Читать онлайн Сестри-вампірки 3 бесплатно

Чорний замок

Була ніч і така похмура й непроглядна, якими бувають ночі лише в одному краї. Край цей споконвіку овіяний зловісними переказами та легендами, від яких холоне серце. Ліси тут дрімучі й болотисті. І навіть сонце заглядає в цей забутий Богом куточок землі зовсім ненадовго, а то й узагалі оминає його стороною. Дні тут надзвичайно короткі, а ночі тривають мало не цілу вічність. Як настає темрява, тьмяні промені місячного сяйва пестять бліді, мляві обличчя істот, зустріч з якими звичайному смертному нічого доброго не обіцяє. Тому що живляться ці істоти кров’ю. Свіжою. Теплою. Людською. Цей край називають Трансільванією. І мешкають тут вампіри.

Упродовж багатьох століть Трансільванія знала лише одного володаря – Його Неперебутність графа Дракулу. Але навіть такому консервативному народові, як вампіри іноді хочеться змін. Епоха правління Дракули закінчилася, і на місце Його Неперебутності прийшов новий правитель, ще більш грізний і могутній. Відтоді володарі регулярно змінювали одне одного, поки нарешті трон не посіла Її Пишність Антаназія. Своїм народом Антаназія правила із замку, що отримав назву «Чорний».

Чорний замок стояв у найгустіших нетрях трансільванського лісу. Його владна господиня мала славу вампірки нечуваної вроди, гострого розуму і непереможної сили. Її влада простягалася далеко за межі Трансільванії. І в якому б глухому куті не мешкали її піддані, Антаназія знала про них геть усе.

Але за однією вампірською родиною вона спостерігала найпильніше. Ця родина мешкала не в Трансільванії, а в Німеччині. Проте Антаназія мала щодо неї великі плани. Адже саме на цю родину вказали всі знаки. Саме над цією родиною зійшлися всі зірки…

Антаназія підняла вгору тонкий білий палець. На нього відразу ж сів кажан і віддано подивився на господиню. Антаназія щось прошепотіла йому на вухо.

Заплющивши на мить очі, кажан розгорнув крила і безшумно злетів. Зробивши коло над тронною залою (оздобленою, до речі, надзвичайно пишно) і минувши довгі похмурі коридори, кажан покинув Чорний замок і вирушив невідомо куди.

Залишивши позаду дрімучий трансільванський ліс, він пролетів над непривітними сірими горами, з яких спускалися в долину шумливі річки. В їхніх потоках танцювали промінчики місячного сяйва.

Вовчі зграї полювали на здобич, на селян нападали вампіри – одне слово, тривало звичне для цієї місцини життя. І все, що бачив, ширяючи в небі, кажан, бачила й Антаназія крізь збільшувальне скло свого монокля.

– Лети ж бо, лети, – схвильовано шепотіла Антаназія.

І кажан летів усе далі й далі, над луками й долинами, над лісами й автострадами. Зайнялося на світ, через деякий час сонце досягло зеніту, але вірний слуга Антаназії і не думав про відпочинок. Лише з першими променями передзахідного сонця вдалині з’явилися непевні обриси німецького містечка Біндбурґ.

Коли кажан нарешті підлетів до непоказного будинку з похиленими віконницями, у Антаназії завмерло серце. Цей порослий плющем будинок стояв на вулиці Ліндевег, на околиці Біндбурґа. Його оточував дещо занедбаний, але надзвичайно мальовничий садок.

Опустившись на віконницю, кажан із цікавістю зазирнув усередину будинку. Антаназія напружено стежила за своїм посланцем через монокль. Від побаченого її очі радісно заблищали, а губи розпливлися в демонічній посмішці, оголивши гострі, наче кинджали, ікла.

Будинок, повний смердючок

Дакарія і Сільванія Цепеші стояли перед дзеркалом, старанно підпилюючи ікла. Для Дакарії (або просто Даки, як зазвичай її всі називали) цей процес був вельми важкий і марудний: не так просто підпилювати ікла, коли твоє віддзеркалення дуже розмите. Не шкодувала сил і її сестра-близнючка. Сільванії аж надто не хотілося, щоб її гострі ікла хтось помітив. Під «хтось» маємо на увазі людей. Річ у тому, що Дакарія і Сільванія Цепеші – справжнісінькі вампірки, точніше, справжнісінькі напіввампірки. А от їхній батько – Міхай Цепеш – чистокровний вампір.

Шляхетний нащадок давнього вампірського роду Міхай багато століть безтурботно жив у трансільванському мегаполісі Бистрія, поки одного дня не зустрів у горах дівчину небаченої краси, таку собі руду бестію з грайливими очима й ніжними, ніби пелюстки троянди, губами. Рідкісний вампір у розквіті своїх вампірських сил зміг би встояти, відчувши звабливий аромат її шкіри. Зробивши майстерний флопс, Міхай миттю опинився за спиною у прекрасної незнайомки і зробив те, що на його місці зробив би будь-який вампір: роззявив рота і вп’явся зубами в тендітну шию. Але на превеликий його подив, замість теплої солодкої крові у нього на зубах захрускотів пластик!

Виявляється, напередодні доленосної зустрічі дівчина потрапила під каменепад, пошкодила шию, і лікар призначив їй спеціальний комір.

Дівчина здивовано подивилася на незнайомця. Скільки ж небезпеки було в погляді його зухвалих темних очей!

Міхай зацікавлено поглянув на незнайомку, яку, як з’ясувалося згодом, звали Ельвірою. Скільки ж тепла і любові було в її погляді!

І він закохався в неї. Відразу. І на все життя.

А Ельвіра одразу закохалася у вампіра, та так шалено, що залюбки змінила своє прізвище і стала фрау Цепеш. Незабаром після весілля у Міхая й Ельвіри народилися близнючки Сільванія і Дакарія – вампірки-покручі. Багато в чому схожі на батьків, вони були повні протилежності одна одній. Сільванія була більше людиною, ніж вампіром. Вона носила чудернацькі сукні з мереживом і рюшиками. Її русяве волосся пишними локонами спадало на плечі. У жилах Даки вирувало значно більше вампірської крові, ніж у її сестри. Вона ненавиділа сукні й кучері, підстригала коротко волосся й одягалася у все чорне.

Попри те, що сестри-вампірки були дуже різні, вони повсякчас трималися разом і стояли одна за одну горою. Так було завжди: і коли вони жили в Трансільванії, і коли перебралися до Біндбурґа.

На перших порах їм обом було непереливки в Німеччині. Сільванія вельми тішилася, що їхня родина тепер житиме серед людей. Більш того, їй і самій захотілося стати повноцінною людиною. Та коли її сестра перетворилася на звичайну людську дівчинку, Сільванія переконалася, що бути людиною так само непросто, як і напіввампіром.

Даці Німеччина спочатку здалася страшенно нудною глушиною, де все аж занадто охайне, чистеньке, дуже пригладжене й підстрижене. А ще виявилося, що в цій країні повно людей і що від них усіх треба ретельно приховувати свою справжню натуру. Спочатку Дака сумувала за Бистрією, але минуло зовсім небагато часу, і вона зрозуміла, що на новому місці не так уже й погано. Ще б пак, адже у них із Сільванією з’явилися друзі, найкращі у світі.

От хоч би й Гелена. Дівчина обожнювала кладовища і майстерно малювала кульковою ручкою всіляких фантастичних потвор у себе на руках. Гелену геть не дивувало, що її подруги – справжнісінькі напіввампірки. Подумаєш… Щоправда, вперше дізнавшись про таємницю Сільванії і Даки, вона трохи злякалася і навіть про всяк випадок сховалася в туалеті. Але варто було сестрам один раз взяти Гелену в fugli noap, як вона відкинула всі забобони й упередження.

Гелена любила зависнути десь зі своїми новими подругами. Втім, нерідко їй доводилось миритися з тим, що Дака і Сільванія висіли, немов кажани, вниз головою, зачепившись ногами за якусь поперечину.

Але, мабуть, найбільш за все Гелена любила таємниці. У неї самої була одна. Гелена носила слуховий апарат і старанно приховувала це від усіх, або майже від усіх. Сільванія і Дака були напіввампірками, і теж ніхто – або майже ніхто – не повинен був про це знати. Страшну таємницю зберігав і товариш дівчаток Лудо Шварцер. Лудо мав надзвичайний дар: час від часу він віщував події. Крім того, дідусь Лудо був чарівником. Саме завдяки цим таємницям, що їх мав кожен з однокласників, вони, мабуть, і потоваришували, вбачаючи одне в одному споріднену душу.

Тільки Якоб Бартон не приховував ніяких таємниць про себе. Він був звичайним хлопцем, ну за винятком того, що його тато – австралієць, мама пише книжки про вампірів, а сам Якоб любить ласувати часниковими багетами. А ще у Якоба по вуха закохана Сільванія. Але про це знали всі. А якщо про таємницю знають всі – яка ж то таємниця? Отже, нехай Якоб аж ніяк не особливий і аж ніяк не надзвичайний, але для Сільванії він був найдивовижнішою людиною на світі – тим самим казковим принцом, про котрого вона мріяла дорогою в Біндбурґ. Принцом, який поцілує її в губи і ходитиме з нею всюди, тримаючи за руку. Авжеж, в її мріях принц не їв часникові багети. Але коли здійснюється твоя найзаповітніша мрія, то чи важать такі дрібниці? Найголовніше, що Сільванія тепер дружила з людською дівчинкою Геленою і двома людськими хлопчиками – Лудо і Якобом. А вже часниковий аромат можна й пережити.

Без сумніву, Дака теж була дуже рада знайти в Німеччині друзів. І все ж вона, як і раніше, сумувала за батьківщиною. Згодом її туга аж ніяк не ослабла, а навпаки – посилилась, адже вона примудрилася по самі ікла закохатися в Мурдо Дако-Апусено, фронтмена «Криптон Крекс» – найбільш могильно-інфернального вамп-рок-гурту у світі.

Не так давно вона познайомилася з Мурдо особисто. Це сталося просто на концерті «Криптон Крекс». Тієї ночі гурт виступав у нічному клубі одного німецького містечка. І хоча містечко це зовсім неподалік Біндбурґа, Міхай і Ельвіра якнайсуворіше заборонили Даці навіть думати про концерт. Довелося порушити батьківську заборону і втекти з дому. Але воно було того варте: під час концерту Дака продерлася крізь натовп аж до сцени – і Мурдо запросив її, Дакарію Цепеш, піднятися до нього, а коли концерт закінчився, провів дівчину за лаштунки, де вони потім довго сиділи і розмовляли. Замогильно прикольна юна напіввампірка Дака надихнула Мурдо, і він присвятив їй нову пісню та покликав із собою у світове турне. Спочатку Дака радісно погодилася, але в останній момент передумала, вирішивши залишитися з друзями та сім’єю. Іноді вона потай шкодувала про це рішення. Але щоразу, коли її серце стискалося від туги, вона пестила Карлотту і почувалася краще. Карлотта – ручна п’явка Мурдо. Познайомившись із Карлом-Хайнцем, Карлотта тут же в нього закохалася. Тому Мурдо і залишив її у Даки.

З підпиляними іклами сестри зайшли до вітальні. Дака відразу ж кинулася до підвіконня, де стояв акваріум з Карлом-Хайнцем і Карлоттою, і ніжно погладила животики годованців. У відповідь ті радісно пустили гази. Ця звичка водиться за всіма ручними вампірськими п’явками. Вони всюди залишають багато слизу і повсякчас пукають.

– Самі смердючки навколо! – буркнула Сільванія. Вона мала чудовий нюх і терпіти не могла неприємні запахи, ну, може, за винятком часникових багетів.

– Та годі тобі! Це ж так мило! – усміхнулася Дака.

– Коли так робить Франц, – мабуть. Але коли пердять ці твої слимаки – це просто огидно! – нудила Сільванія.

Франц – новий член родини Цепешів. Найсолодкіша смердючка у світі! Крихітний братик Сільванії й Даки. Маленький покруч, у жилах якого тече вампірська кров. Ще до народження він вирішив навчитися літати. Бідна Ельвіра доклала чималих зусиль, щоб приховати його маневри від інших. І це тоді, коли сама фрау Цепеш суворо заборонила членам своєї родини літати повидну. Але ще не народженому нетямі хіба щось втовкмачиш?

Натомість Ельвіра була, мабуть, єдиною вагітною жінкою, яка здавалася собі не ледачим відгодованим моржем, а феєю, котра ширяє над землею.

Щоправда, зовсім незадовго до народження Франца Ельвіра ляпнула спересердя, що почувається свинею, яку ось-ось відправлять на забій. Та вагітні жінки частенько говорять і роблять щось дивне. Отже, не варто надавати цим словам великої ваги. Утім, про це в родині Цепешів уже давно й не згадують. Варто було немовляті Францу з’явитися на світ, як усі відразу ж його шалено полюбили, а Ельвіра й поготів.

Міхай, який, якщо чесно, сподівався на ще одну доньку, через народження сина нітрохи не засмутився і так само, як колись Даці й Сільванії, радо співав Францу трансільванських колискових.

Сільванія мріяла про сестричку, яка б також любила мережива, рюші і модні журнали. Але з сестричкою цього разу не пощастило, і Сільванія залюбки няньчила братика, напувала його кров’ю з пляшечки й підгодовувала кров’янкою.

Дака була в захваті від свого крутого маленького братика. Коли він народився, вона відразу ж стала його тренеркою з льотного мистецтва. А щоб під час польотів малюк, не дай Боже, не забився, Дака подарувала йому шолом.

З усіх радісних подій, що сталися із Дакою та Сільванією в Німеччині, поява Франца стала найрадіснішою. Сестрам він був у мільйони разів дорожчий за Якоба і Мурдо разом узятих. Але любити брата і кохати хлопця – зовсім не одне й те саме. Немає на світі нічого міцнішого за кревну спорідненість, тим більше, якщо кров ця – напіввампірська. Утім, про це Дака та Сільванія ще якось нашепочуть братові на вушко, а того дня дівчата мали справу значно важливішу.

– Розберімо світлини на вампшеті[1], – запропонувала Сільванія.

Фотографії потрібні були для подарунка. Наближався перший день народження Франца, і сестри придумали оформити сімейний альбом.

– Гаразд, – погодилася Дака і флопсом перемістилася на канапу.

Сільванія присіла поруч і ввімкнула вампшет.

– Ось цю наклеїмо на обкладинку, – показала вона кивком на світлину, де було зображено всю родину. Франц мав ось-ось народитися, і це був той рідкісний момент, коли мама обома ногами стояла на землі.

– Boi, – знизала плечима Дака.

Сільванія почала гортати світлини: Франц, Гелена, Лудо, Франц…

– Ой, дивися! Франц із Якобом! Яка краса! – засюсюкала вона.

Дака пустила очі під лоба. Сестрі тільки дай пощебетати про Якоба! Що ж до Даки, то вона не любила виставляти на огляд свої почуття і про те, що по вуха закохана в Мурдо, воліла мовчати.

Сестри так захопилися світлинами, що, певна річ, не помітили кажана, який підглядав за ними з віконниці. І лише коли кажан вирішив знічев’я перекусити комаром, який в променях передзахідного сонця виконував свій останній у житті танок, Сільванія на мить відвела очі від вампшета. Але й тоді вона не помітила непроханого гостя.

– А де ж світлина з Урсулою? Урсула неодмінно має бути в нашому альбомі! – сказала Дака.

– Авжеж! Гортай далі! – Сільванія провела пальцем – і на екрані вампшета з’явилося зображення Урсули.

Урсула працювала медсестрою в біндбурзькій лікарні. Там же, у відділенні судової медицини, ночами працював і Міхай. Під час нічних змін, що їй подобалися більше, ніж денні, Урсула частенько навідувалася до банку крові. Там вони й познайомилися. З’ясувалося, що Урсула – теж вампір (точніше, вампірка), і теж ретельно приховує це від людей.

Якось до лікарні потрапив сусід Цепешів Дірк ван Комбаст. Успішний представник фармацевтичної компанії, він весь вільний час присвячував полюванню на вампірів. Але, потрапивши до ніжних рук Урсули, Дірк пом’якшав. Він вирішив, що просто з небес до нього спустився ангел небаченої краси, і тут же без тями закохався в чарівну медсестру. Звідки ж йому було знати, що Урсула – ніякий не ангел, а справжнісінький вампір?

Але ж і Урсула не здогадувалася, що Дірк – мисливець за вампірами. Аромат парфумів і харизма Дірка зробили свою справу – і медсестра палко відповіла на його кохання. Відтоді минуло чимало часу. Урсула вже була при надії і незабаром мала народити Дірку спадкоємця або спадкоємицю. Але от повідомити йому, що сама вона – вампір, а їхня дитинка, швидше за все, буде напіввампіром, Урсула ніяк не наважувалася.

– Жінка мусить бути загадковою, – відмахувалася вона щоразу, коли Сільванія або Дака радили їй у всьому зізнатися Діркові.

Та й справді, як скажеш мисливцеві на вампірів, що ти одна з них? Дірк полював на вампірів відтоді, як через них опинилася в психіатричній лікарні його матінка. Якось уночі вона побачила справжнісіньких вампірів, але ніхто не повірив їй. Тож Дірк вирішив довести всьому світові, що вампіри насправді існують, а мама – зовсім не божевільна. Ото б він здивувався, якби дізнався, що доказ – у нього під носом, і більше того, цей доказ – об’єкт його шаленого кохання!

– Цікаво, а гер ван Комбаст уже в курсі, що у нього скоро народиться напіввампіреня? – хихотіла Дака.

– Не думаю, – похитала головою Сільванія. – Напевно, Урсула так йому нічого і не розповіла.

– Не розумію я її, – знизала плечима Дака. – Що тут страшного? Напіввампір – це ж мегакруто! Ой, дивися, яка мімішність: Франц бавиться з Карлом-Хайнцем і Карлоттою.

– Угу, три смердючки змагаються, хто з них гучніше пукне, – усміхнулася Сільванія.

З коридору долинув непристойний звук. Двері відчинилися, і на порозі з’явилася Ельвіра з Францом на руках.

– Час спати, кажанчики! Нумо швидко у ліжечка! – вигукнула вона.

– Boi noap! – відповіли близнючки й одразу почали цілувати і щипати пухкенькі щічки, м’яти й тискати рученята і ніжки малюка. Ельвіра зі сміхом притулила Франца до себе – так і дивись, дівчата от-от задушать його своєю сестринською любов’ю.

Але Дака з Сільванією були не єдиними, хто не міг намилуватися Францом. Немов зачарована, Антаназія спостерігала за ним крізь свій монокль. Побачивши малюка, вона пустила по іклах слину. Антаназія облизнулася. Раптом у моноклі з’явилася якась зелена безформна слизька істота.

– А-а-а-а-а! Що це? – заверещала Антаназія, гидливо скрививши рота.

Це був Карл-Хайнц. Помітивши, що на вікні сидить кажан, який, поблискуючи очима, з цікавістю заглядає до кімнати, він витягнув писочок і почав вивчати непроханого гостя. Адже Карл-Хайнц вважав себе не якоюсь там п’явкою, а п’явкою вартовою. Ну то й що, що він маленький? Проте сміливенький! Тож кажану Карл-Хайнц вирішив справити далеко не привітний прийом – щоб знав, як витріщатися у вікна до чужих вампірів. Він гнівно зиркнув на кажана – той миттєво відсахнувся і, розправивши крила, полетів геть. А Карл-Хайнц ще довго дивився йому вслід і думав. Йому здалося, що кажан заглядав у кімнату аж ніяк недурно. Тільки от навіщо? Про всяк випадок Карл-Хайнц вирішив цієї ночі не спати. Зовсім.

– Boi noap, любчики! – сказала Дака Карлотті й Карлу-Хайнцу і вимкнула світло. Вампірійською – рідною мовою трансільванських вампірів – це означало «На добраніч!»

Карл-Хайнц притулився до Карлотти, яка тут же ніжно поцілувала його в обидві щоки і мовою трансільванських п’явок побажала коханому доброї ночі: «Швой швапп!»

Вимкнувши світло, Дака сіла в ліжку.

– Добраніч, Сільваніє! – побажала вона сестрі.

– Добраніч, Дако… – прошепотіла Сільванія.

– На добраніч, мамо! – сказали вони хором.

– На добраніч, мої кажанчики! – відповіла мати.

– На добраніч, татку! – крикнула Дака.

– Boi noap усім! – пролунало з підвалу.

– Добраніч, Франце! – проспівала ніжним голоском Сільванія.

– Бя-я-я! – відгукнувся Франц.

– На добраніч, Карле-Хайнце… – прошепотіла Дака.

– Швой швапп! – пропищав Карл-Хайнц своєю мовою, але Цепеші, на жаль, не розуміли мови трансільванських п’явок.

– Карле-Хайнце! – покликала його Дака.

Карл-Хайнц пустив гази. Усі засміялися: отже, з годованцем усе гаразд. Потроху всі мешканці будинку поринули в сон, навіть не здогадуючись, що незабаром все перевернеться догори дригом і більше ніколи не буде, як раніше. І лише Карл-Хайнц не на жарт бентежився. А коли він все-таки заснув, йому наснилося, що Дака потрапила у якийсь чорний замок і навколо неї з’юрбилися похмурі, темні тіні. Карл-Хайнц прокинувся у холодному слизу і занурився в думки. Що ж міг означати цей дивний лиховісний сон? Та й чи сон то був? Тут Карл-Хайнц пригадав допитливого кажана за вікном, і йому стало зовсім моторошно: той кажан дивився холодним, безжальним поглядом.

Карл-Хайнц народився в Трансільванії. Дака виростила його на уроці мерзотознавства в школі, а коли Цепеші вирішили перебратися жити до Німеччини, взяла з собою. Та Карл-Хайнц добре пам’ятав, який вигляд мають кажани на батьківщині. Вони зовсім не схожі на німецьких кажанів. Вони чорні, немов ніч, з вогненно-червоними, ніби жаринки, очима. Від жахливого погляду цих очей не сховаєшся: він ніби проймає наскрізь.

«Треба порадитися з Лудо Шварцером», – метикував Карл-Хайнц. Лудо – фахівець із передчуттів і пророцьких снів. Тільки як же його запитаєш, якщо мови п’явок він не знає? Карл-Хайнц важко зітхнув. Навіть з Дакою йому не так легко порозумітися. На щастя, вона хоча б володіла мовою жестів і вельми непогано вміла чесати йому животик. Як все ж таки добре, що поруч тихо пускає гази Карлотта, яка розуміє його з напівцьома. Затишно вмостившись поряд із нею, Карл-Хайнц знову заснув. І цього разу його сон був мирний і спокійний.

Вогняні погляди

Новий день не обіцяв Сільванії нічого доброго. Як і будь-який інший день, коли в розкладі стояв урок фізкультури. Сільванія ненавиділа цей предмет дужче, ніж уроки льотної майстерності в їхній колишній школі.

Вчителька фізкультури фрау Беніш була за своєю вдачею сувора й безжалісна. Не випускаючи з рота свисток, вона жваво бігла стадіоном. За нею, висолопивши від утоми язики, пленталися учні класу. Якоб, Лудо і Гелена ще бадьорилися, а от Сільванія сапала десь у хвості колони, ледве встигаючи за іншими. За нею поволеньки бігла сестра. Якщо відверто, ніяких проблем із фізкультурою у Даки не було. Просто ходіння пішки вона вважала марнуванням часу, а біг – і зовсім gumox, повною дурницею й безглуздям. Інша річ – льотна майстерність і флопси! І в тому, і в іншому Дака не мала рівних. Та от біда: відразу після переїзду до Німеччини мама запровадила в їхній родині шість золотих правил і пильно стежила за їх суворим дотриманням.

Золоте правило № 1: літати тільки вночі. Золоте правило № 2: їжа не повинна стрибати, повзати або літати. Навіть якщо в’їдлива муха або вайлуватий жук самі просяться тобі до рота (дотримуватись цього правила було Даці понад силу). Золоте правило № 3: на сонці довго не перебувати. Якось це правило порушила Сільванія, за що відразу ж гірко поплатилася здоров’ям. Вона пішла з Якобом у басейн і дуже обгоріла на сонці. Другого дня Сільванія ледь могла поворухнутися. Обпечені ноги і руки страшенно боліли, а лоб, щоки, ніс і підборіддя почервоніли так, що на обличчя довелося накладати кілька шарів косметики. Проте ці страждання не були марні: незабаром Якоб запропонував їй зустрічатися. Золоте правило № 4: ніяких хрестів. Золоте правило № 5: ніякого часнику. Це правило постійно порушував малюк Франц. Одного разу Дака і Сільванія зайшли з ним до овочевої крамниці. Дівчата незчулися, коли він просто з прилавка стягнув часник і, запхавши його собі до рота, із превеликим задоволенням почав жувати. Сестри з жахом дивилися на брата. Вони не поділяли такого захоплення: овочі та фрукти – така собі їжа, але часник… Він узагалі може бути згубним для вампіра! Відтоді, щойно вони заходили до тієї овочевої крамниці, продавчиня чимдуж мчала до Франца і дарувала йому голівку часнику. Вочевидь, до цього запашного й небезпечного овоча у малюка був абсолютний імунітет. Золоте правило № 6: ніякого гіпнозу, флопсів і вогняних поглядів. Одне слово, ніяких надсил. Цим правилом частенько нехтував Міхай: погодьтеся, який вампір стане марудитись із молотком, якщо цвях можна простісінько втиснути в стіну пальцем?

Зазвичай Сільванія намагалася старанно дотримуватися маминих золотих правил. Та зараз вона готова була віддати будь-що, аби їй дозволили зробити флопс і опинитися подалі від стадіону й уроку фізкультури. Але тут Якоб – хоч він і біг попереду – озирнувся і підморгнув їй:

– Агов!

– Привіт! – просопіла Сільванія.

«Pumpflex! Прокляття! – подумала вона. – Краще б він на мене наразі не дивився, я ж маю препоганющий вигляд».

На урок фізкультури Сільванія зав’язала волосся яскравою стрічкою, одягла рожеву футболку і шаровари, а поверх них – спідницю.

– Класний прикид! – сказав Якоб.

Сільванія зніяковіло посміхнулася. Ну хіба він не душенятко? З неї піт котиться градом, а він їй запросто відважує компліменти. Хлопець мрії, zenzatsoi futzi!

– Тобі пасує ця футболка, а надто – до кольору очей, – провадив далі Якоб.

– До кольору очей? – здивувалася Сільванія.

Якоб покивав головою на знак підтвердження.

– Авжеж… Футболка… чудово пасує до твоїх очей… Тобто твої очі пасують до неї.

– Gumox.

Сільванія глянула Якобу в очі й усміхнулась. Якоб був коханням всього її життя, Milobа, як сказали б у Трансільванії. Здавалося, Сільванія зараз потоне в його очах, їй ставало дедалі гарячіше і гарячіше… І раптом з її очей посипалися іскри й вирвалося найсправжнісіньке полум’я: пш-ш-ш-ш!

– А-а-а-а-ай! – скрикнув Якоб, схопившись за щоку. – Боляче!

– Fumps! Чорт! Що сталося? Як? – з подивом белькотіла Сільванія. Невже вона мало не підсмажила Якоба вогняним поглядом?

– Що це з тобою? – здивовано запитала Дака.

Однокласники ошелешено спостерігали за Сільванією та Якобом. Почувши сварку, обернулася і фрау Беніш.

– Бадьоріше, бадьоріше! Не пасемо задніх! – скомандувала вона і дунула у свій свисток.

– Пробач, Якобе, я ж не навмисно. Не розумію, як так сталося. Мені страшенно шкода. Fumps… Дуже боляче? Покажи, – заметушилася Сільванія.

Їй дуже хотілося спокутувати свою провину. Вона простягла було руку, щоб погладити Якоба по щоці, але тут… Пш-ш-ш-ш-ш! З її очей знову вирвалося полум’я, і його язички взялися жадібно пожирати рукав спортивної куртки Якоба.

– А-а-а-ай, – з жахом вигукнув хлопець. – ВОГОНЬ!

Він похапцем зірвав з себе куртку і жбурнув її на землю.

– Чорт забирай! Куртка горить!

Навколо Якоба і Сільванії скупчились однокласники. Підбігли і Лудо з Геленою. Хлопці розгублено спостерігали, як Якоб стрибає по куртці, намагаючись загасити полум’я.

– Що тут відбувається? – сердито запитала фрау Беніш.

Сільванія безпорадно подивилася на сестру.

– Ой божечки… Що ж це… Я ж не хотіла… Це не я, – тихесенько пробелькотіла вона. В очах її кипіли сльози. Здавалося, Сільванія ось-ось розридається.

Дака посміхалася. Усе, що відбувалося, її неабияк тішило.

– Так це ж цілковитий boibine! – заявила вона.

Сільванія кинула на сестру суворий погляд.

– Ні, звісно, нічого доброго в тому, що ти мало не спалила Якоба, немає, – почала виправдовуватися Дака. – Але поглянь на це з іншого боку: ти нарешті стаєш вампіром. Скільки можна прикидатися і шифруватися? Якщо чесно, мені вже давно це набридло! – Вона схопила Сільванію за руку. – Ходімо покажемо всім, на що ти здатна!

Але не встигла Сільванія оговтатися від шоку (вже котрого за весь урок фізкультури: спочатку вогняні погляди, потім – нісенітниця, яку верзла Дака), як життя підкинуло їй нове випробування: просто перед сестрами виросла грізна фрау Беніш.

– Що тут коїться? Вам спало на думку влаштовувати феєрверки у мене на уроці? Ну ж бо, відповідайте!

Сільванія опустила очі.

– Розумієте, я… – почала було вона.

– Дивись на мене, коли відповідаєш, – відрубала фрау Беніш.

Сільванія підвела очі на вчительку, але тут їй на допомогу прийшла сестра.

– Бачите, фрау Беніш, Сільванія і я… Одне слово, ми – не такі, як усі діти.

Але тут Сільванія боляче наступила їй на ногу.

– Ти збожеволіла? – прошипіла вона.

– Досить! – гнівно вигукнула фрау Беніш. – Не треба заговорювати мені зуби! Я й сама краєм ока бачила, як ви метали вогонь у нещасного Якоба. Це ж треба – палити однокласників! Вам це так просто не минеться!

З цими словами вчителька повернулася і, похитуючи стегнами, рішуче попрямувала вперед, щоб знову очолити колону бігунів.

– Боягузка! – презирливо кинула сестрі Дака.

Для бідної Сільванії це стало останньою краплею.

Весь світ зараз був проти неї: Якоб, фрау Беніш і навіть Дака. Сільванія кинула вслід вчительці погляд, повний злості й образи. Всередині у неї все вирувало… Пш-ш-ш-ш-ш! Її очі знову вистрелили язичками полум’я і влучили просто в м’яке місце фрау Беніш. Ось це було видовище! Вчителька фізкультури качалася по землі, носилася стадіоном, знову качалася по землі. При цьому вона так несамовито верещала, ніби їй в шию вп’явся іклами вампір.

Клас розлігся реготом, і лише Якоб, Гелена, Лудо і Дака здивовано дивилися на Сільванію. А тій було не до сміху, а зовсім навпаки – Сільванія гірко розплакалася. Те, що в людській школі є предмет під назвою «фізкультура», – це ще півбіди, але ось те, що вона не може контролювати свої надсили і ледь не спалила однокласника і вчительку, – ось це справжня біда. І що тепер робити?..

На щастя, після фізкультури уроків більше не було. Дака і Сільванія пленталися додому. Настрій у обох був похмуріший за найпохмурішу хмару.

– Тепер Беніш точно прийде до нас додому і наскаржиться батькам, – схлипнула Сільванія.

Дака раптом розпливлася в посмішці.

– Зате як класно ти запустила полум’ям їй в зад! Просто boibine!

– Та я ж не… Послухай-но, Дако, нічого смішного тут немає! – обурилася Сільванія. – Ой божечки… Тільки б Беніш не помітила, що ми…

– …що ми напіввампірки? Ну а коли й помітить, що з того?

Сільванія затрусила головою.

– Та що ти… Це… Це дуже небезпечно! Як ти не розумієш? Ми ж не в Трансільванії! І я не хочу, щоб всі знали, що ми не такі, як вони!

Дака щосили стиснула руку в кулак.

– Але я і справді не така, як усі!

– Навіть Урсула ще не зізналася Дірку ван Комбасту, що вона вампірка. Це при тому, що вони живуть разом і чекають дитину, – заперечила їй Сільванія.

Вони саме проходили повз сусідську садибу. Дірк украй відповідально готувався до народження первістка, а тому доглянутий садок перед його будинком вже був усіяний табличками з написами «В будинку маленька дитина!» і «Дотримуйтеся тиші!»

Дака кинула сердитий погляд на садок. Пш-ш-ш-ш-ш! Полум’я охопило бездоганно підстрижений маленький кущик. Тут же в будинку Цепешів відчинилося вікно, і на вулицю висунулася кучерява голова Ельвіри. Здавалося, з її очей зараз теж вирветься полум’я, та таке потужне, що Дака і Сільванія миттю перетворяться на купки попелу.

– Дако! Ти з глузду з’їхала? Що ти робиш? Негайно обидві додому! Rapedadi! – гнівно вигукнула фрау Цепеш.

– Fumps. Ненавиджу Німеччину. Що не зробиш – усе заборонено! – гарикнула Дака.

Однак не послухатися мами вона не наважилася: якщо вже Ельвіра каже «rapedadi», то це означає, що краще поквапитися.

Ельвіра пекла свій фірмовий павуковий пиріг. Щоправда, від павуків у цього пирога залишилася лише форма, адже дістати павукові ніжки для начинки в Німеччині досить важко. Але Ельвіра знала, як Міхай любить цей пиріг, і їй дуже хотілося зробити приємний сюрприз чоловікові, який останнім часом став напрочуд задумливий і цілодобово пропадав у себе в підвалі. Втім, удень вампірові і належить дрімати в якомусь темному і прохолодному місці, але чуйне серце підказувало фрау Цепеш, що з чоловіком коїться щось недобре.

Ельвіра зняла з пальців залишки тіста, витерла руки об фартух і, зітхнувши, глянула на звичний хаос на кухні. Мда… не так просто знайти час на прибирання, коли в тебе троє дітей, чоловік-вампір і робота. Однак Ельвіра великою чепурухою ніколи й не була, але якби їй відверто сказали про це – вона б, швидше за все, образилася.

У коридорі стояли притулені до стіни кришки для унітазів, що Ельвіра незадовго до цього вкрила лаком і залишила сохнути. Річ у тому, що фрау Цепеш була не тільки мамою трьох дітей і дружиною чистокровного вампіра. У Біндбурзі вона відкрила власну крамничку, де продавала дизайнерські кришки для унітазів. Кожна кришка була ексклюзивною і робилася на замовлення. Покупці завжди йшли з крамниці задоволені, тому й справи йшли добре. Коли на світ з’явився малюк Франц, Ельвіра стала працювати вдома. На щастя, Франц довго спав, даючи мамі можливість займатися ділом. Це неабияк тішило жінку, а от решта рідні, на жаль, тішила не завжди…

– Яка нечисть в тебе вселилася? Як тобі могло спасти на думку метати вогняні погляди посеред білого дня? Та ще куди! На кущі біля будинку гера ван Комбаста! – почала вона відчитувати Даку, щойно та переступила поріг кухні.

– Ха! – ображено бовкнула Дака. – Бачила б ти, який феєрверк влаштувала сьогодні Сільванія на уроці фізкультури!

Сільванія кинула на Даку гнівний погляд. Коли ж її сестра нарешті навчиться тримати язика за зубами?!

Ельвіра отетеріла від здивування. Сільванія? Невже її Сільванія на таке здатна?

Сільванія сумно подивилася на маму і, набравши повітря в легені, випалила:

– Так, було таке…

Три майже ідеальні плани

Жінки родини Цепешів так захопилися з’ясуванням стосунків на кухні, що ані Дака, ані Сільванія, ані Ельвіра не помітили, як просто під їхніми вікнами метушиться сусід.

Дірк ван Комбаст був не тільки самопроголошеним мисливцем за вампірами. Він був ще й украй передбачливий, завжди готовий дати відсіч будь-якій – нехай навіть і смертельній – небезпеці. Побачивши палаючий кущ і всебічно оцінивши ситуацію в садку, чоловік вирішив, що гаяти час не варто. Пристібнувши до пояса каністру з водою, від якої було відведено шланг з водяним пістолетом на кінці, Дірк підійшов до куща, охопленого полум’ям, і натиснув на курок водяного пістолета. Той вистрелив тоненькою цівкою. Мисливець за вампірами не здавався, але всі його зусилля були марні. Тоді він підніс шланг до обличчя і почав уважно його вивчати, як раптом – хлоп! – шланг луснув, і в обличчя Дірку вдарив потужний струмінь води.

«Розпочинаємо план Б!» – не втрачаючи запалу, скомандував собі Дірк і побіг до хати, щоб набрати відро води. У будь-якій складній ситуації чоловік повинен мати ще один план про запас.

Над своїм планом грів чуприну і Міхай. Щоправда, він був не просто чоловіком. Він був 2676-річним нащадком найдавнішого в світі вампірського роду. А 2676-річному нащадку найдавнішого вампірського роду вистачить і одного плану – плану А! Над ним Міхай ретельно працював протягом довгого часу. Через цей план він цілісінькі дні не змикав очей і запізнювався на роботу вночі. Через цей план він не займався своєю родиною і навіть занедбав улюблених кліщів-кровопивців. Але справа була термінова. Спливав визначений термін. І коли нарешті план було втілено в життя, Міхай окинув гордим поглядом плід своєї праці. Сторонній спостерігач був би вельми здивований, побачивши чудернацьку споруду з кошиком посередині. Навколо кошика висіли ободи від велосипедних коліс із вбитими цвяхами замість спиць. Але Міхай Цепеш був певен: з цим його винаходом небезпека більше не загрожує.

Міхай полегшено зітхнув. Але, набираючи повні груди повітря, він мало не задихнувся від мерзотного запаху. Цей запах був значно смердючіший від запаху закаканих підгузків Франца або газів, що час від часу пускав Карл-Хайнц. Що ж це таке? Поруч із конструкцією стояла скриня, а з неї стирчав якийсь білястий предмет з ліловими прожилками. Так-так, це був часник! Одягнувши респіратор і рукавички, Міхай обережно, щоб не зачепити пляшки зі святою водою, відкинув кришку і запхав голівки часнику всередину. Зачинивши скриню, він почав вбивати черговий цвях в обід велосипедного колеса, але, як на зло, схибив і вдарив молотком не по цвяху, а по великому пальцю.

– Fumps! – заволав Міхай і сердито жбурнув молоток убік. Чоловік озирнувся: звичайно, він знав, що в підвалі, крім нього, нікого немає, але у великій родині зайва обережність ніколи не завадить. Лаятися з Ельвірою йому зараз було не з руки, хоча Міхай розумів: сварка з жінкою однаково неминуча. Велика сварка. Врешті-решт йому доведеться в усьому зізнатися Ельвірі й розповісти їй про одну могутню жінку і її підступний план…

Усі знаки вказували на те, що незабаром на домівку Цепешів звалиться нещастя. Але Міхай був готовий битися за свою родину до останньої краплі його чорної вампірської крові, а, якщо треба, то й віддати життя. Так, це був його план Б. Втім, він щиро сподівався, що плану А цілком вистачить, недарма ж він майстрував оборонну споруду.

Зібравши всі свої надсили, Міхай натиснув великим пальцем на цвях, і той легко ввійшов у метал.

* * *

Твердим, упевненим кроком Антаназія прямувала лабіринтом коридорів Чорного замку. Нарешті вона зупинилася біля одних дверей і холодно посміхнулася. Повернувши ключ, жінка відімкнула двері й увійшла до кімнати. Посередині стояла оздоблена чорним оксамитом колиска. Над нею висіли брязкальця з людських кісток. Антаназія задумливо подивилася у вікно. Повний місяць, що осявав своїм блідим світлом нічне небо, нагадав їй слова старовинної колискової. Наспівуючи її, Антаназія повільно вийшла з кімнати і попрямувала до Тронної зали, де на подушці з червоного оксамиту лежала, виблискуючи золотом, маленька корона.

Скоро, зовсім скоро Антаназія здійснить свій задум.

Страшенна сварка

На кухні пахло смаженим, але не лише від пирога. Сільванія плакала. Ельвіра не тямила себе від гніву. Як могла її мила, добра, слухняна дівчинка метати вогняні погляди?! Та ще в кого! У товариша і в учительку!

Дака стояла посеред кухні, схрестивши руки на грудях.

– Досить із мене! Набридло так жити! Я більше не хочу приховувати, що я напіввампірка! Негайно піду і всім розповім! – волала вона.

– Як же мені остогидли ці суперечки, – Ельвіра пустила очі під лоба. – Я ж тисячу разів казала вам: не можна розповідати людям правду про нашу сім’ю. Люди бояться вампірів. А коли люди когось бояться, вони стають агресивними. Люди – вони як звіри.

– Тоді людям потрібно пояснити, що вампіри – зовсім не такі вже й страшні! – продовжувала Дака.

Ельвіра ніжно погладила її по жорсткому волоссю, що стирчало навсібіч, як стерня.

– Якби ж то все було так просто, кажанчику… Усі люди бояться незвіданого. Цей страх живе глибоко в серці, і нічого із цим не поробиш.

Тут на кухню зайшов Міхай. Побачивши на столі пиріг, він занурив у глазур вказівний палець.

– М-м-м… Мій улюблений павуковий пиріг, – замукав він від насолоди, облизуючи палець.

– Знаю, – сухо відказала Ельвіра. – Хотіла зробити тобі сюрприз…

Міхай вже збирався відщипнути шматочок пирога, але Ельвіра ляснула його по руці. Здивовано озирнувшись, гер Цепеш помітив, що обличчя у присутніх зовсім не радісні.

– Що це з вами? – запитав він.

– Я сьогодні в школі ледь не спалила Якоба вогняним поглядом, – схлипнула Сільванія. – Але присягаюся, це сталося випадково! Я цього не хотіла. Воно само якось вийшло.

У відповідь Міхай міцно обійняв її своїми дужими руками.

– Мій ти любий кажанчику, – лагідно промовив він, – усе гаразд. Те, що сьогодні з тобою сталося, – абсолютно нормально.

Сільванія здивовано подивилася на батька.

Ельвіра наморщила лоба: то її чоловік тижнями пропадає в підвалі, а то раптом з’являється, вважаючи, що розбирається в проблемах сім’ї…

– Раптові вогняні погляди, приплив надсил, спонтанні гіпнози – усе це ознаки дорослішання вампіра, – пояснив Міхай. – У цей період вампір не може контролювати свої надсили як слід. От і все.

Сільванія перелякано принишкла. Ельвіра сполотніла. І тільки Дака сяяла від щастя.

– Круто!

– Ці напади особливо яскраво виражені у таких чутливих і вразливих вампірів, як ти, inima moi, – продовжував Міхай, посміхаючись.

Сільванія витерла сльози.

– Але це ж коли-небудь припиниться? – з надією запитала вона.

– Авжеж! Цілком можливо, що вже завтра таких нападів не буде, і ти ще не раз зі сміхом згадуватимеш про них, як про надзвичайно веселу пригоду.

– Фух! – з полегшенням видихнула Сільванія.

– Але не можна виключати, що вони триватимуть ще якийсь час… Дорослішання вампіра – річ непередбачувана, таємниця за сімома печатками. Отак-пак!

Сільванія дивилася на тата, приголомшена й схвильована.

– А чому у мене немає всіх цих неконтрольованих вогняних поглядів і спонтанних гіпнотизувань? – із заздрістю запитала Дака.

– Усі вампіри різні. І дорослішають вони по-різному, – знизав плечима Міхай. – Але саме в цьому вся фішка!

З манежика, що стояв у кутку, почувся непристойний звук, а по тому задоволене бурчання – прокинувся Франц.

Флопсом опинившись біля манежика, Міхай радісно підхопив свого маленького напіввампіреня на руки.

– Boi motra, сину мій! Солодко тобі спалося, маленький поганцю?

Він лагідно подивився на Франца і тут же спохмурнів.

– Ходімо всі зі мною. Я хочу вам дещо показати.

Усі спустилися в підвал. Попереду йшов Міхай з Францом на руках. За ним – Ельвіра, Дака і Сільванія. Ельвіра аж палала з цікавості. Міхай зазвичай неохоче пускав кого-небудь до себе в підвал, а тут сам відчинив двері і запросив усіх увійти.

– Тада-а-а-ам! – тріумфально оголосив він і поклав Франца в кошик, що висів посеред якоїсь дивної споруди.

Дака і Сільванія з подивом витріщились на тата.

– Що це? – запитала Ельвіра.

– Броньована колиска для Франца, – спокійно відповів Міхай. – Коло захисту.

– А навіщо нашому малюкові коло захисту? – здивувалася Ельвіра.

Міхай відкашлявся.

– Щоб захистити його від трансільванської володарки Антаназії, – відважившись, випалив він. – Вона вже давно мріє про спадкоємця, ось і нишпорить по всьому світі в пошуках малюка, якого б могла забрати до себе в Чорний замок і виховати як рідного сина. А коли дитина виросте, вона передасть йому владу над усією Трансільванією.

Ельвіра, Дака і Сільванія витріщилися на Міхая. Вираз облич був однаковий у всіх трьох – суміш здивування, переляку і збентеження.

Міхай зітхнув.

– Людське немовля Антаназії не підходить. Воно просто не виживе в її замку. Рано чи пізно надвірна шляхта його… – Міхай прикусив язика.

Тривожну тишу в підвалі порушувало веселе дитяче белькотіння. Міхай випростався.

– Тому вона шукає саме дитину-напіввампіра. Точніше, хлопчика-напіввампіра.

Дівчатка приголомшено дивилися на тата.

– Що? – вигукнула Ельвіра, щойно оговталася від здивування. – Чи не хочеш ти сказати, що наш малюк у небезпеці?

Вона впритул наблизилася до Міхая.

– Зовсім ні, – сказав він, про всяк випадок позадкувавши. – Усе, що я хочу сказати, – це те, що над усіма малюками-напіввампірами наразі нависла небезпека потрапити в тенета до Антаназії.

Міхай знову відкашлявся.

– Ви ж знаєте, кажанчики, – провадив він далі, звертаючись до Даки і Сільванії, – що ви не такі, як усі. У світі не так вже й багато напіввампірів, а тому…

Міхай судомно ковтнув.

– Тому не можна виключати, що цілком імовірно… Загалом, спадкоємця престолу можуть коронувати лише раз на 375 років, і статися це має рівно опівдні свята Неро Соляріса, тобто післязавтра.

З усього почутого Ельвіра, Дака і Сільванія второпали лише словосполучення «Неро Соляріс».

Міхай невпевненим жестом пригладив синяво-чорне волосся.

– Антаназія, швидше за все, спробує цієї ночі забрати у нас Франца.

Він винувато поглянув на дружину. На мить Ельвіру заціпило.

– Франца? Нашого Франца?! – вибухнула вона, швидко прийшовши до тями. – І ти тільки зараз вирішив розповісти про це?

Міхай здійняв руки до неба.

– Moi Miloba, повір мені, ми не віддамо Антаназії нашого Франца! Ніколи в житті! Nici doi viati!

Він кивнув на свою споруду.

– Недарма ж я зробив броньовану колиску і придумав це коло захисту. Я врахував усі можливі дрібниці. Я навіть запасся часником і святою водою, аби убезпечити Франца!

Міхай зиркнув на членів своєї родини.

– Найважливіше зараз – триматися разом. Тільки так ми зможемо захистити Франца.

– А як не зможемо? – несміливо запитала сполохана Сільванія. Голос її тремтів, ноги стали ватяними, а думки в голові й зовсім переплуталися.

– Якщо триматимемося вкупі, у нас все вийде! – рішуче заявив Міхай.

– А що, як ні? – запанікувала Сільванія.

Міхай взяв її за руку.

– Ми озброєні, Сільваніє. Франц у безпеці. Я цілком контролюю ситуацію.

– Контролюєш? Та що ти кажеш! – вперла руки в боки Ельвіра. – Якось несхоже!

Міхай гнівно глянув на дружину.

– Що ти таке кажеш, Ельвіро?!

– Татусю, мамусю! – розплакалася Сільванія, і Дака пригорнула до себе сестру.

Ельвіра тим часом розійшлася не на жарт.

– Францу майже рік! Виходить, весь цей час ти приховував від мене правду!

– Так якби я розказав усе раніше, ти б тоді всю воду виварила і з себе, і з мене, і з дівчат. Ось подивися, як ти наразі реагуєш! Я просто хотів уберегти тебе.

– Досить заговорювати мені зуби! Уберегти мене він хотів… Ха! Я доросла людина і твоєї опіки не потребую! Ти… Ти просто…

Франц виглянув із кошика і, побачивши, що всі навколо несамовито волають, розплакався. Але ніхто не звернув уваги на плач. Батьки щосили волали одне на одного. Сільванія тремтіла всім тілом, Дака плакала.

– Мамусю, татку, прошу, припиніть, – благала Сільванія. Вона пильно подивилася на батьків і одразу відчула, як якась загадкова сила шалено виривається з неї назовні. З очей посипалися іскри, щось затріщало, але це був не вогняний погляд, а дещо інше. П-ф-ф-ф! Міхай і Ельвіра пустили очі під лоба і раптом почали усміхатися, наче нічого й не було.

Сільванія спантеличено спостерігала за батьками. Невже вона знову щось накоїла? Замість того, щоб сваритися, Міхай і Ельвіра взялися за руки і, сміючись, пустилися в танок. Але танцювали вони не танго і не вальс, як це бувало зазвичай, а водили справжнісіньку тополю.

Вдосталь натанцювавшись, батьки зупинилися, поглянули одне на одного і, надриваючись від реготу, почали гримасувати. Ельвіра показала Міхаю язика, а той прикинувся, ніби схопить її за ніс. Потому вони почали вдавати з себе слонів: тупотіти і прикладати руки до лиця, ніби це хоботи.

– Fumps! – вигукнула Дака.

– Що це було? – здивовано запитала Сільванія.

Дака підійшла до батьків і заплескала в долоні просто перед очима у Ельвіри. Але та й оком не змигнула. Тоді Дака замахала у батьків перед носами кулаком, але й це не справило на них ніякого враження. Міхай обійняв Ельвіру, і та охоче пригорнулася до нього. Батьки безтурботно реготали і воркували, геть забувши про страшну сварку, що зчинилася між ними лише хвилину тому. Франц перестав плакати і знову засвітився від щастя.

А ось Дака помітно спохмурніла.

– Ти їх загіпнотизувала! – з докором сказала вона сестрі.

– Я? – вжахнулася Сільванія.

– Так, ти. Негайно поверни все назад! – звеліла Дака.

– Але як? – схопилася за голову Сільванія. – Я ж навіть не знаю, як це сталося!

Батьки-пустунчики

Неспокійно було цього вечора і в сусідському будинку.

Поки Дака і Сільванія намагалися вгамувати здурілих батьків, Урсула стояла у ванній кімнаті, схилившись над унітазом. Самопочуття у неї зараз було напрочуд кепське.

За її спиною стовбичив Дірк ван Комбаст.

– Я негайно відвезу тебе до лікарні! – заявив він.

Урсула похитала головою. Нудота підступила до горла.

– Пусте, Дірку, я ж просто вагітна.

– Але ти вагітна вже чотирнадцять місяців, і тебе досі нудить! Це ж ненормально! – наполягав на своєму Дірк.

Урсула обернулася і подивилася йому в очі. Час нарешті зізнатися Дірку в усьому. Так, вона вампір, ну то й що? Це ж пусте! Кохання і неможливе уможливлює!

– Так буває, – хрипко промовила Урсула. – Просто я… у мене особлива вагітність.

Урсула глибоко зітхнула.

– Знаєш, коханий, я… Я не така, як усі…

Тут Урсула затнулася. Хіба може вона розповісти Дірку всю правду про себе, коли він дивиться на неї з такою ніжністю і турботою? І до того ж… її знову знудило.

– О, кохана! – злякано вигукнув Дірк. Він спробував обійняти Урсулу, але та ухилилась. Засмучений гер ван Комбаст позадкував – і перечепився.

– А-а-а! – закричав Дірк ван Комбаст, безпорадно розмахуючи руками. Падаючи, він схопився за штору і плюхнувся разом із нею у ванну, ненароком зачепивши в цей час кран. З крана ринув потік холодної води, обдавши Дірка ван Комбаста з ніг до голови.

– О-о-ой! – заволав бідолаха.

Урсула закрутила кран.

– Ти не забився? – занепокоїлася вона.

Дірк скочив на ноги і щосили затрусив головою.

– Не хвилюйся, люба, у мене все під контролем! – мужньо збрехав він.

Урсула полегшено зітхнула й усміхнулася. У двері подзвонили.

– Я відчиню! – поспішив Дірк.

Він провів рукою по наскрізь мокрій сорочці і, гордо здійнявши голову, підійшов до вхідних дверей.

Подивившись у вічко, Дірк оцінив рівень небезпеки – нульовий. За дверима стояла Дака Цепеш – дівчинка з сусіднього будинку.

Дірк ван Комбаст не відразу порозумівся із сімейкою Цепешів. Спершу вони здавалися йому вкрай підозрілими суб’єктами. А вже після того як Дірк став знаходити дохлих щурів зі слідами гострих іклів і бачити величезні чорні тіні, що кружляли вночі над будинком Цепешів, він твердо вирішив: його сусіди – вампіри.

На користь цієї гіпотези свідчив і той факт, що Дака і Сільванія Цепеш не терпіли часник і святу воду. Але однієї ночі мало не сталося страшне. Вампіри схопили Даку, Сільванію та їхню найкращу подругу Гелену просто в Біндбурзькому зоопарку, і хто знає, чим би все закінчилося, якби не Дірк ван Комбаст і його геніальний винахід – часникостріл. Відважному мисливцеві за вампірами вдалося назавжди вигнати з Біндбурґа мерзенних кровопивців. Відтоді він вважав Цепешів цілком нормальною родиною.

І все ж Дірк ван Комбаст був переконаний, що сусіди приховують якусь страшну таємницю… А може, річ у тому, що вони занадто вже химерно одягаються і мають вигляд значно блідіший і похмуріший від інших мешканців вулиці Ліндевег? Та ще й цей Міхай Цепеш. Моріжок перед будинком не стриже, машину по суботах не миє – хіба це не викликає підозри?

Гер ван Комбаст відчинив двері. Побачивши сусіда, Дака здивовано зморщила чоло: «Та цьому ван Комбасту достоту клепки в голові бракує! Хто ж одягнений ходить у душ?» Але Дака не мала часу вдаватися до роздумів.

– Урсула вдома? Мені край треба з нею поговорити! – схвильовано вигукнула дівчинка.

Гер ван Комбаст заперечливо похитав головою.

– Вибач, але Урсула зараз погано почувається. Не варто її турбувати.

– Але я… – пробелькотіла Дака.

Гер ван Комбаст склав на мокрих грудях руки.

– Та справа-то пуста, – несміливо продовжувала Дака.

– Справді? І що ж у вас знову сталося? – суворо запитав мисливець за вампірами, пильно заглядаючи Даці в очі.

– Ну… – промимрила Дака.

Дірк ван Комбаст звів брову, всім своїм виглядом показуючи, що хотів би якомога швидше закінчити розмову з непроханою гостею.

– Ну що ж, допомогти я тобі, судячи з усього, нічим не можу. До побачення!

З цими словами Дірк зачинив двері у Даки перед носом, і тій нічого не залишалося, як повернутися до підвалу, де її з нетерпінням чекала Сільванія з Францом на руках. Міхай і Ельвіра тим часом вирішили пограти в жаб і, по черзі кумкаючи, стрибали навприсядки по всьому будинку.

З похмурого Дакиного обличчя Сільванія відразу зрозуміла: Урсула не прийде.

– Звернімося до Алі бін Шика! Може, він нам що-небудь порадить? – запропонувала вона сестрі.

Дака кивнула. Якщо вже вампір їм не хоче допомогти, то нехай хоч чарівник спробує!

– Я телефоную Лудо! – Дака дістала з кишені мобільний телефон і набрала номер друга.

Незабаром біля будинку Цепешів зібралася вся компанія: Лудо примчав на скейтборді, Гелена і Якоб приїхали на велосипедах. Бракувало лише однієї людини, але найважливішої і найпотрібнішої зараз.

– Де твій дідусь? – насупилася Дака.

– Я його не застав, – знизав плечима Лудо. – Він уже поїхав.

– О ні! – вжахнулася Дака. – І куди ж?!

– До Австрії, на астрономічний конгрес, – зітхнув Лудо. Йому шкода було засмучувати Даку.

– Fumps! – спересердя вигукнула Дака.

– Fumps… – простогнала Сільванія. Вона вийшла з підвалу, тримаючи на руках Франца.

– Але ми ж тут! – спробувала втішити сестер Гелена.

– І ми допоможемо вам! – додав Якоб.

І справді, справ було хоч греблю гати!

Сільванія взяла на себе клопоти про маленького Франца: не випускаючи малюка з рук, годувала кров’ю з пляшечки, змінювала підгузки, – часом з вельми смердючим вмістом (зміна підгузків входила до обов’язків батьків, а Сільванія зазвичай воліла ухилятися від цього вкрай неприємного заняття).

Дака, Гелена і Лудо поралися з колом захисту. Міхай побудував його, але так і не зміцнив – це могло б коштувати йому життя, оскільки на кожен цвях треба було прикріпити часничину.

Затиснувши пальцями ніс, Дака витягла зі скрині часник.

– Друзі, ну ж бо, до роботи! Ой, як тхне! Дивіться, не пропустіть жоден цвяшок!

Як сказали – так і зробили. Колеса обвішали голівками часнику та щедро скропили святою водою.

Якобу доручили панькатися з двома здитинілими дорослими. Йому, бідному, було зовсім не легко! Підгузки батькам, певна річ, міняти не довелося, зате галасу й безглуздих вибриків вони наробили добряче – і десяток маленьких напіввампірят не спромоглися б на такі пустощі.

Ельвіра пролізла в підвал і потягла звідти голівку часнику.

– Дивись-но, що в мене є! А у тебе – ні! – з цими словами вона показала Якобу язика і злетіла вгору по сходах.

Сяк-так наздогнавши Ельвіру, Якоб схопив її за руку і спробував відібрати часник у фрау Цепеш, але та з силою випручалася. Якоб полетів через весь коридор і врізався в шафу. Не встиг бідолаха оговтатися, як опинився під купою курток, шарфів і шапок, а назверх усього йому на голову звідкись згори гепнувся баскетбольний м’яч. Голосно регочучи, Ельвіра понеслася до вітальні, де влаштувала подушковий бій із Міхаєм. Флопсом відскочивши вбік, той запустив подушкою в Ельвіру і влучив дружині просто в живіт.

– Ну постривай! – верескнула Ельвіра і погналася за чоловіком.

Якоб побіг за ними. Посеред коридору Цепеші раптом зупинилися, різко розвернулися і, взявшись за руки, підстрибом поскакали назад у вітальню. Там вони швидко змайстрували намет з ковдр та подушок і забралися туди. Скориставшись нагодою, Якоб пішов на кухню – за кривавим соком для Міхая і какао для Ельвіри.

– Із соломинкою! – крикнула йому навздогін жінка.

Отримавши свої напої, старші Цепеші вмостилися на канапі і заходилися ласувати. На деякий час у вітальні запанувала тиша, і Якоб вирішив навідати друзів.

У підвалі тривала колотнеча. Сільванія поклала Франца в кошик і спробувала його заколисати. Дака, Гелена і Лудо вовтузилися з колом захисту, вдосконалюючи батьків винахід. Несподівано згасло світло. У суцільній темряві почувся шурхіт, ніби хтось нишпорив підвалом, пересуваючись флопсами.

– Що це? – занепокоїлася Гелена.

– Схоже, хтось чужий вдерся в будинок Цепешів, – похмуро констатував Лудо.

– Дако! – покликала сестру Сільванія, безпорадно водячи в темряві руками.

– Без паніки, – пролунав голос Даки.

Знайшовши вимикач, вона натиснула на нього. У підвалі стало світло, як удень. Друзі полегшено зітхнули: нема чого жахатися. Але вони помилялися.

Непрохана гостя

Перед ними стояла жінка небаченої краси, але від її вигляду кров стигла в жилах. Її Пишність Антаназія. Володарка Трансільванії. Вона була вбрана у довгу чорну сукню, а плечі прикривало боа з пір’я. Синяво-чорне волосся блищало. На губах грала крижана посмішка.

– Boi searo. Ну от ми і зустрілися, – холодно привіталася вона.

Антаназія була не сама. Поруч із нею стояв бородатий здоровань у шапці й окулярах. Помітивши його, Дака, Сільванія і Гелена, не змовляючись, позадкували, збиваючись у купку, – у дівчат були ще зовсім свіжі спогади про досить неприємне спілкування зі слугами могутніх вампірів.

– Моє вампірське шанування! Я – Уріо, – злегка вклонившись, відрекомендувався бородань.

Антаназія оглянула підвал. Побачивши Франца, який спокійнісінько спав у кошику, вона хижо блиснула очима.

– Що я бачу? Франца охороняють діти! Бодай один вампір за малюка заступився би – та де там! Кращого подарунка годі й сподіватися! – розсміялася Антаназія.

Дака подала Сільванії знак: «Час діяти!» Вона кинулася на Антаназію в надії збити її з ніг, але володарка Трансільванії відмахнулася від неї, як від набридливої комахи.

Дака відлетіла на інший кінець підвалу і з гуркотом приземлилася просто в татову подвійну труну.

– А-а-а-а! Сільваніє! Зупини її! – почулося з-під зачиненого віка труни.

Сільванія на мить розгубилася, але швидко опанувала себе, адже з усієї своєї родини тільки вона наразі могла врятувати Франца.

– Дзуськи вам, а не нашого братика, – заявила Сільванія, безстрашно дивлячись в очі Антаназії. – Він у колі захисту, вам до нього не підступитися!

Антаназія поблажливо посміхнулася.

– А мені й не доведеться цього робити. Ти сама мені його віддаси, мила вампірська панянко.

Сільванія рішуче замотала головою.

Антаназія рушила до неї. Сільванії здалося, що володарка Трансільванії щокроку стає вищою.

– Віддай брата! – голос Антаназії лиховісною луною прокотився підвалом.

Сільванія відчула замогильний холод її дихання. Дівчинка була немов зачарована злими очима Антаназії.

– Rapedadi! – наказала володарка, не зводячи з Сільванії крижаних очей.

Неспроможна чинити опір, Сільванія підійшла до кошика.

– Ні! – закричав Якоб.

Він, Гелена і Лудо кинулися до Сільванії.

– Не слухай її! – благала Гелена.

– Не роби цього! – застерігав Лудо.

Не встигли вони підбігти до Сільванії на допомогу, як Антаназія підняла білий довгий палець. Якоб, Гелена і Лудо заклякли на місці. Антаназія скувала їх, і вони не могли поворушитися. У підвалі запанувала мертва тиша, яку порушували хіба що крики Даки з труни.

– Ну, досить церемоній, – почала втрачати терпець Антаназія. – Не стану ж я марнувати на вас цілу ніч.

Піднявши віко труни, Дака потайки спостерігала за тим, що відбувається. І те, що вона побачила, вжахнуло її: Сільванія сама підійшла до кошика і вийняла з нього Франца.

– Віддай його мені, – прошипіла Антаназія.

– Ні! – вигукнула Дака.

Сільванія міцно притулила брата до себе. Вона тремтіла всім тілом. Усе в ній протестувало проти волі Антаназії. Нізащо на світі вона не хотіла віддавати братика, але не було такої сили, що могла б перевершити владу трансільванської володарки.

Антаназія зробила крок до Сільванії і силоміць вирвала Франца з рук дівчинки.

– Ні! – знову заволала Дака.

– Вельми вдячна, – криво посміхнулася Антаназія і миттю зникла з підвалу разом із бородатим слугою. І Францом. Її злий сміх ще деякий час лунав десь вдалині. Він потроху ставав тихішим, поки зовсім не зник. Чаклунські чари розвіялися. Якоб, Гелена і Лудо знову заворушилися і змогли говорити. Гелена відразу ж підбігла до труни і, відсунувши віко, допомогла Даці вилізти назовні. Опинившись на волі, дівчинка в два стрибки підскочила до сестри.

– Ти віддала Антаназії нашого Франца, – вигукнула Дака, гнівно блискаючи очима.

– Але вона мене зачарувала! – захищалася Сільванія.

– Відмовки! – чмихнула Дака. – Просто ти – слабачка! Я полечу за ними!

Дака кинулася до дверей, але Сільванія зупинила її.

– Ми повинні викликати поліцію. Або звернутися по допомогу до Урсули. Нам потрібен хоча б один дорослий, самі ми не впораємося.

Дака грубо відштовхнула сестру.

– Ти, може, і не впораєшся, а я – так. Я відберу у них Франца і принесу його додому!

– Але ж це дуже небезпечно! – заперечила Сільванія. Її голос тремтів.

– Яка ж ти боягузка! Ну й сиди тут!

Кинувши на сестру гнівний погляд, Дака шугнула в нічне небо і полетіла на схід. Незабаром її силует розтанув удалині.

Сільванія ще довго стояла біля вікна й дивилася в небо. Її охопили розпач і страх. Вона почувалася нікчемною, маленькою та безпорадною. Лише зірки, що мерехтіли цієї ночі, дарували їй надію, що все владнається.

Бомбочка-смердючка

Дака просто не тямила себе від тривоги за брата, та водночас вона відчувала небувалу жагу боротьби, запал і рішучість. Геть звільнена від пут страху (адже нерозумно боятися інших вампірів, якщо ти сама вампір, хоч би й наполовину), не відчуваючи втоми, Дака летіла дедалі швидше. Нарешті на тлі повного Місяця їй вдалося розгледіти два силуети. Антаназія ширяла легко й елегантно. За нею, незграбно похитуючись, летів Уріо з Францом на руках. Невдовзі бородань і зовсім загальмував і приземлився на лісовій галявині. Намагаючись не виказати себе, Дака безшумно опустилася неподалік. Вона змогла розгледіти, що Уріо несе Франца в якійсь примотаній до живота торбині на кшталт рюкзака.

– Фу, яка гидота! – вилаявся слуга Антаназії, дивлячись на малюка. Тут же Дака почула знайомий звук: настав час Францу випорожнитися.

– Я так далі не можу летіти. Ви хочете, щоб я задушився від цього смороду, пані? – Уріо дістав Франца з торбини і, гидливо зморщивши носа, обнюхав його дупку. – Так ось що тут смердить!

Він простягнув малюка Антаназії, але та з огидою відскочила назад.

– Що це за чортівня! Прибери! Негайно! – наказала вона.

– Але… – заскиглив був Уріо.

Дака затулила рота руками, щоб не розреготатися від такої комедії. Тим часом Уріо поклав Франца на мох і розстебнув підгузок.

– А що тепер? – запитав він, безпорадно дивлячись на пані.

Дака усміхнулася. Франц залишив у підгузку свою фірмову бомбочку-смердючку. Так їм і треба, отримали по заслузі! Знатимуть тепер, як викрадати напіввампіренят! Схоже, Уріо завис над підгузком надовго: він-бо не надто тямить, як дбати про немовлят. Тут Дака могла лише поспівчувати, оскільки вона сама (і то не дуже часто) міняла братику підгузок лише коли він сходив по-маленькому. Та коли Франц залишав бомбочку-смердючку, у Даки миттю виникало безліч нагальних справ, до того ж, яких завгодно: від незавершеного домашнього завдання до прибирання на столі.

Тож міняти смердючі підгузки доводилося зазвичай мамі. А сьогодні – Уріо. Дака безшумно прокралася подалі в ліс і, опинившись у непрохідній гущавині, дістала з кишені мобільний телефон та набрала знайомий номер. На екрані з’явилося обличчя Мурдо.

– Привіт, Дако! – зрадів він. – Давно тебе не чув! Boibine, що зателефонувала. Як справи?

Фронтмен гурту «Криптон Крекс» мав диявольськи привабливий і трохи зухвалий вигляд, утім, як завжди. Будь-якої іншої ночі Дака неодмінно замилувалася б його мегавампірською вродою.

– Вітаю, Мурдо. Справи? Та як тобі сказати… Кепські… Мені дуже потрібна твоя допомога. Я лечу в Чорний замок. Мого молодшого брата викрали.

Почувши поряд якийсь шурхіт, Дака спішно скинула дзвінок і перевела телефон на беззвучний режим. Залишалося сподіватися, що Мурдо зрозумів її. Дака знову озирнулася навсібіч, але, на щастя, поруч не було ані душі.

Вона тихо підповзла до узлісся. Побачене видовище потішило Даку. Антаназія щосили терла носа, намагаючись позбутися «аромату» підгузка. А Уріо і зовсім позеленішав. Процедура добряче його вимучала. Замість закаканого підгузка, слуга обгорнув дупку Франца своєю сорочкою, а сам залишився в майці. Проте Франц був веселий і вдоволений.

– Тато, дупка! – безтурботно лопотів він.

Дака посміхнулася. Отже, братик не здогадується, що його викрали, а просто думає, що вирушив на велику нічну прогулянку, адже такі гуляння дуже корисні для малюків-напіввампірів.

– Чи можемо ми нарешті летіти? – нетерпляче спитала Антаназія.

Посадивши Франца назад у торбину, Уріо втомлено кивнув і пішов за господинею, яка воліла якомога швидше повернутися в Чорний замок.

За ними, тримаючись безпечної відстані, невтомно просувалася Дака. Вона сподівалася, що Мурдо почув її прохання про допомогу і вже десь на півдорозі до замку трансільванської володарки.

Вирвати Франца з мерзенних клешень Антаназії самотужки – непосильне завдання. Хоча Дака знала, що і з Сільванією вони б не впоралися, адже тут були чистокровні вампіри.

Допомога поряд

Сільванія стояла біля будинку, дивлячись у нічне небо. Поволі чари Антаназії розтанули, і Сільванія відчула, як сили знову повертаються до неї. Слабачка? Боягузка? Ну вже ні! Вона також напіввампір! Франц – і її брат також! Від здитинілих батьків наразі ніякої користі. І поки вони нічого навколо себе не помічають, Сільванія мусить поквапитись на допомогу Францу. Та й сестрі без неї напевно не обійтися, хоч Дака і кинулась стрімголов шукати собі пригод. Одного разу вже так було, коли Дака потайки вибралась із будинку і полетіла на концерт «Криптон Крекс». Сільванія вирушила тоді разом із нею. І, поки сестра десь за лаштунками голубилася з Мурдо, Сільванія потрапила на очі Ксантору – злісному старезному вампірові. Хто знає, чим би закінчилося знайомство сестер-вампірок із цим мерзенним ікластим дідуганом, якби не Дірк ван Комбаст з його часникострілом.

Гер ван Комбаст… Сільванія рішуче подивилася на сусідський будинок. Вона повинна неодмінно поговорити з Урсулою. І цього разу Дірку ван Комбасту не вдасться так просто виставити її за двері, хай би він тричі був мисливцем за вампірами!

Глибоко вдихнувши, Сільванія підійшла до будинку гер ван Комбаста і спокійно постукала в двері. Через деякий час в будинку почулися кроки. Двері відчинили. На порозі, потираючи заспані очі, стояв сусід.

– Вибачте, що турбую вас так пізно, гер ван Комбасте, але мені конче необхідно поговорити з Урсулою, – сказала Сільванія.

Мисливець за вампірами подивився на непрохану гостю так, ніби у неї не всі в склепі.

– А як ти думаєш, що робить зараз Урсула? – сердито запитав він.

– Я розумію, але… – промимрила Сільванія. І куди тільки поділася її рішучість?

– Усі нормальні люди в цей час сплять! – продовжував Дірк ван Комбаст, роблячи особливий (як здалося Сільванії, занадто особливий) наголос на слові «сплять».

– Так-так, звичайно, я тільки…

Їхню розмову перервали радісні крики: «Хо-хо-о-о! Дивись-но, так це ж гер ван Комбаст!»

Дірк і Сільванія здивовано озирнулися.

Світло вуличного ліхтаря спадало на пісочницю, де сидів Міхай і ліпив із піску величезну фортецю. Навколо пісочниці стояли Гелена, Якоб і Лудо. Вигляд у всіх трьох був спантеличений. Ельвіра весело гасала садком. Помітивши сусіда, вона в радісному захваті застрибала на місці. Раптом в її очах заграли пустотливі бісики, як це завжди буває, коли в голову приходить чудова ідея. Саме така ідея відвідала наразі Ельвіру. Добряче розбігшись, вона стрибнула в пісочницю і гепнулась просто на фортецю, яку щойно збудував Міхай.

Сільванія згадала часи, коли вони з Дакою були зовсім маленькі. Вона обожнювала ліпити з піску фортеці, а сестра – із задоволенням, як зараз мама, – стрибала на них з розгону. Але сьогодні їй було не до дитячих забавок, адже життя Франца висіло на павутинці.

Дірк ван Комбаст здивовано похитав головою: чого це вони так розвеселилися проти ночі?

– Не звертайте уваги на батьків, вони сьогодні весь день химерують, – ніби прочитавши його думки, пояснила Сільванія. – Прошу, дозвольте мені поговорити з Урсулою. Тільки вона і може мені зарадити, вона ж…

Тут Сільванія затнулась.

Дірк ван Комбаст насупив чоло.

– Медсестра! – знайшлася Сільванія.

Дірк ван Комбаст кивнув.

– Воно-то так, тільки вона – вагітна медсестра, тож…

Розмова потроху почала дратувати Сільванію.

– Вибачте, але це дійсно надважливо, – твердо промовила вона і, відштовхнувши сусіда, пройшла всередину.

Дірк ван Комбаст спантеличено дивився їй услід, не знаючи, що й сказати.

– Агов! Зачекай-но! Ти куди? – закудкудакав він, чухаючи потилицю.

Але Сільванія не чула його. Минувши передпокій, вона пройшла просто в спальню. Урсула сиділа на ліжку й усміхалася. Як відомо, вночі вампіри сплять погано. А вагітні вампірки й поготів. Ось і Урсула цієї ночі ні на хвильку не стулила очей і, авжеж, чула і крики у сусідів, і суперечку біля дверей їхнього з Дірком будинку. Урсула була рада, що прийшла Сільванія, бо жінка всім серцем любила сусідських дівчаток-напіввампірок, ніби власних дочок. Але, побачивши серйозне обличчя Сільванії, Урсула захвилювалася.

– Сільваніє, люба, що сталося?

– Вибачте, що я до вас такої пізньої години, але… – почала було Сільванія, але тут у дверях з’явився розлючений мисливець за вампірами.

– Я намагався їй пояснити, що зараз – не час.

– Заспокойся, коханий, – перервала запального чоловіка Урсула, – У Сільванії термінова справа.

– Саме так! – зраділа Сільванія. – Річ у тім, що наші батьки під гіпнозом. Їх вампіри загіпнотизували!

– Що? – стрепенувся Дірк. Справа набирала обертів.

– А ще вампіри викрали мого молодшого брата і понесли в Трансільванію! – випалила Сільвания.

– У Трансільванію? – здригнувся Дірк. «Авжеж, непросто буде битися з вампірами на їхній території, але, якщо гарненько озброїтися, проблем не виникне», – промайнуло в нього у голові. Він тут же прикинув, якою саме зброєю зі свого арсеналу можна здолати трансільванських вампірів. Від самої думки про нову супероперацію Діркові заперло в грудях: він вирушить до Трансільванії і розпочне там справжнє полювання!

Сільванія кивнула.

– До нас приходила ця жахлива Анастасія…

Урсула злякано подивилася на дівчинку.

– Може, Антаназія?

Дірк з подивом слухав їхню розмову. Антаназія. Це ж треба, яке безглузде ім’я. Так зазвичай називають злих чаклунок у казках. Тільки яким боком ця Антаназія причетна до вампірів?

– Так-так, Антаназія! – вигукнула Сільванія. – Ти повинна нам допомогти, надія лише на тебе.

Урсула випросталася, хоча і було помітно, що будь-який рух дається їй зараз важко.

– Авжеж, допоможу.

– Ото вже ні! – втрутився Дірк. Хіба він міг втратити таку нагоду! – Я допоможу тобі! Адже я, як ти знаєш, – досвідчений мисливець за вампірами!

Урсула кисло посміхнулася.

– Піду і я з вами, – сказала вона, повільно підводячись із ліжка.

Але, поцілувавши дружину в чоло, Дірк ван Комбаст рішучо посадив її назад.

– Я в захваті від твоєї відваги, люба, але в такому стані ні про які подорожі не може бути й мови. Та й до літака тебе ніхто не пустить.

Урсула з ніжністю подивилася на свого героя й усміхнулася.

– Я поїду разом із Сільванією і врятую малюка Франца. Піду збирати речі! – із цими словами Дірк зник у сусідній кімнаті.

Урсула винувато знизала плечима і погладила живіт. Сільванія у розпачі схопилася за голову.

– Тільки не це! Якщо зі мною поїде Дірк, то мені доведеться рятувати не тільки Франца, але і його. Він неодмінно вскоче в якусь халепу!

Урсула посміхнулася.

– Ну що ти, сонечко, не перебільшуй. Дірк – чудова людина. У нього безліч чеснот і таких прекрасних якостей, про які інші й гадки не мають. Так, він буває занадто імпульсивний, але, повір, Дірк – найрозумніший чоловік з усіх, кого я знаю.

Сільванія насупила брови: вона не поділяла захвату Урсули щодо Дірка. Але жінку годі було зупинити.

– Він надзвичайно відповідальний і дуже чуйний. А ще він завжди все продумує до дрібниць.

«Здається, у вагітних що більший живіт, то менший розум», – подумала Сільванія, однак сперечатися з Урсулою їй не хотілося.

– Так-так, авжеж… – погодилася Сільванія.

– Дірк завжди знає, чого хоче, і вміє цього домогтися. А вампірів він і поготів прижучить, можеш не сумніватися, – переконувала її медсестра.

Тут Сільванія згадала, як Дірк колись бризнув їй в обличчя святою водою, – і по її спині забігали мурашки. Дракула знає, сперечалася б вона зараз із Урсулою, якби тоді вчасно не прибігла Дака і не запхала їй в ніс кілька грудок рідної землі.

Сільванія замислилась. Як не крути, а гер ван Комбаст і справді може дати вампірам прочухана. Та ще й якого! Адже це він назавжди прогнав із Біндбурґа двох лютих вампірів: Ксантора і Флоксо. Усе, що йому для цього знадобилося, – щосили заверещати «Кі!». Пекучий біль пронизує тіло вампіра від цього крику. Видавати такий звук можуть лише звичайні смертні, та не всім до снаги так верескливо волати, оглушуючи щирим, різким і пронизливим «Кі!»

Та й до вампірів Дірку не звикати: сусіди – сімейка з вампіром на чолі, кохана жінка – вампірка, навіть малюк, який ось-ось з’явиться на світ, – і той буде напіввампіреням (хоч Дірк про це ще нічого не знає). Урсула зараз – поганий помічник, вона занадто неповоротка. На батьків годі й сподіватися – вони під гіпнозом. Що ж, нічого іншого не лишається, окрім як їхати до Трансільванії з Дірком ван Комбастом.

– Гаразд, – зітхнула Сільванія. – Нехай їде.

Щаслива усмішка осяяла обличчя Урсули.

– Тільки ти все ж за ним наглядай, хтозна, що може статися, – прошепотіла вона.

– Авжеж, я наглядатиму за нею, – у дверях стояв готовий до звитяги Дірк ван Комбаст в улюбленій камуфляжній уніформі, з напханим наплічником, з якого стирчав найгеніальніший винахід – часникостріл. Дірк цілком покладався на цю зброю і дуже нею пишався. Звідки ж йому було знати, що найголовніша його зброя – не часникостріл, а верескливе «Кі!»?

Мисливець за вампірами мав твердий намір з головою пірнути в нову спецоперацію.

– Нам час, – по-військовому чітко наказав він Сільванії. – Не можна гаяти ні хвилини!

Повна бойова готовність

Незабаром вони вже були в аеропорту.

Тільки-но вирішили, що разом із Сільванією в лігво трансільванських вампірів вирушить гер ван Комбаст, Урсула забронювала два авіаквитки на прямий рейс.

Сільванія була рада, що їй не доведеться летіти самотужки. Усе складалося поки що вдало. Літаки з Біндбурґа до Трансільванії літали лише раз на тиждень – і черговий рейс був саме сьогодні. Та й вільних місць у цьому літаку виявилося вдосталь.

Сільванія з нетерпінням чекала посадки на рейс. Вона вже давно пройшла митний контроль. Прикордонники не знайшли під час огляду її речей нічого підозрілого, хіба що мішечок з рідною землею.

Річ у тім, що рідна земля – джерело життєвої енергії вампірів. Їм вона так само необхідна, як людям – вітаміни і корисні мікроелементи. Куди б вампір не йшов, він завжди брав із собою трохи рідної землі.

Щоправда, Сільванія летіла до себе на батьківщину. Там всюди рідна земля. Але раптом Дірк ван Комбаст здогадається, що вона напіввампір, і, забувши про справжню мету їхньої подорожі, наставить на неї дуло свого часникостріла?

Тим часом прикордонники попросили гер ван Комбаста відкрити рюкзак. Сільванію охопило погане передчуття.

– Я – мисливець за вампірами, а це мої робочі інструменти, – з гідністю заявив Дірк, виймаючи всю свою амуніцію з рюкзака.

– Провезення зброї заборонено, – похмуро повідомив співробітник служби безпеки аеропорту.

У Сільванії завмерло серце. Потрібно було негайно рятувати ситуацію.

– Так це ж просто іграшки! – вигукнула вона і, схопивши водяний пістолет зі святою водою, стрельнула Дірку в обличчя.

– І зовсім це не іграшки! – обурився Дірк. – Це високотехнологічна зброя! За кожною з цих штуковин стоять роки наукових досліджень і розробок.

У душі Дірк радів. Ось вона – його хвилина слави: він стоїть посеред аеропорту і демонструє співробітникам тутешньої служби безпеки весь свій арсенал зброї проти вампірів. Вже хто-хто, а військові знаються на зброї. Але найголовніший козир Дірк приберіг на десерт.

– Часникостріл, версія 2.0! – урочисто оголосив він. – Вихлопна система – з мотоцикла z100 Laser.

Сільванія з жахом помітила, що співробітники аеропорту насторожено переглядаються.

– Ха-ха-ха, – навмисно голосно засміялася Сільванія. – Ну ви і жартівник!

– Я жартівник?! Що за дурниці! – розлютився Дірк і, гнівно насупивши брови, повернувся до співробітників служби безпеки. – Часникостріл – це смертельна зброя. Які тут можуть бути жарти?!

«Ну ось і все», – сумно подумала Сільванія. Посадку на рейс – єдиний за весь тиждень – було закінчено. Літак полетів до Трансільванії. А мисливець за вампірами і дівчинка-напіввампірка залишилися в Біндбурзі.

Однак, на щастя, до Трансільванії можна було дістатися не тільки літаком, і невдовзі Сільванія і Дірк ван Комбаст уже сиділи в салоні старенького, наскрізь проїденого іржею автобуса фірми «Транс – Бистрієн – Райзен». На часникостріл та іншу високотехнологічну зброю ніхто тут не звернув жодної уваги. Лише водій – чоловік похилого віку в сорочці, що добряче тхнула потом, у брудній жилетці і кашкеті – щось невдоволено пробурчав собі під ніс, коли Сільванія і Дірк ван Комбаст зайшли в салон і вмостилися на вільних місцях.

Сільванія озирнулася. Ніколи ще вона не їздила в автобусі з такими дивними пасажирами. Просто за нею сидів ромський чоловік із гітарою в руках. Поруч із ромом розташувалася брюнетка з розпатланим кучерявим волоссям. У протилежному ряді сів неохайний на вигляд чоловік з довгим волоссям і бородою. У самому хвості автобуса влаштувалась бабуся з купою ящиків з-під картоплі. Салоном автобуса носилися дві курки і голосно кудкудакали.

Сільванія зітхнула. Якби гер ван Комбаст умів тримати язика за зубами, вона зараз сиділа б у зручному кріслі літака й потягувала томатний сік, замість того щоб трястися в цьому іржавому розвалищі. Дівчинка сердито подивилася на Дірка, але той удав, що не помітив докору в її погляді.

Потроху Сільванія змирилася і призвичаїлась до свого становища. Вона згадала, як колись вони усією родиною так само вночі мчали автострадою назустріч новому життю – життю в Біндбурзі. З яким нетерпінням вона тоді чекала переїзду! А зараз… Її молодший братик у Трансільванії, сам, без батьків і сестер, з чужими людьми. Ні! Не з людьми. А з вампірами, що значно гірше! Одна надія на Даку. Може, їй уже вдалося вирвати Франца з лещат трансільванської правительки?

Від похмурих думок Сільванію відвернув дивний звук, не схожий на шум мотору. Вона подивилася на Дірка, а той зніяковіло погладив живіт. Тільки зараз Сільванія згадала, що відучора нічого не їла. Покопирсавшись у сумці, вона витягла пакетик мармеладних ведмедиків і простягнула його мисливцеві за вампірами. Швидко розправившись із вмістом пакетика, Дірк з надією подивився на Сільванію, але та лише винувато посміхнулася:

– На жаль, більше нічого немає.

Почувши ці слова, гер ван Комбаст чомусь здригнувся і злякано відсахнувся.

– Щось не так? – схвильовано запитала Сільванія. Вона піднесла руку до рота. Fumps! Вона ж тільки вчора підпиляла ікла, чому ж вони так швидко відросли?! Хоч би скоріше закінчилося це безглузде дорослішання. Так можна і до повноліття не дожити: чого доброго, Дірк зараз зрозуміє, що вона вампір, і наставить на неї свій часникостріл!

На превеликий жах Сільванії, чоловік і справді відкрив рюкзак і заходився в ньому порпатись. Вийнявши якусь коробочку, Дірк раптом повеселішав.

– Кльове маскування! Заціни моє! – підморгнув він Сільванії. Із цими словами Дірк дістав з коробочки іграшкову щелепу з іклами і, спритно начепивши її поверх своїх зубів, продемонстрував усьому автобусу вампірський вищир.

Сільванія ввічливо посміхнулася, крадькома витерши спітніле чоло. Pompfe! Мисливець за вампірами маскується під вампірів за допомогою іграшкової щелепи. І куди тільки їх заведе вигадливість Дірка?.. Втім, чи не байдуже? Головне зараз – врятувати Франца. Хоч би Дака дісталася Трансільванії раніше за них!

Чарівна печера

Дака і справді вже була в Трансільванії. Вона невідступно летіла за Антаназією та Уріо, поки ті не приземлилися біля якоїсь гори. У цій горі, захованій від сторонніх очей, стояв Чорний замок. Двоє вартових охороняли величезну печеру, що правила за вхід до замку. Минувши варту, Антаназія та Уріо з Францом на руках сховалися в печері. Fumps! Тепер вся надія на Мурдо. Якщо він, звісно, прилетить! Дака схвильовано крутила в руках телефон. Нарешті вона сама вирішила зателефонувати Мурдо, але не встигла набрати його номер, як з кишені джинсів пролунав чийсь приглушений писк.

– Карл-Хайнц? Ти що тут робиш? – зраділа Дака, витягнувши з кишені улюбленця.

– За тобою наглядаю. Хіба я міг відпустити тебе саму в таку далеку й небезпечну подорож? – відповів Карл-Хайнц, але Дака, звісно, не зрозуміла ні слова – вона ж не знала мови п’явок.

– Миленький мій слимаче, яка ж я рада, що ти полетів зі мною! – Дака розчулено погладила Карла-Хайнца по голівці. – Гаразд, мені час, потім поговоримо.

Із цими словами вона застібнула кишеню й уважно подивилася навсібіч. Від Мурдо так і не було ні слуху ні духу, але і вартових не було також. Вхід до печери був порожній. Серце у Даки несамовито закалатало: Франц там, всередині. Він у небезпеці, йому потрібна допомога! Хто знає, чи прилетить Мурдо взагалі. Вона більше не може гаяти час!

Набравшись відваги, Дака підійшла до печери. Але тут з-за дерева висунулася чиясь рука і силоміць потягнула її назад. Дака вже хотіла було покликати на допомогу, як раптом зовсім поруч із нею в темряві пролунав голос, що неможливо було сплутати ні з чиїм іншим голосом на світі.

– Тс-с-с… Це я…

Дакине серце зробило подвійне сальто.

– Мурдо! – зраділа дівчинка.

– Тихо, – прошепотів Мурдо і, блиснувши в темряві очима, усміхнувся. – Здрастуй.

Дака затамувала подих. Мільйони дівчат по всьому світу – чи то вампірки, чи то звичайні смертні, – не задумуючись, віддали б життя за його посмішку. Але сьогодні Мурдо усміхався тільки їй одній. Ніколи ще вони не стояли так близько одне до одного. Перехопивши Даку на вході до печери, Мурдо міцно пригорнув її до себе. Відчувши прохолоду його рук і легкий запах цвинтарної землі, Дака ледь не зомліла. Її серце забилося в унісон із серцем Мурдо, що калатало зараз так само шалено. На мить світ навколо цих двох припинив існувати. Нічна темрява оповила їх, немов теплою ковдрою в негоду, і їм раптом стало затишно і спокійно.

Нарешті Мурдо розтулив обійми.

– Вони затягли Франца он до тієї печери, – схаменулася Дака і кивнула на вхід до Чорного замку.

– Туди не так просто пробратися, – зауважив Мурдо. – Не будемо зараз наражатися на ризик, а увійдемо завтра за моїм запрошувальним квитком.

– У тебе є запрошення в Чорний замок? – здивовано прошепотіла Дака.

Мурдо кивнув.

– Завтра коронація нового володаря Трансільванії. Мене запрошено співати на святі національний гімн.

– Не можу я так довго чекати! – затрусила головою Дака. – Ти як хочеш, а я піду в Чорний замок просто зараз.

– Як ти не розумієш! – суворо сказав Мурдо. – Антаназія дуже могутня і небезпечна.

– Що ж, – знизала плечима Дака. – Тоді ще більше причин не зволікати.

– Ropscho, – зітхнув Мурдо. – Спробуймо…

Вони увійшли до печери і, знявши зі стіни смолоскип, обережно попрямували вглиб. Повітря тут було вологе, з пахощами гнилі і дрантя. «Усе, як я люблю», – здивовано подумала Дака.

Прогулянка печерою припала до душі і Мурдо, хоча він був насторожений і прислухався до кожного шурхоту.

Склепіння печери ставало дедалі ширшим, а за якийсь час Дака і Мурдо опинилися не в печері, а у величезному гроті.

– Schlotz zoppo! – присвиснула Дака. Посеред гроту зловісною тінню височів Чорний замок з безліччю гострих башт і башточок, вікон і віконечок.

– Як гарно… – прошепотіла Дака, ледь отямившись від захвату.

– Ще б пак, – зауважив Мурдо, погасивши смолоскип. – Чорний замок будували не одну тисячу років.

Дака не могла відвести очей від замку трансільванської правительки. Здавалося, він все життя чекав на Даку і зараз, ніби магніт, притягував її до себе. Задивившись на замок, вона на мить забула про Мурдо, який тим часом віддалявся від дівчинки. І лише коли хлопець обернувся і гукнув Даку, та знехотя пішла за ним.

Неподалік замку вони знайшли чудову схованку і, причаївшись, стали спостерігати за двома здорованями, які охороняли браму.

– Це вартові Чорного замку. Їх звуть Бодо та Ізель. Кажуть, вони надзвичайно сильні, але на розум небагаті, – прошепотів Мурдо.

Ліхтарі біля брами замку то згасали, то знову запалювалися. В їхньому нерівному тьмяному світлі Дака розгледіла двох височенних вампірів. У кожного з них на грудях теліпався важкий ланцюг. Ізель мав довге волосся, був високий та худорлявий, а Бодо, на відміну від напарника, – вельми вгодований.

Вочевидь, ці двоє про щось сперечалися. Ізель байдуже длубався в носі, Бодо безперестанку чухав підборіддя і показував на ліхтар.

– Цей чортів ліхтар треба полагодити! – обурено казав він.

– Тобі треба – ти і лагодь, – відрубав Ізель.

– Та ти геть знахабнів! – розлютився Бодо. Він з усієї сили тріснув напарника по лобі, і це був аж ніяк не вампірський жест привітання. Ізель вийняв палець із носа і покрутив якесь руків’я. Почулося гуготіння. Ліхтарі перестали миготіти і загорілися яскравим рівним світлом.

– Чекай на мене тут, – пошепки наказав Мурдо і попрямував до охоронців.

Ізель його відразу ж упізнав, але стояв мовчки.

– Дивись-но! – сильно заторсав його Бодо. – Це ж ВІН! Це справді ВІН!

Привітно усміхаючись, Мурдо підійшов ближче.

– Так-так, це ВІН! – розхвилювався й Ізель.

– Здорові були, хлопці! – привітав їх Мурдо. – Що новенького у вашому склепі?

– Schlotz zoppo! – ляснув себе по лобі Бодо. – Сам Мурдо Дако-Апусено!

– Привіт, Мурдо! – вигукнув Ізель і, відіпхнувши Бодо, підбіг до легенди вамп-року. – Я твій найпалкіший фанат! «Криптон Крекс» – найкращі! Ти – найкрутіший вамп-рокер у світі! Ти і твій бенд просто zensatoi futzi!

Він уже готовий був кинутися на шию Мурдо, як раптом його відштовхнув Бодо.

– А можна автограф? – прохрипів він і, засукавши рукав сорочки, підсунув під ніс Мурдо бліду м’язисту руку.

– Легко! – кивнув Мурдо. Він був звичний до таких сцен, тож дістав із кишені чорний маркер і розгонистим почерком написав на руці Бодо своє ім’я. Тут вигулькнув Ізель. Він теж засукав рукав і хотів, щоб Мурдо поставив підпис у нього на руці. Щоправда, знайти на ній місце для автографа виявилося не так просто: руку вкривали татуювання.

Тим часом Дака вибралася зі схованки і, не помічена вартою, безшумно пробралася в замок.

– Ой ні!.. Тільки не це, – вигукнув мимохіть Мурдо, але Даку було не спинити.

– А чому це? Йому ти дав автограф! Чим я гірший? – образився Ізель.

– Та я не про це…

Мурдо нервово пригладив волосся. Треба ж, який незручний момент!

– Так у тебе ж вся рука в татуюваннях, – раптом осяяло його. – Я б охоче поставив підпис, та ніде!

– А-а-а… – Ізель задумливо почухав потилицю. – Тоді ось тут!

Він радісно тицьнув пальцем в лоба.

Трохи повагавшись, Мурдо знизав плечима і написав своє ім’я у стражника на лобі. Ох ці божевільні шанувальники!

Ізель з гордістю подивився на Бодо. А у того й справді затанцювали іскорки заздрості в очах.

«Треба закінчувати з автограф-сесією», – зрозумів Мурдо. Зрештою, він сюди прийшов не автографи роздавати.

– Радий був поспілкуватися з вами, хлопці, але мені вже час. Чекають у замку, – сказав він і, витягнувши з кишені запрошення, показав його охоронцям.

– Воно-то так, тільки в замку на тебе чекають завтра, – заявив Бодо, вздовж і впоперек вивчивши запрошення.

Мурдо вдав, що вкрай здивований.

– Справді? Схоже, я щось переплутав. Слухайте, хлопці, ну, якщо я вже тут, то міг би налаштувати апаратуру.

Бодо суворо похитав головою.

– Нічого особистого, приятелю, та ми не можемо пустити тебе в замок завчасно. Начальниця у нас аж надто прискіплива.

Мурдо зітхнув.

– Та годі вам, хлопці, вона навіть не дізнається, що я в замку.

Але Бодо був непохитний.

– Ми не можемо так ризикувати, приятелю. Та й взагалі, час браму зачиняти. Сонце ось-ось зійде.

На стінах грота заграли перші промені вранішнього сонця.

– Fumps! – з досадою вигукнув Мурдо.

– Йди, поки не пізно, – застеріг його Бодо.

– До завтра, azdio, – додав Ізель.

Мурдо розгубився. Що ж йому робити? Дака – в Чорному замку. Вона там зовсім сама, і якщо щось станеться, він не зможе захистити її. З іншого боку, потрібно забиратися якомога швидше, адже промені сонця для вампіра дуже небезпечні, навіть небезпечніші за гнів Антаназії.

Дака потайки спостерігала за Мурдо із замку. Поговоривши з вартовими, він трохи постояв біля воріт і відлетів. Але Дака знала: Мурдо обов’язково повернеться. А поки його немає поруч – її буде оберігати вірний Карл-Хайнц.

Зібравшись із силами, Дака попрямувала довгим коридором. Вдалині лунали жалібні звуки, але вони були схожі не на плач Франца, а швидше на вовче виття. У Даки по тілу побігли мурашки, але, подолавши переляк, вона продовжила йти. Уздовж коридору тягнулися труни, лицарські обладунки і важкі свічники, на стінах висіли старовинні картини.

Поблизу почулися чиїсь голоси. Майстерним флопсом Дака стрибнула на стелю і вчепилася в неї, наче людина-павук у фільмі. Коридором, про щось жваво балакаючи, йшли вартові. Вони так захопилися розмовою, що, певна річ, не помітили непрохану гостю. Дочекавшись, поки варта зникла, Дака флопсом зістрибнула на підлогу і почимчикувала далі. Зрештою, вона опинилася в просторому залі. І тут вона остовпіла з переляку. На одній зі стін висів… її портрет!

Але, придивившись, Дака зрозуміла, що це ніяка не картина, а дзеркало! Старовинне дзеркало в гарній, прикрашеній вензелями рамі. Дакине віддзеркалення було дещо розмите, але все-таки добре помітне.

– Привіт! – віддзеркалення приязно помахало Даці рукою.

Напіввампірка здивовано подивилася на свою руку, потім глянула в дзеркало. Віддзеркалення знову помахало їй рукою.

Дака підстрибнула. Віддзеркалення зробило колесо.

– Boi motra! Boi venti! Ласкаво просимо до Чорного замку! – вигукнуло віддзеркалення.

Дака здивувалася: воно говорило її голосом!

– Підійди ближче, не бійся, – поманило воно.

Дака нерішуче підійшла до дзеркала.

– Ще ближче! – віддзеркалення простягнуло їй руку.

Дака прийняла запрошення і, взявши віддзеркалення за руку, тут же опинилася по той бік дзеркала, у величезному залі, освітленому безліччю смолоскипів. На стінах, виблискуючи гострими лезами, висіли мечі. На столах лежали рушниці. У кінці залу здіймався трон, на якому сиділа володарка Трансільванії, Її Пишність Антаназія.

– Рада знову тебе бачити, Дако, – сказала вона. Говорила володарка зовсім не так, як тоді, в підвалі, коли викрадала Франца. Її голос звучав тихо та м’яко.

У Даки завмерло серце. Антаназія була справді неймовірно вродлива і… вочевидь, непогано тямила в моді. На ній були чорні шкіряні штани, ажурні рукавички і вишукані черевички на шпильках, а синяво-чорне, блискуче волосся прикрашала золота діадема. Саме так Дака завжди мріяла одягатися. От тільки шпильки були їй зовсім не до смаку. Дака обернулася і знову подивилася в дзеркало. Не може бути! Вона була одягнена зараз точно як Антаназія! І навіть шпильки їй шалено пасували!

– Дракула забирай, – ледь чутно промовила Дака.

Антаназія посміхнулася. Вона вже не сиділа на троні, а стояла у Даки за спиною. У цей момент вони були схожі, немов мати і дочка.

Дака різко розвернулася і ще раз огледіла себе в дзеркалі з голови до п’ят. На ній знову був її звичайний одяг.

– Класний фокус. А тепер колися, де мій брат? – зухвало звернулася вона до Антаназії.

– Францокс? – здивовано перепитала Антаназія. – Спить собі на перині з найм’якішого моху.

У дзеркалі з’явився Франц. Він безтурботно спав у колисці, смоктав, прицмокуючи губами, чорну соску і час від часу пускав гази. Дака з полегшенням зітхнула: з братиком усе гаразд, і це найголовніше.

– Відведи мене до нього, – наказала вона Антаназії.

– На все свій час. Не станемо ж ми його зараз будити. Він довго був у дорозі і дуже втомився. Та й ти, я бачу, ледь тримаєшся на ногах. Тобі б теж не завадило відпочити.

Вона вказала довгим блідим пальцем на товстий ланцюг, що висів на стіні біля трону.

– Якщо хочеш, можеш повисіти на цьому ланцюгу. А може, ти голодна або хочеш пити?

Не встигла Антаназія вимовити ці слова, як Даку скувала незвичайна втома і охопив звірячий голод.

Господиня Чорного замку здійняла вгору руки – і в залі в ту ж мить з’явилися її слуги. Один ніс у руках срібну тацю з усілякими делікатесами. Чого там тільки не було: і кров’яні чипси, і шашлик із тарантулів, і мариновані щурячі хвостики, і холодець із мух!.. Побачивши ці ласощі, Дака відчула, як в неї живіт прилип до спини.

На таці у другого слуги красувалися два старовинні келихи і кришталева карафка, наповнена кров’ю по самі вінця. Слуга обережно налив у келих кров і простягнув його Даці.

– Це нерозбавлена кров? – зніяковіла Дака.

– Авжеж! – кивнула Антаназія.

– Вдома мені не дозволяють таку пити, – зізналася Дака.

Антаназія розсміялася.

– Дитино моя, ти в Трансільванії. Тут можеш робити все, що забажає душа!

Посміливішавши від цих слів, Дака за одним махом висушила келих – і відразу відчула приплив сил.

– А тепер, – блиснула вона очима, – я хочу побачити брата. Негайно!

– Ну-ну-ну, – похитала головою Антаназія. – Що за тон?

– Нормальний тон! Тільки таким тоном і треба розмовляти з тими, хто викрадає дітей!

– А я не викрадала твого брата. Я просто допомогла йому повернутися на батьківщину, – терпляче пояснила володарка Трансільванії.

– Його батьківщина там, де ми! А ти його хочеш у нас забрати!

– Зовсім ні, – лагідно заперечила Антаназія. – Я хочу зробити його володарем Трансільванії.

– Але ти ж викрала його у нас і тримаєш у своєму замку як бранця! – Даці увірвався терпець.

– Ніякий він не бранець, – холодно посміхнулась Антаназія. – Незабаром він стане нашим володарем і зможе робити все, що забажає. Усе, і навіть більше!

Вона простягла Даці холодну, немов крижина, руку.

– Зараз я відведу тебе до нього, і ти сама все побачиш.

Подорож з мисливцем за вампірами

Ранок заскочив Сільванію і Дірка ван Комбаста в автобусі. Сільванія страшенно зголодніла, і, хоча їй вдалося крадькома зловити й закинути в рота кілька мух і комарів, вона б не відмовилася зараз від тосту з варенням із сонечок або кров’янки, нашпигованої салом. Час від часу Сільванія ловила себе на тому, що уважніше, ніж зазвичай, розглядає шию свого супутника. Дірк ван Комбаст раптом став здаватися їй надзвичайно ласим, а запах женьшеню і пачулі надавав йому особливої пікантності… Сільванія відчула, як слина побігла у неї по іклах, – і тут же зацитькала себе. Який сором! Аби тільки ніхто не помітив.

Чому так загадково посміхається їй бородатий тип навпроти? Може, він щось підозрює? Стоп! А чи не занадто гостре у нього ікло? Сільванія стривожено озирнулася: а що як автобус напхано вампірами? Але тут вона згадала, що зі сходом сонця вампіри лягають спати, а не роз’їжджають в автобусах, і трохи заспокоїлася.

Тим часом попутник вирішив поснідати і дістав із сумки слоїк з якоюсь зовсім не апетитною юшкою. Сільванія гидливо відвернулася.

Вигляд попутника з іклом дещо налякав гер ван Комбаста.

– Ти тільки поглянь на того типа, – прошепотів Дірк Сільванії, кивнувши головою в бік бороданя. – Як вважаєш, може, він вампір? Не подобається мені його ікло…

На лобі у Дірка виступили краплини поту.

Але не встигла Сільванія відповісти, як старий широко посміхнувся. З’ясувалося, що, крім підозрілого ікла, ніяких інших зубів у роті чоловіка не було. І виходило, що попутник – не вампір, а просто дивак, який вирішив зранку підживитися якимсь їством.

Дірк ван Комбаст з полегшенням зітхнув. Але тільки-но він заспокоївся, як той самий старий тицьнув йому під ніс слоїк зі своїм сніданком.

– Пригощайтеш! – прошамкав старий, широко посміхаючись беззубим ротом.

Побачивши, як пересмикнуло Дірка, Сільванія мало не розреготалася. Та Дірк швидше помре, ніж їстиме политу соусом бурду!

– Oh no, gracias, – вичурно відмовився від частування Дірк. Він був гордий тим, як елегантно йому вдалося викрутитися з незручної ситуації. А все чому? Та тому що він поліглот і завжди порозуміється з місцевими, де б не опинився. Навіть за два кроки від трансільванського кордону. Але попутник чомусь не бажав відчепитися.

– Дуже смашно! – наполягав він, розмахуючи слоїком у Дірка перед носом.

Дірк, зітхнувши, відкинувся на спинку сидіння.

– Дякую вам, – він вирішив змінити тактику, – але, бачте, я абсолютно не переношу лактози. І глютен мені теж заборонено. Крім того, у мене алергія на артишоки, суницю, червоний перець, яєчний жовток, сухофрукти, огірки, бобові, помідори, варену печінку, пастернак і кльоцки. А кунжут та горіхи і взагалі можуть спричинити анафілактичний шок.

Старий здивовано знизав плечима і продовжив снідати. Дірк ван Комбаст залишився вдоволений своєю тактикою: і честь свою відстояв, і себе не дав ошукати. Точніше, загодувати.

Що не кажи, а з усіх видів зброї мова – найефективніша. Він підморгнув Сільванії, а та ледве стримувала сміх, уявляючи собі, як докладно описуватиме дорожні пригоди з гер ван Комбастом Даці, татові й мамі. Хоч би тато і мама знову стали нормальними дорослими – якщо, звісно, можна вважати нормальними художницю, яка живе з дизайну кришок для унітазів, та вампіра, котрий відмовився від вічного життя…

До речі цікаво, як там зараз удома?..

Великі діти та їхні няньки

А вдома все ходором ходило. Якоб і Гелена намагались заснути. Лудо мужньо відбував нічне чергування. Після півночі Ельвіра і Міхай вирішили влаштувати караоке-батл.

«Верхи Бібі і Тіна, з ними Амадеус і Сабрина. Летять, мов на крилах, прудкі скакуни. Друзі чаклуни. Добрі чаклуни. Гей-гей-гей!»

Лудо готовий був віддати будь-що, тільки б трапилось якесь диво і на Ліндевег, 23, ходовим вітром принесло дідуся. Він би миттю зняв чари з цих дорослих дітей. Чих-пих – і чаклунства наче й не було! Але дива не сталося. Алі бін Шик був далеко, а Лудо чаклувати не вмів.

Нарешті знесилені Цепеші-батьки впали у двомісну труну Міхая, і їх миттю здолав міцний сон.

Лудо схилився над труною, щоб перевірити, чи сплять вони насправді, і випадково збудив Міхая. Хлопчик мало не заплакав. «Ну, будь ласка, засни!» – подумки благав він. Міхай весело пирснув, гучно відригнув і знову вирубився.

Не тямлячи себе від утоми, Лудо поплентався до вітальні. Тут своїх батьків поки виховаєш – посивієш… А панькатися з чужими предками – ото вже ні, вибачте, він на таке не зголошувався.

Гелена спала, згорнувшись клубком у кріслі. Якоб вмостився на канапі.

– Гей, Якобе, прокидайся! – голосно сказав Лудо.

– Що? Що таке? – стрепенувся Якоб.

– Тепер твоя черга наглядати за Цепешами. Вони щойно поснули, та чи надовго – не знаю. Тож тобі пощастило. Бо коли вони не сплять – вони гасають по всьому будинку і перевертають все догори дриґом. Знав би ти, який зараз безлад у підвалі.

– А що вони там наробили? – поцікавився Якоб.

– І не питай, – буркнув Лудо.

– Розумію…

Якоб зі співчуттям подивився на товариша і підвівся з канапи.

Лудо позіхнув і загорнувся в ковдру.

– О, мало не забув! – згадав він, ледь не заснувши. – Тут ще вчителька фізкультури телефонувала. Казала, що зайде до нас після обіду.

– О Боже, цього ще бракувало! – схопився за голову Якоб. Він хотів ще щось спитати у Лудо, але той уже спав мертвецьким сном.

«Цікаво, – подумав Якоб, – чи не бачить він уві сні Чорний замок, що стоїть десь у дрімучих трансільванських лісах?»

Небезпечний кордон

Після вранішніх пригод Сільванія задрімала. А коли прокинулася – побачила, що краєвид за вікном змінився – став якийсь похмурий і тривожний. Сільванія мимоволі посміхнулася. Вона і не підозрювала, що так зрадіє поверненню на батьківщину.

Вдалині вже було видно трансільванський кордон. Подолавши надто вибоїсту ділянку дороги, автобус несподівано зупинився. Сільванія і гер ван Комбаст здивовано перезирнулися між собою.

– Трансільванія. Сутінкове Запечер’я. Батьківщина вампірів, – замогильним голосом оголосив водій автобуса і перехрестився.

Слідом за ним перехрестилися і пасажири. Сільванія і гер ван Комбаст підійшли до водія.

– Чому ви зупинили автобус? – запитав мисливець за вампірами.

– Щоб ви виходити, – спокійно відповів водій.

– Що ви собі дозволяєте?! – обурився мисливець за вампірами. – Ви ж не можете так просто взяти і кинути нас на дорозі. У нас, між іншим, квитки…

Водій похитав головою.

– Ні, ні на як випадок, і не просити. Ви виходити тут і самі ходити далі. Швидко. Я далі – ні. Це є небезпека. Багато небезпеки.

Мисливець за вампірами почав несамовито порпатися в рюкзаку.

– Прокляття, куди я подів наші квитки?!

Сільванія тицьнула його в бік і кивнула на попутників, котрі невдоволено спостерігали за суперечкою. Не варто було ускладнювати ситуацію.

– Неймовірно! – пирхнув Дірк ван Комбаст.

Справжні чоловіки поразок не бояться. З гідністю Дірк взяв рюкзак і слідом за Сільванією вийшов з автобуса. Двері за ними відразу ж зачинилися, і автобус хутко рушив з місця, залишаючи по собі стовп густої куряви.

Дірк і Сільванія боязко озирнулися: вони стояли просто перед стареньким шлагбаумом. Це і був кордон, за яким починалася Трансільванія.

«Увага: вампіри! Регіон підвищеної небезпеки. Будьте обережні!» – застерігав напис на шлагбаумі. На щиті над цим написом було зображено вампірський вищир з іклами, змащеними кров’ю.

Дірк все порпався в рюкзаку.

– Так ось же він! – вигукнув мисливець за вампірами, знайшовши нарешті квиток. – Ну от, тут червоним по чорному написано: «Сутінкове Запечер’я / Чорний замок». Цей пройдисвіт-водій висадив нас на півдорозі!

Гер ван Комбаст насварився кулаком на автобус, що від’їхав вже далеченько і скидався наразі на іграшковий автомобіль.

– Яке нахабство! Що ви собі дозволяєте в цій вашій Трансільванії?! Можете поводитися так із будь-ким, та тільки не зі мною!

– А то що? Що ви зробите?! – вибухнула Сільванія. – Покинете програму пільгових миль?[2]

Вона рішуче попрямувала до кордону.

– Я й не знав, що вони дають пільгові милі. Це змінює справу, – зніяковіло промимрив Дірк.

Потім він дістав з кишені мобільний телефон і зробив селфі на фоні щита.

«Мисливець за вампірами заходить до Трансільванії!» – підписав він світлину і натиснув «Відправити».

– Це для Урсули, – посміхнувся Дірк.

Сільванія не йняла віри очам. А кажуть, що підлітки нині безвилазно сидять у телефонах… Можна подумати, старше покоління – краще!

«Досить марнувати час! Треба поспішати до Франца», – подумала Сільванія і рішучим кроком рушила просто в гущавину лісу, дорогою пояснюючи Дірку, як слід поводитись у вампірському краї.

У Трансільванії небезпека на кожному кроці. Але вампіри не страшні, якщо дотримувати декількох важливих правил. Знати їх не завадить навіть напіввампіру, але простому смертному без них і зовсім не обійтися.

– Правило № 3, – говорила Сільванія, – повсякчас змащувати шкіру гниллям або цвіллю. У вампірів чудовий нюх, а надто на кров. Тому потрібно уникати відкритих ран і навіть подряпин. У вас зараз є рани або подряпини?

Дірк похитав головою.

– Дуже добре, – зраділа Сільванія. – Правило № 4: завжди носити з собою святу воду і хрест.

Дірк ван Комбаст ляснув долонею по рюкзаку.

– Так. – Сільванія оглянула його з ніг до голови. – Тепер про ходу. Вампіри так не ходять.

– Як же тоді вони ходять? – здивувався Дірк.

– Злегка пружинячи і підстрибуючи, наче ширяють над землею, – пояснила Сільванія.

– Так? – Дірк зробив кілька незграбних кроків і тут же перечепився через якийсь корч.

– Думаю, вам варто ще трохи потренуватися, – ухилилася від прямої відповіді Сільванія.

– А ти звідки знаєш? – образився Дірк.

– Це золоті правила поведінки з вампірами, – знизала плечима Сільванія. – Їх перевіряли століттями.

– Так-так, звісно, ти говориш слушні речі, – урозуміло кивнув Дірк. – Але звідки ТИ їх знаєш? Ти ж – не мисливиця за вампірами!

Сільванія похолола. Fumps! Запитання Дірка заскочило її зненацька. Утім, вона відразу ж знайшлася, що відповісти.

– Ах, ви про це… Та я в книжці про ці правила прочитала. Обожнюю вампірські саги, а надто романи Франциски Бартон. До речі, її син Якоб – мій однокласник. Найкрутіша тема – коли вампір закохується в людську дівчину, ну або вампірка закохується в простого смертного, і вони вирішують бути разом до скону віків. Це так романтично.

Сільванія з тугою подивилась у далечінь. Мисливець за вампірами зітхнув. Йому відразу ж пригадалася Урсула. Вона теж зачитувалася книжками про вампірів. Як вона там без нього?

– Чи не так? – увірвала його думки Сільванія.

– Ти про кохання між людиною і вампіром? Та нісенітниця це все! – пирхнув гер ван Комбаст і рушив далі.

Кохання між людиною і вампіром… Чого тільки не навигадують ці сучасні письменники, аби читачі розкуповували їхні книжки.

«Схід Місяця»

Дака й Антаназія стояли біля колиски, де безтурботно спав Франц.

– Тепер ти і сама бачиш, що твій брат спить спокійним міцним сном, – прошепотіла Антаназія.

Дака ніжно погладила Франца по щоці. Братик спав так спокійно і солодко, що Даці було шкода його будити.

– Нехай ще трохи поспить. Він дуже втомився, – сказала Антаназія.

Повагавшись, Дака кивнула.

– Ropscho. Тоді я побуду тут, поки він не прокинеться.

Вона сіла біля колиски і, не зводячи з Франца очей, тихо заспівала:

Антаназія здивовано дивилася на Даку.

– Що це? – майже беззвучно запитала вона.

– Що «це»? – тихо перепитала Дака.

– Що це за пісня? – прошепотіла Антаназія.

– А, так це ж старовинна колискова. Вона називається «Схід Місяця».

«Невже Антаназія її ніколи не чула?» – здивувалася про себе Дака.

Втім, звідки їй знати? Цю колискову Даці в дитинстві співала її мама. А Антаназія – вампір. У вампірів, мабуть, інші пісні. От тато, наприклад, знає силу-силенну трансільванських народних пісень. Вона і сама непогано знається на вамп-року, а вже пісні «Криптон Крекс» знає напам’ять, всі до однієї.

Антаназія про щось задумалася. На очах у неї заблищали сльози.

– Агов, з вами все гаразд? – схвильовано запитала Дака.

Але Антаназія, здавалося, не чула її. У своїх думках вона була десь далеко.

Дака помахала рукою перед очима Антаназії.

– Так-так, все гаразд, – відповіла та, наче прокинувшись.

Дака пильно подивилася на неї. Яку таємницю приховує всемогутня володарка Трансільванії? Тієї ночі, коли Антаназія прилетіла в Біндбурґ і заявилася до них у будинок, вона була холодна і неприступна. Вампірка використовувала свою безмежну владу, щоб отримати те, що хотіла. А тут, у Чорному замку, Дака побачила її зовсім іншою – чутливою і вразливою. А втім, що їй до таємниць Антаназії? Ось-ось прокинеться Франц, а там і Мурдо прийде. Вони разом придумають, як обкрутити Антаназію кругом пальця, і викрадуть малюка.

Дака оглянула кімнату. Оздоблено її було шикарно, проте вона радше скидалася на склеп, аніж на дитячу. Дака взяла в руки плюшевого кажана. Іграшку пошили далеко не вмілі руки, але з великою любов’ю.

Помітивши іграшку в руках у Даки, Антаназія сором’язливо посміхнулася.

– Я сама її пошила. Для маленького Францокса.

– Прикольно вийшло, – похвалила Дака.

– Рукоділля – не найсильніший мій хист. Я більше спорт люблю, – зізналася Антаназія.

– Треба ж, і я теж! – зраділа Дака. Антаназія явно починала їй подобатися.

– Он як? І якими ж видами спорту ти захоплюєшся? – поцікавилася володарка Трансільванії.

– Люблю баскетбол і пінґ-понґ, – випалила Дака, – а раніше ще й вампірським фехтуванням займалася. Шкода, в Німеччині ніхто не знає про такий вид спорту.

– Справді? Дійсно шкода! – здивувалася Антаназія. – Може, зітнемося? – запропонувала вона Даці.

– А ви вмієте фехтувати? – здивувалася Дака.

Антаназія усміхнулася

– Трохи. Колись я була чемпіонкою світу з вампірського фехтування, але це було давно, кілька століть тому…

– Ух ти!

– То як щодо поєдинку?

– Що? Справді? Zensatoi futzi!

Дака не тямила себе від щастя: сама володарка Трансільванії навчатиме її вампірського фехтування! Хіба можна відмовитися від такої пропозиції! Це навіть крутіше, ніж концерт «Криптон Крекс», коли Мурдо помітив її в натовпі і витягнув на сцену.

Але тут Дака знову згадала про Франца.

– Але як же…

Антаназія немов прочитала її думки.

– Ні про що не хвилюйся. Франц спить і ще нескоро прокинеться. Тут він у цілковитій безпеці. Ходімо!

Поправивши Францу ковдру, Дака рушила за Антаназією.

Заблукані мандрівники

Тим часом Сільванія і мисливець за вампірами зрозуміли, що заблукали.

– Дерева, дерева, нічого, окрім дерев! – лютував гер ван Комбаст, намагаючись зловити сигнал мережі на мобільному телефоні. Без навігатора знайти дорогу було просто неможливо. – Ну і де цей ваш Чорний замок? Тут, в який бік не повернеш, – скрізь одне й те саме. Ані душі навколо. З глузду з’їхати можна!

З досадою вимкнувши телефон, Дірк поклав його до кишені і ковтнув із фляги.

Сільванія ж навпаки тішилася з вологого затхлого повітря трансільванського лісу, з густих чагарників і тиші. Уперше в житті вона вирішила довіритися своїм вампірським інстинктам, і ті підказували їй, що вже незабаром вони дістануться підніжжя Чорного замку.

– Я знайшла правильну дорогу, гер ван Комбасте! – радісно вигукнула Сільванія.

– Це ж треба, – пробурчав Дірк. – І звідки у милої панянки стільки знань?

Він хотів ще пустити шпильку, але, повернувши слідом за Сільванією, зупинився і прикусив язика.

– Елементарно, гер ван Комбасте: дороговкази! Ось дивіться. «Чорний замок – західний вхід», «Чорний замок – східний вхід», «Чорний замок – заїзд для вантажного транспорту», «Бистрія»…

– Дійсно, – погодився Дірк ван Комбаст.

– А я що казала! – усміхнулася Сільванія.

– А нам який вхід потрібен? – запитав мисливець за вампірами.

Сільванія розгубилася, але тут їй пригадалася лічилка: «Лісом летів кажанчик, він загубив каштанчик, півдня його шукав, півночі сумував. Один, два, три, каштанчик підбери!»

Вказівний палець зупинився на табличці з написом «Головний вхід».

– За мною! – вигукнула Сільванія і кинулась хутчіш в обраному напрямку.

Неймовірний двобій

Пройшовши лабіринтом коридорів, Антаназія і Дака увійшли до Тронного залу.

– Ну ось ми і прийшли, – оголосила Антаназія.

Тронний зал був занурений у темряву. Смолоскипи не горіли. І лише через стулки масивних дверей, де стояли Антаназія і Дака, пробивалися промінчики тьмяного світла. Але навіть у темряві помітно було, що зал опоряджений розкішно й велично.

– Чи не будеш ти така люб’язна, щоб запалити світло? – запитала Антаназія.

– Хто? Я? Гм… Гаразд… – Дака запустила руку до кишені джинсів, де у неї зазвичай лежала коробочка з сірниками.

Карл-Хайнц вирішив скористатися цим і нагадати про себе.

– Не дай себе ошукати! – запищав він. Але Дака і думати забула про слимака. Вона була цілковито захоплена своїм новим кумиром – володаркою Трансільванії.

– Мила моя Дако… Бідна моя маленька гнилице… Що ж зробили з тобою люди? Невже ти забула, що ти вампірка? – невдоволено похитала головою Антаназія. Її очі, немов дві жарини, блищали в напівтемряві залу.

– Я? Хіба? – розгубилася Дака. Що за дивні речі говорить Антаназія! Вона ж просто доручила Даці запалити світло…

– Ну нічого, – поблажливо посміхнулася Антаназія. – Ми повернемо тобі форму!

Вона елегантно підняла обидві руки вгору. Щось клацнуло, і, немов за помахом чарівної палички, в залі одночасно спалахнули сотні смолоскипів.

– Hoi boi! – вирвалося у Даки, котра зачаровано спостерігала за тим, що відбувається.

Антаназія підійшла до шафи й, усміхаючись, вийняла звідти дві шпаги. Одну кинула Даці, і та вправно зловила зброю.

– Почнімо! – вигукнула Антаназія, зробивши випад. Рухалася вона легко, наче кішка.

Дака обережно оборонялася. Очі її палали. Серце калатало в грудях. Трохи посміливішавши, вона атакувала Антаназію, але та блискавично відбила її випад.

– Непогано! – посміхнулася Антаназія. – Вельми непогано! Boibine! У тебе талант, дитя моє!

Дака світилася від щастя. Похвала трансільванської володарки додала їй хоробрості, і незабаром дівчинка вже щодуху гасала тронним залом, відважно атакуючи Антаназію й енергійно ухиляючись від її випадів. Суперниця ж, хоч і була на кілька століть старша, ні в чому Даці не поступалася.

Вони невтомно фехтували, насолоджуючись кожною миттю цього неймовірного двобою.

– Ми – відчайдушні й вільні! І ніхто не має права заборонити нам жити так, як ми того хочемо, і робити те, що ми хочемо! – в ейфорії вигукнула Антаназія.

І цієї миті Дака відчула себе саме так, як сказала Антаназія, – дикою, відчайдушною, вільною. Нарешті можна не соромитися своєї вампірської сутності, а просто бути собою. Німеччина, Біндбурґ, мамині «золоті правила» залишилися десь далеко-далеко. Та й чи були вони взагалі чи тільки наснилися в поганому сні? Ніколи в житті на душі у Даки не було так легко, boibine, так zensatsoi futzi! Дака була на сьомому небі від щастя! Але всім, хто опиняється на сьомому небі, рано чи пізно судилося спуститися на землю або – під неї. З кишені джинсів почувся жалібний писк.

– О боже, Карле-Хайнце, тобі зле? – Дака засунула руку до кишені і витягла звідти вельми позеленілого Карла-Хайнца.

Опинившись на свіжому підземному повітрі і трохи прийшовши до тями, той з докором подивився на господарку і ображено пирхнув:

– Це що було? Я тобі не кінь, щоб так скакати!

І хоча, звичайно, Дака не розуміла його мови, один погляд улюбленця замінював тисячі лайливих слів.

– Пробач, слимаче, я геть забула про тебе!

Карл-Хайнц вже готовий був пробачити Даку, як раптом та абсолютно несподівано розпливлася в щасливій усмішці.

– Ти й не уявляєш, ЩО тут зараз було! Давно я так чудово не почувалася!

– Прекрасно, – похмуро зауважив Карл-Хайнц. – Я тут слизом своїм ризикую, аби тебе захистити від цієї відьми, – а ти поводишся зі мною, як з пожованою жуйкою! Ніякої вдячності!

Мабуть усвідомивши свою провину, Дака щосили почала догоджати йому: почухала черевце, погладила по голівці – і серце слимака розтануло. «Повернемося додому – там і поображаюся на втіху собі, а зараз їй потрібна моя допомога», – вирішив Карл-Хайнц. Тим більше, поки Дака до нього підлещувалася, він встиг дещо помітити. Він побачив, як Антаназія крадькома витягла у Даки з кишені мобільний телефон, скинула вхідний дзвінок від Мурдо, а сам телефон тихо опустила в якусь величезну кам’яну вазу. Однак, як не намагався Карл-Хайнц розповісти про це господині, яких тільки гримас він не корчив, Дака нічого не зрозуміла і, приголубивши вихованця, поклала його назад до кишені.

Антаназія підійшла до Даки.

– Ходімо, я дещо тобі покажу, – ласкаво обійнявши дівчинку, сказала володарка. Вона взяла Даку за руку і вивела з Тронного залу в просторий коридор. На його стінах висіли портрети попередників Антаназії, грізних і могутніх трансільванських вампірів. Наприкінці коридору був портрет самої Антаназії, написаний якимось відомим сучасним художником. За ним у рамі з дивовижними перлинами і майстерно виліпленими метеликами і квітами висіло велике біле полотно. На картині не було нічого.

– На цих картинах увічнено володарів Трансільванії, – з побожним трепетом прошепотіла Антаназія, дивлячись на портрети. – Вони правили цим краєм від створення світу… Це полотно поки біле, але на ньому дуже скоро буде написано портрет Францокса. Коли я думала, яку раму під нього замовити, вирішила, що вона повинна бути гарною і сповненою життя. Як тобі?

– Вона чудова, – захоплено відповіла Дака.

Вони пішли далі.

– Францокс увійде в історію Трансільванії як видатний правитель. А ти – ти станеш сестрою славетного володаря. – Антаназія пильно подивилася Даці в очі. Погляд її був серйозний. – Я дуже рада, що ти прийшла в мій замок.

Ці слова вразили Даку в саме серце. Вона усміхнулася Антаназії, а та ласкаво обійняла її у відповідь.

Вони знову йшли лабіринтами коридорів. Здавалося, їм немає числа, і Антаназія з Дакою до кінця віку будуть тут блукати.

Раптом з однієї кімнати долинула ніжна мелодія. Білі двері були прочинені, і крізь шпарину пробивався промінчик світла. Дака завмерла від подиву і прислухалася. Це була та сама колискова, «Схід Місяця», яку за давніх часів нерідко програвали механічні іграшкові скриньки.

Чому ж тоді Антаназія сказала, що вперше чує цю колискову?

– Ти йдеш? – гукнула Даку володарка.

Задумливо зморщивши чоло, Дака пішла за нею. Незабаром вони опинилися в дитячій. Антаназія поклала Даку поруч із Францом.

– На добраніч, мої любі, – ніжно прошепотіла вона. – Boi noap!

З цими словами вона погасила всі смолоскипи, що освітлювали дитячу, але один із них Дака відразу ж запалила вогняним поглядом.

– Нехай буде нічник, – посміхнулася вона.

Антаназія зробила Даці і Францу поцілунок рукою і вийшла з дитячої, тихо причинивши за собою двері.

Дака притулилася до братика і, втомлена та щаслива, відразу ж заснула, навіть не підозрюючи, що на її мобільному вже з тисячу пропущених дзвінків від Мурдо. І вже тим більше Дака не здогадувалася, що Сільванія разом із гер ван Комбастом бредуть дрімучим трансільванським лісом до підніжжя Чорного замку.

У напівтемряві Дакиної кишені нудився Карл-Хайнц. Він усе ламав голову, як врятувати напіввампірку від Антаназії. «Аж надто слизький суб’єкт ця дама!» – подумки вирішив слимак. Хто-хто, а він пречудово знався на слизьких суб’єктах.

Хай живе часникостріл!

Захекані і потомлені, Сільванія і Дірк ван Комбаст стояли біля підніжжя Чорного замку. Поки Дірк ретельно вивчав околиці на предмет можливої небезпеки, Сільванія потай милувалася замком. Він був похмурий і зловісний, але достобіса прекрасний! Коли б який-небудь вампірський принц закохався в неї і запропонував вік звікувати разом із ним у цьому замку, вона б з радістю погодилася. Але тут Сільванія згадала про Якоба, і їй стало трохи соромно. «Менше треба вампірських саг читати», – дорікнула вона собі.

І все ж від замку неможливо було відвести очей. Він, здавалося, казковий. Ех, потрібно було брати з собою Якоба, а не гер ван Комбаста. Дірк – такий зануда! І як з ним тільки Урсула живе?

Сільванія поквапилася за Дірком. Мисливець за вампірами рішуче попрямував до головного входу в замок, але біля воріт раптом зупинився і прислухався. Сільванія теж нашорошила вуха.

Вони почули розмову вартових замку.

– Час нам вже відпочити, – позіхнув Ізель.

– Де наші змінники? – бурчав Бодо. – Повсякчас спізнюються!

«Втомлені вампіри, – зробив висновок Дірк ван Комбаст. – Їх ми швидко позбудемося».

Він рішуче постукав у браму.

– Кого це Дракула приніс? – здивувався Бодо.

Він прочинив маленьке віконце у брамі і сторожко подивився на непроханого гостя. Ізель відчинив таке саме віконце в другій стулці і теж дивився на незнайомця. На його лобі красувався автограф Мурдо.

– Руки вгору, Мурдо! – прошипів Дірк, підносячи до носа Ізеля дуло часникостріла.

Ізель злякано підняв вгору руки. Дивно, чому цей тип називає його Мурдо?! Він же не Мурдо, він – Ізель.

– Відчиняй браму, – наказав мисливець за вампірами товстуну Бодо, не зводячи очей з Ізеля. – Тільки повільно й без дурниць. Один зайвий порух – і твій товариш познайомиться з моїм часникострілом.

– Ще чого захотів! – затявся Бодо. – Не відчиню!

– Тоді ти! Ти мені відчинеш браму! – зосередив свою увагу Дірк на другому вартовому, перевіряючи, чи виявиться той більш поступливим.

– Я? Та ніколи! Nici, doi viati! – заявив Ізель, щоправда, голос його звучав не так упевнено, як у Бодо.

Дірк здивовано подивився на варту. Жоден м’яз на його обличчі не сіпнувся.

– Ну що ж, тоді не залишається іншого вибору, – спокійно сказав він. З цими словами мисливець за вампірами натиснув на кнопку часникостріла… Але нічого не сталося. Не втративши надії, Дірк натиснув на кнопку ще раз і… Знову нічого! Тут вже гер ван Комбаст занервував і почав безладно натискати на всі кнопки відразу.

Бодо, посміхаючись, спостерігав за Дірком крізь віконце. Вдосталь надивившись, він обережно відчинив стулку воріт.

– БАХ! – весело сказав він і одним рухом вихопив у Дірка зброю. – Так це і є твій часникостріл? Сміх та й годі!

– Ой не можу, ой тримайте мене, бо впаду, – захихотів Ізель. – Ну насмішив! Часникостріл! Так це скоріше сміттєстріл або дурностріл!

– А зараз з’ясуємо, що це за туристи, – тицьнувши часникостріл Ізелю в руки, Бодо підійшов до Сільванії і Дірка ван Комбаста.

Ізель неабияк зацікавився чудернацькою зброєю і почав крутити-вертіти часникостріл, натискаючи на всі кнопки поспіль. Історія замовчує, на яку кнопку натиснув Ізель, але цього разу часникостріл увімкнувся, відразу ж випустивши в обличчя Бодо хмарку часникового диму. Закотивши очі, здоровань звалився ниць.

Ізеля заціпило з жаху. Силкуючись ворушити мізками і ніяк не розуміючи, що ж йому робити, він переводив розгублений і зляканий погляд з напарника на незнайомців і назад. Нарешті він просто жбурнув часникостріл на землю і стрімголов кинувся геть.

Сільванія і гер ван Комбаст перезирнулися. Такого вони й не сподівалися. Напіввампірка копнула ногою Бодо.

– Він непритомний, – заявила вона.

Дірк ван Комбаст простягнув їй свій мобільний.

– Треба зберегти цей момент на пам’ять!

Посміхаючись на весь рот, він поставив ногу на черево Бодо і взяв у праву руку часникостріл – геть викапаний Термінатор!

Сільванія насупила брови.

– Ну чого ти! – занервував Дірк ван Комбаст. – Це для Урсули!

Зітхнувши, Сільванія сфотографувала сусіда і за сумісництвом – супермисливця за вампірами.

Крадькома подорожні увійшли в Чорний замок. Дірк трохи обігнав Сільванію, тримаючи часникостріл напоготові, дулом вперед. Перед кожним поворотом він робив чудернацький стрибок і, не виявивши загрози, подавав Сільванії якісь химерні знаки головою, виробляючи тільки йому одному зрозумілі гримаси.

Сільванія обережно відчинила двері.

– Де це ми? – тихо запитала вона.

– Це, мабуть, Тронний зал, – промовив Дірк ван Комбаст. – Ми в самому серці вселенських темних сил.

Він пройшовся залом, спрямовуючи часникостріл то ліворуч, то праворуч.

Сільванія йшла за ним. Намацавши на стіні вимикач, вона увімкнула світло. Перед Дірком і Сільванією стояв… звичайний унітаз. Цілком можливо, що він не одне століття служив царським особам – тільки троном від цього однаково не став.

Дірк ван Комбаст розчаровано опустив дуло часникостріла. Сільванія усміхнулася.

– Як ви сказали? Серце вселенських темних сил, еге ж?

Гірка правда

Нарешті Сільванія і Дірк ван Комбаст знайшли дитячу. Вони вирішили, що Дірк залишиться на варті і в разі чого попередить про небезпеку, а Сільванія зайде до кімнати. Сказано – зроблено.

Сільванія непомітно прослизнула всередину і, на превелику радість, побачила улюбленого братика, який тихо й мирно сопів у колисці. Як же вона скучила за ним!

Як же їй хотілося взяти малюка на руки і довго-довго пригортати й цілувати! Але якщо вона почне заціловувати Франца, він неодмінно прокинеться і голосно заплаче, а це приверне увагу вампірів. Ні, цього робити ніяк не можна. А ось Даку розбудити не завадить. Сільванія підійшла до сестри і почала її торсати.

– Дако! Прокинься! Прокинься, Дако! – шепотіла вона.

Дака розплющила очі.

– Сільваніє… – пробурмотіла вона в напівдрімоті.

– Та тихо ти! Ми прийшли по тебе і Франца! Вставай швидше, не можна зволікати!

– Ух ти! – посміхнулася Дака.

– Та поквапся ж ти! Rapedadi! Не можна гаяти ані хвилини! – Сільванія спробувала відгорнути з Даки ковдру, але та міцно вчепилася в неї.

– До чого такий поспіх? – сонно поцікавилась вона.

Сільванія знову схопила ковдру.

– Що це з тобою, Дако?! Ну ж бо, ворушись!

У дверях з’явився Дірк ван Комбаст. Почувши, що сестри зчинили сварку, він ненадовго покинув чати.

– Чи не бажатимуть любі панянки відкласти свою суперечку? Сюди будь-якої миті можуть прийти вампіри, і тоді нам всім буде непереливки…

Дака здивовано подивилася на гер ван Комбаста.

– А він тут що робить? – запитала вона сестру.

– Допомагає нам, – серйозно відповіла Сільванія. – Він на нашому боці і готовий битися проти Антаназії.

– Але взагалі-то Антаназія… – почала Дака, непевним жестом провівши по своєму жорсткому, розкуйовдженому волоссю.

– Антаназія – що? – роздратовано спитала Сільванія. Сестра таки позбавляла її терпцю.

– Гм, я розумію, що це прозвучить дивно, але взагалі-то Антаназія просто boibine! – знизала плечима Дака.

– Що? – не повірила своїм вухам Сільванія.

– Антаназія – зовсім не страшна, а навпаки, дуже мила вампірка.

– Ти що, збожеволіла? – аж на місці заклякла Сільванія. Вона так розгнівалась на сестру, що, забувши про обережність, перейшла з приглушеного шепоту на гучний крик. Її сестра зовсім з глузду з’їхала? Чим напоїла її ця відьма? – Ти забула, що Антаназія викрала нашого брата, щоб зробити його наступником на престолі!

– Саме так, – наполягала Дака. – Він буде правити Трансільванією. А це означає, що він зможе робити все, що захоче, і жити, як йому заманеться.

– У тебе, схоже, мізки мохом поросли! Невже ти повірила у всю цю дурню? Франц – її бранець!

А тепер вже настала черга Даки нетямитися зі злості.

– Це в Німеччині він бранець. Як, до речі, і я. Тільки тут він і зможе відчувати себе вільним! І я, між іншим, теж!

– Ти що, свіжої крові перепила?! Це ж чистої води gumox! Антаназія морочить тобі голову, вона говорить тільки те, що ти хочеш чути! – Сільванія підійшла ближче. – А як же наші тато і мама? Ти про них подумала?

Дака зніяковіло опустила очі.

У дверях знову виник гер ван Комбаст.

– Знайшли час для дискусій! – нервував він. – Час вшиватися!

Але дівчатка пропустили його слова повз вуха. Вони, здавалося, і зовсім забули про його існування.

– Якщо ти залишишся в Чорному замку, то більше ніколи не побачиш батьків! – намагалася напоумити сестру Сільванія.

– Це ще чому? – не здавалася Дака. – Коли Франц стане володарем Трансільванії, ми зможемо робити все, що заманеться. Перевеземо батьків сюди, а якщо не захочуть – самі будемо їздити до них у Німеччину.

Сільванія вперла руки в боки.

– Тобто цій відьмі ти віриш, а нашому татові – ні?

Тут у кімнату ввалився Дірк ван Комбаст.

– Сюди хтось іде! – прошепотів він.

– А, це, напевно, Антаназія! – зраділа Дака. – Ось сама її про все зараз і розпитаєш.

Сільванія і гер ван Комбаст подивилися одне на одного. Паніка зростала. На щастя, Сільванія помітила біля стіни старовинну шафу. Вона була величезна і цілком могла прихистити двійко людей.

– Сюди! Швидко! – кивнула на шафу Сільванія.

І не встигли вони застрибнути всередину і зачинитися, як до кімнати увійшла Антаназія з тацею в руках. На таці стояли пляшечка з соскою і келих.

– Я ніби чула голоси в цій кімнаті, – насупилася Антаназія.

Бліді Дакині щоки залив легкий рум’янець.

– Та ми тут…

– Ви? Хто ви? – насторожилася Антаназія.

– Ну ми – мій братик і я, – викрутилася Дака. – Ми тут грали, ніби він – собачка, а я – кішечка.

Антаназія глянула на Франца. Той, як і раніше, тихо спав, не думаючи ні нявчати, ні гавкати. Що й казати! Франц спав так міцно, що навіть гази не пускав!

– Францокс спить, – зауважила Антаназія.

– Ну так, він – сплячий песик, – продовжувала викручуватися Дака.

Антаназія допитливо подивилася Даці в очі, але та була спокійною. Тоді Антаназія підійшла до Франца і лагідно погладила його по щоці.

– Він служитиме мені вірою і правдою, – зітхнула вона.

Ці слова насторожили Даку.

– Вам? Чому вам?

Тепер вже настала черга Антаназії викручуватися.

– Я хотіла сказати, що Франц служитиме народу вірою і правдою. Адже правитель мусить виконувати бажання народу, чи не так?

Дака нахмурила чоло.

– Boi noap, Dakaria! – сказала Антаназія і вийшла з кімнати.

Дірк ван Комбаст і Сільванія, котрі сиділи у шафі, зітхнули з полегшенням. Раптом Дірк намацав у темряві якийсь важіль.

– Цікава штуковина! – сказав він і потягнув важіль на себе.

– НЕ РОБІТЬ ЦЬОГО! – вигукнула Сільванія. Але було вже занадто пізно: на дні шафи відкрився потаємний люк, і вони обидва провалилися в безодню.

– Сільваніє? Гере ван Комбаст? – занепокоїлась Дака, почувши гуркіт.

Вона відчинила шафу, але ні сестри, ні мисливця за вампірами там не було.

А кількома поверхами нижче Уріо витирав порох з портрета Антаназії. Почувши глухий звук, він здригнувся. А що як хтось підглядає, як він надсилає портретові своєї господині поцілунки рукою? Річ у тім, що Уріо ось уже кілька століть був безнадійно і шалено закоханий в Її Пишність Антаназію. Але це була його таємниця, і він нікому не хотів звірятися в ній.

Уріо сторожко озирнувся. Нікого… Лише трансільванські правителі суворо дивилися на нього зі стін. Звідкись із-за спини почувся шурхіт. Погляд Уріо впав на старовинну скриню в кутку.

Уріо підбіг до неї і обережно підняв віко. Усередині сиділи двоє: русявий чоловік у кумедному вбранні і ще одна дівчина з родини Цепешів.

– Оце сюрприз! Нас навідала Дакина сестриця разом зі своїм… – Уріо замислився. – Слугою?

Мисливцю за вампірами забракло повітря від обурення.

– Ще ніхто не називав мене слугою!

Образу гер ван Комбаста можна було зрозуміти: крім того, що він рятував світ від вампірів, він був ще й вельми успішним представником фармацевтичної компанії.

Схопивши Дірка і Сільванію, Уріо вельми нечемно витягнув їх зі скрині.

– Агов, легше! – зойкнула Сільванія.

Дірку таке панібратське ставлення – та ще й з боку вампіра! – теж не прийшлося до смаку.

– Відпустіть мене негайно! – вигукнув він – Не маєте права! Це незаконне позбавлення волі! Я скаржитимуся Федеральному урядові Трансільванії з питань порушення прав людини! Я цього так не залишу!

Обурення мисливця за вампірами вельми потішило Уріо.

– Коли мій брат стане володарем Трансільванії, ви дуже сильно пошкодуєте, що так поводились із його сестрою, – змінила тактику Сільванія. – Він вам все пригадає!

– Мрій більше, дитинко, – посміхнувся Уріо.

Він так близько нахилився до Сільванії, що та відчула запах гнилі з його рота.

– Тільки-но Антаназія надягне твоєму братові на голову корону, він начисто забуде, хто ти така. Він забуде всю вашу сімейку і ніколи більше вас не згадає. На те вона і Корона Забуття!

Сільванія і мисливець за вампірами з жахом подивилися одне на одного.

Уріо цинічно розсміявся.

– Так-так, а ви як думали? Одягнувши Корону Забуття, трансільванські правителі раз і назавжди забували минуле. Так було з усіма, в усі віки. Так було і з Антаназією.

Тим часом вони опинилися в коридорі, у кінці якого розташовувалося слухове вікно. Відчинивши його, Уріо зневажливим стусаном викинув туди Сільванію і Дірка ван Комбаста:

– Щасливого польоту! Bon fugli!

Ще зовсім недавно доля позбавила Сільванію і мисливця за вампірами можливості подивитися на Трансільванію з висоти пташиного польоту. Тепер їм випала чудова нагода надолужити згаяне – щоправда, без літака.

– А-а-а-а! – хором закричали вони, стрімко падаючи вниз уздовж прямовисної скелі.

Точніше, падав тільки мисливець за вампірами Дірк ван Комбаст.

А ось напіввампірка Сільванія незабаром, навпаки, злетіла, міцно схопивши за руку гер ван Комбаста. Той вдячно подивився на свою рятівницю, але раптом його пройняв жах. Сільванія вміє літати! А це означає, що вона нічим не краща за всіх цих трансільванських чудовиськ.

Сільванія Цепеш – вампірка!

– Відпусти мене! – заверещав не своїм голосом Дірк ван Комбаст, намагаючись вирватися з рук Сільванії.

– Ви справді цього хочете? – Сільванія начебто ненароком подивилася вниз.

– Ні, не хочу! – змушений був погодитися Дірк ван Комбаст.

Але, тільки-но вони приземлилися, він з силою відштовхнув руку Сільванії і понісся невідь куди з такою швидкістю, ніби за ним гналася ціла зграя вампірів.

Те, що Сільванія – всього лише вампір-покруч і взагалі більше людина, ніж вампір, – не важило для Дірка зовсім нічого. Досить з нього пригод!

Обернувшись, Дірк побачив, що Сільванія намагається наздогнати його.

– Прошу вас, гер ван Комбасте, зупиніться, – благала напіввампірка і, захекавшись, опустилася на коліна. – Поверніться!

Але Дірк ван Комбаст і не думав повертатися. Від першого дня, тільки-но Цепеші оселилися по сусідству, він підозрював, що вони – вампіри. Одного разу ця нечисть вже довела до божевілля його матінку. Тоді він пообіцяв собі, що з ним нічого схожого не трапиться, і заприсягнувся винищити вампірів. Тоді б він довів усім, що кровопивці існують насправді, його маму випустили б з божевільні, і вона стала б чудовою бабусею для його первістка.

Усі ці думки безладно роїлися в голові у Дірка ван Комбаста, поки він мчав по трансільванському лісі. Нарешті ліс закінчився, і Дірк вибіг у поле. На узбіччі дороги, тримаючи на прив’язі віслюка, стояв місцевий селянин. «Якщо вже тут так туго з машинами, то і віслюк згодиться», – розсудив Дірк ван Комбаст і з усього розгону скочив на спину тварині. Від несподіванки і жаху віслюк пустився підтюпцем. Але, щоправда, дуже повільним підтюпцем. І лише після того, як гер ван Комбаст пару разів вдарив віслюка ногами в боки, той пішов трохи швидше.

Селянин здивовано спостерігав за подією, неспішно потягуючи люльку. Схоже, десь у лісі проводять військові навчання. Інакше звідки взявся цей солдат у камуфляжі? Чому він вискочив з лісу? Навіщо вкрав Маркокса? Ці іноземці вкрай знахабніли. Приїжджають до Трансільванії і думають, що їм тут все дозволено. А стосовно Маркокса – то за нього турбуватися не варто. Він знайде дорогу додому. Адже не вперше.

Ну дуже захоплива гра!

Поки гер ван Комбаст намагався втекти з Трансільванії на віслюку, Сільванія сама-одна брела трансільванським лісом, а Дака силкувалася прогнати з голови думку про те, що стала частиною мерзенної гри Антаназії; Ельвіра і Міхай безтурботно, невтомно і вельми весело гаяли час, вигадуючи нові витівки.

– З дороги, з дороги, курячі ноги! – радісно закричала Ельвіра і понеслась разом із Міхаєм униз сходами на матраці. З’їхавши, батьки з диким реготом завалилися одне на одного.

Раптом у двері подзвонили.

– Це Беніш! – прошепотіла сполохана Гелена, глянувши у вічко.

– От чорт! – Лудо безпорадно подивився на Цепешів-старших.

Подзвонили ще раз.

– Нумо зіграймо в одну дуже захопливу гру, – запропонувала Гелена Цепешам. – Вона називається «Мама, тато і дитина».

Обличчя Лудо розпливлося в щасливій усмішці.

– Ви, – взявши за руку Ельвіру, сказав хлопчик, – будете мамою. А ви, – тут він показав пальцем на Міхая, – будете татом.

– А ми – діти! – весело вигукнула Гелена.

Зі сходів спустився Якоб.

– Ви чому не відчиняєте? – роздратовано запитав він.

– А там, – Гелена кивнула за двері, – сувора вчителька фізкультури. Вона прийшла скаржитись на нас, тому що ми прогуляли школу.

– Ух ти ж чорт, – пробубонів Якоб, зрозумівши, ЩО задумали Гелена і Лудо.

– Кла-а-ас! – зраділа Ельвіра.

– Я не хочу бути татом, я хочу бути мамою, – насупився Міхай.

«Дзінь-дзілінь!» – надривався дзвінок.

Потрібно було терміново втішити Міхая, а то і справді образиться…

– Потім поміняєтеся, – пообіцяла йому Гелена, – а поки нехай буде так: ти – тато, ти – мама. Запам’ятали?

Міхай ображено закопилив губи. Ельвіра показала йому язика.

Незабаром вони, як слухняні діти, сиділи на канапі і поводилися так, як всі тата і мами: трималися за ручки і уважно слухали все, що говорить фрау Беніш. Поруч із ними сиділи Гелена і Якоб. Потім Якоб пересів на підлогу. У кріслі навпроти канапи сиділа фрау Беніш. З полум’яних промов вчительки фізкультури було ясно одне: вона обурена до глибини душі. Ельвірі і Міхаю стало навіть трохи шкода її.

– Я взагалі не второпаю, звідки у Сільванії взялася зброя. Я просто проводила урок фізкультури з їхнім класом, і тут – на тобі! – відчула, що горить нижче спини… Ви собі не уявляєте, ЯК це боляче!

На очах у фрау Беніш виступили сльози, і вона розплакалася.

Ельвіра встала з канапи, підійшла до вчительки і поклала їй на плече руку. Міхай простягнув фрау Беніш носовичок.

– Ви собі не уявляєте, як непросто сьогодні бути вчителькою, – схлипувала фрау Беніш.

– Ух, якби я працював у школі, я б цим маленьким негідникам не дав собі у кашу наплювати! – Міхаю, вочевидь, сподобалося бути татом.

– Саме так! – підтакнула йому Ельвіра, миттєво вжившись у роль мами. – Такого не можна попускати! Ми замкнемо цих бешкетниць у підвалі. Нехай поживуть там кілька тижнів на капустяному супі і ромашковому чаї!

– Та ні! Не на два тижні! А на цілих три тижні! – гарячкував Міхай.

– А то й на все життя! – засміялася Ельвіра.

Міхай був у захваті від її ідеї.

Фрау Беніш витерла сльози і здивовано подивилася на Цепешів.

– Це вже занадто. Вони ж все-таки ще діти.

– Так, але дуже-дуже-дуже злі діти!

Тут Міхай підійшов до вчительки ближче і почав її обнюхувати.

– Ви виключно приємно пахнете! – підморгнув він фрау Беніш.

– Дякую, – зніяковіла жінка, – це нові парфуми. Рада, що вам вони до смаку.

Але Міхай не відходив від вчительки, і, коли його ніс опинився біля її шиї, в справу вирішила втрутитися Гелена.

– Пригощайтеся, фрау Беніш, – простягнула вона вчительці тарілку з пирогом. – Ми його самі пекли.

Фрау Беніш з жалем похитала головою.

– Дякую, Гелено, я б із задоволенням, але ти ж знаєш, що борошняні вироби містять занадто багато вуглеводів.

– А я не відмовлюся! – схопив тарілку Міхай.

– І я теж, і я! – весело вигукнула Ельвіра і похапцем запхала до рота великий шматок пирога.

На очах у ошелешеної вчительки Цепеші миттєво розправилися з пирогом. Фрау Беніш подивилася на годинник.

– Зовсім забула! Мені ж іще, е-е-е, до лікаря треба… На перев’язку… Не проводжайте…

Вона кулею вилетіла з вітальні. Ельвіра і Міхай радісно помахали їй услід. Вони б із задоволенням попрощалися з учителькою, як всі ввічливі батьки, але їхні роти було щільно набиті пирогом.

Заборонена кімната

Дака тинялася з кутка в куток. На душі у неї було тривожно. Що зараз із Сільванією і гер ван Комбастом? Нікому з простих смертних Дака не побажала б опинитися серед вампірів. Навіть для напіввампіра тут може бути небезпечно!

Вона з ніжністю подивилася на Франца. Братик затишно сопів у колисці. Як же хотілося Даці взяти його на ручки і зацілувати! Але малюка не можна було будити.

– Тобі теж не спиться? – запитала Дака Карла-Хайнца.

Вона влаштувала улюбленцеві ліжко у великій мушлі на нічному столику.

Карл-Хайнц тихо пустив гази.

– Ось і я місця собі не знаходжу – все думаю, як там Сільванія і гер ван Комбаст. І де вони взагалі?

– Так довідайся! – пискнув своєю мовою Карл-Хайнц.

Дака замислилась.

– Напевно, вони десь у замку…

– Правильний хід думок, – зауважив Карл-Хайнц.

– Ось що, – вирішила Дака, – піду-но я на розвідку. Раптом мені вдасться рознюхати, де вони. А ти доглядай за Францом!

– Певна річ, – погодився Карл-Хайнц. – Я бачу, нарешті ти зрозуміла, що ця Дракуліна – ніякий тобі не друг.

Дака підійшла до дверей.

– До зустрічі, – прошепотіла вона і вислизнула назовні.

І знову на її шляху трапилися ті самі білі двері. Крізь маленьку шпарину з них пробивалося світло. У кімнаті лунала тиха музика. Дака зупинилась і прислухалася. Все та ж колискова… Не в змозі подолати цікавість, Дака натиснула на дверну ручку, і – о диво! – двері відчинилися! Дака тихенько увійшла до кімнати. В очі їй вдарило яскраве денне світло. Дака заплющила очі. Вона вже встигла звикнути до тьмяного світла свічок і смолоскипів і мало не засліпла від променів сонця.

Дака озирнулася. Ця кімната не була схожа на жодний зал, на жодну комірку в Чорному замку. «Тут немає нічого вампірського», – подумала про себе Дака.

Високі стіни були оббиті шовком. Стелю прикрашала золота ліпнина. З прочинених вікон, гойдаючи довгі фіранки, дмухав легенький вітерець. За вікном виднілися вкриті зеленим листям дерева. Судячи з усього, тут жили колись давно, в сиву давнину. І відтоді нічого не змінилося.

Посередині кімнати стояло ліжко з балдахіном. Поруч із ліжком – рукомийник. Трохи далі – комод. На комоді лежали іграшки – гарні порцелянові ляльки і біле лялькове ліжечко. На одній зі стін висіла картина. Рука невідомого майстра увічнила на полотні родину: маму, тата, маленького хлопчика і чорняву дівчинку з палаючими, немов жаринки, очима. Дака вдивилася в обличчя зображеної дівчинки.

– Так це ж Антаназія! – спалахнув здогад.

Дака присіла на краєчок м’якого ліжка і замислилася. Її погляд упав на іграшкову скриньку, залишену господинею цієї кімнати на нічному столику. Скринька була дуже гарна і вишукана, а зверху її оздоблювала тендітна фігурка балерини.

Дака обережно завела її. Скринька заграла «Схід Місяця», а балерина закружляла у танці.

Дака задумливо слухала музику. А коли мелодія стихла, взяла скриньку і, підвівшись із ліжка, знову підійшла до картини. Вона ще раз уважно подивилася на маленьку Антаназію і вийшла з кімнати.

За рогом почулися кроки. Антаназія та Уріо, про щось розмовляючи, йшли вздовж коридору. Дака вирішила за краще не потрапляти їм на очі.

– Сестри і того бовдура я вже позбувся, – доповів Уріо своїй пані.

Серце Даки похололо. Що означає «позбувся»? І кого він мав на увазі? Чи не Сільванію та гер ван Комбаста часом?

– Впевнений? – непокоїлася Антаназія. – Вони тут зовсім зайві, як ти розумієш. Якщо вони залишаться, мій план щодо Дакарії зійде нанівець.

Дака стиснула руку в кулак. План? Який у трансільванської володарки може бути план? Голос Антаназії знову змінився. Вона розмовляла з Уріо холодно і деспотично.

– Не хвилюйтеся, пані, – заспокоював Антаназію вірний слуга. – Я викинув їх із замку. Вони більше не повернуться.

– Молодець, – похвалила його Антаназія.

Нахилившись трохи вперед, Дака побачила, як Антаназія поплескала Уріо по плечу. Слуга зашарівся від гордості і, щасливо посміхаючись, подивився на свою господиню. «Закоханий дурень!» – подумала Дака, дивлячись на нього.

Тільки-но вони відійшли подалі, Дака вискочила зі своєї схованки і поквапилась назад до дитячої.

– Треба конче звідси тікати, – кинула вона Карлу-Хайнцу і поклала його до кишені.

– Щоб увесь мій слиз обліз! Невже ти нарешті зрозуміла, що тут все нечисто! – зрадів Карл-Хайнц.

Але Даці було байдуже до його вереску. Зібравши свої речі, вона обережно загорнула Франца в ковдру.

– Не бійся, малюче, твоя сестричка віднесе тебе додому, – прошепотіла вона Францу, виймаючи його з ліжка.

Взявши брата на руки, Дака обернулася, щоб рушити до дверей, – і заклякла. Перед нею, люто виблискуючи очима, стояла Антаназія.

– Зменш оберти, Дакаріє, нікуди ви звідси не підете. Францокс вже вдома!

Крижаний погляд її очей немов зв’язав Даці руки й ноги. Неспроможна чинити опір, Дака безпорадно стояла, мовчки спостерігаючи, як Антаназія підходить до неї, спокійно забирає з рук Франца і кладе його назад у колиску.

Дивіться всі: мій чоловік – вампір!

Ти зовсім нічого не їси. Непокоїшся, мабуть? – Якоб схилився над акваріумом, де мурмосилась над недоторканою мисочкою самотня Карлотта.

– Вся слизом спливла. Місця собі не знаходжу, – поскаржилася вона Якобу. Але той, звичайно, не зрозумів ані слова з її писку.

– Я теж трохи хвилююся за Сільванію, – зітхнув Якоб. – Але, мабуть, ми з тобою даремно переймаємося. Вони з усім впораються, я впевнений.

– Якщо з ними Карл-Хайнц, можеш бути певен: з ними точно нічого поганого не станеться. Карл-Хайнц цього не допустить! – постаралася підбадьорити Якоба Карлотта.

Якоб підійшов до вікна. От би Сільванія швидше повернулася! Від сумних думок його відвернули Ельвіра і Міхай, котрі вискочили на вулицю.

На щастя, їхню втечу помітила Гелена.

– Якобе, дивись-но, Цепеші на вулиці!

Якоб миттю опинився біля дверей і вибіг надвір. За ним з дому висипали Гелена і Лудо. Але Міхай і Ельвіра зникли з виду, і зовсім незрозуміло було, куди вони втекли і де їх наразі шукати. Цепеші ніби розтанули в повітрі!

Спочатку друзі розділилися й обійшли всі сусідні будинки: раптом хтось із сусідів бачив, куди вирушили Цепеші-старші.

Незабаром Якобу зателефонувала мама і повідомила, що Ельвіра і Міхай бігають по ринковій площі і грають у вампірів.

Збиваючись з ніг, друзі поспішили на ринкову площу. Ельвіра і Міхай розійшлися не на жарт. Міхай бігав між торговельних рядів і чіплявся до перехожих, вдаючи, ніби зараз укусить. Якоб навіть занепокоївся: а як Міхай, загравшись, і справді встромить свої ікла в шию якійсь милій бабусі?

Ельвіра, весело пританцьовуючи, бігала слідом за Міхаєм і на все горло кричала:

– Дивіться всі: мій чоловік – вампір! Краще не ставайте у нього на шляху – а то я-а-ак укусить, я-а-ак вип’є всю вашу кров!

Міхай робив страшні гримаси, сопів, пихкав, плямкав, немов справжній вампір.

У цей час повз ринок проходив Алі бін Шик. У руках у нього була величезна сумка з речами. Алі бін Шик щойно приїхав з астрономічного конгресу і тепер ішов додому. Побачивши Цепешів, чарівник різко зупинився. Його вельми потішила веремія на ринковій площі.

Помітивши дідуся, Лудо зітхнув з полегшенням.

– Ну нарешті ти приїхав! Нам дуже потрібна твоя допомога! – вигукнув він, підбігши до Алі бін Шика. – Батьків Даки і Сільванії потрібно якось вивести з гіпнозу.

Але чарівник не чув його. Надто вже захопився веселим видовищем. Тим часом Міхай причепився до молодої мами з дитячим візочком, а Ельвіра бігла за ним і щебетала:

– Обережно, вампір! Обережно! Стережись! Не стій у нього на шляху!

Алі бін Шик розреготався.

Лудо вчепився в рукав його куртки.

– Ну зроби ж що-небудь!

– А навіщо? По-моєму, ці двоє чудово розважаються. Це так кумедно!

– Та не до жартів, дідусю! Якась вампірська королева викрала Франца і потягла його до себе в замок. Дака і Сільванія полетіли його звідти визволяти, а ми доглядаємо за їхніми батьками.

Лудо благально подивився на дідуся.

– Гаразд, якщо ти так просиш… – зітхнув Алі бін Шик. – Кручу-верчу, химороду зняти хочу! Лопавки-конфеті – химородо, йди! Абракадабра, мурло, нехай все буде, як було! – промовив він, дивлячись на Міхая і Ельвіру.

Гелена, Якоб і Лудо, затамувавши подих, спостерігали за Цепешами-старшими. Ті раптом замовкли і припинили казитися.

– Дякую тобі, дідусю! – радісно вигукнув Лудо.

Але довчасно. Отямившись, Ельвіра і Міхай продовжили страшну гучну сімейну сварку, яку зчинили нещодавно у підвалі.

– Ти егоїст! – шипіла Ельвіра. – Як ти взагалі можеш дивитися мені в очі після всього? Ти знав! Ти давно про все знав, але нічогісінько не сказав мені!

– Вгамуйся, Ельвіро! – захищався Міхай. – Я й гадки не мав, що у нас коли-небудь буде хлопчик. Я пив кров виключно другої групи. А вампір, який споживає другу групу крові, може зачати тільки дівчинку. Напевно, якийсь ідіот у нас в лабораторії переплутав пробірки з кров’ю…

– Ну авжеж! – чмихнула Ельвіра. – Виявляється, ти не винний, то все твої колеги з лабораторії. Тепер мені значно легше!

– Панове, заспокойтеся! – втрутився Алі бін Шик.

Очі у Міхая загорілися недобрим вогнем.

– А вас це обходить? – поцікавився він.

– Брехун – ось ти хто! – кричала Ельвіра.

– Я не брехав тобі! – відбивався Міхай.

Даремно чарівник намагався розняти їх. Суперечка розгорялася дедалі дужче.

– Замовчування нічим не краще від брехні. Досить з мене, чуєш, Міхаю! Більше ніколи – чуєш, ніколи! – не підходь до мене! – гарячкувала Ельвіра.

– Це з тебе досить? Так ти ж повсякчас трясешся, щоб раптом ніхто не дізнався, ХТО ми є насправді!

– Прошу вас, фрау Цепеш, заспокойтеся, – спробував утихомирити Ельвіру Алі бін Шик, але тут же потрапив під гарячу руку.

– Заспокоїтися? Це ви мені? Так ви ж не кращі!

– І взагалі вас ніхто не питав! – втрутився Міхай.

– Ти тему не змінюй, – знову накинулася на чоловіка Ельвіра.

Сварка звернула на лихий бік: Ельвіра і Міхай волали на всю площу. Їхня сварка зібрала роззяв з усієї околиці і тривала б ще не одну годину, а може, і не один день, якби Алі бін Шику все це до смерті не набридло. Він підійшов до Ельвіри і Міхая ближче й почав водити вказівними пальцями прямо у них перед очима. Р-р-раз! І Цепеші-старші знову опинилися під гіпнозом. Весело поглянувши одне на одного, вони взялися за руки і пустилися в танок.

Алі бін Шик усміхнувся і, піднявши з землі дорожню сумку, пішов геть.

Якоб, Гелена і Лудо засумували. Скільки ж іще їм доведеться няньчитися з цими Цепешами?

Потрібно було негайно придумати, як заманити їх назад на вулицю Ліндевег. Та тут до всіх прикростей додалася ще одна: в натовпі промайнуло обличчя фрау Беніш.

– Час додому! Там смачний-пресмачний пиріг! – зашипів Якоб. Але Цепешам-старшим було абсолютно байдуже до Якоба з його пирогом, тому що Ельвіра саме затіяла нову гру.

– Хвилиночку уваги, високоповажна публіко! – оголосила Ельвіра, розмахуючи руками. – Зараз на ваших очах буде розкрито таємницю століття! Мій чоловік – вампір! Міхаю, покажи всім, який ти вампір! Ну ж бо, злети у небо!

Невеликому fugli Міхай був завжди радий, тож його не довелося просити двічі. Елегантно підстрибнувши, він злетів у повітря і невдовзі вже ширяв над церковним шпилем.

Внизу, роззявивши роти, за ним спостерігали мешканці Біндбурґа. Була серед них і фрау Беніш. Вона зачаровано дивилася на чоловіка, який ширяв аж під хмарами. Вчителька була в захваті не тільки від його спортивної форми, спроможності на всілякі фокуси, а й від його винахідливості й неабиякої кмітливісті. І коли публіка внизу зааплодувала, фрау Беніш заплескала гучніше за всіх і з великим захопленням.

– Тада-а-а-а-ам! – весело оголосила Ельвіра, пустивши по колу шапку. – Пані та панове! Дозвольте відрекомендувати – Міхай Цепеш, 2676 з половиною років, справжнісінький вампір з далекої Трансільва-а-а-анії!

Нещастя, та й годі!

Мабуть, добре, що Сільванія навіть гадки не мала, яке видовище влаштували тато з мамою в самому серці Біндбурґа. І так задосить пригод.

Втомлена і з ніг до голови заквацяна грязюкою, вона брела лісом, знову намагаючись відшукати дорогу до Чорного замку. Як знайшла вона цю дорогу один раз, то знайде і вдруге! Не може ж вона кинути сестру з братом напризволяще! Але Чорного замку ніде не було видно.

– Fumps! – мало не плачучи, вигукнула Сільванія.

Вона з надією подивилася на телефон, але інтернет зник, тож сподіватися на навігатор було безглуздо.

Сільванія спробувала зателефонувати Даці, але та не відповіла.

– Ех, Дако-Дако, – розсердилася на сестру Сільванія.

Тоді вона набрала номер Якоба.

– Сільваніє? – голос Якоба було ледь чути через якийсь гуркіт.

– Якобе, рятуй! – відчайдушно вигукнула Сільванія. – Все просто жахливо. Я тут політала з гер ван Комбастом, і тепер він все знає…

Тут вона затнулася. Що там відбувається в Якоба? Чому так гамірно?

– Гере Цепеше, спустіться звідти негайно! – долинув до неї голос Лудо.

– Може, це гігантський кажан? Ні-і-і! Може, це літак? Ні-і-і! Це – супер-Міхай! – почула Сільванія мамин голос.

– Якобе, у вас усе гаразд? – занепокоїлась вона.

– Так-так, все гаразд, – збрехав Якоб. – Ні про що не хвилюйся… М-м-м… Лудо… Ти не міг би?.. Ну то пусте, взагалі, тут все чудово!

– Не забудьте про Беніш, вона погрожувала прийти до нас додому. Постарайтеся зробити так, щоб вона не помітила, що наші батьки не при собі, – наказала Сільванія.

– Вона вже приходила. Все пройшло прекрасно! – запевнив її Якоб. – Вибач, мені треба йти. Тож бувай, до зустрічі!

Поспіхом попрощавшись, Якоб перервав зв’язок.

Сільванія з сумом подивилася на екран телефона і, зітхнувши, опустилася на якийсь порослий мохом пеньок. А колись вона марила про романтику вампірського краю. Насправді ж це не мрії, а страшний сон! Вона сама-самісінька посеред трансільванського лісу, брат і сестра – в полоні Антаназії, а гер ван Комбаст… Про нього зараз навіть думати не хотілося!

Раптом щось під нею хруснуло.

– Pompfe! – вигукнула Сільванія, провалюючись дедалі глибше під землю.

М’яко приземлившись на сухе листя, вона озирнулася навсібіч. Судячи з усього, напіввампірка опинилася у великій печері.

– Pumpflex! – простогнала Сільванія.

Обережно підвівшись на ноги, вона стала навпомацки шукати вихід.

– Повірити не можу, що все це відбувається зі мною. Ні Дірка, ні Франца, ні Даки… Все пропало! – заголосила вона.

Раптом під стелею щось заворушилося. Сільванія подивилася вгору… Там. Угорі. Висів. Вампір!

– А-А-А-А-А! – закричала Сільванія не своїм голосом і кинулася з кулаками на вампіра.

– Стривай, Сільваніє, не гарячкуй, це ж я! – благав вампір мелодійним басом.

Очі у Сільванії мало не вилізли з орбіт від подиву.

– Мурдо?!!

Некерована тварина

Дірк ван Комбаст пишався собою: мало того, що він – неабиякий мисливець за вампірами, так ще і вправний вершник, он який чудовий вигляд він має на спині у віслюка. Принаймні він так вважав. І не безпідставно: адже не кожен зможе їздити верхи, одночасно розмовляючи по телефону. Щоправда, в деяких країнах це суворо заборонено, та раптом Трансільванія – щасливе виключення з правил?

– Я скоро повернуся, люба! – голосно кричав у телефон Дірк. – Ти тільки уяви: Сільванія виявилася вампіром!

– Ти де, коханий? Що в тебе сталося? Чому ти кричиш?

– Сільванія вміє літати! Вона – вампірка! – виразно вимовляючи кожне слово, наполягав Дірк. – А я знав! Я завжди знав, що від цієї схибленої сімейки Цепешів потрібно триматися якомога далі!

– Нічого не розумію! Що ти там робиш? Що за дивні звуки?

– А, це я зараз на віслюку їду. Потрібно звідси якось вибратися!

– Ото вже ні, Дірку, ти не можеш так просто взяти і поїхати, залишивши Сільванію саму в Трансільванії! – розгнівалася Урсула.

– Гм… – замислився Дірк.

– Вона ж зовсім ще дитина! А якби це була наша дочка? – лютувала Урсула.

– Уф-ф…

– Нашу дитину ти б теж так залишив саму в лісі? – не вгамовувалася Урсула.

– О…

– Дірку, я впевнена, ти знаєш, як вчинити правильно, – сказала Урсула тоном, що не припускав жодних заперечень.

– Зайченятко моє, – зітхнув Дірк. – З тобою я щодня стаю кращим.

Урсула гучно цмокнула чоловіка в телефон і попрощалася. Дірк поклав телефон до кишені і рішуче озирнувся назад. Справжній воїн мусить пройти свій шлях від початку і до кінця. А якщо не пройти – то проїхати. І якщо не на коні – то на віслюку. Мисливець за вампірами вчепився віслюкові в гриву, намагаючись змусити тварину повернути і йти у зворотному напрямку.

– Тпр-р-ру, стій! – скомандував Дірк, та віслюк не збирався переривати свій хід. – Та стій же ти, дурна тварино! – розлютився мисливець за вампірами.

Але віслюк був дуже впертий.

– Це що таке?

Але у відповідь віслюк просто скинув Дірка ван Комбаста зі своєї спини.

Приземлившись м’яким місцем, Дірк звівся на ноги і зітхнув. У кожного воїна – свій шлях, і він повинен його пройти. Навіть якщо вже проходив цей шлях лише кілька годин тому. Тільки тепер завдання ускладнювалося тим, що в Чорному замку Дірк вже встиг здобути певну славу – насамперед завдяки своєму часникострілу. «Отже, треба гарненько замаскуватися», – вирішив Дірк. Як сказав – так і зробив. Дірк переодягнувся в діряве шкіряне пальто і потертий фетровий капелюх, який поцупив з опудала на полі неподалік від замку. Потім добряче змастив обличчя мулом. Так його точно не впізнають, адже він зараз цілковитий індіанець. Від думки про свій акторський талант Дірк зашарівся. Все-таки, чорт забирай, приємно, коли ти людина, талановита в усьому!

Радіючи з цієї обставини, Дірк впевнено потупав лісом. Незабаром він побачив дороговкази, як дістатися Чорного замку.

У замку було кілька входів, але Дірка цікавив винятково головний, і на менше він не погоджувався. Адже тільки біля головного входу його зможе відвідати геніальна ідея, як потрапити до замку. Уже в чому, в чому, а у своїй винахідливості Дірк ван Комбаст аж ніяк не сумнівався.

Підготовка до найвеличнішого шоу

І знову Сільванія стояла біля головного входу до Чорного замку. І цього разу з нею був уже не мисливець за вампірами, а справжній вампір. Мурдо допоміг їй перетворитися на вамп-рокерку – підібрав їй одяг, зробив зачіску. Серце у Сільванії калатало від хвилювання: а ну як Ізель і Бодо її впізнають?

Мурдо ніс у футлярі гітару. Вигляд він мав, як завжди, готичний.

Бодо уважно вивчив його запрошення.

– Запрошення – на одну особу. А це хто? – тицьнув він пальцем у Сільванію.

– Це – Сільванія. Вона моя бек-вокалістка.

Бодо знову втупився в запрошення і похитав головою.

– Skyzati, але, перш ніж її пропустити, я повинен запитати дозволу у начальства. Таке розпорядження, – перепрошуючи, сказав він.

– Гаразд, я розумію, – кинув Мурдо.

– Наказ є наказ, – наполягав Бодо.

– Недарма ж це наказ, – втрутився Ізель, дурнувато посміхаючись.

– Так ти, може, поквапишся чи як? – гаркнув на нього Бодо.

– З чим? – здивувався Ізель.

– З дозволом!

Ізель кивнув і вже зібрався було йти, як раптом з тіні матеріалізувалася дивна постать.

– А ось і я! – вигукнула постать, що виявилася не ким іншим, як Дірком ван Комбастом.

Просто гер ван Комбаст так замаскувався, що навіть Сільванія далеко не відразу впізнала його.

– Ну, чого витріщилися? – накинувся на варту Дірк. – Відчиняйте вже хутчіш, я менеджер!

Він широко посміхнувся, оголивши іграшкову вампірську щелепу.

– Zjom shnuk, ну нарешті! – відразу ж зрозуміла його гру Сільванія. – Знову затори?

Бодо і Ізель з подивом перезирнулися між собою. Які в Трансільванії затори?

– Ну то пусте, старий, головне – ви… тобто ти – тут! – заторохтіла Сільванія, крадькома підморгнувши Мурдо.

– Так… Boibine, – пристав до гри той.

Дірк ван Комбаст примружився.

– Досить розмов, – підкреслено суворо сказав він. – Пустіть нас негайно всередину!

– А то що? – посміхнувся Бодо.

– Відповідно до пункту 743ХY параграфа 865 Національного закону Трансільванії «Про вічність», особи, які перешкоджають готовності до виконання діяльності, бездіяльності та наддіяльності, припиняють таку готовність або здійснюють облудні махінації щодо неї, підлягають невідворотному покаранню шляхом скроплення їх святою водою, – впевнено заявив Дірк ван Комбаст.

Вартові спантеличено витріщилися на нього.

– Чого-чого? Скроплення?

– Коротше, зробите «клац-клац» клямкою – і вам нічого не буде, – дохідливо пояснив Дірк ван Комбаст.

Бодо та Ізель не забажали вдаватися до нюансів вампірського законодавства і відчинили браму.

Ізель пропустив гер ван Комбаста, Мурдо і Сільванію до замку і, обережно несучи в руках гітару Мурдо, провів їх до Тронного залу, де мала відбутися церемонія коронації володаря Трансільванії. Від однієї згадки про цю церемонію у Сільванії все закрижаніло всередині. Але до коронації залишалося ще трохи часу, а отже, вона встигне придумати, як врятувати брата від Антаназії і цієї страшної Корони Забуття.

Дорогою до Тронного залу вони побачили слухове вікно, з якого Уріо зовсім нещодавно викинув гер ван Комбаста і Сільванію. Через це вікно яскраво світив місяць, повний і круглий.

Ізель зупинився, поставивши футляр з гітарою Мурдо на підлогу.

– У нас не так багато часу, – бурчав гер ван Комбаст. Від одного виду вікна йому стало зле.

– Skyzati, нам наказано щільно зачиняти це віконце перед сходом сонця. А світанок вже близько, – запишався Ізель.

Сільванія спостерігала, як він зачиняє слухове вікно, і у неї в голові сяйнув… Ні, не світанок! А новий план! Вона жестом покликала до себе гер ван Комбаста і Мурдо. Всі троє скупчилися і зробили вигляд, ніби обговорюють якісь внутрішні справи.

Ізель стояв неподалік і терпляче чекав.

– Але це ж дуже небезпечно, – сказав Мурдо, коли Сільванія пошепки виклала йому і гер ван Комбасту свій план.

– Для вампірів – так.

Дірк ван Комбаст уважно роздивився навкруги і задумливо кивнув.

– Ти геній, Сільваніє!

Тут він повернувся до Ізеля:

– Потрібно дістати кілька атрибутів для нашого шоу.

Ізель старанно закивав. Дивний все-таки тип цей менеджер. А бек-вокалістку він, до речі, вже десь бачив… Але заради Мурдо Ізель готовий був на все. Тому без вагань обережно перевісив дзеркало і до блиску натер лицарські обладунки.

– Фізика визначає відбивання як зміну напрямку світлових хвиль у результаті їхнього зіткнення з поверхнею, на якій змінюється опір хвиль або показник заломлення середовища поширення, – пояснював менеджер.

– Еге, – почухав потилицю Ізель.

– Еге, – підтвердила бек-вокалістка.

Помістивши дзеркало біля слухового вікна, менеджер задоволено потер руки і, дивлячись на своє віддзеркалення, заходився кривлятися. У якийсь момент Ізелю здалося, що щелепа в роті у менеджера не справжня і хитається з боку в бік. Але тут з’явився Бодо і змінив Ізеля. Щодо щелепи менеджера, то залишалося лише здогадуватися.

Корона Забуття

Невдовзі все було готове. Тронний зал святково оздобили. Скрізь горіли свічки, палали смолоскипи. І ось двері відчинилися, і до залу почали заходити найвідоміші і найродовитіші представники вампірського суспільства, які з’їхалися в замок з нагоди коронації нового володаря.

– Привітайте нашу кровожерну володарку – Її Пишність Антаназію! – оголосив Уріо, розпочавши урочистості.

Гості захоплено зааплодували. Деякі з них шипіли, інші – широко усміхалися на весь свій вампірський вищир.

– А тепер привітайте сина Її Пишності Антаназії – Францокса Першого, спадкоємця престолу і майбутнього володаря Трансільванії! – провадив Уріо.

Вампіри з цікавістю витягли шиї. До залу статечно й поважно увійшла Антаназія. Вигляд вона мала карколомний. Із нагоди великого вампірського свята Антаназія наділа свої найрозкішніші прикраси зі срібла. Довга чорна сукня загадково вигравала різними відтінками у світлі смолоскипів і свічок, плечі володарки прикривала чорна шаль. У волоссі виблискувала діадема, всіяна коштовним камінням.

Антаназія несла на руках Франца. Усе, що відбувалося, неабияк веселило малюка. За ними у супроводі вартових ішла Дака. Її руки були зв’язані за спиною. Побачивши Мурдо, вона на мить зупинилася. Її серце завмерло. «Де ж ти був?» – запитала вона Мурдо одними очима.

«Я намагався допомогти тобі, – відповіли його очі. – Зараз я тут і не дам тебе скривдити. Повір мені, все буде гаразд…»

Потім Уріо подав Мурдо умовний знак, і той ударив по струнах своєї гітари.

Сільванія, котра стояла поруч із ним, непомітно кивнула сестрі. Дака відразу ж впізнала її! Datiboi flatilac! Сільванія наразі мала вельми дивний вигляд, але погляд у неї був рішучий і спокійний. Дака сторожко подивилася на Антаназію, але та не впізнала Сільванію, адже сестра зараз скидалася на наречену рокера, і її обличчя приховувало щось на кшталт серпанку.

Надивившись на сестру, Дака перевела очі на Мурдо. Він саме співав національний гімн Трансільванії, наповнивши Тронний зал своїм чуттєвим низьким голосом.

– Transsilvani rodna inima moi! Job enzero oista inima naz!

Йому підспівувала Сільванія, і їхні голоси лунали так гармонійно, ніби вона і справді все життя була у нього на бек-вокалі.

Це була дивовижна мить. Вампіри, почувши гімн свого краю у виконанні Мурдо, приклали руки до грудей – туди, де навіть у вампірів б’ється серце. Дехто, надто чуйний, пустив скупу вампірську сльозу від зворушення, а дехто, більш ненажерливий, – слину по іклах… Загалом, якщо вампіра зачепити за живе, його реакція може бути непередбачуваною.

Дочекавшись останніх нот національного гімну, Антаназія підійшла до трону й посадила на нього Франца.

– Вампіри Трансільванії! – урочисто вимовила вона. – Дозвольте відрекомендувати вам Францокса Першого, який прийде мені на зміну й одноосібно володарюватиме над вами. Ми зібралися сьогодні в цьому залі, щоб висловити нашу повагу майбутньому правителю й коронувати його на довге царювання. Чи готові ви зробити це?

Вона обвела поглядом своїх вірнопідданих. В її очах палали диявольські вогники.

– Хай будуть з правителем темні сили! – хором відповіли вампіри.

Мурдо вдарив у гігантський гонг. Залу наповнили радісні вигуки.

Уріо обережно підняв вгору оксамитову подушку, де лежала Корона Забуття. Урочисто Уріо підійшов до Франца, який відразу ж зацікавився короною, мріючи виколупати з неї різнокольорові камінці.

Антаназія взяла корону у свої бліді руки і підняла вгору.

– Хай буде навіки проклятий той, хто наважиться порушити цю темну традицію, – будь він зараз у цьому залі чи на іншому краї Землі!

– Хай будуть з правителем темні сили! Хай будуть з правителем темні сили! Хай будуть з правителем темні сили! – скандували вампіри.

Антаназія підняла Корону Забуття над головою Франца.

Сільванія, намагаючись не потрапляти нікому на очі, прокралася до виходу. Де ж гер ван Комбаст? Хіба він не чув гонгу?

Сонячне затемнення

Почувши гонг, Дірк ван Комбаст підійшов до слухового вікна. Він покрутив сталеве коліщатко, що повинно було відчинити його. Але нічого не сталося.

«План Б», – намагаючись не втрачати самовладання, подумав Дірк ван Комбаст і заходився крутити ще одне коліщатко, яке мало те саме призначення, що і перше, тільки було доволі іржавим. Коліщатко рипнуло, але знову нічого не сталося.

– Та хай йому грець, відчиняйся ж ти! – вилаявся Дірк ван Комбаст.

Тоді він щосили потягнув за засувку, і – о диво! – вікно відчинилося. Світло – лагідне, тепле сонячне світло! – залило коридор, відбиваючись у дзеркалах і лицарських обладунках, що їх до блиску натер Ізель.

Нарешті промені світла досягли й величезного чарівного дзеркала. Цієї ж миті Сільванія відчинила двері Тронного залу зсередини, і відбите чарівним дзеркалом світло осяяло приміщення. Сонячний промінь впав просто на трон і мало не зачепив Антаназію, але та вчасно відскочила вбік. Корона Забуття вислизнула з рук правительки і впала на голову Бодо. Той широко роззявив рота і, нічого не тямлячи, почав озиратися навкруги.

У залі зчинилася дика буча. Раз по раз лунали перелякані викрики:

– Рятуйте!

– Pompfe!

– Світло!

– Сонячне світло!

– Рятуйся, хто може!

Гості з жахом кинулись врізнобіч, намагаючись сховатися то в одному темному куті, то в іншому.

– Хто? Де? Що? Чому? – лупав очима отетерілий Бодо.

Дака відчула, як хтось підійшов ззаду і розв’язав їй руки. У ніс вдарив знайомий запах. Так замогильно круто міг пахнути тільки один вампір.

– Привіт! – сказав Мурдо.

Дака усміхнулась у відповідь.

«Ох вже цей божевільний світ», – подумала Сільванія. Тепер Дака воркуватиме з Мурдо, а їй, Сільванії, знову доведеться взяти на себе всю чорну роботу. Вона підбігла до Франца і, схопивши братика на руки, обнюхала його з ніг до голови. Але, коли Сільванія обернулася, перед нею, зловісно посміхаючись, стояла Антаназія. Уріо, як не дивно, теж анітрохи не був збентежений цим вторгненням.

– Щасти тобі, панночко! Boi shnuk! У тебе залишилося рівно 45 секунд, – вимовила Антаназія.

– 45 секунд до чого?

– Коронація правителя Трансільванії може відбутися тільки в певний день. Ми називаємо його Неро Соляріс, – пояснила Антаназія.

У дзеркалі стало видно, як диск сонця поглинає чорна тінь.

– Поспішай, Сільваніє! – вигукнула Дака і потягнула за собою сестру з Францем на руках.

Вони стрімголов побігли довгими коридорами замку. Біля слухового вікна, нервово тупцюючи, на них чекав гер ван Комбаст. Ну де ж пропадають ці близнючки? І що взагалі відбувається? Чому знову почало темніти, якщо до вечора ще далеко? Чи то здається? Чоловік визирнув у слухове вікно, але сонце тут же засліпило його. Тоді Дірк відкрив рюкзак… Термометр, гребінець, комплект запасних шнурків, складаний ніж, столова ложка, дезодорант. Здавалося, він захопив із собою речі на всі випадки життя. Але де ж?.. Ах, ось і вони! Дірк витягнув з рюкзака спеціальні окуляри для спостереження за сонячним затемненням. Начепивши їх, він знову визирнув у вікно і побачив, як місяць затуляє собою сонце.

«Прекрасно!» – подумав Дірк, але тут же згадав, де він, і зрозумів, що нічого прекрасного в тому, що відбувається, немає – навіть навпаки.

– Ні-ні-ні! Забирайся геть, місяцю!

Та ще нікому не вдавалося зупинити сонячне затемнення. Місяць невблаганно рухався, дедалі більше затуляючи собою сонце і поглинаючи сонячне світло. Але ж без світла, розумів Дірк, плану Сільванії не судилося здійснитися.

– Ні-ні-ні-ні-ні! Що за неподобство! Зараз – опівдні! Опівдні повинно світити сонце, і місяцеві тут не місце! Згинь, противний місяцю!

Цю ж мить місяць повністю затулив сонце. Чорний замок знову поринув у темряву, яка після променів сонячного світла здавалася в мільйон разів чорнішою. Дірк ван Комбаст прислухався. Ну нарешті! Поблизу почулися кроки. А в темряві коридору з’явилися обриси Даки і Сільванії. На руках у Сільванії лежав Франц.

– Слава Богу! – вигукнув Дірк.

Сестри майже встигли добігти до слухового вікна, але тут перед ними виросла Антаназія. За її спиною стояла варта замку на чолі з дещо засапаним Уріо. Четверо охоронців оточили Сільванію і Даку, двоє інших схопили мисливця за вампірами.

– Розумно, дуже розумно, – сказала Антаназія. – Ваш план мав спрацювати. Але цього дня – Неро Соляріс. – Вона зло розсміялася. – Час, коли ніч перемагає день, а темрява поглинає світло.

– Це називається сонячним затемненням, – зауважив Дірк ван Комбаст.

– Саме так, – кивнула Антаназія. Її трохи дратував цей розумник. – Можна і так сказати. Раз на 375 років настає доба, коли рівно опівдні Чорний замок занурюється в темряву. Мало хто знає про це. І ви, на ваш жаль, не з-поміж них.

Дака і Сільванія дивилися на Антаназію повними ненависті очима.

– Ваш брат – мій, – безапеляційно заявила правителька Трансільванії.

Франц пукнув.

Прощавай, Антаназіє!

Варта втягла Даку, Сільванію і гер ван Комбаста до Тронного залу. Дака і Мурдо встигли обмінятися сумними поглядами.

Антаназія знову посіла місце на троні. Франц сидів у неї на колінах.

Гості про щось стривожено перешіптувалися.

– Тиша! – змусив їх замовкнути Уріо. – Хто базікатиме – вилетить із церемонії!

Запанувала напружена тиша.

– Продовжимо церемонію, – тихо промовила Антаназія.

Уріо озирнувся, шукаючи Корону Забуття, і побачив, що вона досі красується на голові у Бодо.

– Татусю? – запитав вартовий Уріо, коли той підійшов зняти з нього корону.

Роздратовано пустивши очі під лоба, Уріо зняв з голови Бодо корону, повільно підійшов до трону і шанобливо вклонився пані.

Рука Антаназії з короною зависла над головою Франца. Але тут у справу втрутилася Дака.

– Ви думаєте, що можете брати все, що вам тільки заманеться? – гнівно закричала вона. – Думаєте, що можете ось так просто взяти і зруйнувати родину. Не вийде! Ви не зможете силою тримати Франца у себе! Рано чи пізно він згадає про свій дім і захоче повернутися до своєї сім’ї. До нас!

Забувши про страх, Дака зухвало глянула в очі Антаназії. Але жоден м’яз на обличчі правительки не смикнувся.

– Це – Корона Забуття, – повідомила Антаназія крижаним голосом. – Вона стирає всі спогади. Абсолютно не важливо, чого хоче Франц. Коли я надягну йому на голову корону, – як того вимагає найдавніший трансільванський ритуал, – новий володар Трансільванії забуде свою родину. Забуде назавжди і ніколи не згадає. Його минуле буде безповоротно знищено.

– Але ж ми його не забудемо, – твердо промовила Сільванія. – Ми не залишимо нашого брата і будемо любити його завжди. Чуєте? Завжди!

Кишеня Дакиних джинсів заходила ходором. Дака зрозуміла: Карл-Хайнц подає їй знак. І вона відразу ж здогадалася, який. Вона поклала руку до іншої кишені і, витягнувши звідти скриньку із забороненої кімнати, завела її.

– Хай будуть темні сили з правителем Трансільванії! – вигукнула Антаназія, продовжуючи церемонію.

– Хай будуть темні сили з правителем Трансільванії! – відповіли їй гості.

Антаназія занесла руку з короною над головою Франца, але раптом завмерла. У Тронному залі пролунали звуки колискової «Схід Місяця».

Уріо зашипів. Гості здивовано прислухалися до мелодії.

Антаназія озирнулась навкруги і, побачивши в руках у Даки скриньку, завмерла. Це ж була її скринька!

– Місяць на небі блищить, жодної хмарки нема, – заспівала Дака, дивлячись Антаназії просто в очі.

– Безліч зірок мерехтить, – підхопила Сільванія.

У темних, наче ніч, очах Антаназії заблищали сльози.

Сестри підійшли ближче.

– Туман обгортає поля… – продовжили вони хором.

– Дракула забирай! Звідки вона у вас? – запитала Антаназія, кивнувши на скриньку. Рука з короною безвольно опустилася вниз, по блідій щоці скотилася сльоза.

Вампіри загули: жоден з них досі ніколи не бачив, щоб Антаназія плакала.

– Ви згадали їх?

– Так, – прошепотіла Антаназія.

– Ви колись були людиною, – продовжувала Дака.

Антаназія кивнула. Дака простягнула їй скриньку, промовивши:

– І ця скринька – ваша.

Антаназія знову кивнула.

– Мені подарували її на день народження, – тихо сказала вона. – Мені тоді виповнилося дев’ять років. Пам’ятаю, ми від душі веселилися. – Вона зітхнула. – Я не завжди була такою, як зараз. Колись я теж була звичайною людською дівчинкою. І у мене була родина: тато, мама, сестра Вікторія і брат Отто. – Антаназія на мить замовкла. – Їх уже давно немає на цьому світі. Але я дуже за ними сумую.

Антаназія з ніжністю подивилася на Франца. По її щоці знову збігла сльоза.

Розповідь правительки до глибини душі зворушила гостей. І навіть мисливець за вампірами, котрий зазнав і побачив на своєму віку чимало, потайки змахнув сльозу.

– Я забула, що у мене в грудях є серце… – продовжувала Антаназія. – Я давно вже забула, що є щастя, любов, туга, біль.

Вона простягла Сільванії Франца.

– Azdio, малюче, – ніжно прошепотіла Антаназія йому на вушко.

Дака взяла Франца на руки і міцно-міцно його пригорнула. Сільванія погладила його по голівці. І не було зараз у світі нікого, хто був би щасливіший за цих трьох.

– Дякую, – прошепотіла сестрі Дака.

Сільванія здивовано подивилася на сестру.

– Дякую, що не залишила мене тут саму! Вибач, що наговорила тобі тоді дурниць, – сказала Дака.

– Та ну тебе, – відмахнулася Сільванія.

– Ніяка ти не боягузка. Ти дуже смілива. Без тебе я б ніколи не впоралася!

Сільванія усміхнулася.

Антаназія стояла поруч і розчулено слухала їхню розмову. В її очах досі кипіли сльози. Уріо простягнув господині носовичок. Мовчки подякувавши йому, Антаназія взяла хусточку і, гучно висякавшись, поклала голову на плече своєму вірному служникові. Уріо зашарівся. Нарешті крижане серце Антаназії розтануло, і вона відповіла на його почуття! Решту дня вони провели, тримаючись за руки.

Гості церемонії радісно посміхалися. Ніколи ще коронація не проходила так зворушливо по-сімейному. Та й до того ж, Антаназія розумна, нечувано вродлива і могутня. Нехай собі й далі править Трансільванією, а маленький Францокс – вирушає додому і там кидає свої бомбочки-смердючки.

Лише один Бодо не розумів, що коїться навколо. Побачивши Ізеля, він підбіг до нього і довірливо запитав:

– Ти мій татко?

Ізель спершу здивувався, що це сталося з його напарником, але відразу знайшовся, що відповісти.

– Так-так, я твій тато. І тепер ти робитимеш усе, що я скажу, адже ти слухняний хлопчик, чи не так?

Бодо кивнув, а Ізель посміхнувся.

Розставання з Чорним замком

Переповивши маленького Франца, Сільванія зібрала все необхідне для польоту додому.

Уріо був щасливий, що йому більше не доведеться міняти Францу підгузки. Надто вже багато мороки з маленькими дітьми! А втім… Чи не завести їм з Антаназією маленького вампірчика? Його могли б звати Антур. «Треба неодмінно обговорити цю ідею з пані», – вирішив Уріо.

Дірк ван Комбаст сновигав по Чорному замку і фотографував усе поспіль для Урсули. Як і Уріо, він зараз тільки й міг думати, що про кохану і малюка, якого невдовзі колихатиме на руках. Дака і Мурдо полетіли подалі від замку. Сидячи на скелі, вони милувалися похмурими трансільванськими пейзажами. Обидва сумували через скоре розставання.

– Я сумуватиму за цими місцями, – сказала Дака.

– Так відвідуй мене частіше, – запропонував Мурдо.

Дака подивилася Мурдо в очі. Маленькі кажанчики у неї в животі пустилися в танок.

– Неодмінно, – відповіла вона.

Мурдо пригорнув Даку до себе. Напіввампірка постаралася вдихнути якомога більше його запаху. «Прилечу додому – буду цілими днями слухати альбоми «Криптон Крекс»», – твердо вирішила вона.

Мурдо нахилився до Карла-Хайнца.

– А ти, приятелю, передай від мене вітання Карлотті.

– Обов’язково, – підморгнув Карл-Хайнц. – Б’юсь об заклад, що ти і сам незабаром з’явишся на Ліндевег!

Але Мурдо не знав мови Карла-Хайнца, а тому нічого не дізнався про заклад. Усміхнувшись Даці, співак зробив їй поцілунок рукою і злетів високо в небо.

Дака подивилася йому вслід і, гірко зітхнувши, вирушила в замок за своїми супутниками. Час повертатися додому!

Повернення додому

У дворі будинку № 23 по вулиці Ліндевег, що на околиці Біндбурґа, готувалися до великої вечірки. Посеред подвір’я стояли понакривані столи. Скрізь були розвішані гірлянди і паперові барвисті ліхтарики.

Усі були щасливі, що подорож до Трансільванії закінчилася саме так.

Дака, Сільванія і Франц без пригод подолали відстань від Трансільванії до Біндбурґа і м’яко приземлились на подвір’ї власного будинку. Виснажені няньки тут же передали дівчатам їхніх невгамовних батьків і нарешті змогли відпочити.

Сестри-близнючки з цікавістю спостерігали, як тато і мама сидять на килимку в кімнаті Франца і граються солдатиками.

– Слухай, а нехай вони ще трошки побудуть такими! – запропонувала Дака.

Сільванія зітхнула.

– Спокуслива пропозиція. Тільки, знаєш, мені якось більше до душі наші колишні батьки з їхніми повсякчасними суперечками і сварками.

– Мені теж, – усміхнулася Дака.

Сільванія дістала з сумки маленький слоїчок.

– І що з цим робити? Посипати їм на голови? Ти впевнена? – нерішуче запитала вона.

– Так пояснила Антаназія… – кивнула Дака.

Антаназія передала для батьків спеціальний антигіпнотичний порошок. Річ у тім, що в Чорному замку була таємна комірчина, де зберігалося всіляке цілюще зілля і порошки. Туди і навідався Уріо, щоб взяти трохи порошку для Цепешів-старших.

Заразом йому вдалося з’ясувати, що засобів проти дії Корони Забуття не існує, але, коли він повідомив про це Бодо, той аж ніяк не засмутився.

Сільванія подивилася на сріблястий порошок.

– Гаразд, що з ними може трапитися? Не перетворяться ж вони на жаб!

– До речі, було б прикольно, – підморгнула сестрі Дака.

Сільванія відкоркувала слоїчок і посипала батьків порошком. Сріблястий пилок впав на голови Міхая та Ельвіри. На мить у вітальні запанувала тиша. Дака і Сільванія дещо занепокоєно поглядали на батьків. Але тут тиші настав кінець.

– Як ти можеш спокійно сидіти на канапі у вітальні, коли твій єдиний син у небезпеці?! – несамовито закричала Ельвіра.

– Це я спокійно сиджу?! Це ти сидиш! А у мене все під контролем! – відбивався від нападок дружини Міхай.

– І в чому полягає це твоє «під контролем»? – завелася Ельвіра. – Ось що ти будеш робити, якщо Антаназія зайде сюди і…

– Та замовкни ти нарешті, – присадив її Міхай.

Дівчата перезирнулися між собою. Це ж треба, все найстрашніше вже позаду – а батьки досі сваряться.

– Мамо, тату, все добре, – спробувала вгамувати батьків Дака. – Антаназія вже побувала тут, але…

– Що-о-о? – з жахом вигукнув Міхай.

– Вона й справді викрала Франца, але Дака полетіла за нею і… – намагалася пояснити ситуацію Сільванія.

– Взагалі-то, це Сільванія… – перебила її Дака.

– А ще нам гер ван Комбаст допоміг, – додала Сільванія.

– Загалом, Францу більше нічого не загрожує. Він удома. Все гаразд, – сказала Дака.

– А Антаназія більше не становить для нас небезпеки, – додала сестра.

– Ви були в Трансільванії? Самі? – знову розгнівалася Ельвіра.

– Одразу видно: МОЇ донечки, – гордо посміхнувся Міхай.

– Відважні кажанчики, – сказала Ельвіра, пригорнувши до себе всіх своїх дітей.

Вони ще довго обіймалися і не хотіли відпускати одне одного, поки Франц не влаштував таку потужну газову атаку, що всі кинулися до вікна. Але там повітря було не краще – Карл-Хайнц і Карлотта так скучили одне за одним і так раділи зустрічі, що влаштували у себе в акваріумі цілу канонаду непристойних звуків.

Один маленький нюанс

У сусідньому будинку теж панувала радісна атмосфера, та й пахло там краще, ніж удома в Цепешів. Мисливцеві за вампірами страшенно не хотілося розлучатися з Урсулою і їхньою ще не народженою дитинкою. Дірк погладив круглий живіт коханої.

– Ти точно не хочеш йти? – турботливо запитав він.

– Абсолютно, – заспокоїла його Урсула. – А ось ти, ти неодмінно маєш піти на гриль до Цепешів, мій герою.

Гер ван Комбаст густо почервонів і збентежено посміхнувся. Він, звісно, знав, що крутий, але почути це від коханої жінки було так приємно!

Дірк дістав телефон і не без гордості показав Ельвірі світлини своїх героїчних пригод. Ось вони з Сільванією на трансільванському кордоні. Ось він топче ногою непритомного вартового Чорного замку. Ось він у галереї портретів трансільванських правителів, ось селфі між двома портретами, на яких зображено найкривавіших володарів за всю історію Трансільванії. Це він начепив іграшкову вампірську щелепу. Це він у Тронному залі – всівся на царському троні. Навіщось упхався в кадр Мурдо. Невдала світлина. Ось він перед слуховим вікном. А ось – під руку з Ізелем і Бодо.

Урсула зацікавлено розглядала світлини.

– Я пишаюся тобою, – посміхаючись, сказала вона. – А тепер іди до Цепешів і добряче розважся там.

– Гаразд, – зітхнув Дірк. – Але я ненадовго.

Він поцілував Урсулу в лоб і рушив до виходу.

– Любий… – вимовила Урсула, трохи повагавшись. – Я хочу зізнатися тобі де в чому. Є один маленький нюансик… Зовсім мале-е-есенький… Але він стосується мене і… нашої дитинки.

– Заінтригувала, – промовив їй Дірк ван Комбаст.

Урсула набрала повні груди повітря.

У день, коли неймовірні трансільванські пригоди добігли кінця, відважному мисливцеві за вампірами судилося дізнатися, що весь цей час він кохав вампірку і скоро стане батьком маленького вампіренятка, точніше, напіввампіренятка. Кров крижаніла в жилах у Дірка ван Комбаста, але його серце так само палало коханням до Урсули і їхнього малюка. Що написано на роду, того не об’їдеш і на льоду. І нехай вона буде хоч сто разів вампіркою, він ніколи її не розлюбить. Важкувато буде, звичайно, пояснити це мамі. Напевно, вона, зрештою, і справді збожеволіє. І він – також!

Вечірка на Ліндевег, 23

Якоб, Гелена і Лудо попрацювали, підсмаживши на грилі ковбаски і прикрасивши садок.

– Як гарно! – сплеснула руками Ельвіра, побачивши гірлянди і паперові ліхтарики.

– Щось я зголоднів! – додав Міхай. Йому тут же вручили келих із кривавим коктейлем. Напої в келихах у Сільванії і Даки теж були червоного кольору. Ельвірі налили шампанського.

За парканом почулося чиєсь кряхтіння. Це була фрау Беніш, яка, авжеж, зовсім випадково опинилася біля будинку Цепешів, щоб зробити декілька вправ на розтяжку.

– Schlotz zoppo, – мало не вдавилася своїм коктейлем Сільванія, – що вона тут забула?

– Доброго дня! – привітно помахала комусь фрау Беніш. – Класна вечірка! Вампіри знаються на веселощах.

Цепеші прикипіли до місця, не знаючи, що сказати. Першим отямився Міхай.

– Слушні слова, – відкашлявшись, сказав він.

Фрау Беніш, усміхаючись, відхилила хвіртку і увійшла у двір.

– Класний ви вчора фокус продемонстрували на ринковій площі. Скажіть, як у вас це вийшло? Це ж просто неймовірно!

– Е-е-е… – розгубився Міхай.

Він ніяк не міг второпати, чому ця дивна жінка говорить про ринкову площу і до чого тут вампіри.

– Яке ж це, напевно, казкове відчуття – ось так ширяти над містом! – продовжувала фрау Беніш, мрійливо дивлячись у небо. – Може, навчите і мене цього фокусу? Його ж можна навчитися, правда?

Міхай роззявив рота від здивування. Нічого не розуміла й Ельвіра.

– Ну що ж, мені час. Гарного вам свята! До побачення!

Фрау Беніш помахала Цепешам, Лудо, Гелені і Якобу рукою і продовжила свою пробіжку.

– Що це було? – здивувалася Ельвіра.

– Ви з гер Цепешем вчора влаштувати невеличку виставу на ринковій площі і розповіли всьому Біндбурґу, що гер Цепеш – вампір, – усміхнулася Гелена.

– ЩО я розповіла?! – з жахом вигукнула Ельвіра.

– Що ваш чоловік – вамп-і-ір! – передражнив її Лудо.

– А гер Цепеш літав над площею, і йому всі аплодували, – додав Якоб.

Дака спантеличено подивилася на Ельвіру. Невже мама порушила власні суворі правила?

Але Ельвіра і сама була шокована.

– О Боже! – прошепотіла вона, затуливши долонею рота.

– Ну, людям, взагалі-то, сподобалося, – намагалася заспокоїти її Гелена.

– Це ж треба, іноді мрії здійснюються, – підморгнула сестрі Сільванія.

Дака замислилася. Виходить, батьки вчора повідомили всій околиці, що вони – родина вампірів. Отже, більше немає потреби ховатися.

– Boibine! Datiboi! Більше ніяких таємниць! Дякую, мамо! – радісно вигукнула Дака.

Міхай обійняв Ельвіру.

– У мене найкраща у світі дружинонька! – гордо усміхнувся він і поцілував Ельвіру.

Жінка все ще стояла ні в сих ні в тих. Вона не знала, радіти чи сумувати.

– Ви обоє такі прикольні, коли під гіпнозом! – зізнався Лудо.

Усі захихотіли. Хихотіння перейшло у сміх, а сміх – у дикий регіт. Нарешті до веселощів приєдналася й Ельвіра. «Ну і нехай весь Біндбурґ знає, що Міхай – вампір, а наші діти – напіввампіри. Головне, Франц живий і здоровий і ми всі разом!» – розмірковувала вона.

Посеред свята в саду з’явився зомбі. Гер ван Комбаст був сьогодні надзвичайно тихий і блідий, немов справжній вампір. Мовчки взявши у Міхая з рук келих із кривавим коктейлем, сусід гепнувся на садову гойдалку і впав у транс. Міхай з подивом спостерігав за поведінкою сусіда, але врешті-решт, так нічого і не зрозумівши, просто знизав плечима і вирішив не дошкуляти Діркові розпитами.

Вечірка була в самому розпалі.

Лудо накрутив старий патефон, і сад сповнився музикою. Сестри підхопилися зі стільців і пустилися разом із друзями в танок. Міхай і Ельвіра, обійнявшись, спостерігали, як розважаються їхні дочки з друзями. А потім Міхай глянув Ельвірі в очі і, подавши руку, запросив до танцю.

Родина Цепешів і їхні друзі танцювали цілісіньку ніч. Вони стрибали на всі лади і навіть водили танок. Жодному сусідові не спало на думку викликати поліцію, щоб вгамувати нічне гуляння. А той, чий голос був до болю знайомий поліцейським, сидів, занурений у власні думки, на садовій гойдалці на подвір’ї будинку Цепешів і потягував через соломинку кривавий коктейль. А потім різко підвівся і пішов у танок разом з усіма. Дивний все-таки напій, цей кривавий коктейль!

Декілька десятків підгузків потому

З часом гер ван Комбаст оговтався від шоку. Одного чудового дня Урсула народила на світ чарівну дівчинку, і Дірк з радістю сприйняв свою нову роль. З полюванням на вампірів було покінчено – тепер він сам став татом маленької вампірки. Справжній чоловік повинен проявляти гнучкість. Наприклад, щодня навідуватися до м’ясної крамниці і купувати соковиті шматки м’яса для своїх принцес.

От і сьогодні він, штовхаючи перед собою дитячий візочок, увійшов до крамниці. Перед прилавком стояла черга. Серед покупців був і гер Цепеш з Францом у візочку.

– Кров’яна ковбаса, фарш з кров’ю, – м’ясник простягнув гер ван Комбасту величезний пакунок. – Смачного, гер ван Комбасте! Переказуйте вітання вашій дружині!

– Дякую, неодмінно, – ввічливо відповів гер ван Комбаст.

– І трохи ковбаски для малечі? – запитав м’ясник.

– Авжеж, – кивнув Дірк ван Комбаст.

М’ясник простягнув йому шматочок кров’янки. Гер ван Комбаст обережно підніс його до візочка, звідки вже лунало голодне бурчання і шипіння. Дірк злякано відсмикнув руку.

– Ні-ні, тата – не треба, тільки ковбасу, – суворо сказав він.

Міхай з розумінням кивнув. З візочка почулося плямкання.

– Гарний апетит у вашої малої! – підморгнув сусідові Міхай.

– Так-так, вона у нас дуже добре їсть, – ніяково усміхнувся Дірк.

Вони вийшли з м’ясної крамниці і, гордо крокуючи, покотили вулицею візочки. Два гордих батька двох маленьких напіввампіряток.

Вампірійсько-український словник

Aboi – замовити, купити

Aij! – Ой!

Azdio! – Бувай!

azfugli – виліт

batzwutz – п’явка

bez – без

biblionyk – бібліотека

blenschem – світ

boibine; boi – супер, класно, чудово

boibinest – найкраще

Boi felishnuk! – Вітаю! Вітаємо!

Boi fugli! – Гарного польоту!

Boi motra! – Доброго ранку!

Boi noap! – Доброї ночі!

Boi searo! – Доброго вечора!

Boi shnuk! – Щасти!

Boi Roschintaklois! – Веселого Різдва!

Boi venti! – Ласкаво просимо!

bosch – вдарити, бити

bosch gumox – вчинити дурницю

brachoi – ліси

bratsch – товстий

bratscho – товстіший

breszu – серветка, складена конвертом

budnyk – житло вампіра, за формою нагадує сталактит

bunkprum – старий, стариган (зневажл.)

bux – книга

cholot – холодний

cholotirrez – замерзати

chuman – людина

compotoi – джем

cronaco – хроніка

daleko – далеко

datiboi – дякую

delizioso – смачно

dinmid – вечеря, що поволі переходить у пізню вечерю

dja – для

do, doi – в

dongbong – але, однак

donkor – тінь

dosch – через, на той бік

drops – сум

dumpz – тиша

elaru – шанувати

enfo – інформація

entro – вхід

entrom – ввести (в комп’ютері); засунути

enzerno – вічний

enzeroi – вічність

fantaszyka – фантастичний, незрівнянний

familoi – родина

fel – відчувати

flatiliac – кажан

Flatsch – кажан на ім’я Флатч, персонаж коміксів

flatthjerto – натхненний, окрилений

frijort – свобода

fugli – політ

fugliship – чемпіонат з льотної майстерності

fuglu – я лечу (форма першої особи однини дієслова «літати»)

Fumps! – Чорт! Чорт забирай! Прокляття!

futor – майбутнє

fuzel – нісенітниця

gazetoi – газета

gdo – де

gdord – місце

grozliv – неприємний, лиховісний; той, від якого стигне кров

grum – грам

grupoi – група, гурт

grymsk – мюслі

guguplum – божевільний

gulpoi – пити

Gumox! – Дурниця! Нісенітниця!

gurond – земля, низ

hirobyx – кліщ-кровопивець

Hoi boi! – Усе гаразд!

hospitalnyk – лікарня

hittezc/hitte – знаходити / знаходжу

Hoiczeka! – Він / вона / воно у мене!

hugla – пагорб

humpf – стрибати

hurchloff – вуха

huzzo – носити, носити в собі, мати

inima, inimo – серце

inimajomki – подруги

inimajuschka – подруга

internatiosk – міжнародний

itze – це

je – я

jesli – якщо

ji – вона

jo – він

jobjei – ви

jobju – ти

jobsche – твоя

Joiropa – Європа

kapoi – голова, стеля

kliento – клієнт, гість, відвідувач

knaps – майже

knax – жук

kneck – шия

kolossos – величезний, гігантський

kolostoi – гори

kombo – бенд (музичний гурт)

kombo milobosch – улюблений (музичний) гурт

korso – процес, хід

krawalleri – напад

kremskaja sonza – сонцезахисний крем

Krtz jobju! – Геть звідси!

kucma – ділити, ділитися

kulaxar – тусуватися з друзями

ky – як

labsenv – висловити свою думку, прокоментувати

lenoi – лінивий

Lenoi mutza Flatliac. – Лінивих кажани кусають (прислів’я).

lobir – коханий, улюблений

locaz – місце

loi – озеро

majuschka – довіра, дружба

memu – їжа, обід

miloba – кохання, любов

milobom – ми любимо

miloboi – бути коханим

Milobom job, rodna fantazyca – Ми любимо тебе, наша фантастична батьківщино (слова пісні про Трансільванію)

milobosch – коханий

misziko – я сумую (форма першої особи однини дієслова «сумувати»)

mobilnoi – мобільний телефон

moi – мій, моя, моє, мої

molli – більше

mompf – закуска

mordadente – ікла

moschny sangkaps – багатий на гемоглобін

motra – ранок

mrokbel – темрява

muizyk – музика

mule – долина

murja – пил, курява

mutz – кусати

naz – нам, наш

neszo – потребувати

nici – ніколи

nici doi viati – ніколи в житті

nicimo – ніщо, нічого

njop – ні

njop schmonk ug mumanskis – без ароматизаторів та консервантів

och – теж

odmalo – ненависть

oijano – я бачу

ojie – око, очі

oista – є (від дієслова «бути»)

oltim – завжди

onu, zoi, trosch – один, два, три

ormschk – ковбаса

ormschk sangu – кров’яна ковбаса, кров’янка

pinlirops – неприємність, прикрість, ганьба

pipz – світлини

plakasch – кричати

plocem – день народження

plos – плюс

pnam – я б хотів(-ла)

podeschko – сцена

pogotz – свято, фестиваль, вечірка

pogotzo – святкувати

Pompfe! – Допоможіть!

porci – кролик

porci proba – піддослідний кролик

porci klaperski – кролик-страхопудик

portokuator – ноутбук

proba – спроба

pumflex – проклятий

rapedadi – швидко

rapedosch – різко і сильно

raschpel – хвалити

rekloim – реклама

repliszo – відповідати, заперечувати, відбивати

reto – назад

rodna – батьківщина

rodnapaga – домашня сторінка, стартова сторінка (в браузері)

rodnyk – ратуша

Roihe! – Каюсь! Шкода!

Ropscho! – Нехай!

Roschanta – Різдво

saikato – трансільванський народний танець

sangu – кров

sangvalu – показники крові, результати аналізу крові

sangwutz – п’явка

schjena – жінка

Schlotz zoppo! – Кошмар! Жах!

schmoddel – пестити, гладити

Schnappobyx! – Ваше безсмертя! (традиційний бистрійський тост)

Schnappobyx memu! – Ваше безсмертя і смачного!

searo – вечір

semoi – половина

sjet – починаючи з

skimmer – чекання, очікування

skolko – скільки

skrump – в’ялене м’ясо

skyzati – вибачте, перепрошую

snapez – спеціальна пропозиція, знижка

sni – так

sni boi – авжеж, звичайно

sniewo – нюхати

snijop – напевно

snips – божевільний, скажений

stanstuss – статус, становище

sterpel – кістка

strunz – спокій

subkrupt – ламатися, псуватися, виходити з ладу

subkrupt da hirobyx – дратувати, нервувати

suchoi – занепасти, зотліти

Suchoj murja! – Усе пропало!

sushpektoi – дивний, чудернацький

szef – шеф, начальник

tabisi – ставати

theatnyk – театр

timtam – зараз

treptoi – йти

trilicz – спів, співання

triliczo – співак

tschem – як

tschemu – чому

tschikoto – кумир дівчат (зазвичай актор чи співак)

tschilpna – весна

tzil – до

ud – від

udzap – скачати з інтернету

udzug – розпродано

ug – і

vampyri semoi – напіввампіри, вампіри-покручі

verso – мінус

viati – життя

viatschoprette – народжений знову, повсталий

vladder – життєва мудрість дядька Влада (брата Міхая Цепеша)

wimzitoi – вітаміни

wit – з

witwoms – повний

woms – ситий

wuszeli – працювати

wuzzpogoi – пустувати, бешкетувати, ходити на голові

wychod – виходити

wychodo – путь, шлях

yoir – рік

yoirbongo – століття

zapf – множити (математична дія)

Zenzatoi futzi! – Супермегакруто!

zi – те саме

zjom – до

zlyko – злий, лютий

znickkick – відправити

znicnak – той, що зник, пропав

zox – лють

zukano – пошук

zuzelkoi – комаха

zweef – сумління, совість, сумнів