Читать онлайн Примари Пустомитського болота бесплатно

Розділ 1. Ранкові туристи

На сході сіріло, проте численні пернаті мешканці узлісся вже давно прикинулися. Ніби тоненькими золотими нитками, вони мережили своїми голосами передсвітанковий туман. Тиша наповнювалась щебетанням, токуванням, потьохкуванням. Ці різноголосі співуни змагалися за право найкраще й найгучніше зустріти ранкове сонце. Та яких не докладали зусиль: зяблики, жайворонки й соловейки –  перемога все ж була за  сороками. Їхнє різке, нестерпне й надоїдливе скрекотіння перекривало всі звуки пробудженого лісу. Сорочу сім'ю стривожив невеликий гурт людей, що продирався в ранковому тумані крізь зарості терну, до високого пагорба. Цей  горб височів біля самісінького лісу, над болотом. З одного боку він підпирав поросле чагарником  узлісся,  а іншим, пологим, лягав на широке поле, розквітле жовтим пахучим люпином. Подорожні йшли, відганяючи гілками писклявих комарів, що покинули свої вечірні сховки й з радістю накинулися на таку ранню здобич.

Ранкових туристів було троє - усі вдягнені в захисні комбінезони й нав'ючені здоровенними рюкзаками. Попереду йшов високий худорлявий бородань, він спирався на кайло, ніби на  ціпок. Провідник час-від-часу зупинявся, діставав із планшетки пом’ятий клаптик паперу й звірявся з компасом, прилаштованим до часів. Двоє інших були кремезніші. Особливо вирізнявся середній:  голова начисто поголена,  вкрита потом,  навіть голодні  комарі не наважувались сідати на неї, не дивлячись, що  здоровань  був без шапки. Виглядав здоровило наймолодшим. Лице його перетинав  вузький шрам, який від напруги багрянів і надавав обличчю страхітливого вигляду. Інтелект, майже, не просвічувався з-під його важкого погляду. Від тяжкої ноші він важко дихав; нижня губа парубійка постійно відвисала, а  з відкритого рота красувався один, занадто довгий зуб, певно, наслідок неправильно сформованого прикусу.

Замикав дивну ранкову команду чолов’яга, з хитрим колючим поглядом. Він вів себе якось підозріло - увесь час озираючись навкруги. Чолов’яга виглядав досить міцним, коренастим, хіба трохи накульгував.

- Довго ще йти? – тоненько пропищав середній. Голос здорованя не гармонував із його зовнішністю. При майже двохметровому зрості й широченних плечах, очікувалося громового голосища, та запитання пілігрима видалося комариним писком.   -  Може перекур?

 Рюкзак у мандрівника був найбільший, зрозуміло що він не хотів продовження маршруту в такому темпі.

- Чвалай! – огризнувся задній, що мало не наштовхнувся на молодика.

- Уже не довго. Здається мені, ось на тому місці потрібно зупинитися! -  Бородатий знову вийняв клаптик  паперу зі схемою-планом, покрутив у руках і вигукнув, вказавши рукою на схилену вербу:

- Так, стаємо  тут! Привал! 

Команда дружно зупинилася на порослому чагарями, похилому боці пагорбу. Усі радо скинули свою тяжку ношу. Бритоголовий клацнув запальничкою і з насолодою втягнув у себе ядучий цигарковий дим. Коли видихнув – диму було стільки, ніби шляхом проїхав  мотоцикл. Бородатий, тим часом, усе вертів свій пожмаканий клапоть.

- Так і є, ми на місці! Он там джерело, а зверху, над нами, залишки земляного валу.

Із самому низу, широкого, посіченого невеликими ярками пагорба, струменіла тонесенька цівочка води.  Народжувалось джерельце на дні найглибшого яру, що заріс буйною зеленню. До ключа вела ледь помітна стежина, а над самим струмком звисала стара верба, полощучи віття в холодній воді.  Навколо, трохи вверх від джерела, то тут, то там були викопані ямки. Деякі із них були давні, вже зарослі травою, а інші темніли свіжо копаною землею.  Сам струмок нагадував невеликий вулкан, що безперестанно викидав дрібні піщинки із глибинних шарів землі.

  Лисий здоровило викинув недопалок у кущі, а сам пішов до джерела. Він припав навколішки біля кринички й почав похапцем гамувати свою спрагу.

- На, візьми кварту, дурню, а то після твого рила вже нікому пити не схочеться! - Кульгавий жбурнув у воду  залізний кухоль для свого компаньйона. Той побурчав незадоволено, та слухняно взяв посудину, наповнив її й осушив одним махом.

- Ух! Бр-р-р! – Фиркнув від задоволення стрижений наголо, виливши залишки води із кварти собі на голову. - Холодна!

 - Це, безперечно, тут! - Їхній провідник крокував по пагорбу навколо джерела, тримаючи карту перед собою й розмірюючи землю кроками.

- Професоре, нічого тут уже немає. Якщо щось і було, то його давно вирили, он скільки землі перекинуто. Дарма ми сюди припхалися.   

Кульгавий сплюнув крізь зуби й штовхнув спересердя ногою свіжонасипаний грунт назад у шурф, що розкривав свою земляну рану недалеко від джерела.

- Ні, шановні, копали кругом, а там, біля підніжжя, ніхто не копав. Усі думали, що могила, як на скіфських курганах - на вершині пагорба, тому й рили там. Але найдревніші люди, не ховали предків, вони спалювали прах, ось де загадка. Проте  згідно легенді записаній в «Одкровенні», легендарного царя саме поховали й поховали біля підніжжя кургану. Я довго шукав цей курган і, лише, коли звірив відтиски із мамутового бивня, із картами геодезичних супутників, які витяг із Інтернету – то помітив – такий курган серед боліт і цілковитої рівнини, розташований саме тут. Нам просто повезло, що я розгадав цей детальний план. Гляньте на старовинну карту і текст. - Професор витяг із футляра й потряс перед напарниками здоровенною пожовтілою кісткою із вирізаним на ній зображенням. – Літери тут трохи невиразні - пройшло ж бо, майже, двадцять тисяч років, але я зміст розшифрував, та й місцевість дуже добре відтворена, як на мапі.  На цьому мамутовому бивні записана легенда про Царя Саламандра і його народ. Саме тут зашифрований і план його поховання. Я все вже розрахував, треба тільки план прив’язати до місцевості. Дивіться, єдиний пагорб на абсолютній рівнині – ось він цей пагорб, далі  знак води – джерело. Це знак сонця, а на захід від нього записане слово  «с а л а м а н д р». Дев’ять літер. Припустимо, це міра довжини, а у найдавніших народів такою мірою  були - звичайні кроки. Відміряємо від джерела. Тут далі по плану мітка, підвищення, можливо, раніше був камінь, ми замінимо його на кілок. Яка ж була в нього висота? Знизу три риски схожі на чайок, або долоня з відставленим пальцем. Ще римляни позначали так цифру 5, допустимо, що і в найдавніших письменах вони позначалися так само. Три п’ятірки – це або 555, або, коли додати -15. Висоту можна вимірювати в ліктях, це досить багато. Стійте, а можливо вони відміряли просто розмахом пальців.    

Він заходився на землі відміряти пальцями відстань. Попутники дивились на нього, як на звихнутого дивака. Тим часом бородань закінчив виміри й радо потер руки.

-  Друзі, ми на правильному шляху. Тепер нам залишилось визначити час. Цей знак – він тикнув на якісь риски на пожовтілій кістці, - в  давнину означав сонцестояння, тобто 22 червня. Але не все так просто, ось значок змії, тобто зміщення на кілька днів назад. Справді, так і є, знову застосуємо три п’ятірки. Додамо п'ятнадцять днів. Виходить шосте липня – тобто із днем ми вгадали, сьогодні шосте. А от котра ж година? Звичайно, тоді ніяких годинників не було. Чекайте, чекайте, ось це, зображення біля яру чимось нагадує місяць. Справді, сонце вже на небі, а місяць ще не зайшов. Глянемо в календар, о котрій годині заходить сьогодні місяць? – Він порився в кишенях і дістав блокнота. -  О шостій. Чудово. Сонце підніметься, й укаже тінню від палиці місце де копати.

- Добре, ти в нас професор, а нам поденно треба платити. Можемо й земельку покидати. - Весело підморгнув компаньйону старший із найманців. Він мало що розумів із розрахунків професора, проте слідкував за ним із розкритим ротом.

- Дев’ять сажнів від джерела на захід. Забити кілок висотою п'ятнадцять вимірів пальців, або шість ліктів, і в шість годин, шостого числа…  Не дуже приємне поєднання для початку. – Записував свої розрахунки бородань, тримаючи планшетку на коліні.  

*** [5]

Карта вирізана на бивні мамонта із Мізинської стоянки.

- Не треба містики, Професоре. Кажи де копати! – Кульгавий виплюнув кусочок гілочки, яку до того жував замість жуйки.

- Нам, до шостої години потрібна жердина, - звернувся до колег Професор.

Громило зі шрамом, втамувавши спрагу, лежав на пригірку й підставляв своє перекошене лице під промені вранішнього сонця. Промінці відбивалися в порослій осокою водній гладі безмежного болота, яке розкинулося вдалині за пагорбом, і приємно лоскотали примружені очі молодика.

- Зубе, іди-но вирубай жердину! Та зрубай кращу! Уже половина шостого й нам потрібна мітка.

Голомозий Зуб невдоволено підвівся й неквапно пішов до заростів. Він довго вибирав підходящу деревину. Врешті примітив найвищу берізку, що росла посередині невеликого гайку, в болітці. Кремезень заходився рубати, та берізка була гнучка, вигиниста й не піддавалася дроворубу. Дерева навколо неї росли густо, й не давали Зубу розмахнутися як слід. Тоді він почав тягнути з усієї сили скалічене дерево. Тупа сила перемогла, й здоровань, смиконувши з останніх сил, вилетів із острівка прямо в калюжу, тримаючи в руках підрубане дерево. Перелякані жаби, були вихлюпнуті зі своєї домівки разом із мулом, широким задом Зуба.

  - Ги-ги-ги! Ну й тупак. Чого ти поліз у хащу? Не міг скраю зрубати? - зареготів своїм тяжким басом  кульгавий.

- Адмірале, ти ж мені  казав, вирубай кращу, - виправдовувався Зуб.

- Нічого тобі не можна доручити. Дай сюди сокиру! – той, кого голомозий назвав Адміралом, став обрубувати гілки в понівеченого деревця. Професор підійшов, виміряв довжину кілка й указав місце, куди забивати. Скарбошукачі стали чекати шостої години.

Як тільки стрілка наблизилась до шостої, бородань побіг подивитися де зупинилась тінь.

- Рийте, ось тут! – схвильовано вигукнув Професор.

Запрацювали лопати й кайла. Старателі рили не жаліючи себе. Сонце теж допомагало скарбошукачам - воно поволі роздягало їх. Чим вище в зеніті здіймалося світило, тим менше одягу було на працюючих. Через годину вони були в одних трусах. Зуб  так розігрівся, що увесь час поливав собі голову із пластикової пляшки. Він сопів і бризкав навсібіч потом, та раптом його заступ ударив об щось тверде.

- Є-є-є! Я знайшов! –  пискливо заверещав Зуб.

Усі кинулися до його  ями.  Громило, із кректанням, тяг наперед себе здоровенного гранітного каменя. Той був настільки тяжким, що Професор і Адмірал мало не впустили його назад на копача.

 - От дурень. Перш роздивися, а тоді тягни. Сила є, а розуму як у качки, - розізлився Адмірал.

- Ти ж казав, потрібно камінь шукати.

- Дати б тобі цим каменем по банці, довбню такому. Той, камінь - то найбільший у світі алмаз, а ти кусок граніту преш. -  Просичав Адмірал. Йому довелося вилізти зі своєї ями й допомагати Професору витягти гранітну брилу. Бородань розчистив камінь.

 - Це підтверджує мої припущення. Тут було поселення, і можливо замок із вежами. Граніт добре оброблений. Сюди каміння доставляли з далеких копалень, бо поблизу жодного виходу гранітного щита на поверхню. Професор знову схилився над своїми записами. Можливо, і могила царя десь тут?

  - Знаєш що, «археолог», ніяких тут скарбів нема. Давай нам «расчот» і ми собі поїдемо, а ти, як хочеш, шукай сам! - Кульгавому вже добряче набридла монотонна й тяжка праця.

 - Тут, тут скарби, знаменитий сапфір «саламандри » і золото. Карта не бреше, - уже не так упевнено твердив бородань.

Старателі з неохотою знову взялись до роботи. Вони зарилися в землю, майже, з головою, але золотом і не пахло. Крім декількох шматків черепиці, та запчастини від поламаного тракторного плуга, вони не знайшли нічого.

Розділ 2. Біля джерела

  На лузі, за селом, ліниво паслася череда  корів. Випас був добряче витолочений, тому корови без усякої насолоди скубли рештки вигризеної трави, а недалеко в стороні, біля самого лісу, виблискував на сонці жовто-зелений  килим смаковитого люпину. Ця зелень заманювала худобу. Першою не витримала спокуси червоно-ряба, круглобока корова і поволі вся череда рушила на жовте поле.

- Дивись, Васильку, твоя «Пошта» повела! Гайда завертати! –   Хлопці кинули посеред поля м’яча, якого досі ганяли й побігли виганяти худобу зі шкоди. Та корови не полишали смакоти, а навипередки хапали соковите бадилля їм, зовсім не хотілося повертатися на голе пасовисько. Особливо впиралися прудконогі молоді телички, вони забігали наперед пастухам, жадібно скубли квіти люпину і напихалися вирваними з коренем бадилинами.  Пастушкам довелось добряче набігатися, поки нарешті вони вигнали корів з поля й направили їх назад на випас.

- Ну й спекотно сьогодні. - Витер спітнілого, вигорілого на сонці чуба, худорлявий хлопчина. Він був найвищим серед ватаги. В закачаних до колін штанях, із зав’язаним на животі у вузол полами сорочки і піратською хустиною на голові, хлопчак чимось нагадував маленького пірата.

- Васильку, гайда до джерела, на Снєжкову гору! Наберемо води! Он і корови вгамувались! – подав ідею веснянкуватий пастушок. На голові в хлопчака ледь трималась темно-синя бейсболка, козирком назад, із-під якої як їжакова щетина стирчала цупка, руда чуприна.

- А й справді, Миколка має рацію. Біжімо! – підтримав його Василько.

Друзі  кинулись навпростець до пагорба. А за ними і вся ватага побігла  навперейми, потопаючи по пояс у квітучому полі. Пахощі  їм забивали дух, а високі рослини спутували ноги, та пастушки вибрикували, як молоді лошата, толочачи широке люпинове поле.

- Ура! Вперед! – репетували хлопці. Ватага із криками підбігла до пагорба.

Цей високий  горб стирчав біля узлісся з незапам’ятних часів. І звідки він тут взявся, посеред цілковитих рівнин і безкраїх боліт, ніхто й не знав?  Всі казали, що був цей пагорб неприродного походження. Старожили села подейкували; ніби насипав цю гору монгольський хан, у пам'ять про свого загиблого в бою із русичами сина, мовляв, тут його й поховав, разом із незліченними скарбами; інші казали, що то була земляна кріпость козаків, і звели вони її, щоб боронити навколишні села від турецьких набігів, а потім від ляхів. Коли ж козацьке військо було розгромлене, вони заховали тут свою  казну. Було ще багато інших легенд, та всі вони закінчувались розповіддю про якийсь надзвичайний і чарівний скарб, що нібито схований у цій горі. А людськи розголос, як правило, шириться світом швидко. Тому-то, ці розповіді притягували сюди шукачів скарбів і різних авантюристів.

- Знову копали, - Миколка вказав на свіжо вириті шурфи. – Думають, що щось знайдуть, йолопи - ми й самі колись рили, та все марно.

- Ідемо, поглянемо! - сказав чорнявий пастушок. Він був голий до пояса, мускулистіший і набагато міцніший за друзів. На ньому ледь сиділи перешиті із старих джинсів шорти, які були підв’язані мотузкою, а сорочкою він увесь час розмахував, як пропелером.

- Та ну його, Мишку, краще йдемо до джерела! Нічого там немає цікавого. -  намагався відмовити друзів Василько. - Я знайшов пластикову пляшку. Краще, води наберемо!

 Проте Мишко й Миколка не послухалися товариша й відділилися від гурту. Цікавість річ вперта, тому вони пішли подивитися на розкопки.

- Ну й нарили, як кроти. Ці якісь дуже завзяті.

Хлопці роздивлялися викинутий гранітний камінь і декілька невеликих глиняних черепків, що лежали зверху на грунті.  Миколка поклав найменшого собі до кишені.

- Сміття, навіть, після себе не прибрали.

Мишко спихнув ногою в траншею клапті промасленої газети й зафутболив пусту консервну бляшанку.

Не знайшовши більше нічого для себе цікавого, хлопці ще покрутилися біля виритої ями й приєдналися до гурту, що спускався до порослого терном  ярку.

 Весь яр був укритий  буйною зеленню, яка захищала джерело від сонця,  і в цьому холодку, біля старої повислої верби, з-під пластів вапняку хлюпотіло джерельце. Вода в ньому була кришталево-прозора і дуже холодна. Хлопці припали до води. Хто черпав долонями, а хто пив прямо з невеликого озерця, яке утворилося під вербою.

- Крижана! Б’юся об заклад, я можу у джерелі протримати ногу півхвилини.

- Тю, Мишко! Я й до десяти не дорахую, як ти не витерпиш. - Не повірив Василько.

- А ось дивись!

  Хлопець вставив у крижану воду ступню. Її зразу ж, ніби, стиснули льодяні лещата, кров зупинилась, а у нозі нестерпно занило і закололо тисячами голок.

- Один, два, три... – лічили хлопці. Та Мишко не дочекався, поки викрикнуть «п’ять» і швидко висмикнув ногу.

- Ну й холодна сьогодні. Позавчора я тримав півхвилини, Сашко не дасть збрехати. – Мишко шукав підтримки у високого, трохи сутулуватого хлопця, що стояв осторонь, та Сашко не поспішав підтверджувати слова друга.

І тут  зверху над головами хлопців затріщали кущі.

-  Хто цю воду п’є, буде мати добре здоров’я й довго житиме!

До юрби хлопчаків,  що галасували, схилом яру спускався бородатий чолов’яга в захисному комбінезоні. Він тримав у руках велику алюмінієву флягу. Хлопці принишкли, вони не любили зустрічей із незнайомцями, тому насторожилися.

- Із цього джерела черпали воду ще найдавніші слов’яни, які селилися тут із незапам'ятних часів.

- А ви щось знаєте про тих слов’ян? – несміло запитав Василько.

- О, звичайно, - відразу пожвавів  бородатий. - Я ж професор археології. Тут на цьому пагорбі, біля цього джерела, була найдревніша стоянка людей. Вони прийшли сюди з Південного сходу дуже давно. Навіть є гіпотеза,  що прийшли під час великого переселення народів, із далекої Індії.

- Ого! Це ж який шлях. Майже пів глобуса протопали, - встряв у розмову Мишко, він найкраще з усіх  знав географію й цим дуже пишався. Він міг, навіть, напам’ять назвати столиці всіх великих держав.

- Виходить, наші предки - індійці? -  перехопив ініціативу Василько.

- Не зовсім так; це, по-перше, гіпотеза, а по-друге, можливо саме слов’яни, або ті племена, що жили на наших землях першими заселили Індію. Якщо врахувати, що найдавніша з відомих стоянок розумних людей знаходиться на території нашої Чернігівської області, в Мізині, то можливо й такий варіант, що саме на нашій землі була колиска цивілізації.

- Оце, то так!  - загорілись очі в хлопчаків.

- А ви щось знаєте, про ті скарби, що тут постійно шукають? – запитав Василько.

Бородань трохи насторожився, але продовжив розмову.

- Звичайно, знаю, але це, мабуть, просто легенда. Мене набагато більше цікавлять залишки стародавнього побуту цього поселення. А що тут воно було – це безперечно. Ось подивіться!

Він дістав із сумки обтесаний камінець із діркою посередині. На ньому був викарбуваний якийсь знак. Хлопці згуртувалися навколо бороданя й стали роздивлялися знахідку.

- Це дуже цікаве кам’яне вістря стріли, такі використовували тільки шумери. Як відомо, вони жили в стародавній Месопотамії.  Яким чином і звідки воно сюди потрапило, для мене велика загадка?

- А все ж, що ви знаєте про ту легенду? Ну, про скарб? Наш дід Охрім казав: що раніше, коли ще цей горб орали, як тільки заглиблювали плуг глибше, то так із-під нього і сипалися срібні монети.  -  Василько намагався повернути розмову до теми, яка його найбільш цікавила.

- Так, я підняв усі архіви про цю місцину й знайшов цікавий документ: перша згадка про поселення й цей курган ще за князя Тура. Тут була земляна фортеця з підземним ходом, що тягнувся за сотні метрів. В добу татар, коли військо хана підійшло до фортеці, захисники обсипали їх градом стріл і каміння, та коли на третій день облоги розлючені вояки таки вдерлись на вали, там  нікого не знайшли: ні вбитих, ні поранених. 

 Тоді  татари вирішили стати табором на цій горі, але коли серед ночі, на болоті за лісом, побачили жахливе створіння схоже на велетенську людину,  вони зі страху покинули ці місця, залишивши навіть свій обоз. А гору цю назвали «Шайтан-гора», тобто чортова гора.  Можливо, з часом її перейменували в «Сайтанову», а потім трансформувалося, спростилося й вийшло - «Снежкова».

 І потім, друга згадка, за часів козацтва, коли фортецю захопили поляки.  До кріпості вдерлися польські жовніри і тут  знову нікого не знайшли, було враження, що стріляли пусті бійниці. Загін вояків перенишпорив увесь насип і будівлі, що вціліли, але ніякого сліду людей, чи підземного входу. А вночі, вони налякані, покинули цю місцину, побачивши жахіття на болоті.

Хлопці принишкли і, затамувавши подих, слухали професора. Незнайомець продовжував далі:

- Але найцікавіше, я знайшов зовсім недавно. Досліджуючи підвалини покинутого монастиря святого Стефана, я знайшов стародавній рукопис, письмо дуже схоже на древнє-шумерське. Там описано про таємний вхід у підземелля. Хоча й застерігається про смертельну небезпеку тому, хто відкриє той хід.  І ще там сказано, що цар Саламандр прийшов до племені  й приніс його вождю - «Зіницю всесвіту»- найбільший у світі алмаз - камінь, що зробить його плем’я непереможним. 

- А хто такий Саламандр? – Василька дуже зацікавила розповідь незнайомця.

- По легенді, це міфічний цар підземного народу, що живе глибоко під землею в проритих підземних ходах.

- Як гноми?

- Можливо, що так. Ці істоти будовою схожі на великих ящірок, але дуже розумні. У легенді сказано, що  великий Цар Саламандр заповів, щоб його поховали разом із алмазом десь біля Снєжкової гори, що прийде час і по його сапфір прийдуть «Білі саламандри», щоб врятувати Землю. Але бачите, це казкова легенда, хоча має певні поетичні цінності.

- Пхе! То це все казки, а ми вже тут вуха розвісили, - пхекнув Мишко. – Звісно, і тоді були охочі поскладати побрехеньок.

- Як ти? - перебив його Миколка.  Хлопці дружно розсміялись. Професор і собі посміхнувся.

- З вами весело, але піду наглядати за моїми помічниками, щоб, бува, чогось не поцупили. На мою експедицію в інституті грошей не знайшли, тому я все організував за свій кошт. Добре, що знайшовся спонсор, але його умова була, щоб я найняв  його людей. А в мене особливої довіри до них немає.  Тут я маю ще перевірити один мій здогад. Мені вже час. Чекайте? Так, так… Час! – він вдарив долонею собі по лобі. - Як я зразу не подумав! Це ж літній час…

Бородач взяв наповнену флягу, й подерся вгору, навіть не попрощавшись із хлопцями.

- Дивний якийсь, зірвався як навіжений. Мабуть, перегрівся від своєї науки, – покрутив пальцем коло виска Миколка.

- Хе! Порозказував нам тут казок. Ящірки розумні. Камінь чарівний. Ніби ми маленькі діти, - Мишко зневажливо відкопилив губу.

- Але ж про підземний хід може й правда. Куди ж дівались захисники фортеці? – з надією запитав Василько. Йому дуже вже  хотілось вірити в розповідь незнайомця.

- Так, і Чудо-Юдо на болоті? Ти коли набудь про нього чув? – не відступав песимістичний Мишко.

- Я чув! - втрутився в розмову Сашко, що досі мовчки слухав суперечку друзів.

- Ти! – усі повернули голови в його сторону.

- Так! Баба Параска мені розповідала про страшне Пустомитське болото. Коли вона була ще дівчинкою, пішли вони з матір’ю по брусницю й заблукали на болоті. А коли вийшли під вечір до Чорного озера, вода на озері спінилась, й звідти виринула велика зелена голова, а потім і вся істота, схожа на велику мавпу. Були вже сутінки й вони, кинулися тікати, ледь не вмерши зі страху. З тієї пори, ніхто із села до болота не наважувався підійти. А хто все таки випадково забрів до жахливого місця, то хутчіш тікав, бо звідти було чути, особливо під вечір, страшний стогін і гучне кумкання, ніби з того світу.

- Ну, годі тут жахливчики розказувати. Ми знаємо який ти мастак різні страхітливчики розповідати. У тебе на компі одні монстрерні ігри.  -  Зупинив оповідача Василько, бо в Сашка очі так розгорілися від розповіді, ніби він тільки-но побачив те чудовисько.

- А корів скільки пропало. Он у баби Євки, вона й досі скарги дільничному пише, - продовжував у запалі Сашко.

- Ага! Може то цигани вкрали її корову, чи в трясовину забрела. Тато мені розповідали, що за Лосьовим лугом,  в болото трактора засмоктало. Тракторист ледве устиг вискочити, а то корова. Тільки булькнула й поминай як звали.

- А ті гучні звуки звідки? Ти, певне, й сам чув?

- Чув! Це гази болотні виходять, от і бурчить як у животі.

Хлопці знову наповнили ярок дзвінким сміхом.

- А де то наші корови? – повернув їх у дійсність практичний Миколка. Пастушки зразу ж пригадали про свої обов’язки.

 Як зграя куріпок діти пурхнули на вершечок пагорба. Звідти було видно, що череда знову забрела в люпин.

- Бігом навертати, а то ще поздуває!

 Василько полетів попереду юрби пастушків, розтинаючи, ніби швидкісний човен водяну гладь жовтогарячого килиму люпинового поля. Він уявляв себе капітаном корсарів із фільму «Пірати Карибського моря».

Розділ 3. Могила царя

Біля розкопаної траншеї сиділо двоє оголених здорованів. Менший на зріст докурював  цигарку, сховавши голову від жаркого сонця в тіні невисокого дерева, інший – той, із спотвореним шрамом лицем, виймав сухою травинкою залишки м’яса із зубів. На поляні валялися:  роздерте фасування з-під продуктів,  порожні бляшанки й пластикові пляшки від пива.

- А, Професоре, водички нам приніс. - Жбурнув недопалок коротун. Він залпом осушив половину фляги.  – Слухай, мені вже набридло рити ці окопи! Думаєш найшов дурнів задарма копати  землю? Плати «бабки»!

- Я знайшов розгадку, ще трохи й ми дістанемо скарб.

-  Хватить  нам твоїх казок - по горло ситі! - Старший із копачів підніс собі до горла здоровенного тесака, яким він недавно відкривав консерви.

-  Коли я розмовляв із дітьми біля джерела, то все зрозумів. Справа в часі. Ми робили все правильно, по стародавньому рукопису, та не врахували різницю в часі. Зараз ми живемо по літньому часу, а раніш ніхто не змінював на літній і зимовий, жили за астрономічним годинником. Ми ж виміряли все за  літнім часом, тому й помилилися на годину, а це добра сотня метрів. Значить треба взавтра о п’ятій визначити місце копання. Правда, ми день втратили та похибка не повинна бути значною.

- Чого ждати до завтра? Давай, рити я вже пообідав!  - Здоровило зі шрамом на обличчі вхопився за держак лопати. Він не все зрозумів зі слів Професора, але йому дуже кортіло якнайшвидше дістати закопані гроші.

- Ти, що, дурню, хочеш перерити все підніжжя цього горба? Так тобі й до морозів часу не вистачить, - остудив запал напарника Адмірал.

- Ну що ж, тоді ми йдемо загоряти. Я не проти викупатися. А ти, «наука» трудодень нам запиши! І так, щоб весь світловий день, по повній програмі оплатив. Хі – хі – хі!  – хихикнув своїм писклявим голоском Зуб. Копачі підвелися й попрямували  вниз до води. Невелике озерце біля підніжжя пагорба  віддзеркалювала промені полуденного сонця й манило прохолодою. Роздягнені чоловіки підбігли до водойми наповненої зеленкуватою водою.

- А – а – а ! – викрикнув кульгавий і шубовснув  у воду. За ним стрибнув і його напарник. Вода від масивних тіл розлетілася в різні боки, а двоє громил опинилися в глинистому мулі. Ще, трохи поборсавшись і обмазавшись багнюкою з ніг до голови, горе-нирці виповзли животами на сухе. Озерце виявилося  з дуже мулким дном.

- Зубе, телепню, чого не попередив, що ця клята калюжа така мілка! Я мало в’язи собі не скрутив.

- Звідки ж я знав? Думав тут глибоко, - виправдовувався, як міг, більший із купальників.

 Брудні й липкі, вимащені як чорти, вони побрели до джерела й заходилися змивати з себе крижаною водою вже підсохлу глину. Після такого обмивання обоє  вибралися на сонце й цокочучи від холоду зубами, продовжували звинувачувати один одного в невдалому купанні.

- Недоумку, чого я з тобою зв’язався? Казав Шеф найди собі пристойного напарника. Взяв на свою голову  телепня, нащо я тебе витяг з тюрми?

- Адмірале, погодься,  я ж тут ні при чому. Копанка зверху видалася глибокою, та й ти ж першим стрибнув.

- Ти завжди себе вигородиш, а я ще «чахотку» зароблю від цієї води. Навіщо Шефові знадобився той чортів камінь, а що як бородата «наука» нас підставить? Дарма землю ритимемо?

- А  як знайдемо скарб, тоді що, ще й із Професором  ділитися доведеться?

- Що - повний бовдур? – Адмірал крутнув пальцем коло скроні. - Шеф сказав:  «Ніяких свідків. Ваше золото - мій камінь і баста !»

-  Як думаєш, Адмірале, тут, справді, є золото?

- Дурниці. Може й було колись, а зараз бачиш як порито. Якщо й було, то давно вже викопане, ще до нас. Наш Професор думає, що він наймудріший. Але хай платить, а ми покопаємо. Ги-ги-ги! - напарники знову гигикнули й, підставивши до сонця померзлі животи, заплющили очі.

 Через хвилину вони вже  захропли під пекучим сонцем. Професор сидів недалеко від палатки, нагнувшись над клаптиком паперу й усе щось обраховував. Коли він відірвався від паперів і звернув увагу на своїх робітників, на животах у  тих аж шкварчало сало під шкурою. Полудневе сонце так спекло шкіру, що та розчервонілася, як у варених раків. Професор заходився будити неборак. Очманілі громили не розуміли, що діється: шкіра на животі пекла, голова гула, а перед очами плили великі темні кола.

- Професоре, я не можу встати! - Спираючись на ватяні ноги,  намагався піднятись Зуб.

- Тепловий удар! Боже! Я забув вас попередити, щоб не спали на сонці. Негайно перебирайтеся в тінь і холодне до голови.

 Адмірал навкарачки поповз до кущів. За ним хитаючись, як п’яниця після добрячої випивки, почвалав Зуб.

- Чекайте, в мене тут є якийсь крем. - Бородатий професор порився в рюкзаку й дістав тюбик. – Від опіків немає, тільки ось, від комарів, але він також досить жирний.

Двоє невдах схватили крем і стали намазувати свої печені животи.

- Не думав, що тут такі небезпечні умови праці, - простогнав копач зі шрамом.

- Прийдеться тобі, Професоре, подвоїти нам платню, - підтримав його кульгавий, він саме щедро мастив свого червоного живота кремом. – Хоча я й не вірю, що ми щось знайдемо в цій  дірі. Подумати тільки, сто п’ятдесят кілометрів від обласного центру. Хто б поніс ховати скарб у це болото.

- Не кажіть, не кажіть. Ось згідно цього давнього манускрипту, тут було найбільше поселення найдревніших людей на Волині. Тут, ще задовго до народження Христа, були великі міста й села.

- Що ти Плетеш, Професоре, хіба до Христа, щось було?

- Тю, дурний! Як же ти в школі вчився? – кульгавий відвісив велетню запотиличника. – Христос же з’явився після потопу. Ще вони вежу стоїли, Вавилонську, правда, Професоре?

- Майже так. Бачу в історії релігії ви обоє професори! - посміхнувся в бороду Професор. – А зараз ідіть у палатку й відпочивайте, завтра в нас буде багато роботи. Комарі  вже вас точно не чіпатимуть.

   З першими променями сонця Професор насилу розштовхав своїх лінивих робітників. Ті після вчорашнього «відпочинку» не могли зрозуміти, що від них хочуть. Професорові прийшлося прикласти чималих зусиль, перш чим копачі, озброївшись лопатами й кайлами,  вийшли до підніжжя струмка. Наближалася п’ята година й науковець, з картою в руках, нервував біля вкопаного вчора березового кілка. Сонце піднялося над болотом, і від дерев, що росли на узліссі, потяглися перші тіні. Професор пильно слідкував за годинником і тінню від вбитого кілка.  Спочатку, ледь помітна вона сягнула болота, але потім стала поволі вкорочуватися. Два громили теж вилупилися на тінь.

- Стоп! Швидко погляньте де вона закінчується! – Професор послав Зуба на узлісся. Тінь зупинилася за  метрів п’ятдесят нижче, від учорашньої розкопки.

- Ось тобі й похибка! Можна було дарма перекопати весь схил. А рити виявляється треба біля самого підніжжя.

 Робітники дружно взялись за лопати. Земля тут була не така суха, як на схилі, а в’язка й глиниста, тому копати було набагато важче. Зуб і Адмірал налягли на лопати. Професор і собі був взявся за держака, але заробивши криваві мозолі, швидко відмовився від цих спроб. До обіду копачі вирили чималий котлован – та жодних ознак скарбу. Чимдалі копачі заривались в землю, лиця їх хмурніли; пекли присмажені на сонці животи, тому приходилось працювати в сорочках, піт заливав їм очі, а ентузіазм зникав із кожною викинутою лопатою землі.

- Ти, вчений хробак! Скільки будеш нас мордувати, де твоє золото? – не стримував люті Адмірал. Я скільки себе пам’ятаю, не працював так багато.

- Надіюсь, ти мені заплатиш, щоб я повернув втрачені сили. - Зуб теж покинув копати й зі злобою дивився на Професора.

- Тут воно, тут. На цей раз інтуїція мене не підводить, та й карта вказує. Не могло ж таке поховання безслідно зникнути. Тим більше, до нас ніхто не здогадався тут копати, бачите жодного сліду розкопок.

-  Бери сам і рий! А то ми тобі тут поховання зробимо. - Адмірал вистрибнув з ями й штовхнув туди бородатого. Той було взявся за лопату та на нього налетів Зуб. Зчинилась бійка. Кульгавий зверху керував поєдинком. Безумовно, сили були не рівні, й скоро Професор сповз із розбитим лицем на дно котловану.

-  Давай засиплемо його тут, і ділу кінець! – Відсапувався після  бійки Зуб.

- Ні, він заплатить мені за кожну лопату, яку я викинув із тієї клятої, смердючої ями, - Адмірал стрибнув на дно й стріпонув бороданя за комір.

- Плати, зараз же, баксюками, якщо не хочеш бути тут закопаним.

- Ось, усе, що в мене є. - Переляканий Професор дістав з кишені й простягнув пачку «зелених» найманцям.

- Цим ти хочеш оплатити наш труд? Та цього мені навіть на туалетний папір не вистачить. Золото, або по сотні баксів за кожну годину, яку я тут горбатів!

- Ми так не домовлялися.

- А зараз змінилися обставини. Нам набридло копати ці рови. Копай сам, раз не зміг зразу знайти місце де заховане золото!  - Кульгавий здоровань жбурнув у Професора лопатою. Той закрився руками, а потім взяв рукою, на якій лопнув мозоль, болісно стиснув держака й загнав лопату на ціле лезо в глину. Залізо скреготнуло по чомусь твердому.

  Професор уже не відчував болю в долонях, він гарячково підкопував землю. Скоро на дні ями з’явилася полірована поверхня. Робітники, побачивши, що бородань щось знайшов і собі кинулися копати. Перед «чорними археологами» став з’являтись великий червоний шестикутний саркофаг із невідомого каменю. Верхня кришка була відполірована так, що  в ній, як у дзеркалі відбивалися зображення шукачів скарбу. Здавалося, ні вода, ні час не зачепив каменя й він був виготовлений лише вчора.

- Ось вона, могила Царя! Як я  міг забути про нашарування грунту. За тисячі років наносний грунт заглибив могилу, тому копати треба було глибше.

     Професор не приховував своєї радості. Він пританцьовував навколо знахідки, припадав до неї, гладив, прикладав вухо.

- Мій любий, Царю, я все таки тебе знайшов. Дивіться, дивіться я його знайшов! – звертався Професор до робітників. Ті тільки переглянулися. В очах кульгавого блиснув недобрий вогник, та  Професор не звернув на це ні найменшої уваги.

Розділ 4. Зелене страховисько

- Чого він так репетує? Ще хтось почує і забере наші скарби, - прошепотів Зуб на вухо кульгавому напарнику.

- Не забере. Бачив оце? – Адмірал дістав із кишені чорного блискучого пістолета.

- Ух ти! Справжній? – Від захоплення,  Зуб відкрив рота і, деформований зуб оголився в кривій посмішці.

- А ти думав?

- Де взяв?

- Багато знатимеш, скоро лисим станеш. Ги-ги-ги! !  -  Адмірал тикнув пальцем на вибриту голову здорованя.

- А давай «науку» пришиємо й собі все заберемо.

- Не час, недоумку. Нам ще треба відчинити цю чортову шкатулку. А може там і золота вже немає.

   Професор так захопився розчисткою саркофагу, що вже не звертав уваги: ні на своїх робітників, що змовницьки шепталися, ні на свої скалічені руки. Із тріснутих мозолів виступала кров; він витирав руки об себе, сердячись, що вони так швидко потіють. Професору стало жарко й він скинув свою обмащену кров’ю сорочку. Тоді й  громили взялись до праці.

 Через дві години, майже безперервної роботи, «чорні копачі» повністю розчистили від грунту блискучу темну плиту. Вона була, майже, дзеркальна без жодної подряпини, лише по центру виднілось рельєфне зображення ящірки, що ніби завивається навколо сонця. На голові ящірки блищала корона з іншого каменю чи металу. Сонце відбивалося від діадеми і було враження, ніби вона світиться.

Професор як заворожений бігав навколо й обмацував кам’яну плиту з усіх сторін, а копачі розчищати бокові стіни саркофагу. Втоми вже ніхто не відчував.

- Це він, це він! – не вгавав бородань, бережно змітаючи щіткою піщинки із зображення на кришці.

- Ти не галасуй, а відкривай!  Може там, у середині вже нічого немає..

- Чекайте, чекайте! Ви не уявляєте, яке ми зробили відкриття. Це сенсація! Легендарний Цар існував. Уявляєте, увесь науковий світ ми поставимо з ніг на голову. Це буде найбільше відкриття в археології із часів розкопок у Мізині, можливо, навіть важливіше чим знахідка гробниці Тутанхамона, чи стародавньої Трої.

  Професор схилився над саркофагом і тремтячими руками змітав із нього землю. Очі в нього горіли від збудження.

- Годі тобі її гладити, відкривай скоріше цю труну! – гаркнув на бороданя Адмірал, якому вже вривався терпець. В громили свербіли руки, щоб як найшвидше добратися до скарбів.

- Ми повинні все ретельно очистити. Ви не розумієте до яких глибинних віків ми доторкаємося.  Подивіться якою технологією володіли колись, так обробити й відполірувати кам’яну плиту не в змозі й на сучасному обладнанні. Давайте сюди мамутовий бивень він згідно з манускриптом послужать ключем до гробниці. – Професор знайшов  отвір з боку плити й вставив туди вкриту орнаментом кістку.

  Адмірал із Зубом нетерпляче вовтузилися позаду, зазираючи через плече, але Професор не поспішав відкривати гробницю. Він озирнувся на своїх робітників і, здається, підозра зародилася в його голові.

- Ми не будемо зараз відкривати, а викличемо вчених із Києва. Треба щоб усі: науковці, преса, телебачення, урядовці були присутні при цій події.

- Відкривай я тобі сказав! -  люто вимовив Адмірал, він вихопив і націлив пістолета прямо в голову ошелешеного Професора. Учений, ще нічого не розуміючи, кліпав очима. Він не йняв віри, що його робітники - звичайні грабіжники могил. Професор спробував якось домовитися з бандюгами.

- Чекайте. Ви ж хотіли платню, я все заплачу, навіть більше чим домовлялися. Ми за це відкриття отримаємо велику премію.

- Ні, «борода», не треба нам твоїх копійок – нам потрібно все.

 -Не дам, не пущу! Це власність держави. – Він ухопився руками за плиту, намагаючись захистити знахідку. Лише тепер Професор зрозумів із ким зв’язався, коли брав гроші на свою експедицію й найняв цих людей.

- Зубе, прибери «науку», а то він мені заважає любуватися старовиною!

 Голомозий не став ждати щоб йому повторили наказ – важка лопата опустилася на голову Професора. Той, розчепірив руки і впав на дно траншеї.

- Давай тут його й поховаємо?

- Ні, затягни до машини. Тут його можуть знайти, краще відвеземо й викинемо десь на болоті.

  Зуб потяг непритомного Професора, а інший бандит, в цей час, чаклував над саркофагом. Після кількох невдалих спроб відкрити, чи бодай зсунути плиту, він покликав Зуба.

- Зубе, покинь те чувирло бородате, йди допоможеш!

Той саме, тяг  бороданя на насип, почувши оклик, із задоволенням покинув свою ношу. Зубові дуже хотілося першому відкрити гробницю. Та ще більше його непокоїло, щоб Адмірал не поцупив його частку, тому й скотився колесом вниз.

- Не піддається, зараза. Спробуй, стукни кайлом, може розіб’єш!

- Зараз, він у мене відкриється як миленький. -  Громило розмахнувся й ударив щосили кайлом по плиті.  Потім ще й ще… Бив доти, поки загострене залізо, після сильного удару, кресонувши жменею іскор прямо Зубові в лице, підскочило над блискучою поверхнею і, вирвавшись із рук здорованя,  пружиною вилетіло з ями. Зуб нахилився над плитою, шукаючи хоча б вм’ятину.

- Ну й бевзень, навіть інструмента не можеш утримати.  Нічого тобі не можна доручити, - сердився Адмірал, дряпаючи нігтями по плиті в надії найти за що зачепитися.

І тут зверху на них із дубиною в руках кинувся Професор. Бандити так були зайняті  саркофагом, що не помітили; як Професор, прийшовши до тями, вхопив дрюк, який слугував їм за мітку й кинувся на кривдників.

- Не смійте, не смійте зачіпати! Це вам не належить!- Професор замахнувся і лупнув одного із колишніх помічників, того що стояв ближче. Зуб, отримавши буханця по попереку, впав ниць. Адмірал встиг відскочити, він вихопив пістолета й вистрілив впритул. Професор, із занесеним кийком впав на відполіровану плиту.

- Тю, я б тебе тут поховав дурню бородатий, та два небіщика в одній труні, то вже забагато. – Він відіпхнув Професора вбік.

Тепер Адмірал вирішив сам справитися з непіддатливою кришкою. Він тер її, шептав, кричав, підстрибував, вибивав на ній чечітку, поки не втомився . Від безнадії, Адмірал розштовхав непритомного  Зуба.

- Чого розлігся, мало тобі Професор вклеїв! Я ж просив, затягти це бородате лайно до машини! – верескнув патрон, але враз змінив тон і розреготався. -  Він мало мені зачіску не зіпсував. Ги-ги-ги!

- Ти шо, його замочив? – вирячив припухлі повіки голомозий.

- Дивуєш ти мене, Зубе! Ти що не чув, він не хотів із нами ділитися? Тягни це до машини й принеси домкрата, може цю кляту каменюку підважимо.

Зуб вхопив за ноги закривавленого Професора й поволік на верх, а Адмірал всівся очікувати подільника на плиту гробниці, просто, на зображення ящірки в короні.

Підступний комар підлетів йому як раз до вуха й Адмірал, у намаганні його впіймати, завертівся на всі боки, зрушивши своїм м’яким місцем блискучу ящірку на плиті. І тут сталось диво – земля під Адміралом попливла в сторону. Кришка стала від’їжджати в бік, відкриваючи вміст поховання. Бандит аж скрикнув від радості. Зуб тільки-но виконав завдання й витріщився на патрона, як на циркового мага, тримаючи в руках тяжкий домкрат.

- Дивись, йолопе, як треба відкривати гробниці. Одне моє слово й кришка відкрилася. Бачиш, як треба працювати,  а не так як ти – дубина!

 Зуб завмер над ямою з відкритим ротом, бос тепер здавався йому втіленням святості.

Та вся його зачарованість зникла, коли в очі Зубові блиснули коштовності. Він стрибнув до шурфу й відіпхнув Адмірала, який уже схилився над кам’яною гробницею. Той ухопив нападника за ноги й повалив на землю. Зчинилась бійка. Зуб мав значні фізичні переваги над патроном і скоро той скоцюрблений упав у куток ями. Башибузук кинувся до розкритого саркофагу.

- Стій, відійди, застрелю! – Позаду Зуба клацнув запобіжник. Стрижений наголо бандит зразу ж обм’як, підняв руки й відійшов у бік. Адмірал, виплюнув разом із кров’ю зламаного зуба, підбіг і зло огрів напарника руків’ям пістолета.

- Ще раз таке витвориш, застрелю на місці! Дивися скільки тут коштовностей, на всіх хватить. Тепер ми багаті, Зубику. -  Вони стали здирати з мумії прикраси й пхати за пазуху, в кишені. Коли уже було нікуди брати, Зуб скинув із себе сорочку, зв’язав рукави і став пакувати все: монети, прикраси, персні, ланцюжки й золоті таблички з незрозумілим клинописом.

- А ось і той клятий камінець, задля якого Шеф готовий віддати нам оце всеньке золото.

 На золотій масці, що прикривала лице мумії, прямо посеред лоба, переливався всіма барвами й горів, як вранішня зоря, здоровенний, завбільшки з гусяче яйце - алмаз. Адмірал дістав із кармана спецівки долітце й виколупав дорогоцінний камінь.

- А-а-а, пече в пальці, зараза! Зубе, дай-но якусь ганчірку, чи торбину.

- Нічого тут немає, тільки сорочка Професора.

- То давай, телепню! Поглянь яке чудо, тут на кілька мільйонів. Але в руках втримати не можу, пече як жар. Здається, Шеф нас за дурнів має, не всю ціну за цей камінь дає. Візьми-но його, та приховай в «Джипі». Скажемо, що ніякого камінця тут не було. Неси до машини, чого вирячився! З іншими коштовностями я сам упораюсь. Тут, мабуть, усе не влізе в рюкзак. Та дивись, Зубе, без фокусів. -  А сам схопив рюкзак, висипав його вміст на дно ями, а всередину став скидати награбоване. Він безжально зривав прикраси, та ось його увагу привернула золота маска, що прикривала лице небіщика. Маска була із щирого золота, чистість проби була така, якої Адмірал ще в житті не бачив, хоча через його руки пройшло немало награбованого. Він ухопився обома руками й зірвав машкару. Те, що побачив грабіжник під маскою відібрало в нього мову. Він пополотнів і як навіжений став дертися на гору по насипу.

- А – а – а !!! -  вирвався ляк із горла здоров’яка уже над ямою.

 Рюкзак із дорогоцінностями й золотою маскою скотився назад у яму.        -           

- К-к-казала м-м-мені мама, не кради нічого з могил. т-т-там похована не людина, там  ч-ч-чорт! З-з-зубе, забираймось звідси!  -  Став заїкатись кульгавий.

 Зуб який по натурі був дуже марновірний, бачачи такий переляк патрона випустив із рук сорочку в яку був замотаний алмаз. Той впав на землю й засвітився голубим світлом, воно линуло десь з глибини каменя, а потім, як на дисплеї компа в ньому з’явився червоний напис. Зуб перехрестився й налаштувався втікати, та Адмірал уже оговтався. Жадоба здобула перемогу над страхом. Він знайшов шкіряну сумку Професора й сухою гілкою закотив камінця, як жарину в її нутрощі. Благо, камінь пік тільки руки, а на сумку не діяв.

- Телепню, лізь униз, забери рюкзак із коштовностями! – наказав він своєму нерозторопному напарнику. Та Зуб так і стояв незворушно з відкритим ротом, дивлячись кудись поверх голови Адмірала. Кульгавий розмахнувся, щоб дати стусана недолугому помічнику, але мимоволі й сам ковзнув поглядом у те місце куди витріщився Зуб.

  На самому верху пагорба стояло щось велике, лахмате й зло світило очима.  В Адмірала, від цього погляду, потягло по хребту холодом. Великий звір завмер перед стрибком і пожирав поглядом  свої жертви.

- Робимо ноги, - прошепотів пополотнілими губами Адмірал і, не чекаючи поки зміст слів дійде до Зуба, ухопив сумку й понісся вниз по кущах. Не дивлячись на свою кульгаву ногу, він біг, стрибаючи через кущі, ніби спринтер через бар’єри. Позаду, збиваючи на своєму шляху все, що потрапляло йому під ноги – летів Зуб. Навіть, чемпіон світу по бігу позаздрив би швидкості, з якою втікачі пронеслись по заростях. За кілька секунд вони підбігли до своєї, замаскованої  на узліссі автівки. Позаду лунко тріщали гілки, за ними гналася велика, зелена копиця з жахливими очами.

- Гони! – перш чим зачинити за собою дверцята, закричав Адмірал.

- Може в машині пересидимо? – Відсапувався Зуб, закриваючи щільно за собою дверці.

- Ти бачив його, дурню? Він твою машину, як банку з під кільки, розчавить. Гони, кажу тобі!

   Машина, ніби й сама злякалася переслідувача, затріпотівши всім своїм залізним тілом, зірвалася з місця, сипонула з-під коліс піском і кулею вилетіла на лісову дорогу. Шлях назад у село був відрізаний, тому авто, петляючи між деревами, заглиблювалося в ліс.

- Адмірале, що робити? Там попереду болото.

- Краще втопитися, чим попасти в лапи цьому лісовику. Кін Конг якийсь болотний. - Злякано зиркнув у заднє скло Адмірал. Звір майже наздоганяв «Джипа», ще мить і він ухопив би авто за запасне колесо. Адмірал зіщулився й відсахнувся від дверей, він вихопив пістолета і кілька разів не цілячись вистрілив через відчинене вікно, та все марно.           -

- Газуй! Ось там якась бруківка!

 Авто звернуло прямо в болото й, розсікаючи воду передком, вискочило на тверде. Тут автомобіль миттєво набрав швидкість. Зелений добряче відставав.

- Зубе! Відірвалися! Ура, ми відірвалися! – Підстрибував і радів як дитя Адмірал. – Мало не проковтнув нас разом з машиною. Яке страшило, я ще в житті подібного не бачив. Правду Калина казала, що в цьому болоті чорти водяться.

- Як би там не було, та ми його « сдєлалі». – Самовдоволено розплився в посмішці, ледь тримаючись за руль Зуб. – Наш «Джипак» і не з такої халепи вивозив.

- Ти не радій, а на дорогу дивись, бовдуре. Там, здається вода попереду.

- Адмірале, дороги спереду немає!

- Тоді повертай назад, може поворот десь прогавив!

- І позаду вода!

- Чортівня! Справді, води вже в півколеса. Звертай он до того острівка! Та, газуй же!

 Позашляховик на шаленій швидкості пролетів по болоту як справжній катер і, не доїхавши до берега якихось десять метрів, ткнувся носом у багнюку.

- Приїхали! – дурнувато посміхнувся Зуб.

- Чого шкіришся, дурню? Візьми викинь із машини Професора, а то ще засмердиться, а я спробую зв’язатись із Шефом. Тепер він заплатить нам повну ціну за того камінця. 

Адмірал дістав мобільний і набрав номер. Зуб тим часом витяг бездиханного Професора й поволік у кущі. Коли він повернувся, Адмірал голосно розмовляв по телефону, та чим довше він говорив, голос його притишувався й під кінець розмови він, майже, шепотів у слухавку, а ноги в нього підігнулися, як у собаки, що стоїть на задніх лапах. Кульгавий бандит увесь змокрів і тільки полегшено видихнув повітря, коли в слухавці запікало.

Зуб, як завжди, стояв за його спиною з відкритим ротом, виставивши потворного зуба.

- Та, зачини ти врешті-решт свого писка! Як мене сердиш своїм дурнуватим виглядом! – налетів Адмірал на компаньйона.  І на німе запитання Зуба, випалив спересердя.

- Що, що?  Шеф незадоволений, ми мало не провалили завдання, добре, хоч я алмаз захопив, а то він би нас у порох зітер. Будемо ночувати тут. Розводь багаття! Узавтра Шеф із нами зв’яжеться, ми повинні виконати ще одну дуже важливу роботу. Про коштовності з кургану він сам подбає. Тут недалеко є покинутий бункер.

Розділ 5. Пустомитське болото

Уже давно минуло за полудень. Сонце висіло одне-однісіньке на небі; здавалось, воно шукало собі в подружки хоча б хмаринку, щоб заховатися за неї, чи хоч би попліткувати, а разом із тим, дати перепочити й остудитися нагрітому, як у горні повітрю. Спека стояла  непорушно-нестерпна.  Проте молоді пастушки не помічали пекучого сонця, вони грали в «пекаря ».

- Мишко, кидай!

 Чорнявий хлопчина , пожбурив дрючка в «пекаря ».

- Знов не влучив, тепер ти будеш стерегти «пекаря », - вигукнув Сашко, йому вже набридло, третій раз під ряд, стояти біля забитого в землю дрючка.

- Не кажи, гоп! Я ще не кидав.

 Миколка прицілився й кинув свою палицю. Кидок виявився напрочуд влучним. Забитий у землю «пекар » вилетів на кілька метрів, зробивши в повітрі мертву петлю й обсипав піском Сашка.

- Мерщій по палиці!

 Хлопці кинулись кожен за своїм дрючком. Сашко схопив «пекаря »( загостреного невеликого кілочка), устромив його знову в землю й погнався за хлопцями, при цьому, намагаючись доторкнутись своїм кийком до втікачів. Він наздогнав і доторкнувся палицею до Василька,  йому залишилося тільки збити кілок, щоб поставити за сторожа Василька, та Миколка й тут випередив його.

- Ага, знову тобі Саша, прийдеться стояти.

 Гравці дружно кинулись за лінію. Хлопці були голі до пояса, чорні, як негренята: від засмаги й трохи від куряви. Вони бігали, галасували, повністю захоплені грою й зовсім не звертали ні найменшої уваги: ні на час, ні на череду. А тим часом худоба, яка до цього спокійнісінько лежала на випасі й жувала жуйку, вже, майже, вся повставала й несамовито відмахувалася хвостами від настирливих гедзів. Одна чорнобока молода телиця задерла хвоста й, як навіжена, гасала поміж корів. Інші корови й собі, перейнялися колективним духом – стали наслідувати дурний приклад. Вони підняли хвости й кинулися до найближчого гайку, а звідти хто куди – розбіглися по всьому лісу.

- Згедзались! Держи їх!

  Пастушки покинули свою гру й метнулися переймати корів. Та дарма - з череди не залишилось навіть телятка. Хлопці були в розпачі.

- Ну й влетить мені вдома. - відхекувався розчервонілий від безрезультатного бігу Миколка.

- І де їх тепер шукати? – мало не плакав Сашко.

- Якось у мене теж згедзались, так ми знайшли на лузі за болотом.  Треба йти до Пустомитського болота,  -  запропонував Василько.

- Ні, в останній раз ми знайшли корів на Лосьовому, - втрутився в розмову Мишко. Він щойно  підбіг, густа чорна чуприна хлопця була мокра  від невдалої погоні за телицями. Хлопці стали сперечатися, куди ж іти шукати пропажу, бо сліди худоби розділилися в лісі.

- Давайте і ми розділимося: ви з Сашком йдіть на Лосьове, а ми з Миколкою до Пустомитського болота, - звернувся Василько до Мишка.

- Ти, що здурів, на тому болоті самі пропащі місця, там такі трясовини.

- Але якщо корови туди забрели?.. Тре їх завернути, а то як влізуть в болото…

- Може й ти правий, ідіть до болота.

 Пастушки розділилися й вирушили на пошуки.  Пустомитське болото було далеченько. Треба  було минути ліс навпростець, густі чагарники, порослий осокою діл і тільки тоді впрешся в широке, водяне плесо безкрайого болота. Хлопці, якось раз ходили туди ловити в’юнів, та гнітючим і страшним видалося воно тоді й друзі  вернулися додому ні з чим. Злякав рибаків якийсь дивний гучний звук, схожий на кумкання здоровенної жаби. Мертве було те місце, зовсім не схоже на їхні болітця й копанки, де в’юнів і карасів аж кишіло. Ще жахала хлопців трясовина, про яку ходили страшні розповіді, де безслідно зникали люди й худоба. Погана слава ходила про те місце, батьки забороняли хлопцям сюди навіть наближатися, але що може зупинити допитливих хлопчаків, тим більше, що кляті корови вибрали цей маршрут.

Пробираючись через чагарі, юні пастушки йшли по ледь помітних слідах у напрямку страшного болота. Та чим ближче підходили хлопці до цього гнітючого місця, тим моторошніше ставало друзям.

 Миколка всеньку дорогу не замовкав, пригадуючи всі страшилки, які він пам’ятав про цю місцину.

- А ти чув, як Надійчина бабця розповідала про болотну відьму, що водиться в цих болотах? Отак бувало заблукає мандрівник, забреде на болото, а вона вже тут як тут, засвітить свій каганець і прямісінько в трясовину заманить.

- Перестань, ці побрехеньки розповідати і так по спині мурашки лазять. Ніяких відьом немає, а на болоті гази виходять і фосфором світять. Треба ж було цим коровам запертися в це погибле місце. Я б сам сюди нізащо не пішов. Та йди мерщій, а то як до сутінок корів не знайдемо знаєш, що нам буде?

- Твоя правда. Твій тато, хоч не б’ється, а мій ледь що – зразу за ремінь. - Миколка шморгнув носом, мабуть, в уяві хлопця  була зустріч із батьком, без згедзаних корів.

 Хлопці наближалися до великого, як безмежне море, чорного болота. Пастушки, по ледь помітній стежині, обходили гнітючі зарослі, косуючи з острахом на баговиння. Починало сутеніти.

- Може вернемося? Хлопці на Лосьовому вже, мабуть, знайшли тих дурних корів і женуть додому. - Почав нервувати Миколка. Йому вже давненько хотілося повернути із цього сумного місця, тим більше, що сонце своїм червоним диском вже  чіплялося за верхівки далекого лісу й  лаштувалося спати.

- Ми ж тут ніколи не пасли, то як могла худоба сюди забрести?

- Он бачиш слід на траві видніється. - Василько нагнувся над стежиною. – Корови сюди пішли. Але якщо за тим ліском не знайдемо, повернемося додому, бо до вечора не встигнемо.

 Вони вже минали одинокий гайок із верболозу, коли вдалині, попереду, помітили вогонь. Він горів, здавалося, просто посеред болота. Було враження, що полум’я  мандрує між купинами. Хлопців охопив  льодяний жах.

- Я ж казав від-д-дь-м-м-а, - прошепотів, цокаючи зубами Миколка.

- Може газ? - принишк і собі Василько. Він намагався бути спокійним, але настирливі холодні мурашки забігали у нього поза спиною, з шаленою швидкістю.

- Еге ж, газ! Дивись, і димок піднімається! А, що як тут собака велика водиться,  Баскервілі!? – видихнув Миколка і хлопці кинулися прожогом в осоку. Та, пробігши трохи по болоті, помітили, що втратили свою стежку, а вода уже сягала їм по пояс.

- Васильку, ми ж зі стежки зійшли. Вертаймося, а то води он скільки.

- Ідемо праворуч, тут десь була дорога.

 Але ні ліворуч, ні праворуч стежки не було. Кругом на водяній поверхні виднілася тільки осока. Стежина ніби запропастилася. Хлопцям стало лячно.

 - Треба брести до берега, а то в трясовину вліземо.

Мандрівники, брьохаючись у рясті й жабуринні, повернули на сухе. За декілька хвилин вони вибралися на твердинь і стали викручувати мокрі штани. Тут комарі взялися за свою справу,  дошкуляючи друзям. Тепер, трохи перевівши дух, хлопці стали їх помічати й по черзі ляскати себе по спинах. Сонце заховалося за лісом й на болоті розпочався жаб’ячий концерт.  Уже з берега друзі роздивилися, що вогонь горів не посеред води, як видалося спочатку, а на невеликому острівку, який  заходив у болотне плесо.

- Так, тепер і ми заблудилися, - констатував Василько, оглянувши місцевість.

Розділ 6. Професор

- Мало мені корів, так батько ще й відлупцює  за те, що поліз на це болото. - Миколка був не в гуморі.

- Думаєш мені весело. Давай не скигли! Знаєш, я читав, що людина лякається найбільше того, про що не знає, або чого не розуміє. От і нам треба  дізнатися, що там за вогонь?

 - А якщо якісь чортяки, чи відьми? Я не піду!

 - Знов ти за своє. Ти, як стара баба з хутора. Ніяких чортів немає!  Це все видумки щоб лякати малих дітей. От побачиш… - останні слова Василько вимовив якось невпевнено. У нього,  той бридкий холодок за спиною ще не пройшов.

 - Ну не чорти, так прибульці які-небудь, хто в цю пору, з нормальних людей, по болоті ходить? Я не піду.

 - Та ми здалеку подивимося. Треба ж дізнатися, що там до чого. - Василько рушив першим, Миколка плентався позаду, незадоволено щось бурмочучи. Хлопці боязко наближалися до чагарників, що перетинали їм шлях. На болоті швидко сутеніло, та видно було ще досить добре.  Вони пішли навпростець до острівця. Біля виходу на косу, з під ніг хлопчаків, випурхнула сполохана качка.  Нерви в друзів були настільки напружені, що вони дременули назад до болота.

-  Тю, дурні, качки злякалися!   - першим зупинився Василько.

 - Давай, хоч дрюки виламаємо! -  злякано відсапувався Миколка. Серце в нього тріпотіло, як в сполоханого зайця, та відступатися все ж не хотілося. Хлопчача цікавість перемогла.

- Ходімо!

 Озброївшись друзі почували себе набагато впевненіше. З кожним кроком вони наближалися до вогнища, намагаючись іти якомога тихіше. Коли  минули чагарники і вийшли на болото, перед друзями відкрилася дивна картина: на косі, що входила прямо в болото, горіло багаття, а на краю багнюки, занурившись колесами в багно, стояв «Джип». Хоча від них до автівки було метрів двісті, хлопці бачили, що дверці автомобіля були відкриті навстіж. Тиша стояла така, що здалеку було чути потріскування полін в багатті.  

І раптом, серед цієї цілковитої тиші, в кущах зашаруділо. Хлопці остовпіли, просто, на них ламаючи гілки хтось ішов. Лице в чоловіка було розбите, на голові запеклася крові, око заплило. І якби не борода, впізнати його було б дуже тяжко

-  Тікаймо, звідси, поки не пізно, - прошепотів зблідлий Миколка, вхопивши Василька за руку.  Хлопець вже хотів дати драла, та Василько його зупинив.

-  Це ж професор, той що біля джерела…

Професор йшов увесь час спотикаючись, в одній руці він тримав шкіряну сумку, а другою тримався за бік. Із-під руки через майку виступала кров.

Помітивши друзів, він зупинився.

- Хлопці, ви повинні мені допомогти. Вони… вони женуться за мною… я знайшов могилу Царя … вони напали на мене… -  бородань говорив уривчасто, намагаючись вхопити ротом якомога більше повітря, увесь час збиваючись, видно рана не давала йому зібратися із думками. - Ви повинні, повинні заховати цей алмаз….дуже цінний… я зумів його в них  викрасти… Цей алмаз не повинен їм дістатися – це магічний камінь. Я чув, вони планують щось лихе. Але будьте обережні, нікому не показуйте, навіть батькам … у них є спільник… у них спільник,  хтось із міліції …я чув як вони говорили по телефону … я думав легенда бреше…

Василько ошелешено слухав і вертів головою, то на професора, то на Миколку, в нього закрадався сумнів, чи поїхав дах у професора? Проте запитав:

- Про який камінь ви говорите?

Він тут у сумці, я зміг його забрати, поки бандити заснули, - Професор  поставив сумку.  - Я думав, легенда бреше, бо, там сказано, що цей «Камінь» врятує нашу землю. Я не хочу щоб він попав у погані руки. Це я винний, я знайшов ту могилу … я не повинен був…Беріть, заховайте його надійно і тільки… «білим саламандрам»…віддайте «білим саламандрам», вони відвернуть катастрофу…

- Як же ми їх знайдемо?

- Підземелля…  легенда каже, що вони живуть у підземеллі. Ви повинні туди віднести «Каменя».

- Про яке підземелля ви говорите?

- Тут недалеко на острові є вхід…в сумці карта, бандити не знають про нього.

- А як же ви?

- Я втратив багато крові. Мене ви вже не врятуєте…саламандри знайдуть вас самі, тільки не віддайте каменя в руки «чорних»…  - він заплющив очі й схопився за тонку осику щоб не впасти. Потім стрепенувся: - Тікайте, вони там біля машини, вони будуть його шукати й підуть моїми слідами. Я чую вони йдуть…Тікайте! Я їх відволічу.

Він повернувся й пішов спотикаючись у сторону острівка.

 І дійсно десь далеко чулися чиїсь важкі кроки. В цілковитій тишині вони нагадували удари великою дошкою по воді.

- Васильку вшиваймося, - злякано заметушився Миколка.

- Зажди, заберемо торбу.

-  Теж мені герой-рятівник. Бачив як його розмалювали, що хочеш собі таку мармизу?  Кидаємо все як є і тікаймо!

- Ні бери «Каменя», поки сховаємо в нашу сховку, а потім вернемося з кимось щоб допомогти Професорові.

- Що ж бери, тебе не перепреш.

 Василько вхопив торбину закинув її за плече і шмигнув у кущі, Миколка за ним. Не встигли вони відбігти і кількох кроків, як почули позад себе на болоті громовий голос:

- Хто? Хто вкрав «Камінь»? Повбиваю, всіх повбиваю!

  Хлопці додали ходи. Позад них пролунало два постріли.    

Друзі  дременули так, ніби за ними гналися всі чорти з болота. Вони бігли навпростець, через кущі, чагарники, не розбираючи дороги. Біг тривав здається вічність. Серце в обох  стукало так, що воно було скрізь: і у вухах, і в очах, і в роті; стугоніло і шарпалося, ніби хотіло вирватися зайцем на волю. В горлі пекло, а солона слина заважала дихати, приклеюючи язика до зубів. Вони бігли й бігли, поки не зупинилися геть знесилені. Перед ними було якесь узлісся. Де вони зараз, ніхто з них второпати не міг. Недалеко від наших втікачів, зайшовши по черево в кукурудзу, мирно похрумували зелень їхні корови. Телиці наїлися так, що, здавалося, їх напомпували. Проте корови продовжували жувати соковиті листки, ніби хотіли наїстись на багато днів наперед.

- Звідки це ви біжите? – ніби із самого неба, пропищав над вухом Василька неприємний голос.

Хлопець, аж підстрибнув від несподіванки, проте сховав сумку за спину. Перед ними стояв чолов’яга, метрів два зросту, в брудній сорочці із засуканими рукавами. Він виріс перед хлопцями наче з-під землі. Лице башибузука спотворював глибокий шрам..

- Та в н-н-нас...Т-т-та ми-и-и.. Корови в нас згедзались-а-а, – насилу видушив із себе Василько.

 Навіть у сутінках було видно, як зблід Миколка.

- Щось там бачили? – Громило вказав рукою туди, звідки прибігли пастушки.

- Ми дядечку корів шукали. Що ми могли там бачити? – вимовив Василько, трохи оговтавшись.

- Так от, щоб я вас теж, тут не бачив! А то візьму, як жаб за лапи, і повкидаю в болото!

  Хлопцям не треба було двічі повторювати - їх наче здуло.  Вони  зібрали корів і навмання, обходячи стороною болото, бігом погнали стадо додому. Друзі перли худобу так худко, що та від швидкого бігу по дорозі губила молоко, ударяючи ногами по вим’ю.

  Уже зовсім стемніло, коли налякані пастухи підігнали корів до села. На узліссі хлопці на хвилину заскочили до старої дуплястої сосни. Тут була їхня схованка. Василько видряпався на гілку, поклав у хованку сумку й усе ретельно замаскував.

- Давай дільничному все розкажемо..

- Ти що, не чув як професор казав, що в бандитів є спільник? Щось про міліцію говорив…

- Думаєш, дільничний?..

- Хто його знає, ти фільми дивишся?..

- Ну…

- От тобі і ну… треба самим все перевірити.

- Ох вляпалися ми з тобою Васильку. Куди тепер цей камінець подіти?

- Давай взавтра вирішимо як бути. А поки мовчи!

- Може, хоча брату скажу?

- Думаю, не варто. Він зразу ж туди поїде, а там бандити озброєні.

- Певне, ти правий! – сумно видихнув Миколка.

  Корови вже наближалися до села, коли хлопці їх наздогнали. Назустріч череді, в сутінках, вийшла стривожена Василькова мати й Миколчин старший брат Дмитро.

- Де це вас носило до цієї пори? Ми вже всі очі по виглядали. Сашко з Мишком уже давно пригнали, а вас десь чорти носять. Ми збиралися йти вас шукати. – Зустрів їх докорами Миколчин брат.

- Корови, якоїсь зарази, гедзались. – опустив очі Миколка.

- Певно, знову загралися. Батько тобі всипле! -  Дмитро відвісив Миколці запотиличника.

- Ви ж могли самі заблудити, де б ми вас тоді шукали? - бідкалась Василькова мати. Вона була не така сувора й тільки скуйовдила голову хлопця. Василько похнюпився й легенько вислизнув від матері.

- Ну мам! Що ми маленькі? Ми ж свій ліс знаємо.

  Корови ремигаючи розходилися по дворах. Надворі зовсім стемніло.

Розділ 7. Напис на долоні

 Василько заклав два пальці до рота і  пронизливо свиснув декілька разів біля паркану Миколчиної  хати. Друг, як на диво зовсім не заспаний, за секунду вже стояв біля хвіртки.

- Що, гайда до сховки? – Хлопцям кортіло якнайшвидше роздивитися камінця. Якось уже дуже неправдоподібними видавались їхні вчорашні пригоди. Та й обговорити хотілося ті події. Вони вихором понеслися в кінець села, де на узліссі височіла стара, одинока сосна. Хлопці видряпалися на товсту розлогу гілку, вигребли з дуплянки мох і дістали пакунок. Миколка похапцем засунув руку в сумку і враз його лице перекосила гримаса відчаю.

- Немає! Каменя немає!

 Василько, не розуміючи, що сталося кинувся до пакунка - торбина була пуста, лише на дні лежала монета із зображенням ящірки в короні і кілька папірців.

- Чортівня якась. Це що, хтось за нами слідкував і забрав камінця?

- От і добре, немає того камінця, немає мороки. А то я цілу ніч не спав. Може і ніякого пораненого Професора не було?

- Ти що думаєш, в нас обох того?... – Василько покрутив біля скроні пальцем.

- Той Професор про якихось чорних, білих плів, певно, із гарячки.

- Знаєш, а я йому вірю. Таки знайшли вони могилу царя, раз камінця дістали. Значить і про саламандр правда. А бандити на болоті, а постріли? Чи живий ще професор? Він би нам все розповів. Давай побіжимо на те місце.

- Тільки без мене, хватить із мене вчорашніх пригод. Тато, знаєш як мене відшмагав за корови.

- А якщо Професор стікає кров’ю і чекає нашої допомоги?

- Ти що, пострілів не чув?

- Все одно, ми повинні пересвідчитися? Я навіть ліки прихопив. – Василько дістав із кишені бинт, флакончик зеленки і якісь пігулки.

- Ну не знаю, мені не дуже хочеться зустрічатися знову із тим шрамистим.

Хлопці, сперечаючись спускалися із сосни, та враз Василько насторожився. Його увагу привернули велетенські сліди, які чітко відбивалися на траві.

- Поглянь-но сюди! Оце-то слід, такого я ще в житті не бачив.

 Друзі схилилися над великим відбитком, якого помітили збоку біля стежки, він мабуть належав, якомусь велетню, бо був втиснений  глибоко в траву. Слід чимось нагадував дуже велику гусячу лапу. Далі в кущах хлопці помітили ще кілька таких же відтисків.

- Сліди йдуть із лісу до дупла, а ось тут повертають назад. Чи не за камінцем Професора приходив цей «гусак-переросток»?

 Миколка тільки шморгнув носом.

- Дивно, але відбиток цього сліду, нагадує мені одну із літер, що світилися в камінці.

- Справді, напис на камінці розпочинався зі схожої літери.

- Ти теж запам’ятав?

- Не тільки запам’ятав, а й ношу той напис із собою. Дивися!

 Миколка простягнув правицю Васильку. На долоні був ніби вигравіруваний загадковий напис із камінця.

- Ти, що, переписав, щоб не забути?

- Ні, я просто, тоді взяв його в долоню, а сьогодні вранці дивлюся - на руці напис.

Хотів змити, а воно не зникає.

- Ого! - Послинив пальцем, протягнуту долоню, Василько. - Не відстає!

- Мені, правду кажучи,  не дуже це все подобається. А може це пов’язано з відьмами, а не із якими не саламандрами?

- Ти знову за своє. Давай краще прослідкуємо куди пішов той здоровило.

- А Професор? Ти ж хотів його рятувати?

- Справді. Але якщо він живий то спитає де камінець? Професор доручив нам камінець, ризикуючи життям, тому мусимо дізнатися куди пішов той велетень.

 - Тоді пішли!

 Хлопці рушили , продиралися крізь колючі кущі, обдираючи до крові руки й ноги. Сліди вели через густі зарості терну. Василько йшов попереду, час-від-часу, припадаючи до землі, щоб не втратити напрямок. Позаду брів Миколка, йому не дуже хотілося нових пригод, та залишати друга самого він не збирався.

- Дивися,  ну й кроки в цього «хлопця». Думаю, якщо ми його й зустрінемо, то так запросто, він нам камінця не віддасть.

- Ще б пак, то якого лисого, ми за ним премося?

- Треба дізнатися, куди він пішов, а тоді вирішимо що робити.

 Друзі минули узлісся й заглибилися в ліс. Сліди йшли вдалині від дороги, через хащі. Гілки шмагали смільчаків по обличчю - ліс густішав.

- Глянь, що я знайшов! - Василько зняв із гілки жмут шерсті.

- Зелена?!!

- Таких зелених звірів, раніше в наших місцях не було.

- А, мо’, це снігова людина?

- Хто його знає, та як на мене, це скоріше болотна… Поглянь, він попрямував на болото.

- Як би там не було, я хочу побачити хто може так крокувати й залишати такі сліди.

 Ліс закінчився й  хлопці вийшли прямо на знайоме, Пустомитське болото. На багні слід губився, друзям приходилося обходити численні озерця. Хлопці вже добряче замочилися, а сліди, то з’являлися, то зникали й слідопитам доводилося довго відшукувати, куди ж пішло невідоме створіння, що зазіхнуло на схований скарб.

- Знаєш, корів було легше шукати. Вони, хоч не так стрибали. Цей перескакує через озерця, ніби через звичайні калюжі.

 Судячи зі слідів створіння рухалося лісом досить незграбно, проте на болоті воно перестрибувало відкриту воду з легкістю звичайної жаби. Його розчепірені пальці легко втримували звіра на купинах, там де хлопці провалювалися по пояс. Урешті друзі повністю втратили слід. Вони стояли розгублені посеред болота, порослого кущами осоки.

- Вертаймося, Васильку, ми його, певно ж, не знайдемо! А навіть як знайдемо, ти ж сам казав, камінця нам у нього не відібрати. Може, то і є ті білі саламандри, про які говорив Професор?

- От, чортяка смалений! - вилаявся на адрес володаря слідів Василько.  - Ніби справді у болото провалився. Ось тут із купини стрибнув, а на тому боці вже ніяких слідів. Треба на тому березі глянути.

 Хлопці закачали штани й полізли у воду. Озерце було мілке й ледь сягало хлопцям колін. Навколо друзів, у досить прозорій, як для баговиння, воді, плавало декілька мальків і хмари пуголовків. Сполохані жителі метушилися  в замкненій водоймі, їх, здається, тут споконвіку ніхто не турбував.

- Куди він дівся? Ми весь берег обдивилися й ніяких слідів. Тут цьому Лохнеському чудовиську, точно, сховатися ніде? Хотів би я його побачити, саламандра, то чи не саламандра?

Василько видряпався на сухе й викручував промоклі штани. За ним виліз із води й Миколка. Він уже жалкував, що кинувся в цю безнадійну погоню. А найбільше його турбувало, що нічого вдома не сказав про свою мандрівку. Якщо батько дізнається, що знову ходив на болото, бути йому битим.

Високо в небі над хлопцями висіло розпечене сонце. Воно було в зеніті й добряче припарювало. Повітря, сповнене вологи ставало липке й тягуче. На заході гуртувалися в купки темно-сірі хмари. Стояла абсолютна тиша. Навіть набридливі комарі, що не пропускають тут жодної живої душі, ліниво дрімали під вузькими листками осоки. Усе свідчило – пообідньої грози не минути.

  Хлопці сіли обсихати, та хоча сонце й припікало, проте від високої вологості повітря, одяг висихав повільно. Друзі розляглися на острівку в легкому запамороченні від спеки.

- Вертаймося! Не хочу вже більше йти за тим камінцем, – порушив мовчанку Миколка. – Я вдома нічого не сказав, та й парить, мабуть, на дощ.

- Давай вертаємо й підемо до того місця, де бачили Професора, може йому вдалося від тих харцизяк утекти. - Василько підвівся й оглянув місцевість. -  Знаєш, Миколко, а я утямки не візьму куди це ми забрели.

- А й, справді, місце незнайоме. Ні стежки поблизу, ні дороги. Ти, хоч знаєш, як назад вибратися?

- Виберемося! Тут блудити ніде. Трохи прямо пройдемо й вийдемо на дорогу. Не хочеться мені назад у ліс через чагарники дертися. Проте звідси, ми не втрапимо на вчорашнє місце, треба повертати до лісу.

- Я б із задоволенням вибрався із цього мокротиння, навіть у густий ліс.

- Добре, підемо навмання.

 Попереду мерехтіла в нагрітому повітрі синя стіна далекого лісу. Хлопці, петляючи між водяними перешкодами, пішли в цьому напрямку. Скоро вони вийшли на тверду дорогу.

Та цей шлях з’явився нізвідки – виник просто серед болота. Він ішов прямо - прямісінько, як випущена стріла. Дорога була тверда, укрита шестигранною бруківкою. Ніколи ще в цих місцинах, ні  Миколка, ні Василько не бачили цього шляху, що ніби розрізав Пустомитське болото навпіл.

- Мабуть, військова траса. Я чув, якось у сільмазі дядьки розповідали про секретну трасу через болото. Ще казали, що цей шлях може запросто зникнути під водою.

- Нісенітниця. Наслухаєшся всяких розповідей. Давай дізнаємось куди вона веде.

- Добре, давай! Але було б краще щоб поближче додому.

- Згода! Тоді в яку нам сторону?

- Мабуть, сюди!

 Хлопці навмання вибрали напрямок і попрямували по загубленому посеред багна шляху. Вони йшли довгою дорогою посеред безкрайого болота.  Ні шляхові, ні баговинню, здавалося, не було кінця; а позаду їх, затуляючи обрій і сердито нашіптуючи громом, росла тяжка темно-сіра хмара.

Друзі йшли непоспішливо, обговорюючи  свої вчорашні й сьогоднішні пригоди:

- Васю, а як ти думаєш, Професор врятувався?

- Не знаю, я то в нього зброї не бачив, а постріли нам не приверзлися.

- А ще скажи, звідки там «Джип» серед болота? Там же ніякої дороги поблизу. Може він, як амфібія, по воді плаває? А, може, його той великий звір закинув в багно?

- Хто його зна. Із чого б це звіру кидатись на Джипа?

- Вони в нього камінця забрали, от він і розлютився? Я якось фільм дивився, як монстр скарб охороняв. Не дарма ж, слід велетенського звіра схожий на літеру, що висвітлювалися в камені -  Миколка глянув на свою долоню – напис був чіткий, хоча на руці присохла багнюка.

- Видно лютий  він той звір, раз  машину туди закинув.

- Нащо ми брали того камінця? Ще на нас накинеться.

- Не скигли, Колю, камінця у нас немає. Тоді чого б йому на нас нападати? Шкода я фотоапарата не захопив. От сфотографувати б цього звірюку, прикидаєш, як  би ми  прославилися.

 Хлопці зупинилися. Дорога закінчилася, прямо, посеред болота. Було враження, ніби вона спустилась під воду. Іти далі було нікуди.

Розділ 8. Розслідування

  Молодий дільничний інспектор поліції -  старший лейтенант Максим Онищенко, сидів у задушливому кабінеті й перебирав папери. На столі перед поліцейським лежала невеличка купа скарг і заяв від односельців: дві від баби Євки, яка десять років шукає зниклу корову; ця від Грицька Непийводи - на дружину,  що побила його нетверезого; та цієї жінки сам інспектор побоюється, дуже вже крута жінка; ось від Явдохи, скаржиться на сусідських курей, що порозгрібали її грядки; он від Одарчиного Степана на неякісний самогон, який придбав у Калини; ця заява знову на Калину, що торгує самогоном, правда, уже анонімна; тут бійка на подвір’ї Калини.

  Максим відклав папери і журливо поглянув у вікно. Хіба про таку службу мріяв він, поступаючи в школу поліції. Сенсаційні розслідування, викриття, погоні – це справжня чоловіча робота. А тут, звичайнісінька рутина, за півтора року служби ніякої нормальної справи, хоча дільниця велика – мало не щодня, три села треба об’їхати.

- Парко щось сьогодні. - Старший лейтенант відчинив закіптюжену кватирку й повернувся до своїх паперів.

 «На дискотеці побились двоє молодиків напідпитку » - заява від Сані місцевого диск-жокея.

 Через кватирку, гуркочачи як справжній бомбовоз, влетіла здоровенна зелена муха. Вона почала самовпевнено, по-хазяйськи кружляти по кабінету, час-від-часу з розгону ударяючись у шибу, при цьому дзижчання було настільки набридливе, що ніякі, навіть залізні нерви старшого лейтенанта, не могли цього стерпіти. Онищенко декілька разів провів поглядом непрохану гостю, та врешті, йому забракло терпіння. Поліцейський схопив зі столу пару аркушів паперу й полювання розпочалося. Муха виявилася напрочуд хитра й вивертлива. Вона обдурювала старшого лейтенанта, роблячи фігури вищого пілотажу й виходячи із-під його ударів неушкодженою.  Переслідування, тривало безрезультатно хвилин п’ять.  Та, врешті, Максим застосував усю свою спритність і  притиснув супротивницю до шиби. Ще декілька влучних ударів трубкою із паперу й повержена, оглушена муха розповзлася по склу. Поліцейський взяв недобитого супостата й викинув геть за вікно. Тільки тепер він глянув на листок, що тримав у руці. Папір був вимазаний мозком прибитої мухи.

Онищенко заходився зчищати масну пляму. Він розправив аркуш – то була заява баби Параски, яка жалілася, що молодики на Джипі переїхали її найкращу курку-несучку. Баба просила компенсувати їй збитки.

- Усе, крапка! Пора цих  приїжджих поставити в рамки. Тут свої п’янички щодня спокою не дають, так ще ці нахаби з міста роз’їжджають без усяких правил по селу. А заодно й Калину відвідаю, що їх квартирує.

  Старший   лейтенант, по-військовому, рішуче надів поліцейську кепку, вимірявши долонею віддаль від козирка до носа, пристебнув ремінь, начепив планшетку, кобуру й попрямував до дверей.

 Хата Калини Пашко, стояла на самісінькому краю села й слугувала місцевим п’яницям за корчму. Тут можна було заправитися добрим самогоном, а заїжджі, в основному «чорні археологи », ще й квартирували в «добродійки ».

 Старший лейтенант Онищенко вирішив востаннє попередити Калину про нечесний бізнес, разом із тим заставити приїжджих відшкодувати збитки за переїхану курку. Ці зайди, зовсім не сподобалися дільничному, ще з першої їхньої зустрічі, (він мимохідь бачив їх біля Калининого обійстя) та Максим розумів, що поки в нього ніяких законних підстав випровадити приїжджих із села не було.

- Дозволите! - поліцейський чемно постукав у двері невисокої хати. Відчинила йому досить вродлива молодиця, з пишним бюстом.

- А, Максиме Петровичу! Дуже рада, прошу, проходьте! – широко посміхнулася молода жінка.

- Я, Калино  Василівно, - трохи знітився дільничний, - прийшов запитати про ваших квартирантів. Хай сплатять компенсацію. Вони тут бабі Парасці збитків наробили.

- Ви про тих горе-залицяльників? Вони думають, якщо жінка одинока, так їм усе дозволено. Руки, бач, порозпускали, але я ще собі раду дам, можу і макогоном огріти! Немає їх, подалися ще в п’ятницю. Сіли в Джипа і гайда... Ще в мене лопату й кайло позичили. Забрали рюкзаки, погрузилися й поїхали. І з того часу ні слуху, ні духу.

- Цікаво! – Лейтенант пригладив неслухняного чуба. – Значить і вони «археологи»? Треба перевірити дозвіл у цих молодиків.

- Ой, та Бог із ними, Максиме! Проходьте я вас вареничками пригощу!

 Онищенко обсмикнув уніформу, ніби стріпуючи невидиме сміття.

- Ви свої штучки, Калино Василівно, киньте! Якщо ще почую, що торгуєте самогоном, не подивлюся, що ви жінка, посаджу до буцегарні! На вас он ціла купа паперів назбиралася. - Він показав на планшетку, що висіла збоку на ремені.

- Та що ви, Максиме Петровичу, це все наклепи. То Мар’яна, сусідка, на мене анонімки строчить.

   Максим не слухав торохтіння Калини, його зацікавили приїжджі «археологи».

- Кажете, тиждень як виїхали, і з того часу ніяких  вам вісточок не подавали?

  Лейтенант замислився. Він відчував, що в цій історії щось не гаразд.

- Може назад у місто повернулися?

- Ні, в сторону Снєжкового пагорба подалися, сама бачила. Мали на другий день повернутися. Наворочені такі, з комп’ютером, а лопати своєї й лома не мали. Досі мені не повернули. Ви б, Максиме Петровичу,  у той свій протокол записали, хай би, як то ви казали, компесацію заплатили.

- Цікаво, -  повторив дільничний і зсунув кашкет на потилицю. – Курку переїхали у п’ятницю, значить дуже поспішали й із того часу не поверталися. Іншої дороги, як через село, назад немає. Вночі як би їхали, теж би хтось помітив. Невже тиждень сидять на болоті?

 Він дістав планшетку й став щось старанно записувати.

- Запишіть, запишіть. Дві лопати й два кайла не повернули, ще й за день проживання не заплатили.

- Та перестаньте ви торохтіти, Калино Аркадіївно! Тут розслідування починається. 

      Максим вийшов із кімнати, звично поправив форму й попрямував до свого відділку. Через хвилину викотив із двору казенного мотоцикла й став похапцем його заводити.

 Дільничний декілька разів рвучко натискав на заводну ручку ногою, та мотоцикл чихав і не поспішав вдихати в двигун кінські сили.

- От халепа! Коли я вже тебе викину на смітник, залізяко ти безмозка? – вилаявся на норовистого стального коня Максим. Він, своїм внутрішнім відчуттям слідчого відчував, що за цими подіями, зв’язаними із приїжджими «археологами » й їхнім тижневим зникненням, криється таємниця. Дільничний хотів якнайшвидше розкрити цю загадку, а мотоцикл, як на то-те, не хотів заводитися. Ще ніхто ніколи, в нього на дільниці, не зникав більше як на добу. Поліціянт підкачав карбюратор і, зі злістю, натиснув ногою декілька разів. Мотоцикл чхнув і гучно заторохтів.

- Ну, слава Богу! – видихнув старший лейтенант. Хвацько закинув ногу в сідло й, у клубах сизого диму, помчав сільськими вулицями в сторону,  де височів пагорб в  мерехтінні розігрітого над жовтим полем повітря. Біля південного схилу пагорба він заглушив мотоцикла й швидко піднявся на пологу вершину. Серед старих розкопок Максим зразу ж запримітив свіжо-розриту землю. Ділянка була на схилі біля підніжжя гори, майже, на узліссі. Коли дільничний пробирався до розкопок, в чагарниках він наштовхнувся на покинуте сміття. Серед різного ганчір’я лежала сорочка із плямою крові.

- Оце, то так! - вигукнув сам до себе слідчий. – Знав я, знав! Чуття мене не зрадило, що це справжня справа.

Він дістав носовика і обережно переклав зібранні докази в пакет, до своєї сумки. Подальші розшуки не дали результатів, тільки на дні ями міліціонер знайшов покинуту лопату.

- А де ж  кайло? Чи, може, Калина знову прибрехала?

 Він детально оглядав усе довкола, припадав на коліна й зазирав під кожний кущ. Нарешті, слідчому впали в око сліди на траві; зім’ята трава вказувала на місце боротьби, а на кущах кілька зламаних гілок. На самому верху ями лежав покинутий домкрат. Далі спускаючись до узлісся, старший лейтенант, примітив, що по землі тягли щось важке в напрямку лісу. Продовжуючи йти по сліду, дільничний дійшов до місця, де натрапив на сліди автомобіля. На лісовій дорозі вирізнялись відбитки гумових шин і здоровенні сліди. Таких слідів дільничний ще не бачив. Ступня розміром із півметра чітко вирізнялася на глейкому грунті. Максим повернувся до мотоцикла й за хвилину лісовою дорогою, обминаючи калюжі, торохтів його сталевий кінь, більше схожий на стару шкапу. Серед лісу дорога звернула в сторону болота. Далі їхати було неможливо. Слід від автівки раптово зник, та й сама дорога розчинилася серед купин старої трави й осоки. Дільничний зупинився.

 -  Невже по болоту поїхали? 

 Він видряпався на невисоке дерево й оглянув навколишнє болото. Воно простяглося плесом на всю далину до обрію, з однієї сторони багновицю підпирали синюваті стіни далекого лісу, а далі – безмежжя, скільки сягало око. Онищенко напружив зір, та ніяких слідів: ні людей, а тим більше автомобіля не було видно.

 -   Може втопилися? – промайнула думка. – Цього ще мені не вистачало.  Невже не бачили, що попереду вода? Певно, щось сильно їх злякало. Оті здоровенні сліди, такого звіра я ще не бачив… Тут треба все добре обмізкувати.

 Онищенко присів на купину, дістав із сумки пакет із закривавленою сорочкою.

-  Треба буде здати цю пляму на експертизу, а заодно, дати запит про тих, на «Джипі».

 Далеко над лісом прогуркотів грім. Із заходу на болото насувалася, крешучи блискавками темна хмара.

- Що ж мушу вертатися, а то ще застане гроза. Не подобається мені ця їзда по гниловоді. Взавтра повернуся з підмогою й організую пошуки.

      Хоча дільничний і був невдоволений, що довелося перервати розшуки, але це вже було справжня справа.  Він розкриє це загадкове зникнення, а можливо…

- Невже вбивство? – Максим не хотів вірити, але в цій «справі» не мав права пропустити жодного варіанту.

  Коли мотоцикл дільничного під’їздив до села, по дорозі  вже  вдарили перші краплини дощу, а над лісом розбурхався справжній буревій. Старший лейтенант залишив мотоцикл під навісом і вскочив на ганок дільничного відділку. Тут його зустріла замурзана Надійка. Косички в дівчинки стирчали в різні сторони, як телевізійні антени. Вона витерла носа рукавом платтячка й скоса поглянула на міліціонера.

- А в нас хлопці плопали! – Надійка, хоча й ходила до п’ятого класу, та з літерою «р» вона не дуже товаришувала, тому заміняла її іншими легшими для вимови.

- Які ще хлопці? - насторожився Максим.

- Миколка, дядька Петла й Василько, тітки Наді.

      У  будинку дільничного сиділи заплакані батьки.

- Щось на сьогодні забагато зникнень. - Онищенко тяжко опустився в крісло. - Слухаю, як це сталося?

- Зранку кудись пішли. На дворі он яка гроза, а їх і досі немає. – Хлипала Василькова мати.

 - Не хвилюйтеся, мабуть, на рибалку подалися. Вони ж знають ці місця, як свої п’ять пальців.  Сидять десь у своїй будці й ждуть коли дощ ущухне. Максим втішав тітку Надію, а в самого на душі шкребли кішки.

- «Чи не пов’язані між собою ці два зникнення? Можливо, дітям загрожує  небезпека?...» -  питання без відповідей роїлися в його голові.  А на дворі періщила несамовита злива.

Розділ 9. Гроза

- От тобі й на, а далі куди? – Миколка, став як вкопаний. Дороги попереду не було, вона, просто, обірвалася посеред болота.

-     Ще й хмарища суне. Вертаймо  назад!  Сховатися тут ніде - промокнемо до нитки. – Вони оглянулися назад – позаду теж не було шляху, тільки вода і баговиння.

  Друзі стояли розгублені; на декілька миль попереду, майже до обрію, було болото поросле осокою й очеретом. По цьому безмежному полі, там-сям розсипалися острівки вкриті низьким чагарником і верболозом, а все інше виблискувало на сонці зеленим дзеркалом болотної води. А там, у далині, здається, біля самого краю землі, підпирав небокрай сизо-голубий контур далекого лісу. У задушливому, спареному повітрі, висів запах затхлої води. Разом із тим, у цьому краєвиді відчувалася, якась незрозуміла краса, помітна тільки оку, що бачить красиве, в здавалось би звичайному, буденному, біля чого інші проходять тисячу разів, не помічаючи нічого особливого: у безмежжі поліського болота, широчині степу, чи пагорбах поділля. Наші друзі були з тих, особливих; що бачать красу, навіть у сухій травинці, яка оповита павутиною, чи в зів’ялому, зашерхлому листочку вкритому росою - тому вони, мимоволі, замилувалися величним краєвидом. 

 Вся природа притихла й ніби загіпнотизована спостерігала за ростом темної хмари, яка, скрегочучи блискавицями, помалу підбиралася до сонця. Розглядаючи навколо себе цей магічний краєвид, Василько раптом стусонув друга.

- Поглянь, Миколко, це ж той острівок, де ми бачили вогнище! Ми на Пустомитському болоті, тільки з іншого боку. Я вже починаю орієнтуватися.

- Так і є! А он - « Джип », ледь видніється з води. Далеченько від дороги.

- І, справді, « Джип », а то я вже вагався, чи не наснилося це мені вчора. А в тих кущах ми вчора бачили Професора.

- Гайда до машини, може, дощ пересидимо, та й звідти я вже знайду дорогу.

- А той, зі шрамом?  А той, що стріляв? Ти не боїшся?

- Думаєш вони ще там? Чому ж машину не витягли? Мабуть по трактора пішли в село? Ми дощ пересидимо і гайда додому. Може ще й Професору допоможемо, хоч ліки передамо.

- Мені чогось не дуже туди хочеться.

- А що, краще тут стовбичити серед бруківки і ждати поки змиє дощем в озеро? Та  якби той харцизник там залишився, він би випхав машину, чи двері позачиняв. А то, як ми її вчора бачили, так і стоїть розхристана, з відчиненими дверцятами.

- Тоді йдемо, але мені все ж боязко якось.

- Перестань, ходімо! - Хлопці побрели по купинах до острівка. 

 Сонце вже заховала хмара, і гладдю болотного озера пробігли перші пориви вітру. Вони були ще зовсім слабкі, але вже відчувалася прихована сила – гроза розкривала свої темні крила.

 Коли до острова залишалося кільканадцять метрів, Миколка послизнувся й впав із купини, що гойдалася на воді поплавком. Василько не оглядався й стрибав далі по хитких острівках. Як раптом  до нього донісся крик:

- Васильку-у-у, тону-у-у!

Хлопець, від несподіванки, мало сам не зірвався в трясину. Обережно балансуючи по живих острівцях осоки він підбіг до Миколки, який марно намагався вхопитися за куща.

- Тримайся! – крикнув Василько, подаючи руку. Але той не зміг дотягнутися до товариша. Тванюка тільки булькнула гнилим газом, а Миколка вже по горло, борсався в багнюці. Тоді Василько скинув штани й сорочку, зв’язав їх вузлом докупи і кинув один кінець до Миколки. Зробив він це дуже вчасно – Миколку безжально засмоктувала  трясовина. Він уже ковтав багнюку, коли врешті кінчиками пальців  таки дотягнувся до рятувальної мотузки. Відчайдушним ривком хлопець дістався до зв’язаної штанини і, з останніх сил, ухопився за саморобну мотузку.

- Тримайся Колю, тільки не відпускай!  -  Василько  тягнув, з усієї своєї хлопчачої сили, намагаючись утриматися на плавучому острівці. Миколка вчепився однією рукою за зв’язані штани, а другою гріб скаламучену багнюку. Трясовина  знехотя відпускала свою здобич.  Болото, ніби зі злості що втратило здобич, булькнуло й випустило на поверхню порцію смердючого сірководню. Миколка поволі став виборсуватися із драговини.  Товариш ухопив його за руку  й  із силою, потягнув до себе. Коли Миколка, крекчучи виповзав на рятівну купину, гроза вже набирала у свої чорні легені повітря, щоб дихнути шквалом на болото.

  Навкруги все завмерло так, що було чути, як пірнає жаба на протилежному краю болота. Ще мить і  включився жаб’ячий оркестр. І, під їхній супровід, брудні, вимащені з голови до п’ят хлопці,  попленталися до покинутої машини.

  А тим часом хмара видихнула на повні груди й вдарила шквалом по безмежному простору порослого багновища. Вітер був настільки сильний, що хлопці, замалим знову не опинилися у воді. Хмара сердито чхнула, десь над лісом, громом і по воді вдарили перші, перемішані з курявою, тяжкі краплі. Вітер ущух так раптово, як і налетів. Небо прорізала й влучила неподалік, здоровенна крислата блискавка. Одночасно, ніби здоровенним батогом, над болотом ляснув грім. Хлопцям, аж заклало в вухах. Вони, не роздумуючи кинулися до покинутого легковика й зачинили двері.

  Гроза наростала. Вітер знову знявся несамовитий. Дощ уже не лив - а періщив по склу машини, прокочуючись хвилями над болотом. Осока й кущі, здавалося, так були нажахані грозою, що попригиналися до самої землі, рятуючись від ошаленілого шквалу. А хмара, монотонно прибивала себе до болота вогняними цвяхами. То-тут, то-там, пітьму, що наступила, майже суцільно, прорізували спалахи - стояв страшенний гуркіт. Наші мандрівники так налякалися, що тремтіли осиковим листям, притулившись один до одного.

  «В грозу синку ніколи не біжи й не поспішай, ховайся тільки під низенькими кущами й обминай високі дерева, особливо, коли вони ростуть посеред поля. Бозя сердиться, коли в грозу тремтять, чи з неповаги їдять за столом. Не можна розпалювати печі, відкривати кватирку, або витріщатися у вікно. Громовиця не любить переляканих і нервових, але найбільше не любить неповаги до себе», - ці бабусині  слова ніби виринули з мороку перед Васильком. Він пригадав, що бабця в грозу запалювала лампадку перед образами й молилася. Та хлопцеві не пригадувалося жодної молитви. Тремтячи всім тілом, він тільки прошептав другові:

- Відсунься подалі від вікна і завмри, тобі нас блискавка не помітить.

 Миколка тільки хлипнув і  забився на самий низ машини, де ще не було води, за ним поліз і Василько. 

На дворі лютувала негода, вона, ніби намагаючись вирвати машину з багнюки, хитала її, стукала шквалом по вікнах, наганяла на неї з болота високу хвилю. Здавалося, наступив кінець світу й цьому не буде краю.

  Враз блиснуло так, наче сонце спалахнуло в машині. Діти, навіть через зажмурені очі, помітили сяйво. Вони зіщулилися, очікуючи страшного удару грому. Василькові, здалося - усе, влучило в них. Миколка закрив вуха долонями. Та грому не було. Вуркотіло тільки десь на тому краю болота. Хлопці, із цікавості, вилізли з-під сидінь. Прямо на їхній острівець із темної хмари, петляючи між ножами блискавок, летіла яскрава вогненна куля. Враз із середини болота, від землі, а не навпаки, кресонула блискавка й ніби прошила вогненного м’яча. Той сколихнувся, описав у повітрі коло й впав недалеко від хлопців, прямісінько в озерце. Вода в якому зразу ж закипіла й випарувалася. Ще через трохи, куля стала вистигати й засвітилася тьмяно-голубим кольором, ніби прохолола криця в горні.

- Поглянь світиться ніби той камінь, що дав нам Професор, -  прошепотів зачарований дійством Миколка.

- Ущипни мене, Колю, чи не сплю? - Василько, потирав очі кулаками. Хлопці вже не звертали уваги на ураган, а прикипіли до скла, їх увагу прикувала незвична літаюча куля.  Голубий шар розтягнувся й став подібний на диню, чи на м’яч для регбі. На ньому засвітились й погасли вогники, потім знову спалахнули, замерехтіли й уже погасли назовсім.

Громовиця, сердячись і вуркочучи, сповзала на далекий ліс. Хоча дощ ще продовжував лити, як із відра, та сила в грози була вже не та.

 Друзі ж,  захоплено дивилися на апарат, що змінював колір, втрачаючи свій блиск.  Несподівано їхню сховку дуже струсонуло. Миколка оглянувся й із жахом заверещав:

- А-а-а-а!!!

Розділ 10. Срібляста куля

Руде волосся, на голові в Миколки, стали дибки. Василько теж повернув голову. При спалаху блискавки, він побачив перекошене від люті обличчя зі шрамом. Здоровило намагався відкрити двері й із силою шарпав за ручку. Помітивши дітей у машині, він люто вилаявся, й заходився гамселити кулаками по склу.

- Повбиваю жабенят, потоплю, як кошенят сліпих! Я ж казав, не попадайтеся мені більше на очі! – перекрикуючи грозу,  верещав пискливим голосом здоровань. Він розхитував автомобіль, ніби намагався витрясти з нього хлопців. А із протилежного кінця острова, прикриваючись рукою від дощу, накульгуючи на праву ногу, наближалася ще одна постать, на плечі і нього теліпалася якась штука, схожа на загострену дубину.

- Чого ти розходився, Зубе? Бери троса в багажнику та чіпляй. Таки я в них влучив. Одліталися зелені брати. Ги-ги-ги! – Він блиснув, у грозових сутінках, своїм вставним зубом і скинув із плеча ще гарячу зброю. –. За цю літаючу штуку Шеф нам купу зелененьких відсипле і може пробачить нам «Каменя». Добре що Шеф дав мені цього «Зінгера», а то ще б втекли. Шкода тільки, що тут один патрон, а то я б їх в порох розніс. Дивися як вчасно прилетіли; як сказав Шеф у шістнадцять тридцять, так хоч годинника перевіряй. Тепер головне до пульту керування дотягти цю залізячку, а там ми її поріжемо на металобрухт.

- Та от, позалазили гаденята в машину. Ніде від них спокою нема. Треба було ще вчора їх потопити.

- Чекай, ти вчора їх бачив тут на болоті?

- Так, корів вони завертали. Я добре їх запам’ятав.

- Чого це вони знов приперлися, чи не знайшли бува «Каменя»? Хоча бородатий перед смертю клявся, що викинув торбину в болото.

- У цього білявого була якась торбина.

- Чудово, Зубе, твої справи не такі вже й кепські. Недоумкам завжди везе. Ці малі, точно, його знайшли. Ану діставай їх сюди!

Зуб зло рикнув і знову став трясти машину.

- Що,  дурню гадаєш то груші, і ти  витрясеш їх з «Джипа»? З ким я працюю. На, ось, розбий скло!

 Кульгавий дістав із кишені й простягнув Зубу металевий кастет. Від кількох ударів скло на дверцях потріскалося, а потім висипалося в салон. Громило, відчинив дверцята машини й витягнув звідти, ні живих, ні мертвих хлопців.

- Думали від Адмірала втекти, перехитрити. Ще на вродився той чувак, щоб мене кидонув. Камінчика мені, швиденько, - простягнув до Василька розчепірену здоровенну п’ятірню.

- Я-й-а-а! Ми не знаєм-о-о, про якого камінчика питаєте, - ледь вимовив переляканий хлопець.

- Добре, часу зараз обмаль, Ми ще поговоримо! – він зло відштовхнув Василька. - Зубе, зв’яжи цих щуренят! Та дивися знову не впусти. Шеф як притисне їм яйця, так вони все розкажуть, ще й камінця самі принесуть. Ги-ги-ги! І до справи! Треба, швидше, нам ту штуковину витягти на острів.

Зуб вхопив дітей і нашвидкуруч обмотав їх мотузкою. Він так поспішав це зробити, що прив’язав свою ногу разом із полоненими. І коли поставив хлоп’ят, щоб причепити до дерева – заплутався й упав.

- Що там знову в тебе не клеїться, дурисвіту? Треба було краще тебе пришити! Професор, хоч жадібний був, та не такий дурний.

- Адмірале, я зараз, зараз!

 Він борсався в мотузках посеред калюжі. Нарешті, бандит з пошрамованим лицем, розплутав вузли на мотузках, звільнив свою ногу й прив’язав бранців. Потім ухопив троса й потягнув через багнюку до літального апарата, що ледь миготів погаслими вогнями. Зараз він нагадував здоровенну перевернуту алюмінієву миску, з якої баба Параска кормила своїх гусей.

 Кульгавий у цей час дістав стільниковий телефон. Він  приклав до вуха слухавку й, всівшись на передньому сидінні, кудись телефонував. Помітивши, що бандитам, не до них, хлопці спробували звільнитись від пут, якими щедро обснував їх здоровило. Але хоч зв’язав їх бандит невміло, та мотузки виявились міцними й виборсатися з них було неможливо. Друзів узяв відчай. Миколка вкотре за цей день бубонів собі під ніс, чого його сюди понесло, а сам був готовий плакати. Василько напружував руки й ноги, та крім пекучого болю в кінцівках, ніякого послаблення канатів не відчував. Він не йняв віри, що немає ніякого порятунку. У голові перебирав усі можливі методи звільнення, які пам’ятав із книжок. Чогось у тих героїв усе так легко виходило, а тут ніяк ... .

  Дощ, майже, вщух, а хмара, гуркочучи над лісом, котилася собі до обрію.

  В Адмірала із Зубом, було видно, теж не все виходило. «Джип» уже був випханий на тверде й буксував на мокрій, щедро политій дощем траві. Зуб вовтузився біля гігантської літаючої миски, шукаючи куди б зачепити трос.

 -    Що, ти, там тупцяєшся, як воша на пательні? Чіпляй і йди, будеш штовхати!

- Адмірале, тут немає ніякої зачіпки.

- Певне, може, тобі там фаркопа приліплять. Як можна працювати з таким бовдуром? Чіпляй, а то пристрелю!

 Зуб аж підстрибнув від грізного оклику кульгавого й почав обплутувати тросом аварійний літаючий об’єкт. Тарілка була величенька навіть для таких громил. Висів об’єкт над самісіньким дном випаруваного болітця, але нічим не торкався землі. Проте зіштовхнути з місця, цю, здавалось би, легку таріль не могли; ні джип - із допомогою троса, ні Зуб – широченними плечима. Він кректав напружував жили, підсідав під сріблястий апарат, обливався потом, та нічого вдіяти не міг. Ця чудова, блискуча річ, ніби приросла до повітря й не зрушувалася ні на сантиметр. Тоді Зуб змінив тактику й став штовхати машину, яка аж надривалася від напруги. Адмірал щосили тиснув на газ. З під коліс  авто летіла грязюка й сипала  Зубові в лице. Розсерджений здоровань розігнався й щосили пихонув машину. Трос був тонким і, не витримавши таких зусиль – лопнув. Однією з безлічі, розірваних залізних ниток, він зачепив Зуба за штанину й повністю роздер на ньому одіж. Здоровило залишився в тільки одній подертій сорочці. Він присів і, висвічуючи голим задом, навприсядки побіг за «Джипом», що, звільнившись від тяжкого буксира, полетів вперед по кущах. Тільки, коли авто врізалося у тонке дерево, Адмірал зрозумів - тут щось не так. Він загальмував і оглянувся назад.

- Тьху! Який же ти, чортів  дурень! - вилаявся, вилазячи з машини кульгавий.

Зуб, прикриваючи залишками порваної сорочки «страм»,  догнав автівку. Він заліз до кабіни й став робити собі пов’язку на стегнах.  Хлопці, бачачи цю картину, навіть зв’язані посміхнулися. Усе це виглядало дуже кумедно - здоровило із почервонілим  шрамом на лиці й відкопиленим зубом, ніби абориген обмотаний ганчірками, бігав за автомобілем прикриваючи голизну. 

В цей час, Адмірал вибрався з машини й пішов до загадкового об’єкта. Він копнув декілька разів ногою по металічних, блискучих боках тарілки. Літаючий об’єкт не сколихнувся, зате Адмірал зойкнув від болю й став скакати на одній нозі. Біль і, неможливість нашкодити цій залізяці, дуже розлютили кульгавого, він вихопив із кишені пістолета й вистріляв цілу обойму по непорушній невідомій штуці. Кулі сюрчали по металу й, рикошетячи відлітали навсібіч, не зробивши жодної подряпини на обшивці.

- Зубе, де ти запропастився, чорти б тебе забрали! Бери обв’яжи це лайно, цю консервну банку подвійним тросом і підважуй якимось поліном. Спробуємо її, хоч зрушити. Шеф наказав затягти залізяку на пункт керування, а там розріже її лазером, ми дістанемо звідти їхню начинку .

Громило вже сяк-так обмотався, спорудивши з ганчір’я, трави і осоки собі легке вбрання і побіг виконувати наказ. Літаюча миска була обв’язана й прикріплена знову до «Джипа». Зуб зламав невелике дерево й став цим важелем підштовхувати апарат.

- Нічого не виходить, - кректав Зуб, напружуючи м’язи.

- Я придумав! Треба зателефонувати Шефові, певне, в нього для цієї штуки, ще якась примочка є. Може тоді краще піде?.

- Геніально, Адмірале!

В цей час Василько сильно потягнув руку, при спробі звільнитися й застогнав від болі.

-  Зуб, заткни писка цим пуголовкам, вони мені на нерви діють!. – несамовито верескнув Адмірал. – Мало, що ми «Каменя» втратили, так ще ці бісенята перед очима скачуть.    -  Він і так нервував від можливої розмови із Шефом, а тут ще ці малявки.   Покинувши свої гімнастичні вправи із висячою над землею металічною тарілкою, тримаючи в руках виламану дубину, до дітей наближався Зуб. Як не було страшно хлопцям, але  друзі дивилися не на здорованя, а на те що діється за його плечима. Вони помітили, що на завислому над болітцем апараті знову замиготіли вогники. Він трохи погойднувся й ледь піднявся над землею. Раптом земля під тарілкою тріснула і розсунулася врізнобіч, а під ним відкрилась чорна порожнина. Тарілка почала повільно опускатися. Адмірал сидів у «Джипі» спиною до болітця, приклавши слухавку до вуха й нічого не бачив. Він тільки відчув, що авто якось дивно задкує. Коли бандит озирнувся, то в нього похололо в жилах, тепер уже він був у заложниках. Літаючий об’єкт тросом затягував їх у прірву.

- Зубе, тримай машину! Відв’язуй трос! - викрикував переляканий бандит, намагаючись відчинити дверці, що заклинили. Здоровило кинув дубину й побіг переймати легковика. Він підпер спиною авто й ніби вріс ногами в землю. Та все марно за мить усі щезли в розкритій безодні. Створи шахти безшумно зачинилися, а на місце, де тільки-но була діра, повільно потекла болотна вода.

 Хлопці перезирнулися, довкола не було нічого й нікого, тільки в далині гуркотіла втомлена хмара. Вона лаштувалася на відпочинок за синіючою смужкою лісу.

- Ти все бачив? – тільки й зміг запитати Василько. Але все здавалося таким нереальним, що, як би не мотузки, які боляче врізались в руки – можна було думати, що це сон.

- Хлопці не повірять, - і собі видихнув Миколка.

- Ага. Але перш чим ми їм розповімо, треба звідси вибратися, а для цього спочатку розв’язати ці кляті шнурки. – Василько  спересердя вкусив зубами великого вузла.

- Може дочекаємося поки нас знайдуть?

- Хе, знайдуть. Хто тебе тут знайде? Може через рік, чи через сто? Ти кому-небудь казав, що йдеш на болото? Отож бо… А до завтра з нас комарі всю кров висмокчуть, до самих кісточок.

 І, справді, як тільки вмите сонце, виглянуло із-за хмар і почало пригрівати: зі своїх сховок, із засідок, із укриттів почала вилазити, виповзати, вилітати, вціліла після зливи, писклива комарина братія. Вони поки несміло підлітали до наших бранців.

- Миколко, згадай-но, як ми вислизали, коли нас хлопці зв’язували на вигоні! Тоді нам ще Мишко Карась, показував різні прийоми.

 Хлопці були зв’язані під березою спинами один до одного, руки й ноги теж були в мотузках. Зуб добре постарався.

- Спробуємо встати! - запропонував Василько. Друзі, спираючись спинами один об одного підвелися.

- Колю, набери повітря, а потім видихаємо одночасно.

 Як тільки хлопці видихнули, Василько, звиваючись вужем, вивільнився з пут, піднявши вгору руки. Залишилися ще зв’язані руки й ноги. Тоді хлопчаки обшукали зв’язаними руками один в одного кишені. А чого тільки немає в хлопчачих кишенях – це справжні комори дорогоцінностей. І от, серед різного «добра », в кишенях Миколки, Василько відшукав кусочок черепка, якого той підібрав на пагорбі, біля розкопок. Це вже було щось. Він заходився пиляти, черепком від розбитого глечика, мотузки на руках у Миколки. Через п’ять хвилин монотонної роботи, товста мотузка піддалася. Звільнивши руки, Миколка швидко визволив друга. Скинувши ненависні окови, які натерли руки, майже, до крові, хлопці з цікавості вирішили глянути на страшне місце. Там де буксувала автівка, валялися тільки роздерті Зубові штани. А навколо їх висипані із порваної кишені якісь папірці. Василько нагнувся й підняв кілька. Це була банкнота, але не гривнева. Хлопець уважно роздивився; із хрусткого папірця на Василька дивився суворий президент.

- Миколко, ти часом не знаєш, що це за гроші? Тут таких багато? -

  На воді плавало ще декілька таких же купюр.

- Чекай! Я, здається, такі бачив у Сашкового брата, коли він із заробітків приїжджав. Так і є - це ж долари.

- Давай, зберемо! Їм вони все одно не згодяться.

 Хлопці  почали швиденько  все підбирати й виловлювати з води. Та раптом Василько насторожився, на болоті щось голосно булькнуло й навколо них рознісся глухий звук – «крум»!

 - Тікаймо звідси! – прошепотів  переляканий Миколка..

 - Зачекай, глянемо де Професор! Він же у тих кущах ховався. – Але не в тих кущах, ні в інших Професора не було. Лише сліди крові.

- Якщо його застрелив той громило, то, певно, втопив у болоті. Ти чув як він похвалявся. Йдемо звідси, Васильку. Тут якась чортівня діється.

Вони хутенько вибралися на стежку. На болоті знову крумкнуло; хлопці надали ходи.

Зупинилися хлопці аж на узліссі, недалеко від села. Василько сховав зібрані гроші в дупло й вони попрямували додому. Назустріч їм ішов гурт односельців із дільничним на чолі.

- Нас шукають. Давай, нікому нічого не казатимемо. Хай це буде наша таємниця. Ніхто ж не повірить, а зроблять нас дурними. Скажемо, що ходили по гриби на Лосьове й там перечекали зливу.

- А про гроші, теж мовчатимемо?

- Вони й нам згодяться, а ні то колись віддамо.

-  Правильно, Васильку! А на болото, я вже ні за що не піду.

Коли Василькова мама кинулася до сина й почала зі сльозами дорікати, чому він не сказав куди пішов. Хлопець виправдовувався.

- Ми ж ненадовго, по гриби пішли, а тут злива. От і прийшлося перечекати.

Дільничний Максим Петрович підійшов до хлопців.

- Ну розповідайте, що робили на болоті? Автомобіля там не бачили?

 Хлопці отетеріло переглянулися. Миколка - розкрив було рота, та Василько штовхнув його ліктем.

- А, ми там зовсім і не були. Що нам там робити? Ми гриби на Лосьовому збирали й ніякого «Джипа» не бачили.

- А марку  «Джипа» не пам’ятаєш? – Посміхнувся Максим Петрович. – І де ваші гриби?

- Яку марку? - на виручку товаришу прийшов Миколка. – Він же каже, що не бачив. А гриби ми в лісі залишили, там були одні сироїжки.

Дільничний підозріло поглянув на сліди від мотузки на руках Василька.

- Що, це в тебе?

- Гілка вдарила, - на ходу видумав хлопець.

Онищенко, тільки, хитро примружився.

- Добре хлопі, як що схочете мені щось розповісти, приходьте у відділок.

    Мокрих мандрівників батьки повели додому.

 На Миколку вдома чекав прочухан, тому він ішов,  не підводячи голови. Хоча гроза в селі й була не така страшна, як на болоті, проте батьки добряче перехвилювалися. На всі розпитування однолітків хлопці говорили, як і всім - щось про гриби. Миколка, найбільше за все прагнув забути ті свої пригоди, особливо, коли отримав від батька лупня. Проте знаки на долоні постійно нагадували - що це йому не наснилося. І ніякими хімікатами, пральними порошками, чи шампунями не можна було вивести той напис. Тому щоб ніхто не чіплявся до нього, хлопець просто обмотав руку бинтом і всім пояснював, що штирхнув гвіздком, коли перелазив паркан.

Розділ 11. Повернення з потойбіччя

  Зуб прийшов до тями від того, що його хтось тягнув за ноги по слизькій і мокрій долівці. Навколо було темно, хоч око вийми. Відчувши м’яким місцем гострий камінь, здоровань закректав. Біля нього, ніби луна, повторився стогін.

- Адмірале, це ти? Ми живі, чи вже в раю?

- Я, бовдуре. Та щось на рай це мало схоже.

- Але де ж ми й куди нас тягнуть?

- Краще мовчи!

- Може вони вирішили, що ми мертві й викинуть нас на смітник.

- Тим краще для нас. Чи ти хочеш, щоб тебе на досліди забрали. Замовкни вже! – люто прошепотів Адмірал. 

Спереду було чути тільки тяжкі кроки, хтось дужий волік їх снопами.

- Здається, ми вляпалися. Ні золота, ні «Джипа», я так і знав, що Шеф нас підставить.

Може не треба було зачіпати тих гуманоїдів?

- Мовчи, телепню! Де ще слів таких розумних набрався?

- Ти, що думаєш, я телевізора не дивлюся?

- Бовдур він і є бовдур. Дав би тобі по дурній макітрі, та дотягтися не можу. – Заворушився Адмірал - Куди, це він нас тягне?

 Раптом, той що тягнув бандитів, зупинився. У темноті клацнуло, ніби замок у сейфі, чи в тюремній камері. Слух Адмірала вловив добре знайомий звук. Коли двері відчинилися, в лице харцизякам вдарило затхлим повітрям. Потім якась дужа сила, вштовхнула громил, досередини просторої кімнати. Вони, гумовими м’ячами влетіли до стіни. Позаду, засвітилися зелені очі й знову рипнули масивні двері. Бандюги прислухалися. Тихо, ніде нікого.

- Це ж був той, що мало не зжер нам на могилі. Такі страшні очі я до смерті не забуду.

- Він що, із тої мидниці[6]. Але, як така ломака залізла до тієї тарілки?

- Зелені можуть все, я фільм бачив.

- Тепер нас посадили в камеру. Певно, таки будуть робити над нами досліди.

- Нічого, аби добре годували.

- Ну, дурний, вони ж тебе на запчастини розберуть, а потім знову складуть. Тоді ти вже повним ідіотом станеш. Але це на краще, може, вони вирішать, що тут усі такі тупаки й заберуться собі у свій космос.

  Зуб принишк і похнюпився. Перспектива, бути розібраним, намальована партнером, зовсім його не тішила.

Адмірал перестав допікати напарника й став роздивлятися своє тимчасове помешкання, тут було вже не так темно.

- Зубе, піди-но, роздивися, що тут до чого, поки ти ще не розібраний і хоч трохи щось розумієш. Я навіть нарам буду радий, а то лежати на мокрій підлозі не дуже зручно, для моїх ніжних кісточок. Коли провалилися в болото, я  думав - усе каюк. А якщо живі, то щось придумаємо.

Громило зі шрамом, підвівся й хитаючись, пішов обмацувати стіни. Зверху під стелею він помітив вікно, звідти лилось слабке світло. Далі він наштовхнувся на якісь полиці.

- Адмірале, тут повно книжок!

- Вони, що тупі? Думають, ми тут читати будемо - дурні зелені.

Адмірал підвівся й підійшов до Зуба. Очі поволі стали звикати до розсіяного світла, що пробивалося із маленького віконця. Підійшовши ближче, Адмірал намацав ручку дверей.

- Так і є - тюряга. Але замок якийсь не дуже.   -  Кульгавий став ритися в кишенях.

- Зубе, у тебе є відмичка?

- Аякже! – Повеселів велетень, дістаючи «інструмент» із нагрудної кишені порваної сорочки.

- Давай, спробуємо відкрити!

 Адмірал звичним жестом запхнув зігнуту залізячку в замкову щілину. Замок, трохи попручавшись, клацнув і двері відімкнулися. До кімнати влилося свіже повітря.

- Зубе, воля! Що взяли, йолопи зелені? – Кульгавий зробив непристойний жест рукою.  - Адмірала голими руками не візьмеш. Біжімо звідси!

 Вони чимдуж кинулись вгору по східцях. Зуб ще схватив ікону, яка висіла на стіні перед виходом. На дворі вже сіріло.

- Дурню, покинь, а то нас знову загребуть!  - Зуб, із неохотою, поклав здобич у куток на сходи. Вибігаючи, він мало не збив плечем риштування, якими були обставлені стіни. Рештки будівельного сміття й штукатурки посипалися Адміралові прямо на голову, зробивши його, майже, білим.

- Я колись тебе приб’ю! – зло просичав кульгавий бандит.

    Вони вийшли на територію монастиря. Старовинні дзвіниці стояли в дерев’яних риштуваннях.

  Монастир святого Стефана тільки недавно передали релігійній громаді. До того тут намагалися зробити склад мінеральних добрив - та люди не дали; намагались зруйнувати бульдозерами - та жінки лягали під трактори, тоді влада закрила культову споруду, як аварійну. І так, будівлю без догляду, потихеньку руйнували дощі та морози, хоча споруда була зачислена, як історична пам’ятка. Тільки недавно сюди повернулися монахи. Вони за свої кошти й кошти прихожан почали відбудову.

Монастир стояв у мальовничому місці, на острові, який омивала єдина в цій місцині ріка, що впадала в Піщане озеро. Літом річка дуже міліла й тільки під час сильних дощів тут бурлила вода.

- Кретине, не знімай галасу! Не привертай до себе зайвої уваги! З ким я працюю? – Струшував пилюку із лисини розсерджений Адмірал, він спробував заховатися за дошки, що лежали під стіною. Але їх уже помітили й до них направлявся не високий, худорлявий монах.- Брати мої, ви щось тут загубили?

- Ми, тут … - розкрив рота, для виправдань Зуб. Він присів за дошками, щоб заховати свій непристойний наряд.

- Ми бігли за інструментом. Ми будівельники. – Зметикував на ходу Адмірал.

- Тоді поспішайте, ваш автобус  стоїть он там за келіями і, за п’ять хвилин, від’їжджає до міста. Та ви такі вимазані, може помиєтесь і перевдягнетеся. Одіж на вас геть продерлася. – Монах глянув на незвичне вбрання здоровила.

- Ми б залюбки, та, боюсь, не встигнемо. – Адмірал із нетерпінням поглянув у бік, де стояв автобус. Надоїдливий чернець починав його нервувати.

- Я попрошу, шофера зачекати, а ви сходіть у вагончик перевдягніться.

 Чернець попрямував до автобуса, а громили гайнули в роздягалку. Перебравши покинутий будівельниками спецодяг, Адмірал вибрав собі  по розміру. Із Зубом було трохи складніше – на нього нічого не налазило.

- Тобі й так добре, - урешті, констатував Адмірал, коли здоровань насилу вліз у тісні штани і, порившись в кишенях залишених робітниками курток, вийшов на вулицю до автобуса.

- Дивись, Петре, а це, ніби, новенькі! Я їх не бачив раніше на будівництві. І роба на одному, схожа на твою, - звернувся один із робітників до свого товариша, побачивши перевдягнених  харцизяк, що боязко заходили до автобуса.

- Може й новенькі. Тут на будові стільки за день народу проходить. Ми повинні до свята Покрови реставрувати цей монастир, тому й залучаємо всіх. Поїхали! – скомандував бригадир будівельників.  Автобус випустив хмару диму й, підскакуючи на вибоїнах, повіз бригаду реставраторів до міста, а з ними й наших мисливців за скарбами.

Розділ 12. Гангстери із Лопухівки

 Гнідий жеребець стояв запряжений біля порогу будинку й нетерпляче гріб копитом суху землю. Васильків батько вантажив на віз мішки з молодою картоплею й ранньою капустою - весь цей крам готувався на ярмарок. Збиралися вдосвіта, щоб завчасно вспіти до райцентру. Василько зголосився допомогти батьку за умови, що той візьме із собою й Миколку.

- Згода! Тільки, хай той шалапут своїх попередить, а то знову в розшук подадуть.

 Хлопці вже давно все погодили й поки батько лаштував поклажу на віз, гайнули до своєї сховки.

- Давай долари обміняємо й купимо собі мобілку, -  запропонував Миколка.

- Дуже мудро, і кому ж ми будемо телефонувати, коли одну на двох?  Я от бачив, у Березівці,  на ярмарку, в кіоску «тягову » пневматичну рушницю й справжній військовий бінокль.

- Гвинтівка, це клас! – погодився Миколка.

 Друзі дістали заховані в дуплі гроші й швиденько повернулися назад. Вдома  усе вже було готове  на ярмарок і Васильків батько нетерпляче поправляв шлею на гриві у коня.

- Де вас знову носить? Через вас, шибеники, не вспіємо завчасу й знову у хвості ярмарку стирчатимемо. Доведеться, мабуть, до тебе, Васильку, застосувати метод Миколиного батька.

 Миколка густо почервонів, а Василько, не звернувши на батькові слова й найменшої уваги,  із розгону гепнувся на нав’юченого воза. Фіра, поскрипуючи колесами вирушила до міста. До райцентру було кілометрів п’ятнадцять. Коник рівно поцокував кованими копитами по бруківці, а хлопці мружилися на возі від променів ранкового сонця й лише інколи перешіптувалися.

- Тату, - перервав мовчанку Василько, - скажіть, американські долари в нас вільно ходять на базарі?

- Вільно, то вони ходять, грець би їх забрав; та в декого їх стільки, що він уже не ходить, а прямо по людських прилавках їздить, а дехто продає морквину й першу ягідку, навіть сам не скуштувавши, щоб хоч якось прожити й тих доларів  в очі не бачив.

- Я питаю, чи можна за долари в нас щось купити?

- Та, міняйли там на кожному кроці. Я б тих спекулянтів усіх до буцегарні засадив і хай там один з одним міняються. А чого це вас американські гроші цікавлять, що скарб знайшли, чи банк пограбувати захотіли? Скажіть де той банк, то й я вам підсоблю. От лобуряки, гангстери  із Лопухівки. Ги-ги-ги! – Васильків батько любив покепкувати із хлопців, тому не проминав жодної можливості, щоб вщипнути дошкульним слівцем. Він весело підморгнув друзям, піднявся на сидінні й прикрикнув на гнідого:

- Но, зараза лінива! Так і до обіду не доїдемо, а там усі банки позакривають і грабувати буде нікого.

  Хлопці піддалися веселому настрою й вся подальша дорога не видавалася їм такою нудною. Коник біг підтюпцем і так за веселими розмовами вони й не зогледілися, як в’їхали в місто. Ярмарок зустрів прибулих шумом і лементом. Кругом стояли палатки, вози, прилавки, дехто розмістив крам, прямо, на землі. Усі торгувалися, сперечалися, зазивали, вихваляли свій товар, у кожного продавця - він був найкращий.

 Васильків батько прилаштувався в ряд і хлопці почали жваво розважувати картоплю. Капусту брали гірше, та вже до полудня віз був, майже, порожній.

- Тату, ми з Миколкою тут трохи походимо, мо’, що купимо.

- Ідіть, ви славно попрацювали! Та ненадовго, а я ще моркву, що залишилася, продаватиму.

 Хлопці зіскочили із воза, минули ряди сільських торгівців і перейшовши на другий бік вулиці, опинилися серед торгових палаток. Тут серед різного китайського і турецького краму, яким були забиті всі ті торгові місця, друзі відшукали ларьок із мисливським спорядженням. Смуглий, певне не тутешній торговець, підозріло косував на підлітків, що завернули в його лавку.

- Хлопці, а гроші у вас єсть? – намагався говорити українською продавець, заступаючи їм шлях до крамниці.

- Так, є! Покажіть нам морський бінокль! – Василько вдавав із себе справжнього багатія, він схрестив на грудях руки, вперся ліктем в стіну й виплюнув на підлогу жуйку, яку тільки-но купив і навіть як слід не розсмакував.

- Ето дуже дорогой, може, краще отого посмотрі.

- Ні, ми хотіли б, отой і пневматичну рушницю, - додав Миколка, показуючи рукою на вподобаний товар.

- О, хлопци, ви такий богатий? Покажи денги! – роздратовано витріщився торгаш.

 Василько порився в кишенях і дістав пригоршню зім’ятих стодоларових купюр.

- Ось дивіться!

 Азіат, остовпіло витріщився на гроші, щоб не сісти, він обіперся на прилавок. Гроші були справжні. Він простягнув хлопцям рушницю, а сам заходився розгладжувати пом’яті купюри. У кутку на доларах, біля самого американського президента, була якась мітка – синім фломастером намальований трикутник із колом посередині. Чорнявий продавець розгорнув ще декілька банкнот, на кожній із них був такий же знак.

- Чекайте хлопци, може долар фальшивий. Я швідко провірю, - Він шугнув у бокові двері.

 Миколка, тим часом, приклав приклад гвинтівки до плеча й зображав із себе мисливця. А Василько вертів у руках тяжкого морського бінокля. Він повернув його і заглянув у збільшувані скельця.

- Ой, Миколко, як ти далеко, ніби в тунелі на кінці міста.

 Миколка дістав із кишені набій, який зекономив ще з минулого ярмарку, коли ходив до  тиру, й зарядив гвинтівку.

- З такою зброєю можна й на зайця ходити. Товстий із Мишком із заздрощів луснуть.  - Він  прицілився в невидиму здобич.

В цей час, двері комірки із шумом розчахнулися й звідти вискочив переляканий торгаш.

- Ето він твого долар приніс! - Тицьнув він пальцем на Василька.

 Через тісні двері комірчини, насилу втискаючись у просвіт, просунувся здоровенний чолов’яга. Василько отетерів і випустив із рук бінокля. Перед ним стояв лютий, аж блідий, із червоним шрамом через усе лице, Зуб. Він простягнув свою здоровенну ручиську, щоб ухопити хлопця за горло.

- А-а-а!!! – скрикнув Миколка, ніби, побачивши привид. Руки його судорожно стиснули гвинтівку й він механічно натиснув на спусковий гачок.

- Тих! – чихнула зброя. Зуб зойкнув і зігнувся в три погибелі, затуляючи руками брову.

- Вбили! Вбили! – заволав як навіжений своїм пискливим голосом. - Око! Око вибили! Тримай, тримай їх!!!..

Громило верещав, топтався по крамниці й розмахував ручиськами. Зі стелажів посипалося все: набої, риболовні гачки, вудки, спінінги, біноклі  й інший дрібний крам.

 Миколка кинув рушницю й прожогом кинувся у двері вслід за Васильком.

- Грабують! Злодій! – навздогін за хлопцями вибіг смуглявий продавець. А позаду нього, трощачи на своєму шляху все, що попадалось під руку, вискочив закривавлений Зуб. Око в  громили було розпухле, брова запливла кров’ю, лице страшнюче в люті, перекреслене шрамом, а з нижньої щелепи стирчав викривлений зуб – чолов’яга нагадував страшило, що піднялося з потойбіччя. В руках він тримав кинуту Миколкою гвинтівку. Перехожі, побачивши таке страшило, сахалися й розбігалися хто куди. А попереду всіх, не бігли, а летіли,  двоє переляканих хлопчаків. Хлопці чкурнули так, що за  мить загубилися в натовпі. Вони неслися так, ніби до п’ят їм причепили крила. Лише, пробігши чимало й завернувши за ріг вулиці, вони зупинилися щоб віддихатися. Погоні вже не було.

- Васильку, це, що «Термінатор»? Він же покійник. Невже небіжчик виліз із трясини? Я ж сам бачив, як його туди затягло, – хекав наляканий Миколка, стримуючи швидке дихання.

- І я нічого не розумію. Або він врятувався, або це його двійник? Але, точно, не покійник - мало мене не задушив. Бачив, як продавець трикутники на грошах розглядав? Певно, навмисне гроші помітили.

 Тут Миколка глянув на свою долоню.

- Та самісінька буква, чому я зразу не помітив.

- Справді, така ж мітка була  на доларах, трикутник із колом. Мабуть, якийсь магічний знак, чи знак їхньої банди. Певно, вони усі свої гроші так мітять. А, може, в тебе на долоні зашифроване все наше майбутнє?

- А, що як той громило - привид?

- Привиди так не верещать. Класно ти в нього влупив.

 - Я так злякався, що мені руки й ноги подерев’яніли. Якби не гвинтівка, так, мабуть, там і помер би зі страху. Я ще ніколи не бачив, щоб втопленик ожив.

 - Ой, я теж добряче здрейфив, але якби не ти, то я б помер від ручиськ того громили , раніш чим від страху. Він би шию мені враз звернув, такий був лютий. Давай хутчіше до воза й їдьмо додому, бо як нас знайде той горлоріз, тоді вже ми станемо покійниками.

 Хлопці пірнули в базар і бігцем відшукали Василькового батька. На возі ще лежав мішок із  морквою.

- Тату, їдьмо вже додому! - зразу ж почав насідати Василько.

- Чекай трохи, продам усе й поїдемо, та й гостинців же треба купити.

- По дорозі купимо, в крамниці за містом, там навіть дешевше ніж на ярмарку. А зараз, їдьмо!  

- Чого це ви такі налякані, ніби примару побачили? Хваліться вже вашими покупками!

- Тату, їдьмо додому, мені вже від цього міста голова розболілася! - почав скиглити Василько.

- А й, справді, чого тут на сонці пектися, та цим міським ледарям задарма роздавати продукти. Свиням моркву скормлю, а за копійки не віддам!

Батько - запряг гнідого й вони швидко виїхали на шосе, що вело до села.

Розділ 13. Кирпата шпіонка

  Налякані зустріччю із громилом Зубом, хлопці декілька днів боялися, навіть, показатись на окраїнах Снежкової гори, а про Пустомитське болото і не згадували. Вони й худобу гонили до Погорілого лугу, хоча трави там не було, а росла одна вигоріла на сонці мичка.

- Може нам про все розповісти дільничному? – знову напосідав Миколка, коли хлопці всілися на своєму спостережливого пункту, який облаштували на старій сосні.

- Хто ж нам повірить? Каменя немає. І про що розказувати: про сліди велетенського звіра, які певне змила гроза, чи може про літаючу тарілку розкажемо, яка пірнула в болото, чи про громилу, що воскрес? Ти б сам в таке повірив? Ото ж бо. Тільки висміють на все село. А які в нас є докази проти тих громил? Професор поранений, чи вбитий, але трупа ж немає. Знайди його зараз на болоті; або затягло мулом, або звір який розтяг?

Бачив по телевізору, як бандитів затримують, а потім відпускають - бо немає доказів? А вже тоді, Зуб нам ноги стопудово повідриває. Ще й Адмірал з пістолем… Сидімо краще тихо.

- А цікаво, чи й той кульгавий Адмірал вижив?

- Я нічому, Миколко, вже не здивуюся. Тут не інакше ті, з літаючої миски постаралися. Слухай, а може й Зуб гуманоїд, через це його нічого не бере?

- Ага, проте кулька із пневматичної рушниці взяла.

- Твоя правда. А твій напис із руки не зник?

- Куди він там зник?

- Миколко, а давай знову на Пустомитське сходимо й усе там добряче роздивимося. Візьмемо фотіка, може знову ту тарілку побачимо, чи того, що біля нашого дупла наслідив – от буде сенсація, тоді й будуть у нас докази, а може й «камінь» із написом знайдемо.

- Ні, я ні за які гроші туди не піду.

- Що, здрейфив?

-  І нічого я не здрейфив. Просто пасок у тата шкіряний і досить болючий.

 Миколка пошкрябав недавно бите місце.

- Тоді я беру Мишка Карася, він не такий боягуз як ти.

- Ха! Мишка! Думаєш він тобі повірить? Ще й виставить на посміховисько. Хочеш, щоб з нас всі хлопці сміялися?

- А я його поклястися заставлю.

- Ну, як поклянеться, тоді хай іде з нами.

- То, ти підеш?

- Звісно, піду. В мене ж цифровий фотік, а твоя мильниця в сутінках не тягне. Та й утрьох веселіше.

- От і згода! – зрадів Василько.

 Хлопці вдарили по руках і стали спускатися із сосни.

-    А куди це ви підете? Я все тьоті Наді лозповім! -  знизу до них долинув тоненький  голосок Мишкової сестри, Надійки.

- Ах ти, шпіонка кирпата! – Миколка кинувся наздоганяти дівчину.

- Почекай! – схопив його за рукав сорочки Василько. - Ти її не перепреш, Надійку можна тільки перехитрити.

- Підемо по вудочки! Рибалити на Піщане озеро! І Мишка поклич, Миколко! – навмисне голосно став вигукувати Василько.

- Так, я піду за Мишком і заодно черв’яків накопаю! – почав і собі викрикувати Миколка. Вони слали підігрували один-одному, як поганенькі актори в провінційному  театрі..

Дівчинка, недовірливо прислухалася, до непереконливих вигуків хлопців. Та врешті її сумніви стали поволі танути, проте вона спробувала шантажувати товаришів:

- А мене візьмете, тоді я нікому не скажу?

- Та ти, що? - Не чекав такого повороту Василько. У його плани зовсім не входило тягнути на болото це дівчисько, треба було негайно здихатися надоїди.

- Там такі комарі здоровенні, як коні. А вужів стільки, що й ступити ногою ніде. Так і сичать. Ш-ш-ш!!! – засичав, ще більше входячи в роль, Василько, по-страшному вдаючи вужа.

 Згадка про вужів трохи охолодила рибальські наміри Надійки. Вона побоювалася плазунів, та бути в компанії хлопчаків – це ж була її завітна мрія. Дівчинка любила всілякі пригоди, в які обов’язково потрапляли ці шибайголови.

Василько, подумав було, що відбив у дівчинки охоту до рибальських прогулянок і змовницьки підморгнув Миколці. Та де там.

- Я  хочу на либалку! Інакше…-  Знову взялась за своє Надійка.

- Добре, добре! Ми тебе візьмемо. А вудочка в тебе є? От піди, знайди собі вудочку, тоді й прийдеш! Взавтра зранку приходь і ми візьмемо тебе рибалити.

- А ви не обдулите?

- Нащо нам дурити? Ти ж усе тоді розкажеш про нас.

 Надійка задоволена, з вискоком, побігла додому.

- Здається, відчепилася. От причепа мала, завжди носа всуне в чоловічі справи.

- Миколко, дуй до Карася. Треба його підготувати. А як погодиться, розкажемо йому все по дорозі. В дома скажеш, що на Піщане озеро рибалити підемо, та камеру не забудь! Я теж піду, візьму вудки й відпрошуся. Ну, за діло!

 Хлопці плеснули один одному в долоні й розбіглися.

Миколка запобіг додому, вхопив свого, вже вживаного цифрового «Пентакса», - подарок на іменини від старшого брата й погнав шукати Карася. Хлопець  знайшов Мишка за селом, на лузі.  Він із друзями ганяв м’яча й лементував, з усіма, на все довкілля.

- Мишко, є розмова! - Діловито підійшов Миколка.

- Диви, який ділок! - осмикнув його Сашко.

- Ходи до нас у команду, а то одного гравця не вистачає, - запропонував товстий Вітя, на прізвисько Комар. Він був увесь червоний і спітнілий. Не дивлячись на всі їхні зусилля, його команда, значно, програвала Мишковій.

- Хлопці, не маю часу. У мене до Мишка справи.

Миколка зафутболив м’яча, що підкотився до нього, підійшовши до Карася, прошепотів йому на вухо.

- Тобі можна довірити таємницю?

- Ти, ж мене знаєш? Я не патякаю лишнього - не баба якась.

- Тоді ходімо зі мною! Василько тобі все розповість. Нам потрібна твоя допомога.

- Може дограємо? Ми попереду, вісімнадцять - шістнадцять, а «Товстий» хвалиться відігратися.

- А до скількох граєте?

- До двадцяти.

- Тоді вперед, але я буду грати в Мишковій команді, а Сашко хай іде до Віті.

 Хлопці знову повернулися до гри: забігали,  загаласували на весь луг. Гуси, що паслися недалеко, попіднімали свої білі й сірі шиї, й здивовано водили головами за галасливою ватагою, що з перемінним успіхом бігала від одних до інших воріт, нашвидкуруч збитих із сухих жердин. Пройшло ще із півгодини, коли гра врешті-решт закінчилася і Миколка згадав, чого він сюди прийшов.

- Василько ж нас чекає. Мишко, побігли!

Хлопці полопотіли босими ногами до місця зустрічі. Василько вже нудьгував із вудочками під сосною.

- Отакої! Тебе, Миколко, тільки за смертю посилати.

- Та ми показали «Товстуну», як потрібно грати у футбол. А то козириться, що він грає, як Рональдіні.

- Що там у тебе за справа до мене?

Мишко, хоч і був на рік старший від Василька, але ніколи не задавався, тому друзі інколи брали його у свої рисковані походи.

- Ми йдемо на Піщане озеро рибалити.

- То це є ваша таємниця?

- Ти повинен поклястися, що нікому, нікому…

- Авжеж, клянусь! – В очах Мишка загорілись цікавинки.

- Ні, землею клянися!

- Перестаньте хлопці, я ж не тріпач. Коли сказав, що нікому ні гу-гу - значить крапка!

- Мишко, це не тільки наша таємниця , - загадково прошепотів на вухо хлопцю Василько, – а інопланетної цивілізації.

- Та ну вас, - махнув рукою Мишко. – Я думав ви серйозно, а ви тюльку травите. Піду я краще!

- Чекай! Миколко, показуй!

 Миколка розмотав ганчірку, яку не знімав із руки,  від часу, коли знайшов каменя і показав розкриту долоню.

- Ну й що?

- А ти попробуй  витри!

- Нема мені що робити. Може ви незмивним фломастером написали.

- Незмивним?!

Миколка заходився терти рукою об траву, потім піском, додав слині, а потім змив усе водою. Коли долоня відмилась від бруду, там так само як і раніше залишився напис, здається, він навіть світився.

- Цікаво! - здивувався Мишко. – Звідки це в тебе?

- Поклянись землею, що нікому не розкажеш!

- Гаразд!

 Мишко нагріб жменю землі й почав напружено жувати. Та земля перетворилася в роті на якесь глейке місиво. Вона зовсім не жувалася, хрумтіла на зубах, як бите скло під черевиками, перекривала й шкребла за горлянку, ніби протестувала від такої наруги й не хотіла нізащо лізти Мишкові до живота. Очі в нього широко відкрилися й поволі стали вилазити з орбіт. Він хотів щось сказати, та тільки розкрив чорного як ніч  рота.

- Гм..гм..гм.. – намагався, щось вимовити.

- О! Та він ніби з учорашнього дня нічого не їв. Глянь, землі ніби екскаватором зачерпнув. Ги- ги- ги! - Василько зі сміху покотився на траву.

– Виплюнь трохи!

 Та куди там виплюнути. Глейкий грунт ніби гіпсом склеїв щелепи і Мишко тільки робив марні спроби язиком випхати землю назад, потім  став  довбати у роті пальцем.

- Води йому треба! -  Пожалів товариша Миколка і кинувся до калюжі. Він зняв сорочку, зв’язав рукави і цим ковшем зачерпнув води із придорожньої калюжі. Здивовані мешканці невеличкої водойми: пуголовки й  личинки комарів, кинулись врізнобіч від Миколчиних снастей. Декілька все ж потрапили до сорочки й хлюпалися на дні. Вода швидко витікала через тканину. Коли Миколка простягнув Мишку сорочку, там залишилось кілька крапель і пуголовок із відкритим ротом. Мишко, теж сидів із відкритим ротом і виряченими очима, й був схожий на того пуголовка.

- Пий! – подав Миколка мокру сорочку..

 Тонка цівка полилася до рота.  Мишко спробував ковтнути. грунт із хруском і скреготом проліз у середину.

- Тьху ! – хлопець виплюнув, залишки землі. У животі неприємно завурчало й різонуло, ніби ножем. Мишко став полоскати рота залишками води, викручуючи сорочку. Василько тримався за живіт і качався від сміху.

- Сильніше крути, може з пуголовка соку надушиш!

- Чого регочеш? Хочеш щоб врізав?

 Хлопець відкинув Миколчину сорочку в бік і, перемагаючи біль у животі, посунув із кулаками на Василька.

- Годі вам хлопці! Мишко не звертай уваги, він і мене колись заставив землю їсти.

- Тоді давай його відлупимо! -  не вгавав розлючений Мишко.

 Василько зрозумів, що перегинає палку. Він підвівся, витер сльози, що виступили від сміху.

- Хлопці не сердитеся, я, просто дивлячись на тебе, Мишко, пригадав, як торік Миколка землею давився.

- Я його зараз стукну! – заскрипів землею на зубах Мишко. Він, із розгону, накинувся на Василька й вони покотилися по траві прямо під сосну.

- А я лозкажу тьоті Наді, що ви тут б’єтесь.

 На забіяк ніби вилили відро холодної води. Вони, як присоромлені півні, відскочили один від одного й стали обтрушувати пилюку зі штанів.

- А ми зовсім і не б’ємось, правда, Мишко! Просто прийоми розучуємо.

 Насуплений Мишко ствердно кивнув головою.

- Ти так швидко вернулася? Я ж казав, що ми взавтра йдемо рибалити.

- А я бачила, як Мишко з Миколкою пішли сюди, тому вилішила – може ви підете без мене.

 Василько, непомітно ногою, засунув вудлище за стовбур старої сосни.

- Дивись ми ж без нічого, як же ми будемо рибу ловити. Дивна ти якась, недовірлива.

- А я вам не вілю? Знову обдулите, як того лазу.

- Іди додому, взавтра зберемося вранці тут біля сосни! – Василько спробував надати голосу впевненості.

 Дівча недовірливо подовбалося в носі та йти нікуди не збиралося.

- Слухай, Надійко, сходи принеси  Мишкового спінінга! – спробував відіслати надоїдливе дівчисько Миколка, та вона вперто стояла на місці.

Василько підкликав хлопців на нараду. Вони пошепталися.

- Що ж, на сьогодні рибалка відкладається. Збираємося взавтра вранці. Дивись, Надійко, не проспи, а то ждати не будемо.

Хлопці закинули на плечі Василькові снасті й неквапливо пішли до села. Позаду них із вудкою на плечі пленталася Надійка.  Перед селом хлопці знову пошепотілися й розійшлися по своїх домівках.

Розділ 14. Блискуча брила

  По шосейній дорозі, у напрямку села, торохтів мотоцикл. Молодий дільничний Максим, ловив обличчям приємну ранкову прохолоду, він був у доброму гуморі. Здається, дільничний натрапив на сліди бандитів, розкрадачів могил. Максим був у місті й доповів, що «чорні археологи» грабують старовинні поховання. Капітан Трубач доручив йому зайнятись цим, дуже непростим розслідуванням. Максим почувався справжнім детективом. І хоча фактів зібрано обмаль і капітан скептично ставиться до його звіту, та він - старший лейтенант Максим Онищенко, розкриє цю справу. Він виведе цих «чорних копачів» на чисту воду.

Лише раз побачивши цю шайку, біля Калининого обійстя, Максим зафіксував у пам’яті їхні лиця. І, сьогодні гортаючи оперативні данні, у кабінеті капітана, він наштовхнувся на фото одного з «копачів». Це був, молодий чоловік, років тридцяти – тридцяти п’яти, у дорогому костюмі, з акуратною зачіскою. Максим, тренованим оком слідчого, упізнав на фото кульгавого, хоча той і був на фотознімку набагато молодшим. Під фотографією значилося: що розшукується особливо небезпечний злочинець, на рахунку якого вбивства й пограбування. Бандит спеціалізується на пограбуванні музеїв і контрабанді рідкісних пам’яток культури. В останнє його бачили в Мізині, при пограбуванні місцевого музею. Кривий, Кравець, Пірат, остання кличка – Адмірал. Бандит, можливо, озброєний. Працює завжди з помічником, на лиці якого жахливий шрам.

- Так я й знав! – Аж підскочив Максим, прочитавши текст під фото. Він нічого не сказав капітану, а вирішив сам накрити Адмірала і його шайку на гарячому.

Усі докази, які Максим передав перед цим начальнику, той неуважно переглянув й жбурнув у шухляду.

- Я знаю, що ти, Максиме, багато читаєш детективів, але тут не вигадуй нісенітниць. Ну приїхали люди з міста відпочити. Зелений туризм - це називається. Фактично, що ти проти них маєш? Що копали? Так там не заборонено й, навіть, ти їх не застав за цією справою. Закривавлена сорочка - можливо, побилися; буде заява, притягуй!.. Переїхали курку? – Оштрафуй і крапка. А ти бачиш у кожному злочинця. Мені потрібна звітність по самогонниках і по крадіжках. У тебе на дільниці відсоток не зменшується, а це вже говорить про твоє ставлення до роботи, Максиме Петровичу. Але на всякий випадок приглянь за ними, я тобі даю свободу дій! – Останні слова, Трубач вимовив якось глузливо.

 Добре він докаже, й капітану й іншим вискочкам із райвідділу, хто такий Максим Онищенко.

Мотоцикл, огортаючи синім димом придорожні кущі, влетів у село. Біля самого відділку Максим пригальмував. Він забіг у кабінет дістав із сейфа зброю й фотоапарат.

- Можливо, згодиться, - розміркував слідчий. – Тепер я буду збирати всі факти і капітан змушений буде рахуватися з моєю правотою.

Максим зателефонував і викликав Віктора Пасічника, свого друга – колишнього військовослужбовця. Віктор фермерував на невеличкому наділі, та частенько допомагав дільничному.

- Вікторе, приїжджай! Можливо «материх» бандитів будемо брати. Захопи свою мисливську рушницю й мерщій до мене.

- Ого! Так усе серйозно?

- Думаю, так! І не барися!

  Віктор, по-військовому швидко, зібрався й за декілька хвилин слідчий із помічником уже сиділи на тріскотливому мотоциклі. Дорогою Максим, перекрикуючи двигуна, коротко розповів про свої підозри й додав останні настанови. Не доїжджаючи до пагорба з півкілометра, дільничний зупинив мотоцикла.

- На цій гнідій коняці ми всіх бандитів розлякаємо. Гуркоче так, ніби пуста бляшанка по бруківці.

- Так, психологічна зброя. - Посміхнувся Віктор. - Ви б його на смітник викинули, чи в селі залишили, а самі пішки… Може Дмитро Одарчин машиною підкинув би…

- Ніколи, ще Дмитра шукати. От, капітан обіцяв, у наступному кварталі патрульну машину виділити, тоді здам свого «Болівара» в музей.

 Вони закотили стального коня до заростів тернівника й потайки стали пробиратися до пагорба. Навкруги стояла цілковита тиша, тільки в заростях біля струмка кувала зозуля. Пташина так захопилася своїм співом, що не помічала нікого.

- Ну й налічила нам років, Максиме Петровичу - мабуть, по двісті на кожного.

- Значить, Вітю, нам нічого не зашкодить, принаймні сьогодні; якщо вона не на бандитів працює. Обходь пагорб зліва! - прошепотів дільничний. Дістав пістолет і вказав помічникові рукою напрямок маневру.

     Вони, засідаючи й перебігаючи від куща до куща, обійшли пагорб. Та все марно на Снєжковій горі нікого не було.

- От халепа! Невже вислизнули, чи таки втопилися в болоті? - бідкався лейтенант. – Як би тоді не злива...

 Дільничний хотів розшукати хоч якісь сліди, але після дощу порозмивало все, навіть свіжі розкопки.

- Поглянь-но, що це за плита видніється з ями? – Максим показав Віктору на невеликий шурф виритий метрів двадцять збоку від струмка. На дні досить глибокої ями виднівся край кам’яної брили.

- Як це я цього, першого разу не помітив? –Дільничний стрибнув вниз й почав руками очищати блискучу брилу.

- Видно закидали землею, щоб ніхто не помітив, а злива все розкрила, - висунув здогадку Пасічник.

- Певне, ти маєш рацію. А плита яка відполірована, відбиває як у дзеркалі, - Максим побачив своє відображення на площині.

- Допоможи-но мені!

 Пасічник зіскочив у шурф. Удвох вони швидко очистили поверхню. Сонце, падаючи на відполіровану кам’яну плиту, відбивалося і сліпило слідчим очі.

- Гладенька, а скільки тисяч років пролежала під грунтом. Ці покидьки таки відшукали поховання. Торік приїздили науковці, сиділи три місяці на пагорбі й ні із чим поїхали. А скільки «чорних» я ганяв і штрафував. Ці ж, дивися - відразу знайшли.

- Видно знали, де шукати, - підтвердив Віктор.

- Що ж заглянемо й ми, що тут було. Хоча я думаю – могильник пустий.

- Лячнувато якось.

- Не дрейф, ми для слідства все повинні вияснити. Ну взяли, разом!

  Вони дружно налягли, та плита не піддавалася.

- Лома треба, бо так не подужаємо. Детективи, ще раз взялися за плиту, потім ще, та крім стертих пальців – ніякого результату. Виснажені чоловіки сіли на надгробок. Максим зняв шапку й витер спітніле чоло.

- Щось тут не так. Не така вона вже й тяжка, щоб не відсунутися.

- Ні засувів, ні замків немає?

- Треба шукати, десь повинен бути секрет.

 Вони обнишпорили кожний квадратний сантиметр блискучої плити, та все марно. Відчищаючи пісок посередині плити, Максим помітив барельєф.

- Глянь, ящірка в короні. Може, це і є ключ? – Він натиснув рукою і повернув ящірку по годинниковій стрілці. І раптом плита стала потихеньку відходити вбік. Поліцейський і його помічник завмерли. Перед ними відкрилася глибока ніша. Стіни заглиблення були розмальовані яскравими фарбами, які при потраплянні на світло засвітились, різні орнаменти й малюнки випромінювали сяйво, а на дні лежала пограбована мумія. Бандити не насмілилися викинути небіжчика, тільки забрали цінності. Одежа на покійнику повністю збереглися й тільки в місцях де кріпилися прикраси - розірвана. Але найбільше вжахнуло й здивувало слідопитів – мумія була  не людська. Із глибини саркофага, з темних і глибоких зіниць  повіяло холодом і страхом. Обтягнутий сухою шкірою череп видавався трохи більшим за звичайний людський, великий і високий у чолі, кістки кінцівок були видовжені; але що найбільше здивувало слідопитів - в небіжчика був хвіст. Нажаханий Віктор вистрибнув з розритої могили. За ним, згубивши поліцейську шапку, дерся дільничний. Тільки зверху, над ямою, вони перевели дух.

- Слухай, може, ми відчинили вхід у царство мертвих?

- А може в пекло? Ходімо звідси! - Потягнув за рукав дільничного, Віктор.

- Ні, чекай! Я повинен розв’язати цей чортів вузол. Дивись, як вони його почистили. Це робота Адмірала і його банди. А цей «хлопець»,  мабуть був не простаком, бач, яку пишну труну йому відбехали.

-    На князя не менше тягне. Але  чого в нього хвіст? Може, вовкулака?

  - Я це сфотографую і закриємо все назад. Хай учені приїжджають і розбираються. А нам треба знайти цих «археологів». Тоді я згубив слід на болоті. Мабуть, там вони й добро сховали, чи залишили якісь речові докази. - Шок від побаченого в Максима вже пройшов і він був готовий до активних дій.

- Я не полізу більше туди. - Благально глянув на дільничного, зблідлий помічник.

- Добре, я сам…

   Максим зіскочив на плиту, витяг фотоапарат і заходився клацати. Потім взяв за край полірованої кришки й спробував її пихнути. Кришка залишилась на місці. Він ударив кулаком, - той же результат. Максим підняв із піску, стріпнув і одів шапку.

- Дивно, поховання дуже старовинне, а всілякі механічні штучки. Тут навколо звичайного каменю не побачиш, не те, що такого. Базальт на фундамент під хату, я возив аж за сто п’ятдесят кілометрів звідси.

- А це, і не базальт, і не граніт, Дивовижний камінь.

- Шкода ми не спеціалісти в цьому.

- Глянь тут кістка якась збоку стирчить. Велетенська яка і вся вкрита насічками.

- Може то був ключ і бандити забули його забрати? Схожа на музейну рідкість. Треба забрати і пробити її по каталогу вкрадених речей. -    Максим вийняв із бокової стіни саркофагу жовту кістку. Вона була така велика, що не влазила  його в сумку. Він перев’язав її ременем від планшетки і почепив собі до боку.

- А, цей тартар[7], якось треба закрити -  Максим потер блискучу пластинку на саркофазі, хотів повернути рельєфну ящірку на попереднє місце, але вона не піддавалася. Тоді він повів пальцем по барельєфу і натиснув на позолочену корону. Кришка рушила з місця й плавно стала в попереднє положення. Старший лейтенант аж відсахнувся.

- Чортівня якась. - Він знову звів фотоапарат. Яму освітив фотоспалах.

- А тепер присиплемо, як було. Поки науковці з Києва приїдуть, то місцеві хлопи камінчика не залишать – все рознесуть.

  Детективи замаскували знахідку.

- Вертаймося до мотоцикла й на болото! Вони, майже, бігом покинули неприємне місце.  До кінця дня старший лейтенант із помічником досліджували всі дороги по напрямку болота. Вони об’їздили всі лісові стежки – та марно. Злива зробила своє діло – всі сліди змило.

- «Треба розпитати в тих пастушків. Мені здається, вони знають набагато більше ніж розповідають, - розміркував дільничний. - І сьогодні ж, роздрукую фотознімки. Без них мені в районі не повірять. А взавтра поїду в місто і, обов’язково, доповім про все начальству».

      Уже  вечоріло, коли торохтливий і закіптюжений мотоцикл із двома слідопитами вкотився в село.

- Калина припала до вікна своєї хати й з-за фіранки, поглядом проводжала запилених поліцейських.

Розділ 15. Нічна рибалка

Вечоріло. Останні корови, ремигаючи і подзенькуючи дзвінками, повертались з пасовиська. На болоті, за селом голосно райкали жаби. Десь в траві, під ногами сюркотіли цвіркуни. Було тепло й, навіть, трохи парко. Вечірня прохолода ще не остудила гарячий літній день, але в повітрі вже було здорово.

 Назустріч череді корів їхали троє хлопчаків на велосипедах. Ровери[8] підскакували, подзенькуючи дзвониками, на стежці витоптаній худобою. Багажники  веломашин були нав’ючені рибальським спорядженням. Велосипедна валка рухалася у напрямку лісу. Усі троє, добре нам знайомі шукачі пригод: біляву, русяву й каштанову  чуприни підсвічувало передзахідне сонце.

- Як це тебе мати відпустила на ніч рибалити? – допитувався веснянкуватий у свого друга.

- Я сказав, що з нами Мишко й їдемо на Піщане озеро.

- Я то, промовчав. Сказав, що поїду до бабусі, у Грушівку, на два дні.

- А Надійка не видасть?

- Скажу, що побрехеньки розпускає. А взавтра й до бабусі заїду. 

  Попереду всіх, мовчки, їхав русявий. Він був найстарший і відчуття відповідальності за цю невеличку групу відбивалося на його обличчі.

- Треба було сказати правду, а то твій батько знову візьметься за пасок, - під кінець, втрутився він у розмову.

- Ага, та хіба він би мене відпустив? Після тієї зливи, батько заборонив навіть до дубняку ходити. Тобі добре, тебе кругом пускають.

  Хлопці під’їхали до лісу. Сонце ще не зайшло, але в хащах було вже досить темно.

- Може краще повернемо, а вранці вирушимо? – якось непевно, запитав Миколка, скоса позираючи на темний бір.

- Зранку саме клює. А коли ми, із дому, доберемося до озера, вже день буде. А в спеку риба не клює, - з авторитетом досвідченого риболова, сказав Мишко.

  Біля самого лісу дорога, як зміїний язик, розділилася надвоє. Мишко з розгону повернув наліво, та Василько його окликнув.

- Ми їдемо не туди!

- Ти ж сам казав, на Піщане.

- Це для конспірації. Поїдемо на Пустомитське болото, до Чорного озера.

- Мене б туди нізащо не пустили.

- Отож-бо, про що я й кажу: не пустили б! А, зате які вугрі там ловляться, а щупаки. Дядько Дмитро показував, майже метр завдовжки. Він казав, що такі вугри тільки в морі ловляться й ще в нас на Чорному озері.

- Я туди й удень не часто ходжу, а на ніч і поготів, - зупинився Мишко.

- Що, вже повні штани? А як ми тобі розповімо, що бачили там у грозу, то ти, мабуть зразу повернеш додому, ще й усім розпатякаєш.

- То ви в грозу на Пустомитському були?

- А то як же, - гордо відповів Василько. – І бачили там таке, ти б, мабуть, зі страху напудив.

- Васильку, ти що, мене за боягуза маєш? Я, здається, поклявся… -  Карась, ображено оперся на свого старенького велосипеда.

- Добре, вибач! - Поплескав по плечах друга, Василько. - Я знав, що ти не здрейфиш. Тоді слухай. Хлопці, навперебій стали розповідати Мишкові, свої пригоди на болоті. Той тільки скептично відмахувався.

- Та ну вас, казки якісь плещете.

 Василько не витримав і дістав із кишені золоту монету із зображенням ящірки.

- Глянь, а таке ти бачив? А ще, Професор дав нам «Каменя», що світиться. Той світляк Миколці відмітину на долоню поставив. Ти вже бачив той напис. Правда, хтось поцупив у нас «камінець» зі сховки і поніс сюди на болото, ми бачили велетенські сліди. Ми повинні той камінь відшукати.

- А що ваш Професор, відшукав такий скарб і за одним камінцем жалкує?

 Мишко із зацікавленням, став розглядати монету.

- Відай ще загубиш! – Василько забрав монету і заховав назад до кишені.

-  Той «камінь» магічний, так казав Професор.

- А де ж ваш хвалений Професор, чого не допомагає шукати «каменя»?

- Він був поранений, в нього стріляли бандити. Ми навіть не знаємо, чи він живий?

- А тих бандитів, про яких розповідали, не боїтеся? Раптом вони теж сюди повернуться? – єхидно запитав Мишко, йому якось і досі мало вірилося в розповіді друзів.

- Тю, дурний, вони давно в місті. Ми там їх бачили. Та й після того, як їх затягло в трясовину, навряд сюди їм захочеться повертатися, - запевнив його Василько.

- А скарб, якщо вони не встигли його забрати?..

- В ночі вони все рівно сюди не сунуться, а на ранок ми вже будемо вдома. Та й хто краще за нас знає дороги, хай спробують впіймати.

- Добре, їдемо! До ночі треба ще поставити курінь. А щоб задарма часу не гаяти, порибалимо.

 Хлопчаки повернули в сторону, де чіпляючись за верхівки дерев, сідало сонце й покрутили педалі, їдучи наввипередки.

  В цей час, на незначній віддалі від групи велосипедистів, пригинаючись до руля свого «Орлятка», їхала, намагаючись не відстати від хлопців, кирпата дівчинка. Одіта в захисний плямистий костюм,  голову її прикривав такий же плямистий  капелюшок, з під якого виглядали тугі косички. Дівчинка вже добряче втомилася, але відставати від рибалок не збиралася. Ті, так були зайняті розмовою, що не помічали переслідувачки.

Майже в сутінках, ватага велосипедистів виїхали на ледь помітне, закинуте посеред болота шосе. На небі вже зійшла перша зоря, коли хлопці вибралися на острів посеред баговиння. Вирішили облаштувати табір на острові й тут заночувати. Болото виглядало похмурим і загадковим у присмерках.

 Було враження, що саме з темної води Чорного озера,  висунув своє бліде лице повний місяць. Навіть жаби вляглися спати - перестали крекотати й тільки настирливі пискливі комарі не давали спокою.

  Хлопці заходилися майструвати куреня з гілок і очерету. І тут, у розпал будівельних робіт, до них долинув розпачливий крик. Друзі завмерли, спини їм обдало холодом жаху.

- Що б це могло бути ? – Зацокотів зубами Миколка. Усі завмерли й почали вслухатися в тишину.

- Хлопці!!! – пролунало  з боку шосе. – Де ви хлопці?!

- Чи не Надійчин це голос?

- Перестань, звідки вона тут взялася?

- Це болотній дух, нас заманює в трясовину!

Перелякані товариші стояли й перешіптувалися.

- Васильку! Мишко! Миколко!–  пролунало звідти із залишеного хлопцями болотного шляху.

- Зараз, я гляну! - Василько швидко видряпався на невелику похилу вільху.

- Так і є, ця зараза нас вислідила й лізе по наших слідах.

- Давай відлупимо й хай вертає додому, - Миколка був налаштований войовниче. -  От вчепиться, як реп’ях, ніде від неї не сховаєшся.

- Ви, що хлопці, як вона вночі додому дорогу знайде. Заблукає чи в трясовину влізе. Тоді ми будемо винні.

  Мишко взяв найбільшу палицю й, промацуючи нею у багні стежину, пішов  назустріч Надійці. Та постійно збивалася з дороги й до колін провалювалася в багнюку, штовхаючи поперед себе велосипед. Ще б трохи й вона влізла б у твань, яку вже зміряв Миколка, того злощасного дня. Та Мишко вчасно підійшов і направив дівчинку на стежку. Він  дав ляпанця сестрі, мало не збивши з неї капелюха.

- Чого ти за нами пішла? Я ж казав сиди вдома. Мама як дізнається, що ти з нами, влетить і мені й тобі. Треба було тут тебе залишити, щоб знала…

- А чого ви мене обдулили? Казали, що вланці підете, а самі чкулнули на великах.

- Ходи сюди, обсохнеш!  - Трохи пом’якшив гнів Мишко.

 Рибалки вже розпалили вогнище. Полум’я затріскотіло й знялося до верху, розганяючи пискливих комарів і мошок. Велосипеди сперли на вільху, а з рюкзаків зробили столик. Хлопці насуплено дивились на Надійку. А вона хитро мружилася й підставляла до вогню вогкі штани, з яких парувало.

- Дивись не спали, а то без штанів тебе комарі спечуть, - буркнув Миколка.

  - Е – е – е! – Висунула язика дівчинка й гордо відвернулась від Миколки.

- Не зачіпай її, - втрутився Василько. - Тут ми повинні держатись купи, а не сваритися. Раз прийшла, хай сидить.

  Відчувши підтримку, дівчинка стала впевнено облаштовуватися біля вогнища. Мишко, взяв вудлище, відійшов до відкритої води й закинув наживку в невелике озерце. Риба тут клювала не дуже, проте хлопець, скоро, впіймав декілька карасів.

- А що ви будете їсти? – запитала Надійка, підкладаючи галузки до вогнища. Василько вдарив себе по лобі.

- Як  же я забув. Усе взяв, а про їжу забув. Миколка в тебе щось є.

- Ні, я якось не подумав.

- Я так і знав!  – Василько гарячково порпався в торбині.

- Щоб ви лобили без мене? – Надійка дістала зі свого рюкзака невелику каструльку із прив’язаним до вушок дротом, вийняла пластикову пляшку з водою, підвісила, на рогачах, над вогнищем каструлю, налила з пляшки води й за кілька хвилин вже кипіла юшка. Надійка діловито чистила картоплю.

- Мишко, вкидай сюди свої карасі!

- Може, я їх ще й почищу!

- І то, правда. – Усі розсміялися.

     Над острівком розносилися  пахощі свіжої рибної юшки.

 Здавалось, навіть жаби стали принюхуватися, так пахнуло довкола. Над болотом нависла тиша.

Хлопці посідали навколо саморобного казана й тільки ложки постукували по емальованих, залізних боках посудини. Димок мирно піднімався вгору. Їли мовчки.

 Раптом Надійка поклала ложку й вилупилася кудись на болото. Поволі волосся в неї на голові, разом із косичками, стало підніматися. Вона відкрила набитий юшкою рот, щоб щось сказати, та тільки змогла мукнути й показати рукою в сторону, де сходив місяць. Хлопці, здивовано, повернули голови.

- Ч-ч-чорт, тікаймо! – запинаючись вигукнув Василько. Хлопці зірвалися з місця й кинулися  щодуху в зарослі острівка.

 По болоті, в світлі повного місяця, шльопаючи по воді здоровенними лапищами, йшла велетенська істота. Її очі, із сутінок, світилися зеленкуватими вогнями.

Розділ 16. Багаті постояльці

- Я хоч жінка самотня, але раду й не таким дам, тому руки не розпускайте! – Калина відштовхнула набридливого залицяльника й, взявши біля печі  рогача, відійшла в куток.

- Не сердься, Калинонько, сядь із нами, випий! - Продовжував чіплятися кульгавий, але господиню вже не займав.

- Дякую, я вже повечеряла. А будете приставати, то забирайтеся, звідки прийшли!

- Адмірале, добра в неї горілка. -  Зуб, булькав із бутля в стакани самограєм[9], не звертаючи уваги на Адміралові залицяння. Під оком в нього світив добрячий синець.

- Калино, ти повинна нам допомогти! – перейшов на дружній тон Адмірал.

- А з якої це радості, напилися, наїлися й вшивайтеся! Не хочу мати неприємності. Дільничний уже цікавився  вами.

    Бандити насторожилися.

- Отой, зелений лейтенантик? Та в нього, ще молоко на губах не висохло, а вже із себе слідчого корчить. Не зважай, Калинонько, ми з ним по-своєму поговоримо. А  тебе я так люблю, що хочу зробити тобі подарунок. -  Кульгавий дістав із кишені перстень і простягнув хазяйці.

  У неї, зразу ж, загорілися очі, як у кицьки, що побачила жирну мишу.

Каблучка була із справжнього, щирого золота й аж горіла, при тьмяному світлі настільної лампи. Кинувши оцінювальний погляд на дарунок, Калина взяла й швидко сховала його у глибокому кармані фартуха.

 -  То ви їжте, пийте, голубчики!  Я ще принесу. - Вона враз забігала, заметушилася перед нічними візитерами, припрошуючи й подаючи свіжі закуски й напої. – Може вам треба, то заночуйте. Я завжди таким гостям рада.

Адмірал поманив пальцем і прошепотів на вухо Калині:

 -  Мені потрібно, щоб ти дізналася про двох пастушків. Один із них рудий у ластовинні, а другий високий, білявий. Ці щенята вкрали в мене одну дорогу річ.

 - Ой, та рудоволосих хлопців у селі багато: Пріщин і Одарчин, ще й у Палажки золотистий, хіба ж їх усіх запам’ятаєш. Хто ж вам потрібен?

-  Ти повинна нам  всіх показати! А дільничний, має забути сюди дорогу!

-  Ой, та я ж сама не хочу з ним зустрічатися. Казав, що засадить до буцегарні, коли не перестану торгувати самогоном, а ви ж розумієте, як самотній жінці без цього прожити в наш час?  -  Калина змовницьки підморгнула старшому. – Кругом  лізе цей дільничний, заважає жити.

- Та ми враз, відкрутимо йому голову! – вимовив Зуб, наливаючи собі чергову стограмівку.  

- Та не треба вже так, просто налякайте, або попросіть щоб відчепився. - Калина вже не була рада такому повороту розмови.

- Мовчи, бовдуре! Таке, менти нам не простять. Треба дати йому пару цих золотих цяцьок. Я ще не бачив лягавого, щоб відмовився від оцього. Ги-ги-ги! – Вишкірившись Адмірал, дістаючи із карману жменю золотих монет. Він розсипав їх на столі. – Що скажеш, Калино? – звернувся до враженої газдині. У тої аж подих перехопило від такої кількості золота. Адмірал криво посміхнувся, задоволений справленим на Калину враженням і налив подільнику. - Пий, Зубе, бо взавтра нам треба йти на болото!

- Я не піду! - замахав руками Зуб. Шрам на лиці, після випитої горілки, в молодика почервонів, від чого вигляд його став ще страшнішим.

Адмірал навіть позадкував, коли розгніваний Зуб підвівся із-за столу.

- Не піду на болото й крапка! Там чортяка живе.

- Що ви таке проти ночі плетете? – Перехрестилася до образу Калина. - Ну й чоловіки пішли, ще  й пляшки не допили, а вже чорти ввижаються.

- Я, для твого чорта, ось що приготував.

Кульгавий дістав із кишені чорного блискучого, з посіченою коричневою ручкою, пістолета. Жест був розрахований, щоб ще більше вразити господарку.

- Йо-й! - Калина була настільки налякана, що  позадкувала до іншої кімнати й закрила за собою двері.  Зуб тільки скептично глипнув із-під п’яних брів.             -

 - Ну й що? Ти й тобі палив, його ж кулі не беруть.

- Тю, бовдуре. У мене тоді набої закінчилися. Та й ти так по ямах гнав, що я не міг вцілити. Але на цей раз у мене є й срібні кулі - в Ахмеда дістав. – Кульгавий дістав із кишені пачку блискучих набоїв.

- Тепер шкуру цього чорта додамо до скарбу. Ох, Зубчику, розбагатіємо! - Поплескав по плечу п’яного товариша, Адмірал.

- Не піду і крапка! - Зуб навідріз відмовлявся йти з Адміралом.

- Підеш, інакше я й твою шкуру здам. А все інше скормлю тій мохнатій потворі. Чи гуманоїдам, хай розбирають по частинках. Ги-ги-ги! - 

 Він виставив на загальний огляд  всі свої вставні зуби, а потім раптово  змінився в лиці й стукнув рукою по столу. Кулі підскочили вгору, а кілька  скотилося на підлогу.

-   Хватить лірики. Підеш і баста!

- Про що це ви, так сперечаєтесь? – Калина повернулася несучи нову пляшку. Їй прийшла блискуча  ідея, поритися в кишенях цих щедрих клієнтів, тому горілки вона не шкодувала.

- Не твоє діло! - гаркнув п’яний і розгніваний Зуб.

- Більше поваги до дами! - Ляснув його по голові Адмірал.

- Пийте, закусуйте! А де це ваш Професор? Усе шукає скарби, а може вже знайшов?

- Найшов, та не дуже хотів ділитися. А тепер жабам лекції читає. Ги-ги-ги! –  кульгавий перехилив повну  склянку, тепер він уже був у доброму гуморі й пив чарку за чаркою.

 - Я казав тобі, беремо золот-т-то й втікаємо-о-о. И-к-к!  А тобі цей «мокряк» потрібе-е-ен, та ще залізяка лет-т-тюча? И-к-к! – Зуба вже добряче розвезло, слова в нього запліталися десь поміж зубами – він гикав.

- Цить, дурню! Прикуси язика! Шеф сказав, що його нічого не цікавить, тільки  «Камінь царя». Золото нам і на пенсії згодиться, а за камінця  заплатять шалені гроші. Зрозумів Зубе?

 Та Зуб уже хропів, вткнувшись лицем у недоїдки. За хвилю засопів й Адмірал, відкинувшись на кріслі. Калина ще трохи покрутилася для годиться на кухні. Потім підійшла й стала перевіряти кишені постояльців. Зі штанів  старшого бандита, Калина витягла тугу пачку сто гривневих купюр, декілька зім’ятих доларів і жменю золотих монет із зображенням ящірки в короні. Калина переділила гроші, зібрала розсипані по столі монети, потім подумала й  взяла тільки одну, решта поклала назад. У Зуба було повно дрібних гривень. Хазяйка не погребувала й дрібними.

- Нічого, хай поділяться, все одно ліку грошам не ймуть.

 Піднявши з підлоги кулю, Калина шкрябнула мізинцем – свинець був покритий звичайною сріблянкою.

- Яке ж то срібло? Шахрай, шахрая дурить.

 Вона хотіла викинути набої через вікно, проте поклала їх до кишені. Спочатку Калина зібралася піти й розповісти про своїх гостей дільничному, та згадавши, як нечемно він розмовляв із нею напередодні – передумала. Вона вирішила, а й справді, як бандити відкупляться, тоді їй не з медом буде. А, може, ще щось від цих дурнів перепаде. Грошей у них не злічити, не інакше відкопали скарб.

Розділ 17. Провінційний Мегре                        

 Максим тільки-но повернувся з району.  Він зайшов до кімнати, скинув запилені чоботи й втомлено впав на ліжко. Хотів задрімати, та з голови не йшли останні події.

Капітан, на цей раз, із зацікавленням вислухав його рапорт. Кістка виявилася вкраденою із Мізинського музею й мала велику історичну цінність.

    У місті бачили чоловіка, по опису схожого на подільника Адмірала, який озброєний гнався за двома хлопчиками.

- Ці бритоголові вже зовсім розперезалися: лякають людей, серед білого дня, зі зброєю по місту бігають. – Капітан знервовано ходив по кімнаті.

- Хлопців, хтось запам’ятав?

- Років по тринадцять, білявий і веснянкуватий.

- Отакої!

- Ти що їх знаєш?

- Можливо, то мої пастушки? Треба в селі розпитати, чи не їздили в місто? Вони щось знають про той скарб.

- Ну розпитай! Але, думаю, тут все зрозуміло: ці «чорні археологи», таки знайшли поховання й все витягли звідти. – Капітан зупинився біля вікна й роздивлявся, зроблені Максимом знімки. – Цікава мумія, проте мало схожа на людську.

- А де бачили бандита? – думав про своє Максим.

- Біля лавки Ахмеда. Він торгує мисливською зброєю, а ще скуповує ікони, старовину й золото.

- Значить прошмигнули. Невже через болото, я загубив їх сліди на баговинні? Обвели мене навколо пальця. Може зробити обшук у того Ахмеда? Якщо він скупник, то, певне, половина скарбів із розкопаної могили осіли в нього.

- Потрібні прямі докази. В Ахмеда лапа в області, а без доказів, прокурор санкції не дасть. – Капітан знову пройшовся по кімнаті. -   Ну, що ж, дякую тобі, Максиме, за знайдений мамутовий бивень. Сьогодні ж відправимо його до Мізина. Підштовхнув ти наших слідчих на правильний шлях, тепер ми встановимо нагляд за Ахмедом і, можливо, вийдемо і на Адмірала. Тоді й візьмемо їх тепленьких. Думаю, всі цінності вони ще не встигли вивезти. А до твого саркофага приїдуть археологи з Києва. Я запит уже послав. Але ти їдь додому і там приглядай, щоб місцеві дядьки на цеглу не  розтягли. – Він потиснув йому руку.

- Ні, місцеві, як раз, і поважають святині, або ж бояться зачіпати могили, тут аби заїжджі не поцупили.

  Коли Максим вже збирався додому, то вирішив завернути до місцевого архіву. Йому вкрай було необхідно знайти, хоча б якусь зачіпку, про те дивне поховання. Хоч капітан і думає, що тут все ясно й залишилося тільки вислідити й спіймати бандитів, проте для Максима ще залишилася купа питань. Його непокоїло, чого «копачі » так швидко знайшли могилу. Чи не в архівах вони розшукали план? Чи не було в них помічників? Не може бути, що в грабіжників таке фантастичне везіння?

 Коли молода співробітниця винесла йому купу запилених папок, Максим пожалів, що попросив старовинні документи. За величезною стопкою паперів, дівчини, майже, не було видно. Вона стояла посеред залу, шукаючи очима, хто ж замовив таку кількість документів? Їх погляди зустрілися. Дівчина ледь тримала важку ношу, яка погойдувалася перед її носом. Ще мить, і  пачка документів розсипалась би по підлозі.  Максим із блискавичною швидкістю кинувся до бібліотекарки й вихопив папери.

- Я допоможу Вам!

- Дякую! Я поспішала, тому набрала трохи забагато.

- Трохи забагато? Та тут на цілий самоскид.

Дівчина розсміялася:

- Це не все, там ще тричі, по стільки.

- Так, пил  століть! І серед цієї груди минувшини - така чудова дівчина. – Максим  сам не чекав від себе такої рішучості. Раніше в школі, чи інституті він, бачачи гарну дівчину, ніяковів і вів себе якось по-дурному. Одного разу, у  їдальні, сидячи за одним столиком з одногрупницею, що йому дуже подобалася, Максим від хвилювання облився компотом, після чого вони перестали зустрічатися. Потім були подібні випадки;  як тільки йому подобалася дівчина, він конфузився, плутався в словах, червонів і все - їхні побачення закінчувалися навіть не розпочавшись.  Але, зараз із цією незнайомкою він почувався, на диво, впевнено.

Дівчина трохи зашарілася від його слів.

 - Я тут поки на практиці, але мені подобається ця робота, тут історія нашого краю. За цими сухими звітами, купівельними грамотами, заховані долі людей, що жили тут набагато раніше за нас. Читаючи це, можна цілі романи писати. Та я вперше зустрічаю поліцейського, який цікавиться історією.

- Я, то люблю історію, але зараз мені потрібно по службі.

- А! Я ж подумала, що ви виняток.

- Просто часу дуже обмаль на серйозне знайомство з історією, – намагався врятувати становище,  старший лейтенант. - До речі, мене Максимом звати.

- Дуже приємно – Оля, – подала руку дівчина.

- Ви допоможете мені трохи тут розібратися. Знаєте, якось це дуже вражає. – Максим показав на кучу папок. – Здається, я за місяць тут нічого не знайду.

- А, що ви шукаєте?

- Мене цікавить усе про урочище Снєжкове й Пустомитське болото.

- Це дуже легко. Тут у мене все відкладено. Кілька днів тому вже цікавилися цими документами. Ось вони, навіть пилом не припали.

Максим, здивовано, звів брови.

- Олю,  чи не опишете людину, що брала документи?

- Звичайно. Високий такий, інтелігентний із бородою. Назвався - професором археології,  з Києва. У нас і запис є, у журналі відвідувачів. Я зараз вам принесу. – Вона пішла за журналом.

Максим гарячково став листати папки зі старовинними документами. Він так зачитався, що навіть не помітив, коли вернулась Оля.

- Ось - Мирослав Павлович Лемах.

Онищенко швидко переписав прізвище, а потім повернувся до документів.

- Гляньте, здається, тут листків не вистачає й схеми вирвані, – дільничний підвів на дівчину очі.

- Як це, я ж перевіряла? – почервоніла Оля. Вона пригадала, як поклала папки, не переглянувши, куплена галантними манерами професора, його зовнішністю й шоколадкою.

- А з вигляду, такий порядний. Що ж робити, Максиме? Цим документам ціни немає? Мене посадять?

- Олю, не переживайте. Я знайду цього злодія й поверну документи.  Але зараз, ви повинні мені дещо перекласти; я слабкий у старослов’янській.

-  В мене ж немає вибору, - стримано посміхнулася Оля.

  Урочище Снєжкове згадувалось в документах декілька разів. Тут, за козацтва, був замок. Але Максима зацікавила найдавніша згадка.

- Глянь на оце! –  вони непомітно для себе перейшли на «ти».Оля дістала пожовтілі листки на яких не було пилу, ними хтось тільки-но користувався. Документ був дуже старовинний, здавалося, розсиплеться від подиху, та все ж цупкий пергамент міцно тримався купи. Напис у деяких місцях був вицвілий від часу й не зберігся.

- Певно, саме ним цікавився цей Лемах, бо документом недавно користувалися, – констатував Максим, розгорнувши пергамент.

Оля взялася перекладати старослов’янський текст:                            -

 «Було це в таку давнину, що навіть гори й моря з того часу помінялися місцями, а на їх місці виросли дрімучі ліси, які оточили непрохідні болота.

Біля цих боліт жило  плем’я, що прийшло, сюди ховаючись від настирливих степових кочівників. І сіли на цій землі, вони. І стали скотину пасти, і жито сіяти. І у великому достатку жили. Та внадилось  в їхні поля чудище болотне. І стало, поля толочити, і худобу винищувати. І тоді, син Сила на ймення Тур вирішив спіймати чудовище. Три дня й три ночі стеріг він із дружиною поля свої, а на четвертий найшов на них сон глибокий. І поснули ратники як убиті. А коли проснулись, поля були безмірно потолочені. І тоді  поклявся Тур, що не вернеться додому, поки не знищить чудовисько. Залишив собі трьох самих вірних ратників і побудували западню на чудовисько, і стали чергувати  в засідці. Знову пройшло три дня й три ночі. А на четверту ніч, найшов сон міцний на ратників. Та Тур прив’язав собі меча до попереку, і коли сон морив його, меч сильно колов йому в бік.

Так просидів Тур до опівночі. А після опівночі,  він побачив чудовисько болотне. Від одного погляду  його кров захолола в жилах молодого князя. Яким не був хоробрим князь, та не міг зрушити з місця, ноги приросли до землі. Все ж зібрався всю свою мужність, і крикнув князь не людським голосом, і побіг у сторону западні. Сам перескочив на другий бік, а чудовисько впало до ями. Тут прокинулися дружинники, і натягнули луки, щоб убити звіра. Та заплакало чудовисько як людина, стало благати й умиватися сльозами. А була то принцеса люду болотного –«кряків». Пожалів її Тур і відпустив із Богом. За, що князь «кряків» заключив з Туром довічну угоду про мир. Болотне плем’я ділилось із князевим народом рибою й живністю озерною, у замін князь заборонив рибалити й полювати на болотах. Закріпили угоду десятком возів хліба. За це вдячний князь болотного люду насипав Снежкову гору із замком на вершині й подарував Туру, а внизу збудував вхід в лабіринт підземний...»

 Далі текст був затертий і неможливо було розібрати, зрозумілі були тільки уривки слів.

- «Кряки», люд болотний, лабіринт - казки  якісь, - скептично мовив, дочитавши переклад Максим.

- Чекай, тут, є продовження!

 Оля знайшла, ще досить цілий аркуш.

«…Жили ті болотні люди в підземеллях, під самим Чорним озером і берегли таємницю велику, таємницю Царя саламандр – «камінь чарівний». Лише вночі виходили на полювання, боячись переслідування могутніх «чорних саламандр». Ці, слуги темряви, шукали «Зіницю всесвіту», бо вона дала б їм панування над всім сущим. Як не ховалися кряки, «чорні» вислідили їх і вбили, майже, всіх і самого Царя саламандр поранили. Втекли тільки двоє – князівна кряків і її син, заховався в князя Тура і поранений Царя. Тур зустрівся із Царем саламандр і той відкрив велику таємницю печерного свого царства. Розповів, як «чорні саламандри» вигнали його від свого народу. І заповіт передав йому, як хоробрішому із князів, із серцем добрим, і великим. В заповіті значилося, щоб той поховав його на Снєжковій горі й беріг таємницю «Каменя». Вони похоронили Царя, а в могилу із Царем поклали й «Камінь». Прийде час і по нього прийдуть, про те все записано в «Одкров…

 -  Неможливо розібрати. Далі пляма і розмитий текст. – бідкалася Оля. – А тут ще й відірване закінчення. - Якась нісенітниця, «саламандра» - це ж фірма взуттєва?

- Так, прийдеться тебе просвітити. Крім фірми, яку ти прекрасно знаєш, існували ще й легендарні саламандри – розумний, доісторичний підземний народ, чимось схожі на пухнастих ящерів.

- Звідки такі знання? І чи варто довіряти цій легенді?

- Кожна легенда містить долю правди. Про Гомера, скептики говорили, як про казкаря, поки не відшукали Трою.

- От коли я, відшукаю докази цих «кряків» і саламандр - тоді повірю. Хоча стривай! Що там сказано про поховання? Здається, його вже розкопали «чорні копачі ». А той скелет, справді, нагадував мені кістяк ящера, у нього був хвіст.

- Тут ще якийсь обірваний шматок, на ньому зберігся напис.

 Дівчина, взяла клапоть пергаменту, підсіла до Максима й заглибилась в текст. Вони випадково доторкнулися руками.  Ніби електричний розряд пройшов крізь Максима. Йому захотілося обняти цю милу розумну дівчину. Молодий дільничний відчув, що нікого в цілім світі, дорожчого за цю тендітну панну в нього немає.

 Максим закохався. Такого він ще не відчував ніколи, і ні з ким. Молодий чоловік полюбив її з першого погляду, він відчував, що не вагаючись віддасть навіть життя за цю дівчину. І хай там що, він поверне втрачені документи й спіймає злочинців.

- «...монастирі святого Стефана... карта поховання на бивні Сива... загибель світу... камінь «Царя саламандр »… «Одкровення»…. – це все, що можна розібрати. – Вона відірвалася від читання і ніжно глянула на Максима, серце її шалено калатало.    -

  - Я знайду злочинця, що викрав стародавні тексти, якщо навіть мені прийдеться спускатись в те підземне царство саламандр. - Максим ніжно взяв за руки Олю. Дівчина підняла на Максима великі блакитні очі, повні вдячності.

- А зараз потрібно, щоб ніхто не помітив зникнення документа, а то тобі влетить від начальства. Це буде наша маленька таємниця й таємниця слідства. – Дільничний весело підморгнув Олі, складаючи папери в папки.

- А ти справжній рицар. Невже ще такі бувають?

 Максим від похвали зашарівся.

     - Це підлабузництво із твого боку. Підкуп посадової особи.  - Він посміхнувся. Стиснув її руку й підніс до губ.

- Ольго, ти вже звільнилася? Потрібно розібрати документи із шостої полиці. Завтра начальство з області приїздить. -  У читальний зал зайшла висока, худорлява - завідувач архівом. Вона кинула гострим колючим поглядом на дільничного, Максим сполохано відпустив Олину руку.

 - Зараз іду, Казимиро Аделаїдівно!

Оля піднялася, зробила непомітну гримасу, в сторону начальниці, а потім посміхнулася Максиму.

- Ось тобі мій телефон, може ще щось цікаве знайдеш у цих паперах. Або просто так зателефонуй! – успів прошепотіти  Максим, пхнувши в руку дівчині  шматок паперу.

- До зустрічі, мій Мегре! - Вона блимнула з-під довгих вій і вийшла слідом за Казимирою Аделаїдівною.

  ***

Максим сидів у дільниці й дивився в документ переписаний Олею. Та думки весь час поверталися до тієї зустрічі в читальному залі, не даючи дільничному зосередитися. Серце закохано стукотіло, та він відганяв думки про дівчину.

- Треба зібратися й розставити все по полицях, у цьому розслідуванні. - Максим стріпнув головою й став ходити по кімнаті.

 -    Що ми маємо? Бандити розкопали поховання з дивним скелетом і пограбували його, та вивезти, чи продати награбоване, щось, чи хтось їм завадив, інакше бандитів уже б і слід простиг. Учора їх бачили в місті, в лавці Ахмеда, скупника краденого. Професор краде архівні документи, що, певно, містили план поховання й ще якусь таємницю. Судячи з архівного запису, це було за три дні до пограбування могили. Хто найбільше спілкувався з «чорними археологами »?  У селі тільки Калина. Значить треба зробити до неї ще один візит. А закривавлена сорочка? А скелет ящера? Тепер цей незрозумілий текст із легендою про болотних людей. «Цар саламандр »; діамант якому нема ціни. Вінегрет якийсь…

   Дільничний ходив по кімнаті з кутка, в куток.

 -    Необхідно допитати Калину, розпитати про її постояльців,  зайти в монастир про який згадувалося в рукопису. Стоп! Хлопці, Миколка з Васильком, ці нерозлучні друзі, не просто тоді заблукали, в місті бачили схожих хлопчаків. Щось вони знають, підказує мені чуття.

Розділ 18. Покинута криївка

 Василько ледве наздогнав дівчинку, яка заплуталася й впала в зарості терну. Надійка так була нажахана, що стала дертися під колючий кущ, зачувши кроки.

- Надійко, це я, чого ти? Не бійся!

Хлопець підійшов до дівчинки. Очі в неї були квадратні, здавалося, Надійка не чула й не бачила хлопця. Намагаючись звільнитись від колючого куща, що тримав її за штани, вона гребла руками перепріле листя.

- Надійко, угамуйся! Там уже нікого немає.

 Дівчинка  вкрадки озирнулася й побачивши, що страшного звіра позаду немає, піднялася,  притулилася до Василька й заплакала.

- Сплавді, немає того стлашного чолта?

- Нікого нема, поглянь!

- А він за нами не гнатиметься?

- Звичайно ж ні. Певне, наша юшка йому запахнула, от і прийшов поїсти.

- Сплавді, він же їсти схотів. – Надійку трохи заспокоїли Василькові слова. - А, що то  за нола? -  Вилазячи із-під куща, Надійка відгорнула трохи листу й відкрила отвір лазу.  Хід був не дуже широким, та коли Василько відсунув у сторону старе галуззя, отвір збільшився настільки, що туди могла пролізти доросла людина.

- Ой! - скрикнула перелякана Надійка.

 Повз них, мало не перечепившись за Василька, пронісся захеканий Мишко.

- Мишко, ти куди? – погукав його Василько. Той зупинився і повернув назад.

- А де Миколка?

- Позаду біжить. Я мало не заблукав. Х-х-х!!!… Добре що місяць світить, а то б не бачив куди ви поперли. Уф-ф-ф!!! –  відсапувався Мишко.

 Миколка тяжко протріщав кущами, зовсім недалеко від них.

- Мишко де ти?

- Сюди, швидше! – покликав його Василько.

- А Надійку ти знайшов?

- Знайшов. Вона, хоч і менша за тебе, та краще бігає.

- Як ти думаєш, що то було на болоті?

- Не знаю, вперше бачив такого звіра. Може то той з гусячими лапками?

- Ми, хоч далеко втекли від того чудовиська? Які жахливі зелені очі. А, може, воно нас висліджує?

- Ой! – зойкнула Надійка. –  Якщо воно нас половить і з’їсть?

- Мовчи, ти, плакса! Тебе то, ніхто сюди не запрошував! Та й воно їсти тебе не буде, бо ти скисла від сліз, - сердито цикнув на дівчинку Василько. – Я тут якусь нору знайшов. У кого є чим посвітити?

- На ось! – Дістав із кишені пачку сірників Мишко.  Василько просунув голову в лаз і чиркнув, освітивши просторе приміщення. Він довго оглядав підземну споруду, поки  сірник не припік пальці й упав у середину.

- Фу-фу! – став дмухати на пальця Василько й махати рукою.

- Ну, що там?

- Схоже на якийсь бліндаж, чи криївку. Давайте, заховаємося й пересидимо до ранку.

- Я туди не полізу, - зразу ж, заперечив Миколка. – Може там вовки живуть, чи гадюки.

- Я теж, не полізу, - підтримала його Надійка.

- Як знаєте. Той з очима, що світяться, думаю, вночі краще бачить за вас, а я з ним зустрічатися знову не хочу.

 На болоті, десь недалеко, басовито крякнуло. Над самими головами дітей пронісся сполоханий виводок качок.

- Я боюся, - прошепотіла Надійка.

- Лізьте до мене! - Висунув із нори голову Василько. – Тут ціла кімната.

Друзі швиденько повскакували в сховок. Василько вже хазяйнував, як справжній господар. Він знайшов поржавілого каганця, на дні якого збереглося трохи гасу. Тьмяне світло освітило порослі мохом колоди. Стеля була із кругляків, але ще не зовсім потрухлих, та стіни в деяких місцях осунулися. В середині сховку смерділо затхлістю, цвіллю й мокротою.

- Ого, яка простора барлога. Цікаво хто її збудував? – Крутив головою навсібіч Мишко.

- Схоже на військовий бліндаж, – авторитетно вимовив Миколка.

- Скоріше на схрон. Тато мені розповідав, що в лісі, біля «Рябого паля»  їх було кілька, там українські партизани ховались. А потім «ястребки»[10] їх усіх підірвали. – Василько ходив по схрону і нишпорив по закутках.

- Не партизани, а «бульбівці»![11]– виправив його Миколка, який чув від діда це слово.

- Ну й що, що «бульбівці»?- вони ж за Україну воювали.   Тато розповідав, що потім, після війни, на болотах ще довго були повстанці. Ніяк їх не могли вистежити. Аж поки вони, раптово, самі зникли. Казали, що за кордон у Польщу подалися, а може де в трясовині пропали.  - Хлопець пройшов у самий куток і щось там підняв.

- Гляньте! – Василько  підняв шапку схожу на Миколчину бейсболку. Вона ледь трималась купи, але зверху на ній був прикріплений, уже позеленілий від часу, мідний тризуб.

- Ми схожу бачили у краєзнавчому музеї, коли їздили із класом на екскурсію, правда Васильку. А ось і шкіряний ремінь, пряжка на нього теж із тризубом.

- Я знайшов зошит. Тут якісь записи. – До них підійшов Мишко.

- Ага, мабуть, щоденник. Але при цьому світлі хіба щось розбереш. – Василько стукав себе по кишенях, намагаючись найти ще сірника.

- У мене ж - ліхтарик! - Ударив себе по лобі Миколка. – Як же я забув?

 Вони схилилися, всі четверо, над пожовтілим від вологи й часу зошитом. Сторінки були такі крихкі, що відпадали клапті. А написане насилу читалося.

  «1942р. 17 липня.

Ведемо бій з карателями. Звільнили 26 наших дівчат від відправки у Німеччину на примусові роботи.

  1942 р. серпень

 Звільнили від окупантів і проголосили «Вільну Українську республіку». Поки всього два райони. Вірю, скоро вся Україна буде вільна!

   1943 р. 12 жовтня

 Нас нещадно бомблять німецькі літаки. Ведемо бій з карателями…»

 Далі було нерозбірливо, листки склеїлись, затекла вода.

- Ось на останній сторінці ще можна прочитати. –  Обережно розгорнув злиплі сторінки Василько.

« 1945 р. 10 червня

 Ведемо бій із військами НКВС[12]. Підірвались гранатою, але не здались брати «Дуб» і «Голуб». Героям, слава!

  1947 р. 21 липня

 Бій із переважаючими силами НКВС. Майже весь курінь загинув. Будемо битись на смерть. Слава Україні!

 1953р. 22 липня

 Відійшли на болото в останню криївку. «Стрибки» нас обложили, але в болото йти бояться…»

-  Знову нерозбірливо, - Василько нахилив ліхтарика майже над самим аркушем.

 « …дивом ворог вночі відступив. Нас залишилося троє, живими не здамося… який жах, уночі друг «Довбня» побачив на болоті страховисько із зеленими очами…

  1953р. 24 липня

… сьогодні побачили всі … покидаємо схрон… підзем…»

- Далі слово не дописане.

- Вони, теж його бачили, - прошепотіла, переляканим голосом Надійка.

- Не бійся! Воно ж тільки по ночах ходить, а вдень  ніхто його не бачив. Ми зараз закриємо лаз  і до ранку пересидимо. – Василько знову взявся заспокоювати дівчинку, хоча на цей раз говорив невпевнено.

- Зараз усе зробимо. Криївка міцна. Бач, троє бійців тут проти цілого війська тримали оборону. Підіпремо вхід і ніякий звір, тут нас не дістане. А вранці заберемось з цього місця.

 Мишко кинувся допомагати Васильку, а Миколка, в цей час, із кишеньковим ліхтариком, далі досліджував тимчасове помешкання. По кутках валялись позеленілі патрони й стріляні гільзи. Лежало декілька клунків із потрухлою одежею й поржавілими консервами. У кутку біля самих вентиляційних отворів Миколку зацікавив невеликий пакунок. Він відрізнявся від іншого мотлоху тим, що не був, як усе інше, порослий мохом. Це була невелика торбина напхана сухим листом. Коли Миколка зазирнув у середину, там лежало щось кругле замотане в чисту й здавалось таку знайому ганчірку.

- Хлопці, я щось тут знайшов.

- Ну й добре поклади на стіл і йди нам допоможеш, підперти ось ці дошки! -

 Хлопці саме закладали дірку в стелі. Миколка поклав знахідку на стіл і схопився за стару дошку. Друзі знайшли ще декілька досить міцних жердин і підперли щит, що закривав вхід.

 Надійка, з цікавості, підійшла до столу й розгорнула Миколчину знахідку.

 -       Ой, воно печеться! – Вона випустила з рук згорток. З торбини викотився на стіл діамант, заливаючи кімнату ніжним голубим сяйвом.

 - Миколко, це ж наш камінець! – вигукнув Василько, а ми думали він пропав назавжди.

 - Справді, він знайшовся!

 - Покажіть-но мені, - Мишко вхопив у рути світляка. І зразу ж випустив його на підлогу. – Ну й гарячий.

 - Та ні, - сказав Миколка. – Я його в кишені носив.

 Він підняв діамант із землі. У камінці, зразу ж, засвітилися дивні знаки.

- Дивіться хлопці, той же напис, що й на руці в Миколки. Покажи руку!

- Дивина! На руці напис зник.

- Дай я спробую, - Василько простягнув руку до каменя й теж відсмикнув. – Хіба тобі, Миколко, не пече, чи ти такий терплячий?

- Зовсім… Камінець навіть прохолодний. – Він взяв самоцвіт на долоню.

 Хлопці із заздрістю подивились на володаря чарівного діаманта.

- Дивина, чого він тільки тебе слухає?

 Василько потер рукою під носом. Він завжди привик бути в компанії першим і тут йому стало заздрісно, що Миколка став головним.

- Миколка, поклав коштовний камінець на стіл. Напис всередині каменя потух, а на руці хлопця знову з’явились літери.

- Дивись, він дійсно, тільки тебе слухає. – Хлопці переглянулися.

- Мабуть, наш Миколка особливий, - обізвалась принишкла до цього часу Надійка. Фокус із камінцем їй дуже сподобався.

- Він просто перший взяв  камінця, тому він його й слухає. Нічого тут дивного. –

 Василько вдав, що це вже його мало цікавить, і пішов поправляти жердини, які підпирали люк біля входу.

    - Хлопці, а як же він сюди потрапив? Його ж у нас вкрали. – схаменувся Миколка.

- Дійсно, ті здоровенні сліди... – Василько вже почав здогадуватися, звідки тут узявся діамант. Холодок пробіг у нього поза спиною.

- Може давайте вибиратися звідси, поки не пізно, - несміло промовив Миколка.

- Сиди! Там уночі на горі, як не в трясовину попадеш, так з отим окатим зустрінешся.

- Треба щось придумати, тут повинен бути ще вихід. Пам’ятаєш, Миколко, Професор нам про підземний хід під болотом говорив і в щоденнику  написано щось про підземелля. Мишко, присвіти мені тут! Візьми-но каганець.

 Коли Мишко підніс світильник до стіни, полум’я колихнулася  й димок потягло в бік.

- Я читав, що так пірати знаходили вихід із підземелля. Якщо є протяг значить повинен бути й другий вихід.

- Навіть якщо тут і є підземний хід, то як виламати ці колоди?

 Миколка із силою гепну по стіні. Колоди, хоча й старі, та були дуже міцними.

- Дивись тут, якась літера й виступ кам’яний. Хлопці розчистили плиту. На ній вирізнявся порослий мохом знак схожий  на перевернутого місяця із трьома зірками посередині.

-    Такий же як і у Миколки на долоні. – Хлопець взяв камінець у руку й приставив до плити.

- Мені здається, тут не треба нічого ламати. Бачиш, літери теж засвітилися. Цей камінець, мабуть, і є ключем від потаємного ходу. Може й українські повстанці скористались цим ходом, щоб утекти від переслідувачів? Але ж у них не було камінця.

- Вірно,  як же його відчинити?

  - Здався вам той підземний хід. Сидіть тихо, може ніхто нас тут до ранку не знайде?

 - Ні, Мишко, той хто поклав сюди чудо камінця, знає про цю сховку й обов’язково вернеться. Краще допоможіть зрушити стіну.

  Діти напружилися, але тяжка плита не зрушилася ні на сантиметр.

- Мабуть, від сталості залжавіла, – сказала, витираючи спітніле чоло Надійка. Хоч вона й любила всілякі пригоди, але зараз їй було не по собі. Дівчинці  здавалося, що вони потрапили в  мишоловку, біля якої сидить здоровенний кіт і чатує на свою здобич. Зверху,  на дворі, справді, щось зашаруділо й затріщало.

- Ой! Хлопці, я боюсь! – Надійка притиснулась до Мишка.

- Я все зрозумів. Бачиш, Миколко, один ріг місяця довший, зроблений у вигляді стрілки і направлений у верх. Дивіться туди, там повинний бути якийсь механізм, чи важіль.

 Миколка  взявся вивчати стіну в напрямку стрілки.

- Знайшов! Є залізний важіль і отвір. Як раз можна вставити туди палицю. Вийшло, тобто вона туди влізла, а тепер тягнімо разом! – Хлопці запхнули палицю, що лежала на долівці й налягли. Глухо. Тяжка залізяка не рухалася. Нагорі ще сильніше затріщало. Одна з жердин-підпірок рухнула на землю.

- Надійко, допомагай! –  з відчаєм крикнув Миколка.

 Біля люку грюкнуло так, що задвигтіли стіни. Після другого удару дерев’яний люк упав і в лаз просунулась волохата зелена рука. Надійка скочила з місця й із силою налягла на важіль. Він заскрипів і подався. Нагорі звір відкидав залишки дощок, що закривали лаз. Друзі з останніх сил натиснули на залізяку. Стіна поволі рушила з місця і, знімаючи павутиння й мох із колод, від’їхала в сторону. Миколка  з ліхтариком  в руці, першим ускочив у відкритий хід, а за ним й усі інші. Василько  забіг останнім. Він повернувся і  відпустив руків’я. Стіна зі скрипом пішла на попереднє місце. Хлопці вже з того боку муру, що закривав підземний хід,  дивилися, як у лаз просунулась здоровенна обросла зеленою шерстю голова  і страшний погляд льодяних очей загіпнотизував друзів. Вони не могли відірвати ніг від підлоги. Та ось стіна закрилася, відгородивши дітей від страховиська.  Тепер друзі побігли вузьким коридором у безвість. А позаду них гуло відлуння, від страшних ударів об стіну.

Розділ 19. Постріли в крайній хаті

Максим вирішив, найперше, поговорити з пастушками,  він накинув кітель, застібнув гудзики й пішов до дверей, находу пристібаючи шкіряного ременя, на якому висіла кобура. Біля дверей, дільничного мало не збив з ніг, переляканий дід Свирид.

- Максиме! Максиме! Максиме Петровичу! Я сьогодні на болоті оброслого зеленого чоловіка бачив.

- Так, діду, Ви вже до чортиків допилися! Казав я вам, білу гарячку матимете.

- Ні, Максиме, не пив, майже, зовсім.

- Тоді ви не по адресу звернулися, із цим до священика, отця Данила! – Поправив кітель лейтенант.

- Я, їй-бо, чортяку бачив! - Дід розмашисто перехрестився.

- І після цього кажете, що не пили?

- Та, Максиме, ти ж мене знаєш. Ну, хіба що, чвертку на двох із Пилипом, а тоді поїхав косити вдосвіта до болота.

- А, хіба ваш сінокіс біля болота?

- Ну, дільничний, усе ти знаєш. Тобі хоч не попадай на «допрос». Так, каюсь, хотів вики накосити худобинці. Не дивися на мене так, усе одно ж  виляже. В «прошлий» рік так і зогнила в покосах, а мужику не дали...  Хазяї. Їдрі їх!.. Так, от. Тільки покіс пройшов, коли моя конячка спугалася - як заірже! Я подумав, грішним ділом, - вовк. Підняв косу й до воза. Аж дивлюсь, у тумані з болота суне: таке здоровенне, обросле шерстю й очі зеленим світяться. Я й обмер, ускочив на воза й ходу.

Максим посміхнувся:

- А роги й хвоста помітили?

- То, то й воно! Отак як тебе бачив, а рогів і хвоста не помітив.

- Ох, діду, діду, пораджу я Вам, не приймайте спозаранку, а то не тільки чортів побачите…

- Та я ж не той… Нікому й не казав - засміють. А ти, як єсть власть, розібрався б.

- Розберусь, розберусь. У Калини заправлялися?

- Я у війну «розведчиком» був, а в нас «нікогда» не видавали «точок». А про того на болоті, повір мені, я кажу правду.

- Добре, перевіримо! «Баскервілів» болотних тут розвели!  Ох, доберусь я до Калини! – Максим змінив свій план і повернув у сторону Калининої хати.

 Він заперезав ременя, закинув через плече планшетку й твердим кроком попрямував у кінець села. Біля автобусної зупинки помітив дядька Пилипа, той стояв навкарачки й намагався підвестися. Він був босий, а всі спроби стати на ноги завершувалися задкуванням. Помітивши Максима, дядько зміряв його поглядом старовинного козака. Схожого, бравого вояку, дільничний, здається, бачив на вишивці, що висіла на стіні у баби Параски. Лице в дядька розплилося посмішкою. Пилип хотів привітатися, та тільки плюхнувся лицем у куряву.

- Ну, Калина, тільки на пенсіях цих невдах, статки складаєш! Закрию я цю підпільну гуральню!

Дільничний рішуче постукав у двері.

- Калино Василівно, відчиняйте, поліція!

- Ах це, ви, Максим Петровичу! Так зараннє. Що привело вас до мене? – Калина перелякано вискочила з ганку, витираючи на ходу руки об фартух.

- Знову продали самогон Пилипу? Я попереджав, що за торгівлею самогоном посаджу вас у тюрму?

- Закону такого немає! Не маєш права! – просичала в очі дільничному Калина.

- А ось, я зараз складу протокол. Тоді й побачимо… Відчиніть двері, я з обшуком!

- Із санкцією прокурора?

- Прокурор мій на зупинці валяється. Впустите, чи самому війти.

- Не пущу! – перегородила дорогу Калина. – Люди! Одиноку жінку зобижають!

- А ось і поняті. –   Дільничний показав рукою на сусідів, які повистромляли голови із-за тину, на крик Калини.

- Не заходьте, прошу Вас, - шепнула Калина на вухо поліцейському. – Там, вони!

   Максим усе зрозумів, він блискавично вихватив пістолет і стрибнув у дім.

- Усім на землю! Поліція!

Гримнув постріл, потім другий. На задньому дворі вилетіла шиба й із дзенькотом розбилася об бруківку. Стукіт, зойки, шум, гам. А за мить, усе вщухло. Тільки собаки гавкали десь на городах.

- Йой, йой! Що ж зо мною буде? – схватилася за голову, голосячи Калина. Люди з острахом почали заглядати в хату.

На підлозі, серед кімнати, лежав закривавлений Максим із пістолетом у руці. Кругом валялися осколки від розбитих пляшок і перекинуті меблі.

- Вбили, вбили!!! – знову, заголосила Калина.

- Ой, догралася ти, дівчино, а все - той твій бізнес, – обізвався хтось із сусідів.

- Так, добрий був хлопець, шкода такий молодий.

- А, що ж то за бандити?

- Дідько їх знає.

- Поприманювала Калина всяких - тепер сама не рада.

Селяни обступили дільничного. Хтось доторкнувся до поліцейського. Він застогнав.

- Живий наш дільничний, тільки непритомний!

- Дайте води!

Односельці допомогли Максиму підвестися. Із рани на голові виступала кров.

Калина кинулася з мокрим полотенцем витирати рану. Дільничний звівся, похитуючись ніби від вітру, тримаючись рукою за голову.

- Казав же капітану, щоб видав мені бойові набої. А так упустив...

- Ох, Божечку, а чим же вони вас так?

- Пляшкою порожньою вдарив. Не помітив я другого. Того здоровила зі шрамом поклав на землю, а інший із заду підкрався…

Калина забинтувала поранену голову, намочивши марлю в горілці.

-    А, вас, Калино Василівно, прошу пройти у відділок для дізнання, - Максим відвів руки жінки й сам закріпив пов’язку на голові.

- Ух ти, як гуде. - Трохи заточився поліціянт. – Хто бачив утікачів прохання пройти зі мною й описати.

Охочих виявилось мало. Залишилося тільки дві бабці, та й ті торохтіли щось без діла. Максим розумів, що зараз вирушати  навздогін бандитам справа безглузда, в нього паморочилася голова, тому він вирішив допитати Калину.

- Калино Василівно, розкажіть мені про ваших постояльців.

- Ох, як добре, що ви живесенькі, Максим Петровичу. Дякувати Богу милосердному, що зглянувся над вами!

- Калино, перестаньте блазнювати, а відповідайте на мої запитання.

Чому прийшли й куди направлялись ті двоє?

- На болото збирались під вечір. Силою заставили мене їх прийняти. Ви ж самі бачили – озброєні. Навіть ось, які дивні набої мали. - Калина дістала з фартуха й висипала на стіл посріблені кулі.

- Цікаво… Срібні кулі, зазвичай, використовувалися від нечистої сили. Значить і вони теж бачили болотне чудовисько.

- Та які ж вони срібні. Ось, дивіться! - Вона шкрябнула  нігтем і фарба злущилась з кулі.

- Ага, Ахмед обдурив і цих. Значить - приїжджі  «копачі». Своїх Ахмед побоявся б дурити. Це підтверджує мою версію про кульгавого. 

  Дільничний склав кулі в пластиковий пакет і поклав до кишені.

- А, що вони шукають на болоті?

- Здається, загубили якийсь скарб. Ще казали, що наші пастушки Одарчин і Надіїн украли в них щось дорогоцінне. Та я сказала, що не знаю чиї то хлопці. Ось таку монету мені дали, мабуть теж фальшива. – Калина простягнула дільничному відібрану в кульгавого громили монету. Вона побоювалася, якби поліцейський не почав робити обшук.

- Так я й знав, хлопці знайшли їхню схованку. Треба негайно їх попередити.  Діти в небезпеці. – Максим зірвався бігти, та в очах у нього потемніло. Дільничний, як підкошений звалився на підлогу.

Коли опритомнів, було вже за полудень, він лежав у ліжку з компресом на голові. У кімнаті господарювала Калина.

- Калино Василівно, скільки я пролежав?

- Та, години зо дві.

     Максим підвівся, одягнувся.

- Ви б краще полежали, я вже викликала швидку й поліцію з району.

- Треба йти до хлопців! Мені вже краще. А ви, будете під домашнім арештом.

- Звісно. Поставила його на ноги, а він під арешт. - Сердито пробурчала Калина.

Сільський шериф вийшов, похитуючись як п’яний, на двір. Він завів мотоцикла й поїхав у кінець села, де жили Василькові батьки.

На порозі будинку стояла Василькова матір.

- Тітко Надю, ваш син удома?

- Ні. Поїхав учора вечором рибалити на Піщане озеро. А що він накоїв?

- Хто з ним ще був?

- Як завжди, Миколка й Мишка взяли. Я б самих без Мишка не пустила, такі шибайголови. А що це у вас із головою?

   Тут підійшла розхристана сусідка.

- Надю, а моєї Надійки, ти не бачила? Сказала, що піде до тітки Варки на ніч, та ніде її немає, ні у Варки, ні в баби Ніни. Я вже всіх обходила.

- Так вона за хлопцями на велосипеді поїхала. - Виглянула з-за хвіртки баба Соня.

- Я негайно на Піщане! Покличте Пасічника! Хай чекає мене біля відділку.

- А що сталося?

- Не хвилюйтеся все добре, але краще забрати дітей звідти, поки не спіймаємо тих «чорних археологів».

Він завів мотоцикла й поїхав до відділку.

- Ти чула, у Калининій хаті бандити сиділи? У нашого «часткового» стріляли. Ох і непутяща жінка - Калина.

- Людочки! Чує біду моє серце. З Васильком хоч би чого не стало, – бідкалась Василькова мати.

     За  годину старший лейтенант і Віктор Пасічник уже були на Піщаному. Та ніхто з тамтешніх рибалок не бачив трьох хлопчиків і дівчинки. Максим був у розпачі.

- Чекай-но - болото! Точно - Пустомитське  болото. З самого ранку мені про нього торочать, а я не здогадався. Там бачили болотяного «кряка», туди збиралися бандити - значить і дітей треба шукати там.

- Звісно, на Чорному озері рибалка, не в зрівнянні з Піщаним, я колись потайки й сам із хлопцями туди ходив. Але й налякалися ми тоді вночі, страшно навіть згадувати. - Віктора ах стріпнуло, від пригаданого.

- І ти, бачив ту болотну людину?

- А звідки ти знаєш?

- Начувся вже.

- Я нікому не казав. Боявся, не повірять, засміють!

- Ну добре, поїхали, дорога кожна хвилина. Діти в небезпеці. – Вони  розвернули мотоцикла на зарослу мичкою дорогу й поїхали у напрямку болота.

Розділ 20. Втікачі

Городами бігли двоє напівроздягнених, дебелих чоловіків, перескакуючи паркани, межі, кілки, для підв’язки помідорів, борозни. Перший нісся, увібравши голову в плечі й притиснувши лікті до тулуба. Він трохи відірвався від приятеля. Задній трохи накульгував. Він біг в одних трусах і майці, правда, на руці в нього теліпались штани. Та ось перший зачепився  ногою за гарбузиння й з усього розгону зарив лицем у кущ перезрілих  помідорів. Той, що відставав на кілька метрів, наздогнав лідера, але й не думав зупинятися. Проте - сталось не так, як хотілося. Втративши пильність кульгавий, наступив на кілок, що підпирав помідорний кущ, той лунко хруснув, від чого другий бігун втратив рівновагу, спіткнувся й гепнувся біля побратима.

- Понастромляли всяких поліняк - сучі діти! - вилаявся невідомо на кого Адмірал. Він при падінні закрив лице руками, тому воно постраждало менше. Зате вбрання, що тримав у руках, було в жахливому стані. Коли ж Адмірал глянув на того, хто впав першим, то всі його негаразди здалися дрібницями. Він пирснув від сміху. Лице, майка, труси й весь тулуб були в місиві - землі з помідорами.  Брудний томатний сік із зеленими зернятами скапував із підборіддя.

- Зуб, ти схожий на колгоспну свиню, яку викачали в грязюці. Чого тебе понесло на це поле? Ще і я за тобою, дурисвітом, погнався.

- Ти, як упав з тріском, Адмірале, я вирішив, що «менти» в тебе влучили. Скільки їх там було?

- Я бачив тільки одного, може, інші були на подвір’ї.

- Ух, як голова гуде.  Чим це Калина нас напоїла?

- Пити треба було менше. Якби я вчасно не прокинувся й не стукнув того «ментуру» по «башці», сиділи б ми зараз в «тюрязі». До лісу вже не далеко, давай по-пластунськи! -

Вони поповзли на животах через помідорне поле, не минаючи кущів. Після втікачів залишався кроваво-томатний слід. Скоро город закінчився, далі був луг, а біля лісу грунтова дорога.

Коли бандити добрались до шляху, на них страшно було дивитись. Брудні, обдерті, майже голі, скоріше схожі на лісовиків, чим на людей.

Адмірал надів вимазані штани. Зуб залишився в подертих трусах. Як-небудь, вмили брудні лиця в калюжі.

- Куди Далі, Адмірале? – Зуб стояв у нерішучості.

- Шеф нам  наказав, будь-що зайти «Камінь», інакше витрясе із нас душу.  А коли знайдемо, щоб несли на пульт керування, а там, в обмін, він нам віддасть все те золото, яке ми залишили в гробниці. Але тепер плани міняються. В село нам потикатися не можна, тому підемо в монастир. Ги-ги-ги!

Зуб теж вишкірився, але дивився на Адмірала нічого не розуміючи.

- Після того як нас із «Джипом» затягло під землю, саме біля монастиря, ми вибралися на поверхню. Тому там і треба шукати вхід у підземелля, яке веде на болото. Золото залишилося там, на пульті керування, серед болота. Шеф казав, що всі ті нори ведуть саме до пульту керування. Заберемо золото й гайда із цієї діри.

- А, що скаже Шеф, ми ж каменя не знайшли?

- Чхати я хотів на Шефа й на його дурного каменя, з літаючими кулями й чортами на болоті. Заберемо те, що накопали і на Канари. Навіть із Професором ділитись не треба. Ги-ги-ги! – Войовничо вишкірився Адмірал.

При згадці про болотного велетня, у Зуба зацокотіли зуби.

- Адмірале зменш мою долю, але я в те підземелля не полізу.

- Може геть відмовишся. Я й сам усе прекрасно донесу. Там золота й прикрас, усього якийсь мішок буде. Мені воно все знадобиться, а ти телепню, сиди тут і смокчи лікті, або йди під три чорти!

- Ні, ні! Я з Тобою, Адмірале! Давай порівну поділимо!  – передумав Зуб.

- Яке порівну? А, мій мозок? Він вартий двох таких, як ти. Значить тобі третину, а решта мені.

- Так не чесно, Адмірале!

- Ще і як, чесно! Тобі й цього забагато, усі справи, які тобі доручаю ти провалюєш. Десять відсотків із тебе досить.

- Ти що, здурів? Яких десять відсотків? Ділимо порівну, а ні, то як вріжу! -

Зуб раптово почервонів, кров ударила йому в голову. Шрам на лиці став, як в індика пацьорки, синьо-малинового кольору, в очах загорілося дурнувате полум’я, а ікло, що зазвичай тільки трохи виглядало, висунулося назовні. Всю ту красу, підкреслював синець під оком. Адмірал, помітивши раптові зміни в настрою супутника, позадкував назад. Зуб заричав, схопивши коротуна за порвану майку:

- П-о-р-р-рівну!!!

- Добре, добре. Звичайно, порівну! - Адмірал не чекав такого бунту на кораблі. Цей придуркуватий компаньйон, який був слухняний і покірливий, тепер мало не задушив його. - Я ж пожартував. Треба спочатку нам відшукати золото. А ти зразу до горла.

       Зуб, зразу ж обм’як, ніби й не було цього звірячого випаду, хвилину тому.

- Пробач, Адмірале! Я той, хотів щоб порівну.

- Добре, телепню. Ти ж без мене, навіть, не знайдеш скарбу, бо в тебе голова набита половою. І, подякуй Богу, що я тебе витяг із тюрми, а то й досі б там гнив, а, в кращому разі, крав би гаманці в «дерентнерів»[13] по тролейбусах.   

  Адмірал, знову, гордо зашкутильгав попереду, відчуваючи свою перевагу. Його помічник ішов позаду з похнюпленою головою. Лісова дорога, ще раз зробила згин і вивела мандрівників прямо на дерев’яні ворота монастиря. 

Зуб і Адмірал не стали йти центральним ходом, а подерлися крізь кущі навколо огорожі обхідним шляхом.

Це, вийшло в них; частково від звички, а частково від того, що вигляд у них був дуже підозрілий. Оминувши й бокову хвіртку, бандити, озираючись, стали пробиратися до келії, через пролом в огорожі. Саме тут їх помітив худорлявий монах. Одітий чернець був у довгу рясу, що сягала йому до п’ят.

- Що шукаєте брати мої? Що привело вас сюди?

- А-а, ми… - розкрив було рота, застигнутий зненацька, Зуб.

- Та от, прийшли спокутувати гріхи свої - святий отче. – Зубу прийшов на виручку Адмірал.

- Радий чути, що шукаєте спокуту. Свята обитель і ми раді прийняти грішників, що каються.

- Ходіть за мною, вас нагодують. А на святій сповіді, очистите душу свою від гріхів.

Монах повернувся й попрямував попереду бандитів.

 Адмірал дочекався, поки чернець завернув за ріг келії, й накинувся на нього. Зуб  наскочив збоку, вони повалили ченця, а потім затягли в покинуту келію. Адмірал дістав пістолет із кишені мокрих від помідорного соку штанів і направив на монаха.

- Нам потрібна одежа й ключі від бібліотеки.

- Ось, як ви відповідаєте на доброту?

- Мовчи, а то прострелю твою святу голову й зразу до праотців відправишся. Показуй, де вхід у підземелля, якщо тобі життя дороге!

- Не знаєте, що чините брати мої. Не відаю я, про яке підземелля кажете.

- Кажи, а то душу витрясу! – Зуб ухопив монаха за груди й пихнув на стіну. Той вдарився головою й знепритомнів.

- Знімай із нього рясу! Самі знайдемо, он в’язка ключів на столі. Треба пробратися в склеп під келіями, там повинна бути бібліотека. Пам’ятаєш, як туди затяг нас зелений здоровань і звідти починаються підземелля, які ведуть далеко від монастиря, попід самісіньким болотом. А звідти ми вже знайдемо бункер, де заховане  золото. Треба вспіти забрати скарб, поки Шеф, чи ті зелені не випередили нас.   

   Громило здер із монаха одіж.

У тісній рясі велетень Зуб, виглядав досить кумедно. Не кращий мав вигляд і Адмірал у порваній майці і  в роздертих на колінах штанях. Вони зв’язали монаха і заткнули йому  кляпом рот. Зуб звалив його на плечі й поніс у підвал, що тягся під келіями. За ним ішов Адмірал і по черзі підбирав ключі, відкриваючи всі двері - згодилася давня звичка квартирного крадія.

-    Адмірале, сюди! – Зуб наштовхнувся на ікону, що лежала на східцях. – Я тут її залишив, коли ми виходили із підвалу.

 Адмірал покинув свої вправи із замками й підійшов до тяжких дубових дверей, оббитих залізом.  Та жоден із ключів не підійшов до замка. Скільки не старався Адмірал, двері йому не піддавалися. Тоді він зробив відмичку із зігнутого дроту і легко здолав замок.  Зачинений підвал дихнув на них  смердючим застояним повітрям. Уся кімната в середині була обставлена стелажами із книгами. Вони були масивні, присипані порохом і павутинням, деякі були оковані золотом. З інших стелажів, на бандитів дивились лики святих зі старовинних ікон. Тоді в темноті, налякані бандити їх не помітили.

У Зуба загорілися очі, він зрозумів - тут можна добре поживитися.

Харцизник скинув у куток свою тяжку ношу. Чернець боляче вдарився й застогнав. А здоровило поспішив до старовинних образів.

- Ух ти, кожна ікона на тисячу баксів потягне. Як це ми, коли були тут уперше, усього не роздивилися? Ось чому монах не хотів нам по-доброму відчиняти. - Зуб став обмацувати золотий перепліт старовинної книги.

- Але де ж той вхід у підземелля. – Адмірала не цікавили старовинні книги. Він став  лапати стіни, відсуваючи сувої. Тим часом Зуб знайшов кусок тканини й став пакувати найцінніші книги й ікони.

- Чекай, Зубе! Ми всього не винесемо. Давай краще знайдемо підземний хід.

- А він тут є?.

- Є! Ти забув, як ми сюди вперше потрапили? Обшукай мені всі стіни.

Зуб відклав свій клумак і став мацати всі стіни бібліотеки.

- Ось, ось воно! Дивись, такий знак, як на плиті з кургану! –

  На кам’яній стіні за рядом книг Адмірал помітив барельєф у вигляді ящірки.     

 - Тут повинен бути вхід.

 Бандити стали грюкати шкрябати по стіні, шукаючи, хоч найменшу зачіпку. Стіна була повністю гладенька.

Зуб спробував із розгону плечем пробити стіну, але тільки болісно зойкнув і відскочив.

- Десь тут повинні бути двері. Стривай-но, я в Професора позичив ось це. - Адмірал дістав із кишені зім’ятий пергамент.

- Так, так, ага! – Розкрив він обірваний аркуш - Крути ящірку за сонцем три рази!

Зуб вчепився в рельєфне зображення й почав щосили її крутити. Він крутив напружувався, та зрушити не зміг.

- Куди ж ти крутиш, надолобню ? Я ж сказав за сонцем, а ти пнешся навпаки.

Коли надолобень дійсно змінив напрям зусилля – ящірка повернулася. Після третього оберту, щось клацнуло і стіна поїхала нечутно в сторону, відкриваючи вхід у чорний тунель.

- Уперед! – скомандував Адмірал, штовхаючи поперед себе Зуба. Той запручався й повернувся за своїм клунком.

- Дурний, потім вернемося й усе заберемо.

- Ні, я своє зразу заберу.

- Добре, візьми ще ті смолоскипи, що стирчать у стіні. От добре, все продумали наперед ці монахи.

- Він чиркнув сірниками, взяв запаленого смолоскипа й пропустивши вперед нав’юченого Зуба, ступив у холодну пітьму підземелля.

- Стіна за ними, як по команді, плавно зачинилася. 

Розділ 21. Не всі дороги ведуть до Риму

 -    Пройдуся по слідах велосипедів, бо мотоцикл тут сяде на «пузо» 

 Дільничний, Максим  Онищенко підпер  залізного коня  й пішов уперед, обережно промацуючи тремтливу,  залиту водою стежку.

За ним, на невеликій відстані, брів його друг і помічник, Віктор  Пасічник. Вони пройшли метрів із двадцять по болоту, поки не натрапили на тверду шосейну дорогу. З берега її не можна було помітити. Поміж  камінням, що тільки трішки височіло над водою пробивалась трава.

- Що це за дорога? Її немає на жодній мапі. Здається, тут давно ніхто не їздив.

- Я чув, що через Пустомитське болото ще радянські військові будували дорогу, але яка її подальша доля, ніхто не знав. Армійці, якось дуже скоро втратили інтерес до цієї місцини, забрали своє обладнання й збудували полігон в іншому місці, – похизувався своєю обізнаністю Віктор.

- Як би там не було, але сліди велосипедів ведуть сюди. Певно діти поїхали цією дорогою. Треба перетягти сюди мотоцикла.

  Максим із Віктором повернулися й стали штовхати свій транспорт. Мотоцикл був тяжкий і провалювався в багнюку, майже, по труби. Пройшло добрих півгодини, поки, у кінець змучені й промоклі, вони випхали мотоконя на сухе. Дільничний спробував завести. Норовливий кінь тільки чхнув, а із глушників потекла вода.

- Мабуть, «свічки» замокли, треба подивитися.

 Віктор Пасічник дістав ключі, й із знанням справи, взявся до роботи. Максима брала нетерплячка, він стояв осторонь і вдивлявся в болотну далечінь, намагаючись хоч щось розгледіти. Він торкнувся забинтованої голови – вона була налита як дзвін, десь в глибині віддавало тупим болем, та мозок працював напружено: «Якщо бандити пішли цим шляхом і випередили їх, тоді що буде з дітьми? Тут серед цього болота ніде й сховатися. Якщо школярі спробують рятуватись на болоті, то трясовини цієї гнітючої твані, можуть зробити непоправне...»

- Довго ще тобі? – вимовив він знервовано.

- А, ти б допоміг, Максиме Петровичу!

  Максим нахилився над мотоциклом, зануривши руки в його нутрощі. Через декілька хвилин залізний кінь знову затріскотів на все довкілля  й покотився по рівному  шосе, несучи на собі двох вершників. Усе було якесь нереальне: і ця дорога,  і небо над ними,  й хмари, що відбивалися у воді, було таке враження, ніби їдеш прямо по поверхні води, чи просто по небу. Вода майже покривала  бруківку  й тільки туман із крапель показував слід від мотоцикла.

 Болото було здивовано дивним гуркотом; мабуть, давненько не порушували його спокій подібні машини. Максим  витискав усю швидкість зі старенького мотоцикла. Він розумів, що вже втрачено багато часу й, можливо, саме зараз дітям потрібна його допомога, а дорога все летіла й летіла вперед. Скільки так проїхали по болоту мотоциклісти не знали, реальність часу, від монотонного торохтіння, втратилася. Раптом попереду Максим побачив суцільну воду – дорога зникла. Заспівали гальма і мотоцикла понесло вбік. Перегріті глушники стального коня зашипіли, ніби розігріта сковорідка, коли мотокінь злетів із шосе в багно. Мотоциклісти шубовснули з головою у скаламучену воду.

 Коли Максим вибрався назад на тверду дорогу, помічник уже викручував свої штани. Там де впав мотоцикл, на поверхні тільки плавали масні плями.

- Чорт забирай, куди раптово ділась ця дорога? Я ж увесь час дивився вперед і мені здавалось, що їй не буде кінця до обрію.

- Таке враження, що шлях провалюється  під воду.

- Я не здивуюсь тепер, якщо й позаду нас дорога зникне.

- Сплюнь, як тоді ми виберемося звідси? Он поглянь, якесь рідколісся, схоже на острівок! Може туди переберемося?

 Вони сиділи на шосе й викручували мокрі речі. Та вода поволі стала підбиратися й до поліцейського. Дорога зникала, поволі провалюючись під воду.

- Максиме, здається твоє припущення справджується - там де тільки-но ми їхали, дороги вже немає.

  Дільничний оглянувся назад, шосе було повністю покрите водою й тільки поросла між камінням трава ще стирчала над водою, позначуючи те місце, де щойно вони проїхали.

- Ось чому про цей шлях ніхто не знає - він зникає в болоті. Може після дощу рівень води піднявся, інакше я не можу це пояснити?

- Про підняття води ти добре придумав, особливо якщо згадати, що остання злива була тиждень тому.

- Невже ця дорога занурюється в болото? Містика якась. В усякому разі нам треба забиратися звідси! Мотоцикла, усе рівно, нам не дістати.

 Вони зв’язали  у вузол одежу й пішли в брід. Попереду йшов Максим. Спочатку води було по коліна, але з наближенням до острова, вона вже сягала до пояса. Віктор, що йшов позаду на хвильку  втратив дорогу, ступив ліворуч і булькнув по груди..

- Тьху, ти! – Виплюнув Віктор  набите в рот баговиння. – Смердюче яке, наче тухлі яйця з під квочки.

 До острова вони пробиралися вже дуже обережно. Вибравшись на суходіл обоє впали як підкошені.

- Ну й мандрівочка й ніяких слідів дітей. Де ж ми їх розшукаємо, серед цього болотного моря?

 Поліціянти розвісили по кущах свою мокру одежу. Максим заходився вичищати пістолета. Хоч було сонячно, та їх били дрижаки, ще й комарі стали допікати. Коли речі підсохли, дільничний одівся і вирішив оглянути острів.

- А знаєш, не така наша справа безнадійна! Ходи-но сюди! -  Максим покликав Пасічника, до ще тліючого костра. – Тут хтось був недавно, вогонь ще не зовсім потух.

 Онищенко оглянув навколишні кущі. Недалеко від вогнища він знайшов покинутий рюкзак і рибальські снасті. Казанок  лежав віддалік перевернутий. Слідчий натрапив і на замасковані під вільхою велосипеди. Сумнівів не було – це речі дітей. Поліцейського охопив страх.

–   Невже ті виродки їх спіймали?

  Слідчі і кинулись прочісувати острів. У тернівнику виявили інші речі дітей, що були порозкидані під кущами.

- Діти все покидали, певно, їх щось дуже злякало. Може вони втікали від бандюг?

Максим заглибився в непролазні зарослі острова. Продираючись чагарником, Онищенко помітив шматок тканини, що теліпався на колючці. Ретельно оглянувши знахідку, слідчий заховав клаптик у  кишеню. Біля куща глоду, треноване око дільничного помітило відірваний кольоровий гудзик. Він підняв знахідку.

- Схоже, що від  кофтини дівчинки? - висловив здогад помічник.  – Куди ж вони всі подівались, не вовки ж їх усіх розірвали?

- Тут гірше вовків. Поглянь на слід.

- А це, що за куряча лапка?

- Так, слідок нічого собі. грунт угруз, ніби від трактора.

 Ідучи слідом, Максим наштовхнувся на розтрощений вхід у схрон. Кругом валялися розкидані, порослі лишайником дошки й оброслі мохом колоди.

 Онищенко зняв із запобіжника пістолет і зазирнув у середину землянки.

- Там хтось є. Вскакуємо, на рахунок два! -  Прошепотів Максим. Помічник ствердно кивнув головою. Він стрімголов плигнув у лаз.

- Ані  руш! Поліція!

За ним вскочив Віктор. У темноті щось затріщало, позаду дільничного впала колода. Онищенко відштовхнув помічника до стіни, а сам із вправністю зайця, відскочив у інший бік. Стара струхла стеля рухнула й декілька колод, сиплючи грунтом,  зі стогоном упали на те місце, де тільки-но стояли поліцейський і його помічник. Тільки тепер  Максим помітив, що одна зі стін криївки повністю виламана. У темному проломі стіни, щось зашаруділо й звідти донеслись тяжкі кроки втікача.

- Стій! Стрілятиму! – Викрикнув навздогін дільничний, але там уже все стихло.

- Що це було?

- Якщо це бандит, то дуже сильний, - сказав Максим. А можливо це і не людина? - Він пильно роздивлявся шматок зеленої шерсті, який залишився на розбитих дошках, що стирчали з бокової стіни.

- Мабуть, Оля мала рацію, легенди з повітря не виникають. Невже ми були на крок від болотної людини? Значить, «кряки» не казка.

 Помічник дільничного здивовано дивився на Максима.

 - То це були, не бандити?

 - Думаю ні. Поглянь сюди! - Максим показав Пасічнику свою знахідку й глибокі подряпини на колоді.

 - А як же діти? Невже він їх зжер?

- Слава Богу, слідів крові не бачу ніде.

 Він оглянув пролом у стіні.

- Тут був досить міцний механізм із замком і обшиті залізом двері. Мабуть, треба мати надзвичайну силу, щоб так це розвернути. Він би не встиг зламати стіну, як тільки ми вломилися. Значить, працював довго. Дивися, рив під стіною. Діти, певно, зуміли відкрити замок і перші сховались в підземеллі, а цей велетень хотів їх дістати.

- А ти певний, що діти були саме тут.

- Так. Вони листали щоденник, бачиш відбитки пальців на запиленій палітурці й ось це. - Максим підняв із землі й простягнув Віктору, спаленого сірника. – Вони шукали вихід.

- Давай повернемося й покличемо допомогу, запропонував помічник, сторожко поглядаючи в чорне провалля.

- А як буде пізно, я цього собі ніколи не прощу? Ти повертайся, а я піду!

- Ні, якщо вже сюди прийшли разом, то і повернемось разом! До справи, Максиме!

 Віктор Пасічник взяв у руки, ще тліючий каганець, знайшов у кутку бляшанку з гасом.

            - Дивись, з війни пролежало, а гас не зіпсувався.

 Віктор обмотав кілка ганчіркою, полив із каністри й підпалив від каганця. Яскраве полум’я освітило темний і сирий тунель. Вони боязко ступили всередину.

Розділ 22. Знахідка в архіві

   Оля прийшла на роботу втомлена. Цілу ніч їй снились якісь жахіття: то вона втікала від волохатої зеленої мавпи, то снилось, що Максим у смертельній небезпеці й просить її про допомогу. Він  висить над глибоченною кручею й простягає до неї руку, та Оля не може дотягнутись, бо її руки ніби прикуті. Вона поривається, щоб звільнитись з пут і кидається в холодному поту.

Дівчина зразу ж спробувала зателефонувати на мобільний і розповісти Максиму свої нічні жахи; та він був поза зоною… Подзвонила у відділок. З дільниці, замість Максима, відповіла якась жінка. Вона сказала, що старший  лейтенант Онищенко на завданні, а на якому - це таємниця.

Ольга, щоб трохи розвіятись, заглибилася в роботу. Треба було посортувати й перебрати папери, щоб перед приїздом комісії, було все до ладу. Завідуюча архіву дуже надіялась, що комісія буде задоволена її роботою й  виділить кошти для розвитку архіву. Дівчина розсіяно перекладала папки. Нічні тривоги не покидали Олю, вони десь засіли глибоко в середині і непокоїли її.  Принісши й переглянувши нову теку запилених паперів,  дівчина звернула увагу на один документ. Папір був якийсь особливий. Не дивлячись, що ці документи давно ніхто не переглядав і не струшував навіть пилу, вони були в ідеальному стані. Написи чіткі й якби не павутина й пилюка, можна було б подумати, що написані вони зовсім недавно. Стиль письма нагадував клинопис, та букви були старослов’янські, проте написані якось хаотично й незрозуміло. Здавалось, що тут немає ніякого змісту, а просто хтось грався й із розкиданих букв, малював - орнаменти. Оля вже хотіла відкласти папір у бік, та якась дивна схожість привернула її увагу. Схожий орнамент, колись вишивала її бабуня на полотняній  сорочці, таке ж мереживо бачила Оля й на вишитих рушниках на рідній Франківщині.

- Десь я ще бачила схожий малюнок?  - Дівчина глянула на підшивку журналів по археології, які тільки вчора гортала. Там її зацікавила одна стаття про відкриття Мізинскої пізньопалеолітньої стоянки людей. У статті говорилось, що найдавніше в історії людства, відоме поселення людей, було відкрите сто років тому, відомим українським археологом і етнографом Вовком В. К. під Мізином на Чернігівщині. Особливо, що вразило Ольгу - саме тут була колиска всієї цивілізації. Знайдені в шарах пізнього палеоліту артефакти свідчили – високорозвинені розумні люди жили тут близько двадцяти тисяч років тому, задовго до славетних шумерів, яких багато істориків вважають праотцями цивілізації. На першій же сторінці була розміщена світлина викопного браслета з мамутової кістки, на якому був вирізьблений меандровий орнамент, що символізував, на думку вчених, вічність буття людини й природи. Ольга розгорнула журнал.

- Так, це саме воно! – вигукнула радісно Оля.

– Схоже, я розгадала цю шараду.

Тепер, намалювавши на папері схожий орнамент і вирізавши в ньому кожну другу доріжку, дівчина приклала його до зашифрованого тексту. З незрозумілого набору слів з'явились перші речення. Оля стала швидко записувати й перекладати.

 « Одкровення Великого Царя Саламандр» - Заінтригував дівчину заголовок. – чи не про це Одкровення писалося в легенді, яку вона переписала для Максима?

 Дівчина продовжувала перекладати.

   «Це «Одкровення» передав мені – Якову, монаху монастиря святого Стефана, князь - Тур. Він передав цей документ, коли смерть заглядала йому в очі, під час святої сповіді. Під великим секретом я повинен був зберегти його тайну. І я б поніс цю таємницю із собою в могилу, як би не великий тягар, що звалив на мене князь – це провіщення …»

 Оля напружено писала переклад. І що далі вона вчитувалася, то більш хмурніло її лице. Уся ця розповідь іншим разом здалася б їй казковою, чи легендою, якби не збіг кількох фактів. У документі мовилося про Царя саламандр, його камінь «Зіницю всесвіту», про його таємне захоронення. А чи не про це, пограбоване поховання, говорив Максим? 

 Було тут і попередження, що «Чорні саламандри» уже кілька тисячоліть полюють, за цим алмазом, щоб із його допомогою заволодіти світом, а хто стане на їхньому шляху, того вони нещадно знищують.

Коли ж вони заволодіють «Зіницею», тоді на землі наступить справжній Армагедон. Ніхто не зможе зупинити неминучу загрозу, яка нависне над Землею – навіть «Білі саламандри» - апокаліпсис неминучий.

 Наша планета, на початку другого тисячоліття від Різдва Христового, знову стане на шляху  хмари астероїдів. Серед каміння, що летить до нас є найбільший, схожий на фалангу пальця. У рукописі він так і зветься                « Вказівний палець».

«Лише слуги Господа - «Білі саламандри», із допомогою «Каменя» можуть зупинити цей палець. «Камінь» заховано в могилі Царя, час прийде і по нього прийдуть…» - Далі текс був перерваний - другої частини з описом місця поховання Царя не було.

- Дурня якась! – Відкинула вбік ручку й розправила спину Оля. - Ніби сценарій для поганенького голлівудського фільму. Я тут нічого не розумію, та одне мене непокоїть. Максиму загрожує небезпека, він натрапив на шлях грабіжників могил. Можливо, саме вони шукали той магічний «Камінь», а за нього бандити можуть відірвати голову. Треба його попередити, що люди які полюють за скарбами «Великого царя», судячи із цього документу дуже небезпечні. Та й цей документ йому, думаю, буде цікаво почитати. Ще й сон мені вдався недобрий…» - Розмірковувала дівчина, сидячи сама в просторому архівному залі.

 Оля глянула на годинник – уже давно було  за полудень.

- Сьогодні ж п’ятниця - короткий день.  - Вона так захопилася перекладом, що незчулася, як робочий день скінчився. В архіві нікого не було.  Літній день - усі службовці намагалися якнайшвидше  вирватись з похмурої сірої будівлі. Лише в кабінеті завідувача гудів старенький кондиціонер. Оля поклала папки на стелажі, ретельно відсортувавши по датах, лише цей сувій вирішила «позичити»: по-перше, він ніде не був зареєстрований; по-друге, хотіла показати Максимові, тим більше, що на запиленому аркуші, в кутку, був чіткий відбиток пальця, того хто читав його раніше.

 У сувої згадувалося про бібліотеку під монастирем святого Стефана, саме там повинна була зберігатись друга частина рукопису.

 - Що ж, потрібно відпроситися на завтра, і з'їздити в монастир, а заодно й зустрітися з Максимом.  Щось дуже тривожно мені за нього. – Хоч узавтра й субота, та начальниця наказала Ользі  вийти на позачергову роботу.

 Вона рішуче постукала в кабінет завідувача.

     Казимира Аделаїдівна сиділа за столом у темному строгому костюмі й лише білий комірець трохи освіжав її загострене худорляве лице. Вона саме розмовляла по стільниковому телефону. Помітивши підлеглу, знітилася, перервала розмову й швидко сховала слухавку в ящик столу, та Оля встигла роздивитися позолочений корпус дуже дорогого телефону.

- «Звідки в неї така дорога «цяцька», не така вже тут велика зарплатня, щоб дозволити собі такий телефон»? – промайнуло в голові.

- Чого тобі? –  Завідувач непривітно, звела очі поверх окулярів.

- Я, Казимиро Аделаїдівно, хочу відпроситися на завтра.

- Як, відпроситися? У понеділок у нас комісія з області. А взавтра, я сама їду в термінове відрядження. Хто тут за всіма наглядатиме? Ти повинна усе підігнати, усі документи посортувати.

- Я й так уже два тижні тут до ночі сиджу. Думаю, заробила день відпочинку, тим більше, що субота?

- Ніякого дня! У мене працівників обмаль. Половина й так у відпустках. Поїде  комісія - тоді, будь ласка …

- Мені дуже потрібно, я роботу вже всю підігнала.

- Потрібно, їй! – Враз змінилась в лиці начальниця. - Ти будеш працювати, або звільняйся! Мені такі працівники, що не виконують моїх вказівок не потрібні. А, зараз, вийди - я розмовляю по телефону!

- Це така вдячність за все, що я зробила? В якому стані були документи, як я сюди прийшла? Та я не хочу тут і дня дихати цією пилюкою. Звільняйте!

   Казимира Аделаїдівна, не чекала такого від завжди тихої й слухняної підлеглої. Вона гнівно глянула на Ольгу

- Це що, ти через того поліціянтика  голову втратила? Негайно іди й роби те, що я тобі наказала!

- Я, не  ваша власність.

 Дівчина  вийшла, взяла чистий папір, швидко щось написала, повернулася в кабінет, і різко поклала перед носом завідувача аркуш, на паку з її документами.

     - Ви бездушна, черства, стара, синя панчоха! Яке вам діло до мого особистого життя? Я не хочу з вами більше працювати жодного дня! Ось заява, я звільняюся! -

І, з почуттям власної гідності, пішла до дверей. А, позаду неї, завідувач архівом сипала образами й погрозами, аж слина летіла до дверей. Минувши коридор, Оля попрямувала до себе в підсобку. Тут вона переодяглася, забрала свої речі й за годину вже їхала в «маршрутці» в сторону  Максимового села. Коли  старенький вантажний «Мерседес», переобладнаний на автобус, минув узлісся й виїхав на бруківку, то з вікна було видно як удалині, над лісом височіли й виблискували проти сонця, відреставровані бані монастиря святого Стефана.

Розділ 23. Підземна річка

В тунелі було темно і сиро. Миколка йшов попереду, освітлюючи темні стіни. Кам’яні стіни підземелля покриті зеленим слизом, ніби втягували світло від ліхтарика. Зі стелі в різних місцях стікали цівки води. Діти просувалися вперед, боязко оглядаючись. Інколи, на світло зривалися зі стелі кажани й, неприємно писнувши, зникали в темноті. Тоді Надійка ойкала й хватала Василька за руку. Той тулив її до себе і кожен раз втішав.

- Не бійся, уже скоро вихід. Бачиш кажани полетіли до виходу й ми скоро вийдемо на поверхню. Головне, що ми втекли від того страховиська.

- Хлопці, а дійсно повітря вже не так смердить жабуринням. - І собі підтримав Василька, Мишко Карась.

 Дихати стало легше:  чи то склепіння стало просторніше, чи, справді, вихід був недалеко.

- Я втомилась, мені холодно. Я хочу їсти. - Надійка марудила й готова була розплакатися. Василька й самого добре смоктало під ложечкою, хлопець порився в кишенях, дістав смоктунця[14] і простягнув Надійці.

- А ти?

- Я не люблю солодкого, - збрехав Василько.

 Миколка, що йшов попереду, зупинився й прислухався.

- Чуєте? Щось шумить.

- Що ти там почув? – Мишко, нашорошив вуха.

- Це від утоми у вухах шумить, ідемо далі!

- Давайте відпочинемо. У мене ноги болять. -  Надійка присіла під стіною,  розмотала липкий  папірець і вкинула карамельку до рота.

- Може, й справді, відпочинемо. - Підтримав дівчинку Миколка.

 -    Ні, тільки, не зупиняймося, ні в якому разі, бо можна зразу задубіти. Ідемо вперед, я відчуваю, скоро буде вихід. Не може ж цей тунель бути безкінечним. - Василько підвів за руки втомлену дівчинку. Усі неохоче побрели далі по підземеллю, але чим далі вони йшли вперед, тим шум ставав сильнішим. Друзі пришвидшили ходу, та скоро їм довелося зупинитися – тунель перетинала бурхлива річка. Вода в потоці вирувала; вона прорізала в стінах тунелю бокові ніші, вириваючись з однієї й зникаючи в другій стіні.  Іти далі було неможливо - потік був не широкий, але дуже бурхливий.

- Може, спробувати перестрибнути! – Перекрикуючи шум води, звернувся до Мишка, Василько. Він навіть розігнався для стрибка.

- Ти, що такий стрибун? А Надійка як перестрибне?

- Може тут не глибоко?  Давай, спробуємо у брід!

 Мишко занурив ногу у воду, щоб визначити глибину.

- Холодна, зараза, аж до кістки пройняло. Хоча не глибоко.

 Діти розгубилися, не знаючи, як діяти далі.

- Давайте повернемося! – несміло, запропонувала Надійка. Їй хотілось якнайшвидше вибратись на поверхню із цього довгого, безкінечного, темного льоху.

- Ага, повернемося, ти забула, які в того страшила очі - просто холодом до п’ят проймають.

- Так назад нам дороги немає. Не думаю, що той болотний страшило від нас так просто відчепиться. Треба якось переправлятися на той бік.

- А якщо й спереду виходу немає?

- Є! Я відчуваю свіжий вітерець. Значить вихід близько. Треба спробувати закидати потік камінням.

 Василько нагнувся, відшукав під стіною камінь і пожбурив у річку. Камінь булькнув, знявши піну біля свого гребеня. Діти заходилися носити розкидані камінці, яких було багато навколо, потік вимив їх із стіни. Трудились довго, зібрали майже все каміння, та вода зносила потоком  їхню греблю. І тільки в одному місці, посередині, вдалося накидати щось на зразок острівця.

- Тепер можна стрибати.

 Василько стрибнув на слизький острівець, а потім, одним махом, перескочив на сусідній берег. Далі був Мишко, він спритно перебрався на інший бік. Коли черга дійшла до Надійки, вона лячно подивилася й стрімку воду.

- Я боюсь! Мені голова крутиться.

- Стрибай! Я підстрахую.

 Мишко вхопився за руку Василька, другу він простягнув до Надійки, звісившись над бурхливою водою. Дівчина стрибнула на слизький камінь, він заворушився під ногами в Надійки, вона втратила рівновагу й впала у воду. Стрімкий потік підхопив і поніс дівчинку до ніші в стіні.

- Тримайся! - викрикнув Мишко й кинувся в крижану воду. Ще б мить і Надійка зникла  у  розмитій стіні, куди із шумом зникала вода, та в останню хвилину дівчина вхопилася за кам’яний виступ. Вода сердито забурлила навколо неї. Мишко в цей час підплив і подав їй руку. Дівчина, яку вже покидали сили, ухопилась за рятівника.  Тоді Мишко вперся ногами в стіну й переборюючи потік, потягнув промоклу Надійку до берега. Миколка, який стояв на протилежному боці потічка й освітлював тунель ліхтариком, полегшено зітхнув. Василько перехилився й зафіксувавши ноги у виступі стіни, щоб не зірватися у воду, допомагав Мишку витягти дівчинку.

 Промокла до нитки Надійка, насилу вибралася на сухе. Вона добряче наковталася води й цокотіла від холоду зубами. Мишко вже не міг вилізти на берег самотужки, холодна вода ніби паралізувала йому ноги. Василько - витяг друга, замало сам, не зірвавшись у потік; лише балансуючи на крайньому камені, дивом утримав рівновагу. 

- Скидайте мокре вбрання! Я вас розітру! – скомандував Василько.

Надійка засоромилася й відмовилася роздягатися.

- На перевдягнися! - Василько зняв і простягнув дівчинці свою сорочку. Надійка вдячно поглянула на хлопця. Мишко, у цей час, викручував у кутку, під стіною свої штани, від холоду на ньому повиступало гусяче тіло.

 Василько повернувся до потоку. На тій стороні, останній із друзів усе не наважувався стрибнути через бурхливу воду.

- Миколко, стрибай! – перекрикуючи  гучний потік, покликав товариша Василько. – Швидше, а то вони тут замерзнуть!

 У підтвердження його слів Надійка голосно чмихнула декілька разів.

-   Вода в цій річці посолена. - витираючи лице рукавом, промовила дівчина.

- Дійсно солонувата, ніби в морі. – підтвердив Мишко. Він підстрибував на одній нозі, намагаючись витрясти краплини води з вуха, а другою ногою, влучити в штанину.

 Василько, знову покликав:

- Ну ж бо, хутчій! Ми тебе чекаємо. Миколко, стрибай!

 Та хлопець ніяк не міг розрахувати свою стрибучість. Він декілька  разів розбігався, але в останню мить зупинявся біля самого краю шумної води.

- Лови ліхтарика, присвітиш, а то мені не видно куди скакати!

- Як же я впіймаю в темноті?!

- Чекай, а камінець!

 Хлопець дістав із кишені чарівний камінець. Навколо розлилося голубе сяйво і в підземеллі стало світло як удень.

- Тю, дурний, а чого ж ти зразу ним не світив?!

- Я й забув про нього, з ляку!

 Хлопці перегукувалися через потік.

- Може краще камінця кинь!

- Він же тобі руки попече, та ще впустиш у воду! Тримай ліхтар!

 Василько підстрибнув, впіймавши на льоту вимкнений ліхтарик. Коли Миколка  заховав свого світляка назад до кишені, навколо стало зразу ж темно, як у льоху. Василько увімкнув ліхтарика й направив прямо на Миколку.

- Та в очі ж не світи!

- Вибач!

 Василько навів промінь на, оповиті шумовинням, камені посеред бурхливої води. Світло яке йшло від  ліхтаря було настільки тьмяним у порівнянні з тим, від камінця, що Миколка довго не міг призвичаїтись до нього.       

 -  Стрибай уже, чого ти там баришся!

Миколка все ще вагався.  І тут він почув, що позаду, в підземеллі загуло, відлуння тяжких кроків. Вони були настільки гучні, що перекривали шум води. Миколка лячно озирнувся: по тунелю, майже під самим його склепінням, на нього летіли дві світлі, зелені цятки.

- Що там у тебе?! Стрибай скільки можна!

 Василько втомився балансувати над краєм стримини, простягаючи руку другу.

- Тікайте!!! Воно женеться за нами! – Пролунав розпачливий крик Миколки.  Волосся на голові у Василька стало дибки від цього крику. З тунелю світили, схожі на фари автомобіля, два зелених ліхтарі. Хлопець стояв, остовпівши. За мить, увесь тунель,  по ту сторону річки, був заповнений великим звіром. Миколка позадкував і впав у воду. Стрімкий потік підхопив і поніс хлопця в отвір, що чорнів у стіні.

Розділ 24. Неочікувана зустріч

- Тікаймо! – злякано закричала Надійка.

 Діти щодуху дременули, тільки ноги залопотіли по мокрій бруківці. Василько оглянувся - болотне страховисько заревіло й шубовснуло у воду, слідом за Миколкою.

 Від страшного реву хлопці піддали бігу.  Вони неслися, нажахані страшним переслідувачем, та Надійка стала відставати.

- Чекайте, а Миколка де? – Перший отямився від переляку Мишко.

- Він упав у воду. Я бачив, як страховисько пірнуло за ним, – розпачливо вимовив Василько.

 Надійка розплакалась:

- Я додому хочу! Мені страшно! Е-е-е!

  Вона хлипала, розтираючи по лиці сльози рукавами Василькової сорочки.

- Не плач, ми зараз виберемося й покличемо людей, щоб врятувати Миколку. - Василько втішав дівчинку, а сам потайки витирав сльози.

- Я повернуся, може ще вдасться допомогти Миколці. – Мишко  повернув, щоб бігти назад, та Василько вхопив його за руку.

- Йому ми вже не допоможемо. Спробуємо, хоча б врятувати Надійку, - тихенько, щоб не почула дівчина, прошепотів  він другу.

- Може ти й правий. – Мишка стиснуло десь в грудях і він відійшов у бік, сльози самі потекли по щоках хлопця.

- Уперед, ми повинні вибратися із цього проклятого підземелля! – вимовив тремтячим голосом Василько.

 Вони взялись за руки й попрямували в безкінечний морок тунелю. Чим далі вони йшли, просуватися ставало дедалі важче, давалась в знаки втома й потрясіння від перенесеного. В кожному перед очами стояв рудоволосий, усміхнений, веснянкуватий Миколка, ніхто не хотів вірити, що хлопця вже немає. Василька душив клубок десь у горлі, він тихенько схлипував. Ніхто не розмовляв, усіх гнітило пережите.

   А підземний хід, здавалося, не мав кінця. Василько ліхтариком освітлював слизьке вологе каміння тунелю попереду себе. Щоб відволіктися від тяжких роздумів, він став роздивлятися стелю підземелля. Хлопець, став помічати, що тунель розширився, у стелі з’явились прорізи, які піднімались нагору, а в стінах помітив невеликі ніші.

- Гляньте, під ногами сухо, хоча зі стін і далі збігає вода, а повітря, майже, не смердить болотом! Мабуть, якийсь досвідчений інженер будував цю підземку.

- Краще б, твій інженер, вихід звідси збудував, - перебив Василька,  втомлений Мишко. Надійка ледве пленталась, тримаючись за руку хлопця.

- Що це? Я, здається, чую голоси. - Василько зупинився й завмер. – Може, це нас шукають?

- Тобі не здалось, я теж почув. Може, в нас галюніки починаються?

- Та ні. Я знов виразно почув і світло в тому кінці мерехтить. -  Василько вимкнув для певності свого ліхтаря. На протилежному кінці тунелю, дійсно, колихалося бліде ледь помітне світло.

- Біжимо, нас шукають! Ми тут, ми тут! – Надійка, ніби на крилах, полетіла вперед. Хлопці побігли за нею. Тільки-но діти вибігли за згин тунелю, вони потрапили під світло сліпучого смолоскипа.

 Перед ними стояв громило з торбою, набитою украденим із монастиря добром. Адмірал тримав у руці смолоскипа, освітлюючи дорогу. Діти зупинилися, втікати було пізно. Бандити теж були спантеличені; тут зустріти будь-кого, а тим більше дітей, вони аж ніяк не сподівалися. Німа сцена тривала лічені секунди.

- Диви-но, Зубе, ми їх шукали в селі, замало в ментуру не втрапили, а вони голубчики прямо нам у лапки. У-тю-тю! – Покрутив пальчиком біля самого лиця  білявого хлопця Адмірал.

- Я цього білобрового, зразу впізнав. На цей раз ти від нас не втечеш. Де камінь? – просичав Зуб.

 Василько й Мишко зблідли, Надійка позадкувала до стіни.

- Що ти з ними панькаєшся, хапай! – Адмірал підштовхнув Зуба, той опустив торбу на землю і розтопирив руки. Мишко хотів проскочити між ніг здоровила, та той ухопив його за комір сорочки. Хлопець брикався, намагаючись вкусити громила за руку. Василька Адмірал притиснув до липкої кам’яної стіни підземелля.

- Віддай камінця, а то розчавлю як жабу! Я тебе добре запам’ятав. Ти поцупив його на болоті! Признавайся, Професор тобі віддав торбину?

 Він тримав у одній руці смолоскип іншою притискав Василька, та верткий хлопець зразу зметикував і, нахилившись  вправо  різко присів, від чого бандит втратив рівновагу й спотикнувся. Цього Василькові було й треба. Він, жилаво викрутився з-під руки й ногою щосили вдарив по руці, що тримала смолоскип. Вогняний факел вилетів із руки бандита, зробив сальто й, упавши під мокру стіну, зашипів і потух. У підземеллі наступив морок. Надійка хлипала десь під стіною.

- Мерщій сюди! – Шарпонув її за руку Василько. Вони притиснулися до стіни й відбігли трохи в бік. У цілковитій темряві  було чути тільки лайку Адмірала, він щоразу, наосліп, вдарявсь головою об кам’яні виступи. Потім несамовито заревів Зуб.

- Вкусив, вкусив! Сученя!

 Мимо Василька простукотіли кеди.

- Сюди, сюди, Мишко! - прошепотів Василько. Діти завмерли, принишкли у ніші. Навколо них із розпростертими руками, сиплючи прокляття й обмацуючи стіни, сновигали, як сліпі кроти, двоє бандиті