Читать онлайн Казки бесплатно

Бурулька

Весна. Хоч вночі ще мороз господарює навколо, але зранку виходить сонечко і прогріває землю, а вдень так гріє на сніг, який покрив дахи будинків, що він починає стікати вниз. Краплі снігової води бажають стекти на землю, але мороз хапає їх і робить з них крижинки. І таке трапляється, що крижинки злипаються, а з них витворюються звисаючі з дахів крижані стовпчики, які ростуть не вгору, а вниз. Такі стовпчики називають бурульками. Про одну з них я тобі і розповім.

Якось вранці сніг почав стікати з даху, а мороз перетворював краплинки у кригу – з’явилася нова бурулька. Сонечко освітлювало її своїми ранішніми промінчиками і вона виблискувала різними кольорами веселки. Це тішило бурульку.

– Дивіться, яка я гарна! – захоплено вигукувала вона. – Я товстенька і прозора, бо моя водичка з чистого снігу.

– Не поспішай, маленьке хвалько, – казала стара, товста буруля, що висіла поруч. – Почуємо що ти скажеш після обіду.

А маленька бурулька нічого не чула і захоплено хвалилася, пишалася собою.

Час ішов. Вже минув ранок, полудень. З обіду почало припікати сонечко.

– Ой, що це? – забідкалася бурулька. – Мені вже парко, я не втримаюсь і почну танути!..

І дійсно, через деякий час вона почала стікати краплями. Так бурулька почала плакати і нарешті зрозуміла слова бурулі – сусідки, які та казала вранці.

– Пробачте, будь ласка, тітонько! – Звернулася бурулька до сусідки. – Я була неправа, бо загордувала. Мені соромно. Але ж яка я була гарненька вранці. А зараз, – дивіться! – стала зовсім тонкою і такою, що й малий вітерець може мене зламати і скинути на землю.

– Не засмучуйся, дитинко, – сказала мудра буруля. – За ніч та зранку завтрашнього дня ти знову потовстішаєш і станеш подібною до мене. Така у нас робота – товстіти та худнути, а одного разу зовсім зникнути, але не безслідно, як ось ти зараз. Подивися вниз. Крапля з тебе впала на землю, за нею друга, третя. Створилося маленьке озерце з чистої водички. З нього залюбки нап’ються горобчик, ворона і кицька, песик та інші. Цієї води їм вистачить, щоби вгамувати спрагу. Господь, який створив світ і все в ньому, через тебе зробив вкрай важливу для них справу – допоміг їм напитись.

– Дякую, добра буруля, – відповіла бурулька. – І вже по іншому почала сприймати світ навколо себе.

Надійшла ніч. Бурулька почала товстішати, бо стала мерзнути.

– Що ж, моя дитинко, – промовила матуся – бурульку нікому прикрити теплою ковдрою. А ти, золотце, заплющ оченята, зігрівайся і засинай. Я тобі заспіваю колискової…Спи спокійно! Господь і моя любов тебе оберігає!..

Ведмедик

– Засинай, моє золотце! – сказала мама Катрусі. – Всі маленькі дітки вже сплять!

– Матусю! – попросила доня. – А розкажи мені, будь ласка, якусь казку. Мені це подобається, і я швидко засинаю.

– Та, я тобі наче розповіла всі ті, що знаю!

– А ти придумай щось цікаве.

– Тоді, доню, вмощуйся зручніше і слухай!

Катруся лягла на бочок і почала уважно слухати.

– У великому лісі були собі ведмідь з ведмедицею та маленьким синочком Мишком. Добрий був ведмедик, лагідний, але надто захоплений: інколи як зацікавиться чимось, то про все забуває і тому потрапляє у різні неприємності. Так було і цього разу. Гуляв ведмедик біля своєї барлоги і раптом відчув, що запахло медом. Що таке мед, він вже знав. Знав також, що мед виробляють дикі бджоли і живуть вони високо у дуплах дерев. Не раз батько приносив мед. Як він його брав у бджіл, Мишку не розповідав, а йому строго наказав, щоби й не думав лізти за медом сам. Коли виросте Мишко, батько обіцяв навчити добувати мед.

Мишко пам’ятав татову заборону, але ж меду вдома так давно не було! А тут так смачно пахне!

– Піду хоч подивлюсь, звідки пахне, – подумав Мишко і побіг поміж деревами.

Раптом пахощі зникли. Мишко зрозумів, шо пробіг повз те місце, де є мед, і повернувся трохи назад. А ось на дереві він побачив дупло, звідки й пахло медом. Дупло було, як показалося Мишкові, не так вже й високо. Ведмедик думав, що ж йому робити: лізти за медом, порушуючи татову заборону, чи повернутися ні з чим до своєї барлоги?

– А я не признаюся татові, що лазив до бджіл! А якщо я не розкажу, то звідки він та мама дізнаються? – вирішив ведмедик і поліз на дерево. Добравшись до дупла, Мишко засунув туди лапу, аби дістати мед. Але ж він не знав, як це треба робити, тому тільки розізлив бджіл. Мишко зачепив десь у дуплі лапою меду та покуштувати не встиг: цілий рій бджіл вилетів з дупла і давай дзижчати біля вух, кусати за ніс та інші місці, де могли дістати. Ведмедик відбивався від бджіл, як міг, через що не втримався на дереві і гепнувся вниз. Трохи відбігши від дерева, коли бджоли перестали його переслідувати, Мишко сів на пеньок і заплакав від болю і від того, що так і не поїв меду.

– А чого ж ти, синку, сидиш тут і плачеш? – почувся голос тата-ведмедя.

– Та ось біг, впав і забився – збрехав Мишко. Він все ще гадав, що тато не взнає про його невдале полювання на мед.

– Ото ж я йду і бачу маленькі ведмежі сліди від дерева у якому живуть бджоли. І подумав, що це твої сліди, бо поблизу, крім тебе ведмежат немає.

Мишко хотів ще раз збрехати, але знаючи татову суворість вирішив признатися:

– Пробач, тату, Я лазив на дерево, але нічого не зміг зробити, тільки й того, що вимазав лапу медом.

– Саме по твоїх слідах, синку, – суворо проказав тато. – По тому, що пахли медом, я з догадався, що ти лазив до бджіл. Ти порушив мій наказ і хотів утаїти це. Але знай, що ніякий поганий вчинок не можна сховати від нас з мамою. Ти залишиш сліди, і рано чи пізно будеш викритий у поганому та покараним. Але за те, що маєш мужність признатися, я тебе прощаю. Ти забився, то сідай мені на спину і я довезу тебе до дому.

Ведмедик всівся на широкій татовій спині і, наче на коні, доїхав до барлоги, а там на нього і тата чекала мама, Вона стривожилась, побачивши, що Мишко кульгає, але швидко заспокоїлась. Бо хіба бувають діти, які не бігають і не замурзуються чи не забиваються? Щоби не турбувати маму, тато промовчав про Мишкову пригоду.

Скоро мама запросила тата і Мишка вечеряти. І які були здивування і радість ведмедика, коли він побачив на столі мед! Виявляється, що тато приніс мед, а лише потім пішов шукати зниклого сина.

…Катруся уявила собі ведмедика обліпленого бджолами, падаючого з дерева, і їй було шкода Мишка. Але вона пам’ятала і мамині розмови про те, що той, хто зробив шкоду, обов’язково залишає якісь сліди, і по них буде безперечно викритий. Інакше не буває, тому краще зразу признаватись. Тато та мама завжди вітають щирість.

А коли зробиш комусь добро, то теж залишаєш слід у пам’яті того, кому допоміг. Про це можна і промовчати. Люди самі розкажуть батькам, а ті будуть пишатись нею…

Катруся тихо засопла, засинаючи. Мама всміхнулася, ласкаво погладила доньку по голівці і сказала:

– Рости, моя пташко! Спи спокійно, хай тебе нічого не тривожить! Я помолюсь перед Ісусом. Він любить тебе і нас з татом. Слава Богу!

Мама ще казала молитву, а Катрусі вже снилися веселі і красиві сни…

Кольоровий горобчик

Одного літнього дня горобчик пролітав повз балкон, де художник малював натюрморт. Раптом з його рук вислизнула палітра – дощечка, на якій художник розмішував фарби, і впала на горобчика. Вона не прибила його, а тільки замастила фарбою крила.

Горобчик хотів гратися з іншими горобчиками, але ті проганяли його і глузували з його незвичного вигляду. Йому було самотньо, до того ж, настав грудень – перший із зимових холодних місяців. Горобчик ще не знав про морози, але чув від дорослих, що морози – це не тільки холодно, а й голодно і небезпечно для життя. Раптом на дзьобик горобчика впало щось схоже на тополиний пух, але більш важке і холодне. Не встиг він це скинути, як воно перетворилось на краплинку води і стекло донизу. Так горобчик вперше зустрівся зі сніжинкою.

За мить на горобчика впала друга сніжинка, третя, п’ята і т. д. Він увесь покрився снігом.

– Ой, ой! Як холодно і сиро! – раптом почув горобчик тоненький писк. Він повернув голову і застиг від здивування: на камінці був метелик. Горобчик згадав початок весни та літо, коли найцікавішим для нього було полювання на метеликів. Він скльовував їх з листочків та квітів. Але найбільшу насолоду горобчик отримував тоді, коли влучно хапав їх у польоті.Призвичаїтися і збити метелика на льоту – вищий пілотаж для птаха. Тієї пори горобчик віддав би десяток жирних хробаків за одного літаючого метелика.

О-о, диво! Поруч сидів справжній метелик. В цю пору року? Неймовірно!

– Ти хто такий? – запитав горобчик.– І звідки взявся на початку зими? Твої ж друзі давно сплять під листочками чи під корою дерева.

– Я – Махаон! Дуже рідкий і красивий метелик, – гордо відповів той.

– Дівчинка, моя господиня, виростила мене і тримає у спеціальному прозорому будиночку. Там завжди тепло і світло, вдосталь їжі. Інколи мене випускають політати по кімнаті. Але цього разу я вилетів крізь кватирку на вулицю. Хіба ж я знав, що тут холодно ісиро? Хочу повернутись у свій будиночок, але не можу й поворухнутися. До того ж крильця змокли, і я вже не злечу. Пожалів горобчик метелика. Він навіть забув, що це здобич, бо у нього виникло невідоме до цього часу бажання захистити слабшого. Краєм ока він побачив, що кольори на його крилах подібні до кольорів на крильцях метелика. Наче один художник розмальовував метелика і птаха. Горобчику стало дуже приємно. Він скакнув ближче до метелика і прикрив його крилом. А сніг падав і падав… І горобчик перетворився на снігову кульку. Та все ж із задоволенням слухав метелика.

– Не переймайся тим, що ти не такий, як всі, що ти кольоровий, – сказав метелик. – Мої крильця теж кольорові. Хлопчики-горобчики виростуть разом з тобою і забудуть, що ти був колись кольоровим. Спливе час, і фарба на твоїх крилах потьмяніє та змиється. Але залишиться найважливіше, що є у тебе, – твоє добре серце. Горобчики, які зараз сміються над тобою, змінять свою думку і стануть твоїми справжніми друзями. Я поважаю тебе і вірю, що ти допоможеш мені повернутися до мого будиночка. Горобчик подивився на вікна будинку і побачив, що кватирка відчинена тільки на другому поверсі. Ймовірно, що саме з цього вікна і вилетів метелик.

– Лізь під моє крило, міцно тримайся за пір’я, я понесу тебе, – сказав горобчик.

За мить він влетів крізь кватирку в кімнату, де сиділа дівчинка і плакала. Побачивши горобчика, вона булла вкрай здивована.

– Привіт, дівчинко! – зацвірінькав він. – Чого так гірко плачеш?

– Як же на плакати, коли я не вгледіла і втратила найцінніший скарб – метелика Махаона. Інколи я випускаю його з будиночка, де він живе, аби політав по квартирі, але перед цим закриваю всі кватирки. А зараз не помітила, що одна з них відчинена, і він вилетів на двір. У таку лиху погоду бідний метелик неодмінно загине.

І дівчинка знову заплакала. Та з-під крила горобчика вилетів метелик і сів на ніс дівчинки. Та завмерла від несподіванки. Її радості не було меж!

…Минув час. Настали голодні холодні дні. Але на вікні дівчинки завжди була повна годівничка для нашого горобчика. А коли він замерзав, то підлітав до кватирки і відігрівався теплим повітрям, яке віяло з квартири крізь прочинену кватирку. З того дня кватирка ніколи не зачинялась, окрім тих хвилин, коли дівчинка випускала політати Махаона. Тоді метелик сідав на скло вікна, а горобчик на підвіконня. Вони раділи один одному і перемовлялись.

Кульбабка

Довго лежало зернятко в землі. Може тільки з осені до весни. Але йому казалося, що занадто довго, бо не знало що є рік і пори року: весна, літо, осінь та зима. Але одного разу зернятко відчуло, що земля стала теплою. Воно знало, що лежить тут аби рости і почало пускати паросток вгору, бо чекало на щось інше ніж тільки земля навкруги.

І дійсно. Коли паросток вийшов з землі і трохи підріс, то пересвідчився, що тут набагато краще ніж було раніше. Воно побачило сонечко, відчуло на собі вітерець.

Поруч паростка були такі ж зелені паростки але різні: і зовсім тоненькі, які прогиналися піл вітром мало не до землі, трохи товсті і пружні, але з таким круглим стебельцем як він поруч не було нікого.

Сусіди виявилися паростками різних трав чи навіть кущів та дерев. Всі вони вийшли з землі перший раз і ніхто не міг сказати паростку з зернятка якої рослини він росте. Паросток вирішив чекати слушного часу, аби у когось розпитати про себе.

Минуло небагато днів. Травички, кущі укріпилися. Вже не так прогиналися під вітром. Певніше почав відчувати себе і пагінець. На верхній частині паростка виросла кулька. Потім вона розкрилася і всі побачили квітку з яскраво жовтими багато численними м’якими пелюстками.

– Ой, яка ви гарна! – шанобливо казали пагінці трав, шо росли поруч – Ви – окраса нашої галявинки!

Паростку було приємно це чути і він гордо витягнувся назустріч ранішньому сонечку.

– Оце вже дійсно настала весна! Кре-ке-ке! – пострекотала сорока, яка присіла відпочити на гілячку дерева, що росло поруч. – Кульбабко, доброго ранку!

Паросток спочатку не зрозумів, що звертаються саме до нього, але коли до цього привітання приєдналися інші травички, то зрозумів, що звати його кульбабкою і у нього є право бути пошанованим через жовтогарячу корону на голові. Так! Він – кульбабка, якщо так думають інші. Адже приємно бути у центрі уваги, якщо ти такий один!

Цілий день тішилася кульбабка своєю значимістю і неповторністю, бо не бачила навколо себе подібних.

Та сталося не так, як бажалося! Наступного дня ті паростки, яких кульбабка вважала за травички, розкрили свої кульки і вся галявина засіяла безліччю кульбабок. З зеленої вона стала жовтою. Тепер травички шанували не тільки нашу кульбабку, але і інших.

Налетіли джмелі і починали пити солодкий нектар з цих квітів. З’явились дівчатка, які почали зривати кульбабки і плести, а потім надівати собі на голову віночки з кульбабок. Та Бог зберіг нашу кульбабку і вона залишилася далі рости і дозрівати на рідній їй галявинці.

– Я ще раз вітаю тебе, кульбабко! Кре-ке-ке! – знову пострекотала сорока – яка пролітала над галявиною – у тебе сьогодні справжня королівська корона!

Кульбабка ще не знала, що замість жовтогарячої корони, вже мала білий пух з дрібними зернятками на кінці кожної пушинки. Але вона була вдячна за увагу до неї такої відомої пташки, як сорока.

Недовго гордувала кульбабка новою короною. Одного разу подув сильний вітер і кульбабка побачила, як з її голови по одній зриваються пушинки і розлітаються урізнобіч.

– Ой. Що це таке! – злякано промовила кульбабка. – я мала такий пишний і гарний головний убір, а ось-ось зовсім стану лисою! Що ж це за нещастя? За що мені таке?

– Радій, а не плач з того! – відповів горобчик. Який шукав щось поклювати серед трави – Ти дала життя багатьом кульбабкам, як колись це зробила для тебе інша. Так, як і ти, зернятка впадуть на землю, засипляться пилом. Пролежать зиму, проростуть і у тебе з’явиться набагато більше таких як ти чудесних весняних квіток.

– Горобчик цвірінькнув і полетів далі.

Кульбабка була вдячна горобчику за його пораду і продовжувала жити серед таких як вона.

…В хаті все затихло, прийшов час укладатись спати. Всі маленькі діти налаштувалися дивитись чудові сни.

Спи! Бог і моя любов тебе оберігають!

Маленький мандрівник

Між кущами смородини у затінку лежало зо два десятки курячих яєць. Курка відклала їх потай від своїх господарів і ось вже два тижні, як вигрівала їх своїм тілом, дбайливо перегортаючи дзьобом, уважно прислуховуючись до них. Вона не пила, не їла і геть знесилилась. Інколи курка відходила на хвилинку, аби ковтнути водички чи знайти якісь зернятка. Ось і зараз вона тільки-но відійшла від яєць.

Трісь – трісь, почулося серед яєць. Одно з них розломилося навпіл і звідти виповзло мокре курчатко. За декілька хвилин воно висохло, стало схоже на клубочок з жовтогарячого пуху. Перш за все його вразило сліпуче сонячне світло. Курча прикрило крильцями очки, а коли відкрило то побачило, що сидить на купі таких же яєць, з якого щойно вилізло.

«Пі-пі! Пі-пі!» – запищало курча, гукаючи маму, але у відповідь була тільки тиша.

Мабуть воно народилося таким цікавим до всього, бо, ще не вміючи ходити, вилізло з купи яєць і почало мандрувати. Курча захотіло перш за все побачити свою маму. Не знаючи, де шукати, воно пішло куди – не будь. Перед собою курчатко побачило травичку і багато голубих маленьких квіточок. Але одна квітка чомусь була такого кольору, як і він, тільки з червоними смужечками. Воно хотіло роздивиться цю квіточку і підійшло ближче, але квітка раптом ожила. Курча вперше побачило таке диво.

– Хто ви така? – спитало воно – Ви моя мама?

– Ні! – відповіла та – Ти – курчатко. Твоя мама – курка, а я – метелик.

– А яка вона і де її шукати?

– Ти бачиш скільки у мене ніжок, а у тебе тільки дві, як у твоєї мами. Ти більший за мене, а вона дуже велика. Була тут, але тільки – но кудись пішла. Зачекай її тут, а я полечу і коли побачу її, то скажу їй про тебе.

Метелик замахав крильцями і полетів. Курча трохи посиділо на місці, і йому стало сумно без мами. Курчатко – хлопчик вже зроду було хоробрим, але неслухняним. Тому не послухало поради метелика і все ж пішло само шукати маму. Курчатко вийшло на широку стежку, по якій господарі ходили на город. Не ступивши і кілька кроків, воно раптом побачило, як щось темне почало швидко наближатись до нього. Курчатко не знало, що це була тінь від сороки, яка хотіла спіймати його. На всяк випадок, курча заскочило під куш і заховалося між гілками агрусу. Звідки йому було знати, що у колючі хащі сорока не полізе?

– Стре- ке-ке! – невдоволено прострекотала сорока – таке маленьке, смачненьке було – і щезло!

– Хто ви така? – спитало курча- Ви – моя мама? Адже мені сказав метелик, що у моєї мами, як і у мене, дві ніжки. Ви- велика і у вас теж дві ніжки.

– Скре- ке – ке! – відповіла сорока – вилізь з-під куща, а то я тебе погано бачу і погано чую.

Курча подивилося на сороку і подумало, що у мами не може бути такого великого і гострого дзьоба і такого скрипучого та неприємного голосу.

– Ні, Ви не моя мама! – твердо сказало курча. – Ви недобра і небезпечна. Я Вас боюсь!

– Розумнику – відповіла сорока – твоя мама – курка, а я – сорока. Стережись, бо не всі, хто має дві ніжки – твоя мама. Ти метикувате і мені сподобалось. Я політаю, роздивлюсь навкруги і коли побачу твою маму, то направлю її сюди. А ти будь слухняним і чекай тут на неї. Не йди нікуди!

Коли сорока відлетіла, курчатко заспокоїлося, посиділо пару хвилин. Сумно стало сидіти на місці, коли навколо все таке цікаве. Воно пішло далі. Може б і повернулось до мами, але заблукало і не знало де ті яйця з-під яких воно вибралось. Вирішило іти далі навмання.

– Няв! – почуло курча позад себе.

Щось велике біле з голубими великими очима та рожевим носиком лежало на стежці.

– Яке маленьке і, мабуть, смачненьке курча! – пронявкало воно – Жаль, що господар поб’є мене, якщо я насмілюсь з’їсти тебе. Мені заказано їсти курчат. Та нічого, у коморі мені вистачить сіреньких мишей, та маленьких щурят. Ти чого тут ходиш один?

– Пробачте, я спочатку подумав, що ви – моя мама – курка, але у Вас більше ніжок ніж у мене. А метелик сказав, що у мами стільки ж ніжок, як і у мене.

– Так, малий розумнику. У твоєї мами, як і у тебе дві ніжки, а у мене чотири, але не ніжки а лапки, та ще й кігтями. Я – кицька, і мої дітки не курчатка, а кошенята. У них теж по чотири лапки, як і у мене, та великі пухнасті хвостики.

Кіт розвернувся, аби показати хвіст, та мало не збив ним з ніг курчатка.

– Ходи здоровим, – проказав кіт – ти такий милий, що я хочу тобі допомогти. Я побігаю по саду, знайду твою маму, бо твоя мама – моя знайома зозуляста курка. Не йди звідси і чекай!

Як і раніше, курча не встояло і дві хвилини, як зірвалось з місця і побігло. Воно дуже бажало знайти свою маму. Яке тут чекання!

Розігнавшись, воно врізалось у щось велике і волохате, а вірніше у бік собаки Рябка, який лежав у затінку своєї буди. Від несподіванки Рябко аж гавкнув, але, оговтавшись, побачив поруч себе курчатко і здивувався.

– Гав! А чого ж це ти один ходиш? Де твоя мама, братики та сестрички?

– Пробачте – сумно проказало курча – Я спочатку зрадів, думаючи, що Ви – моя мама, але ж у вас, як і у киці, багато лапок, тож Ви – не моя мама. Я виліз із яйця, мами не було, засумував, пішов її шукати та й заблукав.

– Я не курка, а пес, тому не твоя мама. Мої дітки – щенята, у них теж не по дві, по а чотири лапки і хвіст, майже такий, який ти бачив у киці. Друже! Але ж слухняні дітки чекають на мам, якщо вони і відійшли кудись. Чому ти не дочекався?

– Я чекав, але так засумував, що не міг дочекатися і пішов шукати сам. Правда, метелик, сорока, котик обіцяли привести маму, але я не міг довго стояти на одному місці і відходив. Мабуть, мамі вже повідомили про мене і вона мене розшукує.

– О, я знаю всіх їх. Вони вже як сказали, то не підведуть. Давай зробимо ось що: ти присунься до мого животика, я прикрию лапою, і відпочинь трохи. Далі я не раджу йти самому. Я придумаю як сповістити твоїй мамі, що ти тут у мене.

Рябко обдивився, побачив, що з курника виходить півень і покликав його:

– Гей, курячий Володарю, а йди-но сюди!

Півень з острахом підійшов до Рябка.

– Подивись, до мене приблукало курчатко. Воно прийшло з саду. Чи не пропадала у тебе якась курка?

– Так! Десь зо два тижні тому пропала зозуляста, лапата курка. Ми журилися, бо думали, що її вполював лис. А я картав себе за те, що не догледів її. Мабуть, вона нанесла яйця десь у саду, і це одне – з числа вилуплених курчат.

– Кре – ке-ке! – почулося із даху хати. А про що це ви розмовляєте, півнику та песику? Розкажіть і мені, бо я до всього цікава.

– Не тільки цікава, але й любиш розносити звістки по всьому світу. – сказав Рябко – Тут до мене приблудилось курча, яке шукає свою маму.

– То ось де воно! – проскрекотала сорока. – Я ж цьому курчатку наказала чекати маму, а коли привела зозулясту курку, то його вже на місці не було. Бідна курка побігла до інших, бо всі вже вилупились…