- Зубе, телепню, чого не попередив, що ця клята калюжа така мілка! Я мало в’язи собі не скрутив.

- Звідки ж я знав? Думав тут глибоко, - виправдовувався, як міг, більший із купальників.

 Брудні й липкі, вимащені як чорти, вони побрели до джерела й заходилися змивати з себе крижаною водою вже підсохлу глину. Після такого обмивання обоє  вибралися на сонце й цокочучи від холоду зубами, продовжували звинувачувати один одного в невдалому купанні.

- Недоумку, чого я з тобою зв’язався? Казав Шеф найди собі пристойного напарника. Взяв на свою голову  телепня, нащо я тебе витяг з тюрми?

- Адмірале, погодься,  я ж тут ні при чому. Копанка зверху видалася глибокою, та й ти ж першим стрибнув.

- Ти завжди себе вигородиш, а я ще «чахотку» зароблю від цієї води. Навіщо Шефові знадобився той чортів камінь, а що як бородата «наука» нас підставить? Дарма землю ритимемо?

- А  як знайдемо скарб, тоді що, ще й із Професором  ділитися доведеться?

- Що - повний бовдур? – Адмірал крутнув пальцем коло скроні. - Шеф сказав:  «Ніяких свідків. Ваше золото - мій камінь і баста !»

-  Як думаєш, Адмірале, тут, справді, є золото?

- Дурниці. Може й було колись, а зараз бачиш як порито. Якщо й було, то давно вже викопане, ще до нас. Наш Професор думає, що він наймудріший. Але хай платить, а ми покопаємо. Ги-ги-ги! - напарники знову гигикнули й, підставивши до сонця померзлі животи, заплющили очі.

 Через хвилину вони вже  захропли під пекучим сонцем. Професор сидів недалеко від палатки, нагнувшись над клаптиком паперу й усе щось обраховував. Коли він відірвався від паперів і звернув увагу на своїх робітників, на животах у  тих аж шкварчало сало під шкурою. Полудневе сонце так спекло шкіру, що та розчервонілася, як у варених раків. Професор заходився будити неборак. Очманілі громили не розуміли, що діється: шкіра на животі пекла, голова гула, а перед очами плили великі темні кола.

- Професоре, я не можу встати! - Спираючись на ватяні ноги,  намагався піднятись Зуб.

- Тепловий удар! Боже! Я забув вас попередити, щоб не спали на сонці. Негайно перебирайтеся в тінь і холодне до голови.

 Адмірал навкарачки поповз до кущів. За ним хитаючись, як п’яниця після добрячої випивки, почвалав Зуб.

- Чекайте, в мене тут є якийсь крем. - Бородатий професор порився в рюкзаку й дістав тюбик. – Від опіків немає, тільки ось, від комарів, але він також досить жирний.

Двоє невдах схватили крем і стали намазувати свої печені животи.

- Не думав, що тут такі небезпечні умови праці, - простогнав копач зі шрамом.

- Прийдеться тобі, Професоре, подвоїти нам платню, - підтримав його кульгавий, він саме щедро мастив свого червоного живота кремом. – Хоча я й не вірю, що ми щось знайдемо в цій  дірі. Подумати тільки, сто п’ятдесят кілометрів від обласного центру. Хто б поніс ховати скарб у це болото.

- Не кажіть, не кажіть. Ось згідно цього давнього манускрипту, тут було найбільше поселення найдревніших людей на Волині. Тут, ще задовго до народження Христа, були великі міста й села.

- Що ти Плетеш, Професоре, хіба до Христа, щось було?

- Тю, дурний! Як же ти в школі вчився? – кульгавий відвісив велетню запотиличника. – Христос же з’явився після потопу. Ще вони вежу стоїли, Вавилонську, правда, Професоре?

- Майже так. Бачу в історії релігії ви обоє професори! - посміхнувся в бороду Професор. – А зараз ідіть у палатку й відпочивайте, завтра в нас буде багато роботи. Комарі  вже вас точно не чіпатимуть.

   З першими променями сонця Професор насилу розштовхав своїх лінивих робітників. Ті після вчорашнього «відпочинку» не могли зрозуміти, що від них хочуть. Професорові прийшлося прикласти чималих зусиль, перш чим копачі, озброївшись лопатами й кайлами,  вийшли до підніжжя струмка. Наближалася п’ята година й науковець, з картою в руках, нервував біля вкопаного вчора березового кілка. Сонце піднялося над болотом, і від дерев, що росли на узліссі, потяглися перші тіні. Професор пильно слідкував за годинником і тінню від вбитого кілка.  Спочатку, ледь помітна вона сягнула болота, але потім стала поволі вкорочуватися. Два громили теж вилупилися на тінь.

- Стоп! Швидко погляньте де вона закінчується! – Професор послав Зуба на узлісся. Тінь зупинилася за  метрів п’ятдесят нижче, від учорашньої розкопки.

- Ось тобі й похибка! Можна було дарма перекопати весь схил. А рити виявляється треба біля самого підніжжя.

 Робітники дружно взялись за лопати. Земля тут була не така суха, як на схилі, а в’язка й глиниста, тому копати було набагато важче. Зуб і Адмірал налягли на лопати. Професор і собі був взявся за держака, але заробивши криваві мозолі, швидко відмовився від цих спроб. До обіду копачі вирили чималий котлован – та жодних ознак скарбу. Чимдалі копачі заривались в землю, лиця їх хмурніли; пекли присмажені на сонці животи, тому приходилось працювати в сорочках, піт заливав їм очі, а ентузіазм зникав із кожною викинутою лопатою землі.

- Ти, вчений хробак! Скільки будеш нас мордувати, де твоє золото? – не стримував люті Адмірал. Я скільки себе пам’ятаю, не працював так багато.

- Надіюсь, ти мені заплатиш, щоб я повернув втрачені сили. - Зуб теж покинув копати й зі злобою дивився на Професора.

- Тут воно, тут. На цей раз інтуїція мене не підводить, та й карта вказує. Не могло ж таке поховання безслідно зникнути. Тим більше, до нас ніхто не здогадався тут копати, бачите жодного сліду розкопок.

-  Бери сам і рий! А то ми тобі тут поховання зробимо. - Адмірал вистрибнув з ями й штовхнув туди бородатого. Той було взявся за лопату та на нього налетів Зуб. Зчинилась бійка. Кульгавий зверху керував поєдинком. Безумовно, сили були не рівні, й скоро Професор сповз із розбитим лицем на дно котловану.

-  Давай засиплемо його тут, і ділу кінець! – Відсапувався після  бійки Зуб.

- Ні, він заплатить мені за кожну лопату, яку я викинув із тієї клятої, смердючої ями, - Адмірал стрибнув на дно й стріпонув бороданя за комір.

- Плати, зараз же, баксюками, якщо не хочеш бути тут закопаним.

- Ось, усе, що в мене є. - Переляканий Професор дістав з кишені й простягнув пачку «зелених» найманцям.

- Цим ти хочеш оплатити наш труд? Та цього мені навіть на туалетний папір не вистачить. Золото, або по сотні баксів за кожну годину, яку я тут горбатів!

- Ми так не домовлялися.

- А зараз змінилися обставини. Нам набридло копати ці рови. Копай сам, раз не зміг зразу знайти місце де заховане золото!  - Кульгавий здоровань жбурнув у Професора лопатою. Той закрився руками, а потім взяв рукою, на якій лопнув мозоль, болісно стиснув держака й загнав лопату на ціле лезо в глину. Залізо скреготнуло по чомусь твердому.

  Професор уже не відчував болю в долонях, він гарячково підкопував землю. Скоро на дні ями з’явилася полірована поверхня. Робітники, побачивши, що бородань щось знайшов і собі кинулися копати. Перед «чорними археологами» став з’являтись великий червоний шестикутний саркофаг із невідомого каменю. Верхня кришка була відполірована так, що  в ній, як у дзеркалі відбивалися зображення шукачів скарбу. Здавалося, ні вода, ні час не зачепив каменя й він був виготовлений лише вчора.

- Ось вона, могила Царя! Як я  міг забути про нашарування грунту. За тисячі років наносний грунт заглибив могилу, тому копати треба було глибше.

     Професор не приховував своєї радості. Він пританцьовував навколо знахідки, припадав до неї, гладив, прикладав вухо.

- Мій любий, Царю, я все таки тебе знайшов. Дивіться, дивіться я його знайшов! – звертався Професор до робітників. Ті тільки переглянулися. В очах кульгавого блиснув недобрий вогник, та  Професор не звернув на це ні найменшої уваги.

Розділ 4. Зелене страховисько

- Чого він так репетує? Ще хтось почує і забере наші скарби, - прошепотів Зуб на вухо кульгавому напарнику.

- Не забере. Бачив оце? – Адмірал дістав із кишені чорного блискучого пістолета.

- Ух ти! Справжній? – Від захоплення,  Зуб відкрив рота і, деформований зуб оголився в кривій посмішці.

- А ти думав?

- Де взяв?

- Багато знатимеш, скоро лисим станеш. Ги-ги-ги! !  -  Адмірал тикнув пальцем на вибриту голову здорованя.

- А давай «науку» пришиємо й собі все заберемо.

- Не час, недоумку. Нам ще треба відчинити цю чортову шкатулку. А може там і золота вже немає.

   Професор так захопився розчисткою саркофагу, що вже не звертав уваги: ні на своїх робітників, що змовницьки шепталися, ні на свої скалічені руки. Із тріснутих мозолів виступала кров; він витирав руки об себе, сердячись, що вони так швидко потіють. Професору стало жарко й він скинув свою обмащену кров’ю сорочку. Тоді й  громили взялись до праці.

 Через дві години, майже безперервної роботи, «чорні копачі» повністю розчистили від грунту блискучу темну плиту. Вона була, майже, дзеркальна без жодної подряпини, лише по центру виднілось рельєфне зображення ящірки, що ніби завивається навколо сонця. На голові ящірки блищала корона з іншого каменю чи металу. Сонце відбивалося від діадеми і було враження, ніби вона світиться.

Професор як заворожений бігав навколо й обмацував кам’яну плиту з усіх сторін, а копачі розчищати бокові стіни саркофагу. Втоми вже ніхто не відчував.

- Це він, це він! – не вгавав бородань, бережно змітаючи щіткою піщинки із зображення на кришці.

- Ти не галасуй, а відкривай!  Може там, у середині вже нічого немає..

- Чекайте, чекайте! Ви не уявляєте, яке ми зробили відкриття. Це сенсація! Легендарний Цар існував. Уявляєте, увесь науковий світ ми поставимо з ніг на голову. Це буде найбільше відкриття в археології із часів розкопок у Мізині, можливо, навіть важливіше чим знахідка гробниці Тутанхамона, чи стародавньої Трої.

  Професор схилився над саркофагом і тремтячими руками змітав із нього землю. Очі в нього горіли від збудження.

- Годі тобі її гладити, відкривай скоріше цю труну! – гаркнув на бороданя Адмірал, якому вже вривався терпець. В громили свербіли руки, щоб як найшвидше добратися до скарбів.

- Ми повинні все ретельно очистити. Ви не розумієте до яких глибинних віків ми доторкаємося.  Подивіться якою технологією володіли колись, так обробити й відполірувати кам’яну плиту не в змозі й на сучасному обладнанні. Давайте сюди мамутовий бивень він згідно з манускриптом послужать ключем до гробниці. – Професор знайшов  отвір з боку плити й вставив туди вкриту орнаментом кістку.

  Адмірал із Зубом нетерпляче вовтузилися позаду, зазираючи через плече, але Професор не поспішав відкривати гробницю. Він озирнувся на своїх робітників і, здається, підозра зародилася в його голові.

- Ми не будемо зараз відкривати, а викличемо вчених із Києва. Треба щоб усі: науковці, преса, телебачення, урядовці були присутні при цій події.

- Відкривай я тобі сказав! -  люто вимовив Адмірал, він вихопив і націлив пістолета прямо в голову ошелешеного Професора. Учений, ще нічого не розуміючи, кліпав очима. Він не йняв віри, що його робітники - звичайні грабіжники могил. Професор спробував якось домовитися з бандюгами.

- Чекайте. Ви ж хотіли платню, я все заплачу, навіть більше чим домовлялися. Ми за це відкриття отримаємо велику премію.

- Ні, «борода», не треба нам твоїх копійок – нам потрібно все.

 -Не дам, не пущу! Це власність держави. – Він ухопився руками за плиту, намагаючись захистити знахідку. Лише тепер Професор зрозумів із ким зв’язався, коли брав гроші на свою експедицію й найняв цих людей.

- Зубе, прибери «науку», а то він мені заважає любуватися старовиною!

 Голомозий не став ждати щоб йому повторили наказ – важка лопата опустилася на голову Професора. Той, розчепірив руки і впав на дно траншеї.

- Давай тут його й поховаємо?

- Ні, затягни до машини. Тут його можуть знайти, краще відвеземо й викинемо десь на болоті.

  Зуб потяг непритомного Професора, а інший бандит, в цей час, чаклував над саркофагом. Після кількох невдалих спроб відкрити, чи бодай зсунути плиту, він покликав Зуба.

- Зубе, покинь те чувирло бородате, йди допоможеш!

Той саме, тяг  бороданя на насип, почувши оклик, із задоволенням покинув свою ношу. Зубові дуже хотілося першому відкрити гробницю. Та ще більше його непокоїло, щоб Адмірал не поцупив його частку, тому й скотився колесом вниз.

- Не піддається, зараза. Спробуй, стукни кайлом, може розіб’єш!

- Зараз, він у мене відкриється як миленький. -  Громило розмахнувся й ударив щосили кайлом по плиті.  Потім ще й ще… Бив доти, поки загострене залізо, після сильного удару, кресонувши жменею іскор прямо Зубові в лице, підскочило над блискучою поверхнею і, вирвавшись із рук здорованя,  пружиною вилетіло з ями. Зуб нахилився над плитою, шукаючи хоча б вм’ятину.

- Ну й бевзень, навіть інструмента не можеш утримати.  Нічого тобі не можна доручити, - сердився Адмірал, дряпаючи нігтями по плиті в надії найти за що зачепитися.

І тут зверху на них із дубиною в руках кинувся Професор. Бандити так були зайняті  саркофагом, що не помітили; як Професор, прийшовши до тями, вхопив дрюк, який слугував їм за мітку й кинувся на кривдників.

- Не смійте, не смійте зачіпати! Це вам не належить!- Професор замахнувся і лупнув одного із колишніх помічників, того що стояв ближче. Зуб, отримавши буханця по попереку, впав ниць. Адмірал встиг відскочити, він вихопив пістолета й вистрілив впритул. Професор, із занесеним кийком впав на відполіровану плиту.

- Тю, я б тебе тут поховав дурню бородатий, та два небіщика в одній труні, то вже забагато. – Він відіпхнув Професора вбік.

Тепер Адмірал вирішив сам справитися з непіддатливою кришкою. Він тер її, шептав, кричав, підстрибував, вибивав на ній чечітку, поки не втомився . Від безнадії, Адмірал розштовхав непритомного  Зуба.

- Чого розлігся, мало тобі Професор вклеїв! Я ж просив, затягти це бородате лайно до машини! – верескнув патрон, але враз змінив тон і розреготався. -  Він мало мені зачіску не зіпсував. Ги-ги-ги!

- Ти шо, його замочив? – вирячив припухлі повіки голомозий.

- Дивуєш ти мене, Зубе! Ти що не чув, він не хотів із нами ділитися? Тягни це до машини й принеси домкрата, може цю кляту каменюку підважимо.

Зуб вхопив за ноги закривавленого Професора й поволік на верх, а Адмірал всівся очікувати подільника на плиту гробниці, просто, на зображення ящірки в короні.

Підступний комар підлетів йому як раз до вуха й Адмірал, у намаганні його впіймати, завертівся на всі боки, зрушивши своїм м’яким місцем блискучу ящірку на плиті. І тут сталось диво – земля під Адміралом попливла в сторону. Кришка стала від’їжджати в бік, відкриваючи вміст поховання. Бандит аж скрикнув від радості. Зуб тільки-но виконав завдання й витріщився на патрона, як на циркового мага, тримаючи в руках тяжкий домкрат.

- Дивись, йолопе, як треба відкривати гробниці. Одне моє слово й кришка відкрилася. Бачиш, як треба працювати,  а не так як ти – дубина!

 Зуб завмер над ямою з відкритим ротом, бос тепер здавався йому втіленням святості.

Та вся його зачарованість зникла, коли в очі Зубові блиснули коштовності. Він стрибнув до шурфу й відіпхнув Адмірала, який уже схилився над кам’яною гробницею. Той ухопив нападника за ноги й повалив на землю. Зчинилась бійка. Зуб мав значні фізичні переваги над патроном і скоро той скоцюрблений упав у куток ями. Башибузук кинувся до розкритого саркофагу.

- Стій, відійди, застрелю! – Позаду Зуба клацнув запобіжник. Стрижений наголо бандит зразу ж обм’як, підняв руки й відійшов у бік. Адмірал, виплюнув разом із кров’ю зламаного зуба, підбіг і зло огрів напарника руків’ям пістолета.

- Ще раз таке витвориш, застрелю на місці! Дивися скільки тут коштовностей, на всіх хватить. Тепер ми багаті, Зубику. -  Вони стали здирати з мумії прикраси й пхати за пазуху, в кишені. Коли уже було нікуди брати, Зуб скинув із себе сорочку, зв’язав рукави і став пакувати все: монети, прикраси, персні, ланцюжки й золоті таблички з незрозумілим клинописом.

- А ось і той клятий камінець, задля якого Шеф готовий віддати нам оце всеньке золото.

 На золотій масці, що прикривала лице мумії, прямо посеред лоба, переливався всіма барвами й горів, як вранішня зоря, здоровенний, завбільшки з гусяче яйце - алмаз. Адмірал дістав із кармана спецівки долітце й виколупав дорогоцінний камінь.

- А-а-а, пече в пальці, зараза! Зубе, дай-но якусь ганчірку, чи торбину.

- Нічого тут немає, тільки сорочка Професора.

- То давай, телепню! Поглянь яке чудо, тут на кілька мільйонів. Але в руках втримати не можу, пече як жар. Здається, Шеф нас за дурнів має, не всю ціну за цей камінь дає. Візьми-но його, та приховай в «Джипі». Скажемо, що ніякого камінця тут не було. Неси до машини, чого вирячився! З іншими коштовностями я сам упораюсь. Тут, мабуть, усе не влізе в рюкзак. Та дивись, Зубе, без фокусів. -  А сам схопив рюкзак, висипав його вміст на дно ями, а всередину став скидати награбоване. Він безжально зривав прикраси, та ось його увагу привернула золота маска, що прикривала лице небіщика. Маска була із щирого золота, чистість проби була така, якої Адмірал ще в житті не бачив, хоча через його руки пройшло немало награбованого. Він ухопився обома руками й зірвав машкару. Те, що побачив грабіжник під маскою відібрало в нього мову. Він пополотнів і як навіжений став дертися на гору по насипу.

- А – а – а !!! -  вирвався ляк із горла здоров’яка уже над ямою.

 Рюкзак із дорогоцінностями й золотою маскою скотився назад у яму.        -           

- К-к-казала м-м-мені мама, не кради нічого з могил. т-т-там похована не людина, там  ч-ч-чорт! З-з-зубе, забираймось звідси!  -  Став заїкатись кульгавий.

 Зуб який по натурі був дуже марновірний, бачачи такий переляк патрона випустив із рук сорочку в яку був замотаний алмаз. Той впав на землю й засвітився голубим світлом, воно линуло десь з глибини каменя, а потім, як на дисплеї компа в ньому з’явився червоний напис. Зуб перехрестився й налаштувався втікати, та Адмірал уже оговтався. Жадоба здобула перемогу над страхом. Він знайшов шкіряну сумку Професора й сухою гілкою закотив камінця, як жарину в її нутрощі. Благо, камінь пік тільки руки, а на сумку не діяв.

- Телепню, лізь униз, забери рюкзак із коштовностями! – наказав він своєму нерозторопному напарнику. Та Зуб так і стояв незворушно з відкритим ротом, дивлячись кудись поверх голови Адмірала. Кульгавий розмахнувся, щоб дати стусана недолугому помічнику, але мимоволі й сам ковзнув поглядом у те місце куди витріщився Зуб.

  На самому верху пагорба стояло щось велике, лахмате й зло світило очима.  В Адмірала, від цього погляду, потягло по хребту холодом. Великий звір завмер перед стрибком і пожирав поглядом  свої жертви.

- Робимо ноги, - прошепотів пополотнілими губами Адмірал і, не чекаючи поки зміст слів дійде до Зуба, ухопив сумку й понісся вниз по кущах. Не дивлячись на свою кульгаву ногу, він біг, стрибаючи через кущі, ніби спринтер через бар’єри. Позаду, збиваючи на своєму шляху все, що потрапляло йому під ноги – летів Зуб. Навіть, чемпіон світу по бігу позаздрив би швидкості, з якою втікачі пронеслись по заростях. За кілька секунд вони підбігли до своєї, замаскованої  на узліссі автівки. Позаду лунко тріщали гілки, за ними гналася велика, зелена копиця з жахливими очами.

- Гони! – перш чим зачинити за собою дверцята, закричав Адмірал.

- Може в машині пересидимо? – Відсапувався Зуб, закриваючи щільно за собою дверці.

- Ти бачив його, дурню? Він твою машину, як банку з під кільки, розчавить. Гони, кажу тобі!

   Машина, ніби й сама злякалася переслідувача, затріпотівши всім своїм залізним тілом, зірвалася з місця, сипонула з-під коліс піском і кулею вилетіла на лісову дорогу. Шлях назад у село був відрізаний, тому авто, петляючи між деревами, заглиблювалося в ліс.

- Адмірале, що робити? Там попереду болото.

- Краще втопитися, чим попасти в лапи цьому лісовику. Кін Конг якийсь болотний. - Злякано зиркнув у заднє скло Адмірал. Звір майже наздоганяв «Джипа», ще мить і він ухопив би авто за запасне колесо. Адмірал зіщулився й відсахнувся від дверей, він вихопив пістолета і кілька разів не цілячись вистрілив через відчинене вікно, та все марно.           -

- Газуй! Ось там якась бруківка!

 Авто звернуло прямо в болото й, розсікаючи воду передком, вискочило на тверде. Тут автомобіль миттєво набрав швидкість. Зелений добряче відставав.

- Зубе! Відірвалися! Ура, ми відірвалися! – Підстрибував і радів як дитя Адмірал. – Мало не проковтнув нас разом з машиною. Яке страшило, я ще в житті подібного не бачив. Правду Калина казала, що в цьому болоті чорти водяться.

- Як би там не було, та ми його « сдєлалі». – Самовдоволено розплився в посмішці, ледь тримаючись за руль Зуб. – Наш «Джипак» і не з такої халепи вивозив.

- Ти не радій, а на дорогу дивись, бовдуре. Там, здається вода попереду.

- Адмірале, дороги спереду немає!

- Тоді повертай назад, може поворот десь прогавив!

- І позаду вода!

- Чортівня! Справді, води вже в півколеса. Звертай он до того острівка! Та, газуй же!

 Позашляховик на шаленій швидкості пролетів по болоту як справжній катер і, не доїхавши до берега якихось десять метрів, ткнувся носом у багнюку.

- Приїхали! – дурнувато посміхнувся Зуб.

- Чого шкіришся, дурню? Візьми викинь із машини Професора, а то ще засмердиться, а я спробую зв’язатись із Шефом. Тепер він заплатить нам повну ціну за того камінця. 

Адмірал дістав мобільний і набрав номер. Зуб тим часом витяг бездиханного Професора й поволік у кущі. Коли він повернувся, Адмірал голосно розмовляв по телефону, та чим довше він говорив, голос його притишувався й під кінець розмови він, майже, шепотів у слухавку, а ноги в нього підігнулися, як у собаки, що стоїть на задніх лапах. Кульгавий бандит увесь змокрів і тільки полегшено видихнув повітря, коли в слухавці запікало.

Зуб, як завжди, стояв за його спиною з відкритим ротом, виставивши потворного зуба.

- Та, зачини ти врешті-решт свого писка! Як мене сердиш своїм дурнуватим виглядом! – налетів Адмірал на компаньйона.  І на німе запитання Зуба, випалив спересердя.

- Що, що?  Шеф незадоволений, ми мало не провалили завдання, добре, хоч я алмаз захопив, а то він би нас у порох зітер. Будемо ночувати тут. Розводь багаття! Узавтра Шеф із нами зв’яжеться, ми повинні виконати ще одну дуже важливу роботу. Про коштовності з кургану він сам подбає. Тут недалеко є покинутий бункер.

Розділ 5. Пустомитське болото

Уже давно минуло за полудень. Сонце висіло одне-однісіньке на небі; здавалось, воно шукало собі в подружки хоча б хмаринку, щоб заховатися за неї, чи хоч би попліткувати, а разом із тим, дати перепочити й остудитися нагрітому, як у горні повітрю. Спека стояла  непорушно-нестерпна.  Проте молоді пастушки не помічали пекучого сонця, вони грали в «пекаря ».

- Мишко, кидай!

 Чорнявий хлопчина , пожбурив дрючка в «пекаря ».

- Знов не влучив, тепер ти будеш стерегти «пекаря », - вигукнув Сашко, йому вже набридло, третій раз під ряд, стояти біля забитого в землю дрючка.

- Не кажи, гоп! Я ще не кидав.

 Миколка прицілився й кинув свою палицю. Кидок виявився напрочуд влучним. Забитий у землю «пекар » вилетів на кілька метрів, зробивши в повітрі мертву петлю й обсипав піском Сашка.

- Мерщій по палиці!

 Хлопці кинулись кожен за своїм дрючком. Сашко схопив «пекаря »( загостреного невеликого кілочка), устромив його знову в землю й погнався за хлопцями, при цьому, намагаючись доторкнутись своїм кийком до втікачів. Він наздогнав і доторкнувся палицею до Василька,  йому залишилося тільки збити кілок, щоб поставити за сторожа Василька, та Миколка й тут випередив його.

- Ага, знову тобі Саша, прийдеться стояти.

 Гравці дружно кинулись за лінію. Хлопці були голі до пояса, чорні, як негренята: від засмаги й трохи від куряви. Вони бігали, галасували, повністю захоплені грою й зовсім не звертали ні найменшої уваги: ні на час, ні на череду. А тим часом худоба, яка до цього спокійнісінько лежала на випасі й жувала жуйку, вже, майже, вся повставала й несамовито відмахувалася хвостами від настирливих гедзів. Одна чорнобока молода телиця задерла хвоста й, як навіжена, гасала поміж корів. Інші корови й собі, перейнялися колективним духом – стали наслідувати дурний приклад. Вони підняли хвости й кинулися до найближчого гайку, а звідти хто куди – розбіглися по всьому лісу.

- Згедзались! Держи їх!

  Пастушки покинули свою гру й метнулися переймати корів. Та дарма - з череди не залишилось навіть телятка. Хлопці були в розпачі.

- Ну й влетить мені вдома. - відхекувався розчервонілий від безрезультатного бігу Миколка.

- І де їх тепер шукати? – мало не плакав Сашко.

- Якось у мене теж згедзались, так ми знайшли на лузі за болотом.  Треба йти до Пустомитського болота,  -  запропонував Василько.

- Ні, в останній раз ми знайшли корів на Лосьовому, - втрутився в розмову Мишко. Він щойно  підбіг, густа чорна чуприна хлопця була мокра  від невдалої погоні за телицями. Хлопці стали сперечатися, куди ж іти шукати пропажу, бо сліди худоби розділилися в лісі.

- Давайте і ми розділимося: ви з Сашком йдіть на Лосьове, а ми з Миколкою до Пустомитського болота, - звернувся Василько до Мишка.

- Ти, що здурів, на тому болоті самі пропащі місця, там такі трясовини.

- Але якщо корови туди забрели?.. Тре їх завернути, а то як влізуть в болото…

- Може й ти правий, ідіть до болота.

 Пастушки розділилися й вирушили на пошуки.  Пустомитське болото було далеченько. Треба  було минути ліс навпростець, густі чагарники, порослий осокою діл і тільки тоді впрешся в широке, водяне плесо безкрайого болота. Хлопці, якось раз ходили туди ловити в’юнів, та гнітючим і страшним видалося воно тоді й друзі  вернулися додому ні з чим. Злякав рибаків якийсь дивний гучний звук, схожий на кумкання здоровенної жаби. Мертве було те місце, зовсім не схоже на їхні болітця й копанки, де в’юнів і карасів аж кишіло. Ще жахала хлопців трясовина, про яку ходили страшні розповіді, де безслідно зникали люди й худоба. Погана слава ходила про те місце, батьки забороняли хлопцям сюди навіть наближатися, але що може зупинити допитливих хлопчаків, тим більше, що кляті корови вибрали цей маршрут.

Пробираючись через чагарі, юні пастушки йшли по ледь помітних слідах у напрямку страшного болота. Та чим ближче підходили хлопці до цього гнітючого місця, тим моторошніше ставало друзям.

 Миколка всеньку дорогу не замовкав, пригадуючи всі страшилки, які він пам’ятав про цю місцину.

- А ти чув, як Надійчина бабця розповідала про болотну відьму, що водиться в цих болотах? Отак бувало заблукає мандрівник, забреде на болото, а вона вже тут як тут, засвітить свій каганець і прямісінько в трясовину заманить.

- Перестань, ці побрехеньки розповідати і так по спині мурашки лазять. Ніяких відьом немає, а на болоті гази виходять і фосфором світять. Треба ж було цим коровам запертися в це погибле місце. Я б сам сюди нізащо не пішов. Та йди мерщій, а то як до сутінок корів не знайдемо знаєш, що нам буде?

- Твоя правда. Твій тато, хоч не б’ється, а мій ледь що – зразу за ремінь. - Миколка шморгнув носом, мабуть, в уяві хлопця  була зустріч із батьком, без згедзаних корів.

 Хлопці наближалися до великого, як безмежне море, чорного болота. Пастушки, по ледь помітній стежині, обходили гнітючі зарослі, косуючи з острахом на баговиння. Починало сутеніти.

- Може вернемося? Хлопці на Лосьовому вже, мабуть, знайшли тих дурних корів і женуть додому. - Почав нервувати Миколка. Йому вже давненько хотілося повернути із цього сумного місця, тим більше, що сонце своїм червоним диском вже  чіплялося за верхівки далекого лісу й  лаштувалося спати.

- Ми ж тут ніколи не пасли, то як могла худоба сюди забрести?

- Он бачиш слід на траві видніється. - Василько нагнувся над стежиною. – Корови сюди пішли. Але якщо за тим ліском не знайдемо, повернемося додому, бо до вечора не встигнемо.

 Вони вже минали одинокий гайок із верболозу, коли вдалині, попереду, помітили вогонь. Він горів, здавалося, просто посеред болота. Було враження, що полум’я  мандрує між купинами. Хлопців охопив  льодяний жах.

- Я ж казав від-д-дь-м-м-а, - прошепотів, цокаючи зубами Миколка.

- Може газ? - принишк і собі Василько. Він намагався бути спокійним, але настирливі холодні мурашки забігали у нього поза спиною, з шаленою швидкістю.

- Еге ж, газ! Дивись, і димок піднімається! А, що як тут собака велика водиться,  Баскервілі!? – видихнув Миколка і хлопці кинулися прожогом в осоку. Та, пробігши трохи по болоті, помітили, що втратили свою стежку, а вода уже сягала їм по пояс.

- Васильку, ми ж зі стежки зійшли. Вертаймося, а то води он скільки.

- Ідемо праворуч, тут десь була дорога.

 Але ні ліворуч, ні праворуч стежки не було. Кругом на водяній поверхні виднілася тільки осока. Стежина ніби запропастилася. Хлопцям стало лячно.

 - Треба брести до берега, а то в трясовину вліземо.

Мандрівники, брьохаючись у рясті й жабуринні, повернули на сухе. За декілька хвилин вони вибралися на твердинь і стали викручувати мокрі штани. Тут комарі взялися за свою справу,  дошкуляючи друзям. Тепер, трохи перевівши дух, хлопці стали їх помічати й по черзі ляскати себе по спинах. Сонце заховалося за лісом й на болоті розпочався жаб’ячий концерт.  Уже з берега друзі роздивилися, що вогонь горів не посеред води, як видалося спочатку, а на невеликому острівку, який  заходив у болотне плесо.

- Так, тепер і ми заблудилися, - констатував Василько, оглянувши місцевість.

Розділ 6. Професор

- Мало мені корів, так батько ще й відлупцює  за те, що поліз на це болото. - Миколка був не в гуморі.

- Думаєш мені весело. Давай не скигли! Знаєш, я читав, що людина лякається найбільше того, про що не знає, або чого не розуміє. От і нам треба  дізнатися, що там за вогонь?

 - А якщо якісь чортяки, чи відьми? Я не піду!

 - Знов ти за своє. Ти, як стара баба з хутора. Ніяких чортів немає!  Це все видумки щоб лякати малих дітей. От побачиш… - останні слова Василько вимовив якось невпевнено. У нього,  той бридкий холодок за спиною ще не пройшов.

 - Ну не чорти, так прибульці які-небудь, хто в цю пору, з нормальних людей, по болоті ходить? Я не піду.

 - Та ми здалеку подивимося. Треба ж дізнатися, що там до чого. - Василько рушив першим, Миколка плентався позаду, незадоволено щось бурмочучи. Хлопці боязко наближалися до чагарників, що перетинали їм шлях. На болоті швидко сутеніло, та видно було ще досить добре.  Вони пішли навпростець до острівця. Біля виходу на косу, з під ніг хлопчаків, випурхнула сполохана качка.  Нерви в друзів були настільки напружені, що вони дременули назад до болота.

-  Тю, дурні, качки злякалися!   - першим зупинився Василько.

 - Давай, хоч дрюки виламаємо! -  злякано відсапувався Миколка. Серце в нього тріпотіло, як в сполоханого зайця, та відступатися все ж не хотілося. Хлопчача цікавість перемогла.

- Ходімо!

 Озброївшись друзі почували себе набагато впевненіше. З кожним кроком вони наближалися до вогнища, намагаючись іти якомога тихіше. Коли  минули чагарники і вийшли на болото, перед друзями відкрилася дивна картина: на косі, що входила прямо в болото, горіло багаття, а на краю багнюки, занурившись колесами в багно, стояв «Джип». Хоча від них до автівки було метрів двісті, хлопці бачили, що дверці автомобіля були відкриті навстіж. Тиша стояла така, що здалеку було чути потріскування полін в багатті.  

І раптом, серед цієї цілковитої тиші, в кущах зашаруділо. Хлопці остовпіли, просто, на них ламаючи гілки хтось ішов. Лице в чоловіка було розбите, на голові запеклася крові, око заплило. І якби не борода, впізнати його було б дуже тяжко

-  Тікаймо, звідси, поки не пізно, - прошепотів зблідлий Миколка, вхопивши Василька за руку.  Хлопець вже хотів дати драла, та Василько його зупинив.

-  Це ж професор, той що біля джерела…

Професор йшов увесь час спотикаючись, в одній руці він тримав шкіряну сумку, а другою тримався за бік. Із-під руки через майку виступала кров.

Помітивши друзів, він зупинився.

- Хлопці, ви повинні мені допомогти. Вони… вони женуться за мною… я знайшов могилу Царя … вони напали на мене… -  бородань говорив уривчасто, намагаючись вхопити ротом якомога більше повітря, увесь час збиваючись, видно рана не давала йому зібратися із думками. - Ви повинні, повинні заховати цей алмаз….дуже цінний… я зумів його в них  викрасти… Цей алмаз не повинен їм дістатися – це магічний камінь. Я чув, вони планують щось лихе. Але будьте обережні, нікому не показуйте, навіть батькам … у них є спільник… у них спільник,  хтось із міліції …я чув як вони говорили по телефону … я думав легенда бреше…

Василько ошелешено слухав і вертів головою, то на професора, то на Миколку, в нього закрадався сумнів, чи поїхав дах у професора? Проте запитав:

- Про який камінь ви говорите?

Він тут у сумці, я зміг його забрати, поки бандити заснули, - Професор  поставив сумку.  - Я думав, легенда бреше, бо, там сказано, що цей «Камінь» врятує нашу землю. Я не хочу щоб він попав у погані руки. Це я винний, я знайшов ту могилу … я не повинен був…Беріть, заховайте його надійно і тільки… «білим саламандрам»…віддайте «білим саламандрам», вони відвернуть катастрофу…

- Як же ми їх знайдемо?

- Підземелля…  легенда каже, що вони живуть у підземеллі. Ви повинні туди віднести «Каменя».

- Про яке підземелля ви говорите?

- Тут недалеко на острові є вхід…в сумці карта, бандити не знають про нього.

- А як же ви?

- Я втратив багато крові. Мене ви вже не врятуєте…саламандри знайдуть вас самі, тільки не віддайте каменя в руки «чорних»…  - він заплющив очі й схопився за тонку осику щоб не впасти. Потім стрепенувся: - Тікайте, вони там біля машини, вони будуть його шукати й підуть моїми слідами. Я чую вони йдуть…Тікайте! Я їх відволічу.

Він повернувся й пішов спотикаючись у сторону острівка.

 І дійсно десь далеко чулися чиїсь важкі кроки. В цілковитій тишині вони нагадували удари великою дошкою по воді.

- Васильку вшиваймося, - злякано заметушився Миколка.

- Зажди, заберемо торбу.

-  Теж мені герой-рятівник. Бачив як його розмалювали, що хочеш собі таку мармизу?  Кидаємо все як є і тікаймо!

- Ні бери «Каменя», поки сховаємо в нашу сховку, а потім вернемося з кимось щоб допомогти Професорові.

- Що ж бери, тебе не перепреш.

 Василько вхопив торбину закинув її за плече і шмигнув у кущі, Миколка за ним. Не встигли вони відбігти і кількох кроків, як почули позад себе на болоті громовий голос:

- Хто? Хто вкрав «Камінь»? Повбиваю, всіх повбиваю!

  Хлопці додали ходи. Позад них пролунало два постріли.    

Друзі  дременули так, ніби за ними гналися всі чорти з болота. Вони бігли навпростець, через кущі, чагарники, не розбираючи дороги. Біг тривав здається вічність. Серце в обох  стукало так, що воно було скрізь: і у вухах, і в очах, і в роті; стугоніло і шарпалося, ніби хотіло вирватися зайцем на волю. В горлі пекло, а солона слина заважала дихати, приклеюючи язика до зубів. Вони бігли й бігли, поки не зупинилися геть знесилені. Перед ними було якесь узлісся. Де вони зараз, ніхто з них второпати не міг. Недалеко від наших втікачів, зайшовши по черево в кукурудзу, мирно похрумували зелень їхні корови. Телиці наїлися так, що, здавалося, їх напомпували. Проте корови продовжували жувати соковиті листки, ніби хотіли наїстись на багато днів наперед.

- Звідки це ви біжите? – ніби із самого неба, пропищав над вухом Василька неприємний голос.

Хлопець, аж підстрибнув від несподіванки, проте сховав сумку за спину. Перед ними стояв чолов’яга, метрів два зросту, в брудній сорочці із засуканими рукавами. Він виріс перед хлопцями наче з-під землі. Лице башибузука спотворював глибокий шрам..

- Та в н-н-нас...Т-т-та ми-и-и.. Корови в нас згедзались-а-а, – насилу видушив із себе Василько.

 Навіть у сутінках було видно, як зблід Миколка.

- Щось там бачили? – Громило вказав рукою туди, звідки прибігли пастушки.

- Ми дядечку корів шукали. Що ми могли там бачити? – вимовив Василько, трохи оговтавшись.

- Так от, щоб я вас теж, тут не бачив! А то візьму, як жаб за лапи, і повкидаю в болото!

  Хлопцям не треба було двічі повторювати - їх наче здуло.  Вони  зібрали корів і навмання, обходячи стороною болото, бігом погнали стадо додому. Друзі перли худобу так худко, що та від швидкого бігу по дорозі губила молоко, ударяючи ногами по вим’ю.

  Уже зовсім стемніло, коли налякані пастухи підігнали корів до села. На узліссі хлопці на хвилину заскочили до старої дуплястої сосни. Тут була їхня схованка. Василько видряпався на гілку, поклав у хованку сумку й усе ретельно замаскував.

- Давай дільничному все розкажемо..

- Ти що, не чув як професор казав, що в бандитів є спільник? Щось про міліцію говорив…

- Думаєш, дільничний?..

- Хто його знає, ти фільми дивишся?..

- Ну…

- От тобі і ну… треба самим все перевірити.

- Ох вляпалися ми з тобою Васильку. Куди тепер цей камінець подіти?

- Давай взавтра вирішимо як бути. А поки мовчи!

- Може, хоча брату скажу?

- Думаю, не варто. Він зразу ж туди поїде, а там бандити озброєні.

- Певне, ти правий! – сумно видихнув Миколка.

  Корови вже наближалися до села, коли хлопці їх наздогнали. Назустріч череді, в сутінках, вийшла стривожена Василькова мати й Миколчин старший брат Дмитро.

- Де це вас носило до цієї пори? Ми вже всі очі по виглядали. Сашко з Мишком уже давно пригнали, а вас десь чорти носять. Ми збиралися йти вас шукати. – Зустрів їх докорами Миколчин брат.

- Корови, якоїсь зарази, гедзались. – опустив очі Миколка.

- Певно, знову загралися. Батько тобі всипле! -  Дмитро відвісив Миколці запотиличника.

- Ви ж могли самі заблудити, де б ми вас тоді шукали? - бідкалась Василькова мати. Вона була не така сувора й тільки скуйовдила голову хлопця. Василько похнюпився й легенько вислизнув від матері.

- Ну мам! Що ми маленькі? Ми ж свій ліс знаємо.

  Корови ремигаючи розходилися по дворах. Надворі зовсім стемніло.

Розділ 7. Напис на долоні

 Василько заклав два пальці до рота і  пронизливо свиснув декілька разів біля паркану Миколчиної  хати. Друг, як на диво зовсім не заспаний, за секунду вже стояв біля хвіртки.

- Що, гайда до сховки? – Хлопцям кортіло якнайшвидше роздивитися камінця. Якось уже дуже неправдоподібними видавались їхні вчорашні пригоди. Та й обговорити хотілося ті події. Вони вихором понеслися в кінець села, де на узліссі височіла стара, одинока сосна. Хлопці видряпалися на товсту розлогу гілку, вигребли з дуплянки мох і дістали пакунок. Миколка похапцем засунув руку в сумку і враз його лице перекосила гримаса відчаю.

- Немає! Каменя немає!

 Василько, не розуміючи, що сталося кинувся до пакунка - торбина була пуста, лише на дні лежала монета із зображенням ящірки в короні і кілька папірців.

- Чортівня якась. Це що, хтось за нами слідкував і забрав камінця?

- От і добре, немає того камінця, немає мороки. А то я цілу ніч не спав. Може і ніякого пораненого Професора не було?

- Ти що думаєш, в нас обох того?... – Василько покрутив біля скроні пальцем.

- Той Професор про якихось чорних, білих плів, певно, із гарячки.

- Знаєш, а я йому вірю. Таки знайшли вони могилу царя, раз камінця дістали. Значить і про саламандр правда. А бандити на болоті, а постріли? Чи живий ще професор? Він би нам все розповів. Давай побіжимо на те місце.

- Тільки без мене, хватить із мене вчорашніх пригод. Тато, знаєш як мене відшмагав за корови.

- А якщо Професор стікає кров’ю і чекає нашої допомоги?

- Ти що, пострілів не чув?

- Все одно, ми повинні пересвідчитися? Я навіть ліки прихопив. – Василько дістав із кишені бинт, флакончик зеленки і якісь пігулки.

- Ну не знаю, мені не дуже хочеться зустрічатися знову із тим шрамистим.

Хлопці, сперечаючись спускалися із сосни, та враз Василько насторожився. Його увагу привернули велетенські сліди, які чітко відбивалися на траві.

- Поглянь-но сюди! Оце-то слід, такого я ще в житті не бачив.

 Друзі схилилися над великим відбитком, якого помітили збоку біля стежки, він мабуть належав, якомусь велетню, бо був втиснений  глибоко в траву. Слід чимось нагадував дуже велику гусячу лапу. Далі в кущах хлопці помітили ще кілька таких же відтисків.

- Сліди йдуть із лісу до дупла, а ось тут повертають назад. Чи не за камінцем Професора приходив цей «гусак-переросток»?

 Миколка тільки шморгнув носом.

- Дивно, але відбиток цього сліду, нагадує мені одну із літер, що світилися в камінці.

- Справді, напис на камінці розпочинався зі схожої літери.

- Ти теж запам’ятав?

- Не тільки запам’ятав, а й ношу той напис із собою. Дивися!

 Миколка простягнув правицю Васильку. На долоні був ніби вигравіруваний загадковий напис із камінця.

- Ти, що, переписав, щоб не забути?

- Ні, я просто, тоді взяв його в долоню, а сьогодні вранці дивлюся - на руці напис.

Хотів змити, а воно не зникає.

- Ого! - Послинив пальцем, протягнуту долоню, Василько. - Не відстає!

- Мені, правду кажучи,  не дуже це все подобається. А може це пов’язано з відьмами, а не із якими не саламандрами?

- Ти знову за своє. Давай краще прослідкуємо куди пішов той здоровило.

- А Професор? Ти ж хотів його рятувати?

- Справді. Але якщо він живий то спитає де камінець? Професор доручив нам камінець, ризикуючи життям, тому мусимо дізнатися куди пішов той велетень.

 - Тоді пішли!

 Хлопці рушили , продиралися крізь колючі кущі, обдираючи до крові руки й ноги. Сліди вели через густі зарості терну. Василько йшов попереду, час-від-часу, припадаючи до землі, щоб не втратити напрямок. Позаду брів Миколка, йому не дуже хотілося нових пригод, та залишати друга самого він не збирався.

- Дивися,  ну й кроки в цього «хлопця». Думаю, якщо ми його й зустрінемо, то так запросто, він нам камінця не віддасть.

- Ще б пак, то якого лисого, ми за ним премося?

- Треба дізнатися, куди він пішов, а тоді вирішимо що робити.

 Друзі минули узлісся й заглибилися в ліс. Сліди йшли вдалині від дороги, через хащі. Гілки шмагали смільчаків по обличчю - ліс густішав.

- Глянь, що я знайшов! - Василько зняв із гілки жмут шерсті.

- Зелена?!!

- Таких зелених звірів, раніше в наших місцях не було.

- А, мо’, це снігова людина?

- Хто його знає, та як на мене, це скоріше болотна… Поглянь, він попрямував на болото.

- Як би там не було, я хочу побачити хто може так крокувати й залишати такі сліди.

 Ліс закінчився й  хлопці вийшли прямо на знайоме, Пустомитське болото. На багні слід губився, друзям приходилося обходити численні озерця. Хлопці вже добряче замочилися, а сліди, то з’являлися, то зникали й слідопитам доводилося довго відшукувати, куди ж пішло невідоме створіння, що зазіхнуло на схований скарб.

- Знаєш, корів було легше шукати. Вони, хоч не так стрибали. Цей перескакує через озерця, ніби через звичайні калюжі.

 Судячи зі слідів створіння рухалося лісом досить незграбно, проте на болоті воно перестрибувало відкриту воду з легкістю звичайної жаби. Його розчепірені пальці легко втримували звіра на купинах, там де хлопці провалювалися по пояс. Урешті друзі повністю втратили слід. Вони стояли розгублені посеред болота, порослого кущами осоки.

- Вертаймося, Васильку, ми його, певно ж, не знайдемо! А навіть як знайдемо, ти ж сам казав, камінця нам у нього не відібрати. Може, то і є ті білі саламандри, про які говорив Професор?

- От, чортяка смалений! - вилаявся на адрес володаря слідів Василько.  - Ніби справді у болото провалився. Ось тут із купини стрибнув, а на тому боці вже ніяких слідів. Треба на тому березі глянути.

 Хлопці закачали штани й полізли у воду. Озерце було мілке й ледь сягало хлопцям колін. Навколо друзів, у досить прозорій, як для баговиння, воді, плавало декілька мальків і хмари пуголовків. Сполохані жителі метушилися  в замкненій водоймі, їх, здається, тут споконвіку ніхто не турбував.

- Куди він дівся? Ми весь берег обдивилися й ніяких слідів. Тут цьому Лохнеському чудовиську, точно, сховатися ніде? Хотів би я його побачити, саламандра, то чи не саламандра?

Василько видряпався на сухе й викручував промоклі штани. За ним виліз із води й Миколка. Він уже жалкував, що кинувся в цю безнадійну погоню. А найбільше його турбувало, що нічого вдома не сказав про свою мандрівку. Якщо батько дізнається, що знову ходив на болото, бути йому битим.

Високо в небі над хлопцями висіло розпечене сонце. Воно було в зеніті й добряче припарювало. Повітря, сповнене вологи ставало липке й тягуче. На заході гуртувалися в купки темно-сірі хмари. Стояла абсолютна тиша. Навіть набридливі комарі, що не пропускають тут жодної живої душі, ліниво дрімали під вузькими листками осоки. Усе свідчило – пообідньої грози не минути.

  Хлопці сіли обсихати, та хоча сонце й припікало, проте від високої вологості повітря, одяг висихав повільно. Друзі розляглися на острівку в легкому запамороченні від спеки.

- Вертаймося! Не хочу вже більше йти за тим камінцем, – порушив мовчанку Миколка. – Я вдома нічого не сказав, та й парить, мабуть, на дощ.

- Давай вертаємо й підемо до того місця, де бачили Професора, може йому вдалося від тих харцизяк утекти. - Василько підвівся й оглянув місцевість. -  Знаєш, Миколко, а я утямки не візьму куди це ми забрели.

- А й, справді, місце незнайоме. Ні стежки поблизу, ні дороги. Ти, хоч знаєш, як назад вибратися?

- Виберемося! Тут блудити ніде. Трохи прямо пройдемо й вийдемо на дорогу. Не хочеться мені назад у ліс через чагарники дертися. Проте звідси, ми не втрапимо на вчорашнє місце, треба повертати до лісу.

- Я б із задоволенням вибрався із цього мокротиння, навіть у густий ліс.

- Добре, підемо навмання.

 Попереду мерехтіла в нагрітому повітрі синя стіна далекого лісу. Хлопці, петляючи між водяними перешкодами, пішли в цьому напрямку. Скоро вони вийшли на тверду дорогу.

Та цей шлях з’явився нізвідки – виник просто серед болота. Він ішов прямо - прямісінько, як випущена стріла. Дорога була тверда, укрита шестигранною бруківкою. Ніколи ще в цих місцинах, ні  Миколка, ні Василько не бачили цього шляху, що ніби розрізав Пустомитське болото навпіл.

- Мабуть, військова траса. Я чув, якось у сільмазі дядьки розповідали про секретну трасу через болото. Ще казали, що цей шлях може запросто зникнути під водою.

- Нісенітниця. Наслухаєшся всяких розповідей. Давай дізнаємось куди вона веде.

- Добре, давай! Але було б краще щоб поближче додому.

- Згода! Тоді в яку нам сторону?

- Мабуть, сюди!

 Хлопці навмання вибрали напрямок і попрямували по загубленому посеред багна шляху. Вони йшли довгою дорогою посеред безкрайого болота.  Ні шляхові, ні баговинню, здавалося, не було кінця; а позаду їх, затуляючи обрій і сердито нашіптуючи громом, росла тяжка темно-сіра хмара.

Друзі йшли непоспішливо, обговорюючи  свої вчорашні й сьогоднішні пригоди:

- Васю, а як ти думаєш, Професор врятувався?

- Не знаю, я то в нього зброї не бачив, а постріли нам не приверзлися.

- А ще скажи, звідки там «Джип» серед болота? Там же ніякої дороги поблизу. Може він, як амфібія, по воді плаває? А, може, його той великий звір закинув в багно?

- Хто його зна. Із чого б це звіру кидатись на Джипа?

- Вони в нього камінця забрали, от він і розлютився? Я якось фільм дивився, як монстр скарб охороняв. Не дарма ж, слід велетенського звіра схожий на літеру, що висвітлювалися в камені -  Миколка глянув на свою долоню – напис був чіткий, хоча на руці присохла багнюка.

- Видно лютий  він той звір, раз  машину туди закинув.

- Нащо ми брали того камінця? Ще на нас накинеться.

- Не скигли, Колю, камінця у нас немає. Тоді чого б йому на нас нападати? Шкода я фотоапарата не захопив. От сфотографувати б цього звірюку, прикидаєш, як  би ми  прославилися.

 Хлопці зупинилися. Дорога закінчилася, прямо, посеред болота. Було враження, ніби вона спустилась під воду. Іти далі було нікуди.

Розділ 8. Розслідування

  Молодий дільничний інспектор поліції -  старший лейтенант Максим Онищенко, сидів у задушливому кабінеті й перебирав папери. На столі перед поліцейським лежала невеличка купа скарг і заяв від односельців: дві від баби Євки, яка десять років шукає зниклу корову; ця від Грицька Непийводи - на дружину,  що побила його нетверезого; та цієї жінки сам інспектор побоюється, дуже вже крута жінка; ось від Явдохи, скаржиться на сусідських курей, що порозгрібали її грядки; он від Одарчиного Степана на неякісний самогон, який придбав у Калини; ця заява знову на Калину, що торгує самогоном, правда, уже анонімна; тут бійка на подвір’ї Калини.

  Максим відклав папери і журливо поглянув у вікно. Хіба про таку службу мріяв він, поступаючи в школу поліції. Сенсаційні розслідування, викриття, погоні – це справжня чоловіча робота. А тут, звичайнісінька рутина, за півтора року служби ніякої нормальної справи, хоча дільниця велика – мало не щодня, три села треба об’їхати.

- Парко щось сьогодні. - Старший лейтенант відчинив закіптюжену кватирку й повернувся до своїх паперів.

 «На дискотеці побились двоє молодиків напідпитку » - заява від Сані місцевого диск-жокея.

 Через кватирку, гуркочачи як справжній бомбовоз, влетіла здоровенна зелена муха. Вона почала самовпевнено, по-хазяйськи кружляти по кабінету, час-від-часу з розгону ударяючись у шибу, при цьому дзижчання було настільки набридливе, що ніякі, навіть залізні нерви старшого лейтенанта, не могли цього стерпіти. Онищенко декілька разів провів поглядом непрохану гостю, та врешті, йому забракло терпіння. Поліцейський схопив зі столу пару аркушів паперу й полювання розпочалося. Муха виявилася напрочуд хитра й вивертлива. Вона обдурювала старшого лейтенанта, роблячи фігури вищого пілотажу й виходячи із-під його ударів неушкодженою.  Переслідування, тривало безрезультатно хвилин п’ять.  Та, врешті, Максим застосував усю свою спритність і  притиснув супротивницю до шиби. Ще декілька влучних ударів трубкою із паперу й повержена, оглушена муха розповзлася по склу. Поліцейський взяв недобитого супостата й викинув геть за вікно. Тільки тепер він глянув на листок, що тримав у руці. Папір був вимазаний мозком прибитої мухи.

Онищенко заходився зчищати масну пляму. Він розправив аркуш – то була заява баби Параски, яка жалілася, що молодики на Джипі переїхали її найкращу курку-несучку. Баба просила компенсувати їй збитки.

- Усе, крапка! Пора цих  приїжджих поставити в рамки. Тут свої п’янички щодня спокою не дають, так ще ці нахаби з міста роз’їжджають без усяких правил по селу. А заодно й Калину відвідаю, що їх квартирує.

  Старший   лейтенант, по-військовому, рішуче надів поліцейську кепку, вимірявши долонею віддаль від козирка до носа, пристебнув ремінь, начепив планшетку, кобуру й попрямував до дверей.

 Хата Калини Пашко, стояла на самісінькому краю села й слугувала місцевим п’яницям за корчму. Тут можна було заправитися добрим самогоном, а заїжджі, в основному «чорні археологи », ще й квартирували в «добродійки ».

 Старший лейтенант Онищенко вирішив востаннє попередити Калину про нечесний бізнес, разом із тим заставити приїжджих відшкодувати збитки за переїхану курку. Ці зайди, зовсім не сподобалися дільничному, ще з першої їхньої зустрічі, (він мимохідь бачив їх біля Калининого обійстя) та Максим розумів, що поки в нього ніяких законних підстав випровадити приїжджих із села не було.

- Дозволите! - поліцейський чемно постукав у двері невисокої хати. Відчинила йому досить вродлива молодиця, з пишним бюстом.

- А, Максиме Петровичу! Дуже рада, прошу, проходьте! – широко посміхнулася молода жінка.

- Я, Калино  Василівно, - трохи знітився дільничний, - прийшов запитати про ваших квартирантів. Хай сплатять компенсацію. Вони тут бабі Парасці збитків наробили.

- Ви про тих горе-залицяльників? Вони думають, якщо жінка одинока, так їм усе дозволено. Руки, бач, порозпускали, але я ще собі раду дам, можу і макогоном огріти! Немає їх, подалися ще в п’ятницю. Сіли в Джипа і гайда... Ще в мене лопату й кайло позичили. Забрали рюкзаки, погрузилися й поїхали. І з того часу ні слуху, ні духу.

- Цікаво! – Лейтенант пригладив неслухняного чуба. – Значить і вони «археологи»? Треба перевірити дозвіл у цих молодиків.

- Ой, та Бог із ними, Максиме! Проходьте я вас вареничками пригощу!

 Онищенко обсмикнув уніформу, ніби стріпуючи невидиме сміття.

- Ви свої штучки, Калино Василівно, киньте! Якщо ще почую, що торгуєте самогоном, не подивлюся, що ви жінка, посаджу до буцегарні! На вас он ціла купа паперів назбиралася. - Він показав на планшетку, що висіла збоку на ремені.

- Та що ви, Максиме Петровичу, це все наклепи. То Мар’яна, сусідка, на мене анонімки строчить.

   Максим не слухав торохтіння Калини, його зацікавили приїжджі «археологи».

- Кажете, тиждень як виїхали, і з того часу ніяких  вам вісточок не подавали?

  Лейтенант замислився. Він відчував, що в цій історії щось не гаразд.

- Може назад у місто повернулися?

- Ні, в сторону Снєжкового пагорба подалися, сама бачила. Мали на другий день повернутися. Наворочені такі, з комп’ютером, а лопати своєї й лома не мали. Досі мені не повернули. Ви б, Максиме Петровичу,  у той свій протокол записали, хай би, як то ви казали, компесацію заплатили.

- Цікаво, -  повторив дільничний і зсунув кашкет на потилицю. – Курку переїхали у п’ятницю, значить дуже поспішали й із того часу не поверталися. Іншої дороги, як через село, назад немає. Вночі як би їхали, теж би хтось помітив. Невже тиждень сидять на болоті?

 Він дістав планшетку й став щось старанно записувати.

- Запишіть, запишіть. Дві лопати й два кайла не повернули, ще й за день проживання не заплатили.

- Та перестаньте ви торохтіти, Калино Аркадіївно! Тут розслідування починається. 

      Максим вийшов із кімнати, звично поправив форму й попрямував до свого відділку. Через хвилину викотив із двору казенного мотоцикла й став похапцем його заводити.

 Дільничний декілька разів рвучко натискав на заводну ручку ногою, та мотоцикл чихав і не поспішав вдихати в двигун кінські сили.

- От халепа! Коли я вже тебе викину на смітник, залізяко ти безмозка? – вилаявся на норовистого стального коня Максим. Він, своїм внутрішнім відчуттям слідчого відчував, що за цими подіями, зв’язаними із приїжджими «археологами » й їхнім тижневим зникненням, криється таємниця. Дільничний хотів якнайшвидше розкрити цю загадку, а мотоцикл, як на то-те, не хотів заводитися. Ще ніхто ніколи, в нього на дільниці, не зникав більше як на добу. Поліціянт підкачав карбюратор і, зі злістю, натиснув ногою декілька разів. Мотоцикл чхнув і гучно заторохтів.

- Ну, слава Богу! – видихнув старший лейтенант. Хвацько закинув ногу в сідло й, у клубах сизого диму, помчав сільськими вулицями в сторону,  де височів пагорб в  мерехтінні розігрітого над жовтим полем повітря. Біля південного схилу пагорба він заглушив мотоцикла й швидко піднявся на пологу вершину. Серед старих розкопок Максим зразу ж запримітив свіжо-розриту землю. Ділянка була на схилі біля підніжжя гори, майже, на узліссі. Коли дільничний пробирався до розкопок, в чагарниках він наштовхнувся на покинуте сміття. Серед різного ганчір’я лежала сорочка із плямою крові.

- Оце, то так! - вигукнув сам до себе слідчий. – Знав я, знав! Чуття мене не зрадило, що це справжня справа.

Він дістав носовика і обережно переклав зібранні докази в пакет, до своєї сумки. Подальші розшуки не дали результатів, тільки на дні ями міліціонер знайшов покинуту лопату.

- А де ж  кайло? Чи, може, Калина знову прибрехала?

 Він детально оглядав усе довкола, припадав на коліна й зазирав під кожний кущ. Нарешті, слідчому впали в око сліди на траві; зім’ята трава вказувала на місце боротьби, а на кущах кілька зламаних гілок. На самому верху ями лежав покинутий домкрат. Далі спускаючись до узлісся, старший лейтенант, примітив, що по землі тягли щось важке в напрямку лісу. Продовжуючи йти по сліду, дільничний дійшов до місця, де натрапив на сліди автомобіля. На лісовій дорозі вирізнялись відбитки гумових шин і здоровенні сліди. Таких слідів дільничний ще не бачив. Ступня розміром із півметра чітко вирізнялася на глейкому грунті. Максим повернувся до мотоцикла й за хвилину лісовою дорогою, обминаючи калюжі, торохтів його сталевий кінь, більше схожий на стару шкапу. Серед лісу дорога звернула в сторону болота. Далі їхати було неможливо. Слід від автівки раптово зник, та й сама дорога розчинилася серед купин старої трави й осоки. Дільничний зупинився.

 -  Невже по болоту поїхали? 

 Він видряпався на невисоке дерево й оглянув навколишнє болото. Воно простяглося плесом на всю далину до обрію, з однієї сторони багновицю підпирали синюваті стіни далекого лісу, а далі – безмежжя, скільки сягало око. Онищенко напружив зір, та ніяких слідів: ні людей, а тим більше автомобіля не було видно.

 -   Може втопилися? – промайнула думка. – Цього ще мені не вистачало.  Невже не бачили, що попереду вода? Певно, щось сильно їх злякало. Оті здоровенні сліди, такого звіра я ще не бачив… Тут треба все добре обмізкувати.

 Онищенко присів на купину, дістав із сумки пакет із закривавленою сорочкою.

-  Треба буде здати цю пляму на експертизу, а заодно, дати запит про тих, на «Джипі».

 Далеко над лісом прогуркотів грім. Із заходу на болото насувалася, крешучи блискавками темна хмара.

- Що ж мушу вертатися, а то ще застане гроза. Не подобається мені ця їзда по гниловоді. Взавтра повернуся з підмогою й організую пошуки.

      Хоча дільничний і був невдоволений, що довелося перервати розшуки, але це вже було справжня справа.  Він розкриє це загадкове зникнення, а можливо…

- Невже вбивство? – Максим не хотів вірити, але в цій «справі» не мав права пропустити жодного варіанту.

  Коли мотоцикл дільничного під’їздив до села, по дорозі  вже  вдарили перші краплини дощу, а над лісом розбурхався справжній буревій. Старший лейтенант залишив мотоцикл під навісом і вскочив на ганок дільничного відділку. Тут його зустріла замурзана Надійка. Косички в дівчинки стирчали в різні сторони, як телевізійні антени. Вона витерла носа рукавом платтячка й скоса поглянула на міліціонера.

- А в нас хлопці плопали! – Надійка, хоча й ходила до п’ятого класу, та з літерою «р» вона не дуже товаришувала, тому заміняла її іншими легшими для вимови.

- Які ще хлопці? - насторожився Максим.

- Миколка, дядька Петла й Василько, тітки Наді.

      У  будинку дільничного сиділи заплакані батьки.

- Щось на сьогодні забагато зникнень. - Онищенко тяжко опустився в крісло. - Слухаю, як це сталося?

- Зранку кудись пішли. На дворі он яка гроза, а їх і досі немає. – Хлипала Василькова мати.

 - Не хвилюйтеся, мабуть, на рибалку подалися. Вони ж знають ці місця, як свої п’ять пальців.  Сидять десь у своїй будці й ждуть коли дощ ущухне. Максим втішав тітку Надію, а в самого на душі шкребли кішки.

- «Чи не пов’язані між собою ці два зникнення? Можливо, дітям загрожує  небезпека?...» -  питання без відповідей роїлися в його голові.  А на дворі періщила несамовита злива.

Розділ 9. Гроза

- От тобі й на, а далі куди? – Миколка, став як вкопаний. Дороги попереду не було, вона, просто, обірвалася посеред болота.

-     Ще й хмарища суне. Вертаймо  назад!  Сховатися тут ніде - промокнемо до нитки. – Вони оглянулися назад – позаду теж не було шляху, тільки вода і баговиння.

  Друзі стояли розгублені; на декілька миль попереду, майже до обрію, було болото поросле осокою й очеретом. По цьому безмежному полі, там-сям розсипалися острівки вкриті низьким чагарником і верболозом, а все інше виблискувало на сонці зеленим дзеркалом болотної води. А там, у далині, здається, біля самого краю землі, підпирав небокрай сизо-голубий контур далекого лісу. У задушливому, спареному повітрі, висів запах затхлої води. Разом із тим, у цьому краєвиді відчувалася, якась незрозуміла краса, помітна тільки оку, що бачить красиве, в здавалось би звичайному, буденному, біля чого інші проходять тисячу разів, не помічаючи нічого особливого: у безмежжі поліського болота, широчині степу, чи пагорбах поділля. Наші друзі були з тих, особливих; що бачать красу, навіть у сухій травинці, яка оповита павутиною, чи в зів’ялому, зашерхлому листочку вкритому росою - тому вони, мимоволі, замилувалися величним краєвидом. 

 Вся природа притихла й ніби загіпнотизована спостерігала за ростом темної хмари, яка, скрегочучи блискавицями, помалу підбиралася до сонця. Розглядаючи навколо себе цей магічний краєвид, Василько раптом стусонув друга.

- Поглянь, Миколко, це ж той острівок, де ми бачили вогнище! Ми на Пустомитському болоті, тільки з іншого боку. Я вже починаю орієнтуватися.

- Так і є! А он - « Джип », ледь видніється з води. Далеченько від дороги.

- І, справді, « Джип », а то я вже вагався, чи не наснилося це мені вчора. А в тих кущах ми вчора бачили Професора.

- Гайда до машини, може, дощ пересидимо, та й звідти я вже знайду дорогу.

- А той, зі шрамом?  А той, що стріляв? Ти не боїшся?

- Думаєш вони ще там? Чому ж машину не витягли? Мабуть по трактора пішли в село? Ми дощ пересидимо і гайда додому. Може ще й Професору допоможемо, хоч ліки передамо.

- Мені чогось не дуже туди хочеться.

- А що, краще тут стовбичити серед бруківки і ждати поки змиє дощем в озеро? Та  якби той харцизник там залишився, він би випхав машину, чи двері позачиняв. А то, як ми її вчора бачили, так і стоїть розхристана, з відчиненими дверцятами.

- Тоді йдемо, але мені все ж боязко якось.

- Перестань, ходімо! - Хлопці побрели по купинах до острівка. 

 Сонце вже заховала хмара, і гладдю болотного озера пробігли перші пориви вітру. Вони були ще зовсім слабкі, але вже відчувалася прихована сила – гроза розкривала свої темні крила.

 Коли до острова залишалося кільканадцять метрів, Миколка послизнувся й впав із купини, що гойдалася на воді поплавком. Василько не оглядався й стрибав далі по хитких острівках. Як раптом  до нього донісся крик:

- Васильку-у-у, тону-у-у!

Хлопець, від несподіванки, мало сам не зірвався в трясину. Обережно балансуючи по живих острівцях осоки він підбіг до Миколки, який марно намагався вхопитися за куща.

- Тримайся! – крикнув Василько, подаючи руку. Але той не зміг дотягнутися до товариша. Тванюка тільки булькнула гнилим газом, а Миколка вже по горло, борсався в багнюці. Тоді Василько скинув штани й сорочку, зв’язав їх вузлом докупи і кинув один кінець до Миколки. Зробив він це дуже вчасно – Миколку безжально засмоктувала  трясовина. Він уже ковтав багнюку, коли врешті кінчиками пальців  таки дотягнувся до рятувальної мотузки. Відчайдушним ривком хлопець дістався до зв’язаної штанини і, з останніх сил, ухопився за саморобну мотузку.

- Тримайся Колю, тільки не відпускай!  -  Василько  тягнув, з усієї своєї хлопчачої сили, намагаючись утриматися на плавучому острівці. Миколка вчепився однією рукою за зв’язані штани, а другою гріб скаламучену багнюку. Трясовина  знехотя відпускала свою здобич.  Болото, ніби зі злості що втратило здобич, булькнуло й випустило на поверхню порцію смердючого сірководню. Миколка поволі став виборсуватися із драговини.  Товариш ухопив його за руку  й  із силою, потягнув до себе. Коли Миколка, крекчучи виповзав на рятівну купину, гроза вже набирала у свої чорні легені повітря, щоб дихнути шквалом на болото.

  Навкруги все завмерло так, що було чути, як пірнає жаба на протилежному краю болота. Ще мить і  включився жаб’ячий оркестр. І, під їхній супровід, брудні, вимащені з голови до п’ят хлопці,  попленталися до покинутої машини.

  А тим часом хмара видихнула на повні груди й вдарила шквалом по безмежному простору порослого багновища. Вітер був настільки сильний, що хлопці, замалим знову не опинилися у воді. Хмара сердито чхнула, десь над лісом, громом і по воді вдарили перші, перемішані з курявою, тяжкі краплі. Вітер ущух так раптово, як і налетів. Небо прорізала й влучила неподалік, здоровенна крислата блискавка. Одночасно, ніби здоровенним батогом, над болотом ляснув грім. Хлопцям, аж заклало в вухах. Вони, не роздумуючи кинулися до покинутого легковика й зачинили двері.

  Гроза наростала. Вітер знову знявся несамовитий. Дощ уже не лив - а періщив по склу машини, прокочуючись хвилями над болотом. Осока й кущі, здавалося, так були нажахані грозою, що попригиналися до самої землі, рятуючись від ошаленілого шквалу. А хмара, монотонно прибивала себе до болота вогняними цвяхами. То-тут, то-там, пітьму, що наступила, майже суцільно, прорізували спалахи - стояв страшенний гуркіт. Наші мандрівники так налякалися, що тремтіли осиковим листям, притулившись один до одного.

  «В грозу синку ніколи не біжи й не поспішай, ховайся тільки під низенькими кущами й обминай високі дерева, особливо, коли вони ростуть посеред поля. Бозя сердиться, коли в грозу тремтять, чи з неповаги їдять за столом. Не можна розпалювати печі, відкривати кватирку, або витріщатися у вікно. Громовиця не любить переляканих і нервових, але найбільше не любить неповаги до себе», - ці бабусині  слова ніби виринули з мороку перед Васильком. Він пригадав, що бабця в грозу запалювала лампадку перед образами й молилася. Та хлопцеві не пригадувалося жодної молитви. Тремтячи всім тілом, він тільки прошептав другові:

- Відсунься подалі від вікна і завмри, тобі нас блискавка не помітить.

 Миколка тільки хлипнув і  забився на самий низ машини, де ще не було води, за ним поліз і Василько. 

На дворі лютувала негода, вона, ніби намагаючись вирвати машину з багнюки, хитала її, стукала шквалом по вікнах, наганяла на неї з болота високу хвилю. Здавалося, наступив кінець світу й цьому не буде краю.

  Враз блиснуло так, наче сонце спалахнуло в машині. Діти, навіть через зажмурені очі, помітили сяйво. Вони зіщулилися, очікуючи страшного удару грому. Василькові, здалося - усе, влучило в них. Миколка закрив вуха долонями. Та грому не було. Вуркотіло тільки десь на тому краю болота. Хлопці, із цікавості, вилізли з-під сидінь. Прямо на їхній острівець із темної хмари, петляючи між ножами блискавок, летіла яскрава вогненна куля. Враз із середини болота, від землі, а не навпаки, кресонула блискавка й ніби прошила вогненного м’яча. Той сколихнувся, описав у повітрі коло й впав недалеко від хлопців, прямісінько в озерце. Вода в якому зразу ж закипіла й випарувалася. Ще через трохи, куля стала вистигати й засвітилася тьмяно-голубим кольором, ніби прохолола криця в горні.

- Поглянь світиться ніби той камінь, що дав нам Професор, -  прошепотів зачарований дійством Миколка.

- Ущипни мене, Колю, чи не сплю? - Василько, потирав очі кулаками. Хлопці вже не звертали уваги на ураган, а прикипіли до скла, їх увагу прикувала незвична літаюча куля.  Голубий шар розтягнувся й став подібний на диню, чи на м’яч для регбі. На ньому засвітились й погасли вогники, потім знову спалахнули, замерехтіли й уже погасли назовсім.

Громовиця, сердячись і вуркочучи, сповзала на далекий ліс. Хоча дощ ще продовжував лити, як із відра, та сила в грози була вже не та.

 Друзі ж,  захоплено дивилися на апарат, що змінював колір, втрачаючи свій блиск.  Несподівано їхню сховку дуже струсонуло. Миколка оглянувся й із жахом заверещав:

- А-а-а-а!!!

Розділ 10. Срібляста куля

Руде волосся, на голові в Миколки, стали дибки. Василько теж повернув голову. При спалаху блискавки, він побачив перекошене від люті обличчя зі шрамом. Здоровило намагався відкрити двері й із силою шарпав за ручку. Помітивши дітей у машині, він люто вилаявся, й заходився гамселити кулаками по склу.

- Повбиваю жабенят, потоплю, як кошенят сліпих! Я ж казав, не попадайтеся мені більше на очі! – перекрикуючи грозу,  верещав пискливим голосом здоровань. Він розхитував автомобіль, ніби намагався витрясти з нього хлопців. А із протилежного кінця острова, прикриваючись рукою від дощу, накульгуючи на праву ногу, наближалася ще одна постать, на плечі і нього теліпалася якась штука, схожа на загострену дубину.

- Чого ти розходився, Зубе? Бери троса в багажнику та чіпляй. Таки я в них влучив. Одліталися зелені брати. Ги-ги-ги! – Він блиснув, у грозових сутінках, своїм вставним зубом і скинув із плеча ще гарячу зброю. –. За цю літаючу штуку Шеф нам купу зелененьких відсипле і може пробачить нам «Каменя». Добре що Шеф дав мені цього «Зінгера», а то ще б втекли. Шкода тільки, що тут один патрон, а то я б їх в порох розніс. Дивися як вчасно прилетіли; як сказав Шеф у шістнадцять тридцять, так хоч годинника перевіряй. Тепер головне до пульту керування дотягти цю залізячку, а там ми її поріжемо на металобрухт.

- Та от, позалазили гаденята в машину. Ніде від них спокою нема. Треба було ще вчора їх потопити.

- Чекай, ти вчора їх бачив тут на болоті?

- Так, корів вони завертали. Я добре їх запам’ятав.

- Чого це вони знов приперлися, чи не знайшли бува «Каменя»? Хоча бородатий перед смертю клявся, що викинув торбину в болото.

- У цього білявого була якась торбина.

- Чудово, Зубе, твої справи не такі вже й кепські. Недоумкам завжди везе. Ці малі, точно, його знайшли. Ану діставай їх сюди!

Зуб зло рикнув і знову став трясти машину.

- Що,  дурню гадаєш то груші, і ти  витрясеш їх з «Джипа»? З ким я працюю. На, ось, розбий скло!

 Кульгавий дістав із кишені й простягнув Зубу металевий кастет. Від кількох ударів скло на дверцях потріскалося, а потім висипалося в салон. Громило, відчинив дверцята машини й витягнув звідти, ні живих, ні мертвих хлопців.

- Думали від Адмірала втекти, перехитрити. Ще на вродився той чувак, щоб мене кидонув. Камінчика мені, швиденько, - простягнув до Василька розчепірену здоровенну п’ятірню.

- Я-й-а-а! Ми не знаєм-о-о, про якого камінчика питаєте, - ледь вимовив переляканий хлопець.

- Добре, часу зараз обмаль, Ми ще поговоримо! – він зло відштовхнув Василька. - Зубе, зв’яжи цих щуренят! Та дивися знову не впусти. Шеф як притисне їм яйця, так вони все розкажуть, ще й камінця самі принесуть. Ги-ги-ги! І до справи! Треба, швидше, нам ту штуковину витягти на острів.

Зуб вхопив дітей і нашвидкуруч обмотав їх мотузкою. Він так поспішав це зробити, що прив’язав свою ногу разом із полоненими. І коли поставив хлоп’ят, щоб причепити до дерева – заплутався й упав.

- Що там знову в тебе не клеїться, дурисвіту? Треба було краще тебе пришити! Професор, хоч жадібний був, та не такий дурний.

- Адмірале, я зараз, зараз!

 Він борсався в мотузках посеред калюжі. Нарешті, бандит з пошрамованим лицем, розплутав вузли на мотузках, звільнив свою ногу й прив’язав бранців. Потім ухопив троса й потягнув через багнюку до літального апарата, що ледь миготів погаслими вогнями. Зараз він нагадував здоровенну перевернуту алюмінієву миску, з якої баба Параска кормила своїх гусей.

 Кульгавий у цей час дістав стільниковий телефон. Він  приклав до вуха слухавку й, всівшись на передньому сидінні, кудись телефонував. Помітивши, що бандитам, не до них, хлопці спробували звільнитись від пут, якими щедро обснував їх здоровило. Але хоч зв’язав їх бандит невміло, та мотузки виявились міцними й виборсатися з них було неможливо. Друзів узяв відчай. Миколка вкотре за цей день бубонів собі під ніс, чого його сюди понесло, а сам був готовий плакати. Василько напружував руки й ноги, та крім пекучого болю в кінцівках, ніякого послаблення канатів не відчував. Він не йняв віри, що немає ніякого порятунку. У голові перебирав усі можливі методи звільнення, які пам’ятав із книжок. Чогось у тих героїв усе так легко виходило, а тут ніяк ... .

  Дощ, майже, вщух, а хмара, гуркочучи над лісом, котилася собі до обрію.

  В Адмірала із Зубом, було видно, теж не все виходило. «Джип» уже був випханий на тверде й буксував на мокрій, щедро политій дощем траві. Зуб вовтузився біля гігантської літаючої миски, шукаючи куди б зачепити трос.

 -    Що, ти, там тупцяєшся, як воша на пательні? Чіпляй і йди, будеш штовхати!

- Адмірале, тут немає ніякої зачіпки.

- Певне, може, тобі там фаркопа приліплять. Як можна працювати з таким бовдуром? Чіпляй, а то пристрелю!

 Зуб аж підстрибнув від грізного оклику кульгавого й почав обплутувати тросом аварійний літаючий об’єкт. Тарілка була величенька навіть для таких громил. Висів об’єкт над самісіньким дном випаруваного болітця, але нічим не торкався землі. Проте зіштовхнути з місця, цю, здавалось би, легку таріль не могли; ні джип - із допомогою троса, ні Зуб – широченними плечима. Він кректав напружував жили, підсідав під сріблястий апарат, обливався потом, та нічого вдіяти не міг. Ця чудова, блискуча річ, ніби приросла до повітря й не зрушувалася ні на сантиметр. Тоді Зуб змінив тактику й став штовхати машину, яка аж надривалася від напруги. Адмірал щосили тиснув на газ. З під коліс  авто летіла грязюка й сипала  Зубові в лице. Розсерджений здоровань розігнався й щосили пихонув машину. Трос був тонким і, не витримавши таких зусиль – лопнув. Однією з безлічі, розірваних залізних ниток, він зачепив Зуба за штанину й повністю роздер на ньому одіж. Здоровило залишився в тільки одній подертій сорочці. Він присів і, висвічуючи голим задом, навприсядки побіг за «Джипом», що, звільнившись від тяжкого буксира, полетів вперед по кущах. Тільки, коли авто врізалося у тонке дерево, Адмірал зрозумів - тут щось не так. Він загальмував і оглянувся назад.

- Тьху! Який же ти, чортів  дурень! - вилаявся, вилазячи з машини кульгавий.

Зуб, прикриваючи залишками порваної сорочки «страм»,  догнав автівку. Він заліз до кабіни й став робити собі пов’язку на стегнах.  Хлопці, бачачи цю картину, навіть зв’язані посміхнулися. Усе це виглядало дуже кумедно - здоровило із почервонілим  шрамом на лиці й відкопиленим зубом, ніби абориген обмотаний ганчірками, бігав за автомобілем прикриваючи голизну. 

В цей час, Адмірал вибрався з машини й пішов до загадкового об’єкта. Він копнув декілька разів ногою по металічних, блискучих боках тарілки. Літаючий об’єкт не сколихнувся, зате Адмірал зойкнув від болю й став скакати на одній нозі. Біль і, неможливість нашкодити цій залізяці, дуже розлютили кульгавого, він вихопив із кишені пістолета й вистріляв цілу обойму по непорушній невідомій штуці. Кулі сюрчали по металу й, рикошетячи відлітали навсібіч, не зробивши жодної подряпини на обшивці.

- Зубе, де ти запропастився, чорти б тебе забрали! Бери обв’яжи це лайно, цю консервну банку подвійним тросом і підважуй якимось поліном. Спробуємо її, хоч зрушити. Шеф наказав затягти залізяку на пункт керування, а там розріже її лазером, ми дістанемо звідти їхню начинку .

Громило вже сяк-так обмотався, спорудивши з ганчір’я, трави і осоки собі легке вбрання і побіг виконувати наказ. Літаюча миска була обв’язана й прикріплена знову до «Джипа». Зуб зламав невелике дерево й став цим важелем підштовхувати апарат.

- Нічого не виходить, - кректав Зуб, напружуючи м’язи.

- Я придумав! Треба зателефонувати Шефові, певне, в нього для цієї штуки, ще якась примочка є. Може тоді краще піде?.

- Геніально, Адмірале!

В цей час Василько сильно потягнув руку, при спробі звільнитися й застогнав від болі.

-  Зуб, заткни писка цим пуголовкам, вони мені на нерви діють!. – несамовито верескнув Адмірал. – Мало, що ми «Каменя» втратили, так ще ці бісенята перед очима скачуть.    -  Він і так нервував від можливої розмови із Шефом, а тут ще ці малявки.   Покинувши свої гімнастичні вправи із висячою над землею металічною тарілкою, тримаючи в руках виламану дубину, до дітей наближався Зуб. Як не було страшно хлопцям, але  друзі дивилися не на здорованя, а на те що діється за його плечима. Вони помітили, що на завислому над болітцем апараті знову замиготіли вогники. Він трохи погойднувся й ледь піднявся над землею. Раптом земля під тарілкою тріснула і розсунулася врізнобіч, а під ним відкрилась чорна порожнина. Тарілка почала повільно опускатися. Адмірал сидів у «Джипі» спиною до болітця, приклавши слухавку до вуха й нічого не бачив. Він тільки відчув, що авто якось дивно задкує. Коли бандит озирнувся, то в нього похололо в жилах, тепер уже він був у заложниках. Літаючий об’єкт тросом затягував їх у прірву.

- Зубе, тримай машину! Відв’язуй трос! - викрикував переляканий бандит, намагаючись відчинити дверці, що заклинили. Здоровило кинув дубину й побіг переймати легковика. Він підпер спиною авто й ніби вріс ногами в землю. Та все марно за мить усі щезли в розкритій безодні. Створи шахти безшумно зачинилися, а на місце, де тільки-но була діра, повільно потекла болотна вода.

 Хлопці перезирнулися, довкола не було нічого й нікого, тільки в далині гуркотіла втомлена хмара. Вона лаштувалася на відпочинок за синіючою смужкою лісу.

- Ти все бачив? – тільки й зміг запитати Василько. Але все здавалося таким нереальним, що, як би не мотузки, які боляче врізались в руки – можна було думати, що це сон.

- Хлопці не повірять, - і собі видихнув Миколка.

- Ага. Але перш чим ми їм розповімо, треба звідси вибратися, а для цього спочатку розв’язати ці кляті шнурки. – Василько  спересердя вкусив зубами великого вузла.

- Може дочекаємося поки нас знайдуть?

- Хе, знайдуть. Хто тебе тут знайде? Може через рік, чи через сто? Ти кому-небудь казав, що йдеш на болото? Отож бо… А до завтра з нас комарі всю кров висмокчуть, до самих кісточок.

 І, справді, як тільки вмите сонце, виглянуло із-за хмар і почало пригрівати: зі своїх сховок, із засідок, із укриттів почала вилазити, виповзати, вилітати, вціліла після зливи, писклива комарина братія. Вони поки несміло підлітали до наших бранців.

- Миколко, згадай-но, як ми вислизали, коли нас хлопці зв’язували на вигоні! Тоді нам ще Мишко Карась, показував різні прийоми.

 Хлопці були зв’язані під березою спинами один до одного, руки й ноги теж були в мотузках. Зуб добре постарався.

- Спробуємо встати! - запропонував Василько. Друзі, спираючись спинами один об одного підвелися.

- Колю, набери повітря, а потім видихаємо одночасно.

 Як тільки хлопці видихнули, Василько, звиваючись вужем, вивільнився з пут, піднявши вгору руки. Залишилися ще зв’язані руки й ноги. Тоді хлопчаки обшукали зв’язаними руками один в одного кишені. А чого тільки немає в хлопчачих кишенях – це справжні комори дорогоцінностей. І от, серед різного «добра », в кишенях Миколки, Василько відшукав кусочок черепка, якого той підібрав на пагорбі, біля розкопок. Це вже було щось. Він заходився пиляти, черепком від розбитого глечика, мотузки на руках у Миколки. Через п’ять хвилин монотонної роботи, товста мотузка піддалася. Звільнивши руки, Миколка швидко визволив друга. Скинувши ненависні окови, які натерли руки, майже, до крові, хлопці з цікавості вирішили глянути на страшне місце. Там де буксувала автівка, валялися тільки роздерті Зубові штани. А навколо їх висипані із порваної кишені якісь папірці. Василько нагнувся й підняв кілька. Це була банкнота, але не гривнева. Хлопець уважно роздивився; із хрусткого папірця на Василька дивився суворий президент.

- Миколко, ти часом не знаєш, що це за гроші? Тут таких багато? -

  На воді плавало ще декілька таких же купюр.

- Чекай! Я, здається, такі бачив у Сашкового брата, коли він із заробітків приїжджав. Так і є - це ж долари.

- Давай, зберемо! Їм вони все одно не згодяться.

 Хлопці  почали швиденько  все підбирати й виловлювати з води. Та раптом Василько насторожився, на болоті щось голосно булькнуло й навколо них рознісся глухий звук – «крум»!

 - Тікаймо звідси! – прошепотів  переляканий Миколка..

 - Зачекай, глянемо де Професор! Він же у тих кущах ховався. – Але не в тих кущах, ні в інших Професора не було. Лише сліди крові.

- Якщо його застрелив той громило, то, певно, втопив у болоті. Ти чув як він похвалявся. Йдемо звідси, Васильку. Тут якась чортівня діється.

Вони хутенько вибралися на стежку. На болоті знову крумкнуло; хлопці надали ходи.

Зупинилися хлопці аж на узліссі, недалеко від села. Василько сховав зібрані гроші в дупло й вони попрямували додому. Назустріч їм ішов гурт односельців із дільничним на чолі.

- Нас шукають. Давай, нікому нічого не казатимемо. Хай це буде наша таємниця. Ніхто ж не повірить, а зроблять нас дурними. Скажемо, що ходили по гриби на Лосьове й там перечекали зливу.

- А про гроші, теж мовчатимемо?

- Вони й нам згодяться, а ні то колись віддамо.

-  Правильно, Васильку! А на болото, я вже ні за що не піду.

Коли Василькова мама кинулася до сина й почала зі сльозами дорікати, чому він не сказав куди пішов. Хлопець виправдовувався.

- Ми ж ненадовго, по гриби пішли, а тут злива. От і прийшлося перечекати.

Дільничний Максим Петрович підійшов до хлопців.

- Ну розповідайте, що робили на болоті? Автомобіля там не бачили?

 Хлопці отетеріло переглянулися. Миколка - розкрив було рота, та Василько штовхнув його ліктем.

- А, ми там зовсім і не були. Що нам там робити? Ми гриби на Лосьовому збирали й ніякого «Джипа» не бачили.

- А марку  «Джипа» не пам’ятаєш? – Посміхнувся Максим Петрович. – І де ваші гриби?

- Яку марку? - на виручку товаришу прийшов Миколка. – Він же каже, що не бачив. А гриби ми в лісі залишили, там були одні сироїжки.

Дільничний підозріло поглянув на сліди від мотузки на руках Василька.

- Що, це в тебе?

- Гілка вдарила, - на ходу видумав хлопець.

Онищенко, тільки, хитро примружився.

- Добре хлопі, як що схочете мені щось розповісти, приходьте у відділок.

    Мокрих мандрівників батьки повели додому.

 На Миколку вдома чекав прочухан, тому він ішов,  не підводячи голови. Хоча гроза в селі й була не така страшна, як на болоті, проте батьки добряче перехвилювалися. На всі розпитування однолітків хлопці говорили, як і всім - щось про гриби. Миколка, найбільше за все прагнув забути ті свої пригоди, особливо, коли отримав від батька лупня. Проте знаки на долоні постійно нагадували - що це йому не наснилося. І ніякими хімікатами, пральними порошками, чи шампунями не можна було вивести той напис. Тому щоб ніхто не чіплявся до нього, хлопець просто обмотав руку бинтом і всім пояснював, що штирхнув гвіздком, коли перелазив паркан.

Розділ 11. Повернення з потойбіччя

  Зуб прийшов до тями від того, що його хтось тягнув за ноги по слизькій і мокрій долівці. Навколо було темно, хоч око вийми. Відчувши м’яким місцем гострий камінь, здоровань закректав. Біля нього, ніби луна, повторився стогін.

- Адмірале, це ти? Ми живі, чи вже в раю?

- Я, бовдуре. Та щось на рай це мало схоже.

- Але де ж ми й куди нас тягнуть?

- Краще мовчи!

- Може вони вирішили, що ми мертві й викинуть нас на смітник.

- Тим краще для нас. Чи ти хочеш, щоб тебе на досліди забрали. Замовкни вже! – люто прошепотів Адмірал. 

Спереду було чути тільки тяжкі кроки, хтось дужий волік їх снопами.

- Здається, ми вляпалися. Ні золота, ні «Джипа», я так і знав, що Шеф нас підставить.

Може не треба було зачіпати тих гуманоїдів?

- Мовчи, телепню! Де ще слів таких розумних набрався?

- Ти, що думаєш, я телевізора не дивлюся?

- Бовдур він і є бовдур. Дав би тобі по дурній макітрі, та дотягтися не можу. – Заворушився Адмірал - Куди, це він нас тягне?

 Раптом, той що тягнув бандитів, зупинився. У темноті клацнуло, ніби замок у сейфі, чи в тюремній камері. Слух Адмірала вловив добре знайомий звук. Коли двері відчинилися, в лице харцизякам вдарило затхлим повітрям. Потім якась дужа сила, вштовхнула громил, досередини просторої кімнати. Вони, гумовими м’ячами влетіли до стіни. Позаду, засвітилися зелені очі й знову рипнули масивні двері. Бандюги прислухалися. Тихо, ніде нікого.

- Це ж був той, що мало не зжер нам на могилі. Такі страшні очі я до смерті не забуду.

- Він що, із тої мидниці[6]. Але, як така ломака залізла до тієї тарілки?

- Зелені можуть все, я фільм бачив.

- Тепер нас посадили в камеру. Певно, таки будуть робити над нами досліди.

- Нічого, аби добре годували.

- Ну, дурний, вони ж тебе на запчастини розберуть, а потім знову складуть. Тоді ти вже повним ідіотом станеш. Але це на краще, може, вони вирішать, що тут усі такі тупаки й заберуться собі у свій космос.

  Зуб принишк і похнюпився. Перспектива, бути розібраним, намальована партнером, зовсім його не тішила.

Адмірал перестав допікати напарника й став роздивлятися своє тимчасове помешкання, тут було вже не так темно.

- Зубе, піди-но, роздивися, що тут до чого, поки ти ще не розібраний і хоч трохи щось розумієш. Я навіть нарам буду радий, а то лежати на мокрій підлозі не дуже зручно, для моїх ніжних кісточок. Коли провалилися в болото, я  думав - усе каюк. А якщо живі, то щось придумаємо.

Громило зі шрамом, підвівся й хитаючись, пішов обмацувати стіни. Зверху під стелею він помітив вікно, звідти лилось слабке світло. Далі він наштовхнувся на якісь полиці.

- Адмірале, тут повно книжок!

- Вони, що тупі? Думають, ми тут читати будемо - дурні зелені.

Адмірал підвівся й підійшов до Зуба. Очі поволі стали звикати до розсіяного світла, що пробивалося із маленького віконця. Підійшовши ближче, Адмірал намацав ручку дверей.

- Так і є - тюряга. Але замок якийсь не дуже.   -  Кульгавий став ритися в кишенях.

- Зубе, у тебе є відмичка?

- Аякже! – Повеселів велетень, дістаючи «інструмент» із нагрудної кишені порваної сорочки.

- Давай, спробуємо відкрити!

 Адмірал звичним жестом запхнув зігнуту залізячку в замкову щілину. Замок, трохи попручавшись, клацнув і двері відімкнулися. До кімнати влилося свіже повітря.

- Зубе, воля! Що взяли, йолопи зелені? – Кульгавий зробив непристойний жест рукою.  - Адмірала голими руками не візьмеш. Біжімо звідси!

 Вони чимдуж кинулись вгору по східцях. Зуб ще схватив ікону, яка висіла на стіні перед виходом. На дворі вже сіріло.

- Дурню, покинь, а то нас знову загребуть!  - Зуб, із неохотою, поклав здобич у куток на сходи. Вибігаючи, він мало не збив плечем риштування, якими були обставлені стіни. Рештки будівельного сміття й штукатурки посипалися Адміралові прямо на голову, зробивши його, майже, білим.

- Я колись тебе приб’ю! – зло просичав кульгавий бандит.

    Вони вийшли на територію монастиря. Старовинні дзвіниці стояли в дерев’яних риштуваннях.

  Монастир святого Стефана тільки недавно передали релігійній громаді. До того тут намагалися зробити склад мінеральних добрив - та люди не дали; намагались зруйнувати бульдозерами - та жінки лягали під трактори, тоді влада закрила культову споруду, як аварійну. І так, будівлю без догляду, потихеньку руйнували дощі та морози, хоча споруда була зачислена, як історична пам’ятка. Тільки недавно сюди повернулися монахи. Вони за свої кошти й кошти прихожан почали відбудову.

Монастир стояв у мальовничому місці, на острові, який омивала єдина в цій місцині ріка, що впадала в Піщане озеро. Літом річка дуже міліла й тільки під час сильних дощів тут бурлила вода.

- Кретине, не знімай галасу! Не привертай до себе зайвої уваги! З ким я працюю? – Струшував пилюку із лисини розсерджений Адмірал, він спробував заховатися за дошки, що лежали під стіною. Але їх уже помітили й до них направлявся не високий, худорлявий монах.- Брати мої, ви щось тут загубили?

- Ми, тут … - розкрив рота, для виправдань Зуб. Він присів за дошками, щоб заховати свій непристойний наряд.

- Ми бігли за інструментом. Ми будівельники. – Зметикував на ходу Адмірал.

- Тоді поспішайте, ваш автобус  стоїть он там за келіями і, за п’ять хвилин, від’їжджає до міста. Та ви такі вимазані, може помиєтесь і перевдягнетеся. Одіж на вас геть продерлася. – Монах глянув на незвичне вбрання здоровила.

- Ми б залюбки, та, боюсь, не встигнемо. – Адмірал із нетерпінням поглянув у бік, де стояв автобус. Надоїдливий чернець починав його нервувати.

- Я попрошу, шофера зачекати, а ви сходіть у вагончик перевдягніться.

 Чернець попрямував до автобуса, а громили гайнули в роздягалку. Перебравши покинутий будівельниками спецодяг, Адмірал вибрав собі  по розміру. Із Зубом було трохи складніше – на нього нічого не налазило.

- Тобі й так добре, - урешті, констатував Адмірал, коли здоровань насилу вліз у тісні штани і, порившись в кишенях залишених робітниками курток, вийшов на вулицю до автобуса.

- Дивись, Петре, а це, ніби, новенькі! Я їх не бачив раніше на будівництві. І роба на одному, схожа на твою, - звернувся один із робітників до свого товариша, побачивши перевдягнених  харцизяк, що боязко заходили до автобуса.

- Може й новенькі. Тут на будові стільки за день народу проходить. Ми повинні до свята Покрови реставрувати цей монастир, тому й залучаємо всіх. Поїхали! – скомандував бригадир будівельників.  Автобус випустив хмару диму й, підскакуючи на вибоїнах, повіз бригаду реставраторів до міста, а з ними й наших мисливців за скарбами.

Розділ 12. Гангстери із Лопухівки

 Гнідий жеребець стояв запряжений біля порогу будинку й нетерпляче гріб копитом суху землю. Васильків батько вантажив на віз мішки з молодою картоплею й ранньою капустою - весь цей крам готувався на ярмарок. Збиралися вдосвіта, щоб завчасно вспіти до райцентру. Василько зголосився допомогти батьку за умови, що той візьме із собою й Миколку.

- Згода! Тільки, хай той шалапут своїх попередить, а то знову в розшук подадуть.

 Хлопці вже давно все погодили й поки батько лаштував поклажу на віз, гайнули до своєї сховки.

- Давай долари обміняємо й купимо собі мобілку, -  запропонував Миколка.

- Дуже мудро, і кому ж ми будемо телефонувати, коли одну на двох?  Я от бачив, у Березівці,  на ярмарку, в кіоску «тягову » пневматичну рушницю й справжній військовий бінокль.

- Гвинтівка, це клас! – погодився Миколка.

 Друзі дістали заховані в дуплі гроші й швиденько повернулися назад. Вдома  усе вже було готове  на ярмарок і Васильків батько нетерпляче поправляв шлею на гриві у коня.

- Де вас знову носить? Через вас, шибеники, не вспіємо завчасу й знову у хвості ярмарку стирчатимемо. Доведеться, мабуть, до тебе, Васильку, застосувати метод Миколиного батька.

 Миколка густо почервонів, а Василько, не звернувши на батькові слова й найменшої уваги,  із розгону гепнувся на нав’юченого воза. Фіра, поскрипуючи колесами вирушила до міста. До райцентру було кілометрів п’ятнадцять. Коник рівно поцокував кованими копитами по бруківці, а хлопці мружилися на возі від променів ранкового сонця й лише інколи перешіптувалися.

- Тату, - перервав мовчанку Василько, - скажіть, американські долари в нас вільно ходять на базарі?

- Вільно, то вони ходять, грець би їх забрав; та в декого їх стільки, що він уже не ходить, а прямо по людських прилавках їздить, а дехто продає морквину й першу ягідку, навіть сам не скуштувавши, щоб хоч якось прожити й тих доларів  в очі не бачив.

- Я питаю, чи можна за долари в нас щось купити?

- Та, міняйли там на кожному кроці. Я б тих спекулянтів усіх до буцегарні засадив і хай там один з одним міняються. А чого це вас американські гроші цікавлять, що скарб знайшли, чи банк пограбувати захотіли? Скажіть де той банк, то й я вам підсоблю. От лобуряки, гангстери  із Лопухівки. Ги-ги-ги! – Васильків батько любив покепкувати із хлопців, тому не проминав жодної можливості, щоб вщипнути дошкульним слівцем. Він весело підморгнув друзям, піднявся на сидінні й прикрикнув на гнідого:

- Но, зараза лінива! Так і до обіду не доїдемо, а там усі банки позакривають і грабувати буде нікого.

  Хлопці піддалися веселому настрою й вся подальша дорога не видавалася їм такою нудною. Коник біг підтюпцем і так за веселими розмовами вони й не зогледілися, як в’їхали в місто. Ярмарок зустрів прибулих шумом і лементом. Кругом стояли палатки, вози, прилавки, дехто розмістив крам, прямо, на землі. Усі торгувалися, сперечалися, зазивали, вихваляли свій товар, у кожного продавця - він був найкращий.

 Васильків батько прилаштувався в ряд і хлопці почали жваво розважувати картоплю. Капусту брали гірше, та вже до полудня віз був, майже, порожній.

- Тату, ми з Миколкою тут трохи походимо, мо’, що купимо.

- Ідіть, ви славно попрацювали! Та ненадовго, а я ще моркву, що залишилася, продаватиму.

 Хлопці зіскочили із воза, минули ряди сільських торгівців і перейшовши на другий бік вулиці, опинилися серед торгових палаток. Тут серед різного китайського і турецького краму, яким були забиті всі ті торгові місця, друзі відшукали ларьок із мисливським спорядженням. Смуглий, певне не тутешній торговець, підозріло косував на підлітків, що завернули в його лавку.

- Хлопці, а гроші у вас єсть? – намагався говорити українською продавець, заступаючи їм шлях до крамниці.

- Так, є! Покажіть нам морський бінокль! – Василько вдавав із себе справжнього багатія, він схрестив на грудях руки, вперся ліктем в стіну й виплюнув на підлогу жуйку, яку тільки-но купив і навіть як слід не розсмакував.

- Ето дуже дорогой, може, краще отого посмотрі.

- Ні, ми хотіли б, отой і пневматичну рушницю, - додав Миколка, показуючи рукою на вподобаний товар.

- О, хлопци, ви такий богатий? Покажи денги! – роздратовано витріщився торгаш.

 Василько порився в кишенях і дістав пригоршню зім’ятих стодоларових купюр.

- Ось дивіться!

 Азіат, остовпіло витріщився на гроші, щоб не сісти, він обіперся на прилавок. Гроші були справжні. Він простягнув хлопцям рушницю, а сам заходився розгладжувати пом’яті купюри. У кутку на доларах, біля самого американського президента, була якась мітка – синім фломастером намальований трикутник із колом посередині. Чорнявий продавець розгорнув ще декілька банкнот, на кожній із них був такий же знак.

- Чекайте хлопци, може долар фальшивий. Я швідко провірю, - Він шугнув у бокові двері.

 Миколка, тим часом, приклав приклад гвинтівки до плеча й зображав із себе мисливця. А Василько вертів у руках тяжкого морського бінокля. Він повернув його і заглянув у збільшувані скельця.

- Ой, Миколко, як ти далеко, ніби в тунелі на кінці міста.

 Миколка дістав із кишені набій, який зекономив ще з минулого ярмарку, коли ходив до  тиру, й зарядив гвинтівку.

- З такою зброєю можна й на зайця ходити. Товстий із Мишком із заздрощів луснуть.  - Він  прицілився в невидиму здобич.

В цей час, двері комірки із шумом розчахнулися й звідти вискочив переляканий торгаш.

- Ето він твого долар приніс! - Тицьнув він пальцем на Василька.

 Через тісні двері комірчини, насилу втискаючись у просвіт, просунувся здоровенний чолов’яга. Василько отетерів і випустив із рук бінокля. Перед ним стояв лютий, аж блідий, із червоним шрамом через усе лице, Зуб. Він простягнув свою здоровенну ручиську, щоб ухопити хлопця за горло.

- А-а-а!!! – скрикнув Миколка, ніби, побачивши привид. Руки його судорожно стиснули гвинтівку й він механічно натиснув на спусковий гачок.

- Тих! – чихнула зброя. Зуб зойкнув і зігнувся в три погибелі, затуляючи руками брову.

- Вбили! Вбили! – заволав як навіжений своїм пискливим голосом. - Око! Око вибили! Тримай, тримай їх!!!..

Громило верещав, топтався по крамниці й розмахував ручиськами. Зі стелажів посипалося все: набої, риболовні гачки, вудки, спінінги, біноклі  й інший дрібний крам.

 Миколка кинув рушницю й прожогом кинувся у двері вслід за Васильком.

- Грабують! Злодій! – навздогін за хлопцями вибіг смуглявий продавець. А позаду нього, трощачи на своєму шляху все, що попадалось під руку, вискочив закривавлений Зуб. Око в  громили було розпухле, брова запливла кров’ю, лице страшнюче в люті, перекреслене шрамом, а з нижньої щелепи стирчав викривлений зуб – чолов’яга нагадував страшило, що піднялося з потойбіччя. В руках він тримав кинуту Миколкою гвинтівку. Перехожі, побачивши таке страшило, сахалися й розбігалися хто куди. А попереду всіх, не бігли, а летіли,  двоє переляканих хлопчаків. Хлопці чкурнули так, що за  мить загубилися в натовпі. Вони неслися так, ніби до п’ят їм причепили крила. Лише, пробігши чимало й завернувши за ріг вулиці, вони зупинилися щоб віддихатися. Погоні вже не було.

- Васильку, це, що «Термінатор»? Він же покійник. Невже небіжчик виліз із трясини? Я ж сам бачив, як його туди затягло, – хекав наляканий Миколка, стримуючи швидке дихання.

- І я нічого не розумію. Або він врятувався, або це його двійник? Але, точно, не покійник - мало мене не задушив. Бачив, як продавець трикутники на грошах розглядав? Певно, навмисне гроші помітили.

 Тут Миколка глянув на свою долоню.

- Та самісінька буква, чому я зразу не помітив.

- Справді, така ж мітка була  на доларах, трикутник із колом. Мабуть, якийсь магічний знак, чи знак їхньої банди. Певно, вони усі свої гроші так мітять. А, може, в тебе на долоні зашифроване все наше майбутнє?

- А, що як той громило - привид?

- Привиди так не верещать. Класно ти в нього влупив.

 - Я так злякався, що мені руки й ноги подерев’яніли. Якби не гвинтівка, так, мабуть, там і помер би зі страху. Я ще ніколи не бачив, щоб втопленик ожив.

 - Ой, я теж добряче здрейфив, але якби не ти, то я б помер від ручиськ того громили , раніш чим від страху. Він би шию мені враз звернув, такий був лютий. Давай хутчіше до воза й їдьмо додому, бо як нас знайде той горлоріз, тоді вже ми станемо покійниками.

 Хлопці пірнули в базар і бігцем відшукали Василькового батька. На возі ще лежав мішок із  морквою.

- Тату, їдьмо вже додому! - зразу ж почав насідати Василько.

- Чекай трохи, продам усе й поїдемо, та й гостинців же треба купити.

- По дорозі купимо, в крамниці за містом, там навіть дешевше ніж на ярмарку. А зараз, їдьмо!  

- Чого це ви такі налякані, ніби примару побачили? Хваліться вже вашими покупками!

- Тату, їдьмо додому, мені вже від цього міста голова розболілася! - почав скиглити Василько.

- А й, справді, чого тут на сонці пектися, та цим міським ледарям задарма роздавати продукти. Свиням моркву скормлю, а за копійки не віддам!

Батько - запряг гнідого й вони швидко виїхали на шосе, що вело до села.

Розділ 13. Кирпата шпіонка

  Налякані зустріччю із громилом Зубом, хлопці декілька днів боялися, навіть, показатись на окраїнах Снежкової гори, а про Пустомитське болото і не згадували. Вони й худобу гонили до Погорілого лугу, хоча трави там не було, а росла одна вигоріла на сонці мичка.

- Може нам про все розповісти дільничному? – знову напосідав Миколка, коли хлопці всілися на своєму спостережливого пункту, який облаштували на старій сосні.

- Хто ж нам повірить? Каменя немає. І про що розказувати: про сліди велетенського звіра, які певне змила гроза, чи може про літаючу тарілку розкажемо, яка пірнула в болото, чи про громилу, що воскрес? Ти б сам в таке повірив? Ото ж бо. Тільки висміють на все село. А які в нас є докази проти тих громил? Професор поранений, чи вбитий, але трупа ж немає. Знайди його зараз на болоті; або затягло мулом, або звір який розтяг?

Бачив по телевізору, як бандитів затримують, а потім відпускають - бо немає доказів? А вже тоді, Зуб нам ноги стопудово повідриває. Ще й Адмірал з пістолем… Сидімо краще тихо.

- А цікаво, чи й той кульгавий Адмірал вижив?

- Я нічому, Миколко, вже не здивуюся. Тут не інакше ті, з літаючої миски постаралися. Слухай, а може й Зуб гуманоїд, через це його нічого не бере?

- Ага, проте кулька із пневматичної рушниці взяла.

- Твоя правда. А твій напис із руки не зник?

- Куди він там зник?

- Миколко, а давай знову на Пустомитське сходимо й усе там добряче роздивимося. Візьмемо фотіка, може знову ту тарілку побачимо, чи того, що біля нашого дупла наслідив – от буде сенсація, тоді й будуть у нас докази, а може й «камінь» із написом знайдемо.

- Ні, я ні за які гроші туди не піду.

- Що, здрейфив?

-  І нічого я не здрейфив. Просто пасок у тата шкіряний і досить болючий.

 Миколка пошкрябав недавно бите місце.

- Тоді я беру Мишка Карася, він не такий боягуз як ти.

- Ха! Мишка! Думаєш він тобі повірить? Ще й виставить на посміховисько. Хочеш, щоб з нас всі хлопці сміялися?

- А я його поклястися заставлю.

- Ну, як поклянеться, тоді хай іде з нами.

- То, ти підеш?

- Звісно, піду. В мене ж цифровий фотік, а твоя мильниця в сутінках не тягне. Та й утрьох веселіше.

- От і згода! – зрадів Василько.

 Хлопці вдарили по руках і стали спускатися із сосни.

-    А куди це ви підете? Я все тьоті Наді лозповім! -  знизу до них долинув тоненький  голосок Мишкової сестри, Надійки.

- Ах ти, шпіонка кирпата! – Миколка кинувся наздоганяти дівчину.

- Почекай! – схопив його за рукав сорочки Василько. - Ти її не перепреш, Надійку можна тільки перехитрити.

- Підемо по вудочки! Рибалити на Піщане озеро! І Мишка поклич, Миколко! – навмисне голосно став вигукувати Василько.

- Так, я піду за Мишком і заодно черв’яків накопаю! – почав і собі викрикувати Миколка. Вони слали підігрували один-одному, як поганенькі актори в провінційному  театрі..

Дівчинка, недовірливо прислухалася, до непереконливих вигуків хлопців. Та врешті її сумніви стали поволі танути, проте вона спробувала шантажувати товаришів:

- А мене візьмете, тоді я нікому не скажу?

- Та ти, що? - Не чекав такого повороту Василько. У його плани зовсім не входило тягнути на болото це дівчисько, треба було негайно здихатися надоїди.

- Там такі комарі здоровенні, як коні. А вужів стільки, що й ступити ногою ніде. Так і сичать. Ш-ш-ш!!! – засичав, ще більше входячи в роль, Василько, по-страшному вдаючи вужа.

 Згадка про вужів трохи охолодила рибальські наміри Надійки. Вона побоювалася плазунів, та бути в компанії хлопчаків – це ж була її завітна мрія. Дівчинка любила всілякі пригоди, в які обов’язково потрапляли ці шибайголови.

Василько, подумав було, що відбив у дівчинки охоту до рибальських прогулянок і змовницьки підморгнув Миколці. Та де там.

- Я  хочу на либалку! Інакше…-  Знову взялась за своє Надійка.

- Добре, добре! Ми тебе візьмемо. А вудочка в тебе є? От піди, знайди собі вудочку, тоді й прийдеш! Взавтра зранку приходь і ми візьмемо тебе рибалити.

- А ви не обдулите?

- Нащо нам дурити? Ти ж усе тоді розкажеш про нас.

 Надійка задоволена, з вискоком, побігла додому.

- Здається, відчепилася. От причепа мала, завжди носа всуне в чоловічі справи.

- Миколко, дуй до Карася. Треба його підготувати. А як погодиться, розкажемо йому все по дорозі. В дома скажеш, що на Піщане озеро рибалити підемо, та камеру не забудь! Я теж піду, візьму вудки й відпрошуся. Ну, за діло!

 Хлопці плеснули один одному в долоні й розбіглися.

Миколка запобіг додому, вхопив свого, вже вживаного цифрового «Пентакса», - подарок на іменини від старшого брата й погнав шукати Карася. Хлопець  знайшов Мишка за селом, на лузі.  Він із друзями ганяв м’яча й лементував, з усіма, на все довкілля.

- Мишко, є розмова! - Діловито підійшов Миколка.

- Диви, який ділок! - осмикнув його Сашко.

- Ходи до нас у команду, а то одного гравця не вистачає, - запропонував товстий Вітя, на прізвисько Комар. Він був увесь червоний і спітнілий. Не дивлячись на всі їхні зусилля, його команда, значно, програвала Мишковій.

- Хлопці, не маю часу. У мене до Мишка справи.

Миколка зафутболив м’яча, що підкотився до нього, підійшовши до Карася, прошепотів йому на вухо.

- Тобі можна довірити таємницю?

- Ти, ж мене знаєш? Я не патякаю лишнього - не баба якась.

- Тоді ходімо зі мною! Василько тобі все розповість. Нам потрібна твоя допомога.

- Може дограємо? Ми попереду, вісімнадцять - шістнадцять, а «Товстий» хвалиться відігратися.

- А до скількох граєте?

- До двадцяти.

- Тоді вперед, але я буду грати в Мишковій команді, а Сашко хай іде до Віті.

 Хлопці знову повернулися до гри: забігали,  загаласували на весь луг. Гуси, що паслися недалеко, попіднімали свої білі й сірі шиї, й здивовано водили головами за галасливою ватагою, що з перемінним успіхом бігала від одних до інших воріт, нашвидкуруч збитих із сухих жердин. Пройшло ще із півгодини, коли гра врешті-решт закінчилася і Миколка згадав, чого він сюди прийшов.

- Василько ж нас чекає. Мишко, побігли!

Хлопці полопотіли босими ногами до місця зустрічі. Василько вже нудьгував із вудочками під сосною.

- Отакої! Тебе, Миколко, тільки за смертю посилати.

- Та ми показали «Товстуну», як потрібно грати у футбол. А то козириться, що він грає, як Рональдіні.

- Що там у тебе за справа до мене?

Мишко, хоч і був на рік старший від Василька, але ніколи не задавався, тому друзі інколи брали його у свої рисковані походи.

- Ми йдемо на Піщане озеро рибалити.

- То це є ваша таємниця?

- Ти повинен поклястися, що нікому, нікому…

- Авжеж, клянусь! – В очах Мишка загорілись цікавинки.

- Ні, землею клянися!

- Перестаньте хлопці, я ж не тріпач. Коли сказав, що нікому ні гу-гу - значить крапка!

- Мишко, це не тільки наша таємниця , - загадково прошепотів на вухо хлопцю Василько, – а інопланетної цивілізації.

- Та ну вас, - махнув рукою Мишко. – Я думав ви серйозно, а ви тюльку травите. Піду я краще!

- Чекай! Миколко, показуй!

 Миколка розмотав ганчірку, яку не знімав із руки,  від часу, коли знайшов каменя і показав розкриту долоню.

- Ну й що?

- А ти попробуй  витри!

- Нема мені що робити. Може ви незмивним фломастером написали.

- Незмивним?!

Миколка заходився терти рукою об траву, потім піском, додав слині, а потім змив усе водою. Коли долоня відмилась від бруду, там так само як і раніше залишився напис, здається, він навіть світився.

- Цікаво! - здивувався Мишко. – Звідки це в тебе?

- Поклянись землею, що нікому не розкажеш!

- Гаразд!

 Мишко нагріб жменю землі й почав напружено жувати. Та земля перетворилася в роті на якесь глейке місиво. Вона зовсім не жувалася, хрумтіла на зубах, як бите скло під черевиками, перекривала й шкребла за горлянку, ніби протестувала від такої наруги й не хотіла нізащо лізти Мишкові до живота. Очі в нього широко відкрилися й поволі стали вилазити з орбіт. Він хотів щось сказати, та тільки розкрив чорного як ніч  рота.

- Гм..гм..гм.. – намагався, щось вимовити.

- О! Та він ніби з учорашнього дня нічого не їв. Глянь, землі ніби екскаватором зачерпнув. Ги- ги- ги! - Василько зі сміху покотився на траву.

– Виплюнь трохи!

 Та куди там виплюнути. Глейкий грунт ніби гіпсом склеїв щелепи і Мишко тільки робив марні спроби язиком випхати землю назад, потім  став  довбати у роті пальцем.

- Води йому треба! -  Пожалів товариша Миколка і кинувся до калюжі. Він зняв сорочку, зв’язав рукави і цим ковшем зачерпнув води із придорожньої калюжі. Здивовані мешканці невеличкої водойми: пуголовки й  личинки комарів, кинулись врізнобіч від Миколчиних снастей. Декілька все ж потрапили до сорочки й хлюпалися на дні. Вода швидко витікала через тканину. Коли Миколка простягнув Мишку сорочку, там залишилось кілька крапель і пуголовок із відкритим ротом. Мишко, теж сидів із відкритим ротом і виряченими очима, й був схожий на того пуголовка.

- Пий! – подав Миколка мокру сорочку..

 Тонка цівка полилася до рота.  Мишко спробував ковтнути. грунт із хруском і скреготом проліз у середину.

- Тьху ! – хлопець виплюнув, залишки землі. У животі неприємно завурчало й різонуло, ніби ножем. Мишко став полоскати рота залишками води, викручуючи сорочку. Василько тримався за живіт і качався від сміху.

- Сильніше крути, може з пуголовка соку надушиш!

- Чого регочеш? Хочеш щоб врізав?

 Хлопець відкинув Миколчину сорочку в бік і, перемагаючи біль у животі, посунув із кулаками на Василька.

- Годі вам хлопці! Мишко не звертай уваги, він і мене колись заставив землю їсти.

- Тоді давай його відлупимо! -  не вгавав розлючений Мишко.

 Василько зрозумів, що перегинає палку. Він підвівся, витер сльози, що виступили від сміху.

- Хлопці не сердитеся, я, просто дивлячись на тебе, Мишко, пригадав, як торік Миколка землею давився.

- Я його зараз стукну! – заскрипів землею на зубах Мишко. Він, із розгону, накинувся на Василька й вони покотилися по траві прямо під сосну.

- А я лозкажу тьоті Наді, що ви тут б’єтесь.

 На забіяк ніби вилили відро холодної води. Вони, як присоромлені півні, відскочили один від одного й стали обтрушувати пилюку зі штанів.

- А ми зовсім і не б’ємось, правда, Мишко! Просто прийоми розучуємо.

 Насуплений Мишко ствердно кивнув головою.

- Ти так швидко вернулася? Я ж казав, що ми взавтра йдемо рибалити.

- А я бачила, як Мишко з Миколкою пішли сюди, тому вилішила – може ви підете без мене.

 Василько, непомітно ногою, засунув вудлище за стовбур старої сосни.

- Дивись ми ж без нічого, як же ми будемо рибу ловити. Дивна ти якась, недовірлива.

- А я вам не вілю? Знову обдулите, як того лазу.

- Іди додому, взавтра зберемося вранці тут біля сосни! – Василько спробував надати голосу впевненості.

 Дівча недовірливо подовбалося в носі та йти нікуди не збиралося.

- Слухай, Надійко, сходи принеси  Мишкового спінінга! – спробував відіслати надоїдливе дівчисько Миколка, та вона вперто стояла на місці.

Василько підкликав хлопців на нараду. Вони пошепталися.

- Що ж, на сьогодні рибалка відкладається. Збираємося взавтра вранці. Дивись, Надійко, не проспи, а то ждати не будемо.

Хлопці закинули на плечі Василькові снасті й неквапливо пішли до села. Позаду них із вудкою на плечі пленталася Надійка.  Перед селом хлопці знову пошепотілися й розійшлися по своїх домівках.

Розділ 14. Блискуча брила

  По шосейній дорозі, у напрямку села, торохтів мотоцикл. Молодий дільничний Максим, ловив обличчям приємну ранкову прохолоду, він був у доброму гуморі. Здається, дільничний натрапив на сліди бандитів, розкрадачів могил. Максим був у місті й доповів, що «чорні археологи» грабують старовинні поховання. Капітан Трубач доручив йому зайнятись цим, дуже непростим розслідуванням. Максим почувався справжнім детективом. І хоча фактів зібрано обмаль і капітан скептично ставиться до його звіту, та він - старший лейтенант Максим Онищенко, розкриє цю справу. Він виведе цих «чорних копачів» на чисту воду.

Лише раз побачивши цю шайку, біля Калининого обійстя, Максим зафіксував у пам’яті їхні лиця. І, сьогодні гортаючи оперативні данні, у кабінеті капітана, він наштовхнувся на фото одного з «копачів». Це був, молодий чоловік, років тридцяти – тридцяти п’яти, у дорогому костюмі, з акуратною зачіскою. Максим, тренованим оком слідчого, упізнав на фото кульгавого, хоча той і був на фотознімку набагато молодшим. Під фотографією значилося: що розшукується особливо небезпечний злочинець, на рахунку якого вбивства й пограбування. Бандит спеціалізується на пограбуванні музеїв і контрабанді рідкісних пам’яток культури. В останнє його бачили в Мізині, при пограбуванні місцевого музею. Кривий, Кравець, Пірат, остання кличка – Адмірал. Бандит, можливо, озброєний. Працює завжди з помічником, на лиці якого жахливий шрам.

- Так я й знав! – Аж підскочив Максим, прочитавши текст під фото. Він нічого не сказав капітану, а вирішив сам накрити Адмірала і його шайку на гарячому.

Усі докази, які Максим передав перед цим начальнику, той неуважно переглянув й жбурнув у шухляду.

- Я знаю, що ти, Максиме, багато читаєш детективів, але тут не вигадуй нісенітниць. Ну приїхали люди з міста відпочити. Зелений туризм - це називається. Фактично, що ти проти них маєш? Що копали? Так там не заборонено й, навіть, ти їх не застав за цією справою. Закривавлена сорочка - можливо, побилися; буде заява, притягуй!.. Переїхали курку? – Оштрафуй і крапка. А ти бачиш у кожному злочинця. Мені потрібна звітність по самогонниках і по крадіжках. У тебе на дільниці відсоток не зменшується, а це вже говорить про твоє ставлення до роботи, Максиме Петровичу. Але на всякий випадок приглянь за ними, я тобі даю свободу дій! – Останні слова, Трубач вимовив якось глузливо.

 Добре він докаже, й капітану й іншим вискочкам із райвідділу, хто такий Максим Онищенко.

Мотоцикл, огортаючи синім димом придорожні кущі, влетів у село. Біля самого відділку Максим пригальмував. Він забіг у кабінет дістав із сейфа зброю й фотоапарат.

- Можливо, згодиться, - розміркував слідчий. – Тепер я буду збирати всі факти і капітан змушений буде рахуватися з моєю правотою.

Максим зателефонував і викликав Віктора Пасічника, свого друга – колишнього військовослужбовця. Віктор фермерував на невеличкому наділі, та частенько допомагав дільничному.

- Вікторе, приїжджай! Можливо «материх» бандитів будемо брати. Захопи свою мисливську рушницю й мерщій до мене.

- Ого! Так усе серйозно?

- Думаю, так! І не барися!

  Віктор, по-військовому швидко, зібрався й за декілька хвилин слідчий із помічником уже сиділи на тріскотливому мотоциклі. Дорогою Максим, перекрикуючи двигуна, коротко розповів про свої підозри й додав останні настанови. Не доїжджаючи до пагорба з півкілометра, дільничний зупинив мотоцикла.

- На цій гнідій коняці ми всіх бандитів розлякаємо. Гуркоче так, ніби пуста бляшанка по бруківці.

- Так, психологічна зброя. - Посміхнувся Віктор. - Ви б його на смітник викинули, чи в селі залишили, а самі пішки… Може Дмитро Одарчин машиною підкинув би…

- Ніколи, ще Дмитра шукати. От, капітан обіцяв, у наступному кварталі патрульну машину виділити, тоді здам свого «Болівара» в музей.

 Вони закотили стального коня до заростів тернівника й потайки стали пробиратися до пагорба. Навкруги стояла цілковита тиша, тільки в заростях біля струмка кувала зозуля. Пташина так захопилася своїм співом, що не помічала нікого.

- Ну й налічила нам років, Максиме Петровичу - мабуть, по двісті на кожного.

- Значить, Вітю, нам нічого не зашкодить, принаймні сьогодні; якщо вона не на бандитів працює. Обходь пагорб зліва! - прошепотів дільничний. Дістав пістолет і вказав помічникові рукою напрямок маневру.

     Вони, засідаючи й перебігаючи від куща до куща, обійшли пагорб. Та все марно на Снєжковій горі нікого не було.

- От халепа! Невже вислизнули, чи таки втопилися в болоті? - бідкався лейтенант. – Як би тоді не злива...

 Дільничний хотів розшукати хоч якісь сліди, але після дощу порозмивало все, навіть свіжі розкопки.

- Поглянь-но, що це за плита видніється з ями? – Максим показав Віктору на невеликий шурф виритий метрів двадцять збоку від струмка. На дні досить глибокої ями виднівся край кам’яної брили.

- Як це я цього, першого разу не помітив? –Дільничний стрибнув вниз й почав руками очищати блискучу брилу.

- Видно закидали землею, щоб ніхто не помітив, а злива все розкрила, - висунув здогадку Пасічник.

- Певне, ти маєш рацію. А плита яка відполірована, відбиває як у дзеркалі, - Максим побачив своє відображення на площині.

- Допоможи-но мені!

 Пасічник зіскочив у шурф. Удвох вони швидко очистили поверхню. Сонце, падаючи на відполіровану кам’яну плиту, відбивалося і сліпило слідчим очі.

- Гладенька, а скільки тисяч років пролежала під грунтом. Ці покидьки таки відшукали поховання. Торік приїздили науковці, сиділи три місяці на пагорбі й ні із чим поїхали. А скільки «чорних» я ганяв і штрафував. Ці ж, дивися - відразу знайшли.

- Видно знали, де шукати, - підтвердив Віктор.

- Що ж заглянемо й ми, що тут було. Хоча я думаю – могильник пустий.

- Лячнувато якось.

- Не дрейф, ми для слідства все повинні вияснити. Ну взяли, разом!

  Вони дружно налягли, та плита не піддавалася.

- Лома треба, бо так не подужаємо. Детективи, ще раз взялися за плиту, потім ще, та крім стертих пальців – ніякого результату. Виснажені чоловіки сіли на надгробок. Максим зняв шапку й витер спітніле чоло.

- Щось тут не так. Не така вона вже й тяжка, щоб не відсунутися.

- Ні засувів, ні замків немає?

- Треба шукати, десь повинен бути секрет.

 Вони обнишпорили кожний квадратний сантиметр блискучої плити, та все марно. Відчищаючи пісок посередині плити, Максим помітив барельєф.

- Глянь, ящірка в короні. Може, це і є ключ? – Він натиснув рукою і повернув ящірку по годинниковій стрілці. І раптом плита стала потихеньку відходити вбік. Поліцейський і його помічник завмерли. Перед ними відкрилася глибока ніша. Стіни заглиблення були розмальовані яскравими фарбами, які при потраплянні на світло засвітились, різні орнаменти й малюнки випромінювали сяйво, а на дні лежала пограбована мумія. Бандити не насмілилися викинути небіжчика, тільки забрали цінності. Одежа на покійнику повністю збереглися й тільки в місцях де кріпилися прикраси - розірвана. Але найбільше вжахнуло й здивувало слідопитів – мумія була  не людська. Із глибини саркофага, з темних і глибоких зіниць  повіяло холодом і страхом. Обтягнутий сухою шкірою череп видавався трохи більшим за звичайний людський, великий і високий у чолі, кістки кінцівок були видовжені; але що найбільше здивувало слідопитів - в небіжчика був хвіст. Нажаханий Віктор вистрибнув з розритої могили. За ним, згубивши поліцейську шапку, дерся дільничний. Тільки зверху, над ямою, вони перевели дух.

- Слухай, може, ми відчинили вхід у царство мертвих?

- А може в пекло? Ходімо звідси! - Потягнув за рукав дільничного, Віктор.

- Ні, чекай! Я повинен розв’язати цей чортів вузол. Дивись, як вони його почистили. Це робота Адмірала і його банди. А цей «хлопець»,  мабуть був не простаком, бач, яку пишну труну йому відбехали.

-    На князя не менше тягне. Але  чого в нього хвіст? Може, вовкулака?

  - Я це сфотографую і закриємо все назад. Хай учені приїжджають і розбираються. А нам треба знайти цих «археологів». Тоді я згубив слід на болоті. Мабуть, там вони й добро сховали, чи залишили якісь речові докази. - Шок від побаченого в Максима вже пройшов і він був готовий до активних дій.

- Я не полізу більше туди. - Благально глянув на дільничного, зблідлий помічник.

- Добре, я сам…

   Максим зіскочив на плиту, витяг фотоапарат і заходився клацати. Потім взяв за край полірованої кришки й спробував її пихнути. Кришка залишилась на місці. Він ударив кулаком, - той же результат. Максим підняв із піску, стріпнув і одів шапку.

- Дивно, поховання дуже старовинне, а всілякі механічні штучки. Тут навколо звичайного каменю не побачиш, не те, що такого. Базальт на фундамент під хату, я возив аж за сто п’ятдесят кілометрів звідси.

- А це, і не базальт, і не граніт, Дивовижний камінь.

- Шкода ми не спеціалісти в цьому.

- Глянь тут кістка якась збоку стирчить. Велетенська яка і вся вкрита насічками.

- Може то був ключ і бандити забули його забрати? Схожа на музейну рідкість. Треба забрати і пробити її по каталогу вкрадених речей. -    Максим вийняв із бокової стіни саркофагу жовту кістку. Вона була така велика, що не влазила  його в сумку. Він перев’язав її ременем від планшетки і почепив собі до боку.

- А, цей тартар[7], якось треба закрити -  Максим потер блискучу пластинку на саркофазі, хотів повернути рельєфну ящірку на попереднє місце, але вона не піддавалася. Тоді він повів пальцем по барельєфу і натиснув на позолочену корону. Кришка рушила з місця й плавно стала в попереднє положення. Старший лейтенант аж відсахнувся.

- Чортівня якась. - Він знову звів фотоапарат. Яму освітив фотоспалах.

- А тепер присиплемо, як було. Поки науковці з Києва приїдуть, то місцеві хлопи камінчика не залишать – все рознесуть.

  Детективи замаскували знахідку.

- Вертаймося до мотоцикла й на болото! Вони, майже, бігом покинули неприємне місце.  До кінця дня старший лейтенант із помічником досліджували всі дороги по напрямку болота. Вони об’їздили всі лісові стежки – та марно. Злива зробила своє діло – всі сліди змило.

- «Треба розпитати в тих пастушків. Мені здається, вони знають набагато більше ніж розповідають, - розміркував дільничний. - І сьогодні ж, роздрукую фотознімки. Без них мені в районі не повірять. А взавтра поїду в місто і, обов’язково, доповім про все начальству».

      Уже  вечоріло, коли торохтливий і закіптюжений мотоцикл із двома слідопитами вкотився в село.

- Калина припала до вікна своєї хати й з-за фіранки, поглядом проводжала запилених поліцейських.

Розділ 15. Нічна рибалка

Вечоріло. Останні корови, ремигаючи і подзенькуючи дзвінками, повертались з пасовиська. На болоті, за селом голосно райкали жаби. Десь в траві, під ногами сюркотіли цвіркуни. Було тепло й, навіть, трохи парко. Вечірня прохолода ще не остудила гарячий літній день, але в повітрі вже було здорово.

 Назустріч череді корів їхали троє хлопчаків на велосипедах. Ровери[8] підскакували, подзенькуючи дзвониками, на стежці витоптаній худобою. Багажники  веломашин були нав’ючені рибальським спорядженням. Велосипедна валка рухалася у напрямку лісу. Усі троє, добре нам знайомі шукачі пригод: біляву, русяву й каштанову  чуприни підсвічувало передзахідне сонце.

- Як це тебе мати відпустила на ніч рибалити? – допитувався веснянкуватий у свого друга.

- Я сказав, що з нами Мишко й їдемо на Піщане озеро.

- Я то, промовчав. Сказав, що поїду до бабусі, у Грушівку, на два дні.

- А Надійка не видасть?

- Скажу, що побрехеньки розпускає. А взавтра й до бабусі заїду. 

  Попереду всіх, мовчки, їхав русявий. Він був найстарший і відчуття відповідальності за цю невеличку групу відбивалося на його обличчі.

- Треба було сказати правду, а то твій батько знову візьметься за пасок, - під кінець, втрутився він у розмову.

- Ага, та хіба він би мене відпустив? Після тієї зливи, батько заборонив навіть до дубняку ходити. Тобі добре, тебе кругом пускають.

  Хлопці під’їхали до лісу. Сонце ще не зайшло, але в хащах було вже досить темно.

- Може краще повернемо, а вранці вирушимо? – якось непевно, запитав Миколка, скоса позираючи на темний бір.

- Зранку саме клює. А коли ми, із дому, доберемося до озера, вже день буде. А в спеку риба не клює, - з авторитетом досвідченого риболова, сказав Мишко.

  Біля самого лісу дорога, як зміїний язик, розділилася надвоє. Мишко з розгону повернув наліво, та Василько його окликнув.

- Ми їдемо не туди!

- Ти ж сам казав, на Піщане.

- Це для конспірації. Поїдемо на Пустомитське болото, до Чорного озера.

- Мене б туди нізащо не пустили.

- Отож-бо, про що я й кажу: не пустили б! А, зате які вугрі там ловляться, а щупаки. Дядько Дмитро показував, майже метр завдовжки. Він казав, що такі вугри тільки в морі ловляться й ще в нас на Чорному озері.

- Я туди й удень не часто ходжу, а на ніч і поготів, - зупинився Мишко.

- Що, вже повні штани? А як ми тобі розповімо, що бачили там у грозу, то ти, мабуть зразу повернеш додому, ще й усім розпатякаєш.

- То ви в грозу на Пустомитському були?

- А то як же, - гордо відповів Василько. – І бачили там таке, ти б, мабуть, зі страху напудив.

- Васильку, ти що, мене за боягуза маєш? Я, здається, поклявся… -  Карась, ображено оперся на свого старенького велосипеда.

- Добре, вибач! - Поплескав по плечах друга, Василько. - Я знав, що ти не здрейфиш. Тоді слухай. Хлопці, навперебій стали розповідати Мишкові, свої пригоди на болоті. Той тільки скептично відмахувався.

- Та ну вас, казки якісь плещете.

 Василько не витримав і дістав із кишені золоту монету із зображенням ящірки.

- Глянь, а таке ти бачив? А ще, Професор дав нам «Каменя», що світиться. Той світляк Миколці відмітину на долоню поставив. Ти вже бачив той напис. Правда, хтось поцупив у нас «камінець» зі сховки і поніс сюди на болото, ми бачили велетенські сліди. Ми повинні той камінь відшукати.

- А що ваш Професор, відшукав такий скарб і за одним камінцем жалкує?

 Мишко із зацікавленням, став розглядати монету.

- Відай ще загубиш! – Василько забрав монету і заховав назад до кишені.

-  Той «камінь» магічний, так казав Професор.

- А де ж ваш хвалений Професор, чого не допомагає шукати «каменя»?

- Він був поранений, в нього стріляли бандити. Ми навіть не знаємо, чи він живий?

- А тих бандитів, про яких розповідали, не боїтеся? Раптом вони теж сюди повернуться? – єхидно запитав Мишко, йому якось і досі мало вірилося в розповіді друзів.

- Тю, дурний, вони давно в місті. Ми там їх бачили. Та й після того, як їх затягло в трясовину, навряд сюди їм захочеться повертатися, - запевнив його Василько.

- А скарб, якщо вони не встигли його забрати?..

- В ночі вони все рівно сюди не сунуться, а на ранок ми вже будемо вдома. Та й хто краще за нас знає дороги, хай спробують впіймати.

- Добре, їдемо! До ночі треба ще поставити курінь. А щоб задарма часу не гаяти, порибалимо.

 Хлопчаки повернули в сторону, де чіпляючись за верхівки дерев, сідало сонце й покрутили педалі, їдучи наввипередки.

  В цей час, на незначній віддалі від групи велосипедистів, пригинаючись до руля свого «Орлятка», їхала, намагаючись не відстати від хлопців, кирпата дівчинка. Одіта в захисний плямистий костюм,  голову її прикривав такий же плямистий  капелюшок, з під якого виглядали тугі косички. Дівчинка вже добряче втомилася, але відставати від рибалок не збиралася. Ті, так були зайняті розмовою, що не помічали переслідувачки.

Майже в сутінках, ватага велосипедистів виїхали на ледь помітне, закинуте посеред болота шосе. На небі вже зійшла перша зоря, коли хлопці вибралися на острів посеред баговиння. Вирішили облаштувати табір на острові й тут заночувати. Болото виглядало похмурим і загадковим у присмерках.

 Було враження, що саме з темної води Чорного озера,  висунув своє бліде лице повний місяць. Навіть жаби вляглися спати - перестали крекотати й тільки настирливі пискливі комарі не давали спокою.

  Хлопці заходилися майструвати куреня з гілок і очерету. І тут, у розпал будівельних робіт, до них долинув розпачливий крик. Друзі завмерли, спини їм обдало холодом жаху.

- Що б це могло бути ? – Зацокотів зубами Миколка. Усі завмерли й почали вслухатися в тишину.

- Хлопці!!! – пролунало  з боку шосе. – Де ви хлопці?!

- Чи не Надійчин це голос?

- Перестань, звідки вона тут взялася?

- Це болотній дух, нас заманює в трясовину!

Перелякані товариші стояли й перешіптувалися.

- Васильку! Мишко! Миколко!–  пролунало звідти із залишеного хлопцями болотного шляху.

- Зараз, я гляну! - Василько швидко видряпався на невелику похилу вільху.

- Так і є, ця зараза нас вислідила й лізе по наших слідах.

- Давай відлупимо й хай вертає додому, - Миколка був налаштований войовниче. -  От вчепиться, як реп’ях, ніде від неї не сховаєшся.

- Ви, що хлопці, як вона вночі додому дорогу знайде. Заблукає чи в трясовину влізе. Тоді ми будемо винні.

  Мишко взяв найбільшу палицю й, промацуючи нею у багні стежину, пішов  назустріч Надійці. Та постійно збивалася з дороги й до колін провалювалася в багнюку, штовхаючи поперед себе велосипед. Ще б трохи й вона влізла б у твань, яку вже зміряв Миколка, того злощасного дня. Та Мишко вчасно підійшов і направив дівчинку на стежку. Він  дав ляпанця сестрі, мало не збивши з неї капелюха.

- Чого ти за нами пішла? Я ж казав сиди вдома. Мама як дізнається, що ти з нами, влетить і мені й тобі. Треба було тут тебе залишити, щоб знала…

- А чого ви мене обдулили? Казали, що вланці підете, а самі чкулнули на великах.

- Ходи сюди, обсохнеш!  - Трохи пом’якшив гнів Мишко.

 Рибалки вже розпалили вогнище. Полум’я затріскотіло й знялося до верху, розганяючи пискливих комарів і мошок. Велосипеди сперли на вільху, а з рюкзаків зробили столик. Хлопці насуплено дивились на Надійку. А вона хитро мружилася й підставляла до вогню вогкі штани, з яких парувало.

- Дивись не спали, а то без штанів тебе комарі спечуть, - буркнув Миколка.

  - Е – е – е! – Висунула язика дівчинка й гордо відвернулась від Миколки.

- Не зачіпай її, - втрутився Василько. - Тут ми повинні держатись купи, а не сваритися. Раз прийшла, хай сидить.

  Відчувши підтримку, дівчинка стала впевнено облаштовуватися біля вогнища. Мишко, взяв вудлище, відійшов до відкритої води й закинув наживку в невелике озерце. Риба тут клювала не дуже, проте хлопець, скоро, впіймав декілька карасів.

- А що ви будете їсти? – запитала Надійка, підкладаючи галузки до вогнища. Василько вдарив себе по лобі.

- Як  же я забув. Усе взяв, а про їжу забув. Миколка в тебе щось є.

- Ні, я якось не подумав.

- Я так і знав!  – Василько гарячково порпався в торбині.

- Щоб ви лобили без мене? – Надійка дістала зі свого рюкзака невелику каструльку із прив’язаним до вушок дротом, вийняла пластикову пляшку з водою, підвісила, на рогачах, над вогнищем каструлю, налила з пляшки води й за кілька хвилин вже кипіла юшка. Надійка діловито чистила картоплю.

- Мишко, вкидай сюди свої карасі!

- Може, я їх ще й почищу!

- І то, правда. – Усі розсміялися.

     Над острівком розносилися  пахощі свіжої рибної юшки.

 Здавалось, навіть жаби стали принюхуватися, так пахнуло довкола. Над болотом нависла тиша.

Хлопці посідали навколо саморобного казана й тільки ложки постукували по емальованих, залізних боках посудини. Димок мирно піднімався вгору. Їли мовчки.

 Раптом Надійка поклала ложку й вилупилася кудись на болото. Поволі волосся в неї на голові, разом із косичками, стало підніматися. Вона відкрила набитий юшкою рот, щоб щось сказати, та тільки змогла мукнути й показати рукою в сторону, де сходив місяць. Хлопці, здивовано, повернули голови.

- Ч-ч-чорт, тікаймо! – запинаючись вигукнув Василько. Хлопці зірвалися з місця й кинулися  щодуху в зарослі острівка.

 По болоті, в світлі повного місяця, шльопаючи по воді здоровенними лапищами, йшла велетенська істота. Її очі, із сутінок, світилися зеленкуватими вогнями.

Розділ 16. Багаті постояльці

- Я хоч жінка самотня, але раду й не таким дам, тому руки не розпускайте! – Калина відштовхнула набридливого залицяльника й, взявши біля печі  рогача, відійшла в куток.

- Не сердься, Калинонько, сядь із нами, випий! - Продовжував чіплятися кульгавий, але господиню вже не займав.

- Дякую, я вже повечеряла. А будете приставати, то забирайтеся, звідки прийшли!

- Адмірале, добра в неї горілка. -  Зуб, булькав із бутля в стакани самограєм[9], не звертаючи уваги на Адміралові залицяння. Під оком в нього світив добрячий синець.

- Калино, ти повинна нам допомогти! – перейшов на дружній тон Адмірал.

- А з якої це радості, напилися, наїлися й вшивайтеся! Не хочу мати неприємності. Дільничний уже цікавився  вами.

    Бандити насторожилися.

- Отой, зелений лейтенантик? Та в нього, ще молоко на губах не висохло, а вже із себе слідчого корчить. Не зважай, Калинонько, ми з ним по-своєму поговоримо. А  тебе я так люблю, що хочу зробити тобі подарунок. -  Кульгавий дістав із кишені перстень і простягнув хазяйці.

  У неї, зразу ж, загорілися очі, як у кицьки, що побачила жирну мишу.

Каблучка була із справжнього, щирого золота й аж горіла, при тьмяному світлі настільної лампи. Кинувши оцінювальний погляд на дарунок, Калина взяла й швидко сховала його у глибокому кармані фартуха.

 -  То ви їжте, пийте, голубчики!  Я ще принесу. - Вона враз забігала, заметушилася перед нічними візитерами, припрошуючи й подаючи свіжі закуски й напої. – Може вам треба, то заночуйте. Я завжди таким гостям рада.

Адмірал поманив пальцем і прошепотів на вухо Калині:

 -  Мені потрібно, щоб ти дізналася про двох пастушків. Один із них рудий у ластовинні, а другий високий, білявий. Ці щенята вкрали в мене одну дорогу річ.

 - Ой, та рудоволосих хлопців у селі багато: Пріщин і Одарчин, ще й у Палажки золотистий, хіба ж їх усіх запам’ятаєш. Хто ж вам потрібен?

-  Ти повинна нам  всіх показати! А дільничний, має забути сюди дорогу!

-  Ой, та я ж сама не хочу з ним зустрічатися. Казав, що засадить до буцегарні, коли не перестану торгувати самогоном, а ви ж розумієте, як самотній жінці без цього прожити в наш час?  -  Калина змовницьки підморгнула старшому. – Кругом  лізе цей дільничний, заважає жити.

- Та ми враз, відкрутимо йому голову! – вимовив Зуб, наливаючи собі чергову стограмівку.  

- Та не треба вже так, просто налякайте, або попросіть щоб відчепився. - Калина вже не була рада такому повороту розмови.

- Мовчи, бовдуре! Таке, менти нам не простять. Треба дати йому пару цих золотих цяцьок. Я ще не бачив лягавого, щоб відмовився від оцього. Ги-ги-ги! – Вишкірившись Адмірал, дістаючи із карману жменю золотих монет. Він розсипав їх на столі. – Що скажеш, Калино? – звернувся до враженої газдині. У тої аж подих перехопило від такої кількості золота. Адмірал криво посміхнувся, задоволений справленим на Калину враженням і налив подільнику. - Пий, Зубе, бо взавтра нам треба йти на болото!

- Я не піду! - замахав руками Зуб. Шрам на лиці, після випитої горілки, в молодика почервонів, від чого вигляд його став ще страшнішим.

Адмірал навіть позадкував, коли розгніваний Зуб підвівся із-за столу.

- Не піду на болото й крапка! Там чортяка живе.

- Що ви таке проти ночі плетете? – Перехрестилася до образу Калина. - Ну й чоловіки пішли, ще  й пляшки не допили, а вже чорти ввижаються.

- Я, для твого чорта, ось що приготував.

Кульгавий дістав із кишені чорного блискучого, з посіченою коричневою ручкою, пістолета. Жест був розрахований, щоб ще більше вразити господарку.

- Йо-й! - Калина була настільки налякана, що  позадкувала до іншої кімнати й закрила за собою двері.  Зуб тільки скептично глипнув із-під п’яних брів.             -

 - Ну й що? Ти й тобі палив, його ж кулі не беруть.

- Тю, бовдуре. У мене тоді набої закінчилися. Та й ти так по ямах гнав, що я не міг вцілити. Але на цей раз у мене є й срібні кулі - в Ахмеда дістав. – Кульгавий дістав із кишені пачку блискучих набоїв.

- Тепер шкуру цього чорта додамо до скарбу. Ох, Зубчику, розбагатіємо! - Поплескав по плечу п’яного товариша, Адмірал.

- Не піду і крапка! - Зуб навідріз відмовлявся йти з Адміралом.

- Підеш, інакше я й твою шкуру здам. А все інше скормлю тій мохнатій потворі. Чи гуманоїдам, хай розбирають по частинках. Ги-ги-ги! - 

 Він виставив на загальний огляд  всі свої вставні зуби, а потім раптово  змінився в лиці й стукнув рукою по столу. Кулі підскочили вгору, а кілька  скотилося на підлогу.

-   Хватить лірики. Підеш і баста!

- Про що це ви, так сперечаєтесь? – Калина повернулася несучи нову пляшку. Їй прийшла блискуча  ідея, поритися в кишенях цих щедрих клієнтів, тому горілки вона не шкодувала.

- Не твоє діло! - гаркнув п’яний і розгніваний Зуб.

- Більше поваги до дами! - Ляснув його по голові Адмірал.

- Пийте, закусуйте! А де це ваш Професор? Усе шукає скарби, а може вже знайшов?

- Найшов, та не дуже хотів ділитися. А тепер жабам лекції читає. Ги-ги-ги! –  кульгавий перехилив повну  склянку, тепер він уже був у доброму гуморі й пив чарку за чаркою.

 - Я казав тобі, беремо золот-т-то й втікаємо-о-о. И-к-к!  А тобі цей «мокряк» потрібе-е-ен, та ще залізяка лет-т-тюча? И-к-к! – Зуба вже добряче розвезло, слова в нього запліталися десь поміж зубами – він гикав.

- Цить, дурню! Прикуси язика! Шеф сказав, що його нічого не цікавить, тільки  «Камінь царя». Золото нам і на пенсії згодиться, а за камінця  заплатять шалені гроші. Зрозумів Зубе?

 Та Зуб уже хропів, вткнувшись лицем у недоїдки. За хвилю засопів й Адмірал, відкинувшись на кріслі. Калина ще трохи покрутилася для годиться на кухні. Потім підійшла й стала перевіряти кишені постояльців. Зі штанів  старшого бандита, Калина витягла тугу пачку сто гривневих купюр, декілька зім’ятих доларів і жменю золотих монет із зображенням ящірки в короні. Калина переділила гроші, зібрала розсипані по столі монети, потім подумала й  взяла тільки одну, решта поклала назад. У Зуба було повно дрібних гривень. Хазяйка не погребувала й дрібними.

- Нічого, хай поділяться, все одно ліку грошам не ймуть.

 Піднявши з підлоги кулю, Калина шкрябнула мізинцем – свинець був покритий звичайною сріблянкою.

- Яке ж то срібло? Шахрай, шахрая дурить.

 Вона хотіла викинути набої через вікно, проте поклала їх до кишені. Спочатку Калина зібралася піти й розповісти про своїх гостей дільничному, та згадавши, як нечемно він розмовляв із нею напередодні – передумала. Вона вирішила, а й справді, як бандити відкупляться, тоді їй не з медом буде. А, може, ще щось від цих дурнів перепаде. Грошей у них не злічити, не інакше відкопали скарб.

Розділ 17. Провінційний Мегре                        

 Максим тільки-но повернувся з району.  Він зайшов до кімнати, скинув запилені чоботи й втомлено впав на ліжко. Хотів задрімати, та з голови не йшли останні події.

Капітан, на цей раз, із зацікавленням вислухав його рапорт. Кістка виявилася вкраденою із Мізинського музею й мала велику історичну цінність.

    У місті бачили чоловіка, по опису схожого на подільника Адмірала, який озброєний гнався за двома хлопчиками.

- Ці бритоголові вже зовсім розперезалися: лякають людей, серед білого дня, зі зброєю по місту бігають. – Капітан знервовано ходив по кімнаті.

- Хлопців, хтось запам’ятав?

- Років по тринадцять, білявий і веснянкуватий.

- Отакої!

- Ти що їх знаєш?

- Можливо, то мої пастушки? Треба в селі розпитати, чи не їздили в місто? Вони щось знають про той скарб.

- Ну розпитай! Але, думаю, тут все зрозуміло: ці «чорні археологи», таки знайшли поховання й все витягли звідти. – Капітан зупинився біля вікна й роздивлявся, зроблені Максимом знімки. – Цікава мумія, проте мало схожа на людську.

- А де бачили бандита? – думав про своє Максим.

- Біля лавки Ахмеда. Він торгує мисливською зброєю, а ще скуповує ікони, старовину й золото.

- Значить прошмигнули. Невже через болото, я загубив їх сліди на баговинні? Обвели мене навколо пальця. Може зробити обшук у того Ахмеда? Якщо він скупник, то, певне, половина скарбів із розкопаної могили осіли в нього.

- Потрібні прямі докази. В Ахмеда лапа в області, а без доказів, прокурор санкції не дасть. – Капітан знову пройшовся по кімнаті. -   Ну, що ж, дякую тобі, Максиме, за знайдений мамутовий бивень. Сьогодні ж відправимо його до Мізина. Підштовхнув ти наших слідчих на правильний шлях, тепер ми встановимо нагляд за Ахмедом і, можливо, вийдемо і на Адмірала. Тоді й візьмемо їх тепленьких. Думаю, всі цінності вони ще не встигли вивезти. А до твого саркофага приїдуть археологи з Києва. Я запит уже послав. Але ти їдь додому і там приглядай, щоб місцеві дядьки на цеглу не  розтягли. – Він потиснув йому руку.

- Ні, місцеві, як раз, і поважають святині, або ж бояться зачіпати могили, тут аби заїжджі не поцупили.

  Коли Максим вже збирався додому, то вирішив завернути до місцевого архіву. Йому вкрай було необхідно знайти, хоча б якусь зачіпку, про те дивне поховання. Хоч капітан і думає, що тут все ясно й залишилося тільки вислідити й спіймати бандитів, проте для Максима ще залишилася купа питань. Його непокоїло, чого «копачі » так швидко знайшли могилу. Чи не в архівах вони розшукали план? Чи не було в них помічників? Не може бути, що в грабіжників таке фантастичне везіння?

 Коли молода співробітниця винесла йому купу запилених папок, Максим пожалів, що попросив старовинні документи. За величезною стопкою паперів, дівчини, майже, не було видно. Вона стояла посеред залу, шукаючи очима, хто ж замовив таку кількість документів? Їх погляди зустрілися. Дівчина ледь тримала важку ношу, яка погойдувалася перед її носом. Ще мить, і  пачка документів розсипалась би по підлозі.  Максим із блискавичною швидкістю кинувся до бібліотекарки й вихопив папери.

- Я допоможу Вам!

- Дякую! Я поспішала, тому набрала трохи забагато.

- Трохи забагато? Та тут на цілий самоскид.

Дівчина розсміялася:

- Це не все, там ще тричі, по стільки.

- Так, пил  століть! І серед цієї груди минувшини - така чудова дівчина. – Максим  сам не чекав від себе такої рішучості. Раніше в школі, чи інституті він, бачачи гарну дівчину, ніяковів і вів себе якось по-дурному. Одного разу, у  їдальні, сидячи за одним столиком з одногрупницею, що йому дуже подобалася, Максим від хвилювання облився компотом, після чого вони перестали зустрічатися. Потім були подібні випадки;  як тільки йому подобалася дівчина, він конфузився, плутався в словах, червонів і все - їхні побачення закінчувалися навіть не розпочавшись.  Але, зараз із цією незнайомкою він почувався, на диво, впевнено.

Дівчина трохи зашарілася від його слів.

 - Я тут поки на практиці, але мені подобається ця робота, тут історія нашого краю. За цими сухими звітами, купівельними грамотами, заховані долі людей, що жили тут набагато раніше за нас. Читаючи це, можна цілі романи писати. Та я вперше зустрічаю поліцейського, який цікавиться історією.

- Я, то люблю історію, але зараз мені потрібно по службі.

- А! Я ж подумала, що ви виняток.

- Просто часу дуже обмаль на серйозне знайомство з історією, – намагався врятувати становище,  старший лейтенант. - До речі, мене Максимом звати.

- Дуже приємно – Оля, – подала руку дівчина.

- Ви допоможете мені трохи тут розібратися. Знаєте, якось це дуже вражає. – Максим показав на кучу папок. – Здається, я за місяць тут нічого не знайду.

- А, що ви шукаєте?

- Мене цікавить усе про урочище Снєжкове й Пустомитське болото.

- Це дуже легко. Тут у мене все відкладено. Кілька днів тому вже цікавилися цими документами. Ось вони, навіть пилом не припали.

Максим, здивовано, звів брови.

- Олю,  чи не опишете людину, що брала документи?

- Звичайно. Високий такий, інтелігентний із бородою. Назвався - професором археології,  з Києва. У нас і запис є, у журналі відвідувачів. Я зараз вам принесу. – Вона пішла за журналом.

Максим гарячково став листати папки зі старовинними документами. Він так зачитався, що навіть не помітив, коли вернулась Оля.

- Ось - Мирослав Павлович Лемах.

Онищенко швидко переписав прізвище, а потім повернувся до документів.

- Гляньте, здається, тут листків не вистачає й схеми вирвані, – дільничний підвів на дівчину очі.

- Як це, я ж перевіряла? – почервоніла Оля. Вона пригадала, як поклала папки, не переглянувши, куплена галантними манерами професора, його зовнішністю й шоколадкою.

- А з вигляду, такий порядний. Що ж робити, Максиме? Цим документам ціни немає? Мене посадять?

- Олю, не переживайте. Я знайду цього злодія й поверну документи.  Але зараз, ви повинні мені дещо перекласти; я слабкий у старослов’янській.

-  В мене ж немає вибору, - стримано посміхнулася Оля.

  Урочище Снєжкове згадувалось в документах декілька разів. Тут, за козацтва, був замок. Але Максима зацікавила найдавніша згадка.

- Глянь на оце! –  вони непомітно для себе перейшли на «ти».Оля дістала пожовтілі листки на яких не було пилу, ними хтось тільки-но користувався. Документ був дуже старовинний, здавалося, розсиплеться від подиху, та все ж цупкий пергамент міцно тримався купи. Напис у деяких місцях був вицвілий від часу й не зберігся.

- Певно, саме ним цікавився цей Лемах, бо документом недавно користувалися, – констатував Максим, розгорнувши пергамент.

Оля взялася перекладати старослов’янський текст:                            -

 «Було це в таку давнину, що навіть гори й моря з того часу помінялися місцями, а на їх місці виросли дрімучі ліси, які оточили непрохідні болота.

Біля цих боліт жило  плем’я, що прийшло, сюди ховаючись від настирливих степових кочівників. І сіли на цій землі, вони. І стали скотину пасти, і жито сіяти. І у великому достатку жили. Та внадилось  в їхні поля чудище болотне. І стало, поля толочити, і худобу винищувати. І тоді, син Сила на ймення Тур вирішив спіймати чудовище. Три дня й три ночі стеріг він із дружиною поля свої, а на четвертий найшов на них сон глибокий. І поснули ратники як убиті. А коли проснулись, поля були безмірно потолочені. І тоді  поклявся Тур, що не вернеться додому, поки не знищить чудовисько. Залишив собі трьох самих вірних ратників і побудували западню на чудовисько, і стали чергувати  в засідці. Знову пройшло три дня й три ночі. А на четверту ніч, найшов сон міцний на ратників. Та Тур прив’язав собі меча до попереку, і коли сон морив його, меч сильно колов йому в бік.

Так просидів Тур до опівночі. А після опівночі,  він побачив чудовисько болотне. Від одного погляду  його кров захолола в жилах молодого князя. Яким не був хоробрим князь, та не міг зрушити з місця, ноги приросли до землі. Все ж зібрався всю свою мужність, і крикнув князь не людським голосом, і побіг у сторону западні. Сам перескочив на другий бік, а чудовисько впало до ями. Тут прокинулися дружинники, і натягнули луки, щоб убити звіра. Та заплакало чудовисько як людина, стало благати й умиватися сльозами. А була то принцеса люду болотного –«кряків». Пожалів її Тур і відпустив із Богом. За, що князь «кряків» заключив з Туром довічну угоду про мир. Болотне плем’я ділилось із князевим народом рибою й живністю озерною, у замін князь заборонив рибалити й полювати на болотах. Закріпили угоду десятком возів хліба. За це вдячний князь болотного люду насипав Снежкову гору із замком на вершині й подарував Туру, а внизу збудував вхід в лабіринт підземний...»

 Далі текст був затертий і неможливо було розібрати, зрозумілі були тільки уривки слів.

- «Кряки», люд болотний, лабіринт - казки  якісь, - скептично мовив, дочитавши переклад Максим.

- Чекай, тут, є продовження!

 Оля знайшла, ще досить цілий аркуш.

«…Жили ті болотні люди в підземеллях, під самим Чорним озером і берегли таємницю велику, таємницю Царя саламандр – «камінь чарівний». Лише вночі виходили на полювання, боячись переслідування могутніх «чорних саламандр». Ці, слуги темряви, шукали «Зіницю всесвіту», бо вона дала б їм панування над всім сущим. Як не ховалися кряки, «чорні» вислідили їх і вбили, майже, всіх і самого Царя саламандр поранили. Втекли тільки двоє – князівна кряків і її син, заховався в князя Тура і поранений Царя. Тур зустрівся із Царем саламандр і той відкрив велику таємницю печерного свого царства. Розповів, як «чорні саламандри» вигнали його від свого народу. І заповіт передав йому, як хоробрішому із князів, із серцем добрим, і великим. В заповіті значилося, щоб той поховав його на Снєжковій горі й беріг таємницю «Каменя». Вони похоронили Царя, а в могилу із Царем поклали й «Камінь». Прийде час і по нього прийдуть, про те все записано в «Одкров…

 -  Неможливо розібрати. Далі пляма і розмитий текст. – бідкалася Оля. – А тут ще й відірване закінчення. - Якась нісенітниця, «саламандра» - це ж фірма взуттєва?

- Так, прийдеться тебе просвітити. Крім фірми, яку ти прекрасно знаєш, існували ще й легендарні саламандри – розумний, доісторичний підземний народ, чимось схожі на пухнастих ящерів.

- Звідки такі знання? І чи варто довіряти цій легенді?

- Кожна легенда містить долю правди. Про Гомера, скептики говорили, як про казкаря, поки не відшукали Трою.

- От коли я, відшукаю докази цих «кряків» і саламандр - тоді повірю. Хоча стривай! Що там сказано про поховання? Здається, його вже розкопали «чорні копачі ». А той скелет, справді, нагадував мені кістяк ящера, у нього був хвіст.

- Тут ще якийсь обірваний шматок, на ньому зберігся напис.

 Дівчина, взяла клапоть пергаменту, підсіла до Максима й заглибилась в текст. Вони випадково доторкнулися руками.  Ніби електричний розряд пройшов крізь Максима. Йому захотілося обняти цю милу розумну дівчину. Молодий дільничний відчув, що нікого в цілім світі, дорожчого за цю тендітну панну в нього немає.

 Максим закохався. Такого він ще не відчував ніколи, і ні з ким. Молодий чоловік полюбив її з першого погляду, він відчував, що не вагаючись віддасть навіть життя за цю дівчину. І хай там що, він поверне втрачені документи й спіймає злочинців.

- «...монастирі святого Стефана... карта поховання на бивні Сива... загибель світу... камінь «Царя саламандр »… «Одкровення»…. – це все, що можна розібрати. – Вона відірвалася від читання і ніжно глянула на Максима, серце її шалено калатало.    -

  - Я знайду злочинця, що викрав стародавні тексти, якщо навіть мені прийдеться спускатись в те підземне царство саламандр. - Максим ніжно взяв за руки Олю. Дівчина підняла на Максима великі блакитні очі, повні вдячності.

- А зараз потрібно, щоб ніхто не помітив зникнення документа, а то тобі влетить від начальства. Це буде наша маленька таємниця й таємниця слідства. – Дільничний весело підморгнув Олі, складаючи папери в папки.

- А ти справжній рицар. Невже ще такі бувають?

 Максим від похвали зашарівся.

     - Це підлабузництво із твого боку. Підкуп посадової особи.  - Він посміхнувся. Стиснув її руку й підніс до губ.

- Ольго, ти вже звільнилася? Потрібно розібрати документи із шостої полиці. Завтра начальство з області приїздить. -  У читальний зал зайшла висока, худорлява - завідувач архівом. Вона кинула гострим колючим поглядом на дільничного, Максим сполохано відпустив Олину руку.

 - Зараз іду, Казимиро Аделаїдівно!

Оля піднялася, зробила непомітну гримасу, в сторону начальниці, а потім посміхнулася Максиму.

- Ось тобі мій телефон, може ще щось цікаве знайдеш у цих паперах. Або просто так зателефонуй! – успів прошепотіти  Максим, пхнувши в руку дівчині  шматок паперу.

- До зустрічі, мій Мегре! - Вона блимнула з-під довгих вій і вийшла слідом за Казимирою Аделаїдівною.

  ***

Максим сидів у дільниці й дивився в документ переписаний Олею. Та думки весь час поверталися до тієї зустрічі в читальному залі, не даючи дільничному зосередитися. Серце закохано стукотіло, та він відганяв думки про дівчину.

- Треба зібратися й розставити все по полицях, у цьому розслідуванні. - Максим стріпнув головою й став ходити по кімнаті.

 -    Що ми маємо? Бандити розкопали поховання з дивним скелетом і пограбували його, та вивезти, чи продати награбоване, щось, чи хтось їм завадив, інакше бандитів уже б і слід простиг. Учора їх бачили в місті, в лавці Ахмеда, скупника краденого. Професор краде архівні документи, що, певно, містили план поховання й ще якусь таємницю. Судячи з архівного запису, це було за три дні до пограбування могили. Хто найбільше спілкувався з «чорними археологами »?  У селі тільки Калина. Значить треба зробити до неї ще один візит. А закривавлена сорочка? А скелет ящера? Тепер цей незрозумілий текст із легендою про болотних людей. «Цар саламандр »; діамант якому нема ціни. Вінегрет якийсь…

   Дільничний ходив по кімнаті з кутка, в куток.

 -    Необхідно допитати Калину, розпитати про її постояльців,  зайти в монастир про який згадувалося в рукопису. Стоп! Хлопці, Миколка з Васильком, ці нерозлучні друзі, не просто тоді заблукали, в місті бачили схожих хлопчаків. Щось вони знають, підказує мені чуття.

Розділ 18. Покинута криївка

 Василько ледве наздогнав дівчинку, яка заплуталася й впала в зарості терну. Надійка так була нажахана, що стала дертися під колючий кущ, зачувши кроки.

- Надійко, це я, чого ти? Не бійся!

Хлопець підійшов до дівчинки. Очі в неї були квадратні, здавалося, Надійка не чула й не бачила хлопця. Намагаючись звільнитись від колючого куща, що тримав її за штани, вона гребла руками перепріле листя.

- Надійко, угамуйся! Там уже нікого немає.

 Дівчинка  вкрадки озирнулася й побачивши, що страшного звіра позаду немає, піднялася,  притулилася до Василька й заплакала.

- Сплавді, немає того стлашного чолта?

- Нікого нема, поглянь!

- А він за нами не гнатиметься?

- Звичайно ж ні. Певне, наша юшка йому запахнула, от і прийшов поїсти.

- Сплавді, він же їсти схотів. – Надійку трохи заспокоїли Василькові слова. - А, що то  за нола? -  Вилазячи із-під куща, Надійка відгорнула трохи листу й відкрила отвір лазу.  Хід був не дуже широким, та коли Василько відсунув у сторону старе галуззя, отвір збільшився настільки, що туди могла пролізти доросла людина.

- Ой! - скрикнула перелякана Надійка.

 Повз них, мало не перечепившись за Василька, пронісся захеканий Мишко.

- Мишко, ти куди? – погукав його Василько. Той зупинився і повернув назад.

- А де Миколка?

- Позаду біжить. Я мало не заблукав. Х-х-х!!!… Добре що місяць світить, а то б не бачив куди ви поперли. Уф-ф-ф!!! –  відсапувався Мишко.

 Миколка тяжко протріщав кущами, зовсім недалеко від них.

- Мишко де ти?

- Сюди, швидше! – покликав його Василько.

- А Надійку ти знайшов?

- Знайшов. Вона, хоч і менша за тебе, та краще бігає.

- Як ти думаєш, що то було на болоті?

- Не знаю, вперше бачив такого звіра. Може то той з гусячими лапками?

- Ми, хоч далеко втекли від того чудовиська? Які жахливі зелені очі. А, може, воно нас висліджує?

- Ой! – зойкнула Надійка. –  Якщо воно нас половить і з’їсть?

- Мовчи, ти, плакса! Тебе то, ніхто сюди не запрошував! Та й воно їсти тебе не буде, бо ти скисла від сліз, - сердито цикнув на дівчинку Василько. – Я тут якусь нору знайшов. У кого є чим посвітити?

- На ось! – Дістав із кишені пачку сірників Мишко.  Василько просунув голову в лаз і чиркнув, освітивши просторе приміщення. Він довго оглядав підземну споруду, поки  сірник не припік пальці й упав у середину.

- Фу-фу! – став дмухати на пальця Василько й махати рукою.

- Ну, що там?

- Схоже на якийсь бліндаж, чи криївку. Давайте, заховаємося й пересидимо до ранку.

- Я туди не полізу, - зразу ж, заперечив Миколка. – Може там вовки живуть, чи гадюки.

- Я теж, не полізу, - підтримала його Надійка.

- Як знаєте. Той з очима, що світяться, думаю, вночі краще бачить за вас, а я з ним зустрічатися знову не хочу.

 На болоті, десь недалеко, басовито крякнуло. Над самими головами дітей пронісся сполоханий виводок качок.

- Я боюся, - прошепотіла Надійка.

- Лізьте до мене! - Висунув із нори голову Василько. – Тут ціла кімната.

Друзі швиденько повскакували в сховок. Василько вже хазяйнував, як справжній господар. Він знайшов поржавілого каганця, на дні якого збереглося трохи гасу. Тьмяне світло освітило порослі мохом колоди. Стеля була із кругляків, але ще не зовсім потрухлих, та стіни в деяких місцях осунулися. В середині сховку смерділо затхлістю, цвіллю й мокротою.

- Ого, яка простора барлога. Цікаво хто її збудував? – Крутив головою навсібіч Мишко.

- Схоже на військовий бліндаж, – авторитетно вимовив Миколка.

- Скоріше на схрон. Тато мені розповідав, що в лісі, біля «Рябого паля»  їх було кілька, там українські партизани ховались. А потім «ястребки»[10] їх усіх підірвали. – Василько ходив по схрону і нишпорив по закутках.

- Не партизани, а «бульбівці»![11]– виправив його Миколка, який чув від діда це слово.

- Ну й що, що «бульбівці»?- вони ж за Україну воювали.   Тато розповідав, що потім, після війни, на болотах ще довго були повстанці. Ніяк їх не могли вистежити. Аж поки вони, раптово, самі зникли. Казали, що за кордон у Польщу подалися, а може де в трясовині пропали.  - Хлопець пройшов у самий куток і щось там підняв.

- Гляньте! – Василько  підняв шапку схожу на Миколчину бейсболку. Вона ледь трималась купи, але зверху на ній був прикріплений, уже позеленілий від часу, мідний тризуб.

- Ми схожу бачили у краєзнавчому музеї, коли їздили із класом на екскурсію, правда Васильку. А ось і шкіряний ремінь, пряжка на нього теж із тризубом.

- Я знайшов зошит. Тут якісь записи. – До них підійшов Мишко.

- Ага, мабуть, щоденник. Але при цьому світлі хіба щось розбереш. – Василько стукав себе по кишенях, намагаючись найти ще сірника.

- У мене ж - ліхтарик! - Ударив себе по лобі Миколка. – Як же я забув?

 Вони схилилися, всі четверо, над пожовтілим від вологи й часу зошитом. Сторінки були такі крихкі, що відпадали клапті. А написане насилу читалося.

  «1942р. 17 липня.

Ведемо бій з карателями. Звільнили 26 наших дівчат від відправки у Німеччину на примусові роботи.

  1942 р. серпень

 Звільнили від окупантів і проголосили «Вільну Українську республіку». Поки всього два райони. Вірю, скоро вся Україна буде вільна!

   1943 р. 12 жовтня

 Нас нещадно бомблять німецькі літаки. Ведемо бій з карателями…»

 Далі було нерозбірливо, листки склеїлись, затекла вода.

- Ось на останній сторінці ще можна прочитати. –  Обережно розгорнув злиплі сторінки Василько.

« 1945 р. 10 червня

 Ведемо бій із військами НКВС[12]. Підірвались гранатою, але не здались брати «Дуб» і «Голуб». Героям, слава!

  1947 р. 21 липня

 Бій із переважаючими силами НКВС. Майже весь курінь загинув. Будемо битись на смерть. Слава Україні!

 1953р. 22 липня

 Відійшли на болото в останню криївку. «Стрибки» нас обложили, але в болото йти бояться…»

-  Знову нерозбірливо, - Василько нахилив ліхтарика майже над самим аркушем.

 « …дивом ворог вночі відступив. Нас залишилося троє, живими не здамося… який жах, уночі друг «Довбня» побачив на болоті страховисько із зеленими очами…

  1953р. 24 липня

… сьогодні побачили всі … покидаємо схрон… підзем…»

- Далі слово не дописане.

- Вони, теж його бачили, - прошепотіла, переляканим голосом Надійка.

- Не бійся! Воно ж тільки по ночах ходить, а вдень  ніхто його не бачив. Ми зараз закриємо лаз  і до ранку пересидимо. – Василько знову взявся заспокоювати дівчинку, хоча на цей раз говорив невпевнено.

- Зараз усе зробимо. Криївка міцна. Бач, троє бійців тут проти цілого війська тримали оборону. Підіпремо вхід і ніякий звір, тут нас не дістане. А вранці заберемось з цього місця.

 Мишко кинувся допомагати Васильку, а Миколка, в цей час, із кишеньковим ліхтариком, далі досліджував тимчасове помешкання. По кутках валялись позеленілі патрони й стріляні гільзи. Лежало декілька клунків із потрухлою одежею й поржавілими консервами. У кутку біля самих вентиляційних отворів Миколку зацікавив невеликий пакунок. Він відрізнявся від іншого мотлоху тим, що не був, як усе інше, порослий мохом. Це була невелика торбина напхана сухим листом. Коли Миколка зазирнув у середину, там лежало щось кругле замотане в чисту й здавалось таку знайому ганчірку.

- Хлопці, я щось тут знайшов.

- Ну й добре поклади на стіл і йди нам допоможеш, підперти ось ці дошки! -

 Хлопці саме закладали дірку в стелі. Миколка поклав знахідку на стіл і схопився за стару дошку. Друзі знайшли ще декілька досить міцних жердин і підперли щит, що закривав вхід.

 Надійка, з цікавості, підійшла до столу й розгорнула Миколчину знахідку.

 -       Ой, воно печеться! – Вона випустила з рук згорток. З торбини викотився на стіл діамант, заливаючи кімнату ніжним голубим сяйвом.

 - Миколко, це ж наш камінець! – вигукнув Василько, а ми думали він пропав назавжди.

 - Справді, він знайшовся!

 - Покажіть-но мені, - Мишко вхопив у рути світляка. І зразу ж випустив його на підлогу. – Ну й гарячий.

 - Та ні, - сказав Миколка. – Я його в кишені носив.

 Він підняв діамант із землі. У камінці, зразу ж, засвітилися дивні знаки.

- Дивіться хлопці, той же напис, що й на руці в Миколки. Покажи руку!

- Дивина! На руці напис зник.

- Дай я спробую, - Василько простягнув руку до каменя й теж відсмикнув. – Хіба тобі, Миколко, не пече, чи ти такий терплячий?

- Зовсім… Камінець навіть прохолодний. – Він взяв самоцвіт на долоню.

 Хлопці із заздрістю подивились на володаря чарівного діаманта.

- Дивина, чого він тільки тебе слухає?

 Василько потер рукою під носом. Він завжди привик бути в компанії першим і тут йому стало заздрісно, що Миколка став головним.

- Миколка, поклав коштовний камінець на стіл. Напис всередині каменя потух, а на руці хлопця знову з’явились літери.

- Дивись, він дійсно, тільки тебе слухає. – Хлопці переглянулися.

- Мабуть, наш Миколка особливий, - обізвалась принишкла до цього часу Надійка. Фокус із камінцем їй дуже сподобався.

- Він просто перший взяв  камінця, тому він його й слухає. Нічого тут дивного. –

 Василько вдав, що це вже його мало цікавить, і пішов поправляти жердини, які підпирали люк біля входу.

    - Хлопці, а як же він сюди потрапив? Його ж у нас вкрали. – схаменувся Миколка.

- Дійсно, ті здоровенні сліди... – Василько вже почав здогадуватися, звідки тут узявся діамант. Холодок пробіг у нього поза спиною.

- Може давайте вибиратися звідси, поки не пізно, - несміло промовив Миколка.

- Сиди! Там уночі на горі, як не в трясовину попадеш, так з отим окатим зустрінешся.

- Треба щось придумати, тут повинен бути ще вихід. Пам’ятаєш, Миколко, Професор нам про підземний хід під болотом говорив і в щоденнику  написано щось про підземелля. Мишко, присвіти мені тут! Візьми-но каганець.

 Коли Мишко підніс світильник до стіни, полум’я колихнулася  й димок потягло в бік.

- Я читав, що так пірати знаходили вихід із підземелля. Якщо є протяг значить повинен бути й другий вихід.

- Навіть якщо тут і є підземний хід, то як виламати ці колоди?

 Миколка із силою гепну по стіні. Колоди, хоча й старі, та були дуже міцними.

- Дивись тут, якась літера й виступ кам’яний. Хлопці розчистили плиту. На ній вирізнявся порослий мохом знак схожий  на перевернутого місяця із трьома зірками посередині.

-    Такий же як і у Миколки на долоні. – Хлопець взяв камінець у руку й приставив до плити.

- Мені здається, тут не треба нічого ламати. Бачиш, літери теж засвітилися. Цей камінець, мабуть, і є ключем від потаємного ходу. Може й українські повстанці скористались цим ходом, щоб утекти від переслідувачів? Але ж у них не було камінця.

- Вірно,  як же його відчинити?

  - Здався вам той підземний хід. Сидіть тихо, може ніхто нас тут до ранку не знайде?

 - Ні, Мишко, той хто поклав сюди чудо камінця, знає про цю сховку й обов’язково вернеться. Краще допоможіть зрушити стіну.

  Діти напружилися, але тяжка плита не зрушилася ні на сантиметр.

- Мабуть, від сталості залжавіла, – сказала, витираючи спітніле чоло Надійка. Хоч вона й любила всілякі пригоди, але зараз їй було не по собі. Дівчинці  здавалося, що вони потрапили в  мишоловку, біля якої сидить здоровенний кіт і чатує на свою здобич. Зверху,  на дворі, справді, щось зашаруділо й затріщало.

- Ой! Хлопці, я боюсь! – Надійка притиснулась до Мишка.

- Я все зрозумів. Бачиш, Миколко, один ріг місяця довший, зроблений у вигляді стрілки і направлений у верх. Дивіться туди, там повинний бути якийсь механізм, чи важіль.

 Миколка  взявся вивчати стіну в напрямку стрілки.

- Знайшов! Є залізний важіль і отвір. Як раз можна вставити туди палицю. Вийшло, тобто вона туди влізла, а тепер тягнімо разом! – Хлопці запхнули палицю, що лежала на долівці й налягли. Глухо. Тяжка залізяка не рухалася. Нагорі ще сильніше затріщало. Одна з жердин-підпірок рухнула на землю.

- Надійко, допомагай! –  з відчаєм крикнув Миколка.

 Біля люку грюкнуло так, що задвигтіли стіни. Після другого удару дерев’яний люк упав і в лаз просунулась волохата зелена рука. Надійка скочила з місця й із силою налягла на важіль. Він заскрипів і подався. Нагорі звір відкидав залишки дощок, що закривали лаз. Друзі з останніх сил натиснули на залізяку. Стіна поволі рушила з місця і, знімаючи павутиння й мох із колод, від’їхала в сторону. Миколка  з ліхтариком  в руці, першим ускочив у відкритий хід, а за ним й усі інші. Василько  забіг останнім. Він повернувся і  відпустив руків’я. Стіна зі скрипом пішла на попереднє місце. Хлопці вже з того боку муру, що закривав підземний хід,  дивилися, як у лаз просунулась здоровенна обросла зеленою шерстю голова  і страшний погляд льодяних очей загіпнотизував друзів. Вони не могли відірвати ніг від підлоги. Та ось стіна закрилася, відгородивши дітей від страховиська.  Тепер друзі побігли вузьким коридором у безвість. А позаду них гуло відлуння, від страшних ударів об стіну.

Розділ 19. Постріли в крайній хаті

Максим вирішив, найперше, поговорити з пастушками,  він накинув кітель, застібнув гудзики й пішов до дверей, находу пристібаючи шкіряного ременя, на якому висіла кобура. Біля дверей, дільничного мало не збив з ніг, переляканий дід Свирид.

- Максиме! Максиме! Максиме Петровичу! Я сьогодні на болоті оброслого зеленого чоловіка бачив.

- Так, діду, Ви вже до чортиків допилися! Казав я вам, білу гарячку матимете.

- Ні, Максиме, не пив, майже, зовсім.

- Тоді ви не по адресу звернулися, із цим до священика, отця Данила! – Поправив кітель лейтенант.

- Я, їй-бо, чортяку бачив! - Дід розмашисто перехрестився.

- І після цього кажете, що не пили?

- Та, Максиме, ти ж мене знаєш. Ну, хіба що, чвертку на двох із Пилипом, а тоді поїхав косити вдосвіта до болота.

- А, хіба ваш сінокіс біля болота?

- Ну, дільничний, усе ти знаєш. Тобі хоч не попадай на «допрос». Так, каюсь, хотів вики накосити худобинці. Не дивися на мене так, усе одно ж  виляже. В «прошлий» рік так і зогнила в покосах, а мужику не дали...  Хазяї. Їдрі їх!.. Так, от. Тільки покіс пройшов, коли моя конячка спугалася - як заірже! Я подумав, грішним ділом, - вовк. Підняв косу й до воза. Аж дивлюсь, у тумані з болота суне: таке здоровенне, обросле шерстю й очі зеленим світяться. Я й обмер, ускочив на воза й ходу.

Максим посміхнувся:

- А роги й хвоста помітили?

- То, то й воно! Отак як тебе бачив, а рогів і хвоста не помітив.

- Ох, діду, діду, пораджу я Вам, не приймайте спозаранку, а то не тільки чортів побачите…

- Та я ж не той… Нікому й не казав - засміють. А ти, як єсть власть, розібрався б.

- Розберусь, розберусь. У Калини заправлялися?

- Я у війну «розведчиком» був, а в нас «нікогда» не видавали «точок». А про того на болоті, повір мені, я кажу правду.

- Добре, перевіримо! «Баскервілів» болотних тут розвели!  Ох, доберусь я до Калини! – Максим змінив свій план і повернув у сторону Калининої хати.

 Він заперезав ременя, закинув через плече планшетку й твердим кроком попрямував у кінець села. Біля автобусної зупинки помітив дядька Пилипа, той стояв навкарачки й намагався підвестися. Він був босий, а всі спроби стати на ноги завершувалися задкуванням. Помітивши Максима, дядько зміряв його поглядом старовинного козака. Схожого, бравого вояку, дільничний, здається, бачив на вишивці, що висіла на стіні у баби Параски. Лице в дядька розплилося посмішкою. Пилип хотів привітатися, та тільки плюхнувся лицем у куряву.

- Ну, Калина, тільки на пенсіях цих невдах, статки складаєш! Закрию я цю підпільну гуральню!

Дільничний рішуче постукав у двері.

- Калино Василівно, відчиняйте, поліція!

- Ах це, ви, Максим Петровичу! Так зараннє. Що привело вас до мене? – Калина перелякано вискочила з ганку, витираючи на ходу руки об фартух.

- Знову продали самогон Пилипу? Я попереджав, що за торгівлею самогоном посаджу вас у тюрму?

- Закону такого немає! Не маєш права! – просичала в очі дільничному Калина.

- А ось, я зараз складу протокол. Тоді й побачимо… Відчиніть двері, я з обшуком!

- Із санкцією прокурора?

- Прокурор мій на зупинці валяється. Впустите, чи самому війти.

- Не пущу! – перегородила дорогу Калина. – Люди! Одиноку жінку зобижають!

- А ось і поняті. –   Дільничний показав рукою на сусідів, які повистромляли голови із-за тину, на крик Калини.

- Не заходьте, прошу Вас, - шепнула Калина на вухо поліцейському. – Там, вони!

   Максим усе зрозумів, він блискавично вихватив пістолет і стрибнув у дім.

- Усім на землю! Поліція!

Гримнув постріл, потім другий. На задньому дворі вилетіла шиба й із дзенькотом розбилася об бруківку. Стукіт, зойки, шум, гам. А за мить, усе вщухло. Тільки собаки гавкали десь на городах.

- Йой, йой! Що ж зо мною буде? – схватилася за голову, голосячи Калина. Люди з острахом почали заглядати в хату.

На підлозі, серед кімнати, лежав закривавлений Максим із пістолетом у руці. Кругом валялися осколки від розбитих пляшок і перекинуті меблі.

- Вбили, вбили!!! – знову, заголосила Калина.

- Ой, догралася ти, дівчино, а все - той твій бізнес, – обізвався хтось із сусідів.

- Так, добрий був хлопець, шкода такий молодий.

- А, що ж то за бандити?

- Дідько їх знає.

- Поприманювала Калина всяких - тепер сама не рада.

Селяни обступили дільничного. Хтось доторкнувся до поліцейського. Він застогнав.

- Живий наш дільничний, тільки непритомний!

- Дайте води!

Односельці допомогли Максиму підвестися. Із рани на голові виступала кров.

Калина кинулася з мокрим полотенцем витирати рану. Дільничний звівся, похитуючись ніби від вітру, тримаючись рукою за голову.

- Казав же капітану, щоб видав мені бойові набої. А так упустив...

- Ох, Божечку, а чим же вони вас так?

- Пляшкою порожньою вдарив. Не помітив я другого. Того здоровила зі шрамом поклав на землю, а інший із заду підкрався…

Калина забинтувала поранену голову, намочивши марлю в горілці.

-    А, вас, Калино Василівно, прошу пройти у відділок для дізнання, - Максим відвів руки жінки й сам закріпив пов’язку на голові.

- Ух ти, як гуде. - Трохи заточився поліціянт. – Хто бачив утікачів прохання пройти зі мною й описати.

Охочих виявилось мало. Залишилося тільки дві бабці, та й ті торохтіли щось без діла. Максим розумів, що зараз вирушати  навздогін бандитам справа безглузда, в нього паморочилася голова, тому він вирішив допитати Калину.

- Калино Василівно, розкажіть мені про ваших постояльців.

- Ох, як добре, що ви живесенькі, Максим Петровичу. Дякувати Богу милосердному, що зглянувся над вами!

- Калино, перестаньте блазнювати, а відповідайте на мої запитання.

Чому прийшли й куди направлялись ті двоє?

- На болото збирались під вечір. Силою заставили мене їх прийняти. Ви ж самі бачили – озброєні. Навіть ось, які дивні набої мали. - Калина дістала з фартуха й висипала на стіл посріблені кулі.

- Цікаво… Срібні кулі, зазвичай, використовувалися від нечистої сили. Значить і вони теж бачили болотне чудовисько.

- Та які ж вони срібні. Ось, дивіться! - Вона шкрябнула  нігтем і фарба злущилась з кулі.

- Ага, Ахмед обдурив і цих. Значить - приїжджі  «копачі». Своїх Ахмед побоявся б дурити. Це підтверджує мою версію про кульгавого. 

  Дільничний склав кулі в пластиковий пакет і поклав до кишені.

- А, що вони шукають на болоті?

- Здається, загубили якийсь скарб. Ще казали, що наші пастушки Одарчин і Надіїн украли в них щось дорогоцінне. Та я сказала, що не знаю чиї то хлопці. Ось таку монету мені дали, мабуть теж фальшива. – Калина простягнула дільничному відібрану в кульгавого громили монету. Вона побоювалася, якби поліцейський не почав робити обшук.

- Так я й знав, хлопці знайшли їхню схованку. Треба негайно їх попередити.  Діти в небезпеці. – Максим зірвався бігти, та в очах у нього потемніло. Дільничний, як підкошений звалився на підлогу.

Коли опритомнів, було вже за полудень, він лежав у ліжку з компресом на голові. У кімнаті господарювала Калина.

- Калино Василівно, скільки я пролежав?

- Та, години зо дві.

     Максим підвівся, одягнувся.

- Ви б краще полежали, я вже викликала швидку й поліцію з району.

- Треба йти до хлопців! Мені вже краще. А ви, будете під домашнім арештом.

- Звісно. Поставила його на ноги, а він під арешт. - Сердито пробурчала Калина.

Сільський шериф вийшов, похитуючись як п’яний, на двір. Він завів мотоцикла й поїхав у кінець села, де жили Василькові батьки.

На порозі будинку стояла Василькова матір.

- Тітко Надю, ваш син удома?

- Ні. Поїхав учора вечором рибалити на Піщане озеро. А що він накоїв?

- Хто з ним ще був?

- Як завжди, Миколка й Мишка взяли. Я б самих без Мишка не пустила, такі шибайголови. А що це у вас із головою?

   Тут підійшла розхристана сусідка.

- Надю, а моєї Надійки, ти не бачила? Сказала, що піде до тітки Варки на ніч, та ніде її немає, ні у Варки, ні в баби Ніни. Я вже всіх обходила.

- Так вона за хлопцями на велосипеді поїхала. - Виглянула з-за хвіртки баба Соня.

- Я негайно на Піщане! Покличте Пасічника! Хай чекає мене біля відділку.

- А що сталося?

- Не хвилюйтеся все добре, але краще забрати дітей звідти, поки не спіймаємо тих «чорних археологів».

Він завів мотоцикла й поїхав до відділку.

- Ти чула, у Калининій хаті бандити сиділи? У нашого «часткового» стріляли. Ох і непутяща жінка - Калина.

- Людочки! Чує біду моє серце. З Васильком хоч би чого не стало, – бідкалась Василькова мати.

     За  годину старший лейтенант і Віктор Пасічник уже були на Піщаному. Та ніхто з тамтешніх рибалок не бачив трьох хлопчиків і дівчинки. Максим був у розпачі.

- Чекай-но - болото! Точно - Пустомитське  болото. З самого ранку мені про нього торочать, а я не здогадався. Там бачили болотяного «кряка», туди збиралися бандити - значить і дітей треба шукати там.

- Звісно, на Чорному озері рибалка, не в зрівнянні з Піщаним, я колись потайки й сам із хлопцями туди ходив. Але й налякалися ми тоді вночі, страшно навіть згадувати. - Віктора ах стріпнуло, від пригаданого.

- І ти, бачив ту болотну людину?

- А звідки ти знаєш?

- Начувся вже.

- Я нікому не казав. Боявся, не повірять, засміють!

- Ну добре, поїхали, дорога кожна хвилина. Діти в небезпеці. – Вони  розвернули мотоцикла на зарослу мичкою дорогу й поїхали у напрямку болота.

Розділ 20. Втікачі

Городами бігли двоє напівроздягнених, дебелих чоловіків, перескакуючи паркани, межі, кілки, для підв’язки помідорів, борозни. Перший нісся, увібравши голову в плечі й притиснувши лікті до тулуба. Він трохи відірвався від приятеля. Задній трохи накульгував. Він біг в одних трусах і майці, правда, на руці в нього теліпались штани. Та ось перший зачепився  ногою за гарбузиння й з усього розгону зарив лицем у кущ перезрілих  помідорів. Той, що відставав на кілька метрів, наздогнав лідера, але й не думав зупинятися. Проте - сталось не так, як хотілося. Втративши пильність кульгавий, наступив на кілок, що підпирав помідорний кущ, той лунко хруснув, від чого другий бігун втратив рівновагу, спіткнувся й гепнувся біля побратима.

- Понастромляли всяких поліняк - сучі діти! - вилаявся невідомо на кого Адмірал. Він при падінні закрив лице руками, тому воно постраждало менше. Зате вбрання, що тримав у руках, було в жахливому стані. Коли ж Адмірал глянув на того, хто впав першим, то всі його негаразди здалися дрібницями. Він пирснув від сміху. Лице, майка, труси й весь тулуб були в місиві - землі з помідорами.  Брудний томатний сік із зеленими зернятами скапував із підборіддя.

- Зуб, ти схожий на колгоспну свиню, яку викачали в грязюці. Чого тебе понесло на це поле? Ще і я за тобою, дурисвітом, погнався.

- Ти, як упав з тріском, Адмірале, я вирішив, що «менти» в тебе влучили. Скільки їх там було?

- Я бачив тільки одного, може, інші були на подвір’ї.

- Ух, як голова гуде.  Чим це Калина нас напоїла?

- Пити треба було менше. Якби я вчасно не прокинувся й не стукнув того «ментуру» по «башці», сиділи б ми зараз в «тюрязі». До лісу вже не далеко, давай по-пластунськи! -

Вони поповзли на животах через помідорне поле, не минаючи кущів. Після втікачів залишався кроваво-томатний слід. Скоро город закінчився, далі був луг, а біля лісу грунтова дорога.

Коли бандити добрались до шляху, на них страшно було дивитись. Брудні, обдерті, майже голі, скоріше схожі на лісовиків, чим на людей.

Адмірал надів вимазані штани. Зуб залишився в подертих трусах. Як-небудь, вмили брудні лиця в калюжі.

- Куди Далі, Адмірале? – Зуб стояв у нерішучості.

- Шеф нам  наказав, будь-що зайти «Камінь», інакше витрясе із нас душу.  А коли знайдемо, щоб несли на пульт керування, а там, в обмін, він нам віддасть все те золото, яке ми залишили в гробниці. Але тепер плани міняються. В село нам потикатися не можна, тому підемо в монастир. Ги-ги-ги!

Зуб теж вишкірився, але дивився на Адмірала нічого не розуміючи.

- Після того як нас із «Джипом» затягло під землю, саме біля монастиря, ми вибралися на поверхню. Тому там і треба шукати вхід у підземелля, яке веде на болото. Золото залишилося там, на пульті керування, серед болота. Шеф казав, що всі ті нори ведуть саме до пульту керування. Заберемо золото й гайда із цієї діри.

- А, що скаже Шеф, ми ж каменя не знайшли?

- Чхати я хотів на Шефа й на його дурного каменя, з літаючими кулями й чортами на болоті. Заберемо те, що накопали і на Канари. Навіть із Професором ділитись не треба. Ги-ги-ги! – Войовничо вишкірився Адмірал.

При згадці про болотного велетня, у Зуба зацокотіли зуби.

- Адмірале зменш мою долю, але я в те підземелля не полізу.

- Може геть відмовишся. Я й сам усе прекрасно донесу. Там золота й прикрас, усього якийсь мішок буде. Мені воно все знадобиться, а ти телепню, сиди тут і смокчи лікті, або йди під три чорти!

- Ні, ні! Я з Тобою, Адмірале! Давай порівну поділимо!  – передумав Зуб.

- Яке порівну? А, мій мозок? Він вартий двох таких, як ти. Значить тобі третину, а решта мені.

- Так не чесно, Адмірале!

- Ще і як, чесно! Тобі й цього забагато, усі справи, які тобі доручаю ти провалюєш. Десять відсотків із тебе досить.

- Ти що, здурів? Яких десять відсотків? Ділимо порівну, а ні, то як вріжу! -

Зуб раптово почервонів, кров ударила йому в голову. Шрам на лиці став, як в індика пацьорки, синьо-малинового кольору, в очах загорілося дурнувате полум’я, а ікло, що зазвичай тільки трохи виглядало, висунулося назовні. Всю ту красу, підкреслював синець під оком. Адмірал, помітивши раптові зміни в настрою супутника, позадкував назад. Зуб заричав, схопивши коротуна за порвану майку:

- П-о-р-р-рівну!!!

- Добре, добре. Звичайно, порівну! - Адмірал не чекав такого бунту на кораблі. Цей придуркуватий компаньйон, який був слухняний і покірливий, тепер мало не задушив його. - Я ж пожартував. Треба спочатку нам відшукати золото. А ти зразу до горла.

       Зуб, зразу ж обм’як, ніби й не було цього звірячого випаду, хвилину тому.

- Пробач, Адмірале! Я той, хотів щоб порівну.

- Добре, телепню. Ти ж без мене, навіть, не знайдеш скарбу, бо в тебе голова набита половою. І, подякуй Богу, що я тебе витяг із тюрми, а то й досі б там гнив, а, в кращому разі, крав би гаманці в «дерентнерів»[13] по тролейбусах.   

  Адмірал, знову, гордо зашкутильгав попереду, відчуваючи свою перевагу. Його помічник ішов позаду з похнюпленою головою. Лісова дорога, ще раз зробила згин і вивела мандрівників прямо на дерев’яні ворота монастиря. 

Зуб і Адмірал не стали йти центральним ходом, а подерлися крізь кущі навколо огорожі обхідним шляхом.

Це, вийшло в них; частково від звички, а частково від того, що вигляд у них був дуже підозрілий. Оминувши й бокову хвіртку, бандити, озираючись, стали пробиратися до келії, через пролом в огорожі. Саме тут їх помітив худорлявий монах. Одітий чернець був у довгу рясу, що сягала йому до п’ят.

- Що шукаєте брати мої? Що привело вас сюди?

- А-а, ми… - розкрив було рота, застигнутий зненацька, Зуб.

- Та от, прийшли спокутувати гріхи свої - святий отче. – Зубу прийшов на виручку Адмірал.

- Радий чути, що шукаєте спокуту. Свята обитель і ми раді прийняти грішників, що каються.

- Ходіть за мною, вас нагодують. А на святій сповіді, очистите душу свою від гріхів.

Монах повернувся й попрямував попереду бандитів.

 Адмірал дочекався, поки чернець завернув за ріг келії, й накинувся на нього. Зуб  наскочив збоку, вони повалили ченця, а потім затягли в покинуту келію. Адмірал дістав пістолет із кишені мокрих від помідорного соку штанів і направив на монаха.

- Нам потрібна одежа й ключі від бібліотеки.

- Ось, як ви відповідаєте на доброту?

- Мовчи, а то прострелю твою святу голову й зразу до праотців відправишся. Показуй, де вхід у підземелля, якщо тобі життя дороге!

- Не знаєте, що чините брати мої. Не відаю я, про яке підземелля кажете.

- Кажи, а то душу витрясу! – Зуб ухопив монаха за груди й пихнув на стіну. Той вдарився головою й знепритомнів.

- Знімай із нього рясу! Самі знайдемо, он в’язка ключів на столі. Треба пробратися в склеп під келіями, там повинна бути бібліотека. Пам’ятаєш, як туди затяг нас зелений здоровань і звідти починаються підземелля, які ведуть далеко від монастиря, попід самісіньким болотом. А звідти ми вже знайдемо бункер, де заховане  золото. Треба вспіти забрати скарб, поки Шеф, чи ті зелені не випередили нас.   

   Громило здер із монаха одіж.

У тісній рясі велетень Зуб, виглядав досить кумедно. Не кращий мав вигляд і Адмірал у порваній майці і  в роздертих на колінах штанях. Вони зв’язали монаха і заткнули йому  кляпом рот. Зуб звалив його на плечі й поніс у підвал, що тягся під келіями. За ним ішов Адмірал і по черзі підбирав ключі, відкриваючи всі двері - згодилася давня звичка квартирного крадія.

-    Адмірале, сюди! – Зуб наштовхнувся на ікону, що лежала на східцях. – Я тут її залишив, коли ми виходили із підвалу.

 Адмірал покинув свої вправи із замками й підійшов до тяжких дубових дверей, оббитих залізом.  Та жоден із ключів не підійшов до замка. Скільки не старався Адмірал, двері йому не піддавалися. Тоді він зробив відмичку із зігнутого дроту і легко здолав замок.  Зачинений підвал дихнув на них  смердючим застояним повітрям. Уся кімната в середині була обставлена стелажами із книгами. Вони були масивні, присипані порохом і павутинням, деякі були оковані золотом. З інших стелажів, на бандитів дивились лики святих зі старовинних ікон. Тоді в темноті, налякані бандити їх не помітили.

У Зуба загорілися очі, він зрозумів - тут можна добре поживитися.

Харцизник скинув у куток свою тяжку ношу. Чернець боляче вдарився й застогнав. А здоровило поспішив до старовинних образів.

- Ух ти, кожна ікона на тисячу баксів потягне. Як це ми, коли були тут уперше, усього не роздивилися? Ось чому монах не хотів нам по-доброму відчиняти. - Зуб став обмацувати золотий перепліт старовинної книги.

- Але де ж той вхід у підземелля. – Адмірала не цікавили старовинні книги. Він став  лапати стіни, відсуваючи сувої. Тим часом Зуб знайшов кусок тканини й став пакувати найцінніші книги й ікони.

- Чекай, Зубе! Ми всього не винесемо. Давай краще знайдемо підземний хід.

- А він тут є?.

- Є! Ти забув, як ми сюди вперше потрапили? Обшукай мені всі стіни.

Зуб відклав свій клумак і став мацати всі стіни бібліотеки.

- Ось, ось воно! Дивись, такий знак, як на плиті з кургану! –

  На кам’яній стіні за рядом книг Адмірал помітив барельєф у вигляді ящірки.     

 - Тут повинен бути вхід.

 Бандити стали грюкати шкрябати по стіні, шукаючи, хоч найменшу зачіпку. Стіна була повністю гладенька.

Зуб спробував із розгону плечем пробити стіну, але тільки болісно зойкнув і відскочив.

- Десь тут повинні бути двері. Стривай-но, я в Професора позичив ось це. - Адмірал дістав із кишені зім’ятий пергамент.

- Так, так, ага! – Розкрив він обірваний аркуш - Крути ящірку за сонцем три рази!

Зуб вчепився в рельєфне зображення й почав щосили її крутити. Він крутив напружувався, та зрушити не зміг.

- Куди ж ти крутиш, надолобню ? Я ж сказав за сонцем, а ти пнешся навпаки.

Коли надолобень дійсно змінив напрям зусилля – ящірка повернулася. Після третього оберту, щось клацнуло і стіна поїхала нечутно в сторону, відкриваючи вхід у чорний тунель.

- Уперед! – скомандував Адмірал, штовхаючи поперед себе Зуба. Той запручався й повернувся за своїм клунком.

- Дурний, потім вернемося й усе заберемо.

- Ні, я своє зразу заберу.

- Добре, візьми ще ті смолоскипи, що стирчать у стіні. От добре, все продумали наперед ці монахи.

- Він чиркнув сірниками, взяв запаленого смолоскипа й пропустивши вперед нав’юченого Зуба, ступив у холодну пітьму підземелля.

- Стіна за ними, як по команді, плавно зачинилася. 

Розділ 21. Не всі дороги ведуть до Риму

 -    Пройдуся по слідах велосипедів, бо мотоцикл тут сяде на «пузо» 

 Дільничний, Максим  Онищенко підпер  залізного коня  й пішов уперед, обережно промацуючи тремтливу,  залиту водою стежку.

За ним, на невеликій відстані, брів його друг і помічник, Віктор  Пасічник. Вони пройшли метрів із двадцять по болоту, поки не натрапили на тверду шосейну дорогу. З берега її не можна було помітити. Поміж  камінням, що тільки трішки височіло над водою пробивалась трава.

- Що це за дорога? Її немає на жодній мапі. Здається, тут давно ніхто не їздив.

- Я чув, що через Пустомитське болото ще радянські військові будували дорогу, але яка її подальша доля, ніхто не знав. Армійці, якось дуже скоро втратили інтерес до цієї місцини, забрали своє обладнання й збудували полігон в іншому місці, – похизувався своєю обізнаністю Віктор.

- Як би там не було, але сліди велосипедів ведуть сюди. Певно діти поїхали цією дорогою. Треба перетягти сюди мотоцикла.

  Максим із Віктором повернулися й стали штовхати свій транспорт. Мотоцикл був тяжкий і провалювався в багнюку, майже, по труби. Пройшло добрих півгодини, поки, у кінець змучені й промоклі, вони випхали мотоконя на сухе. Дільничний спробував завести. Норовливий кінь тільки чхнув, а із глушників потекла вода.

- Мабуть, «свічки» замокли, треба подивитися.

 Віктор Пасічник дістав ключі, й із знанням справи, взявся до роботи. Максима брала нетерплячка, він стояв осторонь і вдивлявся в болотну далечінь, намагаючись хоч щось розгледіти. Він торкнувся забинтованої голови – вона була налита як дзвін, десь в глибині віддавало тупим болем, та мозок працював напружено: «Якщо бандити пішли цим шляхом і випередили їх, тоді що буде з дітьми? Тут серед цього болота ніде й сховатися. Якщо школярі спробують рятуватись на болоті, то трясовини цієї гнітючої твані, можуть зробити непоправне...»

- Довго ще тобі? – вимовив він знервовано.

- А, ти б допоміг, Максиме Петровичу!

  Максим нахилився над мотоциклом, зануривши руки в його нутрощі. Через декілька хвилин залізний кінь знову затріскотів на все довкілля  й покотився по рівному  шосе, несучи на собі двох вершників. Усе було якесь нереальне: і ця дорога,  і небо над ними,  й хмари, що відбивалися у воді, було таке враження, ніби їдеш прямо по поверхні води, чи просто по небу. Вода майже покривала  бруківку  й тільки туман із крапель показував слід від мотоцикла.

 Болото було здивовано дивним гуркотом; мабуть, давненько не порушували його спокій подібні машини. Максим  витискав усю швидкість зі старенького мотоцикла. Він розумів, що вже втрачено багато часу й, можливо, саме зараз дітям потрібна його допомога, а дорога все летіла й летіла вперед. Скільки так проїхали по болоту мотоциклісти не знали, реальність часу, від монотонного торохтіння, втратилася. Раптом попереду Максим побачив суцільну воду – дорога зникла. Заспівали гальма і мотоцикла понесло вбік. Перегріті глушники стального коня зашипіли, ніби розігріта сковорідка, коли мотокінь злетів із шосе в багно. Мотоциклісти шубовснули з головою у скаламучену воду.

 Коли Максим вибрався назад на тверду дорогу, помічник уже викручував свої штани. Там де впав мотоцикл, на поверхні тільки плавали масні плями.

- Чорт забирай, куди раптово ділась ця дорога? Я ж увесь час дивився вперед і мені здавалось, що їй не буде кінця до обрію.

- Таке враження, що шлях провалюється  під воду.

- Я не здивуюсь тепер, якщо й позаду нас дорога зникне.

- Сплюнь, як тоді ми виберемося звідси? Он поглянь, якесь рідколісся, схоже на острівок! Може туди переберемося?

 Вони сиділи на шосе й викручували мокрі речі. Та вода поволі стала підбиратися й до поліцейського. Дорога зникала, поволі провалюючись під воду.

- Максиме, здається твоє припущення справджується - там де тільки-но ми їхали, дороги вже немає.

  Дільничний оглянувся назад, шосе було повністю покрите водою й тільки поросла між камінням трава ще стирчала над водою, позначуючи те місце, де щойно вони проїхали.

- Ось чому про цей шлях ніхто не знає - він зникає в болоті. Може після дощу рівень води піднявся, інакше я не можу це пояснити?

- Про підняття води ти добре придумав, особливо якщо згадати, що остання злива була тиждень тому.

- Невже ця дорога занурюється в болото? Містика якась. В усякому разі нам треба забиратися звідси! Мотоцикла, усе рівно, нам не дістати.

 Вони зв’язали  у вузол одежу й пішли в брід. Попереду йшов Максим. Спочатку води було по коліна, але з наближенням до острова, вона вже сягала до пояса. Віктор, що йшов позаду на хвильку  втратив дорогу, ступив ліворуч і булькнув по груди..

- Тьху, ти! – Виплюнув Віктор  набите в рот баговиння. – Смердюче яке, наче тухлі яйця з під квочки.

 До острова вони пробиралися вже дуже обережно. Вибравшись на суходіл обоє впали як підкошені.

- Ну й мандрівочка й ніяких слідів дітей. Де ж ми їх розшукаємо, серед цього болотного моря?

 Поліціянти розвісили по кущах свою мокру одежу. Максим заходився вичищати пістолета. Хоч було сонячно, та їх били дрижаки, ще й комарі стали допікати. Коли речі підсохли, дільничний одівся і вирішив оглянути острів.

- А знаєш, не така наша справа безнадійна! Ходи-но сюди! -  Максим покликав Пасічника, до ще тліючого костра. – Тут хтось був недавно, вогонь ще не зовсім потух.

 Онищенко оглянув навколишні кущі. Недалеко від вогнища він знайшов покинутий рюкзак і рибальські снасті. Казанок  лежав віддалік перевернутий. Слідчий натрапив і на замасковані під вільхою велосипеди. Сумнівів не було – це речі дітей. Поліцейського охопив страх.

–   Невже ті виродки їх спіймали?

  Слідчі і кинулись прочісувати острів. У тернівнику виявили інші речі дітей, що були порозкидані під кущами.

- Діти все покидали, певно, їх щось дуже злякало. Може вони втікали від бандюг?

Максим заглибився в непролазні зарослі острова. Продираючись чагарником, Онищенко помітив шматок тканини, що теліпався на колючці. Ретельно оглянувши знахідку, слідчий заховав клаптик у  кишеню. Біля куща глоду, треноване око дільничного помітило відірваний кольоровий гудзик. Він підняв знахідку.

- Схоже, що від  кофтини дівчинки? - висловив здогад помічник.  – Куди ж вони всі подівались, не вовки ж їх усіх розірвали?

- Тут гірше вовків. Поглянь на слід.

- А це, що за куряча лапка?

- Так, слідок нічого собі. грунт угруз, ніби від трактора.

 Ідучи слідом, Максим наштовхнувся на розтрощений вхід у схрон. Кругом валялися розкидані, порослі лишайником дошки й оброслі мохом колоди.

 Онищенко зняв із запобіжника пістолет і зазирнув у середину землянки.

- Там хтось є. Вскакуємо, на рахунок два! -  Прошепотів Максим. Помічник ствердно кивнув головою. Він стрімголов плигнув у лаз.

- Ані  руш! Поліція!

За ним вскочив Віктор. У темноті щось затріщало, позаду дільничного впала колода. Онищенко відштовхнув помічника до стіни, а сам із вправністю зайця, відскочив у інший бік. Стара струхла стеля рухнула й декілька колод, сиплючи грунтом,  зі стогоном упали на те місце, де тільки-но стояли поліцейський і його помічник. Тільки тепер  Максим помітив, що одна зі стін криївки повністю виламана. У темному проломі стіни, щось зашаруділо й звідти донеслись тяжкі кроки втікача.

- Стій! Стрілятиму! – Викрикнув навздогін дільничний, але там уже все стихло.

- Що це було?

- Якщо це бандит, то дуже сильний, - сказав Максим. А можливо це і не людина? - Він пильно роздивлявся шматок зеленої шерсті, який залишився на розбитих дошках, що стирчали з бокової стіни.

- Мабуть, Оля мала рацію, легенди з повітря не виникають. Невже ми були на крок від болотної людини? Значить, «кряки» не казка.

 Помічник дільничного здивовано дивився на Максима.

 - То це були, не бандити?

 - Думаю ні. Поглянь сюди! - Максим показав Пасічнику свою знахідку й глибокі подряпини на колоді.

 - А як же діти? Невже він їх зжер?

- Слава Богу, слідів крові не бачу ніде.

 Він оглянув пролом у стіні.

- Тут був досить міцний механізм із замком і обшиті залізом двері. Мабуть, треба мати надзвичайну силу, щоб так це розвернути. Він би не встиг зламати стіну, як тільки ми вломилися. Значить, працював довго. Дивися, рив під стіною. Діти, певно, зуміли відкрити замок і перші сховались в підземеллі, а цей велетень хотів їх дістати.

- А ти певний, що діти були саме тут.

- Так. Вони листали щоденник, бачиш відбитки пальців на запиленій палітурці й ось це. - Максим підняв із землі й простягнув Віктору, спаленого сірника. – Вони шукали вихід.

- Давай повернемося й покличемо допомогу, запропонував помічник, сторожко поглядаючи в чорне провалля.

- А як буде пізно, я цього собі ніколи не прощу? Ти повертайся, а я піду!

- Ні, якщо вже сюди прийшли разом, то і повернемось разом! До справи, Максиме!

 Віктор Пасічник взяв у руки, ще тліючий каганець, знайшов у кутку бляшанку з гасом.

            - Дивись, з війни пролежало, а гас не зіпсувався.

 Віктор обмотав кілка ганчіркою, полив із каністри й підпалив від каганця. Яскраве полум’я освітило темний і сирий тунель. Вони боязко ступили всередину.

Розділ 22. Знахідка в архіві

   Оля прийшла на роботу втомлена. Цілу ніч їй снились якісь жахіття: то вона втікала від волохатої зеленої мавпи, то снилось, що Максим у смертельній небезпеці й просить її про допомогу. Він  висить над глибоченною кручею й простягає до неї руку, та Оля не може дотягнутись, бо її руки ніби прикуті. Вона поривається, щоб звільнитись з пут і кидається в холодному поту.

Дівчина зразу ж спробувала зателефонувати на мобільний і розповісти Максиму свої нічні жахи; та він був поза зоною… Подзвонила у відділок. З дільниці, замість Максима, відповіла якась жінка. Вона сказала, що старший  лейтенант Онищенко на завданні, а на якому - це таємниця.

Ольга, щоб трохи розвіятись, заглибилася в роботу. Треба було посортувати й перебрати папери, щоб перед приїздом комісії, було все до ладу. Завідуюча архіву дуже надіялась, що комісія буде задоволена її роботою й  виділить кошти для розвитку архіву. Дівчина розсіяно перекладала папки. Нічні тривоги не покидали Олю, вони десь засіли глибоко в середині і непокоїли її.  Принісши й переглянувши нову теку запилених паперів,  дівчина звернула увагу на один документ. Папір був якийсь особливий. Не дивлячись, що ці документи давно ніхто не переглядав і не струшував навіть пилу, вони були в ідеальному стані. Написи чіткі й якби не павутина й пилюка, можна було б подумати, що написані вони зовсім недавно. Стиль письма нагадував клинопис, та букви були старослов’янські, проте написані якось хаотично й незрозуміло. Здавалось, що тут немає ніякого змісту, а просто хтось грався й із розкиданих букв, малював - орнаменти. Оля вже хотіла відкласти папір у бік, та якась дивна схожість привернула її увагу. Схожий орнамент, колись вишивала її бабуня на полотняній  сорочці, таке ж мереживо бачила Оля й на вишитих рушниках на рідній Франківщині.

- Десь я ще бачила схожий малюнок?  - Дівчина глянула на підшивку журналів по археології, які тільки вчора гортала. Там її зацікавила одна стаття про відкриття Мізинскої пізньопалеолітньої стоянки людей. У статті говорилось, що найдавніше в історії людства, відоме поселення людей, було відкрите сто років тому, відомим українським археологом і етнографом Вовком В. К. під Мізином на Чернігівщині. Особливо, що вразило Ольгу - саме тут була колиска всієї цивілізації. Знайдені в шарах пізнього палеоліту артефакти свідчили – високорозвинені розумні люди жили тут близько двадцяти тисяч років тому, задовго до славетних шумерів, яких багато істориків вважають праотцями цивілізації. На першій же сторінці була розміщена світлина викопного браслета з мамутової кістки, на якому був вирізьблений меандровий орнамент, що символізував, на думку вчених, вічність буття людини й природи. Ольга розгорнула журнал.

- Так, це саме воно! – вигукнула радісно Оля.

– Схоже, я розгадала цю шараду.

Тепер, намалювавши на папері схожий орнамент і вирізавши в ньому кожну другу доріжку, дівчина приклала його до зашифрованого тексту. З незрозумілого набору слів з'явились перші речення. Оля стала швидко записувати й перекладати.

 « Одкровення Великого Царя Саламандр» - Заінтригував дівчину заголовок. – чи не про це Одкровення писалося в легенді, яку вона переписала для Максима?

 Дівчина продовжувала перекладати.

   «Це «Одкровення» передав мені – Якову, монаху монастиря святого Стефана, князь - Тур. Він передав цей документ, коли смерть заглядала йому в очі, під час святої сповіді. Під великим секретом я повинен був зберегти його тайну. І я б поніс цю таємницю із собою в могилу, як би не великий тягар, що звалив на мене князь – це провіщення …»

 Оля напружено писала переклад. І що далі вона вчитувалася, то більш хмурніло її лице. Уся ця розповідь іншим разом здалася б їй казковою, чи легендою, якби не збіг кількох фактів. У документі мовилося про Царя саламандр, його камінь «Зіницю всесвіту», про його таємне захоронення. А чи не про це, пограбоване поховання, говорив Максим? 

 Було тут і попередження, що «Чорні саламандри» уже кілька тисячоліть полюють, за цим алмазом, щоб із його допомогою заволодіти світом, а хто стане на їхньому шляху, того вони нещадно знищують.

Коли ж вони заволодіють «Зіницею», тоді на землі наступить справжній Армагедон. Ніхто не зможе зупинити неминучу загрозу, яка нависне над Землею – навіть «Білі саламандри» - апокаліпсис неминучий.

 Наша планета, на початку другого тисячоліття від Різдва Христового, знову стане на шляху  хмари астероїдів. Серед каміння, що летить до нас є найбільший, схожий на фалангу пальця. У рукописі він так і зветься                « Вказівний палець».

«Лише слуги Господа - «Білі саламандри», із допомогою «Каменя» можуть зупинити цей палець. «Камінь» заховано в могилі Царя, час прийде і по нього прийдуть…» - Далі текс був перерваний - другої частини з описом місця поховання Царя не було.

- Дурня якась! – Відкинула вбік ручку й розправила спину Оля. - Ніби сценарій для поганенького голлівудського фільму. Я тут нічого не розумію, та одне мене непокоїть. Максиму загрожує небезпека, він натрапив на шлях грабіжників могил. Можливо, саме вони шукали той магічний «Камінь», а за нього бандити можуть відірвати голову. Треба його попередити, що люди які полюють за скарбами «Великого царя», судячи із цього документу дуже небезпечні. Та й цей документ йому, думаю, буде цікаво почитати. Ще й сон мені вдався недобрий…» - Розмірковувала дівчина, сидячи сама в просторому архівному залі.

 Оля глянула на годинник – уже давно було  за полудень.

- Сьогодні ж п’ятниця - короткий день.  - Вона так захопилася перекладом, що незчулася, як робочий день скінчився. В архіві нікого не було.  Літній день - усі службовці намагалися якнайшвидше  вирватись з похмурої сірої будівлі. Лише в кабінеті завідувача гудів старенький кондиціонер. Оля поклала папки на стелажі, ретельно відсортувавши по датах, лише цей сувій вирішила «позичити»: по-перше, він ніде не був зареєстрований; по-друге, хотіла показати Максимові, тим більше, що на запиленому аркуші, в кутку, був чіткий відбиток пальця, того хто читав його раніше.

 У сувої згадувалося про бібліотеку під монастирем святого Стефана, саме там повинна була зберігатись друга частина рукопису.

 - Що ж, потрібно відпроситися на завтра, і з'їздити в монастир, а заодно й зустрітися з Максимом.  Щось дуже тривожно мені за нього. – Хоч узавтра й субота, та начальниця наказала Ользі  вийти на позачергову роботу.

 Вона рішуче постукала в кабінет завідувача.

     Казимира Аделаїдівна сиділа за столом у темному строгому костюмі й лише білий комірець трохи освіжав її загострене худорляве лице. Вона саме розмовляла по стільниковому телефону. Помітивши підлеглу, знітилася, перервала розмову й швидко сховала слухавку в ящик столу, та Оля встигла роздивитися позолочений корпус дуже дорогого телефону.

- «Звідки в неї така дорога «цяцька», не така вже тут велика зарплатня, щоб дозволити собі такий телефон»? – промайнуло в голові.

- Чого тобі? –  Завідувач непривітно, звела очі поверх окулярів.

- Я, Казимиро Аделаїдівно, хочу відпроситися на завтра.

- Як, відпроситися? У понеділок у нас комісія з області. А взавтра, я сама їду в термінове відрядження. Хто тут за всіма наглядатиме? Ти повинна усе підігнати, усі документи посортувати.

- Я й так уже два тижні тут до ночі сиджу. Думаю, заробила день відпочинку, тим більше, що субота?

- Ніякого дня! У мене працівників обмаль. Половина й так у відпустках. Поїде  комісія - тоді, будь ласка …

- Мені дуже потрібно, я роботу вже всю підігнала.

- Потрібно, їй! – Враз змінилась в лиці начальниця. - Ти будеш працювати, або звільняйся! Мені такі працівники, що не виконують моїх вказівок не потрібні. А, зараз, вийди - я розмовляю по телефону!

- Це така вдячність за все, що я зробила? В якому стані були документи, як я сюди прийшла? Та я не хочу тут і дня дихати цією пилюкою. Звільняйте!

   Казимира Аделаїдівна, не чекала такого від завжди тихої й слухняної підлеглої. Вона гнівно глянула на Ольгу

- Це що, ти через того поліціянтика  голову втратила? Негайно іди й роби те, що я тобі наказала!

- Я, не  ваша власність.

 Дівчина  вийшла, взяла чистий папір, швидко щось написала, повернулася в кабінет, і різко поклала перед носом завідувача аркуш, на паку з її документами.

     - Ви бездушна, черства, стара, синя панчоха! Яке вам діло до мого особистого життя? Я не хочу з вами більше працювати жодного дня! Ось заява, я звільняюся! -

І, з почуттям власної гідності, пішла до дверей. А, позаду неї, завідувач архівом сипала образами й погрозами, аж слина летіла до дверей. Минувши коридор, Оля попрямувала до себе в підсобку. Тут вона переодяглася, забрала свої речі й за годину вже їхала в «маршрутці» в сторону  Максимового села. Коли  старенький вантажний «Мерседес», переобладнаний на автобус, минув узлісся й виїхав на бруківку, то з вікна було видно як удалині, над лісом височіли й виблискували проти сонця, відреставровані бані монастиря святого Стефана.

Розділ 23. Підземна річка

В тунелі було темно і сиро. Миколка йшов попереду, освітлюючи темні стіни. Кам’яні стіни підземелля покриті зеленим слизом, ніби втягували світло від ліхтарика. Зі стелі в різних місцях стікали цівки води. Діти просувалися вперед, боязко оглядаючись. Інколи, на світло зривалися зі стелі кажани й, неприємно писнувши, зникали в темноті. Тоді Надійка ойкала й хватала Василька за руку. Той тулив її до себе і кожен раз втішав.

- Не бійся, уже скоро вихід. Бачиш кажани полетіли до виходу й ми скоро вийдемо на поверхню. Головне, що ми втекли від того страховиська.

- Хлопці, а дійсно повітря вже не так смердить жабуринням. - І собі підтримав Василька, Мишко Карась.

 Дихати стало легше:  чи то склепіння стало просторніше, чи, справді, вихід був недалеко.

- Я втомилась, мені холодно. Я хочу їсти. - Надійка марудила й готова була розплакатися. Василька й самого добре смоктало під ложечкою, хлопець порився в кишенях, дістав смоктунця[14] і простягнув Надійці.

- А ти?

- Я не люблю солодкого, - збрехав Василько.

 Миколка, що йшов попереду, зупинився й прислухався.

- Чуєте? Щось шумить.

- Що ти там почув? – Мишко, нашорошив вуха.

- Це від утоми у вухах шумить, ідемо далі!

- Давайте відпочинемо. У мене ноги болять. -  Надійка присіла під стіною,  розмотала липкий  папірець і вкинула карамельку до рота.

- Може, й справді, відпочинемо. - Підтримав дівчинку Миколка.

 -    Ні, тільки, не зупиняймося, ні в якому разі, бо можна зразу задубіти. Ідемо вперед, я відчуваю, скоро буде вихід. Не може ж цей тунель бути безкінечним. - Василько підвів за руки втомлену дівчинку. Усі неохоче побрели далі по підземеллю, але чим далі вони йшли вперед, тим шум ставав сильнішим. Друзі пришвидшили ходу, та скоро їм довелося зупинитися – тунель перетинала бурхлива річка. Вода в потоці вирувала; вона прорізала в стінах тунелю бокові ніші, вириваючись з однієї й зникаючи в другій стіні.  Іти далі було неможливо - потік був не широкий, але дуже бурхливий.

- Може, спробувати перестрибнути! – Перекрикуючи шум води, звернувся до Мишка, Василько. Він навіть розігнався для стрибка.

- Ти, що такий стрибун? А Надійка як перестрибне?

- Може тут не глибоко?  Давай, спробуємо у брід!

 Мишко занурив ногу у воду, щоб визначити глибину.

- Холодна, зараза, аж до кістки пройняло. Хоча не глибоко.

 Діти розгубилися, не знаючи, як діяти далі.

- Давайте повернемося! – несміло, запропонувала Надійка. Їй хотілось якнайшвидше вибратись на поверхню із цього довгого, безкінечного, темного льоху.

- Ага, повернемося, ти забула, які в того страшила очі - просто холодом до п’ят проймають.

- Так назад нам дороги немає. Не думаю, що той болотний страшило від нас так просто відчепиться. Треба якось переправлятися на той бік.

- А якщо й спереду виходу немає?

- Є! Я відчуваю свіжий вітерець. Значить вихід близько. Треба спробувати закидати потік камінням.

 Василько нагнувся, відшукав під стіною камінь і пожбурив у річку. Камінь булькнув, знявши піну біля свого гребеня. Діти заходилися носити розкидані камінці, яких було багато навколо, потік вимив їх із стіни. Трудились довго, зібрали майже все каміння, та вода зносила потоком  їхню греблю. І тільки в одному місці, посередині, вдалося накидати щось на зразок острівця.

- Тепер можна стрибати.

 Василько стрибнув на слизький острівець, а потім, одним махом, перескочив на сусідній берег. Далі був Мишко, він спритно перебрався на інший бік. Коли черга дійшла до Надійки, вона лячно подивилася й стрімку воду.

- Я боюсь! Мені голова крутиться.

- Стрибай! Я підстрахую.

 Мишко вхопився за руку Василька, другу він простягнув до Надійки, звісившись над бурхливою водою. Дівчина стрибнула на слизький камінь, він заворушився під ногами в Надійки, вона втратила рівновагу й впала у воду. Стрімкий потік підхопив і поніс дівчинку до ніші в стіні.

- Тримайся! - викрикнув Мишко й кинувся в крижану воду. Ще б мить і Надійка зникла  у  розмитій стіні, куди із шумом зникала вода, та в останню хвилину дівчина вхопилася за кам’яний виступ. Вода сердито забурлила навколо неї. Мишко в цей час підплив і подав їй руку. Дівчина, яку вже покидали сили, ухопилась за рятівника.  Тоді Мишко вперся ногами в стіну й переборюючи потік, потягнув промоклу Надійку до берега. Миколка, який стояв на протилежному боці потічка й освітлював тунель ліхтариком, полегшено зітхнув. Василько перехилився й зафіксувавши ноги у виступі стіни, щоб не зірватися у воду, допомагав Мишку витягти дівчинку.

 Промокла до нитки Надійка, насилу вибралася на сухе. Вона добряче наковталася води й цокотіла від холоду зубами. Мишко вже не міг вилізти на берег самотужки, холодна вода ніби паралізувала йому ноги. Василько - витяг друга, замало сам, не зірвавшись у потік; лише балансуючи на крайньому камені, дивом утримав рівновагу. 

- Скидайте мокре вбрання! Я вас розітру! – скомандував Василько.

Надійка засоромилася й відмовилася роздягатися.

- На перевдягнися! - Василько зняв і простягнув дівчинці свою сорочку. Надійка вдячно поглянула на хлопця. Мишко, у цей час, викручував у кутку, під стіною свої штани, від холоду на ньому повиступало гусяче тіло.

 Василько повернувся до потоку. На тій стороні, останній із друзів усе не наважувався стрибнути через бурхливу воду.

- Миколко, стрибай! – перекрикуючи  гучний потік, покликав товариша Василько. – Швидше, а то вони тут замерзнуть!

 У підтвердження його слів Надійка голосно чмихнула декілька разів.

-   Вода в цій річці посолена. - витираючи лице рукавом, промовила дівчина.

- Дійсно солонувата, ніби в морі. – підтвердив Мишко. Він підстрибував на одній нозі, намагаючись витрясти краплини води з вуха, а другою ногою, влучити в штанину.

 Василько, знову покликав:

- Ну ж бо, хутчій! Ми тебе чекаємо. Миколко, стрибай!

 Та хлопець ніяк не міг розрахувати свою стрибучість. Він декілька  разів розбігався, але в останню мить зупинявся біля самого краю шумної води.

- Лови ліхтарика, присвітиш, а то мені не видно куди скакати!

- Як же я впіймаю в темноті?!

- Чекай, а камінець!

 Хлопець дістав із кишені чарівний камінець. Навколо розлилося голубе сяйво і в підземеллі стало світло як удень.

- Тю, дурний, а чого ж ти зразу ним не світив?!

- Я й забув про нього, з ляку!

 Хлопці перегукувалися через потік.

- Може краще камінця кинь!

- Він же тобі руки попече, та ще впустиш у воду! Тримай ліхтар!

 Василько підстрибнув, впіймавши на льоту вимкнений ліхтарик. Коли Миколка  заховав свого світляка назад до кишені, навколо стало зразу ж темно, як у льоху. Василько увімкнув ліхтарика й направив прямо на Миколку.

- Та в очі ж не світи!

- Вибач!

 Василько навів промінь на, оповиті шумовинням, камені посеред бурхливої води. Світло яке йшло від  ліхтаря було настільки тьмяним у порівнянні з тим, від камінця, що Миколка довго не міг призвичаїтись до нього.       

 -  Стрибай уже, чого ти там баришся!

Миколка все ще вагався.  І тут він почув, що позаду, в підземеллі загуло, відлуння тяжких кроків. Вони були настільки гучні, що перекривали шум води. Миколка лячно озирнувся: по тунелю, майже під самим його склепінням, на нього летіли дві світлі, зелені цятки.

- Що там у тебе?! Стрибай скільки можна!

 Василько втомився балансувати над краєм стримини, простягаючи руку другу.

- Тікайте!!! Воно женеться за нами! – Пролунав розпачливий крик Миколки.  Волосся на голові у Василька стало дибки від цього крику. З тунелю світили, схожі на фари автомобіля, два зелених ліхтарі. Хлопець стояв, остовпівши. За мить, увесь тунель,  по ту сторону річки, був заповнений великим звіром. Миколка позадкував і впав у воду. Стрімкий потік підхопив і поніс хлопця в отвір, що чорнів у стіні.

Розділ 24. Неочікувана зустріч

- Тікаймо! – злякано закричала Надійка.

 Діти щодуху дременули, тільки ноги залопотіли по мокрій бруківці. Василько оглянувся - болотне страховисько заревіло й шубовснуло у воду, слідом за Миколкою.

 Від страшного реву хлопці піддали бігу.  Вони неслися, нажахані страшним переслідувачем, та Надійка стала відставати.

- Чекайте, а Миколка де? – Перший отямився від переляку Мишко.

- Він упав у воду. Я бачив, як страховисько пірнуло за ним, – розпачливо вимовив Василько.

 Надійка розплакалась:

- Я додому хочу! Мені страшно! Е-е-е!

  Вона хлипала, розтираючи по лиці сльози рукавами Василькової сорочки.

- Не плач, ми зараз виберемося й покличемо людей, щоб врятувати Миколку. - Василько втішав дівчинку, а сам потайки витирав сльози.

- Я повернуся, може ще вдасться допомогти Миколці. – Мишко  повернув, щоб бігти назад, та Василько вхопив його за руку.

- Йому ми вже не допоможемо. Спробуємо, хоча б врятувати Надійку, - тихенько, щоб не почула дівчина, прошепотів  він другу.

- Може ти й правий. – Мишка стиснуло десь в грудях і він відійшов у бік, сльози самі потекли по щоках хлопця.

- Уперед, ми повинні вибратися із цього проклятого підземелля! – вимовив тремтячим голосом Василько.

 Вони взялись за руки й попрямували в безкінечний морок тунелю. Чим далі вони йшли, просуватися ставало дедалі важче, давалась в знаки втома й потрясіння від перенесеного. В кожному перед очами стояв рудоволосий, усміхнений, веснянкуватий Миколка, ніхто не хотів вірити, що хлопця вже немає. Василька душив клубок десь у горлі, він тихенько схлипував. Ніхто не розмовляв, усіх гнітило пережите.

   А підземний хід, здавалося, не мав кінця. Василько ліхтариком освітлював слизьке вологе каміння тунелю попереду себе. Щоб відволіктися від тяжких роздумів, він став роздивлятися стелю підземелля. Хлопець, став помічати, що тунель розширився, у стелі з’явились прорізи, які піднімались нагору, а в стінах помітив невеликі ніші.

- Гляньте, під ногами сухо, хоча зі стін і далі збігає вода, а повітря, майже, не смердить болотом! Мабуть, якийсь досвідчений інженер будував цю підземку.

- Краще б, твій інженер, вихід звідси збудував, - перебив Василька,  втомлений Мишко. Надійка ледве пленталась, тримаючись за руку хлопця.

- Що це? Я, здається, чую голоси. - Василько зупинився й завмер. – Може, це нас шукають?

- Тобі не здалось, я теж почув. Може, в нас галюніки починаються?

- Та ні. Я знов виразно почув і світло в тому кінці мерехтить. -  Василько вимкнув для певності свого ліхтаря. На протилежному кінці тунелю, дійсно, колихалося бліде ледь помітне світло.

- Біжимо, нас шукають! Ми тут, ми тут! – Надійка, ніби на крилах, полетіла вперед. Хлопці побігли за нею. Тільки-но діти вибігли за згин тунелю, вони потрапили під світло сліпучого смолоскипа.

 Перед ними стояв громило з торбою, набитою украденим із монастиря добром. Адмірал тримав у руці смолоскипа, освітлюючи дорогу. Діти зупинилися, втікати було пізно. Бандити теж були спантеличені; тут зустріти будь-кого, а тим більше дітей, вони аж ніяк не сподівалися. Німа сцена тривала лічені секунди.

- Диви-но, Зубе, ми їх шукали в селі, замало в ментуру не втрапили, а вони голубчики прямо нам у лапки. У-тю-тю! – Покрутив пальчиком біля самого лиця  білявого хлопця Адмірал.

- Я цього білобрового, зразу впізнав. На цей раз ти від нас не втечеш. Де камінь? – просичав Зуб.

 Василько й Мишко зблідли, Надійка позадкувала до стіни.

- Що ти з ними панькаєшся, хапай! – Адмірал підштовхнув Зуба, той опустив торбу на землю і розтопирив руки. Мишко хотів проскочити між ніг здоровила, та той ухопив його за комір сорочки. Хлопець брикався, намагаючись вкусити громила за руку. Василька Адмірал притиснув до липкої кам’яної стіни підземелля.

- Віддай камінця, а то розчавлю як жабу! Я тебе добре запам’ятав. Ти поцупив його на болоті! Признавайся, Професор тобі віддав торбину?

 Він тримав у одній руці смолоскип іншою притискав Василька, та верткий хлопець зразу зметикував і, нахилившись  вправо  різко присів, від чого бандит втратив рівновагу й спотикнувся. Цього Василькові було й треба. Він, жилаво викрутився з-під руки й ногою щосили вдарив по руці, що тримала смолоскип. Вогняний факел вилетів із руки бандита, зробив сальто й, упавши під мокру стіну, зашипів і потух. У підземеллі наступив морок. Надійка хлипала десь під стіною.

- Мерщій сюди! – Шарпонув її за руку Василько. Вони притиснулися до стіни й відбігли трохи в бік. У цілковитій темряві  було чути тільки лайку Адмірала, він щоразу, наосліп, вдарявсь головою об кам’яні виступи. Потім несамовито заревів Зуб.

- Вкусив, вкусив! Сученя!

 Мимо Василька простукотіли кеди.

- Сюди, сюди, Мишко! - прошепотів Василько. Діти завмерли, принишкли у ніші. Навколо них із розпростертими руками, сиплючи прокляття й обмацуючи стіни, сновигали, як сліпі кроти, двоє бандитів.

- Я їх постріляю, подушу! – Адмірал шаленів.

- Мені боляче пальця вкусив. - жалівся Зуб. – Ой, голова! Не могли камені краще покласти. У мене вже вся макітра в гулях.

- Вони десь тут зачаїлися, не могли втекти далеко. Мацай стіни руками, Зубе. Ой! Хай тобі грець. Знову гуля.

 Бандити, поволі відходили в сторону, від завмерлих дітей, які боялись навіть дихати. Вони обнялися й ніби злилися зі стіною. Громили стукали головами, уже метрів за десять у стороні. До дітей долітала лайка, після кожної набитої гулі. Васильку відлягло, бандити йшли в інший бік.

 Раптом Надійка рвучко звелася, несамовито верескнула й побігла прямо в темряву.

- Куди, ти? Стій! – Спробував затримати дівчинку Василько, та де там, тільки залопотіло по тунелю.

 Хлопець, не дивлячись на небезпеку, увімкнув ліхтаря й побіг слідом.  Позаду хекав Мишко. Адмірал із Зубом помітили дітей і кинулись навздогін. Хоч як не старалися бандити, та діти були спритніші. Скоро кульгавий Адмірал зовсім відстав. Тільки Зуб біг, майже, за спинами втікачів.

- Пригнись, бовдуре, я їх підстрелю! – Адмірал дістав зброю. У темряві блиснуло й пролунав постріл. Куля, дзенькаючи й викрешуючи іскри об кам’яні стіни, просвистіла над вухами втікачів.

- Пригнися, бо тебе підстрелю! – Гарчав захеканий Адмірал. -   Бовдуре, це я до тебе!..

 Зуб тільки тепер зрозумів, що це його так кличуть і повернувся до Адмірала, щоб щось відповісти, але підступний камінь зачепив йому ногу. Здоровань перечепився й зарив носом. Шум від падіння громили розчинився в пістолетному пострілі. Але світло попереду вже давно погасло й Адмірал стріляв у темряву.

 У тунелі, знову, запанував морок. За мить, там щось загрюкотіло й різонуло вуха добрячою лайкою -  це Адмірал налетів, на лежачого Зуба, що звівся навкарачки. Старшому з бандитів від падіння засвітило в очах, він випустив із рук зброю.  За хвилю, знову тиша й темрява.

Розділ  25. Отець Терентій

  Оля, розпитала в водія маршрутки, де шукати дільничного.  Зійшовши на зупинці, вона пішла селом до відділку, щоб розповісти Максимові про свої неприємності на роботі й показати знайдені документи. Проте у кабінеті дільничного його не застала, а молода пишногруда жінка сказала, що дільничний на завданні й не скоро повернеться. Тому, щоб не гаяти марно часу, вона вирішила відшукати бібліотеку монастиря, про яку згадувалося в «Одкровенні».

 Пройшовши чималий шмат дороги лісом, дівчина підійшла до монастиря, численні споруди якого були обставлені риштуванням. Від робітників Оля дізналася де знаходиться головний корпус. Тут реставраторам уже дещо вдалося привести до ладу – у будівлі були встановлені нові двері й вікна, ремонтувався дах і стіни. У віддаленому кутку споруди стукотіли молотки. Дівчина пішла  коридором просто на звук, як раптом наштовхнулася на відчинені двері, що вели в просторе підвальне приміщення.

- Агов! Тут хтось є ? – погукала дівчина, в надії, що хтось укаже їй шлях до бібліотеки. Десь далеко, у темному кутку, почувся стогін. Олі здалося, що кличуть на допомогу. Вона була відчайдухою ще з дитинства, тому сміло спустилася в підвал. Тут її очі стали потроху звикати до розсіяного світла. Прямо під ногами Оля помітила перекинуті срібні чаші, порозкидані старовинні книги. Дівчина нагнулася над однією з них, щоб підняти.

- Ти ба, та тут книг більше, ніж у нас в архіві. Схоже, я сама відшукала бібліотеку, про яку читала в «Одкровенні». Але, чому такий безлад?  І де ж господар? Гм…щось він не дуже піклується про рідкісні реліквії. – Оля змахнула пилюку з розшитої золотом книги. В кутку, знову хтось застогнав. Оля сторожко відійшла, поклавши книгу на полицю.

- Хто, тут?

  У відповідь, тихій стогін. Дівчина напружила зір, вдивляючись у темний закуток. Тінь у кутку, під стелажами, заворушилася. Тапер, вже звиклі до півтемряви оці, чітко розрізнили силует; під стіною лежала зв’язана людина. Чоловік лежав скручений калачем; руки й ноги його були посновані шнурками,  рот запханий ганчіркою, сиве, довге волосся, злипле від засохлої крові, закривало лице. Дівчина підійшла ближче.

 -  Боже, що з вами зробили? Чекайте, я зараз вас звільню! – Оля, тремтячими руками, витягла кляп і стала розпутувати вірьовки

 - Дякую тобі, дочко, – ледь вимовив зв'язаний старець.

 - Хто це вас так?

 - Вони знайшли вхід у підземелля, тепер дорога до пекла відкрита.  

Ольга боязко відсахнулася від чоловіка. Чи не божевільного вона звільнила?

 - Не бійся, сестро! Я не блаженний. – Він перехватив її зляканий погляд.  – Я монах, отець Терентій, хранитель цієї бібліотеки. На мене, підло напали двоє головорізів, пограбували, зняли навіть рясу, тому прошу вибачити за мій вигляд. Та саме найстрашніше, що вони відкрили вхід у підземелля. А в «Одкровенні» сказано: якщо хтось відкриє хід і знайде «Каменя»,  станеться непоправне - чорні демони знищать світ.

-    Ви, теж читали «Одкровення»?

-    Так, але нажаль, не все.

-    Може це ваші книги? – Оля подала монаху, привезений із собою документ.

-    Це ж перша частина! Звідки вона у вас?

-    Він був у нас у районному архіві, серед інших, мало важливих документів. Проте ніде в каталогах не значився.

-  Я шукав його. – Він глянув на сувій, - Тут, ще одного пергаменту не вистачає, з планом поховання.

 -   Певне, їм потрібен був тільки план, тому хтось і залишив у нас цей документ; або по забудькуватості, або сувій їх більше  не цікавив.

- Але вони ніколи не знайдуть могили Царя. Скільки людей намагалися це зробити, та все марно.

 -  Тієї могили, із мумією ящера?

 - А звідки ви знаєте про мумію, в «Одкровенні» про це не сказано?

 - Вони знайшли її й пограбували, ось фото. – Оля простягнула отцю світлину, яку залишив їй Максим.

 -  Але  я не думаю, що ті двоє, які зв’язали мене, читали цей документ і знають про «Алмаз». Якщо вони викрали його з могили, то не тямлять, що з ним робити, хіба схочуть продати. Навіть, якщо бандити не найняті чорним орденом, а самі знайшли «Камінь»,  то цим артефактом обов'язково зацікавляться «чорні саламандри». Вони готові на все, аби заволодіти «Зіницею всесвіту». А «Камінь» можна активувати, лише на пульті керування «Джерелом». Тому, в  будь-якому разі, його принесуть на пульт.  Значить, я повинен першим добратися туди й не допустити, щоб «чорні» отримали «Каменя царя».

-    Я з вами, отче!

-    Це дуже небезпечно, дочко.

- Я не якась мамина доця.  Думаю, якщо все так серйозно й на карті стоїть доля світу, я мушу вам допомогти.

- Добре! Видно Господь прислав тебе, щоб мені допомогти. Нічого в цьому світі, просто так, не буває. Ходімо!- він звівся і направився до виходу.

- Тунелі збудовані так, що по спіралі всі сходяться під «Джерелом», – продовжував находу говорити монах. - Ми підемо через болото, бо я знаю найкоротший шлях і випереджу тих скажених грішників.

  Отець Терентій зайшов до своєї келії, нашвидкуруч одягнувся й вони попрямували навпростець, до болота. Пряма дорога йшла через Снєжковий пагорб. Чернець увесь час поспішав  і Оля ледь устигала за пастирем.

- Треба оглянути розкопану гробницю, я думаю, грабіжники не звернули уваги на дуже значущі речі.

- Ви, думаєте, оті легенди й пророцтва про саламандр правда?

- Зараз ви самі пересвідчитеся. Я повинен знайти другу частину цієї таблички, яку ношу на грудях. Тут записаний якийсь код, а в пророцтві сказано, що ключ від коду можна знайти в гробниці. Певне, що грабіжники  брали тільки золото й те, що блищить; я бачив їхні розумові здібності.  Щось мені підказує - у них є керівник, який найняв їх. Він то добре знає про всі легенди й про самих саламандр. Найгірше моє припущення, що ця людина з ордену «Чорних саламандр».

- Що ж це за такий страшний орден? Прямо, ніби якесь середньовіччя.

- Так, моя люба сестро, цей орден у середньовіччі, був дуже потужний. Він мав стільки членів, як усі інші масонські ложа разом узяті. А історія, створення цієї організації загубилася десь на початку тисячоліття. Я тільки знаю, що головна ціль цього ордену – панування над усім світом.

- І ви вірите в цю містику?

- Так, щось містичне в цьому є. Я теж мало вірив у все це, але знайшовши в підземеллі монастиря книги, які монахи сховали від церковного начальства й тим самим урятували їх від знищення, я багато в чому поміняв погляди на історію й світосприйняття. Тут в бібліотеці були й найперші  джерела. Але найбільше вразили мене оці записи: на кістках, на глиняних табличках.  Виявляється письменність у наших прапращурів була задовго до приходу сюди християнства. Двадцять років я потратив, щоб розшифрувати ці написи. І недавно мені все ж вдалося  їх прочитати. Я здивувався, як достовірно передана там наша історія, з найдавнішого періоду до сьогодення, ніби це писалося вчора, хоча написам багато тисяч років. Але я зумів прочитати й наше майбутнє. Що вам казати? Здається ви, й самі читали частину цього пророцтва. «Одкровення» було переписано саме із цих письмен.

 - Але ж ви вірите в Новий Завіт, чому ж читаєте різну містику?

- Так, я вірю, й поклоняюсь Спасителю. Та часи невігластва й інквізиції давно минули, коли за відхилення від догм, придуманих одними людьми, спалювали інших. Повіривши в одне, ми не повинні відкидати інше. Сліпа віра згубна. У мене навіть, виникло припущення; чи не масони «Чорного ордену» придумали інквізицію? Але це все роздуми, а фактів у мене поки немає. Ви, коли-небудь задумувалися, чому, у здавалося б таких різних релігіях - стільки подібного. Буддизм, індуїзм й навіть християнська релігія мають спільні корені. Але, це ще не головне, досліджуючи більш ранні релігії, що виникли в слов'ян, індусів і греків, я й тут знайшов подібність. Так язичний старослов'янський Купала, грецький Аполлон й індійський  Крішна - це ніби близнюки. Тому то, для мене, Бог один, а от люди поділилися на релігії й розділили Бога - а він неподільний. Тому я вірю, що колись на світі запанує одна, єдина релігія, і Бог полюбить нас своєю батьківською Любов’ю. І тоді зло буде переможене. Не знищене, бо воно незнищенне. Так, як два полюси, як плюс і мінус, як тепло й холод - зло є частиною цього світу, він збудований із добра й зла. Пам’ятаєте Булгакова?

 Завжди добре, це теж погано. Знаєте, колись мені розповіли один анекдот. Коли цигану було дуже добре, він сідав і плакав. «Чого ж ти плачеш? – запитували його, - Бо знаю, що завтра може бути погано». Такий наш світ і таким нам треба його любити. Віра в Бога, як і все навкруги, повинна розвиватися.

 Оля хутко йшла й слухала, цього дивного монаха-філософа, його роздуми здавалися і їй такими близькими.

  Від монастиря до Снєжкової гори дорога була не близька, тому  подорожні добралися до місця, коли сонце вже минуло полудень.

- Так от, на рахунок усього містичного… Я певен, що Бог через людей, їхні помисли й відчуття, посилає нам застороги. Ви, мабуть, не раз відчували, що з наближенням небезпеки у вас наступає якась незрозуміла тривога чи неспокій. Це дуже добре помітно на тваринах, вони за багато годин відчувають буревій, грозу, землетрус, чи інші природні катаклізми. На жаль, люди, у більшості своїй, втратили це відчуття, псевдо-індустріальна цивілізація вихолощує людські відчуття. Але був проміжок часу, коли людство розвивалося по духовному шляху. Ви, мабуть, чули про країну Шамбалу?

- Трохи, щось читала. Здається, Рейріх її шукав у Гімалаях?

- Її шукали й шукають досі, та вона за сімома печатями. Так от, там залишилися, по переказах, залишки тієї високодуховної цивілізації; там люди змогли зробити перемогу духу на тілом, коли тіло повністю підкоряється сильному духу; там людство, подібно саламандрам, досягло практично безмежного віку. Люди навчилися залишати тіло й повертатися в нього, пізнали закони душевної досконалості - практично безмежної досконалості. Але саме там і зародився орден «Чорних саламандр ». Я, перевірив  факти; практично всі великі зміни в сучасній цивілізації: глобальні кризи, війни, революції відбувалися, чи не завжди, з участю цього ордену, шлях якого йде з Гімалайських гір і країни Шамбали.

 Ольга підозріло поглянула на монаха.

- Думаєте, старий із глузду з’їхав? – не повертаючи голови промовив монах,  - я б міг вам доказати всі свої міркування, просто часу зараз обмаль. В молодості, перш чим стати ченцем, я був альпіністом, бував у Гімалаях, думав знайду країну щастя, шукав просвітлення. Але Господь повернув мене сюди, можливо це і є моя місія, не дати «чорним» загубити наш світ?

  Вони вибравшись на Снєжковий пагорб, вже спускалися по зарослому північному схилу, до розкопаної могили. Обігнувши похилу вербу біля струмка, отець Терентій наблизився до свіжих розкопок.

- Ось вона, могила могутнього Царя - царя який обрік себе на загибель, щоб урятувати Землю. Він заховав із собою «Зіницю всесвіту», щоб «чорні саламандри » не знищили  нашого світу. Монах підійшов до чорної плити розчистив барельєф і повернув вирізьблену ящірку.  Саркофаг з легким стуком відчинився. Та яке ж було в них здивування – там у середині нічого не було.

- Максим розповідав мені, що бачив мумію людино-ящера, навіть фото зробив. Ви ж бачили.

- Нас випередили. І боюсь, це вже не прості грабіжники.

 Він підвів голову й оглянув верхівця пагорба. На самому верху, стояла постать у чорному комбінезоні. Голову й обличчя її закривала темна хустина, тісно зав’язана на потилиці. Тільки колючі очі спопеляли прибульців через невеликі прорізи.

- А це, що за нінзя, у цих краях завівся? – спробувала пожартувати Ольга. Та монаху, було не до жартів. Він вибрався з ями, перехрестився на схід сонця й прийняв бойову стійку. Нінзя теж ніби вправний каратист приготувався до бою. Мить і на пагорбі розгорівся двобій. Оля відскочила за кущ і спостерігала за поєдинком.

 Старий монах, ніби переродився й із легкістю юнака відбивав усі випади чорного нападника. Його сиве волосся висипалося із каптура й розвівалося на вітрі. Монах підстрибував і робив такі сальто, що в Олі, від баченого, захоплювало дух. Чорний нінзя, теж показував відчайдушні стрибки й випади. Дівчині здалося, ніби вона спостерігає за якоюсь комп’ютерною грою, настільки все було неправдоподібне. Раптом монах вивернувся від чергового удару й помахом руки збив із нападника пов’язку на голові. Волосся в чорного каратиста, розсипалося по плечах, воно було довге і пишне. Ольга зрозуміла - це жінка. Монах теж, певно, не чекав такого, він був розгублений. На долю секунди чернець втратив пильність, чим і скористалась нападниця. Вона, майже, без розбігу, завдала сильного удару ченцю в груди. Отець Терентій відлетів на кілька метрів і впав навзнак. Нападниця, як пантера накинулася на непритомного монаха. Жінка в чорному, швидко знайшла й зірвала із грудей переможеного, мідну табличку разом із шовковою ниткою. Після чого дістала з халявки кинджал розмахнулася для удару. Тут, уже й Ольга не змогла просто дивитися, коли в неї на очах убивають людину. Вона вхопила дерев’яного дрюка, що як навмисне лежав неподалік і вперіщила чорну каратистку по голові. Дрючок із хрускотом розсипався на друзки. Чорна нінзя піднялася й дурнувато вирячилася на Олю, ніж випав з її рук. Здавалося, ще мить і жінка в чорному втратить рівновагу, та нападниця тільки похитувалася, але не збиралася падати. Вона  опанувала себе, тільки пелена з очей ще не зійшла. Ольга позадкувала до кущів. Чорна жінка стала її наздоганяти. Оля перечепилася за куща й впала. Нападниця накинулася на дівчину й стала її душити. Оля відчайдушно відбивалася руками. Намагаючись ухопити за коси бандитку,  дівчина схопилася за хустину й зірвала її з лиця жінки. Який же в неї був подив, коли Ольга впізнала в нападниці свою колишню завідувачку.

- Казимиро Аделаїдівно..? – тільки й змогла вимовити здивована Оля.

 Завідувачка архівом злорадно вишкірилася й занесла руку, щоб нанести смертельний удар. Та отець Терентій, що вже оговтався від удару, перехватив руку бандитки. Двобій знову відновився, але оглушена чорна нападниця вирішила покинути поле бою, тим більше, що вона отримала свій трофей. Жінка перестрибнула через тернівник і побігла до лісу.

- Ти жива, дочко? – Нахилився над Олею монах.

- Чому вона хотіла нас убити? Це ж завідувачка архівом, з міста. Ніколи не думала, що вона володіє карате.

- Ти, не помітила в неї на передпліччі татуювання? Це - чорна ящірка.

- Невже Казимира Аделаїдівна, з ордену?

- Боюсь, що так.

- Вона, зірвала у вас із шиї пластинку.

 Терентій у розпачі схопився за груди.

-  О, лихо! Іншу вона забрала із саркофагу. Тепер вона з’єднає дві пластинки й отримає код, а коли ще й знайде камінь «Царя саламандр,» то твоя  Казимира Аделаїдівна заволодіє такою зброєю, про яку жодні генерали у світі й не мріяли. У рукописах пишуть, що цією зброєю саламандри руйнували небесні тіла, які загрожували нашій  планеті.

- Що ж нам робити?

-  Ти повинна цьому завадити.  Я вже не зможу тобі допомогти, вона поламала мені ребра.

 Монах зблід і опустився на землю.

- Що ж я, сама можу зробити, отче?

- Не дай їй заволодіти «Каменем!» «Алмаз Великого Царя» повинен повернутися Білим саламандрам. Я знаю де знаходиться та страшна зброя – «Джерело». Вона,  за островом, на Пустомитському болоті. Ось карта. – Він подав їй згорнутий трубкою сувій. -  Дочко, ти повинна її зупинити!

- Як же, Ви?

- Про мене не турбуйся, усі ми в руках Господніх. Якщо Господь вирішить,  то ми ще зустрінемося. Мені приємно було з тобою спілкуватися, - Монах, на мить, втратив свідомість. – Іди, не дай, цій скаженій, скалічити життя іншим.

 Заплакана Оля вкрила Терентія своєю курткою.

- Я повернусь й заберу вас! – Дівчина  витерла рукавом сльози й побігла в напрямку, куди зникла чорна нінзя.

Розділ 26. Підземна галерея

  Василько,  біг спотикаючись у  цілковитій темряві. Ліхтаря він випустив ще при перших пострілах. Біля нього нікого не було, Надійку хлопець бачив лише хвилину тому. Він чув, як дівчинка неслася попереду, а потім - ніби провалилася. Не чути було й Мишка. Десь далеко позаду, у чорних нетрях тунелю, вовтузилися бандити. Навздогін, луною, неслися їх страшні прокльони. Василько трохи стишив біг і став пересуватися вздовж стіни з витягнутими вперед руками, промацуючи собі дорогу. Раптом, він відшукав у стіні тунелю бічний хід. Василько, не вагаючись звернув туди. Відгалуження тунелю ішло у глиб. Хлопець, по інерції, звалився туди й побіг вниз. Холод і страх проник до самих його кісток і, навіть, швидкий біг не зігрівав. Нахил тунелю ніс Василька, як кулю що котиться із гори, він тільки механічно переставляв ноги. Скільки так біг Василько? Може сто метрів, може кілометр, він не орієнтувався та й зупинитися вже не міг - ноги самі несли. Проте йому здалося, (чи то очі звикли до темряви), що попереду морок уже не такий суцільний. Василько вже розрізняв обриси стін. Пробігши ще трохи, хлопець помітив попереду легке світло, ніби сіріючий ранок.

- «Невже вихід?» – промайнуло в голові.

Крутий спуск закінчився й підземна дорога вирівнялася - Василько стишив біг, а згодом і зупинився. Він став прислухатися. У душі жевріла надія, що до нього долинуть кроки друзів. Та навколо цілковита тиша. Хай, що буде, та він вибереться звідси, а потім викличе рятівників, щоб врятувати Надійку і Мишка. Про Миколку хлопець намагався не думати.

 Йому було самотньо й страшно. Сльози, мимоволі, виступили на очах, та Василько мужньо змахнув їх рукавом і рушив на світло. Тунель поволі розширявся, стіни стали гладенькими й зовсім сухими. Дихалось легко, а повітря значно прогрілося. Василько йшов упевнено. Скоро в підземеллі стало видно, як днем, але очікуваного виходу все не було. Тунель, просто, був наповнений світлом, та звідки воно лилося, хлопець не міг збагнути. Ніде він не помітив жодної лампочки. Світло йшло рівномірно зі стін, з підлоги, зі стелі. Стіни підземелля й сама долівка були настільки гладенькі, що Василько бачив своє віддзеркалення. Це було схоже на якийсь чудернацький, дивний світ. Василько навіть на мить забув, що він у підземеллі.

- Може я потрапив у метро? - Колись, ще у третьому класі, хлопець їздив до Києва і в нього залишилися незабутні враження, від гуркотливого ескалатора і просторих станцій підземки. Та навіть ті, найпередовіші людські досягнення пасували, перед побаченим . Більше всього дивувало, звідки таке тут, далеко від великих міст, глибоко під непрохідними болотами? Хто його збудував і для чого?

- Певне, це секретний військовий об’єкт? А може ?... Так воно і є, це позаземна цивілізація збудувала? - Василько згадав вогняну кулю, що зникла в болоті.

 Так розмірковуючи вголос, хлопець  увійшов до освітленої  зали. Приміщення просторе, з високою стелею й численними арками. Чимось ця споруда нагадувала внутрішню будову великого собору, чи церкви. Восьмигранна в плані; високе склепіння підпирали вісім колон, а в кожній стіні, за колоною, відкривався, просторий світлий тунель. Правда, тунелі були різні й підсвічувалися кожен іншим відтінком світла.

-  Тут тобі не казка про три дороги. Їх аж сім і спробуй вибери правильну. - Василько, вийшов на середину зали й став гадати, куди ж йому податися.

Хлопець роззирнувся, підійшов до височенної колони, яка підпирала склеп і заглянув за неї. Те, що він побачив, змусило його зупинитися. Прямо перед ним, за колоною, стояло авто. Так, те саме авто, з якого всі пригоди й почалися. Джип стояв цілісінький і неушкоджений, здавалося, він був недавно вимитий і вичищений, ніби його щойно покинули дбайливі господарі.

- От, тобі й на! Я думав, він назавжди втопився в багнюці.  Але цього слід було й сподіватися, бандити ж залишилися цілісінькими.

 Василько завмер за колоною й роздумував, чи підійти йому до машини. А раптом там хтось сидить.  Проте цікавість повела його вперед і хлопець відкрив незамкнені дверцята. Та, тільки-но він заліз на сидіння, як у  кутку салону, протеленькотів стільниковий. Хлопець, перелякавшись вискочив із машини. У цій цілковитій тиші, телефон був гучніший за гарматний постріл. Він так надоїдливо сюрчав, що Василько знову відкрив двері, знайшов слухавку під накиданим на сидінні лахміттям і натиснув на кнопку виклику.

- Адмірале, скільки я набиратиму цей номер? Невже важко взяти слухавку. Де це вас чорти носять? Мені потрібний той «Камінець» до завтра. Якщо його не буде - вам усім кінець. І ніяких свідків, зрозумів! Я не хочу чути, що якісь діти вам поламали плани, їх просто треба знищити. Я все сказав! Дійте, бевзі!

 У слухавці клацнуло. Василько тремтячою рукою поклав телефон на сидіння. Йому здавалось, що крижаний голос із мобілки ще й досі сичить йому у вусі.

 « Хто ж це був?  Певно, у тих бандитів є спільник і він керую цією бандою. Професор щось говорив про їхнього посіпаку. Тепер хлопець зрозумів, чого бандитів  так цікавив Миколчин алмаз?» -  Згадка про Миколку, знову навіяла смуток на хлопця. Невже він загинув, невже його з’їло те чудовисько? Василько вперто не хотів вірити в смерть товариша. Та розплакатися він не встиг. До вух Василька долинув далекий шум. Хлопець гайнув, на всяк випадок, за колону.

 Із рожевого тунелю, крекчучи й стогнучи, перекидаючись через голови й перечіплюючись ногами, на середину кришталевої зали викотилися лантухами двоє здорованів. Вони обзивали один одного різними словами, ковзаючись і спотикаючись по полірованій підлозі. Василько впізнав «давніх знайомих».У  Зуба було набито кілька гуль, а  Адмірал світив великим синцем під лівим оком.

- Що за виродки нарили цих ходів? Бодай би їм руки повикручувало - кроти кляті! - лаявся навсібіч кульгавий.

- Добре, хоч світло додумались провести. - піддакував Зуб, повзучи навкарачки, по слизькій підлозі.

- Ти перший попхався в цей хід? Прийшлося, із-за тебе, на заду, проїхатися. – Він намацав рукою те місце, про яке згадував. На місці, де мали б бути  задні кармани штанів, Адмірал налапав дві великі дірки, які відкривали доступ до тіла.

- Адмірале, ми  вже на небі? А де ж ангели?

- Я зараз відправлю тебе до ангелів, як ти мені набрид! - Адмірал вихопив із подертих штанів пістолет  і направив на Зуба.

- Завжди ти так. Я ж тобі пістолета, там в темряві знайшов, а ти мені знову погрожуєш.

- То ти, ще патякаєш?

  Адмірал загрозливо клацнув запобіжником.

- Ні, не треба, Адміральчику, благаю! - пропищав своїм тонким голосом Зуб. Він схопився на ноги й від гріха подалі, сховався за колону. Та враз він вискочив і став махати руками, як божевільний.

- Сюди! Сюди! Адмірале, поглянь, наш «Джипак».

- Що ти, там верзеш?

 Адмірал неохоче звівся із полірованої підлоги й пошкутильгав до Зуба.

- Дійсно, наш! Ах ти мій любесенький!  Тепер то ми виберемося із цієї клятої кротовини й золото прихопимо.

- Думаєш, звідси є вихід?

- Глянь на «Джипа», він в ідеальному стані. Якщо він попав сюди з того клятого болота неушкодженим, значить і вибратись можна тим же шляхом. Захопимо золото й гайда. Треба глянути, що в нас залишилось із речей. Може не все, кляті гуманоїди забрали?

 Він став із завзяттям ритись в мотлохові на сидінні, поки не витряс телефон.

- О, моя мобілка. Я думав,  її зеленопикі свиснули.

- Хіба ж тут є покриття?

- Дубино, у мене ж глобальне... Та ми зараз перевіримо, чи працює?  Я зв’якну Шефу, може він підкаже нам дорогу.

 Адмірал набрав номер і за хвилину стояв, як солдат перед генералом, тримаючи телефон біля вуха.

- Так, так! Цілком справедливо… Слухаюсь! Зробимо! Дайте нам останній шанс…

 Нарешті, зв’язок обірвався й у слухавці затихло, та Адмірал продовжував стояти на витяжку. Кінець-кінцем до громили дійшло, що Шеф уже його не чує, він розслабився і витер спітніле чоло. Зуб дивився йому прямо в рот, забувши, притому, закрити свого.

- Чого витріщився? – Рявкнув кульгавий. – Хто, крім нас, тут міг бути?  Він, хвилину тому, піднімав слухавку. Шеф думав, що то ми. А ти добре знаєш - Шеф не любить, коли хтось його дурять.

- Хто ж тут міг бути, може ті?… - Зуб несміло тикнув пальцем, чомусь у стелю.

- Навряд. Вони своїми зеленими лапами і кнопок не налапають.

– А, може, знову ті сопливі пацани? Я їх на шматки розірву! – Враз змінився і аж засичав від злоби Зуб, кинувшись нишпорити по залу.

 Він увесь час послизався, мало не падаючи на блискучу підлогу. Адмірал зняв із запобіжника зброю й накульгуючи, пішов у інший бік.

 Василько все чув і зрозумів - залишитися тут непоміченим за колоною, просто неможливо. Він і так, ледь не попав на очі харцизнику Зубу, коли той ховався від Адмірала.  Якби автомобіль не привернув його уваги, вони б неодмінно зіштовхнулися. За хвилину-другу бандити його знайдуть, а що буде далі - хлопець чув зі слів Шефа. Було б добре перебігти до іншого тунелю, та в них зброя й він може не встигнути. Хлопець розумів, бандити на цей раз, живим його не залишать. Василько окинув залу поглядом, ніде ні найменшого прихистку. Колони відполіровані, стіни просто дзеркальні. І тут його осінило. Поки парочка громил заглядала попід стінами за кожну колону, Василько пірнув під машину й скрутився калачем за колесом.

 А в просторій, світлій залі лютували двоє здоровенних дядьків.

 - Може тут нікого й не було?

 - Шеф не помилився, тут хтось був, не привид же піднімав слухавку.

 - Ти ж бачив, я все обдивився - немає тут де заховатися.

- Кожен сантиметр обшукай, може якусь мишачу нірку знайдеш!

 Вони, чортихаючись, знову стали обшукувати залу.

- Шукай, шукай Зубе! Вони тут, не вспіли так швидко звідси втекти. Не на машині ж вони?.. 

 І тут, до Адмірала дійшло. Він зупинив погляд на авто, потім стрімко попрямував через весь зал прямісінько до Джипа. Адмірал задоволено блиснув вставним зубом і по змовницькому підморгнув Зубу. Той хвилину напружував мозкові клітини, намагаючись збагнути, що від нього хочуть. Лише коли Адмірал помахав рукою, він підійшов до «Джипа». Адмірал показав очима під низ, а сам, з не властивою йому легкістю, застрибнув до машини, повернув ключ і натиснув на акселератор. Джип заскавчав колесами й зірвався з місця.

 Василько залишився лежати незахищеним посеред підлоги. Та все ж хлопець і тут виявився більш вправним за Зуба. Поки той, розгублено, витріщався на хлопця, Василько, сполоханим зайцем зірвався з місця, понісся до стіни й сховався за колону.

- Я так і знав! Знову це жабеня! Йому кранти! – Зуб із лютим риком кинувся слідом за ним.

Адмірал загальмував, вискочив на поліровану підлогу, прицілився й вистрілив навздогін хлопцю. І тут почалось щось неймовірне. Куля обігнала Василька й влучила у відполіровану  колону, далі в стіну. Потім зрикошетила й зафурчала біля самого вуха Зуба. Той упав долілиць. Куля продовжувала свій незвичайний політ, викрешуючи іскри  зі стін, не залишаючи жодних подряпин. Уже й Адмірал лежав на підлозі, закривши голову руками, а куля все посвистувала, ніби набридлива муха, роблячи неймовірні траєкторії.  Кінець-кінцем їй набрид цей танок і вона знесилена, сплюснута, впала прямо на лисину переляканому Адміралу. Той тільки зойкнув і зомлів, бандюзі здалося, що куля пробила йому череп.

 Відкривши очі, бандит побачив схиленого над ним Зуба, що гамселив його по мордах.

- Адмірале, ти живий?

- Де, я? – Простогнав Адмірал.

- Тут, зі мною.

- Ти спіймав пуцьвірінка?

- Майже. Він там, за колоною.

-    То чого ти тут, злови й витряси з нього душу!

 Зуб кинувся виконувати команду. Блідий Адмірал пішов з іншої сторони. Вони із криком кинулись за колону, та тільки з розгону стукнулись лобами. Утікача ніде не було.

 - Прокляття, він знов вислизнув. Ти бовдур, Зубе. Я колись тебе пристрелю, штовхнув розпростертого на підлозі велетня Адмірал. Зуб розтирав рукою набіглу на лобі чергову гулю.

Розділ 27. Кам’яний мішок

 Освітлюючи факелом посновані павутинням стіни, Максим із своїм помічником брели темним слизьким тунелем. Вони зупинялися, прислухалися до підземних звуків, та у тиші затхлого повітря, тільки краплі води, що зривались зі стелі, били  молотками по барабанних перетинках. Максим, зрідка кликав дітей, але тунель ковтав його крик.

- Може ми не туди повернули? - засумніваюся Віктор. – Уже кілька кілометрів  відміряли й безрезультатно.

- А ти бачив іншу дорогу? – запитанням на запитання, відповів Максим. Він уже й сам починав добряче нервувати. Може й дійсно, вони заблудилися й ступили не туди.

 Раптом Максим зупинився і завмер на місці.

- Стій! Здається, я почув постріл.

 Вони удвох напружили слух. Десь у далекому кінці тунелю, ніби ляснуло батогом і по підземеллі луною прокотився відзвук.

- Я, теж щось почув. Біжімо! – вигукнув Віктор.

Він зірвався із місця і дуже швидко понісся вперед, якось вже дуже швидко, як здалося Максиму, проте дільничний намагався не відставати. Онищенко розстібнув кобуру й вихопив табельну зброю. Він летів по підземеллю з усіх ніг, та все ж ніяк не міг наздогнати помічника. Бігти доводилось в напівтемряві, бо світло від факела в руках Віктора, мерехтіло десь далеко попереду. Максим спотикався об каміння, що лежало повсюдно під ногами, певне, вимите зі стін грунтовими водами. Скоро дільничний геть відстав, а коли Віктор зник за згином тунелю, він залишився в цілковитій темряві.

-  Вікторе, зачекай! – гукнув, не стишуючи кроку. Та з пітьми – тиша. Зупинився прислухався. І раптом, з того кінця донісся страшний гуркіт, гуркіт від падаючого каміння.

Разом із звуковою хвилею, в груди вдарив страшний здогад.

- Вікторе-е-е, Вікторе! Ні-і-і!!! – в розпачі кричав Максим, пробираючись навпомацки вперед. Відповіді не було. Дільничного душили сльози, він схлипував, та продовжував іти, поки не вперся в завал із каміння. Дороги вперед не було. Максим став гарячково розкидати слизькі кам’яні брили. Він ще надіявся відкопати друга, та за кілька хвилин зрозумів марність своїх зусиль. Камені були тяжкі, мокрі, покриті слизом, їх неможливо було зрушити.

-  «Може він устиг проскочити»,  -  тішив себе подумки міліціонер. -  Спробую зробити прохід піл стелею» - Він добрався до самого верху і став скочувати тяжкі валуни в низ. Каміння падало з гуркотом, помноженим пусткою підземелля. Позаду, ніби луною, віддало тяжким громом. Максим завмер. Невже знову обвал? Страх і розпач льодяними лещатами стиснув груди. В надії знайти дорогу назад, дільничний пройшов метрів десять і знову наштовхнувся на завал. Сталося найгірше, кам’яний мішок зав’язався. Максима охопив такий  відчай, що йому хотілося рвати на собі волосся.  Всі залишки його мужності кудись зникли - міліціонер сидів і плакав. Тільки тепер Максим подумав, що заздрить Віктору, його якщо і присипало то зразу ж, а він похований живцем і тут глибоко під землею мусить помирати страшною смертю. Скільки йому залишилося, коли його тут знайдуть і чи знайдуть взагалі? Безвихідь була страшна. Максим навіть зняв пістолета із запобіжника, приклав до скроні та згадав, що кулі холості. І тут йому пригадалося, як малим потрапив у подібну халепу: вони з хлопцями грались в хованки і Максимко заховався до відчиненого льоху, а дядько Дмитро, помітивши відчинені двері, зачинив на ляду. Як же злякався тоді малий Максимко. Він кричав, плакав, бив до крові кулачками в тяжкі двері. Та де там - ніхто його не чув. Хлопець уже посинів із холоду і втратив хоч якусь надію вибратися, поки до нього із продуху, що був під стелею не війнуло свіжим повітрям. Тоді він змайстрував із ящиків собі підставку і видряпався вузьким лазом на поверхню. Як плакав тоді Максимко вткнувшись головою в мамин поділ і як  бідкався на себе і дивувався дядько Дмитро – в продух могла пролізти тільки хлопчикова голова. Як він звідки видряпався, для дядька була загадка.

 Максим ніби побачив усе наяву. Йому здалося, що він малий хлопчик і знову замкнений в тому жахливому льосі. До нього, навіть, донісся знайомий подих повітря. Чи не марить він? Чи не втрачає глузд? Але свіжий струмінь був дуже відчутний в цьому замкненому просторі. Максим підвівся, повітря йшло десь зі стелі, прямо, в нього над головою.

 - Тут повинна бути вентиляція, в іншому разі повітря було б насичене метаном і сірководнем і я б вже задихнувся.  - Дільничний заходився носити камені із завалу і складати на купу під вентиляційним продухом. Руки були збиті й дуже боліли, здавалося, на них уже не залишилось шкіри, та Максим продовжував працювати. Скоро гірка була чимала й він дістався по ній під саму стелю. Обмацуючи каміння, Максим знайшов такий бажаний отвір, проте він був дуже вузький, туди ледь пролазив кулак.  У дільничного знову опустились руки.

- «Невже все дарма, і він буде повільно помирати, замурований тут заживо, у цій смердючій сирій темряві.  А діти?  Діти, певне теж у цьому кам’яному  мішку? Як то їм? Хто їм допоможе? Ні, я виберусь звідси, хоча б для того, щоб врятувати школярів!» - Він вхопив з купи замашного каменя й став із люттю і відчаєм гамселити в стелю, біля отвору. Розчин, на який були покладено камені, від часу був уже не таким міцним і не витримав молодечого напору – обтесаний камінь випав із насидженого віками місця, потім інший… Максим розширив діру настільки, що міг просунутись до половини. Далі вентиляційна шахта йшла вгору і розширювалася настільки, що можна було, якось, туди впхнутися. Звиваючись змієм і шкрябаючи пальцями по сирих стінах  Максим  поліз угору. Стіни були настільки слизькі й липкі, що міліціонер зривався  й падав назад у тунель. Лише за п’ятим разом він зумів піднятися на кілька метрів, а далі хід розширявся, а вже потім і зовсім вперся в широку артерію, яка йшла паралельно до основного тунелю, тільки вище над ним.  Широку це гучно сказано, Максим міг пересуватись далі тільки накарачках, але це вже був хоч якась надія на порятунок. Він повз, навмання вибравши напрям руху, просувався назустріч свіжому повітрю, яке наповнювало штрек. Інколи він провалювався рукою у вертикальні отвори, що йшли вниз до підземелля. Але спускатися вниз дільничний не хотів, щоб знов не опиниться в обвалі. Чи довго тривала його мандрівка міліціонер не відав: коліна й лікті були вже давно збиті й боліли нестерпно, та він продовжував боротися із темрявою і, здавалось би, такою страшною безвихіддю.

- Десь же повинен бути забірник повітря, значить і вихід на поверхню, - говорив, сам себе підбадьорюючи, міліціонер. І справді в далині його звиклі до цілковитої темряви очі вловили сіре світло. Максим порачкував уперед. Прямо попереду, над головою, повільно обертаючись, крутився велетенський вентилятор, загратований з двох сторін.

- Як у кіно! Коли, вихід ось він, спробуй вибратися! – сплюнув зі злості старший лейтенант. Та грати були не настільки міцними, як здалося спершу. Вони геть заржавіли й, обсипаючи окалину, легко піддалися  Максимовим рукам. Залишилося тільки вловити момент і пірнути поміж лопатей. Кілька разів дільничному це не вдавалося, він, навіть, добряче стукнувся, не розрахувавши кидка. Та все таки, остання решітка була подолана й він став підніматися по вмурованих східцях вверх до світла.

      Тут теж були грати, але вже не вмуровані, а досить тяжкі, тому Максимові коштувало значних зусиль і пролитого поту, щоб зрушити ту гарнагу.

Зсунувши перепону, він потрапив у тісне приміщення, із одними дверима в стіні. Освітлювалася кімната через вікно, що було високо вирізане, в тих же дверях.

Максим штовхнув тяжкі залізні двері, що відгороджували його від другої кімнати. І тут, він мало не остовпів: просто, навпроти дільничного яскравим світлом миготів велетенський екран, ніби втиснутий в стіну, а обабіч основного монітора, стояли столи з меншими комп’ютерами, шафами й стільцями. Складалося враження, що господарі тільки-но покинули свій пульт.

- Дивина? Я то знав, що колись за болотом була радянська ракетна військова база. Але  її давно розформували, ракети порізали на металобрухт, про це навіть в новинах повідомлялося. Але чому військові не знищили пульт, коли бази давно вже немає? -  вимовив, сам до себе, вражений міліціонер. Якби щось і лишилося, його б попередили, він же теж влада. – А, може, ніхто і не залишав об’єкту?

 Максим підійшов до головного комп’ютера й, з цікавості, натиснув на кілька літер. Екрани перестали миготіти, а по моніторах побіг рядок із незрозумілих знаків.

- Усе працює! Проте зрозуміти нічого не можна.       Це не російська, та й не англійська. І, певне ж, не німецька, букви повторюються, схожі на ієрогліфи. - Максим спробував ще щось набрати.

- Закодовано. Цікаво, від чого живляться ці комп'ютери?

 Дільничний почав ретельно оглядати кімнату. У кутку він помітив купу лахміття. Коли міліціонер підняв одежу, під нею лежав невеликий згорток.

- Здається, щось цікаве? – він витрусив його вміст.

Із невеликої поліетиленової торбини на стіл висипалися золоті монети й старовинні прикраси. Максим підняв монету.

- Такі мені показувала Калина. Я на правильному шляху. Схоже, цю схованку облюбували бандити, що пограбували могилу на Снєжковій горі. Монети дуже рідкісні з витисненою ящіркою й всі прикраси із тією ж символікою. Я таки знайшов сховку громил. Отже мені залишилося почекати, рано чи пізно вони повернуться за своїм скарбом. А якщо я впіймаю бандитів, то й діти будуть у відносній безпеці.

  Він підійшов до комп'ютерів. На головному екрані біг один і той же рядок незрозумілих знаків. Максим роздивився довкола й облаштував свою засаду в кутку, за столом. Чекати довелося не довго.

   Зверху щось зашелестіло, ніби зашкребла миша. Дільничний завмер. В стелі кімнати тихо відчинився люк і до середини сплигнула якась тінь. Непроханий гість був у всьому чорному, навіть лице було закрите й тільки із прорізів для очей, людина уважно роздивлялася кімнату. Максимові, навіть, здалося,  що то примара спустилася до нього, так тихо рухався чорний прибулець.

Тим часом, зайда підійшов до широкого столу й поклав перед собою дві таблички, з’єднав їх і вставив у пристрій схожий на дисковод. Потім нахилився над клавіатурою.

Дільничний, затамувавши подих, слідкував за чорним привидом. Той, уже не звертаючи, ні на що уваги, чаклував над комп’ютером. Враз усі екрани ожили, засвітилися й, по черзі, на них з’явилося зображення.

Максиму, з його сховки, було видно, як на екранах спалахнули різні картинки. Він бачив освітлені тунелі, по них рухалися якісь дивні мохнаті істоти із хвостами, велике освітлене підземне  місто, з високими будинками й просторими вулицями.

   На іншому він побачив карту зоряного неба, потім ландшафт із кратерами, схожий на місячний.

Загорівся екран, на якому Максим помітив двох  бандитів, що борюкалися посеред просторої зали.

 А тим часом чорний зайда дістав дорогий стільниковий і став з кимось розмовляти, він вихвалявся що отримав доступ до «Джерела».

« Ага, - подумав Максим. – Уся шайка в зборі. Треба зачекати й взяти всіх «тепленькими ».

Через хвилю Максим знову визирнув зі схованки. Він помітив, як на одному екрані по тунелю мчить автомобіль з бандитами, а на другому йшло троє дітей, взявшись за руки.

Людина в чорному нахилилася над екраном і діставши позолочену слухавку репетувала на харцизяк:

- Тупаки, діти позаду вас. Вони знову пошили вас у дурні.

- Що? Я нічого не зрозумів? – Морда громили заполонила весь екран.

Максим вирішив, що чекати більше не можна, якщо не втрутитися, харцизники спіймають дітей.

- Стій, не рухатися! Ви арештовані! - Дільничний направив зброю на «чорного нінзя».

Чорна тінь миттєво шмигнула за стілець і завмерла в закутку.

- Стріляти буду! – вигукнув Максим.

Та не встиг він вимовити останнє слово, як щось гостре вп’ялось йому в плече.

Дільничний випустив пістолет на підлогу. Чорний силует підскочив до Максима й сильний удар у живіт відкинув міліціонера до екранів.

Юнак підвівся, спробував відбитися, та наступний удар збив його з ніг.

Максим знепритомнів.  Наче у сні,  він помітив:  через люк, прямо на голову нападнику, звалилася дівчина в джинсовому костюмі. Максимові здалося, що він марить.

 –   «Невже це Ольга? Звідки вона тут?» - встиг подумати дільничний, перш чим очі йому затягло пеленою.

- Отримуй! Це тобі за монаха, а це за Максима!

  Оля, як тигриця накинулася на «чорного нінзя». Дівчина так вдало вичекала момент і стрибнула, прямо на голову чорній нападниці, що та намертво звалилася на підлогу.  Поки та приходила до тями, Оля щосили гамселила бандитку по спині.

  Максим отямився саме вчасно. Чорна тінь уже борюкалася на землі з Олею. За мить «нінзя» опинився зверху на дівчині. Дільничний, переборюючи біль у плечі підскочив із заду й схопив бандита. Клацнули наручники й «чорний» заскреготів із люті зубами.

Оля відштовхнула від себе чорного каратиста. А Максим тим часом зв’язував ременем ноги, бо нападник продовжував фицатися.

- Ти ціла?

- Здається, що так.

- Звідки ти тут? Як ти мене знайшла?

- Ця подруга привела мене до тебе.

- Тобто - це жінка!? Цей «нінзя»?...

- Ти здивований? Дивися! – Оля рвучко зірвала темний каптур із нападниці.

Густі чорні коси розсипалися по перекошеному від люті обличчю.

- Ви ще пожалкуєте за це! «Чорні саламандри » нікому не прощають! – Вона сичала з люті, як гадюка.

- «Чорні саламандри », так називається ваша «шайка»?

- Ти ще дізнаєшся, хто вони такі, шмаркачу! – Вона кинулась грудьми на Максима, та Оля відкинула бандитку в куток.

- Посидь-но, он там! – пихнула її в груди. - Пізнаєш цю жінку, Максиме?

- Щось ніби знайоме.

- Це завідувач  архівом, а по сумісництву голова шайки «чорних копачів », що грабує гробниці й старовинні поховання.

- Так це вона направляла цих громил, давала їм вказівки? А як замаскувалася. Хто б міг запідозрити, в цій діловій жінці, голову шайки грабіжників?

- Я сама б ніколи не повірила, поки не зіткнулася з нею коло пограбованого поховання. Ця зараза, скалічила людину.  Вона намагалась вбити священика. Там, на пагорбі лежить поранений монах. А що це в тебе з рукою?

- Дрібниця. Ця «чорна пантера» чимось мене шкрябнула.

- Чекай, я погляну. Тут якесь залізко стирчить.

Із-під загостреної залізної зірочки, що стирчала в плечі Максима, виступала густа кров.  Оля,  мало не втратила свідомість, від вигляду рани, та все ж пересилила себе, й витягла з плеча маленьке зірчате лезо. Потім, розірвала вбрання й перев'язала рану.

Максим зціплював зуби, він був блідий від болю, та намагався триматися мужньо.

- Де ця, проста «архіваріуска», таким штучкам навчилася? Вона билася, ніби справжній спецназівець. Якби не ти, кохана, вона б тут мене прибила.

- Ти сказав кохана? Це що, зізнання?

- Ну, як тобі сказати, екстремальні обставини пришвидшують залицяння. Я тебе покохав, як тільки вперше побачив.

- Я теж любий!

Дівчина притулилась до юнака, й вони завмерли в поцілунку.

А в кутку звивалася гадюкою, зв’язана завідувач архівом.

Розділ 28. Шапка невидимка

 Оточений із двох сторін бандитами й наляканий стріляниною Василько тремтів, притулившись спиною до відполірованого  стовпа. Він хотів видряпатись на слизьку колону, але стіна була ніби з льоду. Колону  так відполірували, що всі спроби піднятись па неї, хоч би на сантиметр були марні. Василько зрозумів, сховатись ніде, тому шкрябав від безсилля нігтями по глянцевій поверхні. Та ось його пальці, на ідеально відполірованій стіні, намацали невеличкий горбок. Для зору цей горбок був зовсім непомітним. Хлопець, інстинктивно, натиснув на виступ. Кнопка втопилась від легенького натиску, а біля самої підлоги, в колоні відкрився круглий люк. Василько, не роздумуючи шмигонув туди. Не встиг за хлопчаком закритися отвір, як позаду нього гупнув на підлогу, з розставленими руками, Зуб. Громило розраховував схопити втікача, пролетів по інерції й зіштовхнувся з Адміралом.

 Усередині Василькової схованки було світло, а головне - видно все, що коїлось назовні. Хлопцеві навіть здалося - бандити, зараз, його помітять, та ті тільки розсипалися прокльонами. Адмірал не щадив Зуба, погрожував і роздавав йому тумаки. Василько, чув їхні слова так виразно, наче ніякої стіни між ними й не було. Здалося, ніби хлопця накрили великою шапкою невидимкою. Злодії ще довго сперечалися й вовтузилися біля Василькових ніг.

 - Як ти міг його випустити? Ти знаєш, що зробить із нами Шеф?

 - Може, «пацан» крізь землю провалився. Ти сам, Адмірале, винен. Навіщо почав стріляти? Я вже, майже, схопив те цуценя.

- Зараз, ти в мене провалишся! Дивись-но, ще мене звинувачує! Отримуй паскудо! – Адмірал зацідив рукою з пістолетом по лицю громили. Той зойкнув і впав біля колони.  Кульгавий накинувся на лежачого і бандити щепилися клубком. Зуб усе поривався звестись на ноги й утекти, та настил був дуже слизький, і він кожен раз падав навколішки.  Адмірал усе гамселив свого подільника, при цьому, теж ковзаючись, як корова на льоду. Урешті Зуб якось вивернувся і вкусив нападнику руку, що тримала пістолет. Той верескнув і позадкував до стіни. Його обдертий зад  уперся в колону. Василько відсахнувся від прозорої стіни й забився в найдальший куток сховки. Адмірал переклав у здорову руку зброю й прицілився в Зуба, та вчасно, згадавши про недавній дивовижний танок кулі, сховав пістолета. Тим паче, що наляканий Зуб не збирався продовжувати атаку.

- Я з тобою ще поквитаюся, дурню.

 Адмірал відірвав кусок ганчірки від і так подертого одягу і перев’язав скривавлену руку.

- Я, тобі зуби повисмикую, шакал паршивий!

 Зуб сопів біля стіни з виглядом собаки, що випадково вкусила господаря.

- Чого розсівся, обшукай тут все, не могло ж жабеня випаруватися. Повинна бути якась нора.

 Зуб схопився й став обмацувати стіну. Він шкрябав, стукав, грюкав ногою, намагався навіть плечима зрушити стіну. Адмірал сидів на долівці, обіпершись спиною об колону. Раптом, він підвівся й став по колу обходити Василькову схованку. Кульгавий бандит  задирав голову, оглядав з усіх сторін споруду. Потім він став гладити блискучу поверхню. Василько затривожився, зметикував і мерщій кинувся до люка. Хлопець порився в своїх кишенях, знайшов там якусь залізячку й заблокував механізм відкриття люка.  Тим часом бандит намацав кнопку й уважно її роздивлявся. Зовні нічого не було помітно, тільки пальці відчували якусь нерівність. Адмірал натиснув на виступ, той зник з під пальців. Він ще і ще натискав, та ніякого ефекту. Тоді бандит  спересердя грюкнув по колоні ногою. Йому здалося, що знизу в гладенькій поверхні з’явилась ледь помітна тріщина. Адмірал нагнувся, щоб краще розгледіти щілину. Але раптом із «Джипа» долинула мелодія – дзеленчав мобільний телефон. Через хвилину акорди повторилися.

- Іди візьми «мобілку», чого став як пеньок! - викрикнув розгніваний Адмірал. Він приготувався вдарити ногою ще раз туди де тріснуло.

- Адмірале, це Шеф! - Пропищав, з кінця зали, переляканий Зуб.

 Кульгавий зразу ж забув про свої наміри й побіг до машини.

Тільки тепер Василько полегшено зітхнув і витер спітнілі від переживання руки. Він підтримував люк усім тілом, не даючи механізму відчинити вхід, тепер щілина зникла. Василько прислухався, що ж діється  зовні.

 Адмірал стояв із телефоном навитяжку. Зуб чатував за плечима й копіював кожен рух патрона.

- Шефе, ми виправимось. Дайте нам останню спробу. Камінь ще сьогодні буде у Вас. Слухаюся!

 Адмірал розслабився  і оперся місцем, де були порвані штани, на машину. Холодний метал привів його  до тями й бандит знову виструнчився. Зуб теж витер чоло від холодного поту. Видно, що розмова із Шефом була не з приємних.

- На цей раз пронесло, та коли ми не вернемо «Алмаз», нам «кранти».

- Може нам краще втекти. Не тре було телефонувати Шефові.

- Пізно, тепер махати руками.  Шеф знає кожен наш крок, він дістав код від кімнати управління, й може розкласти нас на молекули прямо тут, під землею. Так що, уперед!  «Камінь» треба шукати в жовтому тунелі, біля підземної річки. Він випромінює сильну енергію, яку фіксують прибори на моніторах у Шефа.

Вони похапцем завели «Джипа», увімкнули фари й, запищавши колесами по полірованій долівці, в’їхали в жовтий тунель.

 -  Невже пронесло? – Василько не вірив у свою удачу. – Куди ж вони так поспішали? Здається, щось говорили про «Камінь». Чи не той це камінець, що впав у ріку разом із Миколкою? А це ще, що за звір? – Вигукнув, сам до себе, Василько. Із сусідньої колони вислизнуло якесь звірятко й кумедно подріботіло слідом за «Джипом». Було воно досить велике, ростом із Василька й пересувалося на двох ногах, хоча спиралося на хвоста, як на додаткову опору. Хлопець не вспів добре розгледіти звіра, так як усе сталося миттєво, та він побився б об заклад, що це ящірка, якби не блискуча шерсть якою було покрите звіря.

 Василько ще трохи посидів у схованці, щоб не напоротися на ще якихось відвідувачів підземної зали.  Потім, хлопець тихесенько відчинив люка й вибрався на поверхню. Тримаючись поближче до стіни, він став пробиратися й собі до жовтого тунелю. Чому він пішов саме туди? Мабуть, із цікавості, а все таки в хлопця жевріла надія, коли там шукають зниклий «Алмаз», може й Миколка там. Хоча спогад про лютого зеленого звіра, перекреслив усі його сподівання.

 Він уже зайшов до світлого тунелю, коли позаду почувся шум і шурхіт падаючих камінців. У  цей час хлопець пожалкував, що так завчасно покинув свою схованку. Василько хутчіш вскочив у тунель і припав до стіни. Коли все вщухло, хлопець боязко визирнув.

 Посеред зали, задерши голову догори, Надійка роздивлялася чудову, освітлену стелю. Мишко стояв недалеко від неї й від захоплення, забув закрити рота.

- Надійко, Мишку!  Ви живі! – Василько не стримував своєї радості, він побіг через весь зал до друзів. Вони кинулися до нього. Діти обнімалися, сльози радості заливали їхні обличчя, та ніхто їх не соромився. Надійка розмазувала солоні краплини по обличчю обома руками.

- Я думала, що тебе більше не побачу. Думала, що тебе застлелили ті плокляті бандюги. – Дівчинка хлипала й смішно шморгала носом.

 Мишко з радості ніби одурів, усе штовхав товариша й повторював:

- Васильку ти живий! Васильку ти живий! 

Поки Василько й собі не штовхнув дружка.

- Та, живий, що це тебе заклинило?

 Той розсміявся, й став його обнімати, поки сльози не потекли по щоці. Мишко, ніяково витер непрошену сирість.

- Я теж такий радий, що ви вціліли. Чому ти, Надійко тоді побігла? Бандити ж пішли в інший бік.

- До мене дотолкнувся мохнатий звіл із великими очима. Я думала, що то пацюк, а їх я дуже боюся. Плавда, він був завбільшки з Мишка.

- А точніше ти не можеш описати того звіра.

- Було темно, я побачила тільки очі, що світяться. Та коли вистрілили,  я на мить помітила, що воно мохнате із хвостом, як у кенгуру.

- Я здається його тут бачив.

- Невже? А воно не страшне?

- Воно не страшне, бо ховалося, як і я. Та тут, були набагато страшніші. Угадайте, кого я тут зустрів?

- Того «чолта» з болота?

- Ні, наших старих знайомих.

- Громилу й кульгавого? – Не вірячи, запитав Мишко.

- Саме їх і були вони надзвичайно люті.

- Як же ти врятувався, тут же заховатись ніде?

- Ходіть, я покажу свою схованку! - Василь - повів друзів до колони й натиснув кнопку.

- Оце то так. Сиди собі все бачиш, що діється надворі, а про тебе ніхто й не здогадується.

- А в тій, іншій колоні ховалося звіря, яке бачила Надійка. Певно, це їхні помешкання.

- Я додому хочу. Не хочу більше ніяких звілів! - нагадала про себе Надійка.

- Справді, Васильку давай вибиратися звідси. З мене вже досить цих підземних пригод.

- А ти знаєш як це зробити?

 Мишко розгублено пошкрябав потилицю. Надійка запитливо подивилась на Василька.

- Я думаю нам треба вистежити бандитів, може вони вкажуть нам вихід. Я підслухав зі своєї схованки, що їм конче потрібен той камінь котрий був у Миколки. Може й Миколку знайдемо.

- Думаєш він не потонув? – стиха запитав Мишко.

- Плаває він непогано, може вдалося вибратися на берег? - Промовив із надією Василько, хоча сам мало вірив своїм словам.

- Вода ти пам’ятаєш, яка там крижана. Я мало не задуб.

- А про чолта ти забув? – Надійку аж пересмикнуло, при згадці про болотне чудовисько.

- Може той «чорт » і не такий страшний, як ми про нього думаємо. Поки тільки бандити намагалися нас убити.

 Надійка хотіла посперечатися із хлопцем, та він владно перерва дівчинку.

- Я розумію, що в Миколки не було шансів, але можливе ж якесь диво! - Йому дуже хотілось вірити, що друг живий. Хлопець відвернувся й тихенько заплакав.

- Ну годі. В який тунель, ти кажеш пішли громили?

- Вони поїхали на авто, у жовтий тунель.

- На авто? Ти сказав, на авто? - Здивуванню в Мишка не було меж.

- Так на тій, про яку ми тобі розповідали - яка провалилася з бандитами, та  сама, яку літаюча куля затягла в болото. Вона цілісінька стояла, ось тут за колоною.

- Ну, нічого собі. Тоді я повірю в будь яке диво. Ідемо! Здається, ці загадки ми не розгадаємо ніколи.

 Мишко перший вирушив тунелем. Василько наздогнав товариша.

- Повинна бути розгадка, як і вихід із цього підземелля. Ходімо тільки знову не губіться! - Василько взяв Надійку за руку. Вони рушили по довгому тунелю. Світло тут було не таке яскраве, зате дорогу було видно далеко попереду.

Розділ 29. Волохатий друг

 Крижана вода бурлила й пінилась навколо Миколки. Його крутило наче дерев'яну скалку. Річка пробивши в гранітній породі невисокий тунель, неслася кудись у глиб землі. Інколи зі скелі, прямо до води, звисали гострі камені. Тоді Миколці приходилося глибоко пірнати, щоб не вдаритися головою. Він сильно затиснув у руці полірований камінець, який ніби ліхтариком освітлював темряву підземного потоку. Хвилин п'ять хлопець не відчував крижаної води, він тільки  намагався триматися на поверхні, та чим далі відносила його підземна ріка, холод починав сковувати його рухи.

Миколка уже достатньо наковтався води, вона на смак була якась, дивно-солона. Ось чому він ще на плаву. У мокрій одежі, у прісній воді, хлопець вже  давно б пішов на дно. «Густина солоної води значно більша, тому має більшу відштовхувальну силу», - чомусь пригадався йому слова Олени Марківної, учительки хімії. Як Миколка не любив уроку хімії, а тепер волів би віддати будь-що, аби якась чарівна сила перенесла його в рідну школу, за парту, навіть на урок хімії. Та диво не сталося. Вируюча вода несла його у безвість.

 Далеко попереду, у тунелі по якому линув потік, наростав гул. Миколка спочатку нічого не зрозумів, та коли його піднесло плином ближче до грізних звуків, страшна здогадка майнула в голові:

- «Водоспад! Якщо там таке ж гостре каміння, мені не  врятуватися.»

Попереду ревіло, пінилося й гуркотіло водою. Миколка  спробував зачепитися за виступ каменя біля берега, та його змило наче якусь смітинку.

Хлопця розвернуло потоком, тоді він вчепився за гострого каменя, що звисав прямо зі стелі й торкався кінчиком води. Миколка, здавалося, намацав ногами дно й, тримаючись за каменя, зупинився посеред річки. Вода запінилась й забурлила навколо нього, заливши хлопця, майже, з головою.

Коли ж Миколка відкрив забризкані очі й освітив каменем тунель, то з жахом скрикнув і пустився на волю стрімкій воді. Прямо на нього, пірнаючи й оминаючи каміння, пливло чудовисько з болота. Зелена шерсть на ньому злиплася, і тепер страховисько було схоже на здоровенну горилу.

Миколка від холоду вже не міг гребти й тільки в задубілій руці стискував свого світлячкового камінця.

Попереду  гув підземний водоспад - вода з ревом і гуркотом зникала кудись у прірву. Миколка по інерції вхопився вільною рукою за інший виступ. Та сил у хлопця, майже, не залишилося, його крутонуло, ударило головою об слизький берег і понесло непритомного, до ревучої води.

     Прийшов до тями Миколка в невисокій печері. Біля його ніг, налітаючи на гостре каміння із шумом нісся потік. У кутку печери виднілась якась тінь. Його камінець лежав неподалік і освітлював кам'яні стіни. Тінь заворушилася підійшла до води, набрала в пригорщу й хлюпнула на хлопця, Миколка аж підскочив від несподіванки, він зіщулився, і притиснувся до стіни. Великий дивний звір уважно роздивлявся хлопця. Він простягнув лапу й доторкнувся до Миколки. Той замружився й приготувався до найстрашнішого, та здоровило нахилився над хлопцем і лизнув йому лице.

Хлопець затремтів від страху, здавалося, якщо страховисько ще трохи розкриє пащу, голова хлопця там заховається. Та велика істота поводилася досить мирно. Хлопчина був для неї просто забавкою. Створіння, то зачіпала його пальцем, то обнюхувало геть переляканого хлопця. Потім волохатий звір підняв Миколку на ноги й підштовхнув до більш просторої печери. Там, на здивування хлопця, горіло багаття. В приміщенні було досить тепло. Звір зовсім не боявся вогню, а обережно підгортав лапою головешки і приязно щось мугикав, ніби, запрошуючи Миколку погрітися.

Хлопець простягнув промерзлі руки до вогню. Звір тим часом кудись зник. Миколка зняв із себе промоклий одяг і розстелив на каменях навколо багаття. Тепло від вогнища йшло таке, що хлопець скоро повністю обсох і відігрівся. Зігрівшись Миколка став роздивлятися довкола. Він помітив невеликий отвір у стелі просторої печери, куди, як у стародавніх оселях, виходив увесь дим.

- «Ага, значить, сюдою можна вибратись на поверхню,» - Хлопець підсунув докупи декілька каменів і став роздивлятись дірку в стелі, та скоро ядучий дим, що зібрався зверху змусив його залитися слізьми й розкашлятися.

Поки дрова не догорять, про ніяку втечу через димар не може бути й мови, вирішив Миколка. Він, одів підсохлу одежу й визирнув із печери. На березі сидів здоровань, і щось чатував. Раптом він ударив лапищем по воді, блискавично підчепив пазуром і викинув на берег, схожу на змію, здоровенну рибу. Декілька швидких рухів і за його спиною уже звивалася пара вгодованих рибин. Миколка глянув на рибу - це були вугри, та таких великих, він, із роду, не бачив. Здоровило помітив хлопця, кинув рибалити, взяв найбільшу, ще живу рибину й простягнув Миколці, при цьому він прицмокував і облизувався. Миколка злякано витріщився на його здоровенні зуби. Волохач одним кігтем випотрошив рибину й знову простягнув Миколці.

- Ні, ні! - Завертів головою хлопець, йому зовсім не хотілося їсти сиру рибу. Здоровань, благально дивився, ще хвилю, на хлопця, потім поклав собі рибину до рота, тримаючи пальцями за голову, пожував, почмокав і вийняв назад голий кістяк, мружачись від задоволення. Миколку аж пересмикнуло від побаченого. А той знову простягнув хлопцеві випотрошену рибину. Миколка вже трохи осмілів і щоб не сердити велетня, взяв. Вона була дуже тяжка. Хлопець поніс рибину до багаття. По дорозі він нагнувся,  щоб підняти свого каменя-світляка. І враз волохатий здоровань упав навколішки й став бити поклони, при цьому щось, підвиваючи. Миколка злякався, кинув вугра й шмигнув у печеру, де горіло вогнище. Він забився, з переляку, в найдальший куток. Та волохань не йшов.  Почекавши трохи,  хлопець визирнув із-за кам'яної стіни . Велетень уже не мукав, а просто стояв навколішках. Так, продовжувалося доти, доки Миколка не посмілішав і підійшов до волохатого, потім підняв камінець і сховав у карман. Великий звір подивився на Миколку як на святого.

-  Чого, ти? Ходи я покажу тобі, як рибу треба готувати!

Той, здавалося, зрозумів хлопця й став збирати розкиданих вугрів.

Миколка із хмизу, який валявся навколо багаття, зробив щось схоже на шампур, настромив  найменшу рибину й став смажити над вогнищем.

Зелений здоровань зі здивуванням і цікавістю роздивлявся весь  процес приготування. Він, то заходив з однієї сторони, то з іншої, а то намагався заглянути з-під низу.

Миколка вже зовсім призвичаївся до свого рятівника й легенько ляскав його рукою, коли той намагався відщипнути недопеченої риби.

   Як тільки риба зашкварчала й стала покриватись рум'яною кіркою, здоровило так заметушився навколо вогнища, що здавалося, він виконує ритуальний танок.

-  Усе, готова! - Миколка церемоніальне простягнув соковитого вугра велетню. Той радо вхопив, але тут же випустив гарячу страву, незадоволено вуркочучи.

   -    Гаряча, не хапай, подуй! – повчав Миколка волоханя, той дивися на хлопця, нічого не розуміючи.

   - Он так, дуй! - Миколка набрав повні груди й дунув на рибину.

Велетень і собі повторив вправу. Проте дунув так, що рибина покотилась до стіни,  а вогнище розлетілося по всій печері. Микола ледь зібрав порозкидані тліючі головешки.

- Ну ти й незграба. На, спробуй!

Хлопець відломив половину від теплої риби. Зелений велетень трохи відщипнув і довго жував, ніби вивчаючи невідомий йому смак. Коли ж розпродував, то захрумтів разом із кістками.

 - Що сподобалось? Смачно? - І собі до рота, поклав шматок Миколка. Він уже давненько не мав у роті ні шкоринки, тому смажена риба здавалась йому справжнім делікатесом. Волохатий, між тим, швиденько випотрошив усю іншу рибу й став, за прикладом Миколки, смажити над багаттям. Він скакав над вогнем, як мале дитя і Миколці від того, що такий велетень так пустує, ставало смішно.  Зелений здоровило не чекав поки страва поспіє, а залюбки куштував напівсиру. Спочатку Миколка пробував йому заперечити, та зрештою, стомився, тепле вогнище й ситна їжа його розморили і хлопець поринув у сон.

 Коли Миколка прокинувся, він лежав бережно вкритий шкурою якогось звіра, а його новий друг знову сидів біля підземної річки. Миколка тихо підійшов із заду. Велетень дивився, як рікою пливла риба. Хлопець здивувався - ситий рибалка просто милувався неповторним видовищем, він більше не ловив риби.

-    Скільки риби? Мабуть, на нерест ідуть, але звідки вони взялись тут, у підземній ріці?

Миколка застиг у здивуванні біля свого нового друга - такої армії риб'ячих спин, він і в сні не міг уявити. Велетень щось мугикнув, при цьому задоволено глянувши на хлопця. Вийшло щось схоже на посмішку. Миколка дістав із кишені камінь, щоб краще присвітити, зелений волохач знову відсахнувся від хлопця, упав на коліна і повторив учорашні вправи.

-    Перестань! На ось, потримай! Я, можу дати тобі поносити.

Та  велетень, зіщулився в кутку й став скиглити.

- На візьми! - Миколка простягнув йому камінець. – Ти, певно, тоді не за нами гнався, а хотів цього світлячка? Ти йому поклоняєшся? Бери!

Здоровань заховав за спину лапи, затремтів. Потім став показувати пальцями на вогонь і дмухати.

- А! Тобі, як і Васильку, пече в руки коли торкаєшся до «камінця». Тоді давай так домовимось, ти виведеш мене до моїх друзів, покажеш вихід, а тоді я залишу тобі цю каменючку. Видно, вона тобі дуже потрібна.

Очі звіра, здавалось все зрозуміли.

-  От і добре. Але дивно, чому мені він не пече? – Миколка роздивлявся свої долоні. - Гм... Звичайні руки й навіть татуювання зникло.

- То, покажеш вихід? - Миколка підкріпив свої слова: мімікою лиця, рухами рук і ніг. Звір довго дивися на хлопця, ніби  намагався второпати його слова.   Потім задумався й ствердно кивнув.

  Поївши й набравши харчів, вони стали збиратись в дорогу.

-    А, скажи мені волоханчику, як ти домудрувався розвести тут багаття?  - Миколка вказав рукою на вогонь, задумався,  потім зобразив, як він креше кресалом об камінь, як запалює сірники. Аж поки втомився й уже було відмовився від своєї затії. Велетень дивися, дивився, а тоді підійшов до вогню, взяв тліючу головешку, підніс до продухи в стелі й відпустив.

- Зрозуміло, ти вкинув дрова й жарини через димар.

Дикун від радості, що його зрозуміли, став пританцьовувати.

- Може, і на верх можна вибратись через цей лаз?

Волохань закрутив головою й показав, що лаз тісний не тільки для нього, але й для Миколки.

- Добре, тоді, йдемо твоєю дорогою.

Вони рушили понад річкою в сторону протилежну течії, туди куди неслися тисячі вугрів на нерест. Там де берег звужувався, і камені звисали над водою, волохатий друг брав Миколку на плечі, і вони брели в брід на інший берег. Спочатку Миколка світив каменем, але зелений велетень сахався світлячка, тоді хлопець заховав його до кишені. Очі здорованя прекрасно бачили й у темряві. Так вони йшли річкою, поки не натрапили на широкий світлий тунель, що перетинав річище. Миколка з  новим товаришем видряпались на тверду відполіровану підлогу.

Тунель, освітлювало жовте світло. Пройшовши трохи підйому тунелем, наші мандрівники вийшли на рівне. Іти стало легше й, здавалося, світло попереду стало яскравішим. Миколка подумав було, що скоро їх мандрівка закінчиться, він зустріне друзів і познайомить  їх із новим приятелем, якого вони так боялися. Йому навіть стало смішно від того, як вони втікали від цього добродушного здоров'яка.

  Та враз шерсть на його новому другові заворушилася. Він зупинився, понюхав повітря, і вишкірив свої здоровенні зуби. Гладка зелена шерсть, перетворилась в щетину. Хлопець і собі завмер, прислухався. Назустріч їм, із глибини тунелю, на всіх парах летів автомобіль із включеними фарами. Миколка, не йняв віри своїм очам.

Розділ 30. Місто добрих саламандр 

- Попеледу щось біжить! – вигукнула Надійка, вказуючи на тінь, що швидко віддалялася.

- Це, мабуть, те звірятко, що ховалося від громил. Давайте глянемо куди воно побігло, – запропонував Василько.

- А якщо воно кусається? Клаще підемо далі. – Надійці зовсім не хотілося йти за невідомою твариною.

- Та не бійся ти, ми тільки глянемо. Воно чкурнуло в ці дверцята. Може за дверима вихід на поверхню і звіря знає, як звідси вибратися? – хлопці підійшли до дверей, що ледь вирізнялися в на гладенькій стіні тунелю.

- Дивись, Васильку, тут знак – ящірка в золотій короні. -  Мишко протер барельєф. Корона зразу ж засіяла. Тоді він легенько натиснув на виступ і двері неспішно стали відкриватися, ніби їх хтось штовхав із середини. Хлопці аж відсахнулися від несподіванки, та все ж  зазирнули всередину.

 Прямо перед дітьми, по той бік дверей, відкрилося щось яскраво-невідоме, ніби з’явився  вхід в інший світ; там було велике підземне місто: з вулицями, багатоповерхівками, ескалаторами. Висотні фантастично-закручені будинки, здавалося, підпирали небо. Так, саме небо, проте воно було не справжнє, а спроектоване на  високі склепіння; по ньому плили штучні хмарки й сонце було штучне; все як в трьохвимірному кіно, та настільки досконало зроблено, що дітям здалося, ніби вони вже не в реальному світі, а в якомусь казковому, міфічному місті, схожому на дивний сон. Усе навколо них сіяло, змінювало, барви, як в яскравому мультику.

  Друзі увійшли в двері, ніби в якесь задзеркалля, ніби пройшли невидиму пелену часу й зазирнули в прийдешність. З повними подиву очима, вони ступили в цей казковий світ. Діти крутили навсібіч головами, роздивляючись дивне місто. Десь під самим феєричним небом, на висоті, пропливали барвисті кулі, схожі на великі мильні бульбашки, що змінювали свій колір; у кожній з них сиділо по одному, чи по кілька звіряток. Навколо них, по вулицях, сновигало теж чимало звіряток. Усі поспішали по своїх справах, хоча деякі  все ж зупинялися й здивовано роздивлялися наших друзів. Обабіч доріг, біля тротуарів, росли неправдоподібно-красиві рослини із екзотичними, яскравими квітами, від яких розносився приємний аромат. А дороги, то певне й не дороги, бо ніяких автівок там не було, а рухомі доріжки, по яких пересувалися карусельні м’які іграшки, на яких верхи сиділи, все ті ж, пухнасті звірятка. Ці рухомі каруселі виринали з одного будинку і зникали в іншому. Та жодна із них не перетиналася, а з чудернацькими вигинами обгинала одна одну.

 Було тепло, світло й дув легенький свіжий вітерець із пахощами морського повітря, як у курортному містечку. Було враження, ніби десь, у далині,  шуміло море. Василько минулого року їздив із мамою в Залізний Порт, на Чорне море; там теж було тепло, вночі миготіли реклами і шуміло море, але те що він бачив зараз, не йшло ні в які порівняння.

  Дивовижні вітрини, висвічували різноколірними вогнями, просто посеред дня миготіли рекламами – справжнє тобі місто мрій. Якийсь суцільний карнавал. Усе було б дуже реальним, якби звірята були людьми. 

  Недалеко від них, над будинками, пролетіла срібляста миска, переливаючись вогнями.

- «Точнісінько така, як та, що затягла «Джип» в болото. – подумав Василько.

Діти стояли посеред цієї дивовижі, зачаровано роздивляючись все довкола.

- Оце так місто, під болотом! Може ми потрапили в інший вимір? Чи, пройшовши тунелями часу, опинилися в далекому майбутньому? -  Василько сам здивувався, як        по-науковому він промовив.

- Класнючо, як в мультику! Прямо тобі Диснейленд під землею!- Мишко не стримував свого захоплення.

  Навколо дітей, поволі, став збиратись гурт зівак. Надійка злякано тулилась до Мишка. Серед цікавих звірят були дорослі й зовсім маленькі. Вони були в різних хутрах: найменші геть темні, майже чорні, були й коричневі, сірі, й навіть сиві.

- Та вони доблі й не кусаються.  Я, їх не боюся. – Надійка осміліла й підійшла, щоб погладити найменше звірятко, те сором'язливо заховалося за мамину спину.

- Ці маленькі геть потішні, А очі які розумні, здається зараз заговорять, - розмірковував Василько.

    Враз до них спустилася одна із тих «мильних бульбашок», що ширяли над головами; з неї вийшло звірятко із сріблястою шерстю й, приязно посміхнувшись, простягнуло Надійці лапку. Вона боязко її погладила. Сріблястий звірок ще щиріше усміхнувся й вклонився.

- «Ми раді вас вітати в царстві саламандр – найдревнішої цивілізації на землі. Ви перші земляни, яким ми дозволили побачити наш світ. -  Надійка звела очі на сріблястого звірка, та той  мовчав і тільки посміхався, дівчинка не розуміла, хто ж це говорить? Слова  лунали десь в голові; було враження, що вимовляються вони біля самого вуха. Надійка навіть доторкнулася рукою до вух, чи не має там бува навушників. У Василька теж бриніла чужа мова десь в голові, він штовхнув товариша.

         Ти це чуєш?

- А, я думав, що це в мене галюни.

- «Не дивуйтеся, ми давно користуємось телепатією, тому спілкуємося, тільки подумки.  Я,  Ій Четвертий – посланий від Наймудріших, вони мають честь запросити вас на Раду Сивочолих. – сріблястий знову вклонився і першим пішов до рухомої доріжки.

Друзі рушили слідом за сріблястим Ієм.  Тільки-но вони стали на рухоме полотно, як десь знизу, ніби із-під землі, під ними виросли крісла, схожі на чудернацьких м’яких роботів із рухомими ногами, які підхопили їх, всаджуючи майже силоміць. Гід, із сріблястим хутром, показав, як можна, за допомогою поруху руки, міняти свій транспорт: із роботів стали великі кавові  чашки, потім човники, літачки, далі чудернацьки звірі, схожі на динозавриків. Це нагадувало дитячі каруселі, тільки вибрані звірята можна було змінювати під час руху.  Ій Четвертий знову змахнув рукою й вони понеслися , ніби на американських гірках, по нескінченій рухомій дорозі. Діти були в захваті, схоже й їх провідник теж був вдоволений, що зумів справити враження на гостей, бо радів не менше дітей. Після карколомного кількахвилинного гарцювання на різних доісторичних кониках - динозавриках, діти разом із своїм Чичеріне в’їхали в просторий будинок, що відрізнявся своєю величчю й розмірами. Тут серед просторого залу карусельна доріжка, разом із своїми іграшковими роботами зникла десь під підлогу й діти залишилися стояти серед великої сяючої кімнати. Надійку оте швидке катання між будинками трохи вкачало і вона була рада зупинці. Хлопці, то були б не проти покататися й далі, та ще краще, якби та каруселька вивезла їх на поверхню; хоча  це місто і було прекрасне, яскраве, барвисте, проте, якщо чесно, їм вже добряче всім хотілося додому.

Розділ 31. Рада Сивочолих

  Діти оглянулися; їхній провідник кудись зник. Вони й не зогледілися, як попід стіною великої зали до них виїхали, на високих  іграшкових динозаврах, (схоже, замість крісел всі в цьому місті використовували м’які іграшки), геть сиві звірятка. Вони зацікавлено розглядали прибулих. Проте їх лиць неможливо було розгледіти. Стіни зали сяйливо світилися, ще й зверху спускався різноколірний туман, ніби пара на лазерному шоу.

  І тут Василько звернув увагу, як одна бокова стіна в кімнаті, просто, зникла й звідти, минувши стариганів-звірят, до них хтось направляється. Проте, як для невеликих на зріст звірят, він був надто високим. Коли той хтось підійшов ближче; хлопець не йняв віри своїм очам - це була людина. Василько розгледів срібний комбінезон, схожий на ті, які одягають лижники на змаганнях. Хлопець аж потер очі – так і є – борода. Це ж Професор!

Він, навіть не здивувався, звідки той тут взявся, а кинувся до нього через увесь зал.

- Професоре, пане Професоре! Ви врятувалися! – Василько мало не плакав від радості, Професор теж радо обнімав хлопця. Він пригорнув до себе інших дітей.

- Ви такі молодці, ви принесли... Це вони - саламандри мене врятували. Тоді, , як я віддав вам «Каменя» мене наздогнав Адмірал, він намагався втопити мене в трясовині. Бандит вимагав віддати «Каменя царя». Але я не сказав, що Камінь у вас. Тоді він впхнув мене у багно, я намагався вибратися, та провалився в якусь бездну й втратив свідомість. Отямився в підземеллі, там певне б і вмер від ран, та саламандри перенесли мене у це дивне місто й вилікували. Уявляєте, яка цивілізація живе тут із нами на Землі, просто у нас під ногами. А ми її шукаємо в далеких світах, будуємо надпотужні телескопи, відправляємо космічні апарати й зонди із повідомленнями до братів по розуму. А вони осьдечки,  під боком! Ви вже бачили, надіюсь, якого розвитку вони досягли?.. – він у захваті став розповідати, про те що Василько і сам добре бачив по дорозі до цього будинку. Хлопець, із чемності, його не перебивав, а став розглядати вбрання Професора. -  Ви дивуєтесь, чого я так дивно одітий?  Моє вбрання зіпсувалося, а ці милі істоти перевдягли мене у скафандр, призначений для польотів на Місяць. Так, не дивуйтеся, вони мають свою базу й на Місяці. Можете собі уявити?.. -  В Професора аж засвітилися очі. – Ой я й забув про головне. Я надіюсь, ви принесли «Каменя царя»?  Він дуже, дуже потрібен саламандрам, як і нам землянам. Виявляється, що я, через свою надмірну наукову цікавість, мало не загубив світ. Хто б міг подумати? Уявляєте, я допомагав «чорним саламандрам», цим безжальним бандитам, які полюють за  «Каменем». Я допоміг тим бандюгам, найманцям «чорних» знайти могилу царя й його «Камінь» – «Зіницю всесвіту». Не дарма ж в легендах писалося, що той Камінь магічний, за допомогою цього енергетичного кристалу саламандри відвернуть катастрофу, розсіють і змінять траєкторію крижаної хмари астероїдів, що насувається на Землю. Чорним же потрібен цей кристал щоб заволодіти «Джерелом» - і в їх руках це вже стане потужною зброєю знищення, а чим гірше буде на Землі, тим їм на руку, хай навіть Армагедон...  І подумати тільки, я мало не став співучасником злочину. Добре, що я зустрів вас і ви врятували від лап цих харцизяк «Каменя». Давайте його хутчіш! – він говорив безперестанно, емоційно, не даючи комусь із дітей, вставити бодай слово.

- Ми… ми…в нас його немає, – винувато промикав Василько, опустивши очі. - У нас його забрав звір із лапами схожими на гусячі, тільки ті лапи дуже велетенські. – При цих словах, сиві звірки, які до цього тихо сиділи на своїх іграшкових динозавриках  і слухали розмову, заворушилися.

 - А потім, потім, за нами гналося страхіття із страшними очима й Миколка впав разом із Каменем у підземну річку, а те страховисько скочило за ним. – Василько вимовив останні слова і розплакався.

Професор хотів  заспокоїти хлопця, але його руки не слухалися, він їх опустив безвільно.

- Невже все втрачено і це через мене. Мало що із-за мене втрачено «Камінь», так ще й загинув хлопчик… - Він був, просто, невтішний. Професор сів на долівку біля ніг Василька, обхопив голову руками.

І тут в Васильковій голові  знову пролунали слова.

- «Не хвилюйтеся, якщо Камінь в підземній ріці разом із кряком, вашому Миколці нічого не загрожує. Болотний кряк погнався за вами, бо думав, що ви вкрали Каменя.  Кряки – болотні люди, це дуже добрі й милі створіння, вони ще колись поклялися охороняти могилу Царя і Зіницю всесвіту до «Часу G». Раніше  вони заселяли всі довколишні болота, але потім, завдяки людям, що безжально полювали на них, зникли. Тих людей підбурили «Чорні саламандри», щоб позбутися охоронців могили. Ми думали що останній кряк загинув кілька століть тому. Але, судячи з вашої розповіді, вони ще живі  й певне переховуються в наших верхніх вентиляційних тунелях. Колись ці болотні мешканці допомагали нам спілкуватися із наймудрішим із людей - князем Туром. Кряк не причинить вашому другові ніякої шкоди, він обов’язково врятує його.».

-  Я ж казав, що Миколка живий! – Найбільше за всіх зрадів Василько.

А слова, далі продовжували дзвеніти у вухах хлопця, хоча ніхто із сивих звірків, що сиділи навпроти, навіть не розтуляв рота.

- «Професор вже дещо розповів вам про «Каменя». А тепер ви маєте знати трохи більше й про нашу цивілізацію. Ми відгородилися від поверхні землі захисним екраном і ніхто не зможе перетнути цей захисний бар'єр. І відкрили його тільки на кілька хвилин, щоб впустити вас, бо думали що ви принесли «Камінь».  Самі ми вже жити на поверхні без скафандрів не зможемо, сонячне випромінювання й ваша забруднена атмосфера нас уб’є. Хоча колись наші предки, жили на поверхні, правда це було шістдесят п’ять мільйонів років, у добу динозаврів. Ми ще тоді заходилися будувати ці підземні міста, щоб урятувати свій народ. Наші вчені вирахували, що метеоритний потік перетне траєкторію Землі, вона буде бомбардована великими космічними тілами й все живе загине.

   Ми збудували «Джерело Ze», та його потужності було замало, щоб цілковито відвернути катастрофу. Ми зуміли розколоти найбільший метеорит Чуксулуб. Проте зіткнення не вдалося уникнути, частина впала на територію сучасної Мексики, інший трохи менший болід – біля сучасного села Ботвишка Кіровоградської області. Саме від цих двох уламків великого астероїда загинули всі динозаври. На поверхні планети все було знищено, та задовго до катастрофи саламандри переселилися в підземні міста. І ми, відгородившись захисним щитом, пересиділи страшну стихію. І з того часу наш народ більше ніколи не виходив на поверхню. Ми мільйони років жили під землею. Але коли наші вчені астрономи зробили обчислення, то були вражені - Земля, раз у шістдесят п’ять мільйонів років знову стає на шляху поясу астероїдів. Тоді щоб подібне знову не повторилося ми, саламандри стали готуватися. Для цього спорядили експедицію на Місяць і там збудували нове потужне «Джерело Мі». Та кілька членів місячного екіпажу й серед них «Принц Чо», вчинили заколот, й збунтувалися проти нашого Царя. Наш закон, який відстоював Великий Цар Саламандр, забороняє вбивати, творити насилля, чи вмішуватись в земний розвиток. А «Чо» захотів панувати на Землі, над усім живим і над людьми. Вони утворили орден «чорних саламандр» і асимілювалися в людську расу. Відрізнити їх від звичайних людей практично неможливо, тільки по рудименту – залишку хвоста. Ще вони мають, вище ліктя родиму пляму у формі ящірки. Ці люди дуже жорстокі, вони не признають законів саламандр. Знаючи, що ми не можемо нікого вбивати, вони підкупили охорону, відключили «захисний щит» і спробували захопити підземне місто. Та наш Цар, виманив їх на поверхню. Він узяв із собою найбільшу нашу цінність - «Камінь царя», або «Зіницю всесвіту», щоб він не дістався «Чорним саламандрам». Це енергетичний кристал, який наш народ виготовляв на протязі двадцяти тисяч років - така  технологія його виготовлення. Саме з допомогою його, «Джерело Mi» зможе розсіяти в космосі будь-яке, навіть найбільше космічне тіло. Якби такою потужною зброєю заволоділи лихі саламандри, ми навіть не уявляємо, що сталося б із нашим світом.

 Цар знав, що «чорні» полюють саме за «Каменем», тому вирішив заховати його на поверхні. Чорні кинулися в погоню, покинувши наше місто, при цьому Царя дуже тяжко поранили.

 Тоді ми змогли відновити захист. Саламандр заховався серед болотного народу – кряків. Цар помер від ран і згубного повітря. Відтоді ніхто не знав де заховано енергетичний кристал. «Чорні саламандри», буквально, перерили всю землю в пошуках «Каменя». Але де заховано «Кристал» не знав ніхто. Лише коли прийшов час ми дізнались, що Цар помер серед  людей і вони поховали його, разом із «Каменем». Про це довідалися й наші вороги.  Вони не зупиняться ні перед чим, щоб отримати «Алмаз», навіть загибель усього живого на Землі їх не зупинить.  А зараз настав саме той «Час G», коли Землі й усьому живому загрожує велика небезпека. Тому ми відкрили «щит» і впустили вас, щоб із вашою допомогою врятувати Землю від чергового зіткнення.»

         І тут перед ошелешеними дітьми, просто із нічого, виник велетенський глобус – макет Землі, який висів у повітрі й неспішно обертався навколо своєї осі.  На ньому були океани, материки, навіть хмарки, і все таке справжнє, що, здається, простягни руку, й можна було б доторкнутися до планети. Навколо Землі мирно оберталася меншенька куля - Місяць. І от десь із глибини кімнати, невідь звідки, взялася крижана хмара. Великі уламки налітаючи один на одного, утворювали страшний тріск. Картина була настільки реальна, що нажахані діти закрилися руками. Від страшної хмари відділився один чорний уламок і на великій швидкості врізався в Місяця. Той ніби проковтнув непроханого гостя, витягнувся, як м’яч для регбі й потім тріснув на кілька уламків. Багато із них полетіло на Землю, тягнучи за собою довгі вогненні хвости. Далі на голубій планеті сталося щось жахливе. Із такої живої, блакитної, вона миттєво перетворилася на каламутно-чорну. І враз все зникло.

 - «Вибачте за не дуже приємне кіно, але це ми змоделювали ситуацію. Тепер знаючи, що «Камінь» у нас, в підземеллі, ми висилаємо туди своїх людей. Вони знайдуть Кристал і відправлять його до «Джерела Мі». Сьогодні вночі за ним прибуде транспорт із Місяця. А ви можете спокійно підніматися на поверхню. Сріблястий Ій проведе вас до колони-ліфта.»

-    Але ми хотіли б забрати Миколку із собою, – рішуче промовив Василько.

-    «Не знаємо, чи варто вам туди йти. Ті двоє, що напали на Професора, скористалися тим, що ми зняли щит і проникли в тунелі другого рівня. Наш розвідник їх бачив біля колон  у залі Піднесення.» - мудрі звірки продовжували навіювати думки дітям і Професору.

- Ми теж їх бачили. То ті бандити на «Джипі» - Чорні саламандри»? – запитав Мишко.

- « Ні, це найманці, прості грабіжники, вони навіть не знають для чого потрібен «Алмаз». Громили просто виконують волю ордену. Орден так завжди чинив – чужими руками вирішував свої темні справи. На жаль, ми не можемо з ними воювати, закон забороняє нам будь-яке насилля й втручання в життя землян.»

- Ні ми підемо, там же наш товариш, - рішуче вимовив Миколка.

- Тоді я теж піду із дітьми, дайте мені якусь зброю, - виступив вперед Професор.

- «Зброї у нас немає, хіба ось це – «Дзеркало повернення енергії». Якщо на вас направлять енергетичний промінь, ви можете з допомогою цього пристрою повернути його на кривдника. Хай буде по вашому, ідіть за Ієм Четвертим,  він проведе вас до підземної річки.»

 Сріблястий знову з’явився, ніби  із стіни й подав Професору, здавалося б, простеньке кругленьке дзеркальце. Той покрутив його в руках, як річ не підходящу для цього випадку, та проте заховав у нагрудну кишеню комбінезона.

 Ій повів друзів до «бульбашки, що стояла поряд із будівлею, на площадці. Діти з Професором всілися поряд із звірятком і піднялися над містом. Було таке враження, що вони летять на хмарці, просто в повітрі.

- Я б хотів на такій бульці політати над селом, – вимовив захоплено Василько.

- Товстий Комар луснув би, точно, прямо на футбольному полі, - підтримав товариша Мишко.

 Звірок тільки посміхнувся, поглянувши на хлопців. Надійка принишкла за спиною друзів, вона ще й досі не вірила власним очам і вухам, проте робила все, що й хлопці.

- «А, тепер знижуємося, за тими дверима вихід до тунелю, що веде до підземної річки. Ми повинні поспішати, через п’ять хвилин  знову заблокуються всі входи в місто.»

 «Булька» пішла в піке і за міліметри від землі  зупинилася, перед еліпсоподібними дверима. Їй Четвертий вдягнув на себе скафандр. Далі йти треба було пішки.

Розділ 32. Боягузливе вбивство

- «Звідки тут, в підземеллі авто? Можливо вони не помітили, що вже вийшли на поверхню, на автостраду?» - промайнуло в голові Миколки.

  Темний «Джип», не зменшуючи швидкості, нісся прямо на них. Хлопець стояв, як укопаний посеред дороги, ноги його не слухалися. Тоді волохань блискавично підскочив до Миколки, ухопив під руки й притиснув до стіни, а сам розвернувся й на ходу зачепив за переднє колесо легковика. Машина звалилася на бік і, скрегочучи по кам'яній підлозі залізним дахом, перевернувся догори дригом. Звідти випали, як гудзики із перевернутої шкатулки,  двоє переляканих бандитів.

- Адмірале, тікаймо! - верещав блідий як полотно Зуб. Він добряче стукнувся головою, коли вискакував із машини. І коли побачив перед собою розлюченого звіра, то певне б напудив, як би мав штани. Адмірал теж добряче гепнувся, тому тікати швидко не міг.

Розсерджений звір, тим часом, трощив перекинутого легковика. Кульгавий, помітивши,  що велету не до них, підскочив до Миколки й схватив його за руку.

-   А ось і наша пропажа. Віддай «Каменя» пуцьвірінку! -  він так шарпнув хлопця, що в нього з кишені випав на землю відполірований камінець, випромінюючи закодований напис.

- Пусти, бандюго! Пусти!!! - Як міг відбивався хлопець.

Волохатий звір, почувши Миколчин крик, залишив потрощену машину, сердито рикнув і кинувся на бандита. Адмірал тремтливою рукою, дістав зброю й упритул вистрілив волоханеві в груди. Звір страшно заревів і зупинився. Здається, він не розумів, що з ним сталося, що могло його так боляче вкусити.  Бандит продовжував стріляти, поки набої в нього не закінчилися, а потім став втікати. Проте велетенський звір не побіг за ним, а впав на коліна, тужливо завив і тяжко звалився на кам'яну підлогу. Він в останнє глянув на Миколку. В очах волохатика ще спалахнули вогники, та за мить погляд його потух.

-    Ненавиджу, ненавиджу вас, бандюги прокляті! Боягузи! За що ви його вбили? За що? - Миколка вирвався від бандита й, підбігши до свого друга, упав на зелену шерсть і залився сльозами. Він тормошив його руками, гірко плачучи.

-    Вставай, Волоханьчику, вставай!

Машина з якої цівкою витікав бензин спалахнула.

- Адмірале, виносимо звідси ноги! Зараз шарахне!

- Чекай, заберу «Алмаз».

Він ухопив рукою діаманта, якого випустив Миколка, та враз кинув на землю, дмухаючи на долоню. Усю руку бандита вкрив великий пухир.

- Воно, печеться, зараза. Візьми ти, Зуб!

- Ага, знайшов дурня. Я ще тоді, в ямі, насилу до торби його закинув. Візьми ганчіркою, через неї не так пече.

- Де тут ганчірка, довбешко? Навіть одежі на нас цілої немає.  Шукай щось, а я прикінчу малого, мені набридло його рюмсання. Добре, хоч із цим чортом болотним покінчили.

Адмірал направився до Миколки, та по дорозі зупинився.

- Зажди-но, Зуб. Хай краще понесе нам камінця. - Бандит зловтішно посміхнувся, уявляючи, як хлопець буде пектись гарячим алмазом.

- Справді! Адмірале, ти геній! Машина все одно згоріла, а малий буде нашим носієм.

- Біжи, хапай сопляка, та хутко, бо «Джип» зараз вибухне й усім нам буде гаплик.

Зуб швидко побіг до хлопця і став відтягати його від вмираючого звіра.

-    Бери алмаз у руки й побігли!  - Грізно рявкнув на хлопця головоріз.

- Сам бери, громило проклятий! – визвірився заплаканий Миколка.

Зуба пересмикнуло, обличчя налилось люттю, від чого червоний шрам випнувся і скривлений зуб виліз із-під верхньої губи. Він підскочив і сильно вдарив хлопця.

Той скрикнув від болю. Ще декілька тумаків посипалися на голову.

Миколка, пересилюючи біль і образу, вирішив підкоритися. Головне «Камінь» буде в нього, а там він зуміє втекти й відомстити громилам.

Хлопець розтер рукавом сльози, підняв самоцвіт. Той засвітися у його руці.

- Ти диви, йому навіть не пече. - Зуб здивовано вирячився на руку з алмазом.

-  Тікаймо! Зараз зірветься бензобак!

Адмірал щодуху побіг вперед,  кульгаючи на праву ногу. Зуб ухопив Миколку за поперек і кинувся за ним. У тунелі глухо  бухнуло, вогонь і полум'я розлетілось в різні боки.

Вибухова хвиля наздогнала й повалила бандитів на землю. Миколка підвівся, позаду, там де тільки-но лежав його друг, палахкотіло велике полум'я.

Розділ 33. Дещо, про курси милосердя

 Максим сидів у кріслі й здоровою рукою гладив Олине волосся. Біль у пораненій руці ставав усе нестерпнішим і він зціплював зуби, щоб не застогнати.

-  Ходімо звідси й заберімо цю «чорну змію »! – Оля глянула на жінку, яка звивалася у кутку, намагаючись вивільнитись з наручників.

- Почекаємо ще трохи, може прийдуть інші бандюги по награбоване. Ось там, біля шафи вони залишили вкрадене з могили золото. Бандити обов'язково сюди повернуться. Ми повинні їх затримати, а тоді й діти будуть в безпеці. 

 - Ви тільки дочекаєтесь своєї погибелі, прийдуть «чорні саламандри» і спопелять все ваше плем’я. Громи й блискавки впадуть на ваші голови, за те що підняли руку на орден… -  Полонена із свого кутка сичала, сипала прокльони й погрози.

  Максим, майже, не чув тих слів, він робив над собою  зусилля, щоб не знепритомніти. Широко розплющеними очима, дільничний слідкував за моніторами на пульті управління. Екрани почергово мигали, показуючи пусті тунелі, потім з’явився місячний ландшафт, якісь дивні будови й антени. За хвилину кадри змінилися,  із супутника Землі - Місяця, картинка перенеслась в далекий космос. Онищенко жахнувся, далеко з глибини Галактики, прямо до Землі, рухалася крижана хмара. При наближенні й збільшенні хмара перетворилась на сотню гострих уламків - астероїдів. Максиму здалося, що він знову марить. Здоровенні уламки налітали прямо на екран. За мить зображення зникло. На екрані з’явилась схема руху Землі й напис «До зіткнення сорок вісім годин чотирнадцять хвилин двадцять п’ять  секунд »…

- Ти це бачила? – Максим повернув голову до дівчини.

- Може, це якась комп’ютерна заставка, чи кадри з фантастичного фільму?

- Не схоже. Щось мені не подобається це кіно.

Під одним із екранів замиготіла лампочка. З’явилось зображення тунелю, по якому біжать люди. « В тридцять четвертому відсіку пожежа » – Побіг напис під картинкою.

- Я не встиг розгледіти втікачів, але, по моєму, це ті, що пограбували поховання Царя.  Вони впіймали одного зі школярів. Треба щось робити! - Дільничний рвучко піднявся із крісла, та скрикнув від різкого болю в плечі й упав непритомним. Оля підхопила поліцейського й всадила назад в крісло.

- Не метушися, йому залишилося ще дві години. Отрута діє повільно, -  злорадно промовила полонянка.

- Максиме, Максимочку! Отямся! – Дівчина трясла юнака, вона тузала його, поки дільничний знову не відкрив очі. – Не засинай!

- Не хвилюйся, зі мною все добре. Просто, якась млявість у тілі.

- Вона вдарила тебе отруєним лезом. Але ти повинен боротися, скоро прийде допомога. Любий, тільки не засинай. -  Оля  схилилася над коханим і поцілувала його в губи.

    - Не здумай померти. Я люблю тебе!

На Максима хвилями налітала сонливість і, здавалось, він уже втратив межу між дійсністю і сном. 

  Дільничний марив. Йому ввижались картинки з його дитинства: ось він їде на гнідому коні до водопою і йому шкода коника, Максимкові видається, який же він тяжкий і як, мабуть, важко коневі вести такого верхового. Сонце пече йому в потилицю й страшенно хочеться пити. Максим нахиляється до води, щоб зачерпнути в пригорщу, не втримується на коні й падає у воду. Він радий, що може напитися, але води не стає, а замість неї сухий пісок. Спрага стає нестерпною, він у надії дивиться на небо. Десь у далині гуркоче. Та це не гроза.

Дільничний розплющив очі від того, що щось в кутку грюкнуло, а в стіні відкрилися двері ліфта. Звідти, штовхаючи поперед себе хлопця, випхалися двоє закіптюжених  й обдертих до нитки бандитів. Зуб першим зупинився від несподіванки. Він не  думав у такому місці зустріти стільки людей, а тим більше сільського шерифа. Адмірал штовхнув отетерілого громилу й вони вдвох, перечепившись упали на підлогу.

- Руки за голову! – скомандував Максим, дістаючи зброю. Бандити дружно підкорилися.

- Ви, арештовані за пограбування стародавнього поховання й спроби викрадення дітей! Олю, обшукай цих негідників!

Дівчина швидко знайшла й витягла зброю з подертих штанів бандита, з іншої кишені дістала телефон. У  Зуба, вона відібрала кастет.

-  Це речові докази, поклади їх на он ту шафу під стіною, – вимовив Максим, він сидів у кріслі не піднімаючись.

 Миколка, який уже втратив усяку надію на порятунок, кинувся обнімати своїх рятівників, він плакав від радості.

- Максиме Петровичу, це ви? Вони… вони вбили мого друга! – хлипав хлопець.

- Не плач, вони за все будуть відповідати, - втішала хлопця Оля.

- А як ви дізнались, що бандити прийдуть сюди? - Миколка вже перестав схлипувати, лише розтирав сльози кулаком.

- Дедуктивний метод, хлопче, - ледь посміхнувся дільничний. – Надіюсь, ти Шерлока Холмса читав?

- Звичайно! А мої друзі, вони залишилися, вони залишилися десь там, у тунелі?

- Ми їх обов’язково знайдемо. А зараз допоможи Олі пов’язати цих злочинців, бо я щось погано себе почуваюсь.

  Почувши останні слова, бандити заворушилися й підняли голови, та Оля стукнула Зуба по голові туфлею. На іншого Максим направив зброю.

- Чого ви боїтесь, порвіть їх! Він тяжко поранений, а вона проста жінка! – заверещала Казимира Аделаїдівна із свого кутка.

- Я сказав не рухатись! Попереджаю я гратись не буду. Один рух і я стріляю. Другої втечі не буде.

 Зуб і Адмірал невдоволені припали знову до землі, а Миколка з Ольгою міцно пов’язали їм руки мотузками, які дістали із сумки «чорної нінзя». Тим часом Максиму, знову, застелила очі пелена.  Помітивши, що юнак непритомніє, Оля підійшла до Максима й схилилась над дільничним. Через хвилину, він ледь розплющив очі. Оля бачила, що її любимий вгасає на очах. Вона гарячково думала: як же йому допомогти, як врятувати коханого. Коли Максим приходив до тями,  вона цілувала його й підбадьорювала словами, та від того ради було мало. Вона ставала й ходила із кінця, в кінець по кімнаті, ніби намагаючись десь тут знайти порятунок.  Миколка тим часом змочував ганчірку й прикладав дільничному до лоба. Він з острахом поглядав на купу зв’язаних злочинців у кутку, під стіною. Коли Оля вчергове безнадійно обходила кімнату, вона зачепилася ногою за сумку.

  І тут  її осінило, дівчина взяла в руки сумку чорної полонянки.

- Тут повинна бути якась протиотрута! Всі нінзя носять протиотруту, я про це читала.

Вона порилася  за підкладкою, потім підійшла до колишньої завідуючої.

- Прощу тебе, як жінка жінку. Допоможи мені його врятувати, я дуже його кохаю. Я відпущу тебе.

- Нізащо, ти що, рахуєш мене ідіоткою? Ти нице створіння загинеш разом зі своїм любчиком. «Чорні саламандри » ніколи не прощають образ і не терплять поразок.

- Ах, так! – Оля дістала із сумки, що тримала в руках, пакет із медикаментами, вийняла звідти одноразовий шприц, підійшла до непритомного Максима й обережно набрала з вени кілька Мілі літрів крові. Потім підійшла до жінки в чорному й рвучко ввела їй заражену кров.

- Тепер ти, або помреш разом із ним, або скажеш мені про протиотруту.

  Чорна бранка заверещала, як скажене порося.

- Що ти наробила? Ти мене вбила! Як ти могла влити в мене кров цього лайдака?

-  Не бійся, твоя погана кров не перемішається, зате отрута обов’язково попаде тобі до серця.

- Негайно, негайно введи протиотруту з тієї синьої колби.

- Чудово, але ти мусиш зачекати. Я спершу врятую Максима.

Оля поквапом зробила ін’єкцію. Юнак - став поволі приходити до тями. Тіло Максима було ще повністю розбите, але розум став світліти. Дівчина підійшла до «чорної саламандри » і зі злістю, увігнала шприц із протиотрутою, їй в «м’яке місце ». Та скрикнула й підскочила.

- Що це ти за укол робиш? – Блідий Максим підняв голову й ледь ворушив пересохлими габами.

- Та прийшлося згадати курси милосердя, - посміхнулася Оля.

Вона підійшла до коханого. Максим ясними замилуваними очима поглянув на юнку.

- Здається, я тебе витягла, мій Максимочку.

Дівчина розкуйовдила рукою волосся дільничному. Він вдячно посміхнувся й припав губами до її пальців.

  Миколка радо позирав на закоханих, а в кутку мінилася від злості чорна нінзя і тремтіли налякані, зв’язані бандити.

Розділ 34. Сріблястий Ії

- Невже ми спізнилися? -  в розпачі вимовив Професор, коли він глянув на пожарище  в закіптюженому тунелі. Дим виїдав друзям очі. Лише Ій почувався добре в своєму закритому скафандрі. Він підійшов до згарища й, діставши якийсь схожий на ліхтарик прилад, став ним водити навколо обгорілих рештків.

- « Каменя» тут немає. Миколки теж, лише мертвий кряк. Схоже, в нього стріляли, - він нагнувся й став роздивлятися обгорілу тушу. – Думаю вам всім потрібно вдягти скафандри, такі як в Професора. Ті що приїхали на цьому пристрої, сріблястий показав на догораюче авто, озброєні. А наші скафандри витримують тиск, пістолетної кулі».

  Надійка закашлялася від смороду й відійшла в бік. Автівка ще тліла й сморід від обгорілого тіла, йшов страшенний.

- Бідненький, чого ми його дурні злякалися. – Василько поглянув на обгорілого велета, затуляючи рукою носа. А Ій знову повертів у руці тим, що було схоже на ліхтарик.

- «Енергетичний кристал понесли туди, я бачу на приладі. Але нам треба, як то ви кажете, вшиватися звідси. Від пожежі в тунелі спрацювала сигналізація й скоро тут закриються аварійні шлюзи. Все заллється водою, а за кілька хвилин розчином, що перетвориться на камінь. Швидко за мною!» - транслював свої думки Четвертий. Він сховав свій прилад в кишеню комбінезону й хутко побіг по тунелю. Всі кинулися за ним.

- А, що ті шлюзи не можна зупинити комусь із міста, поки ми не вибралися. Хай би Ви подзвонили,  – вимовив Професор, відсапуючись від швидкого бігу.

- «Система безпеки автономна й ніхто не в силі її зупинити, чи втрутитися в її роботу. Це було зроблено для того, щоб убезпечити наш народ від різних небезпек і від підступних «чорних саламандр».» - всі добре чули думки Ія , який не стишував бігу.

      - Тоді хутчій! Я бачу попереду стіну, що стрімко опускається. – вигукнув Василько. Він вхопив Надійку за руку й побіг ще швидше. За ним Ій і Мишко, Професор відставав від друзів. Василько першим пірнув під шлюз потягнувши за собою дівчинку. Коли пролазив Мишко отвір між підлогою й залізною перемичкою був такий, що йому довелося рачкувати. Сріблястий звірок теж встиг прошмигнути, зате із Професором було не все так добре; спочатку він послизнувся, перед самою рухомою стіною, тісний скафандр, який дали йому поносити саламандри сковував його рухи, та й літа, були вже не ті, щоб бігати і грати в козаків-розбійників. Коли Професор добрався до стіни, щілка була така, що довелося проповзати по-пластунськи. Він лише просунувся наполовину, як важка стіна притиснула йому ноги. Діти і Їй вхопили Професора за руки й потягли щосили. Він кректав, а стіна все сильніше його притискала.

- Залиште мене і йдіть. Врятуйте світ, врятуйте Миколку!

     - Не бурчіть там, а натужтеся! Всі разом взяли! – скомандував Василько. Всі, навіть Надійка, вхопили Професора й з силою смиконули. Зробили вони це саме вчасно - тяжка стіна стала на місце, залишивши собі тільки Професорового черевика.

- Добре хоч взуття я поверх скафандра вдів, - силувано посміхнувся Професор, бо ноги йому добряче обдерло на литках, - а то довелося б світ в спідниках  рятувати.

 Хлопці розсміялися. А Ій дістав із свого ранця тонкі, як шовк, сріблясті костюми й роздав дітям.

- « Це вбереже вас від куль, чи інших неприємностей».

- А знаєш цей сріблястий стає мені подобатися, – прошепотів Мишко на вухо Васильку, одягаючи  комбінезон.

- Ага, класний пацан, тільки я все не можу звикнути до того, що він не розмовляє, а ніби сидить у вусі.

- Гляньте, як Ійчик підіблав мені костюма, як на мене зшитий, - Надійці сподобалася її обновка.

- Ага, тільки там, де у них зазвичай хвіст, у тебе щось не дуже гарне теліпається.

- А я підпележуся, хвостом. Ось так.

- А й справді, тепер ми ніби астронавти. -   Василько став заправляти свого хвоста за пояс.

  Ії який стояв на віддалі від дітей, тільки посміхнувся. Він підійшов і натиснув на якусь кнопку кожному біля ранця. Хвости на скафандрах зникли, стягнулися, як розтягнута гума, коли її відпустиш.

- «Цей матеріал має властивість зберігати форму попереднього власника, тобто пам'ять, тепер він матиме форму вашого тіла. От тільки для Професора складно було підібрати розмір, в нас немає таких великих саламандр».

- Нічого, я вже звикаю до цієї одежі, навіть в одному черевику зручно гуляти, коли в тебе такі штанці.

- « А тепер ми маємо, поспішати. Ті недобрі люди, що застрелили кряка пішли в зал піднесення, до ліфтів. Прибор показує, що вони забрали з собою енергетичний кристал.»

- А Миколка, вони що його взяли в заручники?

- «Із записів  камер спостереження, які мені тільки-но  передали на дисплей скафандра, було видно, що двоє великих людей втікають від вибуху і один тягне за руку ще одного, меншого.»

- Це, точно, Миколка! – вигукнув Василько. – Біжімо швидше!

Розділ 35. Шеф

  Максиму стало значно краще, він уже не впадав у сонливість, але рухатися ще не міг. Поліцейський сидів у кріслі й розмовляв з Миколкою.

- Ти, кажеш, бачив великого звіра?

- Я з ним подружився, він був такий кумедний. - У хлопця навернулись сльози. – Він мене врятував. Витяг з підземної річки. Ми з ним ловили рибу, а потім, коли йшли до виходу з підземелля, ці двоє хотіли нас розчавити машиною.  Кудлатисько і тут мене врятував, а  он той, кульгавий, -  він вказав рукою на зв’язаного Адмірала, - його застрелив.

 Миколка затулився рукою й заплакав. Хлопець, уже не стримував плачу й сльози текли по щоках, він тільки зрідка розтирав їх по обличчю.

- Не плач! - втішала його Оля.  – Всіх цих злочинців кара не мине.  Але чому «кряк» погнався за вами?

- Він був дуже лагідний і ми дарма його боялися. Просто, йому був дуже потрібний цей «Камінець»,  від нього Кудлатисько просто трусився й бив поклони. –  Хлопець дістав з кишені алмаз. В кутку враз запручалася чорна жінка, очі її засвітилися зеленими вогниками.

- Віддай! Це належить нам - «Чорним саламандрам !»

- Ми розберемося, кому це належить.

- Звідки в тебе цей самоцвіт? – запитав дільничний у Миколки.

-     Нам з Васильком його дав Професор, щоб ми зберегли. Професор розкопав його на Снєжковій горі, а ті, двоє, - хлопець гляну з-під лоба на зв’язаних бандитів, - за ним гналися, хотіли камінця відібрати. Поранили Професора й можливо вбили.

-    Чого ж ви зразу про все мені не розповіли?

-    Професор нас попередив, щоб нікому не казали. Він сказав, що хтось із поліції їм допомагає?

-  Поліції?.. Ти не переплутав?

-  Так він казав, - Миколка винувато глянув на дільничного.

-  Гм…Дивно, щось тут не сходиться. Думаю ці громили багато цікавого мають нам розповісти. А це, - сільський шериф показав на «Алмаз», - належить державі, як історична пам’ятка.

 – Можна я роздивлюся камінець. – Оля підійшла до Миколки.  – Здається, про нього мені розповідав отець Терентій, ще про цей «Камінь» пишеться в «Одкровенні». Саме за ним полюють «Чорні саламандри».

Віна спробував взяти камінь, щоб краще його роздивитися, та враз відсахнулася – їй обпекло руку.

- Який гарячий. Як ти його держиш?

- Він мені зовсім не пече. Якби не цей камінь, бандити вбили б і мене, там у тунелі, разом з Кудлатиком. Хотіли забрати камінь, а взяти в руки його не змогли, тому і заставили мене нести.

- Чому ж вони так ганялися за цим алмазом, коли розкопали стільки золота? – Максим зацікавлено роздивлявся самоцвіт.

- Не знаю. Чув тільки, як дорогою сюди бандити розмовляли по телефону з якимось шефом. Він наказав обов’язково доставити цей «Камінь» на пульт. Шеф їм розповів де знайти ліфт і як дістатися сюди.

 - Схоже, вони доставили його по адресу, та Шеф, чи вірніше Шефиня попалася раніше, - розсміялася Оля.

- Коли востаннє розмовляли по телефону бандити? - спитав, стривожений  Максим. Він взяв із шафи телефон громили й перевіряв недавно отримані дзвінки.

- Здається, в ліфті, коли піднімалися сюди.

- Останній дзвінок був п’ять хвилин тому.  Жінка в чорному не могла тоді розмовляти з громилами, в цей час ми її зв’язали.

- Значить, є ще хтось? – стривожилася Оля.

- Виходячи з усього, так. Будьмо на готові, цей четвертий може з’явитися з хвилини на хвилину. Зараз допитаю бандитів.

 Максим встав на ноги, які ще тремтіли від напруги й направився до громил.

В цей час, у стелі, над ними відкрився люк і звідти виглянув помічник дільничного.

- Вікторе, слава Богу, ти  живий?  Я думав тебе завалило в тунелі! – здивуванню і радості Максима не було меж. Він радо пішов назустріч другові.

     - Це неймовірно, але як ти вибрався із завалу й  дістався сюди? – спитав трохи стривожений Пасічник в дільничного, в очах у нього засів якийсь дивний вогник.

      - Довго розповідати, краще допитаймо ось цих. Здається, вони щось приховують.-  Максим підійшов до більшого з бандитів. Той підняв голову, глянув через плече дільничному й від подиву витріщив очі.

- Шефе! Ви тут? – обличчя зі шрамом розпливлося, в підлабузницькій посмішці.

- В тебе що, шарики повиїжджали, де ти бачиш шефа? -  Максим струснув бандита за плечі. Та він вже не бачив поліцейського, а дивився в інший куток кімнати, через його плече. Дільничний рвучко обернувся.

- Так, Максиме! Ти вже здогадався?

Його колишній помічник, блискавично стрибнув у бік,  схватив Олю за руку й приставав до її скроні дробовика.

- Не роби дурниць, Максиме! Я не жартую. Лишній рух і ти з нею попрощаєшся назавжди.

- Не можу повірити, що ти з ними в одній шайці.

- А, ти повір! Поклади зброю й потихеньку відходь ось до того стола.

- Ти цього не зробиш, ми ж товариші.

- Зроблю, зроблю, ще й як зроблю! Це я влаштував той завал, думав - не виберешся, а ти он який живучий. Та скоро цьому буде кінець. Сьогодні я тут керую. Мені набридло, що ти завжди перший. Он і кралечку відхопив собі нівроку, шкода якщо прийдеться розпрощатися.

 Оля спробувала звільнити руку й вдарити Віктора.

- Стріляй, Максиме!

- Тільки спробуй! – Помічник клацнув запобіжником і сильніше стиснув зап’ястя дівчини, та аж скрикнула. Максим підняв руки й обережно поклав свого пістолет на землю.

- Що ти хочеш?

- Мене, ви мало цікавите. Мене цікавить «Алмаз Царя Саламандра ». І я використав тебе, Максиме щоб відшукати  його і дістану цей «Камінь», щоб це мені не коштувало. Відійди до стіни!

 Пасічник рішуче направив зброю на міліціонера. Максим позадкував у сторону. Миколка із камінцем в руці спробував заховатися за ящиком.

- А, ти малий, давай сюди «Камінь», бо часу обмаль, я повинен відключити поле захисту до полуночі.

- Спробуй, візьми сам!

 Миколка кинув алмаз в куток кімнати.

- Дуже дякую! -  Колишній помічник дільничного, підняв коштовний камінь. – Ти не знав малий, що крім спадкоємців князя Тура, камінь може тримати в руці й саламандра, навіть «чорна саламандра ». А зараз хутко до стіни, я не потерплю більше таких вибриків.

- А ти, -  Шеф-Пасічник навів зброю на Ольгу, - іди і звільни Казу! Ну чого стоїш? Хочеш, щоб любчик отримав кулю раніше за тебе? Іди, кажу! Візьми в шерифа ключі від наручників!

Оля скорилася, бо тепер Максим був під прицілом Пасічника. Вона підійшла й відімкнула скуті руки колишньої завідувачки архівом. Та, отримавши волю, злорадно зашипіла й дала Ользі ляпас .

- Що любка, думала все? А я ж тебе попереджувала, що «чорні саламандри» так просто не пробачають поразок.

- Віте, відай їх мені! Я хочу повернути боржок.

- Добре розберися із ними, а то я боюся, вони мені заважатимуть насолоджуватися виставою. Зараз із Місяця летять сюди наші «дружки» і я вирішив влаштувати полювання на літаючих ящірок. Ги-ги-ги!

На підлозі завовтузились бандити. 

- Шеф, звільни й нас!

- Ви мені більше не потрібні. Ви відпрацьований матеріал, мало не провалили доручену справу й мені не має часу з вами панькатися. До півночі залишилося п’ять хвилин.

- Пасічник, я бачив на моніторі крижану хмару, яка летить прямо на Землю. Ми повинні повідомити вчених, інакше астероїди знесуть із Землі все. Невже ти не розумієш, що загинеш і ти? – Максим спробував повернути Віктора до здорового глузду.

- Ги… Ти й досі не зрозумів, що ми з ордену «Чорних саламандр»? Мені чхати на жителів Землі. Я повинен відомстити «Білим саламандрам ».

- Ти божевільний!

- Можливо, але на цій планеті  тільки ми будемо правити, навіть якщо прийдеться з її лиця стерти все живе. А з цим камінцем, я буду всемогутнім. І не заважай, зараз я зайнятий!

- Схаменіться, ким же ви будете правити? Якщо все загине ваша влада буде фікцією. Не можна правити тим, чого немає. Загинуть стільки невинних, людей, дітей звірів. Земля на кілька тисячоліть залишиться пусткою. Для чого це вам. – Оля намагалася переконати чорного Віта.

- Щось завжди залишиться. Коли вперше астероїди впали на землю, теж думали все вимре. Але гляньте нащадки людей вижили. А уявляєте, які гіганти ходили тоді по землі. Брахтіозаври шістнадцять метрів висотою й вагою  50 т, уявляєте скільки після них посліду, один брахтіозавр клав купи по півтони кожна. А  брухаткайозавр, так важив усі 220 т, повірте, земля б не витерпіла стільки лайна. Ми ще тоді підмінили камінь на «Джерелі Ze», через те «Білі саламандри» не впоралися й і бахнуло на Юкатані. Ги-ги-ги… Погодьтеся, людство теж не краще себе веде, воно, вибачте, заср…ло землю. Людство себе вичерпало й невпинно іде до самознищення. А «Вказівний палець» для вас, як кара Божа,  я тільки допомагаю йому – вашому Господу. Ги-ги-ги!. -  він нахилився, підняв пістолета, якого перед тим поклав на підлогу Максим і кинув для своєї напарниці.

 –      Казі вони твої, тільки відведи кудись, а то я втомився від їхнього патякання. 

 Казимира Аделаїдівна, та котру чорний саламандр називав Казі, вхопивши на льоту зброю, підійшла й брутально виштовхала Максима із Ольгою в сусідню вентиляційну кімнату, ту через яку дільничний потрапив на пульт керування. Вона закрила за собою двері.

Розділ 36. Чорна Казі

-      Ну, що мої солоденькі, настав час платити по векселю. Тепер я тобі накапощу, Олеч-ч-чко, - чорна нінзя просичала просто в лице Ользі. - Ти пожалієш, що обізвала мене синьою панчохою. Ой як пожалієш! – Казі вхопила Ольгу за кофтинку, аж полетіли відірвані гудзики.

– Ти станеш вдовою, перш чим обвінчаєшся із своїм любчиком. Ви вмиратимете довго, тяжко і окремо. Спочатку він! – вона розвернулася і вдарила Максима в живіт. Дільничний відлетів до середини кімнати й вдарився об низькі бортики вентиляційної шахти.

- А потім ти! – жінка в чорному стукнула Ольгу в груди, та впала під стіну.

Максим оперся щоб підвестися, його погляд ковзнув у відчинений отвір шахти. Внизу гув потужний вентилятор. Тепер, після пожежі в тунелях , він працював натужно, висмоктуючи залишки чадного газу. Дільничний звівся й похитуючись на в’ялих ногах  вхопив Казимиру за руку. Та блискавично розвернулася й другий сильний удар звалив поліцейського на землю.

-  Бачив там вітрячок, то сам сплигнеш, чи допомогти? – вона нанесла новий удар ногою. Тепер зброя їй тільки заважала й вона пожбурила пістолета в шахту. Вентилятор працював з такою швидкістю, що зброя викресавши іскри,  розсипалася на друзки.

- Бачив, як просто. Тепер твоя черга юначе! – чорна саламандра підстрибнула й, зробивши в повітрі сальто, вдарила Максима так, що той звалився в шахту. Падаючи дільничний зумів зачепитися руками за край круглого вентиляційного колодязя. Нападниця підійшла й занесла ногу для вирішального удару, вона цілилася по руках. Та Ольга, яка вже оговталася від удару, кинулася  як пантера на чорну нінзя. Дівчина вчепилася їй в коси. Казі, спробувала звільнитися й розвернулася лицем до Олі. Та дівчина, що є сили, штовхнула її до залізного бортика шахти. Казі спіткнулася й на хвилю втративши рівновагу схилилася над колодязем. Максимові цього було достатньо, щоб смикнути щосили жінку за ногу. Чорна саламандра, як по слизькому канату зісковзнула по Максимовій спині до шахти. Вхопившись за його взуття, вона повисла над вентилятором.

- Максиме тримайся, - Оля тримала свого коханого за рукав, та витягти у неї не вистачало сили. Онищенко теж держався з останніх сил. Після кількох болючих ударів, він ледь держався за край шахти. Та й сили, після отруєння, ще не повернулися до нього. Знизу, хапаючись за його одежу, як колорадський жук восени, дерлася наверх «чорна Казіміра».  Онищенко спробував стріпнути її, чи бодай підтягнутися, але важка ноша тягнула його донизу. Тоді Максим став шукати однією ногою бодай стіну, щоб впертися й спробувати вибратися. Чорна саламандра залишилася висіти на одній нозі поліцейського. Своїми чіпкими руками вона вже підтягнулася до спини парубка, та якось невміло зачепила ногою за шнурівки, якими були зашнуровані його черевики. Черевик полетів вниз, перетворившись вмить на порох, від працюючого вентилятора. Казиміра саме сперлася на нього ногою, щоб ривком вибратися на поверхню, та поковзнулася  й зісковзнула вниз, тримаючись за штанину. Впхнувши пазурі в ногу Максиму, як дика кішка, чорна ще намагалася втриматися, але тільки подерла до крові юнакові ногу й, стягнувши шкарпетку, з відчайдушним криком полетіла  донизу. В шахті натужно загув вентилятор, ніби йому додали навантаження. Там щось неприємно затріщало, захрумтіло. Якась липка рідина приснула, просто, в очі Ользі. А за мить знову рівний гул. Оля навіть і не намагалася дивитися вниз, вона тягла Максима. Втративши свій баласт, юнак став швидко вибиратися з колодязя. Оля тягла доти, поки вони вдвох не впали на підлогу, за кілька метрів від шахти.

Тільки тепер Максим звернув увагу, що лице Олі все в крові,

- Ти поранена? Що вона тобі зробила?

Оля витерлася. Рука і одіж були червоного кольору.

- Таки накапостила зараза. Моя нова кофтина… – Оля силувано посміхнулася.

- Нічого головне ти ціла. Тепер ми повинні зупинити Пасічника, який з’їхав із глузду.

- Боже, там же залишився той хлопчина. – Оля підхопилася бігти до дверей.

- Чекай, в тебе є якийсь план? В мене навіть зброї немає.

-     Який план? Думаю твій колишній друг, матиме великий сюрприз, коли замість його Казі з’явимося ми. Ще ти можеш зняти другого черевика, все рівно, в одному незручно. – Вона знову посміхнулася.

- Вірно, ефект неочікуваності. Я вскакую першим і біжу вліво, а ти вправо. А тоді, можливо, і справді черевик згодиться. – Максим розшнурував і взяв взуття за носок.

Вони підійшли до дверей, дільничний шарпонув ручку, та вона не піддалася. Двері були замкнені.

- Та чорна  добряче накапостила, захопила із собою в інший світ і ключі. – Максим припав до дверей. На висоті його зросту було віконце. Він зазирнув у середину, там діялося щось незрозуміле; за дверима приміщення пульту керування спалахнуло яскраве світло, здавалося, ніби замкнуло сотні проводів і могутня електрична дуга освітила підземний бункер. Максима осліпило. Оля, побачивши спалах, через віконце, притулилася до коханого, нічого не розуміючи. Очі дільничному нестерпно різало, було враження, що туди сипонули жменю піску. Максим прикрив їх рукою й примружився;  він помітив істоту, в сріблястому німбі. Від різкого болю в очах дільничний відвернувся до стіни. Коли юнак знову розплющив очі, навкруги було темно.

 « Невже я осліп? «- промайнула думка. Але зір поступово став звикати до напівтемряви.

- Олю, ти щось помітила в тому сяйві?

- На тлі світла, був якийсь силует.

- Певне, той божевільний Пасічник зробив коротке замикання й сам засвітився від напруги? Поглянь, з-під підлоги сочиться вода, мабуть спрацював захист від пожежі.

- Як тихо, вентилятор теж вимкнувся. – Оля озирнулася. Шахту вентилятора повільно закривала металічна плита, яка взялася нізвідки. А із стелі, з-під підлоги, із стін стали вибиватися цівки брудної води.

- Нам треба звідси  вибиратися.

 Максим глянув на підлогу, вона вже була залита водою, яка підступала до них.  Він стукнув черевиком по склу, тільки гул. Дільничний  спробував вибити двері, та марно, вони були надто міцні. Поранене плече, від удару, знову занило. Максим зціпив зуби й присів.

 Вода піднімалась дуже швидко, вона уже сягала до колін. У вентиляційній здавалося уже бракувало повітря. Оля обняла коханого.

- Максимочку, придумай щось, не хочеться ж тут помирати!

 Навколо бурлила зеленкувата вода, із неприємним запахом перепрілого торфу. Вона сочилася уже  звідусюди. Дільничний пробігся очима по стінах, на них не було нічого. Невже це кінець?

- Зажди-но! Здається, я придумав!

Максим порився в кишенях; у верхньому нагрудному лежав целофановий пакет з речовими доказами - дві покриті сріблянкою кулі, які принесла йому Калина. Як добре, що він не замкнув їх в сейфі. Онищенко запхав патрони в замок.

- Олю, знайди щось гостре!

Дівчина поспішно оглянула все навколо, та нічого придатного не потрапило під руки.

- Хіба, ось це! – Вона розстібнула із вуха сережку. – Мамин подарунок, може підійде.

- Чудово! Відійди скільки можеш до стіни й затули вуха!                                                         

Максим приставив прикрасу гострішою стороною до патрона й вдарив щосили черевиком. В невеликій герметичній кімнаті так ляснуло, що вуха заклало нестерпним писком. Пальці дільничному обпалило порохом, а рука була посічена дрібними чорними  крапками.

- Прокляття, двері не піддаються! Здається, заклинило. – він безрезультатно шарпав за непіддатливу ручку.

Розділ 37. Гралка-перекидалка

 Поставивши свого дробовика біля комп’ютера, колишній помічник шерифа, встановив «Алмаз» в отвір посередині столу. Камінь активувався й яскраво засяяв. Під екранами замиготіли вогники, завертілися різнобарвні  кульки. Монітори, всі як один, показали літаючий об’єкт, що наближався із сторони Місяця. Схожий на вогняну кулю, він уже увійшов у верхні шари атмосфери й невеличкою кометою, світився над Землею.

- По камінчика летите? Зараз, я вам дам камінчика, тюхтії нікчемні! Підсмалю вам крильця, а потім і з братками в підземеллі розберуся. - Пасічник завмер над кнопками.   

   В кутку кімнати клацнуло, там в стіні відкрилися двері. Але «чорний шеф» прикипів поглядом до монітора й нічого не помічав.  На великому екрані з’явився приціл, який спіймав об’єкт, що наближався.

  Із  погано освітленого кутка біля ліфта, скрадаючись вийшло п’ятеро тіней. Миколка помітив той рух, він дивився на прибулих, але признати нікого не міг. Увесь цей дивний загін був одітий у сріблясту одежу. Серед всіх вирізнявся високий, з темною бородою. Миколка придивився. Стоп!  Це ж той дивакуватий професор, що віддав їм камінця! Далі він впізнав Надійку й Мишка. З ними прокрадався ще якийсь невідомий, в прозорому шоломі, та на диво, у цього незнайомого Миколка помітив хвоста.

 Василько підкрадався  першим, він зразу ж взрів Миколку, та не виказав своєї радості, а лиш приклав пальця до вуст і подав знак. Хлопець, не бачив лиця чоловіка за комп’ютером, та з того, як вів себе Миколка, він зрозумів - що то недруг. Василько тихенько, навпочіпки підійшов і присів із заду, біля ніг бандита. Миколка  второпав задум товариша. Так вони колись вдвох здолали дужого Грека, на лузі біля тітки Параски, коли той хотів побити хлопців. Миколка називав цей прийом гралка-перекидалка.

-  Шефе, шефе, там, там пацани! – вигукнув зв’язаний Адмірал. Він помітив дітей і хотів попередити свого патрона.

- Замовкніть, я зайнятий! - Пасічник не відривався від прицілу, думаючи що горе-бандити знову просять щоб їх розв’язали. Ще мить і він вистрілить енергетичним променем, а тоді можна буде й тут навести лад.

 Миколка, тим часом, переборюючи страх, вискочив з-за ящика й пригнувши голову налетів на Віктора-Шефа. Той уже встановив приціл і готовий був натиснути пускову кнопку, та лише викинув вперед руку, проте другою вспів вхопитися за зброю. Гримнув постріл, але куля влучила високо в стелю.          «Чорний саламандр» перечепився через Василька і впав горілиць. Він гепнувся головою об кам’яну підлогу й на мить знепритомнів. Мишко і Надійка разом з Васильком кинулись на дебелого дядька. Та той враз звівся й вхопивши свого дробовика вистрілив у Мишка. Хлопець відлетів аж до стіни. Поте дробинки одна по одній повисипалися із сріблястого костюма, не зробивши на ньому навіть подряпини. Мишко тільки сильно забився. Але «чорний шеф» продовжував стріляти. Друга куля вдарила Професору в живіт, але  результат був такий же. Бородач, тільки відступив і сів на підлогу, було враження, що його боляче вдарили - і все. Ій, не став чекати коли йому дістанеться наступна куля, а налетів на чорного саламандра, підстрибнув і, зробивши в повітрі сальто дзигою, вперіщив йому в лице хвостом. Пасічник-саламандр аж завернув шию, як від боксерського хука, втратив рівновагу, відлетів від пульта й випустив з рук дробовик.

-  То ви вже й битися навчилися, – стріпнув він головою, зганяючи пелену з очей. - А ваш Цар був тюхтій.

-  «Це тобі, за Царя, це тобі за професора, це за дітей»!... – слова і удари сипалися на голову Шефа один за другим. - Віт задкував, проте й не думав здаватися.

-  Дурні саламандри, ви гадали, що створивши захисний костюм будете в безпеці, а про це ви й не здогадувалися? – Чорний саламандр, захистившись рукою від удару, нагнувся й дістав з халяви черевика, щось схоже на шарикову річку. Він клацнув – потужний промінь вирвався із незвичної зброї й вдарив Ієві в груди, ніби лезом розрізавши захисний костюм. Звірок пригнувся, та другий промінь зірвав із нього прозорий шолом.

- Тепер можеш подихати свіжим повітрям. Ги-ги-ги! – Чорний саламандр підійшов і  штовхнув ногою сріблястого звірка, що корчився в судомах. Пасічник -Віт навів на пораненого свою страшну зброю, та побачивши, як той жадібно хапає ротом повітря передумав. – Що не подобається? А ти, думав тут мед, тепер дихай, затягуйся, це допомагає. Ги-ги-ги…

Вдоволений Шеф повернувся до екрана й тут його лице спохмурніло.

– Ти збив мій приціл, ті місячні ящірки встигли проскочити в «мертву зону»і тепер з «Джерела» їх не дістати.  Але нічого, я зараз закрию перед ними дверцята. А тоді хай наб’ють собі гулю.   -  Віт присів за стіл і став набирати на клавіатурі коди блокування дверей.

 Професор, який вже відійшов від больового шоку викликаного ударом кулі із дробовика, вирвав разом із шнуром найближчу клавіатуру, що лежала біля нього на столі й, розмахуючи нею, як бойовою сокирою, побіг на свого кривдника. Шеф тільки повернув голову й, навіть не цілячись, знову клацнув своєю жахливою авторучкою. Промінь вдарив Професорові в груди, просто в серце, але той тільки сколихнувся. На диво ж, «чорний шеф» відлетів, обпечений променем, до стіни. Одежа й обличчя в нього димілися, як в осмаленого кабана. Його зброя була розірвана навпіл. Шеф впав непритомним. Професор не міг зрозуміти, що сталося. Лише коли  бородань лапнув себе за те місце, куди влучив промінь, а із розірваної нагрудної кишені випало дзеркальце - він все втямив. Подарок сивочолих врятував йому життя.

- Що догрався із вогнем? – бородань підскочив до оглушеного Пасічника й замахнувся на нього своєю саморобною зброєю. Той лежав недвижимо. Тоді Професор глянув, де ж подівся Ій? На підлозі лежало розпростерте звірятко.

 Надійка перша підбігла до пораненого. Саламандр тяжко дихав, з грудей, з-під розрізаного сріблястого костюма стікала кров. Але  вона була липка і якась прозора, ніби слиз. Дівчинка спочатку аж відсахнулася, та все ж опанувала себе. Мишко розірвав рукава на своїй сорочці й подав Надійці.

      -  Спробуємо йому допомогти. – Вони Схилилися над Їєм і стали перев’язувати рану.

- Ійчику, візьми мій скафандр, тобі ж тяжко дихати, – запропонував Василько.

- « Ні, ніколи. Піднесіть мене до головного комп’ютера, чорний саламандр заблокував портал куди летять наші друзі із Місяця. Якщо я не встигну відкрити двері, чи бодай подати їм сигнал, вони можуть розбитися,» - до дітей ледь долітала думки пораненого.

Професор обережно взяв на руки кволе звірятко й поніс до екрану. Коли Ій сів за комп’ютер він трохи ожив. Лапки забігали по сенсорних кнопках.

- « З дверей блок зняв. А от портал не відчиняється й сигнал не проходить. Васильку, ти пам’ятаєш те місце, де літаюча куля затягла в болото автомобіля?»

- Так, але не знаю, чи зразу знайду, може Миколка краще пам’ятає?

- « Ви повинні попередити, місячний корабель, що двері зачинено, інакше вони розіб’ються. Беріть Надійку і Мишка й біжіть до того місця. Не дайте їм врізатися в землю. А щоб місячні брати зрозуміли, що від них хочуть візьми ось це. - Сріблястий подав Василькові той пристрій, яким він відстежував Каменя біла обгорілого авто. -  Це мій особистий шукач, такий видаються всім саламандрам, що покидають місто. Повернеш його тоншою стороною і направиш в небо. Вони тебе почують».

- А камінець? Давайте його візьмемо і йдемо всі разом! Може ті, з Місяця й тобі Ійчику допоможуть одужати? - запропонував Мишко.

- « Поки заблоковано портал, камінь неможливо витягти із стола. Ідіть, я спробую його дістати,» - Сріблястий Ій ледь телепортував свої  думки в голови дітей.

- Чекайте! Дільничний і його дівчина, їх повела чорна жінка  в он ті двері, – вимовив Миколка.

- «Не хвилюйтеся. Я двері розблокую, а Професор, якщо вони вижили, допоможе їм вибратися.»

- Ій правильно вирішив. Біжіть, ви добре знаєте ці місця, попередьте зореліт, а ми тут справимося. – Професор став по черзі підсаджувати дітей на верх, до люка, якого Шеф не встиг заблокувати.

Коли Мишко, Василько, Миколка і Надійка зникли в темному отворі й на Професора через люк поглянули зорі, він оглянувся. Те що побачив Професор, його розлютило: обгорілий як головешка Віт, прийшовши до тями,  вхопив клавіатуру, залишену на підлозі бороданем, вирвав з неї кабель й став душити ним ослаблого Ія.

- Ах ти ж харцизнику, відпусти мого друга! - Професор накинувся із кулаками на чорного бандита. Тепер Пасічник-Віт був по-справжньому чорним -  в обгорілій одежі, із обвугленим лицем, він скоріше скидався на чорного монстра, чим на людину. Але як не був вражений, своїм же, променем Віт, Професор не зміг зразу його подолати. Науковець не був майстром із боксу. Він, просто, махав кулаками, та шкоди противнику завдав, хіба як кіт лапою.

Пасічник залишив ослабленого звірка, розвернувся й страшна удавка уже захватила горло Професора.

- Можеш радіти, ти пропустиш на цей раз кінець світу. Здається, ти й так вже давно мав померти. В крайньому разі, про це мені вже доповідали мої горе-помічники. -  Шеф був страшний в люті, петля затягалася все тугіше. Коли Професор геть обм’як, став хрипіти й зсунувся на землю, вбивця попустив удавку, щоб глянути через плече на комп’ютер.

Там кволий поранений Ій продовжував водити лапками по сенсорах.

- Ах ти ж ящірко червива, треба було зразу тебе прикінчити. – Віт метнувся до пораненого звірка, вхопив його за хвоста і защемив у шухляді, натиснувши на кнопку закривання.

- Посиди поки тут, - рявкнув чорний Пасічник. Ії голосно писнув від болі, але не зомлів, він вивернувся й, вихвативши із стола камінця, пожбурив його до Професора.

-  « Я розблокував портал, беріть «Камінець» і хутчій тікайте на поверхню. Там вас чекатимуть. Я скільки зможу, триматиму цю заразу», – він миттєво послав свої думки Професору, а сам мертвою хваткою вчепився чорному саламандру за ногу. Той, помітивши, що втрачає «Камінь», рвонувся до Професора, та хватка вмираючого звірка була мертва. Віт розтягнувся на підлозі,  він намагався вдарити, розірвати смертельний захват, та лапки перетворилися на кліщі. Віт би ще міг дотягнутися до «Каменя» і, тягнучи сріблястого Ія за ногами, та він сам зашпилив звірку хвіст. Пасічник, в люті, вирвав кілька кабелів із пульту керування й вхопивши їх намагався струмом вразити Ія. Велетенська дуга освітила пульт керування, погасло світло. Дуга відбившись від Ієвого скафандра, вдарила в прилади, ті вибухнули, спалахнули. Враз замигали червоні лампочки. Сяйво перекинулося на всі прилади, було враження ніби сотні громовиць влучила в це тісне приміщення. Професор звівся освітлений розрядами, враз одна із тисяч блискавиць влучила просто в «Камінця». Напис на ньому погас. Професор вже не міг його відшукати. Лише коли все стихло і  увімкнулося тьмяне аварійне світло, науковець намацав «Каменя».  Коли він взяв його в руки «Камінь» вже був холодним. Професор поглянув у бік пульту, там  з-під землі виростала стіна, яка мала відсікти аварійне приміщення від основного тунелю, піднімаючи  чорного Віта і напівмертвого обгорілого звірка з відірваним хвостом, що чіплявся йому за ноги.

- «Біжіть, у вас кілька хвилин. Ви повинні врятувати Зем…» - до вух Професора, ледь долинули останні думки Ія. Тяжка стіна швидко піднімалася до верху. Віт намагався видряпатися на інший бік під самою стелею, вперся руками, та вже мертвий Ії не відпустив ноги чорного саламандра. Тоді той звалився назад. Стіна зі стуком вдарилася в стелю, розгородивши кімнату навпіл. По той бік, залишилися: палаючий комп’ютер і двоє непримиримих ворогів.

  Професор проковтнув сльози і подерся до люку.

- А ми, Професоре, звільни нас! – волав із кутка зв’язаний Адмірал.

- Я б радий, та боюся, ви мені заважатимете. Я маю встигнути врятувати Землю.

Розділ 38. Рицарі ордену «Білих саламандр»

 Як тільки діти вибралися на поверхню, їм в лице дихнуло свіжим нічним вітерцем. Після довгих блукань підземними коридорами, так добре було знову відчути цей легкий подих. А вгорі висів повний місяць, освітлюючи  безмежне болото. Воно простяглося  довкола на десятки кілометрів; тут і вдень не кожен міг зорієнтуватися, а тим паче вночі.

- Ну, і тепер куди? – видихнув Миколка.

- Хто ж його зна? Можливо, оце  той острівок, де ми бачили Джипа? – Василько махнув рукою в сторону, де темнів найближчий острів.

- Ага, чи може той? – Миколка показав на інші зарості.

- Дивіться клаще на небо й шукайте хвостату золю. Золеліт буде видно на небі. – Надійка задерла догори свого кирпатого носика. Всі теж підняли голови.

- Дійсно, он здається, щось схоже на комету. Летить туди, в сторону Чорного озера. Гайда, хлопці! – Мишко першим стрибнув через осоку й побіг у ніч. За ним гайнули й усі інші. Вони бігли й бігли за Мишком, що якимось шостим чуттям відчував і оминав глибокі місця. Діти вже минули не один острівець, а хвостата зірка все летіла й летіла, десь собі під небом, відводячи їх глиб болота. Та враз, зоря-комета стала швидко спускалася, ось в неї уже й зник палаючий хвіст. Вона перетворилася на звичайну вогняну кулю, зависла над болотом й почала падати ніби надувна кулька, з якої випустили повітря.

- Не встигнемо, вони вже готуються до приземлення, – відсапувався Мишко, долаючи чергову водяну перешкоду.

- Чекайте, в мене ж ліхтарик, який дав Ій! – Василько, зупинився й дістав з кишені блискучий прилад. Він направив його в небо й натиснув на кнопку.

 Вогняна куля, що спускалася на острівок, здивовано зупинилася. Вона зробила коло, піднялася ще вгору й застопорилася на висоті, погойдуючись і ніби роздумуючи: спускатися їй, чи чкурнути назад в космос?

- Васильку, ти ж світиш не тією стороною, Ій же тебе просив, тоншою в небо! - вигукнув Миколка, коли глянув, як тримає прилад його товариш.

- Справді, як це я не звернув уваги? – Василько повернув свого «ліхтарика» і кілька разів натисну на кнопку. Куля зразу  ж, ніби зрадівши, стала повільно плисти до дітей.

 Враз зверху над болотом зблиснуло і засяяло голубим світлом; космічний об’єкт зупинився, прямо над головами дітей.  Він ніби приклеївся над верхівкою берізки, було враження що це жива істота і вона придивляється до дітей. Потім куля спустилася ще нижче, відплила в бік і зупинилася в метрі над землею. Тепер вона розтягнулася й стала схожа на здоровенну  миску, яку перевернули догори дригом; в її днищі відчинився люк і звідти спустилася освітлена драбина. На ній спочатку з’явилися ноги обтягнуті легким сріблястим скафандром, а далі й весь космонавт. Прибулець був ростом з Мишка, такий же плечистий і міцний, його навіть можна було б прийняти за перевдягненого хлопчака, якби не довгий, пружний хвіст. Він стрибнув з драбини  й направився до дітей.

-  « Земляни звідки у вас персональний шукач Ія? Судячи з повідомлення, яке залишив Ій на своєму шукачі, ви його друзі й знаєте де «Камінь?»» - пролунало у вухах дітей.

- Ій залишився… там було таке… там поганий дядько намагався нас убити, стліляв у Ія пломенем. Ій поланений… Вони залишилися там… - Надійка, не перестаючи торохтіти, махнула в сторону болота.

-  Ій дав нам свого шукача, щоб ми змогли вас попередити. Чорний саламандр заблокував портал - двері в які ви мали приземлитися. А «Камінь» залишився там, на столі біля великого комп’ютера. Ійчик мав його розблокувати й разом із Професором принести сюди, – сказав Василько, відчуваючи свою значимість від того, що саме йому, Ій дав шукача.

-  « Покажіть де знаходиться, той комп’ютер, бо на наш борт звідти ніяких сигналів не надходить.»  

Василько оглянувся. В місячному сяйві, серед осоки відбивалося водяне плесо, а позаду темніли десятки зарослих острівків.

- «Ага легко тобі сказати», - подумалося йому.

 – Чомусь  вночі, всі острівки однакові.  Може  дочекаємося ранку? – винувато вимовив хлопець.

- «Немає в нас часу до ранку, залазьте в корабель! З висоти ми, напевне, знайдемо те місце.» - Космонавт, швидко пішов до свого мерехтливого об’єкта.

-  Ми що, вмістимося всі у цій мис.., тобто літаючому об’єкті? – скептично запитав Мишко.

Невисокий космонавт тільки посміхнувся й прошмигнув у середину. Діти боязко полізли по драбинці. Першим подряпався в гору Мишко. Надійку підсадив Василько, а Миколка, з неохотою подерся останнім.

  В кабіні зорельота було не так й тісно, як здавалося знадвору, попід стінами стояли зручні крісла, кабіна пілота була під стелею, а одну стіну займав велетенський  ілюмінатор. Через нього болото проглядалося як у день. Василько зразу ж впізнав островок, де вони, вперше з Миколкою, побачили те злощасне вогнище на болоті. Проте, де була  підземна кімната, звідки вони прибігли й де був той люк, з якого вилізли, йому було невтямки.

-  Може, якби із висоти глянути? – не вспів Василько це вимовити, як їх понесло вгору й підняло високо над болотом. Звідси, з висоти пташиного польоту, було видно: і село, і ліс; а вже болото тяглося, то десь аж за обрій.  Надійка злякано притулилася до Василька:

- А ми звідси не впадемо?

- Це ж техніка, не дрейф, – заспокоїв її Миколка. Він почувався справжнісіньким космонавтом.

- Чуєте,  шукач Ія задзижчав? Ніби джміль у склянці. – Василько нагнувся над приладом, там мерехтіли вогники.

- «Шукач налаштований на хвилю, яку випромінює енергетичний кристал. Значить «Камінь» уже на поверхні. Ми ідемо на зниження,» - пролунало у вухах дітей. Сріблястий космонавт тільки махнув лапкою із своєї кабінки й вони почали спускатися. Через ілюмінатор було видно, що земля наближається із катастрофічною швидкістю, але ніякого переляку чи перевантаження, діти не відчули навіть тоді, коли апарат різко зупинився й завис у повітрі. Через ілюмінатор вони бачили, як болотом бреде одна-однісінька  людина. Високий чоловік йшов баговинням навмання не минаючи мокроти й, в розпачі, вертів головою, ніби когось шукаючи. Зображення на  ілюмінаторі приблизилося й діти впізнали бороданя.

- Це наш Плофесор! Але де ж Ійчик? - вигукнула Надійка.

- « В нас сувора заборона вступати в контакт з дорослими землянами. Звичайно, крім екстремальних випадків, але думаю, це саме той випадок?» - хвостатий космонавт поділився із дітьми своїми ваганнями.

- Не переживай, Професор був навіть у вашому підземному місті, Ій з ним теж товаришував.

- «Тоді, немає мови», - повеселів сріблястий космонавт і махнув лапкою вниз.

Літальний апарат пішов на зниження по спіралі й, зробивши обліт, зупинився навпроти ошелешеного Професора. Через спущену драбинку повистрибували діти.

- Професоре, де Ійчик?  Ви врятували дільничного? – Першим до бороданя підбіг радісний Миколка.

Але він, ще не добігши, зупинився вражений; Професора важко було впізнати: закіптюжений, в роздертій одежі, лице чорне від сажі, борода обсмалена в кількох місцях. Миколка, здається, навіть розгледів в його очах якісь дивні іскорки.

- Ій залишився, там. Він передав оце! – Професор дістав із кишені «Камінець». Проте «Камінь» був вже не таким, яким бачив його Миколка раніше - а звичайним. Те незвичне сяйво, що завше мерехтіло в його середині, зникло.

Сріблястий космонавт підійшов, до Професора, взяв «Камінця» і невдоволено похитав головою.

- «Що сталося? Камінь втратив свою активну формулу. Тепер його неможливо буде активувати.»

- Це той, чорний саламандр-Віт запустив у нього електричною дугою, а потім усе зайнялося й вибухнуло. Ій не відпускав бандита й їх зачинила стіна. – В Професора забриніли сльози. - Я мушу повертатися, я маю вернутися до них.

-  То, все тепер дарма? Тепер цей «Камінь»… він нічого не допоможе? – у Василька опустилися руки.

- « Чому ж, просто сили в нашого «Джерела» буде недостатньо. Але ми вишлемо увесь свій флот і спробуємо змінити траєкторію «Вказівного пальця».  Звичайно зіткнення вже не минути, але ми зробимо все можливе, щоб мінімізувати його наслідки. Як би ж хоч нам знати той код, що був у Камені.».

- Ви про це? – Миколка простягнув свою руку, там яскраво, на всю долоню, виділявся напис.

- «Це ж чудово! – по-дитячому зрадів, звірок в скафандрі. Він обережно взяв Миколку за руку й тримав її роздивляючись напис, ніби то була дорогоцінна кришталева ваза. – Нам потрібно негайно, негайно летіти на базовий корабель, там нанолазерний сканер… Справа в тому, що напис на  руці зберіг всю енергетику «Каменя» й тільки перенісши напис на сканер, ми зможемо знову активізувати його.»

- А як же друзі? Може й вони зі мною?

- Лети, а ми допоможемо Професорові, - вимовив Мишко.

- «Боюсь, що тим людям і Ієві ви вже не допоможете, якщо була пожежа, там спрацював захист… - звірок з сумом опустив голову. – Але, думаю, їх жертва була не даремна. Тепер ми зможемо відвернути страшну  катастрофу.»

Надійка, мало не розплакалася:

- А як же, як же Ійчик? Невже він загинув? А, ті люди, може, вони  таки встигли вибралися?

- Я повернуся й спробую хоч когось врятувати. А ви летіть – Професор повернувся й попрямував назад у темінь.

Мишко відкликав Василька в сторону.

- Якийсь він дивний, увесь час щока смикається й очі нервово бігають.

- Ти ж чув, електрикою його шарахнуло, боюся якби в трясовину не вліз.

- В тій стороні трясовини немає. Трясовиння починається біля Чорного озера.

- Я трохи боюся Миколку самого відпускати. Ти лети з ним, а ми з Надійкою підемо доганяти Професора.

- Професор так знає болото, як заєць брід, та ще й вночі. Він вас заведе до дідька в зуби. Краще ти з Надійкою лети, а я дожену Професора.

 Друзі ще сперечатися, а  сріблястий космонавт вже пірнув у відчинений люк. За ним поліз Миколка. Космічний апарат засвітився, ніби розігріваючись для старту, та враз остиг.  Із прозорої верхньої кабінки знову визирнув звірок-космонавт:

- «Думаю, вам всім прийдеться летіти. Тут такий дивний феномен. Як тільки Миколка залишився сам, без вас, напис, майже, стерся й втратив свою енергетику. Хоча ще хвилину тому, коли ви його обступили, літери світилися ніби ті, що були в «Камені». Тому, я думаю, при скануванні повинні бути всі Миколчині друзі. Залазьте і не тривожтеся, до схід сонця ви знову будете на Землі. Давайте швидше, час не жде!» - Звірок знову зник в нутрощах зорельоту.

 Хто ж відмовиться від мандрівки у космос, а тим більше, коли це необхідно, щоб врятувати світ?

-  Тре летіти. Та й Професора вже не наздогнати, шукай його тепер, як вітра в болоті, - авторитетно вимовив Мишко й поліз у корабель. Василько із Надійкою хутенько шмигнули під низ «сріблястої миски». Коли зачинився люк, болото навколо корабля освітилося голубим сяйвом. Космоліт плавно піднявся над острівцем і, за мить, пурхнув у безмежну синь неба. Враження у дітей були незрівнянні, наші мандрівник вкотре не могли повірити, що це дійсність. Вони припали до ілюмінатора й захоплено роздивлялися свою планету. З глибин космосу Земля здавалася ніжно голубою й надзвичайно красивою; великою і водночас, дуже беззахисною. Космічний апарат вийшов на орбіту, вирівнявся й, зробивши поворот, пішов на зближення до великого базового корабля, що мирно висів над планетою. Корабель був замаскований під старий штучний супутник землі. Зашипіли стикувальні шлюзи. Великий корабель ніби проковтнув сріблясту тарілку.

Коли відчинилися герметичні засуви й вирівнявся тиск, діти в супроводі сріблястого космонавта увійшли до просторої зали в середині корабля-матки. Посеред просторої кімнати стояв широчезний стіл, навколо під вгнутими стінах миготіли великі екрани. Назустріч їм вийшов високий, кремезний, як для земних звірків, саламандр у супроводі кількох нижчих. Їхній провідник запросив дітей сісти. Високий привітно посміхнувся й присів у центрі стола.

- «Я,  Янг Дванадцятий – капітан міжпланетного місячного крейсера, вітаю вас на своєму кораблі, як героїв. Мій помічник доповів про ваші пригоди з «Каменем», тому перш як зробити сканування, я хочу посвятити вас в орден «Білих саламандр». - Він змахнув рукою-лапкою й  перед  кожним із дітей на столі з’явилися чашки з якимось напоєм, що парував і приємно пахнув.

- «…Ви справжні герої, тому я матиму за честь провести цю посвяту,- продовжував капітан Янг. -  Ви врятували не тільки мій народ, але й усе живе на Землі,  - слова звучали як і раніше, десь у вухах дітей. - Тільки самі видатні із людей бути посвячені в орден «Білих саламандр», серед них і князь Тур, який допоміг саламандрам, він врятував Камінь від «чорних». Тому я радий вітати серед нас його спадкоємця.»

 Друзі перезирнулися.

- «Не дивуйтесь, саме Миколка і є прямим нащадком князя Тура, тому, з людей, тільки він міг  тримати в руках «Алмаз Царя саламандр». Від нині, й ви будете рахуватися друзями саламандр, найдревнішого народу на землі. В честь цього я підношу вам цей енергетичний напій і посвячую вас у орден «Білих саламандр»!

 Янг Дванадцятий підняв чашу й висмоктав свій напій. Василько боязко взяв свою чашу й підніс до рота. Напій був настільки смачним, що хлопець випив усе до краплі. Після нього, всі випили свої келихи. Мускули дітей зразу ж налилися міццю і здавалося друзі змогли б зараз зрушити скалу, як би ж вона тут була.

Коли пусті чашки розчинилися, ніби потонувши в столі, звідти піднявся блакитна куля й покотилася до Миколки.

- «А тепер, Миколко, ти як нащадок князя Тура й  рицар ордену «Білих саламандр», поклади руку на цей сканер»!– Миколка слухняно приклав руку. Куля  засвітився ще дужче, та враз потухла. Всі в залі затривожилися.

- « Треба створити енергетичне коло. Візьмімося всі за руки! Мій пілот, той що доставив вас із Землі,  доповів як підсилити напис на руці. Спробуємо повторити це ще раз», – передав дітям свої думки Янг Дванадцятий.

 Всі підійшли до Миколки й взялися за руки. Літери на руці в хлопця, дійсно, ніби побільшали й навіть засвітилися. Він знову поклав руку на блакитну кулю. На цей раз вона вже не зменшувала свого світіння. Коли Миколка зняв руку із теплої поверхні, на блакитному сканері залишилися горіти вогняні літери. Він глянув на свою руку – вона була чистою, без напису.

Звірки із команди Янга, що повиходили із кают і тривожно спостерігали за цим дійством – зааплодували. 

  «Що ж, ви прислужили добрій справі. За годину малий корабель, на якому ви прибули сюди, доставить вас на Землю, а наш зореліт вирушить до Місяця, щоб доправити «Алмаз царя» на місячне «Джерело Мі». Вже за дві земні доби, ми будемо на місці, тому готуймося в дорогу!»

- Кажете, дорога?.. А мені чомусь згадалася та дорога серед болота, то ви теж її збудували? – не розуміючи навіщо, певне із цікавості, запитав Василько. Капітан зорельота вже підвівся, проте відповів подумки дітям.

- «Ще при Радянському Союзі,  військові почали будувати ту дорогу й  нависла загроза, що вони можуть виявити наше земне «Джерело Ze», тому ми прийняли рішення - з’єднати підземні тунелі з Атлантикою. І тоді шосе залило, бо піднявся рівень води в болоті. Військові покинули це місце й побудували дорогу в обхід. Але під час кожного місячного припливу, рівень води падає й дорога, як привид, знову з’являється на декілька годин.»

- Мабуть і ті вугри, які ловив Лохматик, пливли із Атлантики? – Миколка згадав про свого загиблого друга і похнюпився. – Ми з ним потоваришували, а ті бандюги його вбили.

- «Мені дуже шкода Миколко, що твій друг загинув, він був нашим помічником. Цей «кряк» був останнім із колись численного болотного народу, вони охороняли «Камінь» і поховання Царя.  – Він схилив голову. - Та не будемо про сумне.  Ти вірно сказав, вугри ідуть на нерест, аж із Саргасового моря. В нас там є ще один космодром і все це з’єднано мережею тунелів. З часом під час геологічних зсувів, вода з океану зробила собі ходи в пустотах, а морські вугри знайшли шлях на нерестилища. Тому в цих  поліських озерах Чорному і Білому, в далині від морських просторів, водяться морські вугри.»

- Чому ж ви не хочете відкрити свої досягнення людству? Людство ж шукає братів по розуму в інших світах і навіть не підозрює, що така високорозвинена цивілізація, живе разом із ними? – запитав Василько.

- «Прийдуть часи і ми, станемо з людьми однією великою цивілізацією землян. Зараз ще час не настав. Людство, ще не зреклося жорстокості, як це зробили ми. Тому, якщо зараз воно отримає наші технології, то використає собі й нам на шкоду. Через, що ми повинні ховатися від людей.

 Ми зв’язалися із підземним містом саламандр, вони знову відновлять захист й зачинять всі входи в тунелі, тому й вам ми змушені будемо стерти з вашої пам’яті всі спомини, про зустріч з саламандрами.»

- Шкода, такі пригоди були класні, – зажурено видихнув Миколка.

- «Прийде час і про вас дізнаються всі. Вони згадають чотирьох школярів із невеликого села на Поліссі, які допомогли відігнати біду від планети. А тепер ми повинні пройти цю неприємну процедуру. Ви сідаєте в стільці й приєднуєте дротики. Це вам нічого не зашкодить, тільки з  пам’яті, як із жорсткого диска комп’ютера, зітруться всі згадки про зустрічі з саламандрами, але у вашій підсвідомості все залишиться й настане день,  коли пам’ять знову відновиться. До зустрічі!» - Капітан кивнув головою і в супроводі своїх офіцерів вийшов у рубку керування.

Миколка, Василько і Мишко разом із звірком-космонавтом, перейшли в кабіну спускового апарату й зручно вмостилися на відкидних кріслах. Клацнули защіпки на руках і біля голови, з приєднаними дротами. Надійка, що прийшла останньою, довго вовтузилася в кріслі й поки остання защіпка зафіксовувала руку, вона непомітно висмикнула декілька дротиків.

Розділ 39. Двічі врятовані

- Спробуємо разом зламати замок!

 Оля підбігла до Максима й вони удвох  натиснули на двері. Замок знехотя заскреготів і двері піддалися. Із відчинених навстіж дверей, їм в груди полилася каламутна вода.

    - Мерщій, на верх!

 Дільничний підштовхував Олю до верхнього люку.

  - А, де ж той хлопець, де Миколка?

  - Його тут немає.  Схоже, він встиг вибратися звідси. Ліземо й ми наверх!  - Максим кинувся в куток, щоб підсунути шафу, бо до люка було не дістатися. Там зверху на шафі спокійнісінько лежав пістолет Адмірала.

-  Мою табельну зброю, та чорна архіваріуса знищила, то хоч цей захоплю, можливо згодиться. Тай речовий доказ! – Максим запхав пістолета в кобуру й перекинув шафу просто в каламутну воду, що прибувала. Тепер Оля могла легко дотягтися сама до люка.       

- Лізь, швидко!

 - Зачекай, заберемо цих! – дівчина показала на бандитів, які  зіп’ялися на ноги і стояли зв’язані осторонь, вже по груди у воді.

- Хай, самі вибираються! Вони стільки скоїли злочинів, що заслуговують смерті.

- Ні, хай відповідають перед судом! Яке буде в нас сумління, коли знатимемо, що на нашій совісті смерть цих двох.

- Люба, мабуть, ти маєш рацію. Спробуємо їх витягти!

 Вода прибувала й прибувала, здавалось відкрилася бездна й звідти ринули всі смердючі болотні води. Бандитів прийшлося звільнити від мотузок. Вони вже добряче наковталися зеленої води. Кульгавого злочинця Максим із Олею досить швидко виштовхали на поверхню. Дівчина полізла слідом за ним. А коли справа дійшло до Зуба, той вирвався від Максима, пірнув під воду й вхопивши невеликий клумак, подерся наверх. Та з люком вийшла проблема: здоровань ніяк не міг пролізти через тісний лаз. Максим штовхав бандита, та широкий живіт Зуба, застряв посередині круглого отвору. Дільничному, який лишився внизу, вода уже сягала по шию.

- Вилазь, телепню! Там же Максим задихнеться! – кричала зверху над харцизником Оля. Дівчина вхопила Зуба за руку й щосили тягла, та все було марно. Оля тепер вже пожалкувала, що подала ідею рятувати бандитів. Вона кричала на Зуба, гамселила його руками, бігала навкруги від безсилля.

  «Невже, через цього, товстого нікчему, загине її Максим?»- розпачу її не було меж.

Зуб намертво перекрив люк і тільки безсило стогнав. Раптом він, як дурник, став реготіти й звиватись вужем.

- Не треба, я благаю, не треба! Я ж лоскоту боюся!

Здоровань завився змією, втягнув живіт і, як ошпарений, вислизнув із люку.

Оля кинулася до отвору, звідти показалася рука Максима. Він виплюнув із рота смердючу воду. Дівчина вхопила дільничного й потягнула до себе. Не встиг Максим вибратися на поверхню, як каламутна вода із жабуринням, швидко заповнили отвір.

- Як ти Максимку?

- Все добре. Правда думав, що через цього пузатого громилу, не зможу більше тебе побачити. Я його штовхав, щипав – ніякого результату. Добре здогадався полоскотати йому п’яти.

- Ти, в мене молодець. Я б ніколи не подумала, що такий здоровань може боятись лоскоту. Він вилетів звідти, ніби пробка.

 Максим оглянувся назад і помітив, що вода в люку стала густіти і, за мить, це вже був монолітний граніт. А острівець, ніби просів під його вагою й став опускатися в багно. В небі світив повний місяць і було видно як вдень.

  Недалеко від дільничного на купині осоки лежав і відкашлювався від гнилої води кульгавий бандит. Побачивши свого колегу з клумаком в зубах, Адмірал зразу ж підвівся.

- О, Зубе, ти не такий дурень, як я думав. Давай, сюди золото!

 Та Зуб уже вискочив на волю й біг не озираючись по болоті. В зубах у нього, наче в навченого собаки, теліпався вузлик зі скарбом.

 Адмірал, а слідом за ним  Максим і Оля, кинулися навздогін. Вони бігли й бігли по нескінченому болоті. Враз втікач спіткнувся і з розгону впав у невелике озерце. Дно під його ногами провалилося і Зуба стало затягувати баговиння. Бандит із відчаю замахав руками, але від цього трясовина стала тільки швидше поглинати свою жертву.

- Рятуйте! – Відкрив рота, одоробало. Згорток випав у нього із рота, як у ворони сир, і під вагою коштовностей зник у безодні.

- Чого репетуєш, дурню? Де золото?

- Воно випало!

Адмірал кинувся до Зуба рятувати скарб. Він спробував схватити пропажу, та тільки зашкодив собі. Тепер бандити дерлися один на одного й повільно спускались слідом за золотом Царя.

Підбіг Максим і нагнув тендітну берізку, що росла не далеко від трясовиння. Та цього було замало, ніхто із бандитів не зумів вхопитися за рятівного вершка.

Зуб дістався рукою гілок, але таку тушу, та ще обліплену грязюкою тонкі гілки не витримали. У велетня в руці залишилась тільки жменя листу. Коли підбігла Оля з болота стирчали лише дві голови. Вона здогадалася захопити шнурок, який перед тим зняла з громил. Максим вхопився рукою за деревце й кинув мотузку. Для Олі і Максима коштувало над зусиль, щоб повитягати бандюг на тверде.

- Уже вдруге, ми витягаємо з того світу, цих бандюг. Чи не забагато клопоту з ними? – дорікав Олі сільський шериф,  витираючи піт, що котився градом. – Щось, я не чекаю від них подяки.

Обмазані, як чорти, багнюкою,  двоє харцизників сиділи похнюплені й змивали болотною водою залишки бруду з облич .

- Зубе, якщо ці двоє нас здадуть, нам – тюряга. - Прошепотів старший. -  Коли підійде той «мент» накидайся і в’яжи, з дівкою я сам впораюся.  

- Адмірале, вони ж нас витягли. Так не чесно.

- Патякай мені! Через тебе золото втопили. Але, зараз, я не піду добровільно до в’язниці.

Зуб схилив обмащену грязюкою голову, до них підходив Максим.

- Ну досить сидіти. Скупалися, тепер пора в дорогу. Он уже добряче розвидніло. Скоро і сонце підійметься.

Над болотом із сторони темного лісу, зарожевіло. Рожевим перламутром заграли ріденькі хмари, як балерини в танку завмерли перед першим акордом, вишикувавшись в своїх граціозних па. Небо зблиснуло ніжно-рожевим світлом. Розступилося і над краєм темного, далекого лісу з’явився краєчок, викупаного в росі червоного диска. Сонце було чисте, новонароджене і з собою народжувало новий літній день. Максим мимоволі замилувався красою. Скільки в житті він не зустрічав ранків, жоден не був схожий на інші, та цей був просто особливий. День не народжувався - а просто воскресав.

   Мить втрати пильності - й Максим уже лежав серед багнюки. Адмірал кинувся хлопцеві в ноги й повалив його на землю. Похнюплений Зуб допомагав крутити й в’язати руки.

Адмірал звільнив кобуру дільничного від зброї й засунув собі за пояс. Оля кинулася боронити дільничного, та тільки подерла здорованя. Вони зв’язали й дівчину.

- Тепер, кинемо обох в трясовину і всьому кінець.

Адмірал потяг Максима до скаламученої води, де тільки-но борсався сам.

- Адмірале, залишимо їх і підемо.

- Не треба мені свідків. Він нас вистежив, потім подасть в розшук.

- Він же нас врятував!

- Не будь слинтяєм, Зубе. Краще допоможи.

- Ні, залиш їх, бо вдарю!

- Ти проти мене, телепню! Марно я тебе взяв у це діло.

Адмірал силкувався сам зіштовхнути зв’язаного дільничного в баговиння. Зуб схватив за руку, кульгавого бандита, а другою заїхав Адміралу в пику. Той відлетів, як м’яч і розтягнувся у липкій грязюці.

Холодна вода швидко освіжила Адмірала, він підвівся і кинувся на Зуба.

Між бандитами,  знову зав’язалась бійка.

І тільки сплески води розлітались по тихій болотній гладі.

Коли Адмірал зрозумів, що втрачає перевагу в рукопашному двобої, він вихопив із-за пояса роздертих штанів пістолет і направив його на колишнього «дружбана». Натиснув на спуск, та мокра зброя дала осічку.

- Ану, кидай зброю! Руки за голову!

Бандити так захопилися бійкою, що не помітили, як із суходолу по болоті до них уже давно наближався гурт озброєних людей. Адмірал опустив пістолета і підняв руки.

Двоє поліцейських, декілька місцевих і нацгвардійці оточили злочинців.

Капітан звільнив руки Максиму від мотузок. Сільський шериф допоміг розв’язати Ольгу.

- Живий, чортяка! Чому не дочекався підкріплення? – Капітан Трубач тряс і тиснув руку Максиму.

- Час не чекав. Я повинен був знайти дітей і врятувати від цих громил. На жаль, ми знайшли тільки Миколку, та й то він зник, поки ми відбивалися від «чорної каратисти».

- Діти знайдені, монах Терентій, з яким Оля була біля гробниці, підказав де нам їх шукати. Ще й дід Охрім зголосився показати криївку.

Вони преспокійно спали в покинутому схроні. Правда підземелля, про які розповідав нам монах затоплені.

- Звідки ж ви дізналися, що я вирушив  на пошуки дітей?

- Пані Калина, дала нам знати. Вона ж, і викликала рятувальників, і розповіла про напад на тебе в своєму обійсті. А де ж твій помічник?

- Я дуже помилився в цій людині. Він очолював цю банду «чорних копачів », з ними ще була завідувач архіву. Віктор збожеволів від жадоби й, можливо, відкрив шлюзи, через які затоплено підземелля. Певно й сам загинув, а чорна архіваріуска впала в шахту. А цих двох, я з Олею витяг, на свою голову, та вони замало нас не потопили. На совісті цієї банди, пограбування могили, крадіжка з монастирської бібліотеки й архіву цінних документів, ще вони вбили Професора.

- Ні, Професор як раз живий, ми знайшли його серед болота. Він, здається, трохи поїхав із глузду; не знав де знаходиться і все торочив про кінець світу, підземне місто і про Чорних саламандр. Ще признався у своїй крадіжці документів із архіву, правда обіцяв усе повернути і реставрувати. Ми відправили його з лікарем до медчастини.

Зуб, який краєм вуха почув щось про вбивство, вирвався й підбіг до дільничного.

- Це все він! Я не хотів нікого вбивати! - він тикнув пальцем в розбите обличчя Адмірала. – Він хотів цих двох убити і мене хотів. Я все розповім, «громадянине начальнику»! Це все він, він і Шеф. Я розкаююся, я все розповім!

- Заберіть їх у відділок! Там усе й розповіси. – скомандував капітан Трубач.

Через болото навпрямки ішов всюдихід, на ньому сиділи військові, а із відкритого верху машини визирали голови чотирьох дітей.  Здалеку Максим впізнав дві вигорілі на сонці чуприни. Біле і руде волосся виблискувало на сонці.